ЧАСТИНА ІІІ

Спогади очевидців про війну і німецьку окупацію

Розповідь про бої під Києвом Куберського Льва Дмитровича (1910 р.н.), батька моєї дружини. Його, працівника МТС, інженера з вищою освітою (закінчив у 1934 році Київську сільськогосподарську академію) у 1939 р. забрали на фінську війну і хотіли направити на фронт лижним десантником. Але він був фізично не підготовленим, погано ходив на лижах, а так як мав диплом інженера-механіка, то залишили при техніці. Так він воював
з квітня 1939 року аж до 1946 року.

Згадуючи про війну, він пише так: "...Війна – це велике лихо, яке принесли фашисти в нашу країну, це пожежі, розгроми, каліцтва. Спочатку було дуже важко, у Червону Армію влилися недостатньо навчені воювати люди, і я серед них. Ми зразу не розуміли життя воїна, були незграбні, неповороткі, страшились підняти руку на людину, не розуміючи, що ворог на це і розраховує. Тільки коли побачили своїми очима його жорстокість, хамство, жадність, безпощадність, лише тоді по-справжньому взялися до зброї.

Згодом ми стали справжніми воїнами, коли зрозуміли всі військові порядки, і головний з них – це тверда, висока і свідома дисципліна, беззаперечне виконання всіх наказів, швидкість, розторопність, взаємовиручка і відмінне знання військової техніки.

Ворог намагався подавити нас технікою, яка з ревом і виттям хлинула на наші землі...»

Перші дні війни застали його під Києвом у Фастові, на аеродромі по обслуговуванню літаків (їх ремонту і заправці), де він керував тракторним спецвзводом по обладнанню аеродромів. Під його керівництвом був тракторець і шість ремонтників, які готували до бою літаки. Фронт наближався до Києва. Одного разу літаки не прилетіли на аеродром і прийшла звістка, що вже близько німці. Поки думали пробиватися до наших чи залишатися на місці (можна було за це і під трибунал піти), передали наказ: “перебазуватися на нове місце і виходити з оточення як зможете”. Добре заправившись пальним, вони взяли все необхідне на причіп, і на тракторці поїхали з Фастова на Київ. Зі зброї у них була одна трьохлінійка на всіх і пляшка із вогнепальною сумішшю. Не знаючи, де наша армія, куди вибиратися, вони за себе не думали, знали, що потрібно було рятувати техніку. Так як усі дороги були забиті відступаючими (йшли наші війська і мирні люди з пожитками), пробиралися полями і перелісками.

Коли стало закінчуватися пальне, біля одного з сіл натрапили на армійський склад пального і озброєння, але заправитися їм не дозволив вартовий, який його охороняв і якому був даний наказ під страхом розстрілу нікого не пускати до складу. Цей склад було до верху забито обмундируванням та ін. Як не просили, показували відповідні документи, казали, що вже німці поруч, всі відступають, заправитися їм так і не вдалося. Вартовий сказав – відійдіть, буду стріляти. Доводилося пальне вимінювати по селах за горілку.

Потім їм сказали люди, що центральна дорога зайнята наступаючими німцями, і вони стали вибиратися з оточення путівцями, визначаючи де німці по слухах і канонаді. У дорозі тракторець давав невелику швидкість, і вони потихеньку добиралися до наших. Раптом вдалині побачили велику колону, підбадьорилися і на повній швидкості поїхали до них. Але згодом додивилися, що це німці і в паніці звернули у ближчий ліс. Переляк був дуже великий, але німці на них не звернули увагу. Лісом, околицями сяк-так вони таки вибралися з оточення і здали тракторець з реманентом у діючі війська. За це батько згодом отримав медаль “За відвагу”.

З 1942 року біля 3-х місяців вивчав танки, а потім до кінця війни зі своїми солдатами-трактористами були ремонтниками танкового полку прориву. Всю війну воював на передовій, був командиром бригади по ремонту танків. Отримав звання лейтенанта. Від механізаторів військові чекали допомоги в експлуатації техніки, не питаючи, чи знають вони техніку і вміють її регулювати. У їх розпорядженні була машина полуторка, на якій возили запчастини. Під час бою по-пластунськи підбиралися до підбитого танка, по можливості його ремонтували (заміняли траки, осі, підвозили пальне) або знімали мотори та вивозили з поля бою для ремонту. Всі були аси своєї справи: роботу мотора визначали на слух і дотик; брали паличку, приставляли до зубів і по вібрації та тембру працюючого мотора його тестували, визначали усі його недоліки. Не було випадку, щоб не відремонтували танк.

На війні приходилося всяк. Як розповідав, одного разу під час бою вони стояли у переліску, який німці дуже бомбили, а його взвод ремонтував танк. Вони наїхали танком на воронку, вилізли через нижній люк і там, у воронці, чекаючи кінця обстрілу, вважаючи, що один снаряд у ту ж саму воронку не попаде, смажили на сковорідці собі сніданок…

Разом з танкістами на броні танку з інструментальною скринькою на боці і гвинтівкою ходили в прорив ворожого фронту і рейди по тилах ворога. Куберський Л.Д. мав декілька поранень. Пройшов усю війну від Києва, Москви до Німеччини і закінчив війну під Кенігсбергом, де був поранений у груди. У 1946 році демобілізувався і довгий час працював викладачем, завідуючим навчальною частиною школи механізації у с. Гарбузин Корсунського р-ну. Випустив велику кількість механізаторів. До самої смерті осколок так і залишався у нього під серцем…

м.Корсунь-Шевченківський. Записано Буренком І.Н. Липень 1984 р.

Розповідь про перші дні війни жительки с.Гарбузина Куберської Людмили Петрівни (1911 р.н.), матері жительки Канева Буренко Ніни Львівни.

“До війни жили ми у с. Гарбузині Корсунського району, чоловік працював в училищі механізації сільського господарства викладачем. Згодом у 1939 році його взяли на перепідготовку, а я в той час вже була вагітна другою дитиною. У березні 1941 року чоловіка взяли до армії, а в червні почалася війна. Коли його забрали на фронт, у мене вже було двоє дітей-дівчат: одній 2, а другій 4 роки. Із училища всі викладачі евакуювалися за Москву і перед приходом німців в училищі залишилися лише дві сім'ї - моя і дружини директора Крижанівського Федора Федоровича. Нам сказали, що німці будуть розстрілювати усіх комуністів і їхні сім`ї, тому наш викладач Пилип Мусієвич посадив нас на трактор і ми поїхали на залізничну станцію Корсунь, де він допоміг нам сісти на останній поїзд у сторону Москви. Ми довго їхали на відкритих товарних платформах. Людей було дуже багато і було дуже тісно. Часто жінки, які сиділи скраю, вночі під час сну втрачали дітей, на повному ходу діти скочувалися з платформи і вбивалися. Наш поїзд часто бомбили. На одній з великих станцій під час зупинки я пішла по воду, а мої діти залишилися на платформі. Нічого не знайшовши, я повернулася до колії - а поїзда вже немає. У розпачі я бігала по станції і розпитувала людей, залізничників, але ніхто нічого не знав. В той час через нашу станцію пропускали ешелони на Сталінград і хтось висловив догадку, що можливо наш поїзд перегнали в тупик на запасну колію. Я швидко побігла шукати і нарешті знайшла його. Побачила дітей, які сиділи на чемодані і ревли у два голоси. Старша тоді сказала: “Мамочка, ми не хочемо ні води, ні їсти, тільки будь біля нас…” Коли приїхали до Волги, там перевірили документи, але до Сталінграда не пропустили. На одній із станцій нас висадили, і в чеканні поїзда я знову пішла доставати їсти. Діти не захотіли самі лишатися і я носила в одній руці меншу в чемодані, а в другій руці - швейна машинка і вела старшу дочку. Працівниця вокзалу побачила, що у мене двоє дітей і пожаліла, повела на вокзальну кухню, де для дітей дали якусь їжу. У ній ми годувались через день. Через тиждень нам сказали, що Україну стали визволяти і дозволили повернутися назад. Я залишила дітей і пішла на стадіон, де був розподіл, і мені дали направлення на Харків – жовтий папірець. Так я повернулася до батька у Харків, де й пережила німецьку окупацію”.

м. Корсунь-Шевченківський. Записано Буренком І.Н. Липень 1984 р.

Розповідь у формі оповідання про оборону Канева в 1941 році ветерана війни Склярова Миколи Даниловича.

“Тяжелые бои разгорались на каневской земле в первой половине августа 1941 г. Немецко-фашистское командование бросило к Каневу отборные дивизии с задачей сломить сопротивление 26-й армии, форсировать Днепр и выйти к Каневу с юго-запада. Здесь бои достигли наибольшего накала. Только наша 907 дивизия на своей полосе обороны отразила за день 7 атак на походные позиции. Несмотря на большие потери в живой силе и технике, фашист не отступал от своих планов, быстро перегруппировал части, пополнив их боевой техникой и снова шел в наступление. Их артиллерия грохотала не смолкая подобно разразившейся грозе. Авиация нас тоже не забывала.

Помню, как в течение 2-х часов фашисты бомбили нашу оборону, но наших бойцов ничто не пугало, дивизия продолжала стойко оборонять занимаемые рубежи. Бойцы были несгибаемы, они стойко, смело и решительно отбивали атаку за атакой. В одном из таких обстрелов в расположении наблюдательного пункта нашей батареи взорвалось где-то более десятка снарядов и снопы осколков из жалобным визгом прорезали воздух, который накалялся горячим металлом. На наше счастье ни один снаряд не попал в узкие щели наших окопов, зато степь из зеленого цвета превратилась в черный, выжжена до неузнаваемости черными воронками. Как только артиллерийский вал покатился в глубину обороны, враг бросил на дивизию густые цепи вооруженных до зубов солдат. Фашисты, стремительно ускоряя шаг, двигались все быстрее, словно звери на цель. Наши пулеметы молчали, видимо ожидали удобного момента.

– Вот так денек. Никогда не дадут нам передохнуть. Опять эта саранча покрыла все поле, – глубоко вздохнув, гневно сказал светловолосый с тупым коротким носом связист Волков, прижимая плотно к уху телефонную трубку.

– А ты что, вздумал дремать? Держись, связист, – разведчик Моргунов с улыбкой посмотрел на связиста. – Мне положено держаться за трубку, а тебе советую взять карабин и пали по фрицам, поменьше их будет.

– Вот здорово придумал, я и без твоего совета не одного фрица послал на упокой.

Немцы спустились в последнюю лощинку и, пробежав метров 200-300, оказались на ровном месте. И тут в один голос заговорило наше стрелковое оружие, пулеметы, винтовки. Гитлеровцы как подкошенные припали к земле, но через несколько минут поднялись и снова пошли на наши позиции. И снова они были прижаты к земле, на этот раз минометным огнем. На позиции минометчиков высокая фигура лейтенанта Мальцева время от времени резко опускала руку, подавая команду. На помощь фашистам пришла артиллерия, снаряды врага рвались буквально возле окопов, и враг снова пошел в атаку.

Фашисты рвались вперед, но наши воины держались стойко, они умело и смело вступали в схватку, разили противника с разных направлений. Вскоре вражеская атака захлебнулась, но на левом фланге нашей обороны фашистам удалось просочиться к нашим окопам. И в это время ожил вдруг одинокий бугорок сзади немцев, как выяснилось там остался тяжело раненый пулеметчик, который решил драться до последнего дыхания. Его-то пулемет и преградил путь врагу. Нам, взводоуправленцам пятой батареи, тоже пришлось столкнуться с группой фашистов, которые скрытно пробрались по узкой балочке, но мы вовремя их заметили и сразу открыли огонь. Немцы отступили, накапливая силы для нового наступления, мы приводили в порядок оружие, перевязывали раненых. И снова начался артобстрел…"

Навесні 1970 року, через 29 років після початку війни, на березі Дніпра будівельники Канівської ГЕС у старому заваленому окопі знайшли лист до своєї сім'ї рядового Грицика А.Ф. у засмоленій пляшці:

 “Дорогий товаришу! Якщо потрапить тобі цей лист, прошу надіслати на адресу: Вінницька область, Бершадський район, с. Сумовка... Дорога Феня, мої рідні дітки! Хочеться вірити, що цей лист коли-небудь потрапить до Вас у руки і що вам вдалося виїхати в тил, як ми домовились. Я весь час думаю про вас. Я бачив страждання дітей, потріскані губки, їх личики, заплаканих матерів, - і вони нагадували про вас. Ворог рветься у Канів. Відступати нікуди, ми біля самого Дніпра. Багато днів ведемо жорстокі бої. Атаки вдень і вночі. Багато товаришів поклали голови. Як хочеться залишитися живим, вижити! Одного боюсь – потрапити живим до фашистів. Але не дамся… Любі мої! Якщо доля приготувала мені смерть – не впадайте у розпач. Що б зі мною не сталося, я вірю в нашу перемогу. Одне тебе прошу, моя люба! Живи для дітей, віддавай їм все що можеш. Виховай їх чесними, правдивими, щоб вони знали ціну нашої боротьби. Вірю, що партія, народ не залишить вас. Тримайся, тримайся міцно для наших любих діток. Обнімаю, цілую…

Грицик Олександр Феофанович. Серпень, 1941 рік”

Він залишився живий і пройшов усю війну, вчителював на Вінниччині, приїздив не раз у Канів на місця боїв 1054 стрілецького полку.

Витяг з постанови Черкаського обкому партії і облвиконкому:

 "Встановити в районі Канівської ГЕС стелу з викарбуваним текстом листа рядового 1054-го стрілецького полку 26-ї армії О.Ф. Грицика."

Довідка - відгук

На колишнього старшого фельдшера бронепоїзда № 56 Губського Олександра Івановича.

Губський О._.І., 1898 року народження, активний учасник громадянської війни, зі зброєю в руках захищав революцію майже на усіх фронтах громадянської війни.

У роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 р.) Губський О.І. - старший фельдшер бронепоїзда № 56.

Знаходячись на бойовому посту, завжди готовий надати негайну медичну допомогу пораненим, членам екіпажу бронепоїзда, вселяв впевненість у бійців і командирів, чим забезпечував моральну стійкість і непохитну віру в успіх бойових операцій у всіх членів екіпажу під час бойових дій, чим значною мірою і пояснюється успіх бойових операцій екіпажу бронепоїзда № 56 за час безперервних двомісячних боїв 1941 року.

Особливо хоробро і мужньо боровся героїчний бронепоїзд № 56 при обороні станції Трощин, Лазірці, м. Канів у серпні 1941 року.

На обмеженій ділянці залізниці ( 300 м), більша частина якої була зруйнована ворогом, знаходячись під безперервним вогнем ворожої авіації і прицільним вогнем мінометів та артилерії, ст. фельдшер Губський О.І. не переривав своєчасне надання медичної допомоги пораненим товаришам по зброї, тим самим давав їм можливість продовжувати наносити удари по ворогу, що насідав, і стримувати його, забезпечуючи прикриття відступаючих частин Радянської Армії.

Під час бою 11 серпня 1941 року, допомагаючи пораненим членам екіпажу бронепоїзда № 56, Губський О.І. був поранений. Після перевезення і надання йому медичної допомоги, перемагаючи біль, продовжував залишатися на бойовому посту, виявивши при цьому мужність, високу свідомість і патріотизм, готовність до самопожертви, своїм особистим прикладом надихав своїх бойових товаришів до виконання військового обов'язку по захисту нашої Батьківщини.

Весь бойовий шлях з початку Великої Вітчизняної війни до дня демобілізації у
1946 році Губський О.І. пройшов з честю і за ратні подвиги в боротьбі з ворогом нагороджений орденами Червоної Зірки, Червоного Прапора і п'ятьма медалями.

За оборону м. Канева в 1941 р. наказом командування Південно-Західного фронту № 14/Н від 29 грудня 1941 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті, боротьбу з німецькими загарбниками і проявлені при цьому доблесть і мужність нагороджений орденом Червоного Прапора.

Про мужність і доблесть ст. фельдшера бронепоїзда № 56 Губського О. І. описано з історичною вірогідністю:

1. Газета "Красная Армия^” - діюча армія 21 серпня 1941р.

2. Історія ВВ МВД у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр - Москва 1975, стор. 269-272.

3. Наказ військам Південно-Західного фронту від 29 грудня 1941 р. № 16/Н, Діюча армія.

4. "Олександр Чапаєв і ін." - книга, Москва 1965 р. стор. 263-271.

5. "Правда Украины" - газета № 44 від 22 лютого 1958 р.

6. "До нового життя" - журнал № 12 за 1962 р.

7. "На лінії вогню” - книга Москва -1976 р. стор. 85-96.

У школах м. Канева, ПТУ № 23 організовані музеї бойові слави, де широко показаний бойовий шлях Губського О.І.

З огляду на великі заслуги екіпажу бронепоїзда № 56 в обороні м.Канева в 1941р. і для увіковічнення пам'яті героїчних захисників 1941 р., рішенням Черкаського облвиконкому в м. Канів на уцілілій частині залізничного насипу 8 травня 1980 року встановлений і відкритий меморіал екіпажу бронепоїзда № 56 до дня 35-річчя закінчення Великої Вітчизняної війни (1941-1945 р.).

Кіностудія ім_. Довженка зняла історико-художній фільм про героїчний екіпаж бронепоїзда № 56 "Крепость на колесах^".

У м. Каневі рішенням Канівської міської Ради народних депутатів від 28 жовтня
1968 року № 246 в ознаменування заслуг екіпажу бронепоїзда № 56 в обороні м. Канева
в 1941 р. одна з вулиць міста названа вулицею Героїв Бронепоїзда.

Губський О.І. вніс гідний вклад в оборону м. Канева в грізному 1941 р. Названа вулиця, створено історико-художній фільм, відкритий меморіал говорять про колективний подвиг, безстрашність, сміливість екіпажу і подвигу Губського О.І., ст. фельдшера бронепоїзда № 56, вірного сина нашої Батьківщини.

Довідка-відгук складена А. Міхалевич

Секретар Канівської міської Ради народних депутатів А. Кутовий.

м. Канів. Черкаської обл., УРСР, липень 1980 року.

Лист із Петропавловська-Камчатського

«Я, Зинеев Антюк Галимович,— старший ра­дист бронепоезда 56, экипаж которого доблестно защищал до последней возможности город Ка­нев, где половина полегли костьми. На нашем бронепоезде бывал и выходил на огневые позиции Аркадий Петрович Гайдар, и в знак уважения я уступал ему место в радиорубке бронепоезда, где были сравнительно нормальные условия для недолго­го отдыха. Под Каневом я был тяжело ранен, счи­тался погибшим, родители получили похоронную. Так что моя «могила» недалеко от могилы Арка­дия Петровича...».

Борис Камов. Партизанской тропой Гайдара.

Розповідь захисника Канева у 1941 р. Брика Г.Є.

«На станцію Канів з невеликою групою солдатів я був направлений у серпні 1941 р. Пам'ятаю, що через станцію проходив десь разів зо два бронепоїзд для обстрілу противника (може більше, вже забулося). Інколи станцію німці обстрілювали з гармат, коли наблизилися на 2- 3 км, а до того бомбардували з літаків. Ми змінювали розбиті рейки. Якщо рейки були цілі, то поїзди при мені на станції ні разу не зупинялися, проходячи її на повній швидкості. Ми вітали їх, а вони нас. Пам'ятаю, що там було два бронепоїзди і в пам'яті те, що більше всього запам′яталось – слава про їх влучну стрільбу по ворогу. Після цього німці наблизилися до Канева і понад Дніпром зробили прорив в напрямі станції. Ліквідувати прорив направили танк “КВ”, який був на станції для відправки в ремонт. А через день-два налетіла на станцію і на міст велика група бомбардувальників, в основному Ю87. І хоч з нашої сторони був сильний зенітний вогонь, одна з важких бомб (ніби півтонна) розірвалася біля першої опори мосту на правому березі. Після цього рух поїздів по мосту був припинений повністю, а мене відкликали і послали на ст. Гребінка для розшивки, тобто повної очистки від поїздів і вагонів станції до 7-00 ранку, бо в цей час прилітали німецькі літаки. Ось і все, що я пам'ятаю.

З пошаною Брик Г. Є. »

с. Худяки Черкаського р-ну.11.01.1979р.

Фронтовий лист, у якому описуються бої під Каневом.

“Здравствуйте, дорогие родители, наша мама, брат Юрий, сестра Рита. Если долго не будет известий, значит меня нет в живых… Из старых ребят, с которыми служил в Киеве, уже никого нет… Бьемся за каждый кусок земли. При разрыве снарядов, свиста мин и пуль, стоне раненых, после всех этих переживаний часто вспоминаю дом и вас, и свою краткую жизнь, бывает и со слезами на глазах… Пока. Жду ответа. 124 полевая почта, 558 сп. 1-й батальон 1 рота. Пока. Прощайте. 23.08.1941 г.

Ваш старший сын и брат Серапион".

Зі спогадів М.Г. Паджєва про бої під м. Каневом у серпні 1941 р.

«Довгою колоною, що розтягнулася аж до Канева, йшли фашистські війська: танки, бронетранспортери, машини з піхотою. Гітлерівці рухалися упевнено, мабуть, не розраховувавши зустріти тут серйозного опору.

Коли голова колони вже наблизилася до нашої оборони, повітря потрясли сильні вибухи. Це на всю потужність своїх гармат накинулися на ворога бронепоїзд і катери Пінської флотилії, а з Ліплявського лісу через наші голови ударила по колоні важка артилерія. Дорогу заволокло чорним гаром, зайнялася полум'ям пшениця, довкола стояв відчайдушний тріск і гуркіт. Гітлерівці кидали машини і танки, що горіли. В гарматному гулі врізалася кулеметна тріскотня. Це кулеметники маневреної групи били по ворожій піхоті. Так продовжувалося, можливо, близько години. Не витримавши вогню, ворог став поспішно відходити. Мені і зараз, через роки, чується цей перекриваючий усе гул артилерійської канонади...

Ми дивилися на задимлену, охоплену полум'ям дорогу і думали, якби у нас весь час була така артилерійська підтримка, стільки боєприпасів, якби не тільки біля Канева, а на кожному рубежі на шляху фашистів вставав такий вогняний заслін, ніколи б гітлерівцям не вдалося зайняти ту територію, яку вони окупували на початку війни. В той останній день липня біля канівських мостів через Дніпро ми виразно усвідомили, що можемо бити фашистів...

Танкова бригада і кавалеристи успішно вибили німецький батальйон від моста і гнали його кілометрів двадцять аж до Миронівки. Але наступ був припинений німецькою авіацією, яка піддала наші танки і кавалерію бомбардуванню. Дісталося й нам. Декілька годин продовжується наліт, гітлерівські льотчики як і раніше бомбили тільки залізничний міст, проте одна бомба все ж таки попала в середній бик. Бронепоїзд позбавився маневреності.

До вечора наступного дня по понтонному мосту відійшло вже знайоме нам кавалерійське з'єднання. Розказували, що танкова бригада прорвалася до Києва. Перейшли з того берега і прикордонники загону. Бронепоїзд ввійшов на міст і разом з мостом був підірваний. Німці зайняли Канів. Це відбулося 18 серпня...»

Паджєв М. «У донесениях не сообщалось». М., 1969. с. 110.

Спогади про моряка Дніпровської флотилії, захисника Києва канівчанина Бєлінського Ф.М.

«Наш батько, моряк Дніпровської флотилії Бєлінський Федір Мусійович народився в 1912 році у Каневі. Після закінчення середньої школи закінчив морехідне училище в Одесі і працював у Київському річковому порту штурманом буксирного пароплава «Дімітров». З перших днів війни ми з Канівського причалу провели його на війну. Він воював у Дніпровській флотилії, на катері (такий стоїть і в нас біля Дніпра), який перевозив з Києва на Труханів острів поранених, зброю, боєприпаси, людей. Довгий час сім′я не мала від нього звісток. Вже після війни ми отримали звістку від його напарника, що Федір Мусійович перевозив поранених через Дніпро під обстрілом німецьких літаків і в ніс його катера попала бомба. Незважаючи на те, що був поранений у ногу, усіх поранених на підручних засобах переправив на Труханів острів. Залишив потопаючий катер останнім. Останній раз його бачили пораненого в кущах на острові і з того часу про нього нам нічого не відомо.

Після війни ми отримали повідомлення, що Бєлінський Ф.М. пропав безвісти у квітні 1942 р.».

Канів. Січень 2008 р.

Розповідь Сергія Андрійовича, жителя Канева, який проживає по вул. Надеждіна, 5В (нар. 1927 р.).

«Я закінчив 6 кл. у 1940 році. У 1942 був угнаний у Німеччину, на завод Ільзенбург (м. Гарц). Через місяць ми втрьох, Літовченко Макар, Севрук Нікіфор і я, втекли з нього. Біля Альбертштадта нас упіймала поліція і посадили у в'язницю, зробили допит і відправили у каральний табір Лецкао. Тут нам знову зробили «добрий допит» і ледве живих відправили у таку ж тюрму у м. Магдебург. З нього ми потрапили до концтабору в м. Оранієнбург. У концтаборі Заксенхаузен я одержав номер 45289. Годували нас дуже погано; щодня давали ерзацхліб – 7,0548 унції і картоплю в лушпиннях – 100 г. Вранці - 200 г кофе, в обід – якась рідина без хліба, типу баланда, а ввечері – 200 г хліба. Кожного дня когось із наших привселюдно вішали за будь-яку провину, а на роботах за будь-яку провину розстрілювали. У концтаборі я був до 01.05.1945 року».

Розповідь жителя Канева Семушина Дмитра Павловича, 1921 р.н.

«Я сам з Кіровської області Зуєвського р-ну с. Семушино. 27 квітня 1941 року мене взяли в армію. Я служив рядовим саперного батальйону 22 мотомеханізованого корпусу
5 Ударної армії під командуванням генерал-лейтенанта Потапова (був поранений і потрапив у полон під Оржицею). Командуючим фронтом був генерал Кирпонос, якого було вбито при виході з оточення біля Орлиці.

Я розпочав війну під м. Рівне. У перший день війни були знищені усі літаки на прикордонних аеродромах. Німецька розвідка про нас усе знала. Нас підняли вночі у перші хвилини війни на захист кордону, який від нас знаходився на відстані 140 км. Це місто німці взяли на шостий день війни. Ми з боями відходили в сторону Білої Церкви. Наш батальйон нараховував 1200 чол., на кожного була гвинтівка, кулеметів у нас не було. У нас були великі втрати.

Під Житомиром німці нас повністю розбили і я, контужений, потрапив у полон. З передової нас гнали пішки до Житомира, по дорозі не годували, хто не міг йти - тут же пристрілювали. За колоною постійно лежали розстріляні. Комісарів і політруків німці розстрілювали на місці (знали навіть їхні прізвища). У колоні було десь до 100 наших солдат, німці охороняли нас збоку. Крок у сторону – і зразу тебе немає. Людей до нас не допускали, відганяли.

Із Житомирського табору я спробував утекти, але нас німці швидко знайшли. Справа в тому, що у армії нас усіх постригли наголо, хоч ми були вдягнені у гражданський одяг, німці здогадувалися, що ми військовополонені. З Житомира товарняком нас відправили у Шепетівку, а звідти - у Рівне в табір для військовополонених, який знаходився у наших колишніх старих казармах. По дорозі було дуже багато розстріляних радянських людей, декілька тисяч. У таборі нас було дуже багато, спали у казармах і надворі. Там ми пробули 2 місяці. Годували нас один раз в день, давали баланду, очистки картоплі або брукву. Потім повезли нас товарними вагонами у Германію, у 311 табір біля м. Фаленбостеля. Бараки не отоплювалися, нари у три поверхи, по 100-150 чол. у кожному. Нас там були тисячі, ми були разом з французами, бельгійцями, поляками та ін. Їх годували краще ніж нас і вони нам допомагали чим могли. Росіян вони поважали. Через півтора місяця нас відправили у табір «Дрітте» (Брауншвейг). Там я був більше року. Згодом нас перевели у табір «Хеерта», який знаходився поряд, де я пробув до кінця війни. У 1945 році нас визволила
9 американська армія.

Згодом нас передали до наших у м. Магдебург (на Ельбі) і там ми пройшли перевірку СМЕРШ (смерть шпигунам). Мене допитували як потрапив у полон, де був, що робив і т.д. Після цього мене направили у діючу армію. Служив у м. Крамніцт (між Берліном і Потсдамом). Звідти мене направили у Росток (північна Германія). Демобілізувався у липні 1946 року. У Каневі – з 1970 року.

Про життя у концтаборі. Розпорядок дня був такий. О 6 год. підйом і о 7 год. сніданок. 200 г хліба і бруква (годували 2 рази в день). Потім посилали на різні брудні роботи: розбирали завали, прибирали, перетягали різні вантажі. Також працювали на фабриках і заводах як чорноробочі. Робота була важка, а їсти давали мало. Ми були постійно голодні і залежали від керівництва, майстрів. Інколи в обід нам варили очистки картоплі. Ввечері, десь о 6 годині – вечеря (одна бруква).

Німцям з нами було заборонено розмовляти, але деякі з нами перемовлялися. Інколи вони говорили: «Сталін гут, Гітлер шлехт (плохо), або шальзе (г…но)». Ми усі були дуже худі, ледве ходили. Я працював біля коксової печі, возив кокс. Зі мною працював один майстер, літній німець. Було так що йде, дивиться в іншу сторону і говорить мені: 22 вікно. Я потихеньку до нього підходив, а там для мене лежала або картопля або кусочок хліба. Якби про це взнало керівництво, то йому б не поздоровилося. Були і поліцаї з союзних держав, які також нам допомагали, давали інколи таємно попоїсти.

На роботах не розстрілювали, але били добре. Була дуже строга дисципліна. Німці з нами були дуже грубі, довго не розбиралися, не виконаєш команду – зразу по голові заробиш. Мене рятувало те, що до війни я вивчив трохи німецьку мову, приблизно знав її і розумів що командують. Це часто мене виручало, менше били. Як довелося вчити німецьку мову? Одного разу мені німець сказав «Фенстер путцер» (вичисти вікно), а я не зрозумів. Він зразу мене тесаком по голові і я зам’ятав ці слова до цих пір…

У 311 таборі я захворів висипним тифом (там ми усі перехворіли). Нас перевели окремо за огорожу. Вночі мене мій товариш (Михайло, моряк) перетягнув назад і сховав під шинеллю. Якби замітили – то мене з ним розстріляли б. А тих усіх кудись вивезли і я їх не бачив. Невдовзі мені стало легше. Видужав, тому що до війни ми усі проходили курси підготовки і нам видавали значки. Їх було чотири ступені:

ГПО      – (готовий до праці та оборони),

ВС         – (ворошиловський стрілок),

ГСО       – (готовий до санітарної оборони),

ПВХО   – (протиповітряна оборона).

Я мав усі чотири значки, не пив і не курив і це мені допомогло вижити у важкі для мене роки.

З бараків ми не тікали, не було куди. Про події на фронті нам розповідали французи і бельгійці і ми чекали наших. Англійці були дуже горді, до нас не мали діла. На ногах у нас були дерев’яні колодки «гольшу», на спинах, колінах, на пілотках пришито SU (совєтуніон). Одягнені були хто в чому. Табір охороняли вартові на вишках, а коли бомбили – ми залазили у бункери з амбразурами. Американці заводи не бомбили, то була їхня зона і вони готували їх для себе».

Канів. Записано Буренком І.Н. вул. Польова, 10. Семушин Дмитро Павлович.
Січень 2005 р.

Розповідь учасниці Великої Вітчизняної війни Макаревич Олександри Григорівни, яку записав у 1964 році учень 8-го класу Пімонов С.

«Це було в 1941 році на території Корсунь-Шевченківського району. Я була у партизанському загоні, який тільки організувався. Незабаром прийшло розпорядження про розформування партизанського загону. Ми маленькими групами поверталися додому в Канів. Через декілька днів до нас приходить чоловік з трьома фашистами. Він наказав солдатам, щоб вони забрали мене. Я зрозуміла, що мене викрили. Мене вкинули у сарай, де було багато молодих дівчат. Потім нас зігнали у одну колону і через с. Яблунів повели у Корсунь. Біля нас була велика охорона. У Корсуні нас повезли на вокзал і кинули у бензосховище. Поводилися з нами як з собаками. Німці намагалися нас фотографувати. Після кожних 2-х годин нас викликали на допит. Згодом ми помітили, що кожного дня у нас не стає людей. Через декілька днів німці позаганяли нас у товарні вагони по 40 чол. і повезли у Білу Церкву. По дорозі чотири рази на добу німці відкривали двері для перевірки. Їхати у таких вагонах було тісно і погано, по дорозі декілька осіб, яких німці катували, померло. По приїзду у Білу Церкву нас позаганяли у бараки і знову сталися допити, знову катування. Через три дні мене й ще декількох дівчат вночі відвезли на розстріл. Підвели до великої ями, поставили біля неї і стали розстрілювати. Коли дійшла черга до мене, я втратила свідомість. Цими розстрілами вони хотіли налякати нас для того, щоб ми виказали партизанів. Після імітації розстрілу німці знову помістили нас у льох, кінець якого виходив на дорогу. Вночі нас розбудив холод, що пробирав до кісток. Ми побачили отвір у стелі зі сторони дороги, тихо через нього вилізли і втекли в ліс. Прийшовши до станції Таганча, я потрапила до партизанського загону, яким керував “Батя”. У ньому воювала зв'язківцем”.

Спогади жителя Копанів Однорога Дмитра Григоровича, який у 1941 році, був малим хлопцем:

"У 1941 році коли німці скинули на Канів десант, я спав у своїй хаті на Копанях на підлозі на соломі, а матір переховувалася у погребі. Німці зайшли у хату і один з них боляче штурхонув мене черевиком під бік зі словами: “Матка, яйка, сало, млеко!» Так як у хаті нічого не було - пішли далі. В той час у лісі були червоноармійці, які на них напали і перестріляли. Вони прийшли до нашої хати і стали мені дарувати свої червоноармійські книжки. В той час на дорозі по вул. Свердлова стояв великий обоз наших військ, а нагорі, там де був дитсадок біля будівельної контори, розміщувалася наша військова частина. Коли німці зайшли в Канів, наші, покинувши все, відійшли на Довжик».

Канів. Записано Буренком І.Н. Липень 2003 р.

Як переказує колишній житель Костянця Мазуркевич В.К., «на вулицю Кірова німці зайшли вночі. У його хаті розмістився німецький штаб, скрізь була сила проводів. Німці з великими палицями відразу стали полювати на курей. У дворі поставили великий казан і там їх варили. Коли вибили усіх курей, німці вбили корову. Німець вистрілив їй пістолетом за вухо, а потім перерізав горло тесаком».

Канів. Записано Буренком І.Н. Червень 2004 р.

Як переказує жителька Монастирка Дорошенко (Дик) Варвара Прокопівна, «при захваті Канева німці зайшли не з київської дороги, а з боку Гедзів. Пам’ятаю, що рукава на них були закачані, і вони кричали: "Лусь, лусь". Ми тікали у хати, а вони сміялися і не стріляли. Ховалися ми у погребі, там нас було багато. Німці заходили у хату і казали: "Майн камарад", питали чи є хто в армії. У нас на стіні висіла гітара і двоє німців зіграли дует з губною гармошкою. Потім спитали: "Яйка, млека нема?"

У нас вони жили у другій половині хати, були спокійні, шкоди ніякої не робили. Після приходу німців наша сім'я у надії, що наші незабаром прийдуть назад, подалася в канівські кручі в заповідник. Там чотири місяці ми переховувалися далеко в лісі, у яру біля Цегельні. Поблизу джерела у викопаному і добре замаскованому бліндажі жили чотири особи: Дорошенко Варвара Прокопівна, Сущенко Паша, Сущенко Олександра, Дик Степан Прокопович (учитель з Костянця). Думали там перечекати, поки замерзне Дніпро, щоб перебратися до наших. Згодом, коли похолодало, бліндаж став дуже холодний, а коли вдарили морози - на стінах став виступати іній. Нас ніхто не виказав, один раз у місяць дід приносив їжу, старанно маскуючи свої сліди, а коли почалася зима - повернулись додому на згарище, наша хата згоріла. Розповідали, що в ній переховувався наш солдат, який відбився від своїх. Хтось його побачив і виказав німцям. Спалили хату разом з ним».

Канів. Записано Буренком І.Н.Червень 2003 р.

Розповідь жительки Підстінку Тригуб Віри Павлівни (1937): «Як зайшли німці, вони у кожному дворі полювали на курей. У одного з них був великий прут, яким він тикав у землю, шукаючи пожитки… Коли зайшли до нас у двір, то один німець почав ловити кури, а мати, розсердившись, відштовхнула його і ненароком здерла з нього якийсь орден чи значок. Тоді німець відвів її за хату, поставив проти сараю і почав обстрілювати її навколо. Почувши несамовиті крики матері, я, бувши малою дитиною, вилізла через форточку і втекла на кручу. Моїй матері постійно не щастило. Коли вона втекла від німців у с.Синявку, там також трапився з нею випадок. Одного разу коли вона щось не так сказала німцеві, він поставив її біля стіни і щось приказуючи стеком довбав її лоба біля перенісся до кістки. Усе лице у неї було посічене… Однак мати розповідала, що не всі німці були звірюки. Один німець їй говорив, що Сталін і Гітлер – великі сволочі, простий солдат не хоче воювати. Робочий люд знав, що його гонять на війну як гарматне м'ясо…»

Записано Буренком І.Н. 13 червня 2004р.

