"Людина-гора з гори над селом генералів і геніїв

Останній прихисток науковця – могила на безлюдній горі на Канівщині, про яку знає не кожен... Фото: надав Петро ФЕДОРЕНКО

Маєток Максимовича на крутому березі Дніпра, що на Канівщині, любили Шевченко і Гоголь.

Нині Прохорівка Канівського району відома лише тим, що тут шалено дорога наддніпрянська земля – через те, що її облюбували київські "круті". А от початок XIX століття уславив це село зовсім іншим – тим, що тут народилися й провели дитинство два славетні генерали – Дмитро Неверовський та Василь Завойко.

Перший з них став героєм Вітчизняної війни і уславив своє ім'я розгромом елітних полків Наполеона, а інший – був військовим губернатором Камчатки, який урятував Далекий Схід Російської імперії від окупації англо-французького десанту й став хрещеним батьком Петропавловська... Той, про кого йтиметься, був людиною цивільною і миролюбивою, хоча й народився майже в один час із двома цими генералами. Худорлявий і хворобливий професор Михайло Максимович визнання здобув не крицею зброї, а міццю думки, що уславила його серед науковців багатьох європейських держав. І саме завдяки йому назва Прохорівки стала милою серцю Шевченка й Гоголя...

Народився Михайло Максимович 15 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина (нині село Богуславець) поблизу Золотоноші. Батько його був звичайним механіком порохового заводу, але з давнього дворянського роду, що вів початок від киянина Максима Васильківського. Вже троє перших Максимовичів були знаменитими – Іоанн став сибірським митрополитом, Василь – наказним Переяславським полковником, Дмитро – генеральним осавулом і суддею Малоросії (як прибічник гетьмана Мазепи, вимушений був покинути Україну, а коли повернувся, то потрапив до заслання). Прадід Михайла, сотник Бубнівської сотні з Канівщини, 1787 року супроводжував російську царицю у її поїздці по Дніпру на зустріч з польським королем. За організацію козаками безпеки тієї зустрічі бравий сотник отримав від цариці золоту табакерку, а від короля – так само золотий перстень... Славним був і рід матері Михайла Максимовича – вона мала п'ятеро рідних братів, ім'я кожного з яких з часом було вписане до найпрестижнішої в тодішній імперії Енциклопедії Брокгауза і Ефрона. Один з тих дядьків був ректором гімназії, працював у Мін’юсті й систематизував закони імперії, інший – чиновником Міністерства закордонних справ і бессарабським губернатором. Ще один був директором педінституту і викладачем Московського університету, інші – дипломат, що представляв Росію в Китаї, та член комісії з укладання законів...

Не дивно, що й Михайло після гімназії в Україні легко "проковтнув" і навчання в Московському університеті – спочатку на словесному і природничому відділах філософського факультету, а потім – ще й на медичному. Вже 1833 року, у віці 29 років, Максимович отримує ступінь доктора і посаду професора на кафедрі ботаніки Московського університету. А вже наступного року обраний першим ректором університету Святого Володимира в Києві, що мав стати форпостом проповідування єдиноруських ідей нероздільних "Великоросії й Малоросії", проти культурної полонізації Центральної України, якого боялися після нещодавнього польського повстання. Натомість молодий ректор з головою поринув у боротьбу за визнання української мови рівноправною серед слов'янських, а зібрана ним фольклористика викликала цікавість до України в російських, польських, та чеських наукових колах та навіть в Англії і США... Відстоюючи "старобутність" української мови, Максимович став першим, хто переклав нею "Слово о полку Ігоревім". Захоплювався вивченням козацьких літописів, обстоював генетичний зв'язок між княжою Київською Руссю та козацько-гетьманською добою України і науково обґрунтовано розгромив російську гіпотезу про "великоруськість" населення Києва в княжі часи. Українофільські настрої науковця викликали серйозні побоювання російського міністерства освіти...

