Журналіст-розслідувач Максим Опанасенко переховується від армії, фіктивно оформившись на роботу у ТОВ "Євро Таннелс", де нібито обіймає посаду "менеджера (управителя) по зв’язкам із громадськістю". При цьому статутний фонд цієї компанії еквівалентний 3 тис дол. США. Про це пише "Закон і бізнес", звертаючи увагу, що таким чином Опанасенко отримав бронь від призову в ЗСУ, повідомляють "Факти".
"Журналісти-розслідувачі, які часто-густо піддають критиці рішення влади у воєнній сфері, на повірку виявляються „диванними бійцями“, які переховуються від армії за формальним бронюванням", — відзначає видання.
Так, Опанасенко заброньований до травня 2025 року. Хоча, за даними ЗМІ, його посада є формальною, а фактично він у даному ТОВ не працює.
"Важко навіть уявити, чому ця посада є важливою для обороноздатності країни й критичною для цього підприємства, а також які надзвичайні завдання в тилу на ній виконує Опанасенко", — пише видання.
Нагадаємо, за даними ЗМІ, від армії ухиляються також очільник фундації "DEJURE" Михайло Жернаков, Орест Рудий, чоловік співзасновниці ЦПК Дарії Каленюк, головний експерт StateWatch Олександр Лємєнов, головний редактор руху "Чесно" Олександр Саліженко, журналіст Юрій Ніколов та інші.
А щодо керівника Центру протидії корупції Віталія Шабуніна ДБР розслідує низку кримінальних справ: зокрема, про ухилення від мобілізації, підробку документів НАЗК, незаконне використання гуманітарки та привласнення джипу Nissan Pathfinder. Читати...
Мова про приїзд до Канева журналістів столичного телеканалу https://www.kaniv.net/news.php?p=81279&s=0&vc=0 Основною причиною стали рішення небесної канцелярії з волі якої напередодні колишню канівщину (тепер 1…26 підрозділ ПрАТ «Наша Ряба») засипало півметровими снігами. Читати...
Черкаський журналіст розповів історію про те, як відомий радянський кіноактор облюбував відпочинок на Канівщині і як на це відреагував місцевий очільник міліції. Читати...
Уже другий рік поспіль за ініціативи Черкаської обласної організації НСЖУ ветерани журналістики збираються разом з приводу професійного свята. Зустрічі відбуваються в ході робочих поїздок до визначних місць Черкащини в рамках проекту «Доторкнися серцем до святинь українського народу». Торік журналісти відвідали Софіївку в Умані, цього року зустріч приурочили до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Усі разом відвідали оновлену експозицію Музею Шевченка у Каневі, вклонилися праху Кобзаря та пройшлися стежками Чернечої гори. Читати...
Журналістка татарстанського телеканалу " ТНВ" Ельміра Ісрафилова, яка публічно назвала росіян в цій республіці окупантами і пообіцяла "перегризти горло будь-кому за татарську мову", підвищена на посаді. Тепер вона працює на тому ж каналі на посаді продюсера. Читати...
Всі вже, мабуть, знають про безпрецедентний випадок, що стався учора - польський військовий прокурор Міколай Пшибил, звинувачений журналістами у тому, що він спробував незаконно (без рішення суду) отримати дані про телефонні розмови журналістів, які займалися розслідуванням справи про загибель президента Качинського і ще майже сотні поляків у Смоленську, зробив спробу застрелитись просто під час прес-конференції.На відео вражають його спокій і добрий гумор за кілька секунд до пострілу. Читати...
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ ВІКТОРУ ЮЩЕНКУ
З приводу розслідування кримінальної справи про замах на життя журналістів «Антени» Валерія Воротніка та Володимира Мамалиги Читати...