Спогади жительки с. Ковалі Катерини Хорош (1913 р. н.): «Передові частини нас не кривдили. З лісу по німцях часто стріляли партизани. У Ковалях розстріляли одного чоловіка за те, що ходив у ліс. Коли він звідти прийшов, біля комендатури раптом почалася стрілянина червоноармійців, які відбилися від своєї частини. Біля мене, у сусідньому дворі жив офіцер, який наймав жінок, щоб йому варили їжу. Німці хотіли забрати хату на дрова (її хата стояла пустою, вона була кругла сирота і жила у сусідки) і вона пожалілася офіцеру. Він дав наказ хату не чіпати. Згодом селянам роздали землю і все колгоспне добро. Перекладачем у німця був поляк, який часто попереджував місцеве населення про наміри німців. Одного разу вона збирала у себе на городі сливи і один німець попросив у неї дозволу і собі нарвати. Вона відповіла йому, що можна, а поряд з нею рвала сусідська жінка, яка зиркнула недобре на німця. Він нічого не сказавши пішов, а згодом прибіг перекладач і повідомив, щоб ця жінка десь сховалась, бо німець пожалівся на неї і її, вважаючи зв'язаною з партизанами, можуть розстріляти…»

Розповідь жителя Костюківки Чорного Семена Федоровича (1935 р.н.), який під час війни ще малим був у с. Іванівці, що на Кіровоградщині. «Моя сім'я, ризикуючи своїм життям, усю війну переховувала єврея, бухгалтера села. Німці були як і всі люди, добрі й погані. У нашій хаті жив один німець. Одного разу батько прийшов додому п'яний і почав у хаті шуміти: «Прокляті фашисти! Ось наші прийдуть, Сталін прийде, і всіх вас, гадів, перестріляють!» Німець кинувся до нього, обхватив руками і заштовхнув у кухню зі словами «Матка, заховайте його, бо вб'ють!…»

Канів. Записано Буренком І.Н. Червень 2004.

Житель міста Парфенюк Василь Валентинович (1939 р.н.) розповідає: «Нашого батька так забирали на фронт: прийшли додому з військкомату і зразу ж - на станцію. Звідти їх вагонами вивезли на фронт. Німці зайшли у Канів зі сторони Таганчі по ярах, через Малий Ржавець, Яблунів для того, щоб їх не бачила наша авіація. Моя сім’я в той час жила в урочищі Чмелівщина. Коли наступали німці, вся вулиця Свердлова була забита військами. У нашій хаті (вул. Свердлова, 49) розмістився німецький штаб, а по ближніх хатах жили німці.

Пам’ятаю, як есесівці у хрестах і цепах ходили по хатах з облавами. Тоді всі ховали дітей, яких німці не жаліли, знищували. Вдень нас мати ховала у погребі у виямці і прикидувала картоплею. Одного разу вночі до нас прийшли есесівці, вибили двері, побачили дітей і хотіли нас розстріляти. Вже поставили над кручею, але підійшов якийсь офіцер і нас звільнив. Він наказав, щоб ми швидко вибралися і звільнили хату. Як виганяли то заборонили брати все, як стояв так і пішов. Так у нас пропали усі документи і після війни ми їх відновлювали. Німці по хатах не брали нічого, барахло брали в основному поліцаї. В той час поліцаї були набагато страшніші від німців, тому що грабували все і замітали за собою сліди. Вони наводили німців на багаті сім’ї, грабували оселі та знищували людей. Добро роздавали людям, які доносили. У поліцаї йшли ради збагачення і вигоди, з них були створені окремі загони, які відповідали за свою ділянку роботи. Одні охороняли коменданта міста, інші набирали людей у Германію, організовували людей на роботи, випитували про підпільників, партизанів, євреїв за харчі та награбоване.

Коли восени 1941 року нас вигнали з Канева, ми пішли на Лазірці до рідні, звідти нас вигнали у Степанці, а потім - у Таганчу. Там ми жили скраю села, аж поки наші не звільнили Канів. Коли повернулися в Канів, у нашій хаті не було ні вікон, ні дверей, ні підлоги. Наша хата була розграблена повністю…

Недавно, коли ми ремонтували фундамент, я знайшов під ним підривний пристрій, який був закладений ще під час війни партизанами».

Канів. Записано Буренком І.Н. 24. 01. 2005 р.

Як розповідає житель Цегельні Уляницький Анатолій Григорович (1942), «німці
і есесівці, усі у хрестах зайшли у Канів з боку Гедзів. Його мати тоді несла додому воду з джерела Дзюрбалка і німець їй наказав: «Пий!», а потім попив сам.

Його батько до війни працював у пожежній частині. Начальником її був колишній комуніст, а згодом поліцай Суденко, який багато людей виказав. Коли зайшли німці, батько переховувався разом з іншими людьми в кручі, яка була поблизу. Одного разу зайшли до них поліцаї з німцями і стали питати, де ваш хазяїн, де в ярах переховуються люди. Мати чесно вказала їм де, але вони й самі знали, мали карти. Знайомий поліцай їй сказав: «Ганько, якби ти збрехала – то тебе б розстріляли...» Батька забрали і відправили етапом до Умані до концтабору. Там, у місті, де дорога круто повертала, він утік з колони до якоїсь церкви, що стояла поруч (до війни він співав у церковному хорі баритоном). Люди, що там були, його сховали, перевдягли у жіночий одяг і він подався до Таганчі. Там пішов у партизанський загін. Згодом туди забрав з собою дочку Тамару. При штурмі загону вона була вбита.

Перед приходом наших, коли з Канева вигнали усіх жителів, вони жили у с. Козині. Мати розповідала, що коли не було чого їсти - йшла з дитиною на поле до кагатів і щипала свою дитину, щоб вона плакала. Німець, який охороняв їх, не витримував і показував їй руками: «Якщо відійду – то набирай скоріше і тікай, щоб я тебе не бачив».

Коли зайшли наші - батька забрали на фронт, він не дожив два тижні до перемоги, був убитий на Зеєловських висотах».

Записано Буренком І.Н. 6 березня 2005 р.

Житель кутка Бабенківщина (вул. Надєждіна) Заліховський Микола Антонович (1930 р.н.) пригадує, як зайшли німці у Канів. Вони зразу стали по-своєму гелготати, заходили до хати і вимагали молоко, яйця, мед. Як захочуть їсти, зайдуть до будь-якої хати і постріляють собі курей. Одного разу він засів у кручі, а внизу йшли два німці. З дитячої наївності пожбурив у них камінцем, і поцілив одному по касці. Німці перелякалися, залягли і стали несамовито строчити у його сторону. Хлопчик злякався і приліг у ямку. Слава Богу, кулі обійшли його. Тоді німці посміялися і пішли собі далі. Як відійшов фронт, німців у Каневі залишилося мало. Перекладачів у комендатурі було багато. Ними були: Бондаренко К., сестра Пелих, Мироненко та ін. Старостою міста зразу став Войтецький Василь, який до приходу німців був столяром при школі. Працював він десь до року, а коли помер – став Ядловський Василь. Німці стали збирати євреїв, які носили білі пов'язки, на яких було написано “Jude” - жид. У німців була машина "воронок", у якій душили наших. Везли їх до повороту, де ДТСААФ, і скидали у кручу.

У Каневі були партизани. Під час війни мій батько був сторожем у заповіднику, і ми там жили. Вночі до нас часто заходили партизани по продукти, сім’я постійно пекла їм хліб, а вдень навідувалися німці. У їхньому будинку часто переховувалися люди, яких було багато у лісах на заповіднику. Туди німці боялися ходити. У Каневі, в приміщенні навпроти поліції у колишній синагогі працював клуб. Там на другому поверсі була зала, де молодь влаштовувала танці. Ресторан був у приміщенні нинішнього магазину "Ветеран", а далі, через дорогу, на місці сучасного почтамту у двоповерховій будівлі був інший. Та не всі німці були однакові. Були звірі, але були й добрі. Бувало і цукерку дасть, і біля себе посадить їсти, давали інколи й шоколад...

М. Канів. Бабенківщина. Записано Буренком І.Н. Лютий 2003 р.

Розповідь про сім′ю Мінченків жителя Канева, який просив себе не називати.

"Під час відступу наших військ шофер військкомату Леонід Мінченко отримав завдання вивезти на лівий берег його архів. Коли машина під’їжджала до мосту, він нашими саперами був зірваний. Довелося йому з’їхати праворуч на дамбу і далі - в лози, вниз по Дніпру. Там він хотів підручними засобами переправити архів через Дніпро, але згодом його захопили німці і відправили у в’язницю в Білу Церкву, де він довго сидів під слідством. Його старший брат – Олександр Мінченко (вулична назва – Кулежка), вийшовши з оточення, потрапив у концтабір і згодом повернувся додому. Німці тоді часто відпускали жителів ближніх сіл та містечок з концтаборів, тому що дуже вже багато було військовополонених. Взнавши, що його брат знаходиться у в’язниці, для того, щоб його виручити, Олександр пішов служити у поліцію. Він добре знав німецьку мову, яку вивчив від євреїв. Німці поставили його начальником (відповідальним) тюрми, яка знаходилася у будинку навпроти нинішньої ДМШ. Він добився визволення свого брата, чим врятував його від розстрілу.

Леонід згодом зв′язався з підпіллям і був його активним членом. Між братами часто були непорозуміння, вони знали, хто чим займається. Щоб бути у поліції, потрібно вірно відробляти свій хліб, в очах простих людей він був німецький посіпака.

Коли провалилася канівська підпільна організація, гестапо дізналось, що Леонід був підпільником і його було арештовано його разом із дружиною Любою Бондаренко. Почався тотальний обшук серед його рідні, шукали й інших підпільників. Німці прийшли на Цегельню, де жили його родичі, і арештували сім’ю оповідача. Стали допитувати його матір і коли від неї нічого не добилися, повели її разом з дитиною в кручу розстрілювати. Перед розстрілом гестапо поставило її перед прірвою і знову вчинило допит. Та коли мати сказала, що нічого не знає, у неї на очах вкинули її малу дитину (якій виповнилось на той час рік) у кручу. При падінні у дитини були поламані ребра, ключиця, ніжки і ручки. Її виручив старший брат Олександр, який прибув на місце страти і, побалакавши з німцями, визволив її. Згодом Леоніда разом із його дружиною та дитиною розстріляли у Берестовецькому яру. Після розстрілу брата Олександр, випустивши з тюрми чотирьох людей із Степанців, утік. Його німці спіймали і вивезли за це у Німеччину на роботи. Звідти він у 1949 році виїхав до Австралії, а потім – у Америку, де живе і понині.

А дитина, яку вкинули в кручу, вижила. В нього, нині вже поважного і розумного чоловіка, на згадку про війну до цих пір на погоду ниють поламані ребра, одна нога коротша за іншу, погано працює рука…»           

Записано Буренком І. Н. 27 лютого 2005 р.

Житель м. Канева Собченко Олександр Миколайович (1956 р.н.) із переказів своєї матері і родичів-поліцаїв так розповідає про окупацію:

«У Канів німці увійшли на мотоциклах і повозках з кіньми. Зразу ж організувалася поліція. Поліцаїв у Каневі було багато, чоловік 50. Багато було серед населення й таких, хто їм допомагав. Серед поліцаїв найстрашніший був Тригуб, який ходив у есесівській формі і розстріляв багато людей.

Поліцаями були: Петро Галушка, Іван Галушка (жили на Набережній), Петро Дорошенко (Майдаників яр), Семенович, Сасунович, який казав: «Усі поліцаї бандити, а я попівський син». Поліцаями також служили Тітов, Кравцов, Герман – німець, Кракович – югославський єврей, комерсант при німцях, ходив у німецькій формі. Була у нього пекарня в центрі міста.

У лікарні працював лікар Барановський, який багато нашої молоді відправив до Германії, Готліб, який працював у міліції до війни, став перекладачем у гестапо. Коли поліцаї поїхали у Пекарі знищувати партизанів, то там його хтось з своїх убив. Переказують що він був євреєм. Служила німцям також тьотя Маша, яка була перекладачем і мала багато награбованого золота.

Поліцаєм у Каневі був і мій дід, Білий Кузьма, який народився у с. Квітки. Там і досі живуть багато моїх родичів, до цього часу є 15 га землі, яку називають Собківщина (була його особиста власність). Мій дід у 1918 році служив у царській кавалерії прапорщиком, потім – білим офіцером у каральних частинах у Юденича. Він мав багато царських орденів, був Георгіївським кавалером. У моїй сім’ї довгий час зберігалися його царські нагороди за доблесть на фронті, але в наш час сім’я викинула їх на смітник. Під час колективізації в с. Квітках багато Собченків, які своєю працею нажили собі достаток, було репресовано і знищено як куркулів. Під час голодомору в 1933 році в селі було забрано все зерно і засипано у амбари. Там воно згодом стало гнити. Зібралися люди і намагалися повернути собі хліб, але охорона стала у них стріляти. Відтоді сім'я Собченків затаїла на владу злобу, багато з них було на Соловках та Колимі, а в війну воювало проти комуністів. Мій родич, Аристарх, також воював у банді Дрозда, де й отримав прізвисько "Білий". Воювати проти влади – це вірна загибель, але все ж Собченки до останнього чинили їй опір, а коли у
1935 році військові частини НКВС розгромили цю банду, Кузьма пропав.

У Каневі Аристарх Білий появився у 1941 році разом з німцями і згодом став начальником політжандармерії (АБВЕР). Він викривав, розстрілював і вішав активістів, комсомольців-підпільників і комуністів. Одного разу захопив у полон капітана-замполіта, який просив врятувати йому життя і обіцяв, що буде працювати на німців. Але він сказав: «Зрадив Сталіна – зрадиш і вермахт» і поліцаї повісили його на старому базарі. У Пекарях у погребі переховувався канівський голова райвиконкому. Його там поліцаї знайшли і розстріляли. У нього була любима вівчарка, з якою він не розлучався. По місту, як правило, ходив з нагайкою. Як тільки хто на кого вкаже – забирав до поліції і зразу розстрілював.

Політжандармерія у Каневі знаходилася по вул. Боєнка, де хата Саші Авраменка, у колишній школі медсестер. Там була комендатура і жандармерія. Німці жили на квартирах по усьому Каневу, особливо їх було багато позаду синагоги, у приміщенні медучилища, по вул. Федоренка, Свердлова та ін. Мій дід Кузьма спочатку жив по вул. Сосновій, а потім у будинку навпроти магазину «Ветеран» через дорогу.

Під час війни у селах Сушки, Гельмязів, Прохорівка, Ліпляво садили тютюн, який був дуже добрий і німці вивозили його до Німеччини. На канівському базарі в той час було багато всього: молока, сметани, меду, продавали вино, пиво…

Дід розстрілював комуністів і євреїв у Берестовецькому яру (це дідівські замашки). У 1942 р. пустили слух по місту, що будуть вивозити євреїв у Палестину. Наказали, щоб усі зібралися на площі Леніна з золотом та дорогими речами. Німці все у них забрали і посадили у жандармерію. Згодом їх розстріляли. У Каневі кожного року євреїв розстрілювали в основному 28-29 вересня на їх свято («Карає Бог»). Це була акція голокосту.

У Берестовецькому яру розстрілювали окремо євреїв, окремо жителів. Потім зривали гранатами стіни і привалювали трупи. Після того, як зливою їх винесло з яру, багато людей познаходили своїх родичів і вони були поховані на Бузницькому кладовищі у братській могилі, де гроби ставили один на одного.

Поліцаї накоїли багато зла людям. У вересні 1943 року, перед приходом наших багато з них почало тікати з Канева. Сасунович, Тригуб і ще один поліцай із Софіївки утекли до Таганчі. Там їх спіймали партизани і судили: прив’язали за ноги до двох беріз і роздерли надвоє. Білий не встиг вчасно втекти з німцями і став переховуватися. Коли за ним до його хати прийшли партизани, його дружина, Мотря, передчуваючи лихо, стала кричати: «Що, гади, бандити! Прийшли по душу чоловіка!» За це вони їй вирізали язик, а Білого партизани прив'язали до двох лип на Бузницькому і роздерли надвоє. Мотря німа до старості жила по вул. Сосновій, через Потік. Померла у 1972 році на 98 році життя.

Іншого мого родича, Никодима, який жив у Квітках і служив поліцаєм у своєму селі, партизани судили коло клубу. Після вироку нагнули дві великі берези, прив’язали за ноги і розірвали надвоє. Поліцай Семенович, який під час війни жив по вул. Свердлова, разом з німцями утік у Корсунь і там його захватили партизани. Вони розіп’яли його на сараї, а матір поставили попереду зі словами: «Дивись як ми будемо його розстрілювати!» стали стріляти у його тіло, а мити дивилася і умлівала. Після нього розстріляли і його матір, яка видала багато наших людей.

Я діда свого не осуджую за те, що воював проти більшовиків. Мій дід загинув нізащо. Я знаю, що це була добра і доброзичлива людина. До кінця боровся проти комуністів і своє вимагав. На нього багато вішали того, чого він ніколи не робив.

 Якщо до мене будуть відноситися з неповагою за те, що мої родичі були поліцаями, мій дід був начальником поліції, то як тоді відноситися до тих людей, онуків і синів, у яких батьки служили у НКВС, які нині вважають себе почесними пенсіонерами, ветеранами внутрішніх справ, війни і носять повні піджаки медалей та орденів, маючи на своїх руках кров та смерть не тисяч, а мільйонів людей…

З моїх слів записано вірно. Підтверджую підписом: Собченко О.М.

м. Канів. Записано Буренком І.Н. 15. 01. 2005 р.

Жителька вулиці Підстінку Верба (Вербіцька) Зінаїда Миколаївна (1921 р.) розповідала, що до війни вона закінчила першу школу і поступила у Черкаський педінститут. Коли закінчила перший курс (а це було в 1940 році), з Москви прийшло розпорядження, що стипендії будуть давати тільки тим, хто навчається на одні п'ятірки. Так як вона на одні п'ятірки не навчалася, а батько був проти її навчання, то їй довелося покинути навчання. Влаштувалася вчителькою 4-5 класів у с. Яблунів, де в той час завідував колгоспом Катренко Іван Явтухович. Він хотів, щоб вона жила в селі і попередив, що вийшов наказ - за запізнення на роботу будуть притягувати до суду і можуть посадити у в'язницю, або доведеться платити грошовий штраф. Однак вона кожного дня ходила на роботу в село із Канева.

«Одного разу взимку, коли була велика хуртовина, ми з подругою Марією Тертичною дуже боялися запізнитися на роботу і зранку пішли у Яблунів через ліс. Ми там ледве не замерзли і з останніх сил дійшли до села.

При німцях було дуже страшно. Я постійно переховувалася від набору до Німеччини. Одного разу поліцаї стали шукати мене в хаті, довелося ховатися під старим ганчір'ям на горищі. Та все ж мене весною 1942 р. разом з канівською молоддю забрали на польові роботи до Херсона. Ми жили у одних людей, які прив’язалися до мене, просили, щоб була їм дочкою. Канівська молодь зговорилася між собою і всі вирішили тікати.

Додому довго, з місяць, йшли посадками і лісами. Коли підійшли до Канева, міст вже був зірваний і їй з товаришем прийшлося перелазити по фермах. Вона не втрималася впала у холодну воду. Довелося знову повертатися у Ліпляво, а коли обсохла - знову полізли на міст. Коли перелізли міст, біля Канева їх зустрів німецький патруль і став вимагати документи. Через те, що у неї документів не було, її виручив товариш, Володимир Кусенко. Він показав аусвайс, виданий йому після визволення з концтабору, і сказав, що ходили у село по продукти, а це його дружина. Патруль їх відпустив і коли вони підійшли до міста, на серці стало так легко, що зразу плакала і сміялася, так скучила за Каневом.

У 1943р., перед приходом наших, жителів міста вигнали у ближні села. Її сім’я потрапила у Малий Ржавець. Там жили на квартирі в однієї жінки. Я вдягалася навмисне в усе порване, щоб не впадати німцям у вічі. Та все ж мене запримітив один німецький перекладач і став залицятися, але я була неприступна. Одного разу він приніс мені німецькі штани, щоб я з них пошила собі спідницю, але я відмовилася. Іншим разом приніс шоколад і став пригощати. Я знову навідріз відмовилася. Тоді він розсердився і став силою запихати мені шоколад у рот. Я стала пручалася і демонстративно виплюнула його у відро. Від злості він вигукнув: “Вас, сволочей, нужно только стрелять!”, а я, втративши обережність, підбігла до нього і крикнула: “Стріляй! Фашист проклятий!” Перекладач вихопив пістолета і вистрілив. Однак моя мати встигла мене відштовхнути. Якраз там, де малася бути моя голова, у стіні був слід від кулі. Розсердившись, він пішов, а я швидко зібралася, пішла на іншу квартиру і стала по селу від нього переховуватися. Коли з німцями він прийшов по мене – нас вже не було дома. Тоді перекладач передав у Канів, що я партизанка і нашу хату було спалено …»

Канів. Записано Буренком І.Н. Весна 2004 р.

Як розповідає жителька, що проживає по вулиці Федоренка, Однорог Олександра Андріївна (1921 р.н.), коли почалася війна, вона вчилася у Дніпродзержинському металургійному технікумі. Перед приходом німців звідти пішки прийшла додому.

Під час війни поліцаї проводили активну агітацію, щоб люди їхали на роботи у Германію. Поліцай Письменко Іван Євменович свою дочку відправив у Германію і коли людей зігнали на площу Леніна (там постійно стояла шибениця з крючками), він говорив: "Ідіть допомагати нашим визволителям, моя дочка пішла, і ви йдіть…"

«Мене багато раз забирали в Німеччину, я з 1942 по 1944 рік 18 разів тікала із загонів, яких відправляли на Німеччину. Втікала поки не вийшла заміж і завагітніла. Разів з 10 тікала з канівської в'язниці, 2 рази тікала з Малої в'язниці. Я вдома не ночувала, а переховувалася на горищі в сіні. Одного разу, коли за мною прийшли поліцаї, я сховалася на горищі. Кравцов Василь виліз на хату і став штиком штрикати у сіно. Ледве не вбив мене, потрапив штиком у палець і розрізав його навпіл, було дуже боляче, але я мовчала. Коли вони пішли, я злізла із горища, мати злякалася - я вся була в крові. Коли прийшли за мною у черговий раз, я заховалася на дереві, де було збито з дощок місце. Але собака, яка була з поліцаями, мене викрила. Забрали до Малої в'язниці (навпроти сучасного ДМШ). Начальник в'язниці О. Мінченко сповістив молодь, що завтра він буде чергувати по в'язниці, і нас будуть відвозити до Києва, щоб утікали. Молодь підірвала грати і втекли до Потоку, а потім - у Яблунівський ліс. Він мене ще тричі випускав з тюрми (дружив з моїми братами, а я з його сестрою). Останній раз він випустив зі мною 11 чоловік. Вночі прийшов до них у камеру і сказав, щоб вибили вікно і коли він їх закриє, щоб повтікали у ліс.

Третій, четвертий і п'ятий раз я тікала з колони підвод. Ми стрибали у яр, що був на повороті на Бузницького, по дорозі біля Винарської долини. Під час транспортування я із сестрою свого чоловіка Однорог Марією та ще декількома людьми змовлялася і вибирали місце на підводах, щоб було посередині. Супроводжували нас 2 поліцаї - один сидів на передньому возі, а інший - в кінці колони. Коли під'їжджали до яру навпроти Копанів, що на повороті, ми раптово стрибали з підводи (а нас було близько чоловік 3-4, як домовимося) у яр, а потім ховалися під кручу, там водою була вибита велика виїмка. Поліцаї постріляють у яр і везуть людей далі, а коли вечоріло, ми поверталися додому. Та незабаром поліцаї мене запримітили і стали стерегти. Тепер старалася тікати з Миронівки, Києва. Одного разу в Києві, коли нас привезли в одну із шкіл, де був збірний пункт, я подумала, що в туалеті якась дошка повинна бути відірвана, хтось мабуть вже тікав, і попросилася у туалет. Там стала шукати дошку, і таки дійсно знайшла. Відсунула дошку і вибігла на вулицю.

Дві доби я добиралася до Канева пішки. Одного разу довелося тікати і з Дніпродзержинська, звідти йшла додому 9 днів, а також зі Львова і з Польщі. Вдень сиділа у лісі, а вночі йшла полями і лісами додому. Але все-таки я попала у Німеччину. Запримітивши, що ми з подругою постійно тікаємо, нас стали особливо стерегли і зробили на куртці нашивку, що ми особливо небезпечні. Коли привезли до Германії, нас до себе взяв бауер з м. Брауншвайх на роботу на авіаційний завод, а Марія попала у концтабір (вона з концтабору знову втекла і добралася додому, а коли у черговий раз її забрали – стрибнула з вагона і її було вбито). В Германії я була всього 9 днів, працювала на авіазаводі, фарбувала літаки. Але від фарби у мене сталася важка алергія, мене всю обсипало прищами. Жінка хазяїна-німця, яка була з України (з-під Одеси), пожаліла мене і виписала папір, що я хворію на чахотку (вона так писала багатьом). Я дев’ять днів йшла до Польщі, а там болотами перебиралася на нашу сторону до Білорусії.

Коли я перейшла болото, з іншого берега мене запримітив німецький патруль, і став гукати. Так як я не відповіла, німці стали стріляти у мою сторону. Я впала у болото і 11 годин пролежала там, аж до ночі. Трималася за траву, щоб не засмоктало. Було дуже страшно і холодно. Коли стемніло, якось вибралася з болота, почала повзти і гукати до наших. Тут мене надибав один з партизанів і привів у свій бліндаж, де було десь 12 партизанів. Мене роздягли, викупали, перевдягли у суху нижню солдатську білизну, натерли і дали півстакана спирту, щоб відійшла. Я пити не хотіла, але мене заставили, сказали, що не виживу. До ранку випрали і висушили мій одяг. Всю ніч я у безпам’ятстві пролежала під купою ковдр з температурою і добре пропотіла. Вранці мене нагодували і я знову заснула. Коли відійшла, партизан, що мене запримітив, привів мене на станцію. Німці у мене перевірили документи (довідку я заховала на голові під хусткою, коли переходила болота) і посадили на поїзд, що йшов до Києва. На станції мене набачив Вербіцький Микола, який часто їздив у Київ по справах (жив на Сільці, по прозвищу “Билда”) і машиною привіз у Канів.

Для того, щоб більше не брали до Німеччини, я вийшла заміж за Однорога Івана Григоровича, який возив на машині начальство міста. Спочатку він возив поліцая Готліба, а коли того не стало - коменданта міста Блюма. Його возив без місяця рік, доки з ним не трапилася така історія. Машина, у якій віз Блюма, на площі Леніна попала в аварію. У їхню машину врізалася інша машина, що спускалася вниз по спуску біля старої пошти. У ній сидів молодий, ще недосвідчений водій. Блюм був дуже розлючений і хотів розстріляти його, але її чоловік все узяв на себе. За це Блюм його відправив у Лук'янівську тюрму в Київ. У машині вони їхали втрьох: Блюм, її чоловік, а машину вів Микола Вербіцький, щоб відвезти Блюма назад у Канів. Коли приїхали в Київ до в'язниці, Блюм кудись пішов, а чоловік сказав, що у машину потрібно залити воду і пішов у тюрму. Там він заявив, що привіз в'язня з Канева, і вказав на Блюма, якого зразу ж німці забрали і посадили, а той дуже сердився. Її чоловік швидко покинув машину і зник. Ночами йшов до Канева пішки, за два дні прийшов додому і зразу ж пішов у Яблунівський ліс. Через декілька днів німці подзвонили у Канів, навели довідки і відпустили Блюма, він прилетів у місто страшенно сердитий. Прийшов до мене додому питати за чоловіка і коли я сказала, що не бачила його - побив.

Ночами він навідувався додому, а згодом, коли у 1943 р. німці зробили облаву, чоловіка забрали у концтабір на Тарасову гору. Там він разом з багатьма іншими полоненими копав окопи, підносив снаряди. Одного разу німцям захотілося курятини і він запевнив, що дома у них є кури. Разом із молодим німцем його відпустили додому, а коли прийшли на Копані, він сказав, що піде ловити курей, а сам втік у ліс. Німець тоді гірко плакав і казав, що йому буде капут.

Так як залишилася одна, під кінець війни мене, як злісну втікачку, викликали у комендатуру до коменданта міста. Хто туди попадав – назад уже не повертався. Коли поліцай Галушка мене туди привів, у кімнаті не було перекладача. Він закрив мене і пішов його шукати, а я вилізла через вікно і втекла до Підстінку, а звідти - до Яблунівського лісу. Додому вже боялася приходити. У лісі я жила у землянках разом з іншою молоддю. Вночі ми навідувалися додому, до батьків за харчами, там була аж до евакуації жителів з Канева.

Коли у 1944 р. визволили Канів, мого чоловіка забрали до НКВС, довго допитували і били у Канівській в'язниці. Коли від нього нічого не добилися - відправили до Черкас, де він просидів 2 роки. Хотіли, щоб він ще когось виказав. Коли мучили, він кричав, що нічого не знає. Відсидівши в цілому 8 років, у 1952 р. його реабілітували.

Після війни наші сусіди Дик Іван і Письменко Іван поїхали в Литву і там набачили поліцая Кравцова, який віддавав свою дочку заміж. Вони сиділи у нього на весіллі, впізнали його і заявили у міліцію. Привезли його у Канів і 100 душ свідчили на суді проти нього. Йому дали 15 років, і коли відсидів - працював у Каневі на Дніпробуді. Одного разу коли його дитину збила машина люди йому нагадали – «То, Вася, не дитяча кров – то людська…"

Канів. Записано Буренком І.Н. Липень 2004 р.

Розповідь батька жительки Божиці Любові Павлівни Міненко.

«Мій тато часто розповідав про період окупації німцями Канева. Особливо вразила його розповідь про життя в окупації. Худобу, яку держали дід та баба, треба було переховувати не лише від німців, але й від наших сусідів, що були зобов′язані доносити одне проти одного. Наприклад, свиню діди кололи пізно вночі за забором, м′ясо та сало швидко обробляли сіллю і ховали в глибокі підвали. Там же, у глибоких погребах, були вириті додаткові підвали, де знаходилися великі бодні і квасилися шкури від свиней та телят. А оскільки така процедура вичинки тривала з місяць, до того ж розносилися запахи, то дід накривав погріб додатковою лядою і обмазував товстим шаром глини.

Мій дід Іван був гарним кожем′якою, шив добрі чоботи, що теж приховувалось від сусідів і німців. Ця діяльність у період окупації була смертельно небезпечна, адже за прихований шматок сала чи м′яса німці могли розстріляти всю сім′ю, а вже про вичинку шкір та пошиття чобіт важко і подумати, що могло бути.

Батько нам нагадував, що означало переховувати у погребах чужих людей і яка повинна бути обережність, аби не видали сусіди. Однак наша сім′я переховувала у погребах, де знаходилося зерно та овочі, бабу Мотрю, бабу Уляну та молодих дівчат аби німці не взяли їх до Німеччини. Разом з ними у нас переховувалася до кінця війни молода єврейська жінка, чоловік якої до війни працював у канівській лікарні гінекологом, воював на фронті. Після закінчення війни він повернувся додому і зустрівся зі своєю дружиною. Радості його не було меж, і він згодом став добрим товаришем нашої сім′ї. Саме цьому лікарю я і моя сім′я глибоко вдячні, бо пологи у нашої мами приймав саме він. Моя мама дуже важко народжувала нас, двох близнюків, і він доклав усіх зусиль, аби ми народилися живими, аби також жива була мама.

Проте наш дід Іван таки не вберігся. Одного разу він поїхав у село Яблунів, аби своїй рідні відвезти трохи овочів. Виїхав уночі, та хтось з сусідів доніс на нього. Під селом діда перестріли німці і розстріляли біля воза…»

Записано 12 березня 2006 р.

Під час війни працювала у Каневі церква. Ось як розповідає Підгайна (Бочкова) М.Я. (1917 р.н.), яка нині живе на базі ОРСа.

«До війни доля звела мене з жителем Канева Заварацьким І., капітаном судна, яке до війни ходило від Києва мимо Канева вниз по Дніпру. Він жив на Сельці. Ми приязно товаришували, зустрічалися. Коли розпочалася війна він став служити батюшкою у Білій церкві, що в Каневі. Одного разу зимою, на Хрещення, він став на стілець і розпочав службу такими словами: “Люди добрі! Слава тобі Господи, що нам Господь послав визволителів, що нам тепер можна вільно молитися Богу! А та погань, комуністична, щоб більше сюди не верталася!” Тоді зойкнули люди і зі словами: “Як тобі не соромно! Там же наші батьки та сини воюють, кров проливають!» стали протестувати, хапати і стягувати його зі стільця за ризи. Ледве його поліцаї відбили від людей. Після цього люди у церкву перестали ходити і він, покинувши службу, перебрався у с. Пекарі, де у приміщенні колишньої школи знову відкрив церкву. Після того як зайшли наші, його забрали у НКВС і в Черкасах присудили до 15 років, з яких він відсидів 10.

Старша сестра, Олександра Яківна Бочкова, яка після війни працювала у міліції, одного разу супроводжувала його з в'язниці на допит до Ліщинського. По дорозі він став проситися, щоб відпустила додому, казав, що він з її батьком добрі товариші, що він любить її сестру і хоче з нею побратися. Вона перелякалася і подумала, що буде робити, коли він, такий здоровий, відніме зброю і втече. Набравшись хоробрості, вона йому суворо сказала: «Яка я тобі родичка! Я тобі громадянин начальник! Руки за спину! Йди!..»

Через 10 років він повернувся із заслання і знову став водити судна по Дніпру. Якось Підгайна М.Я. на «Ракеті» їхала в Київ, хтось, підійшовши позаду, затулив їй долонями очі. Після того як побачила його - зраділа, згадали разом свою молодість, але у кожного вже були сім'ї, діти…»

Канів. Записано Буренком І.Н. Червень. 2003 р.

Ось як згадує воєнні роки жителька Бабенківщини (вул. Надєждіна) Цебенко Т.П.

«Під час війни старостою Канева був Ядловський Василь. Він був дуже злий, бив молодь, щоб не гуляла ввечері після комендантського часу. Якось я сиділа у Малій тюрмі разом з Вербіцьким Миколою, з яким я тоді зустрічалася, у якого родичі жили на Сільці. А попала я туди так. Одного разу, коли ми йшли на весілля, куди нас запросили, до нас пристав поліцай, що жив на Бесарабії, і давай мене тягти до поліції, щоб забрати до Німеччини. Я стала пручатися. Тоді він наставив на мене автомат і сказав, що уб'є, якщо я не піду з ним. Довелося нам з Миколою йти разом до тюрми. У камері я дуже плакала, не хотіла до Німеччини, а Микола мене заспокоював: «Якщо нас заберуть до Німеччини, то ми разом втечемо, викинемося з поїзда». У цій тюрмі працював його дядько (Михайло) і він нас випустив. Я тоді мерщій городами прибігла додому і заховалася на горищі, де довго переховувалася від поліцаїв.

Поліцаїв у Каневі було дуже багато. Особливо лютував Цабенко, який видавав німцям багато комуністів і євреїв, грабував у них все, що було. Я рятувалася від Німеччини тим, що працювала у громгоспі. Німці там організували заготскот, де відгодовували худобу на м'ясо і відправляли на Німеччину. Там тримали корів і свиней. Він знаходився там, де був до війни Ленінський колгосп (за насипом по низу, де нині туристична база «Славутич» і далі). Там я і жила. Нас там було багато. Серед них виділявся Микола Вербицький, який там теж працював. Платили нам марками. До нас привозили картоплю, буряки, ми годувала худобу і собі щось варили. Управляючим заготскотом був Тирсенко Федір. Це була добра людина, завжди нас попереджав, як тільки організовувалася нова відправка молоді на Німеччину. Коли зайшли наші, його засудили і він не повернувся.

Коли дійшла до мене черга йти у Германію, я переховувалася у Медніцьких. У них син був поліцаєм, але мене не видав. Згодом, коли потепліло, ховалася на шовковиці, зробила там собі гніздо і переховувалася від німців».

Канів. Записано Буренком І.Н. Жовтень 2003 р.

Як розповідає Білецька (Литвиненко) Анастасія Петрівна (1924 р.н.), у 1941 році вона закінчила 10 класів у 1 школі ім. Т.Г. Шевченка (у приміщенні сучасного музею декоративного мистецтва). «Перед війною я навчалася разом із О. Кошовим у дев’ятому класі. Його батько до війни працював у Канівському райкомі. Вони жили у парткомівському будинку, що біля лікарні, там нині знаходиться меморіальна дошка. По ту сторону дороги жило міське начальство. На місці сучасного музею А. Гайдара стояла міськрада, а за нею будинок де жив голова міськради Пліскачов. У війну, під час обстрілу Канева, коли він виходив з дому, на порозі його було вбито осколком від бомби. Поховали його у Парку Слави, а потім могилу перенесли на головне міське кладовище (перше, центральне). Пам’ятаю, що до революції у парку було поховано дружину канівського губернатора, і канівські злодії у пошуках золота розрили її могилу.

Я навчалася у школі медсестер, де нас вчили на швидку руку. Це мені допомогло під час війни. Нашу переправу і місто страшно бомбили. Пам’ятаю хмару літаків, які сипали як горохом бомби на переправу і міст. Причому у визначений час. Як тільки ми вдома сідаємо обідати – летять. Ми тоді тікали у погріб. Наші штурмовики чергували у небі, але як тільки вони летіли перезаправлятися – німці були тут як тут. Церкву вони не бомбили, але я пам’ятаю, що з боку Бобриці досить високо у стіні була велика вирва від снаряда. Вбитих люди закопували там де лежали. Штаб нашої армії знаходився вище нинішнього будинку відомчої охорони у старій редакції.

Коли німці зайшли у Канів, я сиділа у погребі на вул. Свердлова у садибі Сергія Загороднього. Я чула, як наші поранені біжать вздовж Потоку і кричать. До нас один заскочив, я його перев’язала і він пішов. Як зайшли німці, я ще три дні сиділа у погребі, мені мати носила туди їсти, а потім пішла у хату.