Ректором університету він був лише трохи більше року, потім до 1845 ще викладав тут, а тоді остаточно перебрався до свого маєтку на Михайлову гору в Прохорівці під Каневом – лікувати підірване здоров'я. Там і залишився жити аж до самої смерті восени 1873 року. Саме сюди до нього приїздив і гостював з десяток днів улітку 1859 року Тарас Шевченко. Деякі дослідники вважають, що про "лани широкополі і Дніпро, і кручі" він писав саме тут – сидячи під 500-літнім вже на той час дубом і любуючись Дніпром, краєвид на який з-під того дуба відкривався... Тут, на Михайловій горі, Шевченка вкотре арештували жандарми. Був у Максимовича й Гоголь – вражений тими ж дніпровськими пейзажами, шкодував у листах до Максимовича, що більше не зміг приїхати. "Вія" Гоголь написав під враженням почутої у Прохорівці легенди про Панночку, а древня козацька церква під Михайловою горою була прототипом описаної ним у повісті. До речі, церкву цю, за переказами, звели свого часу козаки, що пристали до прохорівського берега після розгрому царицею Запорізької Січі. Кажуть, збудували її зі своїх човнів-"дубів"... Простояла та церква аж до вересня 1943-го, доки німці, відступаючи, її не спалили.

Загадково спалахнув у 1979 році й маєток-музей Максимовича, де було близько 400 експонатів, присвячених його та Шевченковій творчості. Зокрема згоріла й картина "Садок вишневий біля хати" роботи Миколи Глущенка – художника, чиї роботи нині дуже дорого цінуються на міжнародних аукціонах. Кажуть, щось із експонатів таки вціліло після пожежі й десь "розчинилося" по сільських хатах... Місця, що не раз горіли у вогні, пощадила вода, хоча свого часу Прохорівку, батьківщину першого ректора столичного університету, позбавили навіть сільської школи через те, що чекали затоплення села Дніпром у знамениті індустріальні роки, а тому вважали, що Прохорівка потрапить у зону відселення...

2004 року виповнилося 200 років з дня народження Максимовича та 170 – з дня заснування університету Святого Володимира, в якому він був першим ректором. До речі, нині наукова бібліотека цього університету носить ім'я Максимовича, а сам університет – ім'я його друга, Тараса Шевченка. У вересні ювілейного року до могили Максимовича на Михайловій горі приїхали представники не тільки його рідного закладу, а й науковці з університетів Німеччини, Словаччини, Туркменістану, Росії й Угорщини. Його ім'я залишилося символом того, як бранець слабкого здоров'я, що вимушено проміняв блиск наукових кіл Москви та Києва на одиноку гору в провінції, зміг заслужити славу "людини-гори" в науці...

Є у славного роду Максимовичів і зовсім інша сторінка життя – родич Михайла, святитель Іоанн Тобольський, став останнім святим, канонізованим Російською православною церквою перед більшовицькою революцією – його причислили до лику святих у 1916 році. Ще один майбутній святий, Іоанн Шанхайський і Сан-Франциський чудотворець (до речі, в миру – теж Михайло Максимович), після тієї революції потрапив до Югославії, де закінчив богословський факультет університету. Потім став ченцем і викладачем Закону Божого в сербській гімназії, пізніше очолив Шанхайську єпархію православної церкви в Китаї, а після приходу туди комуністів два роки ділив з прочанами життя в наметах на березі філіппінського острова Тубабао. Потім служив православній церкві в Західній Європі – приєднав до Російської церкви парафії Французької православної церкви і допоміг створити православну церкву в Голландії. З 1963 року й до смерті був правлячим архієпископом Сан-Франциським – в США, куди його призначили на прохання віруючих, що емігрували до Америки з Шанхаю.

На фоні цих двох святих, що належали до роду Максимовичів і визнані цілим православним світом, видається дивним, що тільки нещодавно пам'ятнику науковця в Прохорівці повернули хрест... Найцікавіше те, що в часі повернення того хреста збіглося з привезенням у село на Драбівщині, що неподалік від Прохорівки, часточки мощей Іоанна Сан-Франциського, а ще – з намалюванням у Свято-Михайлівському соборі Черкас фрески із зображенням возведеного в лик святих Данила Кушніра – титаря з Млієва на Городищині, інформацію про духовний подвиг якого свого часу зібрав Михайло Максимович, а оспівав у поемі "Титар" його друг Тарас Шевченко...

Підготував: Андрій КРАВЕЦЬ
Джерело: "Прес-Центр"