Життя в Андрія Старанка не склалося. Тож розраду він шукає у спілкуванні з природою
Фото: В’ячеслав РОМОДАН
У селі на Канівщині проживає нащадок карпатських лемків. Андрій
Львович здобував журналістську освіту в Києві, а став козівником у
Ліплявому. Журналістській кар’єрі завадила радянська влада – через
„надмірну” зацікавленість Старанка національними питаннями. У скрутні
часи безробіття й самотності він вижив завдяки козівництву. Зараз у
господарстві Андрія Львовича двадцять тварин, а раніше бувало й
шістдесят–сімдесят. ЧОРНИЙ СПИСОК – Його хата – на
околиці села, біля самого лісу, – пояснив маршрут один з перехожих.
Село вкрите першим снігом, холодний вітер дошкуляв пекучим морозом.
Помешкання Андрія Старанка – на Гайдара 13, але ж номер вирахувати
можна хіба що за сусідською хатою. Ніякої будівлі на обійсті немає.
Просторе подвір’я Андрія Львовича від дороги відгороджене кленовим
рядом, а з інших боків – сосновим лісом. Видніється збитий із декількох
старих дощок і стовпців навіс, де на цвяху – одяг господаря. І велика
торба сушеного солоного сиру. Андрій Львович набирає у жменю
порошкоподібну масу кремового кольору з приємним молочним запахом. І
пояснює, що заготовляє сир на зиму. Спочатку солить, а потім висушує на
сонці. Виявляється, в такому стані його можна зберігати п’ять-шість
років, і сир не втратить смакових якостей. Для того, щоб отримати
придатний для споживання сир, треба кинути потрібну кількість сиру у
ємність з водою. Вода вбере сіль, а сир буде наче свіжовироблений. ...Сивобородий
смаглявий чоловік у чудернацькій шапці, спираючись на витесану палицю,
курить цигарку. Неподалік кози скубуть приморожені стебла бур’янів.
Сигарети тліють одна за одною, супроводжуючи жваву розповідь чоловіка. –
Я походжу від карпатських лемків. Це така українська етнографічна
група. Мати казала, наші предки з України, а в Карпати тікали від
татаро-монгольських нападів. З таких біженців у Польщі утворились цілі
села. Народився у Краківському воєводстві 1942 року. По завершенню
війни, за наказом Сталіна, українців з Польщі переселили до Союзу. Нас
перевезли до Луганської області. Описали вартість нашої хати й видали
кошти на нове житло. Мати була проти переїзду, а тато хотів до України.
Батько був трохи націоналістом, читав „Кобзар”. “Ні, – каже, – я поїду
в Україну, хоч би й умерти”. Так і вийшло: приїхав, щоб умерти. У сорок
восьмому його життя забрав черговий голодомор... Дитячі й
юнацькі роки Старанка минули на Луганщині. Андрій Львович згадує цікаві
факти переселення росіян з Новоайдарського району: – Багато
росіян виселяли за релігійне старовірство. Вони ходили з бородами, а
борода – як у цапа. Самі себе прозвали „как цап”. Тож православні стали
називати старовірів „кацапами”. Ще зі шкільного віку Андрій
переймався національними питаннями. Старший двоюрідний брат був
націоналістом. Андрій Львович стверджує, що ніхто його не агітував. Цю
ідею взяв із „Кобзаря”. У п’ятдесят другому бандерівцям оголосили
амністію: мовляв, здавайтесь – і ми подаруємо вам свободу. Вони
поздавалися, у кого більше „гріхів” – відправили у сибірські табори, а
в кого менше – виселили на Донбас. Разом з дітьми цих людей Андрійко
навчався в школі. Постійно розпитував про бандерівців – чим вони
займались, хто насправді ці люди. Преса називала їх бандитами – але ж
наче солідні дядьки, добрі майстри. Цікавився ними, допоки сам не став
націоналістом. Андрій мріяв здобути журналістську освіту.
Доводилось трудитись на заводі, шахті, в колгоспі. Працюючи в місцевій
районці, готувався до вступних іспитів. Якось до їхнього села приїхали
представники влади, збирали про нього відомості. Того ж дня один із
друзів сказав: „Я чув, ти збираєшся до інституту вступати. Ти менше
патякай, бо приїздили з КДБ про тебе розпитувати. Як попадеш до них у
чорний список, то не бачити тобі навчання, як власних вух”. –
Ну, воно так і було – прийняли мене з п’ятої спроби. Та й проскочив
якимось чудом. Мабуть, у списку не додивились. Коли ж схопились, почали
тиснути, щоб переводився на заочне. Довго я опирався, але ж...