Під час війни (1941-1943) я працювала у лісництві, яке знаходилося у приміщенні старої редакції. Завідуючим лісництвом був Гріннік Іван Карпович, який набирав робочих, в основному молодь, для роботи у лісництві. Він доручив одній дівчині до нього на роботу зібрати комсомольців, щоб їх не брали у Германію. Я також стала допомагати збирати молодь.

Зі мною там працювали Пелих Кость Кирилович (згодом він був направлений у Михайлівське лісництво), Юрченко Ольга Ониківна, Незамай Галина та багато інших. Наше лісництво очолювало п’ять лісництв: Таганчанське, Софіївське, Кумейківське і Канівське. У них скрізь були партизанські загони. Докладніше про них я не знаю. Тоді було не до них, аби живим залишитися. Іван Карпович нам придумував різні роботи, аби щось робили, щоб не брали до Германії. Коли були облави, Іван Карпович нас попереджав і швидко розпихував по роботах, щоб не ночували дома. Я працювала креслярем у лісництві, по роботі він нам давав потрібну літературу і ми її вивчали. Іван Карпович робив до літа
(з 1941 по 1943 рік).

Особливо багато писала на нас у поліцію жителька Канева Люта Наталка Артемівна, яку перед війною радянська влада вигнала з Західної України. У Каневі її батька, який працював у ощадкасі, у 1937 р. арештували і відправили на Колиму, де він і загинув. Під час війни вона активно допомагала німцям. Але коли прийшли наші, ми не виказали її, тому що у неї було двоє дітей. Вона всіляко мстилася нам, часто писала на Івана Карповича заяви, що він «обсівся комсомольцями». Незабаром у червні його по доносу забрали у гестапо і він звідти не повернувся.

На мене також було написано донос. У серпні до мене прийшли два поліцаї: Шерстюк Микола (мій товариш по школі) і ще один поліцай. Мене забрали у гестапо. Спочатку сиділа у в’язниці в Каневі, а потім мене забрали в Корсунь. Одного разу начальник поліції мене визвав і почав розпитувати, за що мене забрали. Я йому сказала, що не знаю за що. Тоді він сказав: «Буде тобі допит – нічого не кажи (на нет и суда нет!). Не говори ні слова лишнього».

Коли мене визвали на допит, там був чоловік, який свідчив, що я була зв’язковою у партизан, що передавала партизанам літературу і різні відомості. На це я сказала, що такого нічого не було, я просто працювала у лісництві. Ми одного разу заночували у Таганчі у лісництві, і я передала лісничому записку від завідуючого лісництвом про підводу, щоб доїхати до Корсуня. Видно хтось це побачив і доніс. Там ще жив помічник лісничого, його дві дочки та ще один чоловік. Мене за нього стали розпитувати у поліції, але я його не знала, тому сказала, що нічого не бачила і не чула. Мене потім ще довго визивали на допит, але я стояла на своєму. Не добившись від мене нічого, залишили у спокої, а згодом перекладач Корсунської поліції Нестеренко Марія, щоб я її не виказала нашим, відправила мене з групою молоді до Білої Церкви на біржу праці, для відправки до Німеччини. Там я була три дні і звідти нас 8 чоловік відправили «чорним вороном» до Києва на Сирець, де ми жили у бараках. Запам’яталося, що у бараку було усе чисто вимито, а посередині – велика купа, метрів три заввишки дитячої обувки. Згодом нас знову посадили у «чорний ворон» і привезли на вулицю Короленка, 33, у головне управління гестапо. Пам’ятаю, що перед його дверима висіли два прапори зі свастикою. Я там була у камері № 53, зі мною було ще 6 осіб. Просиділа я там три місяці. На допит вели по довгих коридорах, з камери забирав мене перекладач і по дорозі давав інструкції: «Тільки відповідайте на мої запитання і лишнього нічого не розповідайте». Там був і Гріннік І.К., за якого мене постійно питали. Питали також за партизанські загони, але я нічого про них не знала.

Після трьох допитів мені видали якийсь папір і перевезли на Львівську вулицю у збірний пункт. Їсти не було чого і я виміняла за хліб і ковбасу свій жакет. Там ми тиждень спали на цементі, а потім нас забрали у машини і повезли на станцію для відправки на сільськогосподарські роботи в Германію. Посадили у товарні вагони і під вечір повезли через Васильків на Германію. Я з дівчатами договорилася, що будемо тікати. Охороняли нас два старих німці, а я ходила туди-сюди, щоб вони до мене звикли. Коли німці задрімали, я через відкриті двері, біля яких вони сиділи, вискочила з вагона і попід вагонами побігла куди очі бачать (а це було вночі). По дорозі мене зупинили два поліцаї і запитали звідки і куди я йду. Я показала їм на станцію і мене відпустили. Потім я зайшла у посадку і чекала слушної хвилини. Сиджу і трушуся, бо замерзла. Коли розвиднілося, пішла до ближнього будинку і попросилася у хату. Там жила жінка з дитиною і сказала, що у сусідньому будинку живуть німці і мені повезло, що туди не постукала. Вона мене пустила переночувати і вранці накормила молоком.

А на станції німці взнали, що втекли дівчата, і підняли переполох. До жінки прийшли німці, поліція і стали питати хто я. Жінка сказала, що я її двоюрідна сестра. Потім розповіла мені як доїхати до Фастова і Миронівки. На станції я попросилася у вагон на Фастів до двох старих німців. Вони мене пустили, а коли стали їсти, вгощали і мене. Я відказувалась, а вони образилися і сказали мені: Weg! (вон). Довелося взяти їхню їжу. Усю дорогу стояла коло дверей. У Фастові на станції я зустрілася зі своєю подругою Катею, яка також втекла з вагона, і разом з нею ми доїхали до Миронівки. Там ми розпрощалися, вона поїхала на Корсунь, а мені дав Бог поїзд на два вагони до Канева. Доїхавши до вокзалу, що на Костянці, я побачила, що горить дерев’яний міст (це був початок листопада). У Каневі вже не було нікого, на вулицях тихо, пусто. На площі Леніна, де нині стела про визволення Канева, була розбомблена стара поліклініка і дошки валялися по усій площі. Моя мати була в хаті, де жили німці, я побачила вчителя і він її покликав. Мати дуже зраділа мені і з радості аж скрикнула, а німці перелякалися і стали розпитувати хто я. Мама їх заспокоїла і мене зразу нагодувала, було стільки радості…

Незабаром нас вигнали із Канева і ми пішли в сторону Ковалів, на Литвинець, Степанці, Таганчу. Після війни я хотіла поїхати до тієї жінки і подякувати, та все не було часу…»

Записано Буренком І.Н. 15.04. 2005 р.

Публікація А.Міхалевича у «Дніпровій зірці» від 14 квітня 1993 р.

«Бліц Кріг» на сході фашистам не вдався. Війна затягувалась. Потребувала додаткових ресурсів і людських рук.

Тоді з України й інших окупованих фашистами територій понеслись до Німеччини ешелони з матеріальними і людськими ресурсами. Серед невільників був і Юрко Майборода. Сталось те червневого дня сорок другого року. Ранок, облава, станція, заґратований вагон, куди разом з Юрком заштовхали Валентину Діденко, Миколу Петренка та сотні таких же неповнолітніх канівців.

Перша зупинка в Кракові. Кухня. Бараки. Безліч невільників. Перший раз погодували. У Відні, столиці Австрії, вигнали з вагонів, вишикували. Молодик у формі вермахту викликає бранців по списку. Прізвища вимовляє чітко. Поруч з ним поліцаї, жандарми, солдати з вівчарками. Неподалік маленький оркестр виконує вальси. Тут же багато людей у цивільному. Здебільшого чоловіки похилого віку. Це покупці невільників, привезених з України. Плата - помірна: 5-10 марок за кожного. Гроші заплачені наперед. Лишилось забрати товар.

Молодик есесівець наз­вав прізвища трьох хлопців з України. Одне з них Юркове, якому було тоді 17 років, худорлявому і малому на зріст. Всі вони стали власністю 60-річного бауера. Він повіз їх до міста Майргофена. Потім вантажівкою ще кілометрів 4 - 5 до свого помістя-невеликого хутірця, де жило таких же кілька сусідів.

Весь фольварк становив чотирикутник 150x150 з двоповерховим будинком у центрі, навколо якого розмістились господарські будівлі.

До маєтності бауера входило 300 га землі, де сіялись зернові, картоп­ля, тютюн та інші культури. Мав хазяїн 50 га лісу та стільки ж злакового лугу. З худоби - дві пари волів, стільки ж коней, 15 корів, 10 свиноматок, тримав овець і багато курей. Обслуга: 5 українців і два німці.

Вставали рано, лягали пізно. Працювали до сьомого поту. Робочий день німців був дещо коротшим, ніж у бранців. Юрко до сьомої години ранку встигав заготовити і привезти корм, нагодувати тварин, а потім виконував роботи по господарству без вихідних і свят.

Лише двічі на рік мав право закінчити працю на 2-3 години раніше: Різдво і Паску. Годував бауер непогано, але щоденна тривала праця ви­снажувала юнака. Платні ж - ніякої. Отак три роки.

З наближенням фронту юнаків відправили на риття протитанкових ровів за 500 км від Майргофена. Жили в бараках, працювали безпросвітно, їли гнилу брукву без хліба.

Все ближче чулась канонада.

Одного дня спалахнув фольварк. Охорона розбіглась. Втекли і невільники. А через п'ять днів прийшли американські війська. Заборонили виходити з будівель.

Але худобу треба було годувати. Хазяїн посилав Юрка косити траву. Одного разу над полем з'явився маленький літак. Довго кружляв. Повертаючись до фольварку, Юрко побачив багато «вілісів», вантажівки, біля яких стояли американці і голосно реготали.

Потім звучали радіозапрошення бажаючим слу­жити в американській армії, хто хотів повернутись на Батьківщину, мав за­реєструватись у відповід­них органах. У травні 1945-го американці передали офіцерам Радянської Армії близько 400 невільників з Росії. Вперше за всю війну юнакам видали мило, рушники, білизну, постригли і поми­ли. Так 12 червня
1945 року Юрій Кирилович Майборода став рядовим Радянської Армії. Прийняв присягу в
61-му стрілецькому полку. Прослужив до березня сорок дев'ятого року.

У 1950 році Юрій Кирилович одружився. Столярував на новобудовах, 15 років слюсарював на заводі «Магніт». Виростив двох діток, а лишились удвох з дружиною Варварою Яківною.

- Життя збігає, а минуле не полишає пам'­ять, - говорить Юрій Кирилович. - Не віриться, що все те було зі мною і мільйонами моїх ровесників, яких так покалічила війна».

Анатолій Міхалевич, член Спілки краєзнавців України.

Спогади жительки Канева Собченко (Грибенко) Марії Іванівни (1924 р. н.).

«Під час останнього відступу наших військ з Канева до нас у хату забіг офіцер, у якого висіла перебита рука. Я відірвала кусок сорочки, перев'язала йому руку і він пішов далі. Згодом почули стрілянину і його недалеко від хати було вбито. Вище моєї хати, далі по вулиці й досі збереглася могила цього офіцера, Я бачила передові частини німців, які заходили в Канів. Їх було чоловік 300. У них були вози, запряжені здоровими кіньми-ваговозами.

Прийшов час брати молодь у Німеччину і мене забрали в числі перших. У 1942 р., коли у Каневі був перший набір, прийшов до нас додому поліцай Білий із собакою і попередив, щоб я прийшла на збірний пункт для роботи у Німеччині. Мати почала плакати, але нічого не вдієш, зібрала і привела мене у колишню школу медсестер, яка була навпроти нинішньої ДМШ. У той час у мене гноїлася рука, але мене не забракували. Думала, що в Києві забракують, але там мені змазали руку якоюсь білою маззю і по дорозі до Німеччини вона загоїлася. Їхали ми поїздом, нас у дорозі годували. Нас було семеро дівчат з Канева. Ми трималися разом. Деякі хлопці видирали з підлоги дошки і тікали з вагонів. Коли ми приїхали у м. Бранденбург, нас розібрали хазяїни. Я попала на авіаційний завод, де ми пакували у ящики і відправляли запчастини на фронт. З нами було дуже багато молоді, нам давали їсти, але грошей не платили. Вдягнені ми були у полосаті куртки з надписом «Ост» та спідниці. У нас це жартома перекладали – «Остаток Советской Твари». У Німеччині бувало всяк, інколи жили впроголодь. Коли були дуже голодні, ходили вночі на поле до бауера, що жив рядом, і брали в нього з кагатів картоплю на полі. Вона була складена у кагати, прикрита соломою і засипана землею. Ми її розривали і несли до себе. Було й так, що інколи стріляли по нас, але голод знову нас гнав до кагатів.

Німці були всякі, більше недобрі. Нас не били, але в'язнів з концтабору, який знаходився рядом з нашим бараком, і які з нами працювали, били добре. Кожну ніч наш завод бомбили, а ми тікали у сусідню посадку і там сиділи, доки закінчиться наліт.

Коли зайшли наші, нас відправили у Рівне для перевірки. Перед цим нам американці понадавали усякої одежі з німецьких жител. У Рівному нас довго і прискіпливо перевіряли і ми чекали поки нас набереться для ешелону на Київ. По дорозі на Київ нас грабували свої. Забирали що було цінне, одяг. Було й так, що били, різали руки. Поїздом ми добралися до Таганчі, а там пішки прийшли до Канева. Ввечері я прийшла на Дворянську вулицю, там в той час жили мої батьки, і постукала в двері. Мати перелякалася і питає: «Хто це!», а я: «Це я, мамо, відчиняйте». Вона зойкнула і кинулася до мене. Цілу ніч ми розмовляли, було багато сліз і розповідей. Після приїзду мене декілька раз викликали у НКВС (знаходився у приміщенні нинішньої Відомчої охорони) і хотіли заставити, щоб я примусово призналася, що добровільно пішла працювати у Німеччину, шукали чи я не зв'язана з німцями, але я все заперечувала і вперто стояла на своєму…»

Канів. Записано Буренком І.Н. Червень 2003 р.

Подібну розповідь я почув ще від однієї жінки з Цегельні, яка не захотіла назватися. Вона розповіла мені, що була у Німеччині чотири роки. Забрали її поліцаї з дому і вивезли ешелоном у Айзенберг. Там працювала біля станка, стругала дошки з одним німцем. Їсти давали один раз в обід, похльобку з брукви і кольрабі. Ввечері і вранці - хліб з ерзац-ковбасою. Спочатку їм давали одну буханку на 16, потім на 12, а потім на 8 чоловік. Працювали по 12 годин, а потім вели у бараки. На ногах носили дерев'яні «шули», на рукавах наші носили пов'язки з написом «OST». З бараку не випускали нікуди, субота і неділя були вихідними. На вихідні приходили бауери і забирали їх на підсобні роботи по своїх дворах. Відпускали нас під підписку німця, який брав. З нами працювало багато військовополонених французів, поляків… Одного разу один з наших утік і його впіймали. Нас усіх зібрали дивитися, як його будуть вішати. Коли вона нагнула голову, щоб не бачити цю страшну кару, один охоронець вдарив її шлангом по голові так, що в голові запаморочилося і вона впала. Коли її підняли з землі – німець наказав, щоб дивилася. Від нього оборонив її свій німець, який водив їх скрізь.

Канів. Цегельня. Записано Буренком І.Н. 2003 р.

Розповідь про воєнні роки в Каневі та роботу в Німеччині жительки Варшавки Терещенко Єфросинії Григорівни (1927).

«Ми жили на Варшавці зроду. Моя хата була побудована до революції ще моїм дідом, який працював в управі секретарем. Канівська управа знаходилася між школою №2 і сучасним дитячим садком «Віночок». Німецька управа була у будинку, де нині музей Гайдара, там був старий виконком.

Німці у Канів зайшли літом. Пам'ятаю, ми сиділи у погребі, а вони з автоматами йшли по Варшавці нагору. Старостою міста став Ядловський Василь. У мене з ним трапилася така пригода. Одного разу, а це було восени 1942 р., коли йшла з Ланку (там були наші городи), мене наздогнала парокінка. На возі сиділо три чоловіка: один німець з автоматом, перекладач і конюх. Вони зупинилися і попросили мене показати де живе староста міста, а він тоді жив на Сельці. Я сіла на воза і ми поїхали до нього. Під'їхали ми до будинку і там зустріли його братів, Андрія та Філімона. Стали викликати батька, а я швидко побігла додому. Мати за мене дуже переживала, що поїхала з незнайомими німцями! Коли прийшла додому ох і давала мені тоді мати... На другий день по Каневу пішла чутка, що до Ядловського приїхали партизани, а його в той час не було дома. Партизани оточили його хату і зав'язалася перестрілка, але підоспіли німці і партизани зникли...

У моєї сусідки Бучихи було багато дітей. У війну вона дуже бідувала. Я бачила, як дві її дочки лежали в хаті мертві, померли з голоду. У травні 1943 р., коли мені виповнилося 15, забрали мене до Німеччини. Це було так.

Німці стали відбудовувати міст і сказали, що хто буде там працювати – той у Німеччину не поїде. Уся молодь кинулася туди. Нам видавали карточки, де були записані наші дані. Одного разу мені і цілій групі молоді карточки не видали. Оточили нас і повели до старого суду. Моїй матері переказали де я, і вона кинулася до мене. Почала просити, щоб випустили, але поліцай Дяченко Олександр (з Тростянця) сказав, що якщо дочка вийде за нього заміж, то відпустять. Я була проти, не хотіла себе марати поліцаями. Коли зібрали, нас посадили на поїзд на станції у Костянці, яка раніше стояла на місці сучасного бронепоїзда, і через Миронівку повезли на Німеччину. Ми, канівські, зібралися окремою групою, нас було п'ятеро дівчат: дві з Тростянця, одна з Потапців і нас дві з Канева. Трималися ми разом, так було легше. По дорозі нас не годували, ми їли те, що нам дали дома. По приїзді в Німеччину нас п'ятьох забрали на паперову фабрику. Відвезли нас за Берлін у село Гемрікцейтль (поблизу Люксембургу). Я там працювала з 1943 по 1945 рік. Ми по 12 годин стояли біля станків, сортували папір, вантажили на машини і т.д. З 12 до
14 була перерва на обід. Жили ми у бараці по 5 душ. Заробляли копійки. Нам видавали продукти і одяг, а вдома самі собі варили їжу. На ноги видавали башмаки на дерев'яній підошві (гольшуги). Приходилося працювали і в нічну зміну. Крім нас там працювали і військовополонені з Бельгії та Франції. Німці були всякі: і грубі, і добрі, і злі... У нас майстер був як собака, не дозволяв з нами нікому розмовляти, наводити стосунки, особливо з німцями, які там працювали.

У 1945 році нас визволили американці, давали нам галети, тушонку, яловичину та іншу їжу, ми були дуже голодні. Вони нас попередили, щоб зразу багато не їли. Згодом ми стали працювати у місті Руланді, демонтували брикетну фабрику. Потім нас передали нашим, посадили на поїзд і перевезли через кордон у Нововолинськ. Ох і бідували ж ми там... Жили у якомусь погребі, земля в ньому була встелена соломою. Чекали тижнів 2 – 3. Звідти нас направили у фільтраційну комісію. Там я влаштувалась місяців зо три працювати секретарем. Нас довго перевіряли, а потім відправили у Київ. Звідти через Миронівку (йшли коли пішки, а коли й на підводі) 12 грудня 1945 року (перед Андрієм)
я добралася до Канева».

Канів. Варшавка. Записано Буренком І.Н. Червень 2004 р.

Розповідь Іванченко (Однорог) Галини Андріївни (1926 р.н.), колишньої жительки в. Майдаників Яр.

«У 1933 році, коли мені було 7 років, у Каневі була голодовка. У нас сім'я була 9 душ, і багато померло. Батько чинив шкіру, шив чоботи. Тоді прийшли з КДБ, завантажили усі речі на підводу і вибрали з хати все, що було їстівне. Навіть з-під припічка, де було у горщику до кілограма пшениці, на столі стояли накриті скатертиною коржі і дві картоплини, і те все забрали. Залишилася пуста хата. Коли вже зовсім скрізь не стало нічого їсти, вишукали у себе золото, яке було у сім'ї, і здали у Турсін євреям. Тоді давали муку, крупу, міряли усе пригорщами. За одного золотого червінця (5 тис. радянських крб.) давали 20 кг усього. Згодом у нас знову не стало їсти і стали пухнути руки і ноги. Паслися на траві, варили лушпайки з картоплі, сушили цвіт від акації, їли сирий. У нас були чотири дядьки – Здохненки, які у 1937 р. були репресовані: Григорій, Олександр, Явтух, Володимир. Із заслання вони не повернулися.

Розпочалася війна, яка принесла нам нові біди. Як згадаю, то й досі не можу спокійно це пережити. У місті був староста Ядловський Василь. Він був не один, а ще були по районах. По моїх підрахунках їх було три. У Ядловського був син, Володька, ми з ним разом вінчалися. Як наші прийшли, дружина Віра його покинула, не захотіла жити.

До Німеччини мене забрали на другий день після втечі з обозу моєї сестри Саші (Однорог). До нас додому прийшли поліцаї Бовшик і Мінченко О.Я. (Кулежка по-вуличному). Я стою, а Олександр Мінченко каже матері: «Де ваша старша! Немає? То готуйте торбу ось цій»- і показує на мене. Мати впала на коліна і говорить, що вона ще ж мала для робіт у Німеччині, але вони нічого не хотіли слухати. На наступний день нас забрали і зразу повезли машинами на Миронівку. З Канева нас було душ 30. У Миронівці нас посадили у товарняк, зачинили вагон і повезли. У дорозі нас нікуди з вагона не відпускали, у кутку стояла бочка під туалет. Один чоловік з горя повісився і теліпався у вагоні двоє днів, ми боялися до нього підійти. Зняли його тоді, коли нам давали воду. До Німеччини ми їхали два дні. Привезли нас у місто Брауншвейк. Там на пероні вже нас чекали покупці (бауери). Відбирали собі того, хто був сильніший, більш придатний до роботи. А таке сміття як я, мале і миршаве, ніхто не захотів брати. Разом з іншими канівчанами (всього було 8 чоловік) нас відправили на завод. У Німеччині я була 3 роки і
3 місяці. Жили ми у бараці за колючим дротом, який охороняли вишки з собаками. Нас звідти нікуди не відпускали.

 На заводі ми працювали за станками, робили крила для літаків. На перших порах я працювала на станку, який пресував зразу 10 заготовок, потім переправляли їх на свердлильний станок. Перед роботою мені майстер розказував і показував як працювати. Після трьох-чотирьох днів роботи одного разу приходить майстер і ще якийсь німець перевіряти мою кваліфікацію. А з ним прийшов наш хлопець і каже, що майстер наказав робити отвори навпаки, свердлити в іншому місці. Я так і зробила. В кінці зміни прийшов до мене майстер і почав страшно сваритися: «Дурна маленька жінка, ти все робиш брак!». Тоді мене перевели на іншу роботу, зварювальником. Потрібно було приварювати до крил тоненькі трубочки. Це була дуже тонка, ювелірна робота, яка вимагала вправності і кваліфікації. На перших порах попалася мені недобра німка, яка погано вчила, постійно сварилася на мене і в мене нічого не виходило, було багато браку. Вона довго мучилася зі мною, а потім у приступі злоби приставила зварювальний апарат до руки і я від болю втратила свідомість. Два дні я не працювала і згодом мене перевели до іншої жінки. Та була зовсім іншою, спокійно, доступно і просто розповіла, як потрібно зварювати деталі і в мене поступово усе вийшло. За роботу нам нічого не платили, усе вираховували за їду, спецодяг, брак та ін. На ноги видавали дерев'яні колодки, ми були вдягнуті у зелені смугасті костюми, на грудях було вишито «OST».

Раз у день давали їсти (в обід). Один день шпинат з черв'яками, а на другий – бруква. Ввечері і вранці давали чай без цукру і 100 г хліба. Часто брали в нас кров, коли була в ній потреба. Скільки брали – не знаю. Тоді давали кофе-ерзац і бутерброд. На роботу в той день не вели. Писали ми листи додому, але нас попередили, щоб нічого такого не писали, якщо напишете, що тут погано – додому лист не дійде. Тоді ми писали, що тут дуже, дуже добре… Наші батьки серцем догадувалися як нам добре. Інколи, раз у місяць, отримували посилки з дому (торбочки полотняні), у яких повинно бути до 200 г коржиків.

Під кінець війни наші стали бомбити завод. Кожного разу ми бігли до бомбосховища, але німці нас туди не пускали, і ми сиділи під дверима. Одного разу бомба попала у наше бомбосховище і нас прикидало балками і землею. Однак ми залишилися майже не пошкоджені, а там – купи м'яса. Ми про себе сміялися: «Так вам, прокляті німцюги, й треба!», але не подавали виду. Однак німці це відчули.

Одного разу, коли ми розбирали завали і носилками носили цеглу і каміння, було важко і в мене все вивалилося на землю. Один німець підскочив до мене і почав бити з усіх сил шлангою по голові, спині, по чому попало. Бив так, що я упісялася, впала і втратила свідомість. Коли прийшла до тями, на мені не було живого місця. Додому мене попід руки вели мої подруги, від побоїв я уся була чорна. Після того як наші розбомбили завод, нас перевели у місто Магдебург на такий самий. Там до нас німці зверталися не інакше як «російські свині», а коли і його розбомбили – перевели у м. Сезен. Звідти мене і визволили наші. Відправили на збірний пункт, хворих лікували, а здорових після пильної перевірки відправляли додому. Коли зміцніла, мене відпустили додому, в дорогу давали пайок – 1 хлібину та 1 банку шнапсу. Приїхала на Миронівку, а з Миронівки йшла пішки до Канева. 25 травня 1945 року я вернулася додому. Разом зі мною у Німеччині були Танана Євдокія, Маркевич Ліда, Шатило Марія, Лопата Віра, Катя Безпалова (з Сільця), Сергієнко Віра, Цибульська Галя. Після приїзду у Канів нас постійно викликали у КДБ, допитували і перевіряли, замість паспорта дали довідку».

Канів. Записано Буренком І.Н. Липень. 2003 р.

 Розповідь колишнього начальника тюрми, поліцая Мінченка Олександра
(1914 р.н.), який після того, як німці вбили його брата Леоніда, випустив усіх людей з тюрми. За це його відправили до Німеччини. Ось його розповідь про ці події:

«13 червня 1943 року мене німці забрали від сім′ї та виве­зли на чужину. Проводжали мене мама, папа і ті рідні й знайомі, хто міг. Мою сестру Мілю вже забрали до Німеччини. Зупинив я підводу, яка везла мене під охороною Івана Лопати до Корсуня, якраз перед ворітьми цвинтаря і попрощався з усіма. Поцілував свою донечку Шуру, яку ніс на руках, дружину Наташу, маму і папу поці­лував в уста та в руку, і промовив: «Дякую Вам, Мамо та Папа за всю Вашу доброту як до свого сина, допоможіть чим зможете моїй донечці Шурі та дружині Наташі!» Мама ніби передчувала, що вже ніколи в житті мене не забачить, бо ж перед тим забра­ли Мілю до Німеччини, а потім і Льоню арештували, по якому і сліду не могли знайти, де й за що його біднягу знищили німці, а тут і мене арештували та везуть так, як везли Т.Г.Шевченка в москалі на Сибір. Та він хоч знав куди його везуть, а ніхто не знав, що буде після Корсуня, куди мене везуть, бо там ще лишилося досить місця в кручах і для мене. Згребла Мама пригорщу землі та й обсипала. мене зі слізьми, і ридаючи ледве промовила: «Сину-синочку, я ж тебе вже ніколи в житті не забачу». Відчувало материнське серце!

Коли мене везли до Корсуня - дорога довга, і було мені часу на різні міркування: певно, що я сказав своєму охоронникові: «Положи гвинтівку під сіно, бо я втікати не збираюся, тому що залишилися дома дружина і донечка, мати й батько та сестри і багато родичів старших діточок. І як я втечу, то німці всіх їх поб′ють, бо ж у них нема милосердя». А жити ж мені хотілося, бо ж був ще молодий (двадцять шість років). Певна річ, я був спритніший за охоронника, міг би й утекти, але вийшов з міркування: як мені суджена смерть, то нехай ще один з нашого роду помре, а решта вціліють, та щоб рід наш розмножувався. Так я і вирішив поступити з собою.

Один я, а можливо і Бог знаюємо, що я пережив у ті години як мене везли до Корсуня. Мені здавалася година за хвилину, і так хотілося, щоб сонце ще не заходило. Щоб хоч декілька годин ще довше побути в живих. А інколи находила й така думка: якби хтось вистрілив мені в потилицю, щоб я не бачив та й помер на возі, бо ж усю дорогу мені ввижалося як мене зі зв'язаними руками ведуть до кручі на розстріл. Та не було б мені обідно, коли б я заробив щоб мене розстріляли чужинці на моїй Батьківщині, рідній Україні, тому що жодної вини супроти себе я не почував. Раз, прийшов я до висновку, мушу я спокутувати кару за добросовісне відношення до своїх людей та до рідного краю, якого любив безмежно! І любить буду до оста­нніх днів свого життя!!! Перемогла правда,
і я залишився в живих!

Не один я опинився в такому становищі, у Корсуні нас зібрали чотириста дев′яносто дев'ять людей, яких німці вважали ворожими до німе­цької окупації України. Протримали мене в Корсуні у підвалі тюрми гестапо двоє суток, і коли двері камери відчинялися, то серце як не вискочить з грудей, так би­лося, бо інших брали і вони вже й не поверталися. Навіть коли двері відчиняли, щоб дати якоїсь баланди, то вже й того не хотілося, лише б, щоб вони ніколи вже не відкрилися, бо ж ліпше померти з голоду, ніж від ворожої кулі! Та Бог змилосердився наді мною, і на треті сутки мене і Федора Маніленка з Куриловки під охороною відправили до Києва.

Помістили у якійсь школі на соломі спати. Навколо кварталу закрили вулиці, там стояла охорона жандармів з кулеметами. Ми чули про Бабин Яр у Києві, та й думали, що те й нас чекає. Але ж скільки було пережитого: як заїздять криті брезентом грузовики жандармські, то ми думаємо - це вже приїхали за нашими душами везти до Бабиного Яру. Але всі наші несподіванки були неправдою. На ранок у дворі всіх нас построїли і запитали, якщо в кого є яка зброя кишенькова, то викиньте перед собою. Де ж у мене та зброя могла взятися, коли в Корсуні, як садили в тюрму, то навіть і ложку забрали!

Але в одного таки знайшли в кишені револьвер, відразу вивели на середину чотирикутника, де нас поставили, і розстріляли. Правда, я того не бачив, бо боявся дивитися і дивився в землю. Оголосив старший по охороні гарною чистою російською мо­вою: вас відправляють у Німеччину на роботи і попередив, що на стоянці потяга при відправці всі мусять оправлятися під вагоном, один крок від вагона карається розстрілом. З якої причини він те сказав я не знаю, бо ж оправлятися не було чим, тому що шлунки наші були порожні. На кожних нас двох був один охоронник з автоматом - ті жандарми, які по різних причинах їхали у відпустку в Німеччину. Вони прикріпили дошки на буферах між вагонами, сиділи на дахах вагонів з кулеметами в руках. Правда, часто їх міняли, що нам було вигідно, бо ж хоч і не хочеться, а все ж біжиш під вагон - щоб дихнути свіжим повітрям. Так виглядало, що ніби німці везуть в Німеччину якийсь цінний вантаж, бо навіть і при відкритих дверях сиділи охоронники з автоматами, а вагони були ті, що ними скотину чи боєприпаси возили. Нас перед тим, як да­вали по жмені рідкого мила вмиватися, ще в Києві попередили, що якщо хто втече з вагона, то кожного десятого розстріляють.

На моє нещастя в Галичині, на невеликій швидкості потяга (було це на закруті) один з нашого вагона перескочив через голови охоронників і втік. По ньому зразу відкрили стрільбу. Не знаю, чи він убився, а чи покалічився, а чи його застрелили, але через нього мені нагнало багато страху та пережиття. На наступній зупинці головний жандарм по охороні (а вони мали свій вагон коло потяга) підбіг до нашого вагона, з якого вискочив чоловік, вийняв револьвера і махаючи ним рахує десятого, який мусить бути розстріляний. Погляд дула револьвера зупинився на мені. Я піднявся та й чекаю пострілу в себе! Але на моє щастя старший по охороні нашого вагона сказав палачу, що я розмовляю німецькою мовою. Тоді палач наказав встати чоловікові, який сидів рядом зі мною. Мене замучила людська совість, я піднявся і вдарив сусіда по плечу, щоб він сів, а сам кажу йому по-німецьки: «Я маю лише одну дитину, а він має шестеро (він був з Сміли). Тож, кажу, якщо на мене припала нещаслива доля, то нехай я згину нізащо, бо він не був десятий. Можливо, кажу, що він виживе та й повернеться до своєї родини!» Хоч я і бачив, та й жандарми казали, що цей палач завжди був п'яний, але в той час у мене страху не було. Я лише сказав йому: «Чи ти маєш родину і діточок?». Він мовчав, а я продовжував: «Якщо ти віруєш у Бога (а в тебе ж написано на пряжці пояса: Ґот віт унс (що означає по-українськи «Бог з нами»), то ж поступай з нами по-людськи, Богу дякуючи». Казали тоді люди в вагоні, що послав нам тебе Бог, бо ж після моїх слів він відійшов, не забравши нікого для помсти. Але на наступній зупинці прийшов по мене. Я лише встиг закричати тим, що були під вагоном «ПРОЩАЙТЕ!»

Повів він мене в свій вагон. Дав бритву, велів побритися та помитися, що я й зробив, і ніби на світ народився. Став я зодягати свою вже завошивлену одежу, коли його ад′ютант приносить мені в убиральню чисту новеньку білизну, нову німецьку військову форму льотчика та й наказує одягти. Я був дуже переляканий, бо ж думав що це є для якогось підступу, але зодягнути мусів. Посадив той німець мене поряд з собою за стіл. Налив по склянці коньяку, і що сам їв то й те і мені давав. Я потім догадався, чому коли ад′ютант приніс мені білизну, то пильно дивився, чи я не єврей, чи в мене не є обрізано. Та зі мною можна було обійтися й не так скромно, бо й перед тим два рази, не соромлячись, заставляли штани спускати по коліна. Отже, всіма нами ненависний попросив мене розказати історію мого життя, що я й зробив! Згодом наказав він ад′ютантові покласти в коробку на сорок людей щоденний пайок жандарма: ковбаси, сиру, хліба та сигарет по пачці. Звертаючись до мене каже: «На наступній зупинці понесеш своїм колегам у вагон, до якого ти належиш. Роздай їм та попроси від мене пробачення за мої дії, що я тобі і їм заподіяв!» А я кажу йому: «Як же я можу появитися до своїх людей в такому одязі? Їхня судьба життьова така як і моя». Але і настоювати, щоб вдіти свою вошиву одежу не міг, тому що відразу, як я її скинув, викинули за вікно.

Явився я до вагона моїх побратимів не у своїй одежі, та ще й з ящиком на плечах. Усі повставали, та зі слізьми на очах вітали мене, що я остався в живих. Православний отець Остап, який був з нами, обняв мене та й каже: «А ми тихенько всі в вагоні вже й молебінь відправили за упокой душі твоєї». Я йому й кажу: «І я, Богу дякувати, живий, і душа моя при мені, та ще й лакоминки Вам приніс». Роздав усім те, що приніс. Усі були здивовані та вдячні мені, тому що якраз нашим охоронникам і німцям принесли те саме.

По дорозі ми відчували, що везуть нас у Німеччину на тяжку працю, у концтабір, та й ще для чогось. Тяжка праця, страх та пережиття. У Німеччині до мене ставилися з недовірою, мов звідки знаю німецьку мову. Я був в Німеччині під постійним наглядом поліції. Одного разу попросився я поїхати навідати рідну сестричку Мілю, але мені відмовили, не знаю мови. Будучи в Берліні, я довідався, що там є мої земляки та землячки, взнав де вони проживають і хотів провідати їх. Мені не дали дозволу навідати їх самому, поїхати метром, а лише в супроводі поліцая. І таке невільницьке життя було аж до капітуляції Німеччини.

І так, дорогі мої, Німеччина відібрала від мого життя п'ять років, бо то не було життя, а лише існування та страх про життя!

Відплив я звідти до далекої Австралії в 1949 році. Так розпочалася моя еміграція, життя далеко від Батьківщини».

Записано Буренком І.Н. Квітень 2006 р.

Ось розповідь про дружбу народів, мужність і силу людини, яка у будь-якій ситуації бореться, Шарафан Олександри Сидорівни, яка проживала у Каневі по вул. Набережна лінія ІІІ, №9, а згодом - по вул. Героїв Дніпра, 27, кв.6.

«Той день, коли німецькі солдати, пихаті, бундючні та самовпевнені гасали по вулицях, голими милися біля криниць, грали на губних гармошках, ганялися за курми, смалили поросят, стріляли у людей, здавалося був найстрашніший у моєму житті. Почала ховатися від набору у Німеччину.

Сьогодні льох, завтра землянка, високі кущі верболозу, очерету чи лободи – ось моя хата. Але вберегтися не вдалося. Влітку 1943 року місцеві поліцаї Суденко і Тітов забрали мене з дому і привели до будинку по вул. Воровського (приміщення початкової школи). Будинок був обнесений колючим дротом (німецький табір). Нас закрили і нікуди не випускали. Молодь, з якою я навчалася, мої друзі і я в тому числі переночували на голій підлозі, а вранці нас погнали (в супроводі поліцаїв) на ст. Канів. Загнали у товарний вагон як тварин, закрили. Ми всі кричали, плакали і співали крізь сльози: батьки плакали біля вагонів, попрощатися з рідними нам не дозволили.

У вагонах нічим було дихнути, лунав крик, плач, зойки, ридання, прощальні пісні «Прощай, родная сторона». Разом з тим з`явилася надія, «мої земляки» поліцаї Суденко і Тітов пообіцяли моїй матері випустити мене в Києві, звичайно за плату. Але не випустили, а здали в Києві в табір (багатоповерховий будинок, обнесений кількома рядами колючого дроту, з вишками, де були вже озброєні німецькі вартові, а при вході стояли два німці з собаками-вівчарками). Я була ще дуже молода, це був для мене жах. Як зараз бачу: туалет серед подвір'я - вільне місце, перегороджене для чоловіків і жінок лиш однією дошкою висотою півметра. Там я була разом з своїм однокласником, Олександром Вербіцьким і ми домовилися, що будемо тікати звідси. Поряд був сарай з віконцем. Олександр сказав, що він пролізе першим і як відчує небезпеку, то крикне: «Утікай!» Коли він стрибнув, я зразу ж почула: «Шура, тікай!» Після цієї події нас погнали на залізницю і посадили окремо дівчат і хлопців у товарні вагони. У вагонах було по 2 німці, які сторожували нас, щоб ніхто не втік. Інколи вагони відкривали, щоб запустити свіже повітря. Мого однокласника Олександра Вербіцького зачинили у штрафний вагон, який був жахливий, він не відкривався, на вікнах були грати. Приїхали ми у Перемишль і знову потрапили у табір, де я побачила свого земляка Вербіцького. Він мені сказав, щоб не побивалась, за плату можуть звідси випустити. Десь знайшлися два поляки, ми їм дали по 300 марок, кусок сала і буханку хліба, але так і не визволилися. Вербіцький порадив мені накуритися цигарки з чаєм, тоді мовляв комісія мене забракує. Я в бані викурила цю цигарку і втратила свідомість, але мене відлили і медики не забракували, мовляв здорова. Загнали нас знову у товарняк. Це був величезний состав, уже разом з хлопцями, стеріг нас у кожному вагоні один німець. Повідомили, що їдете у Німеччину.

Поїзд летів на повній швидкості, все більше і більше віддаляючи нас від рідної України, задрімав вартовий. Вербіцький шепнув мені, що треба тікати в Польщі, бо в Німеччині буде важко. Ми підважили вікно і Олександр вискочив, а потім за ним я. Пам'ятаю, що впала між сусідніми коліями. І тут же почалася стрілянина з кожного вагона, що проїздив мимо мене. Я лежала і чула постріли, відчувала нестерпний біль, але встати вже не могла. Втратила свідомість і не пам'ятаю чи довго це було. Це було на полустанку біля міста Жешев (Польща) під Краковом. Я лежала покалічена без свідомості, одержала 6 глибоких ран, у тілі було повно куль, коли мене підібрали залізничники на колії. Вони віднесли мене на полустанок, там лікар мені зробив перев'язку і відвезли в госпіталь. Але я того не пам'ятаю, тому що була без свідомості. Коли прийшла до свідомості, я, не маючи надії на виживання, попросила написати додому листа моїй мамі, щоб знала де мене вбито. Добрі люди написали мамі і вона того листа отримала. У Жешеві шпиталь був недалеко від костьолу. Мене лікував професор з борідкою. Тому що я лежала без свідомості, до мене приставили санітарку Юлю. Вона доглядала мене усі ці дні і всі думали, що я не виживу. Лікар дивився на мене і думав, скільки годин, днів, місяців проживе ця дівчина… Згодом до мене повернулася свідомість і я почала йти на поправку. Він мене хвалив: «Герой, вижила…» Вчитися ходити мені довелося заново. Перші кроки були з болем і плачем, але перемогло терпіння.

Одного разу до мене прийшли три молоді хлопці, з яких один був у німецькій формі, а два у штатському. Вони заговорили до мене російською мовою, назвали мене Стася-більшовичка, і один з них тихенько заспівав мені пісню «Раскинулось море широко...» Це було як бальзам на мою хвору, зневірену душу. Другим цілющим бальзамом були продукти, які вони мені принесли. Вони ще приходили три рази і попросили мене, щоб я нікому не розповідала, що вони тут були, і я їх більше не бачила. Мені здається, це були люди з підпільної групи Березняка, яка тоді діяла у Польщі. Поступово збільшувалося у мене коло друзів, кожний допомагав мені чим міг. Тому що я не вміла розмовляти по-польському, мене вчили писати і читати сестри Яніна і Гелена. Перша книжка, яку я тоді прочитала, була «Пан Тадеуш». Згодом я вже ходила на милицях. Пішла чутка, що німці будуть перевіряти шпиталь і мене заховали в підвал, де зберігалося пір'я. Мене прикрили ганчір'ям і закрили на замок. Так я врятувалася.

У шпиталі я була дуже довго і всі його працівники мене називали Стася-більшовичка. Про те, що в шпиталі лежить більшовичка, почула одна киянка, яка була одружена з поляком. Ми познайомилися, згадали рідні краї. Вона відвідала мене і перед Новим роком вдвох із чоловіком приїхали санками - забрали мене і привезли до себе зустрічати Новий рік. Так я зустріла 1944 рік у сім'ї поляка Юзефа Деренговського та його дружини Анни Михайлівни, а також з їх доньками Терезою та Ольгою. Після цього тим же транспортом через усе місто (вони жили на околиці міста) Юзеф привіз мене у шпиталь. Ця сім'я мене часто відвідувала, приносила харчі. Йшли дні, місяці, я видужувала. Якось одного ранку палатна сестра Яніна мені сказала: «Стася, твої більшовики вже біля Вісли!» і мені було радісно на душі. Згодом німці видають наказ звільнити наш госпіталь. Мене забрала до себе полька Яніна, у якої було п'ятеро дітей (жила поблизу госпіталю). У цій бідній родині не було самій чого їсти і їх підхарчовував молодий поляк. Коли Анна Михайлівна дізналася де я, вона ручним возиком перевезла мене до себе. Мої рани не закривалися більше року.

 Незабаром Віслу перейшла наша розвідка, яка мене знайшла. Коли я до них заговорила російською мовою, то здивувалися, звідки я її знаю. Я сказала, що я з Канева і що знаю польську мову. Майор розвідки перевірив мої дані з госпіталю і я залишилася працювати при цій частині перекладачем. Мене одягли чим змогли, бо я не мала нічого. У розвідників працювала перекладачем більше місяця, а потім частина пішла у наступ, рани мої ще не загоїлися і хоч я просилася залишитися, мене відправили додому. Я попрощалася з госпіталем, де народилася вдруге, мої товариші посадили мене у військовий ешелон, дали на дорогу харчів, і я поїхала додому на Україну, до ст. Миронівка. З Миронівки мене привезли до Степанців волами, а звідти я дала звістку додому, що я жива і моя сестра Оля кіньми привезла мене додому. Мої рідні, які в думках мене вже давно поховали, дали прочитати мені того листа, що писали поляки, у якому було сказано, що я померла… На жаль, я не зберегла цю страшну реліквію війни. У хаті було як в дитинстві, помазана глиною долівка, посипана чебрецем і м'ятою. Сиділа на теплій лежанці і не вірила собі, що вже дома.

З людей ешелону, що був зі мною відправлений до Німеччини, залишилися живі лише я та Саша Вербіцький. Багато людей ще з місяць приходили до нас питати за своїх рідних. Працювати тоді я не могла і пішла вчитися у Канівський педтехнікум. У 1945 році в нас не було ні зошитів, ні ручок, ні олівців. Я писала на якійсь книжці, де було вільне місце. Я похвалилася у своєму листі своєю бідою з розвідниками, з якими я часто листувалася, і вони мені вислали з Чехословаччини велику посилку зошитів, олівців та свої фото. Тоді це для мене було найбільше багатство. Незабаром у 1945 році зв'язок з ними припинився. А жаль, вони були для мене як брати. Часто тривожили осколки, які як живі ворушилися у тілі. Двічі мене оперував у райлікарні хірург Петро Михайлович Жилкін. Після ретельної перевірки у січні 1945 р. мене було прийнято у комсомол, а в 1957 р. я поступила у партію. Нині я вже немолода людина, але все життя я буду пам'ятати і дякувати полякам. Я впевнена, що вони найгуманніші, найчуйніші, найдобріші люди. Адже у важку для мене і них годину вони мене врятували і поставили на ноги.

Згодом я стала директором школи, де працювала 26 років, була на Всесоюзній конференції вчителів історії і суспільствознавства. Нині вже на пенсії».

З архіву Ю. Міхалевича.

Розповідь жительки села Ліпляво Панченко Катерини Миколаївни, записана від її рідних.

«Народилася у 1925 році у с. Прохорівка Канівського р-ну.

По закінченні 7 класів почалася війна. Німці село Ліпляво і Прохорівку обійшли стороною, а гарнізон їх стояв у Гельмязеві (раніше Ліпляво і Прохорівка були Гельмязівського р-ну). Тож у селі німців не було, одні поліцаї.

У 1943 році, під час другого набору на роботи у Німеччину її забрали і вона попала у Польщу (воєводство Катовіце, р-н Рибнік, с. Рахлін). Працювала на шахті Емма-грубе. Там працювало багато людей, серед яких були і наші військовополонені, вона з ними познайомилася. Після роботи німці дозволяли їм підробляти у місцевого населення, щоб якось прокормитися. Вона улаштувалася на роботу до російського інженера, який втік з німцями з наших територій. Коли підійшли наші, німці перед відступом хотіли розстріляти усіх військовополонених і деякі з них вирішили тікати. Російський інженер вирішив тікати далі, у Німеччину і залишив на дівчат, які в нього працювали, свій будинок, де був погріб з продуктами, консервацією. Німці вирішили розстріляти військовополонених і при допомозі австрійського антифашиста Едуарда Рааба чотири наших військовополонених – два росіянина і два єврея утекли і їх дівчата переховували у підвалі цього будинку. Там дівчата під підлогою вирили схованки і вони там переховувалися. Кожного дня від свого невеликого харчового пайка дівчата відділяли продукти для військовополонених і Катерина носила їм у комендантську годину, пізно ввечері, ризикуючи попастися патрулю. Дівчина знала, що якби патруль застукав її з харчами – це смерть і їй, і військовополоненим. Розстріляли б на місці. Це був як протест проти німців, яким хотілось хоч чимось виказати опір. Однак ця гра – ходіння по канату. Один невірний рух і ти – на землі. Але вона носила їжу аж до приходу наших.

Коли зайшли наші, вони вступили у їх ряди і пішли воювати далі, на Берлін. А дівчат разом з Катериною відправили на Батьківщину. Та неласкаво зустріла вона їх. Коли прибула додому, за те, що була у Німеччині, місцева влада відібрала у неї будинок і довгий час вона жила у своїх знайомих, а працювала в сусідньому селі Гладківщині у «Заготзерно». Про свої події у Німеччині вона нікому не розповідала, та й хто б їй повірив? Згодом молода дівчина вийшла заміж і появилися одне за одним четверо дітей. Перейшла у с. Ліпляво, де працювала у колгоспі, а потім листоношею. Так і пішла на пенсію.

Тільки через 40 років її знайшов один із військовополонених, С.А. Черкасов, який знаходився у полоні і блукав по концтаборах. Він знаходився в одному таборі з сином Сталіна, був разом з Карбишевим. Декілька раз тікав і його три рази розстрілювали, два рази у потилицю, а один – під лопатку. Коли привозили до крематорію, бачили, що він живий і забирали його у лазарет. Завдяки Катерині він вижив, і коли знайшов її, зустрівся з нею і розповів про неї у газеті, яку я наводжу».

Г. Кузьмінова «Смерть победившие»

В мае 1943 года оккупанты стали проводить всеобщую мобилизацию молодежи 1920 - 1925 годов рождения по всей Украине. В эту мобилизацию, являющуюся фактически насильным угоном молодежи для работы в Германию, попала и жительница с. Лепляво Катя Панченко. В то­варных вагонах под немецкой охраной отправили их в окку­пированную Польшу. В Крако­ве расселили по баракам. Екатерина Николаевна вспоминает: «Приехали паны и разоб­рали нас. Я попала на шахту Эмма-грубе. Пришлось выпол­нять тяжелые и грязные рабо­ты. Кормили очень плохо. Мы сильно голодали, и девушки начали убегать. Их ловили и отправляли в концлагеря. На этой шахте мы впервые уви­дели наших пленных. Как мы все плакали! Это были насто­ящие мученики, голодные, худые. Когда их вели под кон­воем на работу и кто-нибудь отставал по слабости, его до­бивали прикладами. Разгова­ривать с пленными нам было запрещено под страхом смерти».

После работы на шахте, ус­тавшие и голодные, девушки убирали хлеб, носили уголь, стирали, мыли полы. Все это за кусок хлеба. Чтобы выжить любой ценой и дождаться победы. Недалеко от шахты добывали уголь военнопленные из находившегося рядом лагеря особого режима. Там Катя впервые и увидела узника концлагеря Чер­касова и его товарищей.

Шел 1944 год. Советский на­род гнал фашистскую нечисть со своей священной земли, загоняя их в собственную берлогу. С приближением наших войск фашисты особенно свирепствовали, расправляясь с военнопленными. Австрийский антифашист Эдуард Рааб со­общил Черкасову, что в первую очередь подлежат унич­тожению политруки и те, кто имел два побега. А Черкасов до того, как попасть в лагерь особого режима, уже дважды совершал побег. После пер­вой неудачи он вторично ушел через колючую проволоку в лес. Но нарвался на фашист­ского холуя.

- Тогда мне пришлось уз­нать всю лютость зверя: от ударов его кованых сапог и кулаков нестерпимо ныло ок­ровавленное тело, - вспоми­нает об издевательствах этого садиста Степан Архипович.

- Таких, как ты, мы отправ­ляем к богу через трубы Ос­венцима! - орал фашист.

Затем он наказал всем пленным выстроиться, чтобы расправой над Черкасовым устрашить этих безоружных, измученных людей.

Первым выстрелом ему сбило с головы пилотку. Прощальным воспоминанием промелькнуло в измученном мозгу родной дом в Сибири, служба в Арма­вире, ранение и контузия под Ельней в 1941 году, когда ока­зался в окружении... Он ин­стинктивно поднял руку, защи­щая голову. Грянул выстрел и Черкасов, окровавленный, упал. Мучитель наказал отнести его в морг.

Его спасли служившие в ох­ране австрийцы-антифашис­ты Эдуард Рааб и его товари­щи. Они оказали ему первую помощь. Скрыв, что военнопленный остался жив, Рааб по­мог отправить Степана Черка­сова на операцию в госпиталь международного лагеря воен­нопленных в Катовице.

- Каждый раз, особенно в международном госпитале, где были французы, англича­не, голландцы, русские и люди других наций, мы старались по­нять друг друга в плену. Нам удавалось найти общий язык и разрушить все попытки восстановить людей разных наций друг против друга. Жгучая ненависть к фашизму, желание помочь ослабевшему в общей беде и желание выр­ваться из этого ада сплачива­ли нас и делали сильнее.

После пребывания в Катовице Черкасова отправили в лагерь для военнопленных особого режима Шарлотте-грубе, недалеко от шахты Эмма-грубе. Туда же по удивительному стечению обстоятельств был переведен и Эдуард Рааб, уже однажды спасший Черка­сова от смерти. Пройдут годы, и начиная с 1961 года учитель Иноземцевской школы-интер­ната Черкасов будет через австрийское посольство вести розыски инженера Эдуарда Рааба, человека, сумевшего помочь не только одному Черкасову. Потом при обоюдной переписке, вспоминая те месяцы, Э. Рааб напишет Черка­сову: «Прошло 25 лет и некоторые люди, к сожалению, за­были уроки войны. Тогда, в Шарлотта-грубе спасал не только тебя, но и других товарищей. И я радуюсь, Степан, что мы выжили в этой войне». Об этом Рааб напишет позже, а пока... В лагере особо­го режима он при первой же встрече сообщил Черкасову о готовящейся ликвидации воен­нопленных, и в первую оче­редь - комиссаров. Он же подал мысль о побеге Черкасова и его товарищей через кух­ню, куда заходили наши девушки.

Вот так и вышел Черкасов на Катю и попросил у нее ключ от подвала, чтобы вместе со своими товарищами спрятаться там после побега. За несколько дней до побега он спросил у девушек, пришедших вместе с Катей:

- А вы нас не выдадите, ес­ли надумаем бежать?

- Да хиба ж так можно? – удивилась одна из них.

Так сбежали четверо советских военнопленных. Эти ребята, с такой надеждой ждавшие Катюшу, отлично понимали, что любая ночь может оказаться для бесстрашной
19 летней де­вушки, приносившей еду, по­следней. Но она шла каждую ночь. За заботой о людях не­когда было думать о себе, о своих страхах: надо было накормить, переодеть всех четверых в граж­данскую одежду.

- Она отрывала от себя кусок хлеба, не жалея отдавала все, что имела, чтобы спасти нас от смерти, - не стыдясь скупых солдатских слез, рассказывает Черкасов.

А гул советской артиллерии становился с каждым днем все сильней. Позже нам сказали, что нас будут эвакуировать в дру­гой лагерь, - рассказывает о последних днях пребывания на чужой земле Екатерина Нико­лаевна. - Приближался день, когда они должны были перейти линию фронта... Это была страшная ночь для Катюши. Слышны были крики людей, ржание лошадей. Над нею пролетел снаряд и разор­вался в соседнем доме. Она боялась оставаться одна - ей было страшно. Но час пробил. В эту же ночь все четверо перешли линию фронта, чтобы снова встать в строй и мстить за тех, кто не сможет быть с ними, за тех, кто навсегда ос­тался за колючей проволокой. Они вышли на действующие отряды поляков-антифашистов, с которыми вместе пускали под откос поезда, совершали ди­версии. Затем через поляков вышли на связь с советской разведкой и получили зада­ние собрать подробные све­дения о линии обороны на Одере. Они составили карту оборонных укреплений, за что в том же 1944 году получили благодарность от командова­ния.

И теперь, 40 лет спустя, бывший разведчик Степан Ар­хипович Черкасов, работаю­щий учителем в одной из железноводских школ, говорит:

- Я перенес многое за го­ды войны, лежал живой среди мертвых тел, для того чтобы остаться в живых, бежал из трех лагерей, меня расстрели­вали, но выжил. Был не раз на волосок от смерти в 1944-45 годах, когда ходил в разведку, - вспоминает ветеран, награжденный орденами Крас­ной Звезды, Отечественной войны, медалями. И я испытываю огромную радость за все то, что я имею, за то, что остался жить - низкий поклон нашей спасительнице, которая для всех нас навсегда оста­нется той бесстрашной 19-лет­ней Катюшей Панченко.

Через 40 лет он ей подарил книгу Н.Масленникова «Смерть победившие» из надписью: «Дорогому другу юности, далекой Екатерине Николаевне Панченко! В честь нашей встречи через 40 лет.

В это трагическое время ты спасла нас четверых узников с «Besonderstraflager” от неминуемой гибели, фашистских палачей:

Да, друзья познаются в беде

В трагические мгновения жизни.

Это не забыть ни тебе, ни мне

В тяжелые годы нашей Отчизны.

Катя, милая, за все благодарю!

Прости! Перед тобой всю жизнь в долгу.

Смерть тогда рядом прошла

Расстреляли бы гады с нами тебя.

Тогда расстались в юности с тобой,

Я вновь пошел в смертельный бой.

Победу, мир народам принесли,

Родину и вас от фашистов спасли!

9.8. 1984. С.А.Черкасов. Железноводск. Поселок Иноземцево.

...Эти люди, будучи оторванными от Родины, сумели вы­стоять в невероятно трудной борьбе: они сумели пронести через все выпавшие на их юность испытания твердую веру в победу, в свой народ».

Г. КУЗЬМИНОВА, педагог. Газета «Кавказская здравница» № 11. Апрель 1985 г.

Розповідь жителя Канева Савченка Олександра Петровича (1924).

«Я хочу розповісти як люди піднімалися на боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками. Я народився у Каневі. Жили ми раніше на Сельці. У молодості козакував, на кутку у нас було багато хлопців. Серед хлопців нас ще називали «сільчанська банда». Вчився я у школі № 2, а потім - у першій. Коли почалася війна, мені було 17 років, а на війну брали у 22. На початку війни нас, чоловік 12 хлопців, вивезли у Донбас, де допомагали копати окопи на місцях оборони, евакуйовуватити шахти та ін. У листопаді, коли німці оточили Донбас, ми пішли на Ростов, а звідти я хотів піти на Кавказ, але не зміг перейти лінію фронту і повернувся додому. У дорозі ми пошили постоли з коров'ячої шкіри і йшли, йшли. Коли прийшов до Канева, у ньому вже хазяйнували німці.

Старостою міста був Ядловський Василь. Колись мене раз упіймав і добре побив за те, що пізно ходив (після комендантського часу, до 11 год. вечора). І таке я чув не від одного жителя міста. У поліції служив мій товариш, однокласник Шерстюк Микола. Він з 1922 р. народження, був узятий на війну і потрапив у оточення. Сидів у концтаборі в Гельмязеві, а потім з нього втік і повернувся до Канева. Одного разу начальник поліції Готліб викликав його до себе і запропонував йти у поліцію. Сказав, що як не підеш - повернемо назад у концтабір (іншим варіантом - розстріляємо твою сім'ю). Довелося йому йти у поліцаї. Нам він постійно допомагав, попереджував про облави на молодь, під час набору в Німеччину на роботи і т.д. Для розваги німці створили клуб, який був на території училища культури, там, де нині живуть викладачі училища. Там була сцена, працювали гуртки художньої самодіяльності. Німці це вітали і приходили туди, щоб самим погуляти. До нас німці ніякого діла не мали, все відбувалося через поліцію та поліцаїв.

 Але ми не сиділи без діла, часто обривали дроти зв'язку, незважаючи на те, що нам погрожував розстріл. Дріт інколи йшов на струни до музичних інструментів. Я постійно шукав партизанів, розпитував усіх, але ніхто нічого про них не знав. У 1943 році, коли наші частини підійшли до Дніпра, піднялися народні месники і громили німців. 22 вересня наші викинули десант від Черкас до Канева для організації партизанського руху. Німці цілими днями шукали їх на конях і розстрілювали. Під час відступу нашими був розбомблений один прольот мосту з лівого берега, а нижче поставили дерев'яний міст на понтонах і на сваях, а проліт добудували колодами і відновили пішохідний міст. Брали колоди на лісозаводі (нині промкомбінаті Гінзбурга). Та коли наші підійшли до Канева – вони його запалили і зірвали (я це бачив з груші). Перед приходом наших німці евакуювали усіх жителів з Канева. Вони з автоматами і нашивками "Мертва голова" ходили по хатах і виганяли людей. Я в той час був у Степанцях і німці там заставляли нас рити окопи. Коли одного разу я заховався, мене поліцаї знайшли і ледве не розстріляли. Випросила, виплакала мене мати. Потім ми пішли у с. Киченці, що під Корсунем, і там я працював біля коней. Батько мене направив у Корсунь, де у нього жив товариш дитинства – Кононенко Юхим, де я й переховувався. Там я познайомився з дівчиною, яка була зв'язковою з Комітетом 103 (підпільний райком). Вони мені видали лист, з яким я пішов до партизанського загону. Так я потрапив у Таганчанський ліс до партизанів, до командира Шендерова Василя Кузьміча. Розповідали, що один поліцай з Канева таки пробрався до партизанського загону Солодченка в Черкаські ліси. Його впізнали, прив'язали до двох дерев і розірвали надвоє. Під час евакуації Канева мій товариш Шерстюк думав, що зразу підійдуть наші, втік з поліції і переховувався у Межирічі в тещі. Але фронт зупинився ще на 5 місяців. Його там поліцаї впіймали і в Таганчі розстріляли.

Одного разу я почув, що в Таганчі був сильний бій. Ми тоді жили в Ключниках і мій товариш познайомив мене з партизанами. В листопаді 1943 року мені дали завдання стерегти старосту вночі. Я це завдання виконав, він не втік і одержав по заслугах. Я був у партизанському загоні «Винищувач». Командиром загону був Петро Наумович Могильний, а комісаром - Степан Михайлович Пустовіт. Наш загін здійснював диверсії на лінії Корсунь-Таганча. Дорога Таганча-Киченці була нами також блокована.

У нашому загоні було до 500 чоловік. Він разом із загоном ім. Шевченка
(к-р Дудченко) врятував Мартинівський цукровий завод від знищення. Там були великі бої. Німці кинули на нас значні сили, ми підбили три танки. Завод ми утримували до приходу наших частин. 4 лютого ми разом із радянськими військами звільнили Таганчу. Потім ми звільняли Бровахи і Киченці. В Киченцях нам німці вчинили шалений опір. 14.02 ми, вибивши німців з Сотників, вийшли на околиці Корсуня. У Канів наші зайшли 30 січня. Була вказівка нашим військам з гармат по Каневу не стріляти, щоб зберегти його. Я повернувся у Канів у березні. Людей тоді було в Каневі 5 – 6 тисяч. Коли наші танки зайшли у Канів, тоді ж розвалили і тюрму. На її фундаменті згодом був побудований сучасний районний будинок культури. Після цього мене забрали на фронт і я повернувся у 1947 році. Довгий час працював працівником музею Т.Г.Шевченка».                      

М. Канів. Записано А.Міхалевичем 24.01.1969 і Буренком І.Н., липень 2003.

Опис подій на Канівщині поданий письменником П. Троньком у оповіданні «Подвиг твоих отцов».

«Жестокие пытки и адские мучения пришлось перенести учительнице Межирицкой средней школы Каневского района Черкасской области Федоре Радченко. Но комсомолка держалась мужественно и гордо, она поднимала дух узникам гестапо.

В ночь перед казнью 8 июля 1943 года подвал гремел революционными песнями, проклятиями фашистам. Утром арестованных повезли к Тростянецкому рву на расстрел. Тогда прозвучал звонкий голос Федоры:

Шалійте, шалійте, скажені кати…

- Молчать!… - горланил гестаповец. Песню подхватили остальные узники:

Годуйте шпіонів, будуйте тюрми!

До бою сто тисяч поборників стане…

- Молчать!.

Уже возле рва Федора бросилась к гитлеровцу, вцепилась в горло и крикнула:

- Бейте гадов!

Но фашистская пуля оборвала жизнь мужественной комсомолки». [27]

У своїй книзі він наводить ще один випадок.

«Юноша из-под Канева, ровесник Октября, Александр Ткаченко являлся командиром маневренного отряда, с которым Порик (Базиль) часто шел на боевые операции в департаменте Па-де-Кале и Сомми.

На счету партизан – взорванный железнодорожный мост, нападение на аеродром, освобождение поселка Евен-Лекот и много других славных дел. Александр Ткаченко погиб в бою, и с тех пор отряд стал носить имя любимого командира». [28]

У газеті «Ленінська правда» за 19.05.1962 р. описується такий випадок:

«У вересні 1943 р. діти О.Панченко, Ваня Даценко (14 р.), Володимир Поліщук (14 р.) відв'язали коней з обозу німців, що розташувався на подвір'ї Володі Поліщука. Вони зняли ящики з возів і віднесли у кущі.

Ворону кобилу Зірку відвели в болото і, запаливши від кресала, підпалили обоз. Коли Ваня Даценко підпалював, його вартовий убив. У Володі Поліщука дворище спалили поліцаї.

У 1942-1943 роках на Канівщині діяла підпільна група у кількості 9 чоловік, якою керував білоруський поет Р.І.Нехай, який прибув із «партизанського з'єднання Ю.А.Збанацького».

Розповідь колишнього бійця партизанського загону Солодченка К.К. («Баті») Радченка Олександра Мартиновича 1906 р.н. с. Поташні. Член КПРС з 1953 р.

«Ранньою весною 1943 р. підпільники сіл Дар'ївка, Мартинівка, Копієватого, Полствина, Канева зібралися на квартирі підпільника Сухобруса Олекси Михайловича в с. Дар'ївці. Після інформації з місць на своїй нараді вирішили створити партизанський загін. Командиром загону тоді обрали Солодченка Кирила Кириловича. Комісаром і заступником – Петренка Митрофана Никифоровича з с. Таганчі.

Офіційно в Черкаському партархіві діяльність підпільної групи зареєстрована 03.1942 – 07.1943 рр.

 Серед інших були на зборах присутні члени підпільних груп: Солодченко К.К., Петренко М.Н.,

-          із с. Мартинівки - Оніщенко Свиридій Васильович, Будник Наум Андрійович, Кузьменко Іван Максимович;

-          із с. Полствина – Прилипко Петро Омелянович, Тонконог Іван Васильович, Хорольський Софрон Петрович;

-          із с. Копієватого – Циба Захарко;

-          із Канева - Нехай Григорій Іванович (1912) (Нехай Ригір), Путій Федір Лазарович та ін.

Задля конспірації збори відбувалися у нічний час.

У партизанському загоні Солодченка К.К. (за кличкою “Батя”) було до двох десятків чоловік. Серед них: Солодченко К.К., Петренко М.Н., Сухобрус С.М., Оніщенко С.В., Будник Н.А., Кузьменко І.Л. та інші. Пізніше у загін прийшли Приліпко П.О., Тонконог І.В., Циба З., Веризуб Гнат, Веризуб Дмитро, Вербіцький Микола, Шкурченко Олександр Семенович (з Пиляви), Радченко Олександр Мартинович з Поташні та ін. База загону була у Таганчанському лісі між селами Поташня, Горобієвська Буда, Попівка (в колишніх гайдамацьких окопах).

З підпільних груп не всі пішли в загін. З Таганчанської групи - 5 чол.: троє було у 1943 р. розстріляно гестапо, один помер у 1943 р. З Канівської групи 3 чол. загинули в бою ще до організації партизанського загону, інші мали друге завдання і теж не брали участі у загоні. З Мартинівки – Оніщенко, Будник, Кузьменко; з Полствина – Приліпко, Тонконог, Хорольський; з Копієватого – Циба; з Дар'ївки – Солодченко, Сухобрус; з Таганчі (але не з партизанської групи) – Петренко. Це було ядро, навколо якого збиралися партизанські сили. У загін я прийшов не з підпільної групи. Шкурченко – теж.

Кожен з нас різними шляхами зброю діставав сам. У Солодченка і Петренка були свої автомати.

Повного зв'язку з Корсунським Комітетом 103 у нас не було, ми лише знали одного підпільника. Згодом партизанський загін почав діяти. На початку його невеликий загін спалив дар'ївського старосту Півня, який був прислужником окупантів. Ночувати він пішов у сарай зі снопами до свого кума Бондаренка. Партизани оточили сарай і запропонували йому здати зброю (гвинтівку) і здатися. А коли той не став відзиватися, сарай підпалили і він там загинув.

Згодом ми обеззброїли охорону Мартинівського цукрового заводу і розстріляли начальника охорони.

На початку осені, коли спустився військовий десант - 3-я і 5-а повітряно-десантні бригади, наш загін зібрав до сотні чоловік і ми разом з десантниками проводили операції. Але не всі потрапили до нас. Як провідник, я водив одну з груп партизан і десантників на Поташню, інші – на Горобієвську Буду, де відбувалися сутички з гітлерівцями.

Великий бій був у Поташнянському лісі (вірніше Таганчанському). Німецькі війська і поліцаї (до 2-х тисяч чоловік) зробили спробу прорватися в наше розміщення. Парашутистів тоді було вбито 5 чоловік, поранених чоловік 12, а ворог поніс втрату понад сотню. Під вечір, після невдалих атак вони відійшли до Таганчі, а ми після бою, вночі під носом у карателів відійшли. Йшли вночі, а днювали у Мошенських лісах. Без сутичок, за дві доби ми були вже в Черкаському лісі.

Там наш загін розпорошився, деякі партизанські загони були підпорядковані з'єднанню Пальохи, а наш загін - повітряно-десантній бригаді. Після Таганчанського бою ми проводили операції в районі сіл Білозір'я, Дубіївки, мінували залізницю та виконували інші завдання.

Зброю в Таганчанському і Черкаському лісах ми одержували з фронту літаками. У десантників була рація. Мені доводилося брати участь у прийомі літаків (палити вогнища за домовленістю). Літаки сідали на раніше підготовлену площадку або викидали вантаж. Ті, що сідали, забирали пошту і поранених.

Під час забезпечення переправи наших військ з лівого берега Дніпра були великі бої в селах Лозівок та Свидівок. Ці села були взяті з ходу. Але нас було оточено і вибито з села (ледве вирвалися) і ми зайняли оборону до ранку. Тут наших загинуло чол. 10-12 та раніше вбитих чи поранених було чоловік 40. Десантниками командував підполковник Сидорчук П.М. У цих боях загинуло до сотні десантників. Коли забезпечили переправу, то ми ще днів 3 були з радянськими військами в лісах. Вони знайомилися з обстановкою. Згодом десантники і партизани пішли на відпочинок та поповнення у Золотоношу. Були великі втрати, і партизанів і десантників залишилося в строю до 50 % складу. Там ми побанились, перевдяглися. Я разом із 8-ми нашими партизанами приєдналися до десантників і потрапили на місце їх постійного перебування (в сосновий ліс під м. Кержач Іванівської обл.). 10 днів ми їхали через Москву товарняками, які були обладнані полками. Там гостювали 2 тижні. Потрапили туди і брати Веризуби, Шкурченко, Радченко та ін.

 Ми всі були представлені до нагород. Мене нагородили медаллю “За бойові заслуги”. Згодом прийшла директива повернути нас назад. Нас обмундирували і повернули у штаб партизанського руху в Київ. Звідси дали направлення у Переяславський р-н у групу Ткача (Канівський УРВД), де місяць були уповноважені з Шкурченком у с. Бложаях, а потім, коли Канів був визволений, я потрапив уповноваженим по встановленню радянської влади у с. Поташню. Там я призначив голову парторганізації, голову сільської ради, організував
40 чол. озброєних “ястребків”, зібрав багато зброї. В цей час у Таганчі велися бої з'єднанням “Рижого” і радянськими військами. Там я поховав партизана Остапенка Ониська Степановича (який з Таганчанського лісу не пішов з нами у Черкаські ліси). Він був оточений гітлерівцями у хаті лісника Гонтордері В.П. під Ключниками і зірвав себе гранатою.

Дехто з партизанів залишився у Канівському районі».

О. Радченко. Колишній боєць партизанського загону «Батя» Солодченка К.К.

20.03.1961 р. м. Канів.

У «Літературній газеті» за 3 березня 1961 р. учасник партизанської боротьби на Канівщині письменник Ригір Нехай (1912) так описує військові події на Канівщині:

«Влітку 1941 року була створена партизанська база майбутнього загону ім. Шевченка. РК КП (б) України підібрав кадри. Загін діяв недовго, у нерівній боротьбі загинули майже усі партизани.

У народі часто передавали звістки про невловимого Калашникова, про якого створювалися легенди. Розповідали, що сміливий розвідник якось відвідав Канів, побував на могилі Шевченка і залишив там записку з погрозою, що коли хоч найменша дрібниця пропаде з музею великого поета, окупанти жорстоко розплатяться за це.

Ніхто не бачив цієї записки, не зустрічався з міфічним Калашниковим, але ці легенди свідчили, що народ хоче мати сміливих і дужих героїв.

Після трагічної загибелі партизан канівчани знову звернулися по допомогу в партизанське з'єднання Ю.О. Збанацького, що діяло в Остерському районі. Там була створена група під назвою «Ініціативна група партизанського загону імені Шевченка», яка була добре озброєна і оснащена радіостанцією.

Командиром партизанського загону ім. Шевченка був Я.П. Підтикан. Цей загін діяв у міжріччі Росі і Росави. Тут відбулася і перша нарада, в якій брала участь Канівська група на чолі з Андрієм Гладким.

Перший табір був у лісі під с. Попівкою. У цьому таборі пройшло об'єднання трьох загонів: Боженка, Шевченка і «Винищувач». Тоді ж партизани дали бій німецьким загарбникам у районі с. Куницьке. Комісаром загону був Гвоздик Григорій Савич, колишній секретар Печерського райкому КП(б) м. Києва. Пізніше комісаром став Хорольський С.П. Розвідкою загону керував Коваленко Леонід Філіпович, колишній завідуючий Канівським райземвідділом. Його згодом німці схопили і розстріляли.

Група вперше зупинилася в Шевченківському заповіднику, який добре порізаний ярами і кручами. Але там довго залишатися не можна було - ліс був невеликий.

Група зростала, до неї прийшли: Грицько Гончар, парашутист-десантник Михайло, Федір Путій і багато інших. Всього було 18 чол.

Перша військова операція пройшла успішно. Були розігнані пости на могилі Т.Шевченка, потім налагодили зв'язок з військовополоненими, які працювали на лісозаводі. Було покарано запеклих зрадників народу. Також була підготовлена база для прийому підривників з'єднання Ю.О. Збанацького для розгортання диверсійної роботи на залізниці Миронівка-Сміла.

Згодом «Ініціативна група» привернула до себе увагу окупантів – німці стали прочісувати заповідник. Уникаючи відкритого бою, група почала маневрувати, нарешті залишила заповідник і перебазувалася у Таганчанський ліс. Так знову відродився партизанський загін ім. Шевченка.

Гітлерівська агентура натрапила на сліди групи і суцільна блокада усієї навколишньої місцевості примусила партизанів залишити й цю базу. Липневої ночі знову відбувся вихід усієї групи до могили Шевченка – виводив групу Грицько Гончар, який з дитинства знав тут кожну стежку. Напрям дії групи – знищення лісозаводу. Німецькі військові, які не чекали наступу партизанів, при перших пострілах розбіглися. Партизани відбили замки на човнах, вивели з ладу механізми і підпалили завод. Коли з боку Канева почалася стрілянина, сіли на човни і туман поглинув нас. Ми без перешкод перепливли до гирла Росі, але там у лісі потрапили у засідку. З 18 чоловік двоє було вбито, двоє поранено.