Провчившись два роки на стаціонарі, перевівся. Маленький зелений
„Кобзарик” завжди був зі мною. Я читав і ділився думками з
однокурсниками. Донесли, – із сумом згадує Андрій Львович. ОБРАЗА НА ЖІНОЦТВО 1975-го
поїхав працювати на будівництво на північ Росії. Тоді вже був
одружений. Дружину не міг забрати з собою, бо в тих краях дуже холодно.
Цілий рік 60–70 градусів морозу. Вона не сприймала такого сімейного
життя, тому розлучились. Коли повернувся із заробітчанства в Україну,
оселився в Ліплявому, поближче до Києва. Надіявся продовжити навчання і
працювати в газеті. На жаль, надії не виправдались. Одружився
вдруге, жінка приїхала із Закарпаття в село на заробітки. Почали
будувати хату, але сімейне життя не склалося й цього разу. Вона виїхала
з дітьми в Західну Україну. Андрій залишився самотнім. – Важко
самому, – зізнається чоловік. – Розсердився я на все жіноцтво, та й
живу холостяком. – Тяжко зітхаючи, чоловік продовжує розповідати: –
Жінці природою закладено знати три „К”(німецькою): „кіндер” – діти,
„кюрхен” – кухня, „кірхен” – церква. Ці три „К” не зможуть без жінки.
Чоловікам не вистачить сил повноцінно жити й працювати без надійного
тилу. От як я. Після розпаду Союзу – безробіття. У колгоспі по
півтора-два роки не давали зарплати. Старезна хата розвалювалась. Щоб
вижити, почав вирощувати кіз, продавав молодняк. Сметана, сир, м’ясо
були з власного господарства. – Із козами я благополучно пережив ті важкі часи, а то пропав би без рідні, – розповідає Андрій Львович. У
нього троє дітей – дві доньки і син. З однією дочкою іноді листується.
Якось написала батькові, що хоче виїхати до Америки, бо там краще
живеться. Батько важко пережив такий непатріотичний вчинок... БУДІВЕЛЬНИК БЕЗ ОСЕЛІ Зараз
у пана Старанка поголів’я з двадцяти кіз. Особливий догляд за ними
забирає увесь вільний час. Ось уже вісімнадцять років без вихідних
Андрій Львович працює в козівництві. Перечитав безліч літератури з
технології вирощування цих тварин. Увесь рік він їх випасає, не
заготовляючи корму навіть на зиму. Улітку пасе їх і вдень і вночі. Його
кози належать до найпродуктивнішої породи „біла заанинська”, яка
завезена зі Швеції. За радянських часів, щоб дістати таке козеня,
потрібно було три роки стояти в черзі. Андрій Львович стверджує,
що козине молоко – цілюще, здатне вилікувати навіть відкриту форму
туберкульозу. Рекомендує лікуватись природними дарами; багато випадків
підтверджують ефективність такого способу. Самітник вживає
здебільшого молочні продукти, а картоплі не їсть. Вона йому не до
смаку. Городини майже не має, обробив маленький клаптик землі, а решта
– піщаний неродючий ґрунт. Раніше чоловік жив у землянці,
обкладеній цеглою, але вона завалилась. Зараз він до ночі пасе кіз, а
потім іде ночувати на квартиру до односельчан. Так планує пережити
зиму. Андрій Львович мріє власноруч побудувати оселю. Опанував усі
будівельні спеціальності. Вік уже пенсійний – отже, платитимуть якусь
копійчину. Незабаром хоче зосередитись на бджільництві. Але, мабуть, ще
довго вирощуватиме кіз. – Золото та худоба, а пам’ятника їй досі
не має. Навіть капусті є пам’ятник у Голландії... – з легким сумом
говорить „пустельник” із Ліплявого.
0 
0