Постало питання, що робити далі, де знайти у цій безлісій місцевості надійне місце для розташування загону. Знову подалися до Яблунівського лісу. Бажаючих вступити у загін було все більше і більше. До нас надходили люди з Таганчі, Степанців, Миронівки, Канева. Але куди приймати людей? До того ж все не було зв'язківця від загону Збанацького. Нарешті він з'явився. Зустрілися з ним у заповіднику біля Копанів. Він розповів, що до Канева їх йшло двоє. У Києві на явочній квартирі другий зв'язківець потрапив у засідку. Не витримавши катувань, він розповів гестапівцям усе, що знав про партизанське з'єднання Збанацького і про Канівську групу.

Становище склалося серйозне. Швидко зв'язалися з штабом партизанського руху і отримали наказ: законсервувати рацію, групі залишити район і піти на з'єднання з партизанським загоном Збанацького, щоб після зняття блокади знову повернутися у цей район.

Група вирушила на Фастів, залишивши на місці надійних людей: Григорія Гончара, Федора Путія та ін.

 У цей час у Каневі почалася кривава розправа над сім'ями партизанів. У яру біля Канева було розстріляно батьків Федора Путія і Грицька Гончара.

Наприкінці липня 1943 р. загін отримав зі штабу партизанського руху на Україні наказ знову вийти в район Канева і не допустити руйнування могили Т.Шевченка та знищення музею. Близько 800 досвідчених, добре озброєних партизанів з кулеметами і тачанками вирушили в похід.

Коли загін вийшов до Ніжина, він опинився у безлісій місцевості. Біля Яготина зустріли шалений опір німців. На допомогу військам СС прийшли фронтові війська. На Канівщину вдалося прорватися лише окремим групам партизанів. З'єднання ж за наказом штабу партизанського руху повернуло в Остерський район з тим, щоб допомогти частинам Радянської Армії форсувати Десну і Дніпро». (Переклад з білоруської).

Розповідь організатора партизанських загонів на Канівщині, ІІ секретаря РК КП(б)У, члена КПРС з 1927 року Ткача Антона Кузьмовича.

«Організація партизанського загону почалася за 10-12 днів до відступу наших військ з Канева. Під час оборони Канева я відповідав за будівництво дерев'яного мосту через Дніпро і організацію партизанської боротьби на Канівщині.

 Зброєю нас забезпечував корпус (К. Гуревич, нач. штабу Іванов), який обороняв м. Канів. Його штаб стояв у Каневі в центрі, а потім перебрався в готель на могилі
Т. Шевченка.

У серпні 1941 року партизанський загін, сформований Канівським РК КПУ, вийшов у Яблунівський ліс. З собою взяли зброю, харчі, одяг.

З Яблунівського лісу ми згодом перейшли у Таганчанський. Командиром нашого загону був Кашук, комісаром був я. Згодом до нас у Таганчанський ліс прибув представник ЦК КПУ Кріцький з документом про те, що йому доручено керувати цим загоном.

Потім ми пішли у штаб корпусу (який розміщувався на могилі Шевченка) і тут було вирішено переправитися через Дніпро. Два дні ми були у Прохорівці, а потім у Гельмязові, а звідти ми переїхали у Переяслав, де розміщався Київський обком КП. Тут я отримав призначення у діючу армію, з якою я пройшов шлях війни до жовтня 1943 року. В кінці жовтня при звільненні Канівщини на полях с. Пшеничники був убитий командир дивізії полковник Іванов, який був похований у Переяслав-Хмельницькому. Мене за вказівкою ЦК КПУ було відізвано з армії і призначено І секретарем Канівського РК КПУ. Я приступив до відновлення господарства Канівського району».

А.Ткач, 1 травня 1966 року, м.Канів.

Розповідь учасника антифашистської боротьби на Канівщині у 1942-1943 роках Кримця Леонтія Йосиповича (1900 р. н.), який проживає в м. Канів, вул. Золотів Яр №3.

«Я з 1920 року доброволець Червоної Армії. У березні 1921 року, після контузії на Південному фронті при взятті Перекопа я повернувся до 40-ї Богучарської дивізії 119 бригади 355 полку. Але після контузії я вже не був придатний до військової служби і повернувся до Канева, де працював до 1941 року.   

В червні - липні 1942 року Перетятько Омельян Гаврилович, мій давній добрий друг запросив мене до себе додому на Новоселицю для розмови. Я зрозумів, що буде конспіративна зустріч, і в неділю о 3-4 год. дня пішов до нього. Дома він був сам і запропонував мені познайомитися з своїми друзями-підпільниками. Вони в цей час були на горищі і зайшли в хату. Їх було 3 чоловіки. Пізніше з господинею хати, Тетяною Семенівною Перетятько, зайшла ще одна підпільниця. Для конспірації ми сіли обідати. Підійшов сюди і Путій Федір Лазарович. Під час розмови мені дали завдання: разом з тов. Кишченком (колишній начальник ст. Канів) на ст. Миронівці визначити рух товарних поїздів, з якими вони позначками, рід зброї, військ. Кишченка згодом було розстріляно німцями у Кагарлику в 1942 р. як підпільника. Я в той час працював у заготзерно рахівником. На цій нараді як перше доручення мені дали завдання взяти з собою живлення для рації і перенести до одного товариша. Я взяв рацію в корзину і ми пішли з невідомим у місто. Коли виконали завдання, я його взяв до себе додому (вул. Підмосковка), де він переночував, і відвів його до тещі Путія (навпроти теперішнього хлібзаводу, хата Кучі Євдокії). Там його вже чекали і відвели на Копані.

Ми часто збиралися у Путія Ф.Л. в його садибі, у нас був приймач і ми слухали зведення Інформбюро про події на фронті. Я одержував газети “Правду” і “Известия” в Києві на Житньому базарі на Подолі і розповсюджував їх у Каневі. На роботі я влаштував довідку ще одному підпільнику агентом по збору мірчука, щоб він ходив вільно по усьому району, це було дуже зручно для підпільників.

В червні через Ганнисенка, який працював у поліції, я дізнався, що до Канева прибуло гестапо. Я попередив своїх товаришів, але гестапо знало все і забрало багато людей. В цей час загинули сім'ї партизанів Гончаренка Григорія і Путія Федора Лазаревича. Сім'я Путія Ф.Л. ховалася на кладовищі в сторожці (дружина і дочка). Я зустрів їх і ми домовилися, що їм потрібно тікати. Я ніби-то послав по вапно на станцію Таганча Сергія Литкіна і попередив її, щоб була готова. За це я Сергію Литкіну дав 10 пудів пшениці.

Так вона з дитиною переправилася до Таганчі. Там її посадили на поїзд
до Ново-Українки Кіровоградської області. Так була врятована дружина Путія Ф.Л.».

Учасник антифашистської боротьби на Канівщині 1942-1943 рр. Л. Кримець, 18 травня 1966 року.

Розповідь дружини підпільника Путія Федора Лазаревича – Путій Олександри Трохимівни (нар. 1913р.).

«Під час фашистської окупації у нас в хаті на Копанях часто збиралися підпільники. Я їм варила їсти, прала білизну, ділилася останнім хлібом.

Одного разу у липні 1942 року, під час такого збору прибігає до нас вулицею комсомолка Саша Однорог і каже: «Тьотя Саша! До Гончарів пішли гестапівці. Тікайте!»

Я зразу ж в чому була втекла на Шендерівську гору, з якої було видно і нашу хату. В цей час гестапівці підійшли до хати зі сторони яру. Їх було більше десяти, з ними було
5 собак.

Стали водити батька Лазара Юхимовича по двору та городі і шукали радіо. Цього вони не знайшли. Арештували батька і матір, сина Анатолія (13 років), який підійшов у цей час в двір, і повели у Канів. Там їх тримали 3 дні.

Коли це трапилося, мої діти гралися у дворі Однорог Ганни, а потім їх забрала до себе моя мати, Ірина Семенівна.

З Ольгою Настенко ми ходили потайки до нашої хати, яка стояла забита. Поліцай Грицько Настенко дав мені вдягнутися, бо ночами було холодно, а я переховувалася у лісі. Там мені увесь час було неспокійно, ввижалося, що мене шукають гестапівці, а то шелестіло листя на деревах.

Після допитів, катувань і знущань матір, батька і сина повезли за Канів і в яру розстріляли разом з іншими сім'ями партизанів. У цей же день спалили нашу хату. Менші мої діти Вітя (5 р.) і Ліда (1 рік) гуляли з дітьми у Однорог Ганни, в якої було своїх шестеро дітей, і спаслися.

Я до хати вже не підходила. Три тижні переховувалася у лісі. Потай приходила до матері подивитися на дітей, а потім переховувалася в сторожці у австрійки Марії (Марія Хтодосівна Цап, яку чоловік привіз з Австрії у першу світову війну) три дні і три ночі. Вона давала мені їсти.

В цей час у сторожку прийшов Кримець Леонтій Йосипович і сказав, що допоможе мені виїхати з Канева. Ми домовилися коли і як можна звідси виїхати. Як виявилося пізніше, він дістав завдання від підпільників врятувати нашу сім'ю.

На другий день приїхала по мене підвода – правив кіньми Литкін і відвіз мене з дочкою Лідою. Матір нас проводжала на станцію Таганча. Мене вкрили соломою і так я доїхала до станції.

На станції мене з дитиною зустріли невідомі мені люди, купили квиток до
ст. Ново-Українка Кіровоградської області і посадили на поїзд. Туди я доїхала без перешкод і жила у селі Вербнешка.

Після визволення нашими військами Канева повернулася додому.

Комсомолка Марія Однорог загинула. Вона декілька раз втікала. Одного разу вона стрибнула з поїзда по дорозі в Німеччину і вбилась..

Ганна Однорог живе зараз у Каневі. Після розстрілу сина і батьків у яру вода винесла їх трупи. Люди знайшли їх і заховали, а потім після звільнення ми переховали їх разом на новому кладовищі (навпроти райшовку).

Ліда живе з чоловіком. Він технік зв'язку, ростять сина Сашка. Віктор – зам. дир. училища механізації у м. Лисянці, ростить дочку Наталочку».

Дружина підпільника Путія Ф.Л. 1966 рік. м.Канів, вул. Леніна 145.

Розповідь учасника підпільної організації с. Степанці Слободяника Павла Антоновича. Члена КПРС з 1936 р.

«Повернувшись в 1941 році після поранення в оточенні в с. Степанці, я зв'язався з Головатенком Петром, Тараном Миколою і Оніщенком С.В., жителем с. Мартинівка. У листопаді 1941 року відбулася зустріч, де було вирішено організувати підпільну боротьбу в тилу. На засідання зібралося 8 чоловік: Таран, Головатенко, Слободяник, Оніщенко, Ціріяло Віктор, Бовшик та інші, а також представник Київського обкому КПУ (прізвище не пам'ятаю). Завдання було визначено таке: Тарану – дістати зброю, Оніщенку і Слободянику організувати надійних людей. Ми підтримували зв'язок з 50-ма патріотами. Збиралися перший раз у хаті Тарана в с. Степанці, а потім – у землянці к-пу Україна.

З нами підтримував зв'язок Сліпченко Омелько Григорович (живе в с. Степанцях), а також Оніщенко із с. Мартинівки.

Ми вели антифашистську агітацію, діставали зброю: гвинтівки, гранати, патрони і готувалися до наступу на м. Корсунь.

Однак незабаром, у червні 1942 року, нас викрило і заарештувало гестапо: Тарана, Головатенка (який пізніше втік) зразу, а мене пізніше, через місяць, у липні. Підпільник Бовшик був арештований разом з Тараном, яких забрали у Білу Церкву – доля їх мені не відома. Головатенко Петро втік (помер у 1965 році).

Нас відправили у Київ в гестапо, де я просидів один місяць, а згодом повезли нас до Польщі у концтабір. По дорозі на Бердичів наш ешелон бомбардували і ми, 20 чоловік, втекли. Але нас знову спіймали і ми разом з евакуйованими потрапили у Польшу в табір, де я пробув до звільнення, близько року. Після звільнення Польщі я пішов у Радянську Армію і воював до кінця війни».

Учасник підпільної групи с. Степанці Слободяник П.А., м.Корсунь. 18.08.1966 р.

Розповідь Горянського Леоніда Миколайовича, члена КПРС з 1924 р.

«О первоначальной организации партизанского отряда на Каневщине».

«Я работал председателем колхоза им. Ильича в с. Беркозовка. В июле между 12
и 22 числами вызвали меня в РК КПУ вместе с председателем с/х Зеленюком Кузьмою в Канев. Там нас встретил председатель райисполкома Солодовников, секретарь РК КП(б)У Дунаев, второй секретарь Ткач А.К. Они сообщили нам о формировании партизанского отряда. Солодовников сказал: «Выбери коней и повозку с продовольствием». Вечером, погрузив вещи и продукты, мы поехали в Каневский лес по направлению с. Яблонев. Нас там было около 83 чел., 30 подвод, имели оружие, пулеметы, все имели винтовки и гранаты. Руководил поездкой Черниченко.

Приехав в лес, в полкилометра от дороги мы организовали конную разведку по направлению Масловки, Степанец. Разведчиком был Тищенко. Я пробыл в отряде 3-4 дня и заболел и меня отправили в Канев. Врачом отряда был старый врач капитан Ярмолинский.

Немцы уже были в Масловке. Мост разбомбили. Меня переправили по понтонному мосту на левый берег Днепра, я взял винтовку и две гранаты и поехал в Переяслав-Хмельницкий, Яготин. Доехал на конях из семьей до Купянска. Потом сел на поезд и поехал в Таджикистан в г. Душанбе, где работал в совхозе до апреля 1942 г. Затем воевал в Советской Армии до апреля 1944 г. Киевский обком КПУ направил меня в Канев на восстановление с/хозяйства».

Горянский Л.Н., с.Мартыновка, 22 февраля 1966 г.

Розповідь колишнього голови колгоспу «8 березня» с. Мартинівки Тищенка Антона Микитовича, члена КПРС з 1932 р.

«На фронт я не був забраний. При наступі німців на Миронівку, Маслівку, Таганчу я довідався, що бронь знято і потрібно відступати. Я осідлав коня у с. Дар'ївці і поїхав у Канів разом з головою Мартинівської с/ради Лисогором Микитою Тимофієвичем, який їхав підводою. При в'їзді до міста нас зустрів комуніст Пащенко Лука Лукіч (голова колгоспу
с. Таганча) і сказав, що потрібно їхати у Яблунівський ліс, де ми отримаємо зброю. Через Канів ми поїхали у Яблунівський ліс, де зустріли представника ЦК КПУ Кріцького, який озброїв нас. У лісі вже було до 30 чоловік і одна жінка – медпрацівник (Марія).

З нами були Кашук, голова райвиконкому, Авраменко – секретар РК КПУ, Ткач –
ІІ секретар РК КПУ. З нами у лісі були Пащенко, Лисогір, Тищенко А.Т., Солодченко К.К., Скарбовенко М. (з Межиріча, загинув у Таганчанському лісі в розвідці), Циба Захарко, Савченко (працював у РК КПУ). Мали зброю: кулемети - 2, гранати - 10 штук, гвинтівки – на всіх, патронів до 500 штук.

По приходу у ліс організували розвідку. Пішли Тищенко, Скарбовенко, Савченко. Ми виїхали за Яблунів і розвідали до с. Попівки. Німців ще не було. Повернувшись у ліс, тут же вирішили піти у тил німців у Таганчанський ліс. У нас були 4 парокінні вози і 6 коней верхових. На другий-третій день увесь загін переїхав у Таганчанський ліс, де ми розмістилися на місці майбутнього табору «Батя». Ми закопали все, що привезли: крупу, муку, одяг, взуття, зброю, гвинтівки і заклали дровами. У серпні 1941 року ми поїхали у розвідку на Киченці, Бровахи: Савченко, Циба та я. Доїхавши до Сахнівки, ми довідались, що там німці, і повернулися в ліс.

Після цього наш партизанський загін розділився: частина пішла у Михайлівський ліс. Пішов з нею я, Скарбовенко, Савченко, Лобас, Стратенко, Тищенко, Степан (голова с/г
с. Полствин) – всього 17 чол., а частина - у Бучацький ліс: Сухобрус і з ним 25-30 чол. Залишилися у Таганчанському лісі 22 чол. Як німці зайняли вже Таганчу, я з Скарбовенком Маркіяном і Савченком поїхали у розвідку. Нас обстріляли у районі теперішньої сільради. Тут же був поранений у хребет Скарбовенко. Коли приїхали до лісу, він вночі помер.

Згодом ми прийшли у Михайлівський ліс в урочище Хрещатик, яке розміщується на болотяній місцевості. Від с. Михайлівки – 9 км.

Нас зразу послали у розвідку в сторону Хмільної (у розвідці було 5 чол: Іщенко, Степаненко, Лобас та ін.). На лузі нас виявили німці і відкрили вогонь. Ми відступили до Хрещатика, але Кріцького вже не застали. Потім ми переправилися за Дніпро і протримавшись там десь 3 дні, добралися до с. Бучака. У Бучацькому лісі ми зустрілися з Ткачем А.К., Кашуком, Авраменком – ІІІ секретарем РК КП(б)У. Тут зробили спробу знову переправитися через Дніпро, а коли перший човен переправився (Стрітенко М.А. й ін.), їх німці захопили в полон, а нас накрив міномет. Ми повернулися назад і пішли у діючу армію. Зі мною пішли в армію Суниця Аврам, Донець. Був я під Сталінградом і брав Берлін, пройшовши увесь шлях солдатом. Маю нагороди, подяки уряду. Член КПРС
з 1932 р.».

Тищенко А.М. 29.03.1966, с. Мартинівка.

Розповідь Оніщенка Семена Васильовича, члена КПРС з 1939 року, розвідника розвідзагону «Батя» і керівника Мартинівської підпільної групи. Підпільний псевдонім – «Дунай».

«С отходом Советской Армии были организованы подпольные РК КП(б)У и партизанские отряды. Подпольный РК КП(б)У был организован во главе с ІІ секретарем
РК КП(б)У Ткачем А.К.

Партизанский отряд был организован в основном с председателей колхозов и актива. В отряде было 3 женщины. До подхода немцев наш отряд располагался в лесу, где имелись запасы оружия и продовольство, одежда.

С оккупацией района в силу различных обстоятельств подпольный РК КП(б)У был вынужден уйти с отступающими частями Красной Армии. Часть участников партизанского отряда тоже перешла линию фронта, часть осталась на оккупированной территории и действие партизанского отряда временно прекратилось. Партизанская база была разграблена.

В 1942 году коммунисты и комсомольцы начали искать единомышленников на оккупированной территории.

 Повсюду стали организовываться подпольные группы. Кроме семи групп, о которых известно, действовали такие подпольные группы:

Поташнянская – во главе с Петренко Митрофаном Нечипоровичем. Члены группы – Остапенко Онисий и Радченко Александр Мартынович.

Степанецкая подпольная группа - Плысюк Иван (сейчас работает в Мироновской нефтебазе), Спычак (работала на почте). Она оказала большую помощь оружием партизанскому отряду «Батя». Попов Владислав Венедиктович (до войны был секретарем комсомольской организации Мартыновского сахзавода), рядовой Мартыновской подпольной группы, доставил в отряд оружие: 2 винтовки, несколько гранат, патроны в отряд «Бати» через руководителя Онищенко С.В.

 Подпольная группа с. Таганча - в основном состояла из окруженцев. Руководитель Григорий… (фамилию не знаю).

Отдельно следует отметить группу Щедрова В.К., действовавшую в тесной связи с Мартыновской партизанской группой. В Таганчанском лагере было 5 человек с этой подпольной группы. Член группы Кучеренко Корней погиб при взятии Свыдивского плацдарма.

Такое положение было и в с. Степанцах, где группа Плысюка І.Д. поддерживала связь из Мартыновской партизанской группой и другими.

Руководителями подпольной Копиеватской группы были Цыба Захарко и Гавриленко Давид. Цыба Захарко позже вошел в состав партизанского отряда “Батя” и был в нем старшиной. Погиб на фронте.

Группа Науменко и группа бывшего комиссара полка Тарана, в состав которой входили Слободяник Павло (колхозный бухгалтер), действовала обособленно, это диктовалось условиями конспирации.

11 апреля 1943 г. в 12 часов ночи в Дарьевском яру возле с. Дарьевка собрались для совещания руководители группы Каневского района, на котором рассматривался вопрос организации партизанского отряда. Там были подпольные группы сел Поташни, Мартыновки, ст. Таганча, Степанцы. Был избран командир отряда Солодченко К.К., комиссар – Петренко М.Н. Явочный пароль был «Винтовка», отзыв – «Курок».

 Подпольные группы, а позже партизанский отряд “Батя” поддерживали регулярную связь с «Комитетом 103», откуда получали директивы, листовки».

Руководитель Мартыновской подпольной группы Онищенко С.В.

22.02.1966 г., с. Мартыновка.

Розповідь вдови Попова Валентина Венедіктовича Попової Віри Сергіївни,
нар. 1912 р., член КПРС з 1949 р.

«Попов Валентин Венедіктович – мій чоловік. Він був на охороні м. Канева з другого дня війни. Служив у м. Хоролі – особливий зенітний взвод дивізіон ОЗД. У діючій армії під час боїв потрапив в жовтні 1941 р в оточення. Пробрався додому. У нас на квартирі часто були Оніщенко, Плисюк та ін. У червні 1943 р. його забрало гестапо серед ночі і він втік, а потім увесь час знаходився у партизанському загоні. У лютому 1944 року приймав участь у бойових операціях партизанів проти німецько-фашистських загарбників у загоні
Щедрова В.К. Після звільнення Канева працював завгаражом автоколони і в травні-червні пішов у діючу армію і загинув (пропав безвісти) при визволенні м.Шауляй в 1944 році. Офіційно мене повідомили про це у березні 1945 р. Це по останньому листу з Шауляя.

Пригадую, що в грудні або в січні 1943 року німці вели колону і в ній був
Плисюк І. Д. Він через людей мені передав: «Скажіть моїй дружині, що мене повели на Полствин». Більше нічого не сказав, тому що поряд був поліцай. Приблизно через тиждень колону військовополонених і його разом з нею повели з Полствина на Таганчу. Я і інші жінки передали йому хліба і він сказав, що їх знову кудись женуть. Яку участь він приймав у партизанському загоні, я не знаю, тому що вони приймали заходи конспірації, то бачила я їх мало».

Попова В.В. 12.03.1966 року, с. Мартинівка.

Розповідь учасника першого партизанського загону Лисогора Микити Тимофійовича.

«Під час наступу німців я до розділення загону весь час у Яблунівському лісі возив тачанкою ком. партизанського загону Кріцького. Після розділу загону я залишився в Таганчанському лісі, командиром партизанського загону став Солодченко К.К. (1902 р.н.). У Таганчанському лісі нас оточили німці і стали обстрілювати. Згодом нас послали у розвідку разом з одним партизаном з Мельників. Ми дійшли до с. Буди Горобіївської і побачили, що наші частини відступають.

По дорозі ми потрапили у засідку і німці нас взяли у полон. Я встиг викинути свою довідку, що ми партизани. Відвели нас до с. Бровахи і зробили допит: хто і звідкіля. Ми сказали, що йшли по дрова, коня було вбито і ми йдемо назад додому. Коли зайшли німці, хазяйка показала нам сховище, ми там сховалися і просиділи до вечора. Потім вилізли і хазяйка дала нам хліба і ми пішли у с. Мартинівку. Нам не повірили і поліцаї як партизанів повели нас на розстріл. По дорозі я втік і 19. ІІ. 1942 р. пробрався у с. Копієвате, Ємчиху, де жив до приходу Радянської Армії. Там я працював головою сільської ради у колгоспі.
У вересні 1944 року мене взяли на фронт. В армії у мене взяли партквиток на обмін, а на другий день – у бій. Потім поранення і госпіталь. Так я став безпартійним».

Учасник першого партизанського загону Лисогір М.Т.

29 березня 1966 р., с. Мартинівка.

Розповідь члена Полствинської підпільної групи, командира розвідгрупи партизанського загону «Батя», командира 4-ї групи, члена КПРС з 1939 р. Приліпка Петра Омеляновича.

«У 1941 році знаходився у Радянській Армії в 23 танковій бригаді 12 танкової дивізії. Під Прилуками наша дивізія була розбита. Комісар дивізії вивів рештки дивізії і 16 танків у у район Прилук Чернігівської області.

Тут з нашої дивізії сформували 2 танкові бригади. Першу послали на чернігівський напрям, а другу – на Білу Церкву через м. Канів. Я був політруком, потрапив у резерв головного командування Південно-Західного фронту. Мене призначили політруком понтонно-мостового батальйону. Під час формування батальйону ми потрапили в оточення в районі села Талалаївка Ніжинського району. Згідно з наказом командира, ми машини спалили і нас 3 чол. ( я, ст. лейтенант і помпотех І рангу) стали пробиватися до фронту. Під м. Золотоноша ми потрапили у полон і 12 днів просиділи в концтаборі у м. Золотоноші. З табору я втік і в листопаді 1941 р. ночами прийшов у с. Полствин. Тут я зустрівся з Хорольським Сафоном Петровичем і ми з ним вирішили створити підпільну групу. У лютому 1942 р. зібралися у хаті Завертаного Івана Григоровича: Хорольський Сафон Петрович, Приліпко Петро Омелянович, Тонконог Іван Васильович, Завертаний Іван Григорович, Литвиненко Іван Васильович, і ми вирішили створити підпільну партійну групу, обравши керівником Хорольського С. П.

Група ставила своїм завданням:

-          інформувати населення про становище на фронті;

-          придбати радіоприймач.

Його склав Рогач Пилип Ониськович (нині живе у с. Таганча і працює вчителем математики). З метою конспірації з ним підтримував зв'язок Хорольський С. П., який тільки один знав про приймач;

-          виготовлення і розповсюдження радянських патріотичних листівок.

Писали ми їх від руки і розповсюджували у селах Бабичі, Гамарня, Кононча;

-          збір зброї для організації партизанського загону.

 Було зібрано: напівавтоматів 12, гранат – 60, гвинтівок - 15, патронів – 2 тис., пістолетів – 8, відрізів – 8. Уся зброя зберігалася у жительок с. Полствин Мандрики Марії Йосипівни та Опанасенко Параски Вакулівни.

20 травня 1943 р. в с. Дар'ївці зібралися представники усіх підпільних груп. Від нашої групи був Хорольський С., де вирішено було створити партизанський загін. Пізніше до підпільної групи прилучився Сакуненко Василь Андрійович, який за завданням підпільної групи працював на охороні Мартинівського цукрозаводу, а потім згодом пішов на Велику землю через лінію фронту з одним військовополоненим.

Після зборів у Дар'ївці до нашої п/групи прибув Кузьменко Іван Максимович (нині директор Мартинівської середньої школи) з завданням прибути усій Полствинській п/групі в Таганчанський ліс зі зброєю для бойових дій у партизанському загоні. Пароль для зустрічі в урочищі Березина «9» (названа цифра і цифра відповіді у сумі повинна становити
цифру 9).

Приблизно 8 травня наша група, разом з Кузьменком І.М., відправилися у партизанський загін (Хорольський С.П., Приліпко П.С., Тонконог І.В., Завертаний І.Г.).

Там нас зустріли Солодченко К.К., Петренко, Сухобрус. У загоні було приблизно
18 чол.

Але в день уходу в партизанський загін німецька поліція забрала на полі між селами Полствин і Мартинівкою Литвиненка Івана Васильовича і вивезла невідомо куди. Нею також були забрані комуністи Франко Василь Іванович, Білан Іван Яремович, Пащенко Явтух Лукіч, які після знущань і допитів були розстріляні у червні 1943 р. у Берестовецькому яру біля Канева. Поховані у братській могилі при в'їзді у м. Канів.

У загоні я був призначений командиром розвідгрупи.

У групі налічувалося спочатку 7 чол., в тому числі: Тонконог І.В., Кузьменко І.М., Хорольський С.П. Основними завданнями нашої розвідгрупи була організація зв'язку з місцевим населенням з метою поповнення зброї та бійцями з громадян, які прихильно ставилися до партизанів; виявлення військових частин ворога, його складів зброї, ГСМ.

Рогач П.О. із с. Малого Ржавця зв'язався з радянськими військами за лінією фронту. 16 вересня 1943 р. між с. Полствин і Попівкою (в 0,5 км від хати Яровенка Федора Григоровича) для партизанського загону «Батя» з літака була скинута радіостанція, вибухівка і бікфордовий шнур до 200 м. Хорольським Сафоном Петровичем були запалені вогнища, однак літак скинув вантаж невдало і ми два тижні шукали радіостанцію у жителів села Полствин. Вибухівку ми зразу знайшли на полі, а парашут був забраний жителем села Ковтуном С.Л. Радіостанцію знайшли через два тижні у жителя села Литюка С.Г., який потайки слухав Москву. Її передали у загін “Батя”. Після цього наш загін мав постійний зв'язок із Великою землею. Одержаною вибухівкою був підірваний міст із с. Полствин на Канів, по якому йшли німецькі війська на оборону Дніпра.

У вересні 1943 року частина партизанського загону на чолі з Солодченком К.К. вчинила напад на Мартинівський цукрозавод з метою поповнення зброї. Брало участь у ньому 15 бійців. До цього ми вже робили спроби роззброїти варту, але через малочисельність успіху не мали. Варта в кількості 30 чол. була пов'язана і роззброєна.
Ми захопили 15 гвинтівок, 15 німецьких автоматів, 20 пістолетів, 50 гранат, 5 мішків патронів, 3 мішки солі, 10 мішків крупи, 3 мішки цукру і одну автомашину.

Комендант охорони Приходько з Пиляви, який не вказав нам де знаходилися патрони, був розстріляний на території заводу.

Машину, яку захопили у Мартинівському заводі, партизани згодом використовували для поїздок в засідки, а також для виходу з Таганчанського лісу.

На початку жовтня було скинуто у наші ліси парашутний десант. 5-ю бригадою командував підполковник Сидорчук, а бригадир 3-ї під час висадки загинув.
Їх висаджували від с. Мошен до Ржищева понад Дніпром вночі. Частина десантників була пущена на розміщення ворога і загинула, а частина розбрелася по лісах. Через лінію фронту ми отримали наказ зібрати їх у Таганчанському лісі.

Коли ми стали шукати десантників, на шляху з Попівки на Полствин у копах вівса почули російський гомін. Коли ми підійшли ближче, там знаходилося 12 озброєних десантників. Вони сказали, що не їли 2 доби і не знають куди йти на з'єднання з іншими десантниками. Ми їх нагодували, забезпечили харчами, познайомили з нашою зв'язковою Тонконог Явдохою Сергіївною, і домовилися в наступну ніч зустрітися в яру і з ними вийти у Таганчанський ліс. Ми розійшлися: я і Тонконог пішли у Яблунівський ліс на розшуки десантників, Кузьменко І.М. – у с. Мартинівку, Хорольський – у с. Бабичі.

Через випадкових людей ми зв'язалися з Веризубом, який сказав, що частина парашутистів чисельністю 450 чол. знаходяться у Яблунівському лісі. Ми домовилися про пароль (12) і пішли на Яблунівський ліс. На другу ніч ми під Полствином забрали
121 парашутиста і пішли на Попівку. По цій дорозі в цей час їхав німецький зв'язковий на мотоциклі і ми зробили засідку. Це був офіцер зв'язку з Михайлівського німецького штабу механізованого корпусу танкової дивізії. Ми вбили мотоцикліста і захопили його зброю і повний портфель важливих документів з картами і наказами. Згодом ми їх передали підполковнику Сидорчуку.

В наступну ніч Г. Веризуб провів 450 парашутистів з Яблунівського лісу в Таганчанський по нашому паролю. Так у Таганчанському лісі зібралося понад
1200 парашутистів і десь до 200 партизанів, якими командував підполковник Сидорчук.
В Таганчанському лісі стали сідати літаки зі зброєю, продуктами та ін.

Через 5 – 6 днів німці стягнули війська для знищення нашого загону. У нас була на горі кругова оборона і бліндажі у три накати. 15-18 жовтня 1943 р. після гарматного
і мінометного обстрілу о 10 год. ранку при підтримці танків німці пішли у наступ. У нас було вбитими - 18 чол., важкопоранених – 22, а легкопоранених – 12. Німці втратили
біля 500-800 чол. убитими.

З настанням темноти ми вийшли з Таганчанського лісу в сторону Черкаських лісів
(у Мошногори), забравши легкопоранених.

Перед таганчанським боєм 8 чол. були відправлені в розвідку в м. Корсунь по завданню Сидорчука, і коли ми після бою пішли звідти – ці 8 чоловік згодом, через 3 дні, повернулися на нашу базу, яка була вже розбита. Навколо валялося багато вбитих, були важкопоранені.

Під Черкасами ми зайняли лінію оборони Свидівок-Лозівок-Єлізаровка-Сокирне.
Ми осідлали дороги на Черкаси і на Мошни. Решта четвертої групи вибили німців з цих сіл. Я був командиром 4-ї групи, яка складалася з 38 чол., Командиром 3-ї групи був Кузьменко І.М., він важко поранений. Ми дві доби втримували плацдарм, поки через Дніпро перебиралися основні частини 52 армії на Свидівський плацдарм. Після закінчення переправи наших військ ми брали участь у боях за села Дубіївку і Білозір'я. Дубіївку брали з боями 5 раз. Потім нас відправили у 41 запасний полк, а десантники з Сидорчуком поїхали у Москву. К. Солодченко поїхав здавати звіт у штаб партизанського руху в Київ.

Після цього я потрапив у 5-ту танкову бригаду і вів бої по оточенню
Корсунь-Шевченківського угруповання ворога. У районі Жовті Води біля с. Вигоди
30 січня 1944 р. я був важко поранений. Мій товариш Тонконог загинув на фронті
3-4 травня 1945 року в Німеччині. Після госпіталю я повернувся додому, де живу і понині».

Після війни К.К.Солодченко понад 15 років працював завідуючим райземвідділом Канівського райвиконкому. Хорольський живе у Тернополі, директор обл. філармонії (м.Тернопіль. вул. Правди, 10, кв. 2).

Член Полствинської партійної підпільної групи, командир розвідгрупи партизанського загону «Батя», командир 4-ї бойової групи партизанів, член КПРС з 1934 року П.О. Приліпко.

21 березня 1966 року., м. Канів.

Розповідь учасника антифашистського руху, партизана партизанського загону «Батя» Веризуба Гната Мусійовича (див. фото 12).

«У липні в Каневі для підпільної роботи був залишений ІІ секретар РК КП(б)У Авраменко. З Авраменком я мав декілька зустрічей в Каневі по питаннях підпільної роботи. У 1942 р. з активізацією німців цей зв'язок перервався. Ми діяли в Яблунівському лісі з березня 1942 р., нас було 19 чол. Серед них були мій брат Веризуб Дмитро Мусійович, Вербіцький Микола, Бутко Леонід та ін.

Ми були озброєні гвинтівками, пістолетами, гранатами. У розвідці я зустрівся з двома невідомими мені людьми. Вони казали, що вони військовополонені. Потім з'ясувалося, що вони прибули з партизанського загону в Узині (Біла Церква). Один назвався Семеном, а другий назвав себе Леонідом і був призначений командиром партизанського загону у Звенигородку.

Проживши у мене 3 місяці, вони пішли по своєму завданню. Більше я з ними не зустрічався. Згодом я почув, що коли вони вийшли з Яблунева, їх зустріла кінна німецька жандармерія з 3-х чоловік. Їх арештували і привели в управу (де зараз школа). Сеня вихопив пістолета і хотів вистрілити у німців, але його в нього вибили з рук і тут же вбили. Леонід почав тікати, але його на конях швидко наздогнали і прив'язали коню за хвіст і тягли увесь час. В управі йому цепом прив'язали руки до воза, вивезли у Канів і посадили в тюрму. Там він просидів 4 дні і при допомозі підпільників звідти втік. Сеню поховали у шкільному саду.

У 1943 р. 21 вересня вночі у Яблунівському лісі висадилися десантники-парашутисти 3-ї і 5-ї бригади.

Ми з братом Дмитром до ранку зібрали до ста десантників. Вранці 22 вересня ми зустрілися з керівництвом бригади, підполковником Сидорчуком і майором Чорноусом, які дали нам завдання збирати і далі парашутистів. Ми продовжували збирати ще 8 днів і зібрали в Яблунівському лісі на Гутгорі 428 бійців.

В цей час проти парашутистів на Яблунівський ліс було кинуто німецькі війська, почався бій, обстріл з мінометів і атака. Ми підпустили німців за 15 метрів і відбили атаку. Вночі мене знайшов майор Чорноус і в штабній землянці вирішено було відходити в Таганчанський ліс. Я, капітан Міхайлев пішли в авангарді через с. Бабичі. Там німці відкрили по нас стрілянину, але ми бій не прийняли і тихо обійшли село стороною. Цілий вечір ми просиділи у ліску біля с. Бабичі і ввечері пішли у Таганчанський ліс.

У лісі ми зустрілися з загоном «Батя». Перших ми зустріли Тонконога і Примака, які
і відвели групу в розташування партизанського загону.

В цей час десантників там було вже більше тисячі бійців. У лісі ми приймали літаки, які доправляли нам зброю, продукти харчування. Я був у роті лейтенанта Паленички бійцем. Ми робили вилазки по добуванню їжі. У с. Сотники ми забрали 40 волів. У цій операції приймали участь 8 чол.

Нам дано було завдання підірвати поїзд на перегоні Таганча-Сотники, але через посилену охорону завдання ми не виконали. На другий день ми таки підірвали поїзд з бензозапасами.

У Таганчанському лісі ми пробули до 24 листопада. На ліс знову напали німці і ми прийняли бій. Після бою в Таганчанському лісі ми пішли між Лукою і Сахнівкою, днювали біля Кумейок і на другу ніч прийшли у Черкаський ліс.

В грудні (19 або 20 числа) ми одержали наказ забезпечити переправу наших військ на Свидівському плацдармі. Рота Паленички пішла на Лозівок і Єлізаровку. У цій операції приймали участь і партизани на чолі з Петренком М.Н.

Ми вночі вибили німців з Лозівка і зайняли село, а потім Єлізаровку. Потім ми пішли на Свидівок, який у цей час був уже частково звільнений. Вдень ми його повністю звільнили.

Після цього ми одержали завдання звільнити Дубіївку. Після звільнення села ми зустрілися з регулярними частинами Радянської Армії і нас відправили на відпочинок.

Один день відпочивали у Свидівку і потім нас: Радченка Олександра, Шкурченка, Веризуба Гната і Дмитра направили у Кержач, у місце розташування десантної бригади. Звідти мене направили у Київ у штаб партизанського руху. По дорозі я дуже захворів
і пролежав у госпіталі 20 днів. Після госпіталю мене направили на Житомирський фронт
у діючу армію.

Під Житомиром у боях я був знову поранений і після госпіталю, коли був вже звільнений Канів, прийшов у с. Яблунів. Я працював на нафтобазі і згодом був знову призваний у діючу армію. Дійшов з боями до Кракова де і закінчив війну».

Партизан загону «Батя» - Г.Веризуб.

Розповідь Блувштейна О.А. юним слідопитам про Веризуба Дмитра Мусійовича.

«Здравствуйте, красные следопыты! Получил ваше письмо и очень приятно, что вы проявили инициативу в розыске участников освобождения Канева и Каневского района.

О себе как-то трудно писать. Я вам напишу о нашем разведчике-партизане, проводнике Веризуб Дмитрие Мусиевиче, который проживает в Донецкой области, Тельмановский район, с. Зажиточное.

Когда мы вместе воевали, мы его называли Димкой – вот так, Дима и все.

Димка в 1943 г. в тылу врага под Каневом воевал против немецко-фашистских захватчиков. Я с ним находился в составе одной бригады. Командовал бригадой тогда подполковник Сидорчук.

Димка совместно со своим братом Гнатом были в тылу противника проводниками. Благодаря их умелым и самоотверженным действиям мы, десантники, могли нанести многочисленные успешные удары по вражеским коммуникациям.

Небольшой партизанский отряд под Каневом в Яблуновском лесу, которым командовали братья Веризубы (Дима и Гнат), был присоединен к десантникам и этот небольшой отряд оказал нам неоценимую услугу.

Достаточно вспомнить, что эта группа помогала собирать людей в одно место, помогала собирать значительные парашютные мешки с боеприпасами и пулеметами, которые сбрасывали с самолета, они оказали непосредственную помощь в доставке продовольствия для десантников.

Следует особо отметить, после неравного боя в Яблуновском лесу с немецкими захватчиками было принято решение в ночных условиях без шума выйти из немецкого окружения в направлении Таганчанского леса. Второй батальон, которым пришлось командовать мне, был поставлен в авангарде бригады, проводником был тогда назначен Димка. Благодаря его находчивости и знанию местности бригада сумела выполнить поставленную задачу.

Димка десятки раз посылался в разведку непосредственно в тыл к немцам и приносил ценные сведения о противнике.

Будучи проводником-разведчиком партизанского отряда, он принимал непосредственное и активное участие по уничтожению вражеских коммуникаций.

В боях за освобождение с. Свыдивок Дима был ранен, но оставался в строю до соединения с Большой землей.

 В это время любая победа над противником приносила нам радость и гордость, но прежде чем приходила победа, приходилось часто испробовать горечь неудач и обид.

С появлением десантников немцы стали бояться заходить в лес, а в лесу находилось большое количество женщин и детей – особенно. Мы их защищали от немцев, а они нам варили кашу – для того времени это было очень важно для них и для нас. Были случаи, что нам приносили пищу прямо на передовую во время перестрелки с немцами. Это был тяжелый период – когда стоял вопрос жизни или смерти.

 Мы дрались не только ради настоящего – того времени, но и вашего будущего, радостного. Во имя того, чтобы наши дети не знали подлого немецкого сапога. Как было противно, что он, немчура, топтал нашу землю и командовал нашими людьми, которые были по ту сторону фронта. Мы, солдаты того времени, не могли мириться с таким положением и дрались, в борьбе победили.

Победное знамя мы передали Вам. Берегите его и помните, что мы еще не все сделали, впереди еще много делов.

О боевых действиях под Каневом имеется книга, написанная писателем Гавруто П.П. (див. фото 18) «На берегу Днепра». Там все подробно и даже больше чем подробно написано. В этой книге Дима идет под своей фамилией – Веризуб, моя фамилия - Блувштейн была изменена на Черноусов. Пусть Вам всегда светит солнце, чистое небо и чистая Советская родная земля».

О.А.Блувштейн.

Розповідь колишнього секретаря Черкаського підпільного РК КПУ, комісара партизанського загону Пальохи Сергія Наумовича.

«К нам в Черкасские леса от партизанского отряда «Батя» Солодченка К.К. пришли связные и передали просьбу о помощи отряду.

25 октября 1943 г. к «Бате» отправился отряд в количестве 400 человек, в том числе 100 партизан и 300 парашутистов-десантников.

В это время отряд «Бати» вел кровопролитные бои с фашистами в Таганчанском лесу и выходил из окружения.

26 октября 1943 года отряд «Бати» – Солодченка К.К., комисар Петренко вышли в расположение Черкасского отряда в количестве 36 человек вместе с десантниками подполковника Сидорчука. По прибытию командиром партизанского отряда становится Сидорчук, а я, Пальоха - комисаром отряда.

У нас было семь групп и отряд «Бати» был распределен по этим семи группам. Мы все принимали участие в захвате Свидивского плацдарма. С 11 ноября 1943 года вели бои, а 13 ноября нас приняли воинские части, форсировавшие Днепр.

 Те 400 человек, которые пошли в отряд «Бати» в Таганчанский лес, ввязались в бои, из которых только что вышел отряд «Бати». В бою погибло около 50 человек. Вернувшись из Таганчанского леса, эти 350 человек приняли активное участие в действиях в Черкасском партизанском отряде.

Во время боя погиб командир отряда Сидорчука Толков, взят в плен Самойлов, Ткачев, партизан Левченко. С 11-13 ноября 1943 года на Свидивском плацдарме было захвачено 14 фашистских танков, 2 подбито, склад с боеприпасами, арторудия».

Секретарь подпольного РК КПУ на Черкасщине и комисар партизанского отряда С.Н.Пальоха. Г.Черкассы. ул. Шевченко, 219.

Розповідь Героя Радянського Союзу, колишнього партизана партизанського загону «Батя» Хоменка І.Ф.

«Я попал в окружение с частями Советской Армии на Дону в районе Алексеевки - Коротояк Воронежской области. Нас, военнопленных, отправили в лагерь в Харьков
на Холодную гору (в сентябре-октябре 1942 г). До декабря 1942 г. мы находились
на Холодной горе, а позже, в конце декабря 1942 года – начале января 1943 года нас перевозили в западном направлении по железной дороге. Между ст. Таганча-Мироновка поезд тихо шел на уклон, мы выломали решетку и выбросились из вагона. Нас собралось семь человек и мы стали пробираться в Таганчанские леса. В Таганче на базаре я узнал, что там действует партизанский отряд. Пять человек из нашей группы остались в Поташне, а мы вдвоем с Борисом (позже его забрали на работы в Канев) пришли в Буду Горобиевскую. Через 10-15 дней мы связались из Петренко и встретились у Горячего Дмитра (его дочка Горячая Мария Дмитриевна сейчас работает учительницей). Так я стал помогать партизанам.

 Петренко М.Н. я помню по довоенным временам, он был председателем колхоза. Он дал мне задание: вести разведку, заготовку продовольствия и одежду для партизан. Мне помогал Плющ Гнат Романович. Я держал связь из Захименко Анатолием Дмитриевичем, который предупреждал нас о готовящихся облавах, угоне в Германию молодежи.

Борис, будучи в Каневе, создал подпольную группу. Вскорее к ним проник предатель и выдал группу. Борис успел скрыться, пробрался в Б. Горобиевскую и предупредил нас о провале. Но Захименко не успел уйти. Гестапо забрало его в Канев (как будто был расстрелян в Мироновке). Остальные ушли в партизанский отряд.

 Мне уйти в партизанский отряд нельзя было, в селе оставалась мать и две сестры. Нужно было найти другой путь.

 Через несколько дней немцы собрали в селе все мужское население и повели на работы на Городище-Смелу. Нас в отряде было человек 200-300.

 В совхозе Семеновский в районе Городища мы заночевали в коровнике. Здесь несколько человек наших расстреляли за попытку к бегству. Я в потолке обнаружил дыру, мы втроем залезли на чердак и спрятались в солому. Когда колона отошла, мы взяли вила, как будто мы здесь работаем и пошли по буряковой плантации. Одного звали Сергей Плющ, а другого - Иван Добровольский, нам тогда было по 15-16 лет. Полями мы подошли к р. Рось, подождали ночь и один дед перевез нас в с. Гарбузин. Мои друзья остались в селе, а я взял направление на Бровахи. Не доходя до Бровах, я встретив конный разъезд, изменил направление на Буду Бровахскую. Там стоял немецкий гарнизон. Пройдя между
Б. Бровахской и Б. Горобиевской в урочище Стовбыне, я встретился с партизанским отрядом. Их было около 40 человек. Так я встретился из Петренко и Солодченко, это было в июле 1943 г. С этого дня я все время был в партизанском отряде.

В июле 1943 года между Степанцами и Довжиком (под Каневом) 15-16 чел. партизан отбили 500 голов скота. Руководили операцией Тонконог и Петренко. Был также проведен налет на гарнизон в с. Буде Бровахской. Мы взяли в магазине около 3 тонн соли. Участвовала группа в 20 человек.

В ночь с 12 на 13 сентября 1943 года в нашем районе десантировалась авиадесантная бригада командира подполковника Сидорчука. Мы их собирали по полям и лесам возле сел Межирич, Горобиевка, Полствин, Синявка, Бабычи, Лука, Сахновка и отвели в лес в урочище Ставкова. А затем в целях обороны перебазировались в 2 км ближе к Бровахам, в урочище Гулерка.

В это время немцы подтянули силы и начались бои. Они имели артиллерию, минометы, авиацию, которую кинули против нас. Бои длились 6 дней. Решено было прорываться через Сахновку - Кумейки – р. Рось на Мошногорье. Придя в Мошногорье, мы встретились из командиром партизанского отряда Палехой С. Н.

Нам была дана задача обеспечить переправу наших войск в р-не с. Свидивок.
С момента высадки 5-й десантной бригады и до соединения с частями Советской Армии я находился в разведке. 12 декабря ночью был взят Свидивок и утром 13 декабря начала работать переправа Советской Армии.

После расформирования партизанского отряда я попал в 294 Черкасскую дивизию и принимал участие в освобождении Русской Поляны, Черкасс, Смелы, Корсунь-Шевченковского, Стеблева, Шендеровки. В с. Хильки, окончив окружение Корсунь-Шевченковской группы, мы и дальше продолжали бои на уничтожение фашистских захватчиков».

Герой Советского Союза Хоменко Иван Федорович.

24 июля 1966 года, г. Черкассы.

Розповідь про Миколу Вербіцького і свої партизанські пригоди Федяніна Бориса Івановича (див. фото 13), партизана загону «Батя».

 «С Николаем Ивановичем Вербицким (див. фото 14) мы познакомились в Киеве
в 1942 г. в общежитии бывшего з-да «Ленинская кузня», куда мы попали из лагеря по отправке в Германию. Немцы на этом заводе устроили мастерские по ремонту паровозов, где вели подготовку к зиме, утепляли паровозы. Все наружные трубопроводы защищались шлаковатой и покрывались металлическими кожухами.

Мы устроились слесарями-сварщиками. Быстро освоились с работой и стали заниматься вредительством, заваривали трубы без ваты и т.д. Но вскоре поняли, что с этим делом мы «завалимся» и решили бежать. К этому времени нам удалось достать (купить на базаре) немецкий документ, удостоверяющий, что такой-то был на работе в Гамбурге и по состоянию здоровья освобожден от работы и едет домой. Просьба немецких властей оказывать содействие. С этого документа я сделал 4 копии и обеспечил ими своих друзей.

С этим документом мы бежали из общежития и двинулись по направлению на восток к линии фронта.

При переправе через Десну попали под обстрел охраны, но благополучно добрались до с. Бровары (под Киевом), где пришлось впервые подвергнуть фальшивые документы «экспертизе». Местный начальник полиции ни в чем не усомнился и в разговоре с ним нам пришлось вспомнить все познания о Германии. Полицаю так понравилась «жизнь
в Германии», что он решил, что обязательно поедет работать в Германию. Он так раздобрился, что накормил нас и устроил на ночлег.

На рассвете мы двинулись дальше на восток. Следующую ночь пришлось ночевать на каком-то кладбище, между могил. После этой ночи наши попутчики от нас ушли и мы с Николаем остались вдвоем. Добрались до ст. Гребенка, где благодаря нашим «новым документам» удалось сесть на пассажирский поезд. Доехали до Полтавы, где на вокзале поезд оцепила жандармерия и началась проверка документов. Я подошел к жандармскому офицеру первый (как автор) и когда офицер взглянул на документ и перевернул его, Николай, стоявший в стороне, хотел уже скрываться, так как подумал, что я уже «влип»,
но оказалось, что офицер искал на обратной стороне «компостер» и сказал мне, чтобы я утром на следующий день пошел к железнодорожному офицеру – коменданту станции и закомпостировал документ. Пришлось у 5 ч. утра встать в очередь к коменданту, «на генеральную проверку». Договорились с Николаем так: я подаю оба документа на себя и на него. В случае провала – быстро скрываемся. Открывается окошко: я первый в очереди. Подаю сразу оба документа – это для того, чтобы наверняка убедиться, что фальшивка сделана добротно, ведь вместе их можно легче сличить. Сначала их берет переводчик, читает один, другой и смотрит на меня, затем передает коменданту. Я внимательно смотрю на лицо коменданта, как он будет реагировать. Сжался как пружина и готов в одно мгновение исчезнуть из очереди. Но вот комендант прочитал их, переворачивает и ставит печать и компостеры. Теперь можно сказать, что моя «работа» прошла проверку «боем». После этого мы с уверенностью оперировали этими документами. И в дальнейшем аналогичные документы много раз пришлось повторить и они сослужили добрую службу не одному нашему патриоту.

В 1942 году немцы усиленно начали вывозить нашу молодежь в Германию на работы. Многие из них, которые посмелее, бежали и скрывались где как могли. Таких «смелых» мы и снабжали «документами», с которыми они смело могли возвращаться домой, конечно спустя некоторое время после побега.

Впоследствии с этими документами они приходили к нам в партизанский отряд и к парашютистам. Начальник особого отдела, увидев такой «документ», уже знал, что это моя работа и с уверенностью принимал их в отряд.

С этими документами мы добрались до Харькова и даже до Валуек. Дальше поезда не ходили так как под Воронежем шли сильные бои. Добраться пешком до линии фронта было невозможно, поскольку вся прифронтовая полоса была очищена от гражданского населения. Вернулись в Харьков. Здесь меня увидел сосед по жилью, когда перед войной я работал на ХТЗ и откуда ушел на фронт. Этот сосед работал у немцев и уговаривал меня идти работать на немцев. Говорил, что такие специалисты как я немцам нужны и что он умолчит от том, что я был секретарем комсомола. Послушав его разговоры, восхваляющие немцев, я понял что он за «птица», но виду ему не подал и обещал зайти завтра.

У Николая Ивановича тоже нашлись довоенные «знакомые», поэтому мы решили из Харькова исчезнуть, вернуться к нему на родину в г. Канев.

Добирались поездами через Кременчук и Знаменку. В Знаменке, при посадке на ходу на военный состав, идущий на Мироновку, я сорвался и полетел под колеса, но каким-то чудом уцепился за подножку следующего вагона и удержался. Николай, видя как
я сорвался, решил, что я уже под колесами и вынужден был скрыться, так как по поезду стала стрелять охрана.

Я доехал до Мироновки ночью и сразу скрылся, пошел в направлении Канева, но не зная точно дороги, сбился и оказался ближе к селу Буда Горобиевская за Таганчей. Так как я в этом селе скрывался всю зиму 1941-1942 гг., когда бежал из плена и оттуда меня направили на работу в Германию, то решил идти туда, благо «документ» был о том, что я уже был в Германии. На другой день по прибытии в это село Буда Горобиевская староста уже знал о моем появлении и сразу же наведался. Увидев красивый документ на немецком языке, да еще с «птичкой» - печать с одноглавым орлом – успокоился и на время оставил меня в покое.

А через месяц он опять явился за мной. Забирали молодежь на работы в Канев для восстановление моста через Днепр. На сей раз это совпадало с моими планами. Нужно было попасть к Николаю Вербицкому. Приехав в Канев, я остановился в Николая Ивановича в качестве «квартиранта из села». Начал работать плотником на постройке риштовки возле разрушенных опорных бычков ж-д. моста через Днепр. Для работы на мосту немцы согнали много народу. Помимо жителей близлежащих сел, много было людей из Киева. Были солдаты из Бельгии, Голландии и Франции. С товарищами из Киева мы быстро нашли общий язык и они предупредили нас о том, что среди работающих на мосту есть провокаторы и четырех человек они показали, а пятого они не знали. Мы стали организовывать подпольную организацию, целью которой поставили саботаж работы и сбор оружия для партизанской борьбы. В нашу подпольную организацию были вовлечены военнопленные, которые находились в лагере в с. Степанцы. Штаб подпольной организации находился в хате Николая Вербицкого. В его усадьбе находился и тайник с оружием.

Его хата явилась «подпольной типографией» по изготовлению фальшивых немецких документов, которыми мы снабжали советских патриотов и тех партизан, которые жили легально не в лесу, а дома.

В сентябре 1943 года на Канев был выброшен наш воздушный десант в количестве двух бригад (около 10 000 чел.) с целью захватить мост через Днепр и обеспечить переправу наших войск. Операция прошла неудачно, десантники были выброшены с большой высоты на большое расстояние от Канева. Некоторых мы находили в Черкасских лесах, многие попали на немецкие расположения, в зенитные батареи и их расположение, Днепр и в наше расположение. Тех, кто садился на огородах и садах жителей Канева, удавалось спасать, их переодевали в гражданскую одежду, а мы снабжали их фальшивыми документами. После они уходили в лес и находили свои подразделения.

Большая группа (около 700 парашютистов) укрылась в Каневском лесу и возле них сосредоточились разрозненные партизаны и парашютисты. Группу эту возглавлял подполковник Тарасенко. С приближением линии фронта к Днепру немцы стали угонять население на запад, освобождая фронтовую полосу. Оставаться дальше в Каневе было нельзя. Мы с Николаем Вербицким решили съездить в Фастов и выяснить обстановку. Сфабриковали новый документ «маршбефельд» на погонщиков скота и под видом таковых уехали, не сообщив об этом никому.

В пятницу вечером мы уехали, а ночью в хату Николая нагрянуло гестапо. Оказывается провокатор, который был в нашей организации и которого мы не знали, выдал нас гестапо. Немцы искали в нас оружие. Но так как местонахождение его никто не знал (кроме нас с Николаем), то обнаружить его им не удалось. В ту же ночь гестапо нагрянуло в Степанцы, в лагерь военнопленных, кое-кого успели схватить, а остальные разбежались. Были и в Буде Горобиевской, где я раньше скрывался, в надежде схватить меня там, но арестовали только секретаря управы, который был в нашей организации. При обыске в доме Вербицкого избили сестру Николая Ивановича, Марию Ивановну, думали, что она моя жена, но когда переводчик объяснил, что я тут только квартирант и чужой человек, ее оставили, но страху ей нагнали изрядно.

Когда мы с Николаем прибыли в Фастов, сразу выяснили обстановку – видно было, что немцы стремительно отступают, а с ними улепетывают все предатели в виде старост и полицаев. Мы с нашими «документами» были в почете и вне подозрения. На обратном пути из Фастова мы опоздали на поезд, что шел из Мироновки в Канев и чтоб не ночевать в Мироновке, поехали попутной автомашиной. Это нас спасло, так как шоссе подходит к Каневу с противоположной стороны от ж.д. станции. Как только мы слезли с машины, знакомая женщина (Евдокия Чех) сразу нас предупредила, что у Николая было гестапо и нас на станции поджидает полиция. Я сразу пошел в Буду Горобиевскую (это 30 км от Канева), чтобы предупредить Антона (секретаря управы), который был в нашей организации, а Николай скрылся у знакомых в Каневе.

К вечеру я добрался до Буды Горобиевской и на подступах к селу меня знакомый дядько предупредил, чтобы я в селе не показывался. Сказал, что Антона гестапо уже забрало, а Одарка Плющ (хозяйка, у которой я скрывался) убежала в соседнее село.

Подождав, когда стемнеет, я забрался через крышу в хату Одарки и там переночевал, а на рассвете ушел в Канев. В Каневе пробыл несколько дней и в одно туманное утро ушел в лес в надежде отыскать там наших парашютистов. К концу того же дня я их отыскал по следам. Когда подполз к одной группе, долго лежал и наблюдал, не зная за кого принять их. Форма была не немецкая, и в тоже время – с погонами. Мы ведь в оккупации не знали об этих новшествах Красной Армии. Но вижу лица русские, разговор наш.

В конце концов решился – встал во весь рост и направился к ним. Они так и обомлели. Человек как с неба свалился, идет и радостно улыбается.

 Попал я в ту группу, где был начальник контрразведки, которому я и предъявил свой «доморощенный документ». Когда рассказал им, кто я такой и откуда у меня этот «документ», вначале не поверили. Держали три дня при себе под наблюдением. На 4 день вызвал меня к себе подполковник Тарасенко, который командовал десантниками, и сказал, чтобы я провел их в другую часть леса, откуда можно ближе подобраться к Каневу и достать там провианты. После этого мне стали больше доверять. Через несколько дней мне предложили быть проводником группы парашютистов, с которыми я должен был ночью пробраться в Канев и в знакомых людей достать соли и продуктов. Я согласился. После этой операции мне стали доверять полностью. В этой операции меня чуть было не пристрелили. Как потом мне рассказал старшина, который возглавлял эту группу, командование ему наказало смотреть за мной «в оба глаза» и при малейшем подозрении пристрелить на месте. В ту ночь была страшная темнота, не было видно ни луны ни звезд. Я вел их по интуиции, по направлению к Дачкам, где жил Николай Вербицкий. По времени должно быть уже кладбище, а его все нет. Потом вдруг услышал немецкую речь; остановился и догадался: я сбился с пути и веду их на немецкую батарею. Услышали немецкую речь и парашютисты и хотели пустить мне пулю в затылок, думали, что я их специально привел в ловушку к немцам. К счастью я быстро вернул их назад и отыскал нужную тропинку. Оказывается, что немцы поменяли позицию своей батареи и протоптали новую тропинку, которая и сбила меня с верного пути. Но все обошлось благополучно. Я их провел к знакомым жителям, где их хорошо накормили и дали продуктов. У Николая Вербицкого забрали все запасы соли, которые мы в свое время забрали на станции в немцев и благополучно вернулись в лесной лагерь. После этого я был в полном доверии.

Наше подразделение десантников не имело рации, она была разбита во время приземления. Следовательно они не имели никакой связи с командованием на левом берегу Днепра. Было решено попытаться вплавь перебраться через Днепр и связаться с нашими войсками. Для этого назначили группу из четырех парашютистов, а в качестве проводника назначили меня. Точкой переброски выбрали место постройки моста, где можно было легче подобраться до воды. Но операция не удалась, так как мы были обнаружены охраной моста, которая подняла тревогу, и пришлось быстрее убираться.

На обратном пути в лагерь натолкнулись на немецкий транспорт из двух повозок, который вез боеприпасы и ужин на передовую. От досады за неудавшуюся операцию перебраться через Днепр решили напасть на транспорт, что и сделали. Охрану перебили, а транспорт повернули в лагерь. На первой подводе ехал я один. Добротная военная телега была запряжена двумя рослыми конями. В телеге лежали ящик с минами и с бифштексами, и стояла 40-ведерная бочка из гороховым супом. На второй подводе было обмундирование, туда сели парашютисты. Дорога шла по опушке леса под гору. Кони, до этого напуганы стрельбой, так разогнались, что их невозможно было остановить. Мои окрики на русском языке на немецких лошадей действия не возымели и я вынужден был спрыгнуть с повозки. И не выпуская вожжи из рук бежать вместе с конями, постепенно передвигаясь к удилам ведущего коня. И в тот момент, когда я добрался до морды коня, сильный взрыв оглушил меня. Очнулся я распластанным на животе в поле в метрах 15 от места взрыва. Потом я узнал от парашютистов, что по этой дороге днем прошла немецкая штабная машина. В надежде, что она вернется этой дорогой, они поставили противотанковую мину, на которую я и напоролся. Мое счастье оказалось в том, что мина была поставлена на левую колею, а я бежал с правой стороны, поэтому и был только выброшен взрывом в поле. Остались живы только конь, которого я держал за удила, ящик с минами и бифштексами, на которых я сидел в начале движения. Левый конь был убит, а бочка с супом и вся телега разлетелись на части. Парашютисты, ехавшие сзади, услышав взрыв, решили, что я попал в засаду, бросили повозку и скрылись в лесу. Но потом, когда все стихло, услышав брань на русском языке, вышли из леса и мы на одной повозке добрались до лагеря. Хотя мы задание по переброске через Днепр не выполнили, но компенсировали той добычей, которую привезли на повозке, да и три коня явились хорошим подспорьем. Когда все провианты были съедены, мы коней убили и поели.

Вскоре после этой операции в лес пришел и Николай Вербицкий, раненый в руку (при попытке пробраться в лес его обстреляли). Немецкий гарнизон в Каневе, обеспокоенный действием парашютистов и партизан, приступил к операции по уничтожению нас. Аэрофотосъемка, проведенная несколько раз «рамой», дала им возможность зафиксировать наше скопление, и вот грянул первый бой. На одной из самых крупных сопок Каневского (Яблоновского) леса мы организовали круговую оборону и отборные части «СС» совместно с полицейскими силами не смогли нам причинить никакого вреда. Бой шел целый день. Вечером немцы погрузились на машины и уехали, очевидно испугавшись вести ночной бой. У нас боеприпасы были на исходе, пришлось бросить Каневский лес и перебраться в Таганчанский. Помимо нехватки боеприпасов мы лишились и продуктов питания, поскольку из Копаней (район Канева, примыкающий к лесу) все население было выселено. Из Таганчанского леса мы по ночам делали набеги на близлежащие села по уничтожению живой силы противника, ликвидации местных предателей в виде полицаев и старост, а также у полицаев и старост добывали продукты питания. Через некоторое время немцы двинули на нас значительные силы, собрав весь немецкий гарнизон и все полицейские силы. Мы ожидали этого и подготовили хорошую круговую оборону. Где бы гитлеровцы не пытались прорвать ее, их усилия оказывались тщетными.

Не помогла и водка с самогоном. Было слышно и видно как пьяные солдаты и полицаи в пьяном угаре с отчаянием лезли на наши окопы, но мы дружным огнем автоматов и гранат «успокаивали» их.

За весь день боя до позднего вечера они нигде не могли прорвать нашу круговую оборону. Видя бесплодность своих усилий, они прекратили атаки и стали отходить. Всю ночь были слышны бесконечные стоны и крики раненых и скрип телег, увозивших раненых.

 Впоследствии немцы в местной газете писали, что они в Таганчанском лесу уничтожили 6000 партизан и парашютистов, а потеряли 2500 человек полицаев и солдат.
В действительности у нас было 6 убитых и 12 раненых. Что касается их потерь, то возможно и правильно – 2500.

Наши боеприпасы почти кончились, а продуктов осталось по несколько ложек муки и сахарного песку на человека. Нужно было уходить в другие леса в полнейшей тишине.

После боя немцы были заняты по горло своими ранеными и убитыми и нам удалось незаметно исчезнуть из Таганчанского леса. Передвигаться нам приходилось только по ночам. Шли «гуськом». У каждого на спине была прикреплена белая тряпка, чтобы можно было различить впереди идущего и не терять порядок. Днем, в пролесках мы отсыпались. Так мы пробрались в Мошенские леса. В одном старом мужском монастыре, на его огородах, организовали небольшой аэродром, куда вечером мог садиться «кукурузник», который привозил нам боеприпасы и продукты и увозил раненых на «Большую землю».

Так в октябре 1944 года я впервые за всю войну мог послать первое письмо родным. К этому времени в Мошенских и Черкасских лесах набралось около 3000 партизан и парашютистов. Сделали попытку освободить Черкассы, но сил не хватило.

В ночь на 12 ноября была проведена большая операция по захвату прибрежных сел Свидивок и Лозивок. Эти села были сильно укреплены (во многих местах на берегу Днепра были закопаны «Тигры» и «Пантеры»), и вся эта оборона была направлена против наших войск, которые должны были форсировать Днепр. Гитлеровцы никак не ожидали нападения из леса, поэтому наш внезапный налет ночью застал их врасплох. Они в одном нижнем белье выскакивали из хат, но пули наших автоматов настигали их везде.

За одну ночь мы уничтожили весь гарнизон. Укрепились в этих селах, и на другой день с утра наши войска быстро навели понтонный мост и без единого выстрела начали переправу через Днепр.

Соединившись с нашими войсками, парашютисты были направлены на отдых и формирование, а нас, партизан, направили у маршевые роты.

В декабре я был зачислен в 278-й стрелковый полк помощником командира взвода разведки, и в боях за город Черкассы (который брал второй раз) получил осколочное ранение в правое плечо и был направлен в госпиталь в г. Харьков. С этим госпиталем я побывал в Венгрии, Румынии и Чехословакии.

В июне 1945 года был откомандирован из Будапешта на войну с Японией. В декабре 1945 года на ДВК в городе Хабаровске я закончил войну и был демобилизован. Вернулся я в Харьков, где и работал до выхода на пенсию.

Вот такое короткое мое повествование о периоде моей жизни с 1942 по 1945 гг.,
о периоде, оставившем в моем сознании наибольший след».

Федянин Борис Иванович. Партизан отряда «Батя».

Г. Харьков. 1974 г.

Виписка з оперативного зведення штабу партизанського руху Південно-Західного фронту про бойові дії партизанських загонів проти німецько-фашистських загарбників на території Корсунського, Смілянського та Черкаського районів.

«...11 сентября 1943 г. командир партизанского отряда штаба партизанского движения Тканко, действующего в Переяславском районе, сообщил, что им выявлены и взяты под свое руководс­тво партизанский отряд им. Чапаева, в составе 200 чел., коман­дир Примак И.Н., комиссар Ломака, и отряд им. Щорса, в сос­таве 120 чел., командир Овсиенко, комиссар Козловский, организовавшиеся в 1942 г.

Отряд им. Чапаева в течение августа месяца парализовал об­молот хлеба в Переяславском районе, уничтожил 63 молотилки, 18 тракторов, 4 автомашины,
15 двигателей, 70 казаков-измен­ников Родины, 4 немцев и 15 предателей, перерезана связь 40 км.

Данные об отрядах им. Чапаева и Щорса проверяются.

…По сообщению командира партизанского отряда штаба пар­тизанского движения Тканко О.В. в сентябре 1943 г. партизанский отряд им. Чапаева, командир Овсиенко, совершил налет на не­мецкую инженерную команду, работавшую на переправе через р. Днепр. Уничтожены 6 офицеров, 41 солдат, мотолодка. Захва­чены штабные документы, план переправ через р.Днепр у Чер­касс, 1 пулемет, 10 винтовок и мотолодка. Данные проверяются...

... В период с 12 по 18 сентября 1943 г. командир партизан­ского отряда Тканко сообщил о работе, проделанной отрядом им. Ча­паева, действующим в Переяславском районе:

а) 6 сентября 1943 г. на перегоне Переяславская-Березань ( 70 км восточнее Киева, железная дорога Киев-Гребенка) пущен под откос эшелон противника, уничтожены паровоз, 4 вагона, уби­то 85 и ранено 150 солдат и офицеров противника;

б) 12 сентября 1943 г. в районе сел Михайловка и Гута ( 10 км южнее Канева) уничтожено 2 моста через р. Рось, длиною каж­дый 77 м;

в) 14 сентября 1943 г. на пристани Переяславская (р.Днепр, 25 км севернее Канева) потоплено 6 груженых зерном барж, общим тоннажем 3 тыс. т.

Руководил операцией Войков;

г) 15 сентября 1943 г. на р.Днепр возле с. Бучак ( 13 км севе­рнее Канева) взорван пароход, уничтожено 23 офицера и 130 со­лдат противника.

4. Объединенный партизанский отряд под командованием Тка­нко за время с 12 по
18 сентября 1943 г. проделал следующее:

а) 14 сентября 1943 г. на ст. Березань (железная дорога Киев-Гре­бенка) уничтожены
3 вагона с ранеными солдатами противника;

б) 14 сентября 1943 г. сформирован новый партизанский от­ряд в составе 26 чел., командир Иванов В.В. Запрошены подробные данные об отряде.

в) 15 сентября 1943 г. сообщил о местонахождении отрядов им. Чапаева - лес Лепляво (северо-восточнее Канева 10 км) в 3 км к югу от хут. Казенный. Отряд им. Щорса - Сошниковский лес (западнее Переяслава 25 км);

г) 16 сентября 1943 г. отрядом были подобраны летчики - Герой Со­ветского Союза
В. Лавриненко и капитан В. Корюкин. Причины и местонахождение летчиков уточняются.

5. В дополнение к нашей оперативной сводке № 9 от 12 се­нтября 1943 г. сообщаем место уничтожения 11 сентября 1943 г. инженерной команды немцев партизанским отрядом им. Чапае­ва - р. Днепр, южнее Григоровки 2 км ( 20 км севернее Канева). Отрядом захвачены планы переправ через р.Днепр.

6. 13 сентября 1943 г. через рацию партизанского отряда Собо­лева получено сообщение о выполнении задания тов. Ярошем, выброшенным 24 августа 1943 г. на самолете с парашютами в район отряда Соболева для связи с Черкасским подпольным комитетом ЛКСМУ. Отрядом тов. Ярошу оказана помощь в вы­полнении задания...»

Центральний державний архів громадських об'єднань України, ф. 1, оп. 14, спр.486, арк. 10 -11. Оригінал.

3 оперативного зведення штабу партизанського руху Південно-Західного фронту про бойові дії партизанських загонів проти німецько-фашистських загарбників на території Черкащини.

1 жовтня 1943 р.

«Партизанские отряды, действующие в районе левобережья Днепра, встретились с наступающими частями Красной Армии при выходе на Днепр, объединили свои действия и оказали все­мерную помощь действующей Красной Армии в форсировании Днепра и овладении плацдармом на отдельных участках право­бережья Днепра.

Командир объединенного партизанского отряда тов. Тканко, выполняя приказ командира 6-го танкового корпуса, форсировал 21 сентября 1943 г. р. Днепр, занял села Григоровка, Луковица, оказав помощь в переправе частей Красной Армии на правый берег р. Днепр, выделил проводников из партизан и передал 6 трофейных лодок.

В операциях по форсированию р.Днепр и занятию населенных пунктов отличились командир 3-го отряда Косенков, боец Спижевой, врач Кречко...»

Спогади про війну, записані від Марії Федорівни Майданик (Домашенко), 1929 р.н., що проживає по вул. Ісковщина, 24 (тепер - вул..Галайди, 13).

       «У моєї бабусі Марії та діда Мирона Майдаників було троє дітей і всі вони загинули під час війни, а серед них і мій батько Федір. До сьогоднішніх днів пам’ятає Канів і про трагічну долю їхньої дочки, а моєї тьоті, Олександри (Саші) та її дітей. Жила вона (після одруження з Іваном Сидоровичем Скороходьком) на Ланку (тепер це вул. Богдана Хмельницького). Мала  перед війною п’ятеро дітей. Нелегко було їй перебиватися з ними в роки війни у своїй хаті. Тому восени 1943 року, коли Канів за наказом німецького командування було повністю евакуйовано, тьотя Саша не відважилася покинути рідну оселю, щоб піти невідомо куди, адже де б вона могла приютитися зі своїми п’ятьма дітьми. Вона знала попередження фашистів про розстріл тих, хто не підкориться їхньому наказу. Але не виконала його, сподіваючись на те, що німці все ж змилосердяться над її діточками. Та її надії виявилися марними. Про це так розповів мені після війни син тьоті Саші – Ваня Скороходько:

“Коли німці вскочили у нашу хату, мама лежала на лежанці з найменшою чотирьохрічною донечкою Олею, а старшенька за неї, Соня, була на печі. Надіючись, що дітей німці не розстріляють, ми ж трійко: найстарший Кирюша, котрий вже навчався в Київському університеті імені Тараса Шевченка і добре знав німецьку мову, а також сестра Маня і я сховалися за наказом матері в кухні, у підвальчику. Зі своєї схованки ми почули, як у хату ввірвалися німці і стали між собою сперечатися про те, чи вбивати всіх, чи лишити в живих найменшеньку”. Та не довго роздумуючи, випустили по дві кулі в матір і Соню, а маленькій Олі – вистачило і однієї, щоб погубити її. Нас  фашисти не відшукали, адже ми в німому шоку завмерли, боячись поворухнутися у своїй схованці. Навіть тоді, коли німці пішли, ми не скоро прийшли до тями. Лише через тривалий час, коли хтось із наших людей навідався до нашої хати і, побачивши трьох розстріляних, почав кликати: «Чи є ще хто живий у цій хаті? Не бійтеся, діточки, вилазьте зі своєї схованки, німців тут нема».  Тоді ми нарешті вийшли зі свого оніміння, заворушилися – і один за одним бліді, як смерть з’явилися на світ Божий. Нам не було кому допомагати – і ми, поплакавши, самі поховали убієнних рідних. Пішли до якогось сараю, витягли з нього дошки і зробили з них домовину та й поховали всіх біля самісінької хати*.

Перед відступом фашисти зігнали тих людей, що не евакуювалися у велику клуню під соломою на Ланку, щоб живцем їх спалити. Кинули й нас до них. Однак після пережитого стресу ми були байдужими навіть до власної смерті. І все ж фашисти не встигли зробити свого останнього злочину на канівській землі. Вони змушені були швидше тікати від наступаючих на Канів визволителів. Так ми, трійко дітей, і цього разу уникли смерті. Та все пережите в роки війни весь час тяжіло над нами. Кирюша помер відразу після визволення Канева. Давно немає на світі і Мані”…

       Як повідомила Марія Федорівна, також вже немає в живих Івана Скороходька, спогади якого вона донесла до людей. Вона розповіла, як прореагував на загибель своєї дочки та її діточок дідусь Мирон – батько тьоті Саші. Йому тоді було 80 років. Він не хворів, але серце його не витримало такого горя – і через два тижні після цієї трагедії помер, кожного дня плачучи та питаючи в самого себе: «За що ж вони вас, голуб’ятка мої, побили?!...» 

Р.S.: Лише після визволення Канева, коли повернулися до своїх домівок евакуйовані люди, їхні останки було перенесено на нині закрите Старе кладовище, що біля АТП.

       Запис спогадів зробила  провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника Зінаїда Тарахан-Береза. 3 січня 2010 р.

Розповідь десантника Третякова Миколи Філіповича.

«У ніч на 24-25 вересня я приземлився десь біля Канева, де з товаришами зразу прийняли бій і нам повезло, ми встигли відійти у якийсь яр, але втратили сержанта, якого звали Михайло. Там ми його і поховали. Десантники якщо гинуть, то як герої (коли ми були в тилу, німці давали за гвардійський значок або фінку хрест, тільки принеси, не кажучи про живих). Потім зробили засаду і захватили обоз. Десь пройшло днів три, я, Володя Коган і ще двоє (прізвища не пам'ятаю) вранці пішли у розвідку. Під вечір зустріли двох жінок, які копали картоплю. Вони нас нагодували, дали сала, яєць, молока, хліба і одна жінка нам сказала, що незабаром сюди прийдуть партизани з лісу. Так ми зустрілися зі своїми. Вони нам розповіли, що у лісі є ще група десантників. Коли ми зустрілися з ними, я розповів, що поблизу знаходяться ще 18 чол. десантників, два станкових кулемети і 17 коробок стрічок до них. Вранці мені дали взвод (чоловік 30) бійців, ми пішли полями, забрали їх і повернулися назад. Мені запропонували бути в розвідці, першим завданням було доставити у розміщення загону шестиствольний міномет, який десантниками був захований біля села Яблунева. Це було успішно виконано. Потім після великого бою був перехід з Канівських лісів у сторону Таганчі, де ми зустрілися з партизанським загоном «Баті».

м. Курган. Третяков Микола Філіпович.

Розповідь десантника Башкінова.

«В ніч на 24 вересня 1943 р. наш взвод, яким командував ст. лейтенант І.Кусок при приземленні узгоджено і боєздатно діяв у тилу. При десантуванні 3-ї і 5-ї бригад багато солдат приземлялися на воду в Дніпро, а 1-й батальйон, яким командував гв. майор Ковальов, зам. політ гв. майор Базолєв загинув. Я брав участь у складі 5 ВДГП під командуванням підполковника Сидорчука. Перед нами ставилося бойове завдання відтягнути на себе сили противника і дати нашим військам швидше і з меншими втратами форсувати Дніпро. При приземленні, коли наш знаменосець був тяжко поранений, прапор
3 ГВДП було загублено, ми знаходилися під командуванням підполковника Сидорчука
і разом з партизанами вели бойові дії.

Складність при десантуванні полягала в тому, що десантники дуже часто потрапляли в райони, де було велике скупчення військових частин ворога, що стояли як на березі Дніпра, так і в глибині оборони. Нерідко десантники опинялися у відкритому полі і ворог негайно вживав заходів до їх знищення. Так, наприклад, 26 вересня у с. Туленцях Ржищівського р-ну 15 десантників було вбито, бійці не встигли навіть звільнитися від парашутів.

Після боїв під Каневом ми перебазувалися під Черкаси. Особливо нас багато загинуло тоді, коли ми йшли на з'єднання з діючою Червоною Армією. Тут загинув лейтенант Кротов, відмінний командир, який завжди подавав приклад мужності, піднімав у атаку, коли ми йшли на Свидівок.

При виході з боїв нас направили у Золотоношу, де ми пройшли санпропускник і були доставлені на наше старе місце, у м. Кержач під Москвою. Там ми дізналися, що наш прапор знайшовся і наші товариші з 3 бригади виїхали на своє місце.

За ці бої я був нагороджений медаллю «За відвагу».

Розповідь гв. рядового 5 гв. ВД А. Пєстова.

«5-та бригада десантників була досить багаточисельна, до неї ще були додані інші підрозділи. Наша бригада десантувалася за Дніпро у декілька ешелонів. Після першої черги ешелону літаків німці дізналися про наш район приземлення і чекали літаки. Бій був нерівний. Коли літаки прилетіли після десантування за другою чергою бійців, ми злетіли у повітря, летіли якраз над Дніпром і в літаку співали пісню, яка була написана про битву на Дніпрі:

Ой Днепро, Днепро,

Ты широк, могуч,

Над тобой, Днепро,

Корабли летят…

Коли пролетіли Дніпро, нам по рації передали, що німці оточили місце приземлення і наш останній ешелон повернули назад.

З першого ешелону нашої бригади мало хто залишився в живих, тому що німці наших десантників розстрілювали прямо у повітрі на парашутах.

Коли нас повернули назад, нам було дуже образливо, що нас не викинули у тил ворога.

А потім підійшов наш фронт і ми були від нього у 100 км. Вночі в літаках чекали вильоту. Пам'ятається, нам через деякий час перед строєм показали декілька наших десантників, які перейшли лінію фронту до нас назад. Я пам'ятаю були вони зарослі, шинелі обрізані вище колін. Вони розповідали як потрапили у полон до німців і свої пригоди там».

А. Пєстов.

Розповідь Петракова Я., слюсаря управління «Закордоненергобуд-монтаж», почесного громадянина м. Канева.

«Безпосередньо на фронт я потрапив у грізному 1942 році. Був направлений у Чорноморську групу військ. Воював під Новоросійськом, у складі десантної частини висаджувався на Малу землю. Потім билися на Курській дузі. Звідти і стали визволяти Україну. У перших числах жовтня 1943 р. наші частини і 21 корпус підійшли до Дніпра у районі с. Келеберди. Це була велика водна перепона і мені потрібно було її форсувати на Пекарський плацдарм. Моє завдання було забезпечити телефонний зв'язок через Дніпро. При форсуванні Дніпра нам допомагали жителі с. Келеберди, а також партизани, які перевозили нас на своїх човнах. На маленькому човні з котушками телефонного кабелю я поплив до правого берега. Потрапивши під артобстріл, мій човен перекинувся. З великими труднощами добрався до берега, і зв'язок було забезпечено. 218 дивізія, розширяючи плацдарм, дійшла до могили Т.Г.Шевченка, де нам, зв'язковим, доводилося відбивати атаки ворога.

Потім наш 21 стрілецький корпус був перекинутий на Букринський плацдарм, де довелося форсувати Дніпро в районі с.Іваново. Я забезпечував безперебійний зв'язок з нашими частинами, за що отримав орден Червоної Зірки. Потім у складі 206 дивізії нас передали в розпорядження 40-ї армії, а згодом 21 корпус з двома дивізіями передають у розпорядження 38 армії. У 2-денному марші по лівому березі Дніпра нас спішно перекидають під Київ, у район с. Петрівці, де знову довелося форсувати Дніпро.
6 листопада ми вступили в Київ. Взимку 1944 року ми добивали угруповання фашистських військ, оточених у районі Корсунь-Шевченківського.

 Під Шепетівкою мене контузило, але вилікувався і знову на захід. Так, з боями
І-го Українського фронту я дійшов до Берліна. Брав участь у штурмі і взятті Берліна, а звідти нас терміново кинули на Прагу – допомагати повстанцям. Там ми застали свято Перемоги. 9 травня Німеччина капітулювала, але ми ще добивали зрадників Батьківщини – власівців. Лише 12 травня 1945 року для мене закінчилася війна.

Після демобілізації в 1947 році я працював на численних будовах гідроелектростанцій: Севанської, Камської ГЕС. Взнавши, що у Каневі будується ГЕС,
я попросився на неї, і в квітні 1964 року я вже працював на її будівництві. Після закінчення будівництва був відкомандирований на будівництво Усть-Ілімської ГЕС, а звідти – на будівництво Саяно-Шушенської, де у 1978 році вийшов на пенсію і повернувся в Канів».

Я.Петраков. 20.01.1983 р.

Дитячі спогади жителя Канева Волинець Віри Максимівни, яка живе по
вул. Соснова, 26.

« Якось під вечір восени 1943 року ми почули гул літаків. На наше запитання чий це літак (бо виявилося, що він був один), німецький офіцер відповів, що то германський.
Гул то наростав, то притихав. Потім німецький офіцер заборонив нам виходити з хати.

Вранці, вийшовши надвір, ми побачили в урочищах “Пилипового кругляка” наче купи великого снігу, то були білі парашути наших парашутистів.

Німці бігали, галасували цілу ніч і вранці. Потім вони привели полонених парашутистів до хати Лихошерстої Олени. Там знаходилася їх кухня. Їсти полоненим не давали, а заставляли їх працювати.

Дитяча цікавість так і розпирала нас і, не дивлячись на окрики німців, ми пробралися до парашутистів, що чистили картоплю. Їх було приблизно 10-11 чоловік. Це були молоді хлопці, віком приблизно 18-19 р. Усі вони були без погонів і пасків. Кожний з них нам дав свою адресу.

Мені запам'ятався білявий молодий хлопець, він серед них був наймолодший. Звати його було Льоня (чи Коля), а область у нього була Курганська, чи якась інша, на “ська”.
Я ту адресу не зберегла.

Ми приносили їм їсти і давали так, щоб не бачили німці. Літня жінка Лихошерста Марта принесла їм миску огірків, то німець набив її за те, що давала їх полоненим, але огірки все-таки полоненим дісталися.

Пізніше ми погнали пасти корів до лісу. Гнати потрібно було так, щоб німці не бачили, бо вони корів забирали. Коли пригнали корів до лісу, ми в ярку побачили парашут, який лежав розгорнений. Ми залізли у ярок і згорнули парашут та прикопали. Про нього я так нічого і не знаю, хто його пізніше взяв.

Як тільки ми вилізли з ярка, то побачили над собою радянського воїна-парашутиста в шинелі, погонах, навхрест дві стрічки патронів, збоку декілька гранат, а на плечі автомат. Він ласкаво нам посміхався, а ми його злякалися і кинулись тікати, адже німці нас лякали, що тих, хто жив при німцях, наші радянські солдати будуть розстрілювати. Але він нас гукнув: «Ребята, не бойтесь, ведь я свой!» Ми почали несміливо підходити до нього. Коли ми підійшли, то з-за горба до нас приєдналося ще п'ять парашутистів. Вони розпитували нас про все, як живемо, чи дуже знущаються німці, чи є в нас що їсти… Раптом по нас почав бити кулемет і ми поховалися за горбом, а радянські солдати пішли яром до лісу. Більше ми їх не бачили.

Після стрілянини три хлопці: Лихошерстий Іван, Овчаренко Іван та Півторака Пантилей пішли завернути корів, які були вже в соняшниках. Німці, які також у цей час були в соняшниках, забрали цих хлопців аж у Костянець і закрили у погріб, а вранці господарка їх випустила.

Увечері, коли ми пригнали корів, Бойченко Олександра розповідала, що вранці один парашутист забіг до неї в хату. У її хаті в той час знаходився німецький штаб і був лише один німець. Він хотів кинути гранату, але побачив хазяйку і передумав. Стрілянини не було, наш парашутист вибіг з хати, це був один з тих шести, яких ми зустріли.

З пасовиська ми спостерігали як німці наступали на «Платонів млин», після стрілянини млин згорів, очевидно там теж був хтось з парашутистів і відстрілювався. Після пожежі цього млина німці запалили ще два, «Гончарові», але пострілів ми не чули.

Потім зав'язався бій біля «Карлової кручі», німці підійшли до неї і стали туди кидати гранати. Там був ще один парашутист, який відстрілювався. Його німці вбили, там він і був похований.

Недалеко від нашого пасовиська росли соняшники, в які спустився наш парашутист
і до лісу добратися не встиг, бо підвернув ногу. Німці його виявили, зав'язалася перестрілка і парашутист поранив німця, і коли вистріляв всі боєприпаси, останню кулю пустив у себе. Так нам розповідав полонений узбек, що їздив на конях у німців. Коли ми прийшли в соняшники, то цей парашутист лежав мертвий, увесь побитий шомполами. Там ми його
і поховали».

20.03.1978 р.

Розповідь жителя Канева Миколи Якимовича Цибульського (1902 р.н.), начальника штабу 102-ї партизанської бригади, яка діяла у Польщі.

«Партизанські дії у Польщі були складні: інша мова, інші люди з різними переконаннями і поглядами. Там було багато різних груп, які були проти Радянської влади і німців. Разом з нами діяли групи Новака, Донцова та ін. Поповнення ми брали з військовополонених. Ходили ми у польській формі. Ми мали зв’язок із “Великою землею”, зброю, продукти, боєприпаси нам доставляли літаками.

У 1944 р., коли Червона Армія громила німецько-фашистських загарбників, фронт зупинився на Віслі і Одері.

Наша бригада налічувала 380 чол. Ми зривали ешелони, які йшли на фронт, робили засідки. 22 березня 1944 р. біля с. Самсонів німці хотіли нав’язати нам бій, який для нас аж ніяк не був вигідним – місцевість не давала можливості. Ми відійшли на 8 км вглиб лісу і зупинилися в лісництві, де партизани розмістилися у сараях, а ми були в хаті лісника. Виставили охорону.

О 10 год. вечора хтось постукав у вікно і вартовий увів дівчину, Модзіну Стефцю Янівну, якій було років 12-13. Вона пройшла до нас стежками, які мало кому відомі, тому що скрізь були німецькі засідки. Повідомила нас, що у село прибули німці і їхнє розміщення. Через 2-3 тижні ми зайняли це село і її батько став зв'язківцем нашої бригади. За це ми подарували дівчинці шовковий парашут на плаття. Коли закінчилася війна, я взнав, що в жовтні 1944 р. їх видали німцям і вся сім'я загинула. Загинула і дівчинка Стефця, а подвір'я німці спалили.

Наші диверсійні групи часто ходили зривати військові ешелони, в одній з диверсій я особисто брав участь. Мені як начальнику штабу дозволило командування. Ось як це було.

Розвідка донесла, що до фронту йде військовий ешелон. Ми взяли 40 кг толу і 10 чол. і пішли виконувати завдання. Це відбулося на перегоні Конск-Скарженско-Каменна, яка була від нас за 25 км. Від колії німці на відстані 100 м вирубали ліс, щоб було видно, хто йде до залізниці. Щоб не пошкодити ешелон, німці попереду поїзда пустили декілька платформ, які зривалися, а паровоз залишався цілий. Ми заклали міну і стали чекати. Коли раптом до того місця, де була закопана міна, підійшли 9 чол. німців, стали придивлятися до викопаного піску і шукати міну. Ми їх усіх перебили. Згодом чуємо – йде ешелон. Ми швидко затягнули побитих німців подалі від колії і забрали у них документи. Коли надійшов ешелон, я потягнув за шнур і ешелон пішов під укіс. Залишилися стояти лише два вагони. Німці відкрили стрілянину і ми відійшли. Виконавши завдання, ми до загону добралися без перешкод.

У 1944 році на початку жовтня у с. Грушки наш загін чисельністю 1000 чоловік оточила німецька дивізія у кількості 12 тис. чоловік і ми з боями виходили з оточення. Нам у цьому допомогли поляки, які вивели нас потаємними стежками. Але все-таки у цих боях багато наших було втрачено».

Колишній начальник штабу 10-ї партизанської бригади «Перемога»
М.Я. Цибульський. Канів. Вул. Свердлова, 9.

Записано учнями школи-інтернату 20.02.1966 р.

Село Пекарі у роки війни

Велика Вітчизняна війна порушила мирне життя селян села Пекарі. Перед війною головою колгоспу працював Міщенко Матвій, родом із с. Хмільної. Це був добрий господар і непоганий організатор. Під час відступу він залишився у селі і був розстріляний фашистами. Директором семирічної школи був Гриценко Грицько Трифонович, який під час війни перебував у армії, а його сім'я була учасниками партизанського руху. Головою сільради був Садовий Андрій Іванович, який під час окупації залишився в селі і став його старостою. У його розпорядженні було два поліцаї: Бойко Семен та Усенко Федір, які добросовісно виконували усі розпорядження старости. Комсомольською організацією до війни керував Лісінчук Дмитро Іванович, який у період окупації також залишився у Пекарях і допомагав німцям. Він знав багатьох комсомольців і тримав їх у постійному страху. При підході наших він разом з німцями утік, але через декілька років був впізнаним у Прибалтиці жителем села Гнізжовим Олександром Івановичем і переданий правосуддю.

У січні 1944 року село було звільнене від фашистів. Війна завдала великих збитків селу. При відступі німці підпалили село, воно було великим попелищем. Вцілілих залишилось лише 30 хат. При визволенні села загинуло біля 5 тис. воїнів. На території цього плацдарму отримали (в тому числі і посмертно) звання Героя Радянського Союзу: Б.О.Котов, Ф.О.Надєждін, В.В.Котов, М.П.Паханов, В.І. Матвєєв. У селі поховано
5 128 чол. бійців Пекарського плацдарму, з них відомо 359. У 1965 році на їх могилі було споруджено пам'ятник, який згодом був реконструйований.

Розповідь жительки с. Пекарів Приходько (Ціпло) Марії Данилівни.

«Під час відступу наших військ багато сільських людей приходили з гвинтівками назад додому. Багато людей з села забрали у Німеччину. Спочатку 3 чоловіки самі поїхали і незабаром одна дівчина повернулася звідти паралізована. Переважно забирали тих, у кого не було батьків: у вдови сина, у кого не було захисту. Гнали наших також у Херсон на роботи.

Німці жили на горі на маяку, а в селі повними хазяїнами були поліцаї. За час війни у селі було вбито 74 чол. Вбивали поліцаї (німці самі про це нам казали).

Коли підійшли наші, у селі були великі бої. Наші били по ньому з «катюш» і було спалено усе село. Близько 30 хат стояло без дахів, одні стіни. Ми з погреба зробили землянку і жили в ній».

С. Пекарі. Записано Буренком І.Н. Червень 2003 р.

Розповідь жительки с. Пекарі Гриценко Наталії Григорівни (1930 р.н.) про окупаційні роки.

“Неділя. Сонячний ранок. В селі тихо, навіть собаки не гавкають. Я, невмита сільська дитина, яка в 11 років уже мала клопіт по господарству, продерла очі і подибала сонна до магазину по хліб і чекаю поки його відкриють. Раптом почувся стукіт копит і я побачила вершника, який на повному скаку розмахував руками і щось кричав. Повернув до клубу і почав щось говорити людям. Я підійшла і почула - війна!

Я бігом додому, мати біля печі порається, кричу:" Мамо! Кажуть війна!" Мати поставила рогач і пішла до клубу. А наш батько ж щотижня говорив, читав лекції - буде війна. Мати плаче – оце вас усіх заберуть, батька, чоловіка і сина…

Слалися повістки на війну, і намітили збір на один день у приміщенні колгоспу. Забили декілька кабанів на сало. Мати відварила його, щоб довше зберігалося, і пішли на війну брат і наш батько. У селі скрізь зойки, крик, плач, лемент, кожного дня проводи на війну як на той світ. Як пізніше розповідав батько, сало його добре виручило тоді, коли не було чого їсти, було й так, що одним ним і харчувався.

Було що й тікали з війни. Пам’ятаю, що один у нас переховувався дезертир, а солдати до нас приходили і питали чи не бачили кого, щоб розстріляти. А нам було його шкода і ми його не видали…

Потім стало затишшя. Наближався фронт. Сестра Марія працювала сестрою милосердя в амбулаторії, де нині готель підприємця Сухобруса. До нашого двору сходилася молодь, дівчата-комсомолки, хто вболівав за нашими. З них пам’ятаю Салюк Катю з
20-го року, красуню на все село. Мій брат, Микола Йосипович був чемпіон Києва по плаванню (у війну він переплив Сиваш з донесенням). Всі розмови були про те, що йдуть фашисти, розповідали різні слухи, небилиці й правду. Було так тоскно на душі. Молодь співала гуртом пісні: «Там вдали за рекой…» та ін.

Потім пішли селом наші війська. Звісток про рідних ніяких. Наші по вулиці йшли цілими валками. Усе так було як у книзі О.Гончара «Людина і зброя». Солдати були у скатках, обмотках. Ми брали груші, яблука, хліб і кидали на машини, поїли молоком солдат. Мати виносила у подолі пиріжки, хліб, молоко, а вони все йдуть і йдуть…

Потім стали солдати зупинятися у нашому селі. Якось один солдат вистрелив у літака, той розвернувся і скинув три бомби на село. Так відбулося моє перше знайомство з війною - я вперше побачила смерть. Дівчата в селі плакали, казали, що краще умерти від своїх, чим від німців.

А німці підходили ближче і ближче. Вже було чути гуркіт передової, гармат. Коло магазину поставили гармату 45-тку і біля неї - повно патронів. До нас зайшли солдати і дали муки, щоб мати спекла хліба. А вранці по хліб ніхто не прийшов. Я пішла до солдат, а вони мені – не до тебе зараз, йди звідси. Згодом солдат не стало і гармати теж.

Знову наступило затишшя. Сестра Марійка прийшла додому погостювати перед відходом на лівий берег з нашими військами, щоб встигнути перед зривом мосту.
Ми сиділи в льоху: я, мати, тітка Олена і ще хтось, а дівчата в хаті. І тут раптом крик: «Мамо! Німці!»

Вони спускалися з гори в село на мотоциклах. Всі як один вдягнені, у касках з автоматами. Потім зайшли до нас води напитися. Перед тим як випити, один сказав матері: «Пий сама». Мати випила, а потім випив німець. Набрав у флягу води і пішов. Якось до нас зайшов ще один і почав з нами балакати. Показував фото своєї сім'ї, а він нам чужий, все одно що чорт з того світу, інопланетянин.

Наші відступили на лівий берег Дніпра і там тримали оборону. А через Пекарі йшли і йшли наші відступаючі, які вночі перепливали через Дніпро. Багато з них не могли плавати і потопилися. Всю ніч у селі було чути крики про допомогу. Вранці ми пішли на луг, нам сказали, що там розкидано багато речей, а у нас не було чого їсти. По дорозі ми знайшли якісь чоботи, шматок сухарів, рулон марлі і все приховали у кущах. Хліба не знайшли. Перебрели через старе русло Росі на луг і тут побачили на ньому віз, а поряд велика гора хліба – буханками. Ми зраділи, набрали хліба і пішли назад. Раптом стоять семеро солдат у нашій формі і почали стріляти по нас (ми були як мародери). Ми покинули хліб і стали тікати, а вони по нас стріляють і стріляють. Тільки й чую «плі» та «плі». Добігла я до берега, вскочила у якусь яму і кричу: «Мамо!» А по брустверу пулі так і свистять. Потім поповзла до мами, а німці, які на цьому боці, сміються. Коли минулося, ми пішли до Дніпра, а там сидить в кущах наш солдат і просить подати якусь колоду, щоб переправитися на той берег. Ми йому подали її, і як тільки він став переправлятися, німці його побачили і забрали.

Сестра Марійка вирішила перейти до наших і пішла з села. Дійшла до лінії фронту, але повернулася назад. Дуже сильні були бої і неможливо було перебратися до наших.

Згодом у селі стало відносне затишшя, аж поки оточений харківський студбат не почав захищатися на лівій стороні. Бої були сильні, страшні, аж поки їх усіх не перебили.

Потім із села відійшли німці, і в селі стало організовуватися начальство: поліція, староста і їх підлабузники. Той, хто був нічим, той зразу став великим «цабе». Старостою нашого села став колишній голова сільради Садовий Андрій, у поліцію пішло записуватися багато місцевих людей, але відібрали лише п'ятеро. Серед них пам'ятаю лише Юмена (Бойко), Федора Усенка, Устименка та ін. Почалися переслідування місцевих активістів, їх розстріли. Колгосп не ліквідували, гнали на роботу кожного дня і там працювали до вечора. У перший рік війни на полях залишився незібраний урожай і люди крали вночі усе, що могли. Мої сестри Марійка і Роза набрали харчів: пудів по два пшона, жита і пішли у Київ міняти за одяг. А в Києві – розруха. Під час відступу наші зірвали Подол, Хрещатик. Тоді вже пройшла і перша хвиля розстрілу євреїв. На балконах висіло багато повішених. Коли обміняли все – прийшли у село. Так ми пережили зиму 1942 року.

Зимою 1941 року почали розвішувати по селу прокламації, щоб молодь їхала у Німеччину, писали, що там дуже добре, там можна заробити, дають багато харчів і будуть наших робітників годувати і доглядати. Згодилися їхати туди перші добровольці – Галя Кузьменко, Василь Коркоша (вулична назва) й інші. Коркоша з молодості був червоним партизаном, а потім був бандитом у банді. Та люди нутром зрозуміли, що і до чого, і стали ховатися. Почалася по селу катавасія, хватали людей і везли до Німеччини. А на весну
1942 р. почався повальний набір молоді. Склали списки і почалося полювання на людей. І люди старалися якось вижити. Вижити у боротьбі з голодом, щоб заробити кусок хліба, роботою на городах, хованням від німців, боротьбою з поліцаями, владою. Сестра Марійка бігала в дворі по снігу боса, щоб заробити собі хворобу і не йти до Німеччини. Вона кашляла як туберкульозна і її не чіпали.

Згодом стали повертатися з Німеччини наші люди. Одна жінка повернулася вагітна, сусідка Ганька повернулася звідти худа з висохлими руками і ногами, були тонкі як сірники. Згодом вона померла. Але більшість зовсім не повернулися, згинули на роботах. У селі передавали один одному зведення Інформбюро про стан війни, що наші вже наступають під Москвою, Сталінградом…

У 1943 році мої сестри Роза з Маргаритою зв'язалися з партизанським загоном Приймака. У селі почалося полювання на партизанів, підпільників. Першого взяли Степана Кадуху (1920 р.н.), який був зв'язковий у партизанів. Посадили його у Канівську тюрму і там катували, під нігті голки заганяли, били, знущалися. Посадили його у камеру з якимось злодієм і вони кожного дня разом робили підкоп у льоху. Коли вже хотіли їх розстріляти, через нього вибралися і втекли. Спершу виліз Кадуха і витягнув більш товстішого злодія. Після втечі обоє пішли до партизанського загону в Ліплявські ліси. Із села пішов також Шура Грязнов та інша молодь.

Згодом у село зайшли партизани до старости села Садового, щоб убити його. Він у той час був у клуні і почувши, що його шукають, заховався, продер дірку у стрісі і втік.
З того часу його в селі не бачили.

У вересні 1943 р. наші переправилися через Дніпро, зайшли у село і з гвинтівками пішли під гору. Для нас - свято. Насилу діждалися наших. Було їх чоловік 70 і два кулемети. Мати напекла дерунів і понесла до червоноармійців. А вони їй кажуть, що незабаром буде бій, іди мамо, ховайся. Пам'ятаю, що солдати були подібні до узбеків. Ми сиділи у печері під горою, де брали глину, і грали у карти. Думали, що якщо наші катюші будуть стріляти, то не попадуть. І дійсно, під вечір розпочався бій, стали бомбити. Вночі - ще гірше, наші стріляють по селу з «катюш», а німці – з «ванюш». Ми стали тікати.
Я відбилася від наших і давай шукати матір. Скрізь стріляють, рвуться міни, падають осколки. В одному дворі я попросилася до людей, які сиділи в ямі, а вони мене не пустили. Я повзу назад і плачу, аж коли наші мене побачили, забрали і послали до мами. По дорозі я забігла до схованки, а там стоїть зброя. А я думаю, що якщо зброя, то там вб'ють. Пішла далі, а бій все дужчає, скрізь осколки по кукурудзі шелестять. Я тоді повзком почала перебиратися і ледве таки натрапила на маму, яка уже почала турбувалася про мене.

На ранок наших вибили з села. По дворах ходили німці і кидали гранати у підвали та погреби. Так і загинули ті люди, які мене не пустили до себе. Згодом нас, усіх жінок стали виганяти з села. Йдемо ми, а в селі горять тини, там корова забита лежить, там біля розбитого кулемета. порозкидавши руки, лежать мертві три червоноармійці. Ми дійшли до краю села і тут німці стали заганяти нас у якийсь двір. Набралося там нас з сотню. Деякі жінки стали впадати в істерику: «Ой, зараз будуть розстрілювати! Он пішли по кулемети, зараз будуть стріляти!» Стали вони плакати і проситися. Німці поговорили між собою і погнали нас на хутір Хмільну. Жінки знову в істерику – будуть десь по дорозі розстрілювати, он і лопати вже взяли. Привели нас у хутір, загнали у якийсь двір. Прийшли есесівці і стали штрикати у наші клунки шомполами, шукати зброю. При нас одного чоловіка, який тільки вийшов з сусідньої хати, німці зразу ж скосили автоматною чергою.
В той час чоловікам не було чого робити на вулиці. Було й таке, що хлопці навіть перевдягалися в дівчат, щоб німці не вбили. Потім нас погнали до Межиріча і далі, до Луки. Ми спитали їх куди нас ведуть і чи можна нам самим іти далі. Коли зупинилися на відпочинок, ми потихеньку всі розбрелися хто куди. Ми пішли до Луки і попросилися в одну хату. Нас там прийняли добре, але коли взнали, що наш батько був директором школи, то запропонували покинути хату, бо буде з нами клопоту. Довелося нам шукати нове житло і згодом нас прийняла інша сім'я і ми в них перечекали тяжкі часи.
Ми допомагали їм чим могли, були як одна сім'я. Восени, коли ми зібрали картоплю, вирішили йти до Канева. По дорозі нас зустріли есесівці, які знову стали штрикати у мішки, а потім махнули – йдіть. Дійшли до хутора і зупинилися у якійсь хаті. Так ми зустріли
1944 рік. В останні дні січня мати каже, що вже визволили Канів, потрібно йти додому. Завтра ми зустрінемося з батьком. Прийшли у село, а там тихо, одні розвалини. З 300 дворів лише 30 хат уціліли. Наша хата стоїть ціла, але без вікон і дверей. Нарешті ми у своїй, нехай зруйнованій оселі.

Перший місяць після відходу німців був найстрашніший тим, що у селі було повне безвладдя. З лісів прийшли в село партизани і почали вишукувати поліцаїв. Вони без суду і слідства розстрілювали кого хотіли, навіть за наклепами, грабували й убивали селян.
Ти, кажуть, був німецький холуй і… пулю в лоб. Убили біля нас одного діда, ніби німецького холуя і бабу разом з ним. Мого дядька обв'язали гранатами і підірвали. А поліцая Устименка відпустили, відкупився. Тоді, хто що хотів, те й робив. Партизан Кузьменко говорив людям: «Ах ви, сволочі, ви мені кусок хліба носили у ліс, коли я ховався?» Він у молодості був бідний, у комнезамі, потім вибився у верхівку села, але все одно був дурнем.

Після відходу німців певний час не було влади, а в людей - стримуючого фактора. Кожен був як звір. Але незабаром прийшла влада і зразу встановився порядок.

Війна – це страшна трагедія людства. У ній проявляються усі недоліки людей, усе дикунство, уся підлість, зрада, добре видно безкультур'я кожної людини. Не дай Бог її пережити знову. Про це не можна спокійно розповідати, хоч пройшло ось уже більше шістдесяти років. Усе стоїть перед очима, немовби це було вчора…”

Колишня вчителька української літератури та мови с. Пекарі Гриценко Наталія Григорівна.

с. Пекарі. Записано Буренком І.Н. Вересень 2004 р.

Моя дружина, Буренко (Куберська) Ніна Львівна, прочитавши цей спогад згадала, що батькова сестра тьотя Ніна проживала під час війни у Білій Церкві. Її вчитель був у партизанах. Вона була зв'язковою, носила йому відомості з міста, а від нього - листівки. Для того, щоб її не забрали в Німеччину, вона довго сиділа на колодязі і застудилася. Її всю обсипало прищами і через це не забрали до Німеччини. Однак після у неї не було дітей…

Розповідь жителя с. Пекарі Литвина Василя Власовича з книги "Страна Слез, Страданий, Рыданий".

"В сентябре 1943 года из Черкасс грузовая машина везла на этот участок фронта немцам продукты - колбасы, галеты, хлеб. За Гутой есть село Станиславец. Я там прожил полтора года. В конце села дорога на Софиевку. Там стоит могила из бетона. Захоронены невиновные люди, дети. Спросите, за что и кто они? Одни люди скажут, что так сделали сами себе, другие скажут - партизаны. Но это было не то и не другое.

В лесу Станиславца прятались от немцев партийные люди, с ними было четверо евреев. Всю оккупацию они там перепрятывались. Что надо для питания, в селе бра­ли самовольно. Вот и остановили они машину с продук­тами, прострелив колёса. Шофер и второй немец убежа­ли, добрались до штаба. С линии фронта было снято 50 автоматчиков солдат-мотоциклистов, два танка, чтобы шли выручать машину. Через полчаса немцы собрали со Станиславчика всех жителей, остались только те, кого не нашли. Мне тогда было 18 лет.

Когда немцы устроили облаву на людей, то всех вы­вели за Станиславец и расстреляли от старых до малень­ких.

Когда эсэсовцы убивали заложников, среди людей был верующий христианин, которого звали Евстафий, который к тому времени имел 60-70 лет. Он упал на ко­лени, поднял руки вверх и просил Бога за всех жителей Станиславца о помило­вании. Офицер СС подошел к нему и скомандовал по-немецки: - "Нах хауз", что значит - иди домой. Взял его за руку и отвел в сторону. Из других людей никто не молился, все тряслись, как от малярии. От страха смерти не могли открыть рта. Маленьких детей матери держали на руках, старшие обнимали колени, теребили маму за юбку, отца или деда за штаны, просясь домой. Этот смертельный случай видели партизаны, но не вышли из леса спасти людей. Их было всего 12 человек, плохо вооруженных, но это произошло всё из-за них.

Немецкий офицер зачитывал:

- Вы умираете без вины, но как партизаны. Вы идете на смерть за них. Судим вас открытым полевым судом без помилования. За одного немецкого убитого солдата убиваем от 10-ти до ста человек, такой воинский наказ.

После этого взмахнул рукой, давая наказ автомат­чикам. Оружие заговорило, и попадали невиновные жертвы. Некоторые не умерли сразу же, их глаза смотре­ли в голубое небо. Их добивали. Так и умерли люди без вины.

Пример Станиславца не одиночный на Украине, в России, Белоруссии. В разных местах карающие отряды уничтожали беззащитных людей. Эта война - о ней пи­шут, хвалят за победу, цепляют на грудь ордена за уби­тых, за пролитую кровь...

В дни войны проходили большие изменения в лю­дях. Жили без всякой надежды на жизнь. Оставляли свои дома, всё, что нажито. Все забирали на плечи, а что че­ловек понесет - 35- 40 килограммов, не у каждого была тележка или лошадь. В особенности тяжело было жен­щинам с детьми, мужей которых забрали на войну. Ни­кто им не помогал.

В сентябре 1943 года из Михайловки от Устима Бондарца мы переехали к Секлете в Межирич, на роди­ну матери, и жили там, пока пришла Советская армия.

В феврале возвращаемся в Пекари. Село разбитое, все, что могло гореть, сожжено. Поселились в тех око­пах, где находились немцы, когда держали оборону. В с. Хмильне временно открылся полевой военкомат, кото­рый выдавал наказы для всех людей, мирных и воин­ских. Наказано обязательно явиться всем мужчинам от 18-ти до 60-ти лет.

Возвратились жители в Пекари, но не все. Те, что раньше приходили из других сел к своему дому взять продуктов или зерна - немцы пропускали в село, но назад не вы­пускали, считая их партизанами, разведчиками. Находили их в Вершине, узнавали только по одежде. Это война, кто за что пострадал, виновного не найти. Дети их и внуки живут и теперь, присматривают могилы родите­лей, ставят цветы, вспоминают пережитый ужас..."

Спогади Тертичної (Кримової) Зінаїди Купріянівни 1925 р. н., с. Бересняги.

Зустрівшись із Зінаїдою Купріянівною, я попросив показати старі фото. Бабуся, переглядаючи їх, згадала свою молодість:

"У 1933 році була велика голодовка. Вимерло багато селян. У мене померли старший брат, мати і я з меншим братом залишилася сиротою. Згодом нас до себе забрав колгосп, який знаходився у висілку на хуторі Орловці. Колись там була панська земля, на якій працювали наші батьки. Звідти ми ходили у школу, нас учив колгосп. Після семи класів я працювала 1 рік у колгоспі, а потім розпочалася війна. Як заходили німці? Як згадаю, аж морозить.

Ми з дівчатами за селом обв'язували лан пшениці. Аж ідуть наші війська: кіннота із Ходорова, а за ними машини, а далі - солдати. Це відступали наші. Чотири чоловіки зайшли до нас, поздоровкалися, та й кажуть: "Хороші ви дівчати та нещасні, і ми з вами..." А ми ж нічого не знаємо і питаємо в них: "А що ж таке^?" А вони нам: "Війна! Вже німці в Шандрі, тікайте скоріше додому". Коли вони поїхали, ми швидко зібралися і побігли до села. Прибігли додому, а моя старенька бабуся з братом закопують на городі в яму кожухи і все, що цінне. Ми почали плакати.

Згодом зайшли в село німці. Так як ми жили в кінці села, до нас пізно, майже через тиждень, зайшли. Німці розмістилися в нашій хаті. Я їх боялася, пішла до подруги і в неї переховувалася від німців. Вони взнали, що я тут живу і питали у баби, чого мене немає, чи я не партизанка? А ми ще з однією дівчиною йшли ночувати до хат, де немає німців. Між німцями був поляк-перекладач, який за мною шпигував. Він випитував про мене і попередив бабку, якщо я партизанка - розстріляють. Бабка злякалася і сказала мені, щоб ночувала дома, можуть убити. Прийшлося ночувати дома у коморі з бабою. Німці стелили на долівці солому і покотом спали. Вони варили собі їсти у печі, а нам не дозволяли. Моїм рідним також давали їсти, а так як мене довгий час не було дома - мені не давали. Я тоді почала проситися, поляк зі мною переговорив і став давати їсти.

Я віруюча людина, і якось мені прийшов лист, що потрібно написати 9 листів і буде тобі щастя. Я написала їх і роздала своїм знайомим. Коли німці це побачили, то запідозрили, що я розношу партизанські листівки. Вони наставили на мене автомати і трохи не вбили. Я заплакала і пояснила, що я писала. З німцем, який трохи знав нашу мову, ми пішли по кутку і зібрали ці листівки. Коли показали німцям, вони стали реготати і від мене відстали.

Приїхали у село німці і зібрали сходку. Сказали, щоб вибрали старшого села. Громада села вибрала чоловіка моєї тітки, Перевертайла Андрія. Він був дуже хороший чоловік. Коли я була у Германії, мені розповідали, що до нього часто заходили партизани за допомогою і він із комори давав їм харчі, коней, сідла.

Під час війни в селі працював колгосп і я рік працювала в ланці. Дядько нам часто казав: "Діти, не крадіть із поля нічого, не беріть додому буряків, німці за це можуть вбити..." А я таки раз узяла одного буряка і заховала. Згодом розрізала його і роздала дівчатам. А вони стали сміятися і плакати. Сказали, що вбили б тебе німці з-за того буряка…

У селі було два поліцаї, один із них був мій сусід, Панас. Життя у селі було таке, як до війни. Роздали нам по клаптику землі і ми посіяли на зиму.

У 1942 році стали забирати молодь у Германію. Молодь переписали у сільраді і визначили, кому на яке число їхати. Тоді із села забрали багато людей. Коли забрали молодь 1922 - 25 року народження, прийшла черга і до мене. Мати моєї подружки наготовила сумки і 20 травня 1942 року мене з подружкою відвезли на Степанці. Там у збірному пункті ми пройшли медичну комісію і малися нас відправити у Німеччину. З нами також брали запасних дівчат, якщо кого завернуть, то замість них поїдуть вони.

Чекаю на відправку, сиджу і плачу. Коли підходить поліцай із Курилівки (вони до нас часто наїжджали), та й питає, чого я плачу. Кажу, що покинула вдома малого брата, стару бабу і за них турбуюся. А він наших питає: "Це правда?" А вони кажуть: "Правда!" Він бере мене за руку і ми підійшли до списків. Викреслив мене та й каже: "Їдь додому". А я, дурна, плачу і кажу, що не знаю, як доїхати додому, краще я поїду із подругою у Германію. А він мені: "Дурна ти дитина. Ти ж поїдеш у неволю. Їдь скоріше додому, хоч пішки, лети туди на крилах."

Згодом він знайшов потапську підводу і я приїхала додому. Бачите, яка була хороша людина. Хай йому буде царство небесне. Коли прийшла додому, баба злякалася, була не рада, що я вернулася. Я залишила вдома сумки і пішла на яр, де гуляла молодь. Там грала гармошка і весело бив бубон. Коли прийшла, всі почали дивуватися, що мене завернули.

Через рік нас знову брали у Германію. За батька записали нашого молодого сусіда, а за мене - молодшого брата, а йому ще немає й 14 років. На збірному пункті їх завернули, як молодих. А наш староста їм і каже, якщо ви не поїдете, то завтра поїде сестра і батько у Германію. Тоді вони вирішили поїхати на Київ, а звідти утекти назад. А там їх не слухали і сказали: "Ідіть, хлопці, на комісію"… і забрали у Німеччину.

Згодом мій брат опинився у Бельгії. Спустили їх у глибоку шахту і дали важкі кирки в руки. А вони були ще малі, сидять та й плачуть. Підходить до них чоловік, який російською розмовляв, і почав розпитувати. Згодом він звідти їх забрав, а мого брата - до себе додому. Він йому сподобався і хотів його мати за сина, бо не мав своїх дітей. Чоловік був родом із Полтави, а тут оженився й жив. Брат став плакати. Чоловік розпитав чому, і він сказав, що плаче за батьком і матір'ю. Тоді чоловік змилостився над ним, дав якийсь документ і вирядив на Україну. Брат довго їхав, а по нашій території - зайцем під вагонами. І нарешті восени він приїхав додому.

Пройшов рік і в селі знову набори в Німеччину. Дійшла черга і до мене. 20 травня 1943 року я знову пройшла медичну комісію у Степанцях і повезли нас на Миронівку, на Германію. Їхали ми у товарняку, на дверях сидів німець. Ми не тікали, а хто тікав, того стріляли. Їсти нам не давали, ми їли те, що взяли із собою. Їхали не довго, днів зо три.

Коли нас везли у Німеччину, ми з подружками порадилися, щоб вдесятьох бути разом: я, Ніна із Потапців, Саня Перевертайло, Галя Божко, Левус Паша та ін. Згодом ми приїхали у місто, не знаю, як воно звалося і там ми трималися разом. Якось до нас підійшов німець, Густав, і каже: "Мені потрібно 10 дівчат". Я швидко навчилася розуміти німецьку, а моя сестра взагалі добре знала її, ми й напросилися разом. Він нас забрав на фабрику у місто Бітікгейм. Фабрика знаходилася під Штудгартом і називалася "Дойч верке лінолеум". Нас повели набивати матраси паперовими стружками і поселили у барак.

Розмовляли ми по-нашому, але вахман нас розумів. Робота не важка, але сидяча і нудна. На роботі ми складали маскувальний папір. Листи великі, вонючі і просмолені, їх потрібно було складати цілий день. Працювали добу в денну і нічну зміну. На роботі ми працювали з німцями, і по словах ми розуміли, що вони хочуть. Я раніше багато знала німецьких слів, а тепер уже позабула. Німці траплялися й непогані. Прості люди бачили, що ми були діти, ще й голодні, а треба було добре працювати. У цеху на каруселі ми робили вчотирьох, троє дівчат і німець. Він часто по черзі приносив нам "гебен" – хліб, намазаний маслом і двоє яблук.

Їсти нам давали тричі на день, по дві пайки хліба і маргарин. В обід - супчик із брукви. Грошей платили небагато, за них мало що можна було купити.

У нашому бараку жило 20 чоловік. Там були нари в 4 поверхи і грубка. На фабриці разом із нами працювали поляки, французи, бельгійці та інші. Працювали до 6 год. вечора з обідньою перервою. Ввечері, у 8 годин йшли у їдальню. За столами сиділи ряд дівчат і напроти ряд хлопців. У бараку можна було щось собі зварити в грубі. Вдяганка була своя, але нам давали халати та піджаки, на яких було нашито "Ост". Нам видавали також спіднички і кофточки із паперової тканини.

Я не боягузка, але ходити по місту боялася. То мені було все чуже. З молодості я звикла голодувати, тому що з дитинства була сиротою. Ми часто з дівчатами ходили на "гебен", (нім. Geben - дайте) просити попоїсти. А їсти хотілося дуже, і в вихідні ми йшли у місто просити. Нам інколи давали щось їстівне, а коли й гроші. Але ми собі нічого не купували. Бувало, що якась німка з нами домовлялася, щоб прийшли у такий-то день і час, щоб щось допомогти по господарству. Вона тоді розплачувалася з нами хлібом та продуктами. Але були будинки, де жили есесівці або фашисти. То були дуже погані люди. Як не замітимо, що на будинку написано, що там живе есесівець або фашист, то вийде і так дасть, то ледве встанемо. Облупить добре, щоб не просили. Ми це знали і старалися, щоб туди не попадати.

Якось до нас привезли брукву і попередили, щоб не брали – розстріляють. Але ж так хотілося їсти, що я залізла у вікно, взяла велику бруквину і принесла у барак.
Кажу дівчатам: ріжте і їжте. А моя сестра Саня заплакала й каже: "Тебе ж могли вбити за цю брукву. Не буду її їсти..."

А німці дуже любили порядок, не могли терпіти крадіжку. Одного разу ми з дівчатами пішли шукати по городах щось їстівне. Перейшли міст і побачили одну ділянку, де під яблунею у траві лежали великі червоні яблука. Ми набрали їх у сумки, а коли назад переходили міст, нас зупинив німецький поліцай. Спитав, де взяли яблука, а я сказала, що дав бауер. Тоді він сказав, що ви обманюєте, бауер дає лише штук 10. Коли до нього підійшла наша перекладачка, вони про щось побалакали, посміялися і він дозволив нам узяти ці яблука додому. А міг би викинути у річку, ще й розстріляти.

Так продовжувалося довгих півтора року. Коли під кінець війни американці почали бомбити фабрику, ми під час нальотів сиділи у бункері, який мав 12 проходів. Через Ельбу був міст, який посилено бомбили американці.

У 1944 році союзники розбомбили біля нас велике місто Гальброн. Американці облетіли його, зробили попередження, щоб усі вибралися. Вночі все місто зрівняли із землею. Ми місяців три їздили туди розбирати завали. Там у підвалах була сила-силенна мертвих німців. Хто встиг втекти на поле, той залишився живий. Сказали, що це місто не будуть відбудовувати. Нас попередили, якщо хтось із нас візьме щось для себе: часи, речі - розстріляють. Ми плакали, що в бункер не поліземо, бо там багато мертвих, ми їх боїмось. То нас більше не брали.

Якось вранці ми почули радісний крик і побачили, що ми одні, німці нас покинули і відступили. А біля нашого бункера текла невеличка річечка, притока Ельби. Через неї перепливли до нас французи і сказали, що коли повернуться німці, нас повбивають.
Ми швидко зібралися, а мої дівчата в той час подалися у місто, щоб щось дістати поїсти.
Я пішла їх шукати, а коли прийшла назад - вже не було нікого, ні дівчат, ні сумок. Залишилася одна, взяла свою сумку, сама перейшла річку і догнала дівчат. Серед них не було моєї двоюрідної сестри і наших дівчат із Орловця і Лазірців. Не знайшовши нас, вони пішли в друге місце. Ми дійшли до села Штецін і там зустріли нашого хлопця із Полтави, Василя, який служив у одного бауера. Вночі він пустив нас до хати і ми жили в нього два тижні. Одного вечора ми почули крик, хтось біжить по сходах до нас. Ми взнали, що Василя поранено в живіт і в нього висять кишки. Бауер вночі запрягає коні і везе його до лікарні, але дорогою Василь помер. Його там десь бауер поховав.

Посиділи ми у бауера і вирішили повернутися назад. Він нам дав тачку, ми поскладали в неї своє добро і пішли назад на фабрику. Там і жили до приходу американців. А дівчат своїх ми побачили лише в серпні, вдома.

Якось вахмани попередили нас, що завтра приїдуть американці вивозити нас на батьківщину. Вранці 20 квітня 1945 року вони приїхали до нас великими чорними машинами. Привезли нам подарунки у бляшаних термосах, величиною з відро і роздали нам. Там були консерви, тушонка, галети та ін. Мені випало три штуки. Нам сказали, щоб не переїдали, а то буде заворот кишок. Потім посадили нас на машини і повезли до наших. У місті Хемніс нас вивантажили у таборі, де зустріли наші і сказали, що ми маємо пройти держперевірку. Дві неділі ми жили під відкритим небом, у сонце і дощ. Народу там було дуже багато. Наших хлопців зразу відправили воювати і нам було шкода з ними розставатися, тому що то були наші кавалери, ми з ними півтора роки дружили.

Так як у нас була їжа, ми потихеньку самі їли і людям роздавали, у кого нічого не було. Коли пройшли комісію і медкомісію, нам сказали, щоб купляли білети і їхали додому. Білет коштував 1 крб., а у мене було 5. Я купила собі білет, а гроші віддала своїм подругам. Але так як нас було семеро, ми швидко продали якісь ганчірки і купили білети. На Раві Руській ми сіли на поїзд і поїхали на Миронівку.

27 липня ми були у Миронівці, де зустріли нашого дядька, який нам дав тачку. Поскладавши на неї свої пожитки, ми пішки пішли додому. Як було радісно і весело на душі! Додому летіли як на крилах. Вдома мене прийняла баба, з рідних не було нікого.
Як зайшли наші, то мого брата і хлопців, які були при німцях в охороні села, забрали на фронт. Мій брат служив у Польщі, але ці роки йому не врахували. Прийшлося після війни дослужувати.

Після війни важко було. У колгоспі ми працювали даром. Не було в що вдягнутися, на полі працювали голі і босі. На трудодні ставили палички, а прийдеш отримувати трудодень - немає нічого. Ще й заставляли виплачувати облігації. Коли ми не могли виплачувати, тримали нас днями у сільраді, щоб заплатили. А ми плачемо, у нас немає ні копійки…

Коли я у 1956 році поховала свою бабу, двоюрідна сестра мені розповіла правду. "Зіна, тебе сама баба пішла у сільраду і завербувала у Германію. Тебе не взяли б. У селі було вже кого брати, а баба прийшла у сільську раду і сказала: "Забирайте її в Германію, а я обійдуся без неї". Як же мені обідно було таке почути. Як мені прийшлося багато пережити, ще й її доглядати.

Цілий вік мені не було щастя. Так пройшло моє життя…»

Записано Буренком І.Н від жительки Костянця Тертичної 3. Липень 2008 р.

Розповідь Глушка Івана Петровича (1925 р.н.), колишнього жителя с. Литвинець.

Під час війни мені було 16 років. Пам’ятаю, як почалася війна. Неділя. Прийшли батьки з базару із Канева і повідомили нам, що почалася війна. Десь через місяць після початку війни усіх молодих хлопців 1923-25 р.н. військкомат зібрав (приблизно 200 чол.) і пішки відправили через Дніпро. Там був і я. Куди вели нас – не сказали. Ми перейшли через міст і пішли на Гладківщину, де і переночували. В ту ніч прилетів німецький літак і став бомбити станцію і колію. Коли відремонтували, нас посадили у вагони і відправили у Донецьк. Приїхали ми у Мар’їнівський р-н., с. Костянтинівка. Там ми працювали на збиранні урожаю. Коли підійшли німці до Донбасу, тих, хто мав 23 роки і середню освіту, забрали в армію, а нас покинули напризволяще. Ми вирішили пробиватися додому. Йшли в основному пішки, у селах нас інколи підкормлювали сердобольні жінки. Коли прийшли додому – село було вже під німцем. Жителі від німців ховалися по ямах, підвалах. У селі вже була німецька влада, староста Грибка і два поліцаї. Один був сільський, Глушко, а інший – з Канева.

У Каневі жандармерія була там, де колись був старий виконком (як йти до лікарні – направо, на місці музею Гайдара). Глушко був вредний, видавав багато людей німцям. У селі німців не було, але вони постійно приїжджали і разом з старостою в людей забирали скот. Розстрілів, як таких, у селі не було. Працював колгосп і німці роздали землю людям, хто хотів нею користуватися. У нас була конячка і ми нею обробляли землю. Офіційних податків не було, але німці казали скільки і чого здавати з двору. Що їм було потрібно - зверталися в управу, приходили і забирали. Під час війни ми у школу не ходили.
Для організації порядку, щоб не було грабунків і партизан, у селі організували чергування по кутках по двоє. Чергували - як стемніє і вночі.

У 1942 році стали забирати активістів, комсомольців, молодь села на роботи у Миколаївську область. Я, щоб не взяли мою старшу сестру, пішов за неї. У березні, коли ще було холодно і морози, нас пішки вели по Україні аж до Миколаєва, і поселили в колишній німецькій колонії. Там землі були хороші, і ми працювали місяців два, а потім з товаришем Олексою Глушко пішки втекли додому. А коли прийшли додому - нова напасть - набирають на роботи до Німеччини. Щоб не йти до неї, ми пішли у Канів на роботи на міст (з нашого села чотири хлопці). В той час того, хто будував міст, до Німеччини не брали. На мосту були зірвані два бики. Я влаштувався туди на роботу і працював там до підходу наших. Працювали безплатно, відмічали нас кожний день. Нас усіх було сотень три. Мені повезло, я працював на першому бику, де був хороший німець. А на другому був німець Франц, який ходив з нагайкою, був як собака. З Литвинця на роботу ми разом з Павлом Коваленком ходили пішки по колії до мосту. Ми забивали сваї і на них монтували кранами металеві конструкції. Усе скріплялося болтами. Але до кінця війни міст так і не закінчили, а тільки побудували проїжджу частину, без ферм. У Тростянці партизанами був підірваний міст і ми вирішили перебратися на роботи туди. Не сказавши нікому нічого, ми пішли до Дніпра і хотіли сісти на понтон, але німець, який нас стеріг, страшно розсердився. Він нас завернув і направив на роботу. Пізніше нам люди сказали, що у тому понтоні зібралося до 40 чоловік і коли він переправлявся до Канева, німці усіх заарештували і забрали до Германії. Так доля мене другий раз спасла від Германії. Німець, який нас охороняв, був добрий. Коли ми прийшли на роботу, він нам казав: «Я ж вам казав! Я вас звідти вигнав!
Я знав, що усіх заберуть!». Ми йому подякували, взяли горілки і в обідню перерву відійшли у лози і його угостили…

 Одного разу, у вересні по дорозі на роботу після великого нічного дощу ми побачили біля Лимарки у муляці роздягнутих людей. Коли прийшли на міст, нам сказали, що у Берестовецькому яру розстрілювали євреїв і партизанів. Там була розстріляна і жінка мого сусіда, Андрія Глушка (казали, що вона була єврейка). Годували нас один раз у день в столовій під навісом. Одного разу під тарілкою ми замітили листок, у якому писалося: «Спасибі за обід. Ми партизани». Про підпільну організацію на мосту я не пам’ятаю нічого.

У вересні, перед приходом наших на Литвинець було скинуто десант. Вночі ми чули гул літаків і стрільбу, а жили ми на окраїні села, в сторону до Степанців. У селі німців не було, а ввечері до нас заїхали німці і в цей момент скинули десант. Вранці ми пішли за городи до колгоспного саду і побачили, що в сторону Довжика в полі валялося багато різнокольорових парашутів. Наших десантників німці розстрілювали прямо у повітрі і на землі. Вранці зробили облаву, всіх зібрали в колону (а їх було більше ста) і повели на Миронівку. У селі забрали також усіх чоловіків (і мене в тому числі) і також погнали на Миронівку. Увечері нас загнали у тимчасовий табір і я бачив десантників. Там були офіцери, солдати і одна дівчина. Парашутисти домовилися з нашою охороною, щоб утекти вночі, але ввечері нас усіх завантажили у товарняк і повезли в сторону Сміли. У вагонах ми групувалися по селах. У Смілі (за Смілою у таборі) ми були близько місяця. Потім на ст. ім. Шевченка нас загнали у вагони і ввечері повезли на Миронівку. Коли проїхали Миронівку, ми вирішили тікати. Вночі ми зв’язали ремені і один хлопець, Омелько Таран на повному ходу виліз через вікно і відкрив засув на вагоні. Коли ми відсунули двері, усі стали вагатися, багато з нас побоялися тікати. Ми вчотирьох: Пилип Тертичний, Москалець Грицько, Таран Олекса і я біля села Сухоліси на повному ходу сплигнули з поїзда і, слава Богу, вдало. Виповзли у лісопосадку і там зустрілися. Вирішили розділитися попарно і пробиватися додому. А йти було далеко (це було десь під Рокитним). Ми пішли в сторону Дніпра і невдовзі зайшли у село Ромашки (Рокитнянського району). Там нас приютили люди і ми переховувалися до приходу наших (десь до кінця грудня). Потім була облава
і мене знову забрали у табір. Однак моя хазяйка мене виручила, перевдягла у жіночий одяг
і ми під ручку вийшли з табору. Так я третій раз спасся від набору до Німеччини.

Коли наші звільнили село, я попросився у армію, але без перевірки СМЕРШа не взяли (боялися, що я служив поліцаєм). Ми тоді з товаришем подякували людям, попрощалися
і пішли на Канів. Згодом мене взяли на війну. Я служив мінометником і закінчив війну
у м. Бреслау (Польща). Маю військові нагороди - «За відвагу» і орден Слави ІІІ ступеня.

З моїх слів записано вірно. Підпис, Глушко».

М. Канів. 17. 09. 2005 р. Записано Буренком І.Н.

Розповідь десантника Тараса Григоровича Гулька про десантування на Канів.

 «На початку війни мені було 17 років. Попри вмовляння двох старших братів, які просили призвати нас разом, військкомат відмовив. Брати пішли на фронт, а я залишився в тилу. Був направлений у Сталінград, де мене призначили в танкобудівники. Незабаром вибився в стахановці. Виробничу норму перевиконував у 2,5 раза. За трудові успіхи мене радували стахановським обідом: до звичайного трудового пайка додавали пару ложок вінегрету. Лютувала цинга, і додаткові вітаміни не були зайвими.

Коли німці підійшли до Сталінграда, нас евакуювали в Барнаул. Завод добирався на Алтай три місяці. Поки будівельники мурували стіни для нашого заводу, ми пішли у військкомат, хоча як спеціалісти мали, звісно ж, броню. Але вирішувалася доля країни! Наприкінці 1942 року нас направили в Омське зенітно-прожекторне училище. Потрапив я в зенітно-кулеметну роту. Але за той час, що ми навчалися, літаки стали літати вище і швидше, відпала необхідність у кулеметниках, і нас відправили в Підмосков’я. Пройшовши медичну комісію, були відправлені у ПДВ.

Там нас вибирали, як зараз, напевно, моделей на подіум… Найголовніше –
у майбутнього десантника мали бути рівні ноги. Якщо претендент мав О- чи Х-подібні ноги, його забраковували. Подібна будова ніг під час стрибків призводила до тяжких травм.

Нас добре годували, давали борщ або суп, на друге каша, все це для ситості густо присмачували комбіжиром. Адже стрибки вимагали значної витрати калорій. І звісно ж, компот. Солдати, які хотіли «закосити» від служби у ПДВ, не їли комбіжир і швидко втрачали у вазі, що у свою чергу призводило до занепаду сил. Від таких швидко позбувалися, відправляючи в інші війська.

В аеростат сідали по чотири курсанти разом із інструктором і з допомогою тритонки чи ЗіСа, а також лебідки, піднімалися в небо. Карабін клацав, відчинялася хвіртка, звучала команда інструктора: «Пішов!» Під час стрибка ми стежили за взуттям – ривок від розкриття парашута був наскільки різким і сильним, що чоботи швидше досягали землі, ніж ти; спробуй-но знайди їх у кущах чи густій траві. А це ж казенне майно. Після розкриття парашута наступала благодать – ширяєш, а навколо така тиша. Не віриться, що навколо війна…

Тих, хто боявся стрибати, інструктори різким словом, а то просто викидали з кошика аеростата.

У парашутно-десантному батальйоні ми готувалися місяців шість. За цей час
я здійснив сім стрибків із парашутом. Після підготовки мені присвоїли звання старшого сержанта.

Від піхоти ми різнилися тільки наявністю парашутів. Ну і, звісно, замість трьохлінійок нам видавали карабіни. Крім цього десантник мав так звану кишенькову артилерію – пару гранат Ф-1, а також саперну лопатку, фляжку, казанок і шинельку
в скатку.

Як проходила сама операція з викидання десанту на західний берег Дніпра?

У двадцятих числах вересня 1943-го в Лебедині Сумської області нас зібрали
і повідомили, що повинні захопити плацдарми і закріпитися на правому березі Дніпра. Завантажили в салони Лі-2, видали сухий пайок на кілька діб. Прихопили із собою мішки
з набоями та провізією; вага мішка була десь 80 кг.

Летіли на літаках Лі-2, ПС-84, «Дуглас» по 22-24 чоловіки в кожному. В ілюмінатори бачили спалахи розривів від вогню зеніток. Розкидали нас на великій території.
Ми стрибали вранці, тому німці швидко зорієнтувалися і відкрили вогонь на ураження. Багато товаришів загинули прямо в повітрі. Нас зібралося чоловік 120 із різних взводів, рот і батальйонів.

Після приземлення нас атакували, але ми, зайнявши оборону, відбили наступ. Група підпалила дві вантажні машини, одна з яких була з боєприпасами і ті від вогню стали вибухати. І так, що притисло до землі і німців, і нас. Надвечір ми перейшли в атаку
і відкинули противника.

Хтось із офіцерів прийняв рішення пробиватися до своїх дрібними групами. У моїй групі було сім чоловік. Блукали кілька діб лісами та ярами. Закінчилася їжа. Намагалися вийти до села, щоб розжитися шматком хліба, але німці, очікуючи форсування Дніпра, відселили все цивільне населення. Кілька разів наривалися на кулеметні заслони – ледве вціліли… Знайшли поле з цукровими буряками – вже легше. Викопали дві землянки. Потім до нас прибився ще один десантник, який служив у 5-й бригаді. Відчували, що він офіцер. Але знаків розрізнення на ньому не було.

Якось уранці почули біля землянок німецьку мову. Виявилося, що нас заблоковано. Просиділи у ямі 13 діб без їжі, а головне без води. Найменший шерех, і нас би виявили й закидали гранатами. Від спраги непритомнів. Згодом ми здалися в полон. Виявилося, що на урвищі прямо над нами була батарея 211-мм гармат.

Німецькі артилеристи були досвідченими воїнами. Поставилися до нас людяно. Відпоїли, відгодували. Через місяць нашого перебування в полоні вони дізналися, що ми десантники. Чудово знали, що як десантникам, нам не буде пощади. Але допоміг факт – нас не переслідували. Відправляти до табору для військовополонених не збиралися – використовували як робсилу. Розподілили по двоє на кожну гармату. І попередили: якщо хтось спробує втекти, розстріляють усіх. Але нам усе ж вдалося втекти. Скориставшись наступом радянських військ навесні 1944 року під Уманню, ми з моїм товаришем Петром Горченком вислизнули…

Після перевірки «Смершем» мене призначили бійцем авторемонтного полку
2-ї гвардійської танкової армії генерал-полковника Богданова, в складі якої я і дійшов до Берліна».

Записано Олександром Филем. Стаття взята з Інтернету.

Про бої на Букринському плацдармі розповідає Красюк (Альохіна) Надія Іванівна (1930 р.н.), колишня жителька с. Григорівки, нині м. Канева.

«Коли наші у 1941р. відступили з с. Григорівки, то перебралися за Дніпро і стали обороною. Як зайшли у село німці, наші розвідники вночі таємно переправилися через Дніпро і вирізали увесь німецький штаб, який знаходився у селі. За це вранці німці вигнали усіх жителів з села і підпалили його. Вигоріли майже усі хати, залишилася лише Бойківщина, Раківщина і Горішній куток. Одібрали чоловіків (60-70 років), з нашого кутка забрали Нечипора з сином і у Малому Букрині закрили у церкві. Вранці їх заставили копати яму і там усіх розстріляли (41 чоловік).

Жінок погнали в сторону Тулинців, не доходячи до нього у с. Потапці загнали у протитанковий рів і розмістили по обидва боки ями кулемети. Люди стали плакати і проситися, причитати, прощатися. Коли німці приготувалися розстрілювати людей, моя мати закрила мене своїм тілом і сказала мені, щоб я ховалася за неї. Як почнуть стріляти, щоб падала під неї. Згодом приїхав якийсь німецький офіцер і про щось сердито почав говорити з солдатами. Після цього вони забрали кулемети, сіли на мотоцикли і швидко поїхали. А нам він сказав нашою мовою: «А ну тікайте хто куди!» і ми кинулися звідти. Люди похватали своїх і чужих дітей (у Мелашки було більше п'яти) і кинулися у ближнє село. Там вона їх більше тижня збирала по людях. Потім ми довго відмічалися у старости ближнього села, поки він не відпустив нас додому. Як тільки відпустив – ми усю ніч йшли додому. Коли прийшли у село – наша хата була спалена…

Коли фронт відійшов від нашого села, у ньому залишили одного німця. Ним був назначений староста села, але згодом і його і німця партизани захватили, вивезли на середину Дніпра і розстріляли. Поліцаї в селі були як свої, так і чужі: з них пам'ятаю лише Івана Цвіркуна, Хому Рудецького, Бориса, Петра Піддубного.

До Німеччини був у нас усього один набір, а потім партизани не давали німцям набирати. У партизанському загоні тоді була половина нашого села. Він тоді стояв у Понятовському лісі, уся наша молодь була там. Пам'ятаю, як одного разу німці оточили наше село, щоб забрати молодь у Німеччину, і одна дівчина, Софія, пішла по воду до поромної переправи через Дніпро, яка у нас постійно діяла. Потім тихо влізла у воду і пропливла кілометрів два вниз по течії, щоб попередити наших партизанів. Вода була холодна, це було у жовтні, але вона допливла до них і партизани прийшли і розігнали німецький загін. Під час війни у селі працював колгосп, і німці виганяли людей о 6 год. на роботу, нічого не можна було з поля взяти додому, все забирали до Німеччини.

Під час відступу у селі залишили директора школи для підпільної роботи, його дружина працювала у цій школі вчителькою. Житель села Петро Піддубний видав її гестапо і її забрали до Переяслава. Там її довго мучили, як приманку прив'язали за коси до мотоцикла з коляскою і волочили по бруківці по місту. Думали, що її чоловік буде виручати. Він і рвався її виручити, але партизани його не пустили. За це вони підстерегли Піддубного і вбили. У селі довго про нього ніхто не знав, що з ним і де він, просто пропав чоловік з села і все. Аж коли десь у 1949-50 рр. умирав один дід, перед смертю розповів його рідним, що бачив, як їхнього сина захопили партизани і заставили під лісом біля великого куща викопати яму і він дуже просився. Партизани закопали його у ній живцем, а дід у цей час сидів за кущем з іншого боку і все бачив...

Перед відступом німці тих, хто залишився у селі, зібрали і поперед себе погнали в сторону Миронівки. Тоді німці вирішили спалити усі села понад Дніпром: Трахтемирів, Зарубинці, Монастирок, Лукавицю, Григорівку і Бучак. Але партизани не дали їм це зробити. Перед приходом наших партизани запропонували людям перебратися на лівий берег, казали, що будуть сильні бої, але у мене були старенькі батьки і ми не захотіли перебиратися, ховалися по кручах. Думали, що незабаром німці відійдуть, як було колись, і все минеться. У вересні вночі наші викинули десант прямо на німецькі позиції і німці їх усіх перестріляли ще у повітрі. Пам'ятаю, що усе поле було біле від парашутів і багато мертвих наших. Потім ми пішли з дому разом з людьми у Бучак, а дід і баба залишилися вдома. По дорозі ми почули німецьку розмову і сховалися у кручі у печері, думали перечекати.

Коли ми пішли далі, німці, які сиділи на горах, нас запримітили і вислали літак, який нас шукав. Але він знайти нас не зміг. Згодом ми наскочили на інших німців, які розпитали хто ми і направили нас назад у село. Ми пішли, але потім заховалися під вербу і довго там сиділи. Згодом дід Матвій побачив людей у білих маскхалатах і пішов до них, думав що наші, але то були німці. Вони знову направили нас назад у Григорівку, але ми знову пішли далі і потрапили у велику долину. Там нас побачив німецький пост, який розміщувався на горах, і почав нас обстрілювати. Наш дід Денис добіг до кручі, але тому, що ми залишилися посеред долини, повернувся. Його вбили прямо у голову у нас на очах. Ми з мамою попадали посеред поля, а німці, які сиділи на кручі, стали стріляти по нас з пістолета.
На одній стороні видолини були наші, які засіли у кукурудзі і бачили нашу біду, але не могли нас спасти, не могли себе видати, а вгорі стріляли німці по нас і кулі біля нас так і роїлися навколо. Моїй мамі розривною кулею попало у палець, а мені - у ліве передпліччя. Уся моя спідниця була як решето, але на щастя кулі не заподіяли нам лиха. Ми прикинулися мертвими і довго лежали, а потім знову стали кричати: - «Пан вра!», думаючи, що це по німецькому - «здаюся», що ми не партизани. Німці знову підняли були по нас стрільбу, а мати почала кричати «Пан! Це матка і кіндер!». Німці згодом зупинили стрільбу і наказали нам підійти.

Ми встали і подалися до них. Коли ми прийшли, німецький офіцер розпитав нас, що ми тут робимо, а ми стали плакати і сказали, що йдемо з Григорівки до Букрина, а нашого діда вбили. Німці розірвали парашут і перев'язали нас. Офіцер почав своїх розпитувати, хто по нас стріляв і всі (а їх було чоловік 6) показали на одного німця. Він почав йому щось сердито виказувати. Потім нам сказав, щоб ми не йшли в сторону Букрина, там рус нас «Пух-пух!». Матері, яка пережила два розстріли, тоді було все одно і вона сказала йому прямо в очі, що рус нас не «пу», а герман нас «пу» (швидше ви нас уб'єте, чим наші). Офіцер знітився і залишив нас. Потім німці нас залишили і ми пішли від них. Нас ніхто не гукнув, не окликнув. Коли ми йшли від них, то постійно чекали пострілів у спину.

Згодом нас зустріли наші і розпитали де німці. Ми їм розповіли усе, що знали.
Я запримітила там одного солдата, у якого була чорна і велика борода. Потім я знаю, що наші пішли ярами в сторону німців, а німці сиділи замасковані на горах. Вони підпустили їх у вибалок, і коли усі зайшли туди, викосили усіх до одного. Наших там було вбито ой як багато. Куди те командування дивилося! Хіба не могло якось по-іншому розпорядитися нашими солдатами?

Ми перейшли через гору у наступну кручу, повернули додому і полями через Зарубинці пробиралися до Дніпра. Скрізь лежали мертві впереміжку наші й німці. Приходилося переступати через них… В одному з окопів ми побачили страшну картину, яка врізалася у пам′ять на все життя. Нашого солдата, який поранений ховався у ніші в окопі, німці переламали надвоє і засунули у неї. Коли згодом добралися до Дніпра, побачили і нашого бородатого пораненого червоноармійця, який нам сказав, що з їхньої роти, що була у вибалку, залишилося живих всього 6 чоловік… Після того, як наші визволили село, я довго ще боялася літаків, як було загуде над селом, то ховалася у погребі.

Після того як зайшли наші ми всім селом піднімали своє господарство, один одному допомагали будувати хати, переживати біль втрат чоловіків і рідних на фронтах. Поки відбудовувались хати, ми дружно жили разом, було що і по дві-три сім'ї, у надії на краще майбутнє… І мирно жили, і дружно жили і не було отакої ненависті як оце зараз.

Так! Було дуже страшно. Хто цього не бачив, хто не переносив… а зараз так образливо. Боже! Мене німці два рази розстрілювали, але я їм простила, тому що то інша нація, то прусаки, а ми - українці. Мені ще повезло. Кому судилося, той помер, а я дивом жива залишилася…

Німці у нашого дідуся Дмитра Никоновича забрали старовинну біблію, написану половину листка по-нашому, а половину по-латині. Забрали корову і я їм простила. Вони прийшли і пішли. Деякі німці також були незадоволені Гітлером, були підневільні. До мого діда часто приходили його сільські товариші і обговорювали все. Мій дід їм розповідав, що у Біблії написано: «Из Востока звезда вернется назад» (наші прийдуть і переможуть). З їх розповідей я пам’ятаю, що німці їм так говорили, що краще було б, щоб наш Гітлер і ваш Сталін лобами побилися. Ми малі тоді були і сиділи на печі, а німець інколи нам давав те, що офіцери не доїли, на піч. Згадувати важко…

Я бачу, оце міліція почала носити фуражки подібні до есесівців, а нашому поколінні вони несприйнятні. Нагадують німців.

Так! То були чужаки-німці. А тепер що робить держава над своїм народом. Наші українці, такі ж як і я, свої ж, б'ються за мільйони. Та нащо вони потрібні! Візьми собі трохи, забезпеч свою рідню, і я це б зробила, та дай людям пожити...

А тепер дивіться що робиться. Я стараюся не їздити ні автобусом чи маршруткою. Нам старим зараз ніхто місця не уступить. Із Бобриці до Канева уже відмінили великий автобус і пустили маленький, приватний. Почав водій з нас вимагати вдвоє більше грошей за проїзд, мотивуючи тим, що це його особистий автобус. Я розсердилася. В запалі я йому виказала, що вдвоє більше проробила, чим він, і не змогла собі купити ніякого автобуса.
А тобі 30 років і ти вже його маєш. А де ж ти його взяв! Оце на площі Комсомолу у 1963-64 році я ж цю дорогу в бригаді Штеця Феді сама своїм горбом будувала. А ти з мене вимагаєш оту нищу копійку?

Важко його, це минуле, згадувати, дуже страшно. Ми були і голодні і холодні, але жили усі разом у селі дружно. Після війни було й так, що зберемося, поскидаємося що у кого є, самогонки нагонимо, картоплі в мундирах наваримо і сидимо співаємо. Як отримає яка жінка похоронку, то люди позбігаються і разом плачуть, аякже, діти позоставалися. І стариків багато позоставалось. Та бувало стараєшся їм якось помогти, у того хата згоріла, у того дах знесло…

Я з 13 років в колгоспі робила: як дорослі копала, жала, снопи носила. Ми усі поля копали після війни лопатами, і не гуляло нічого... Ми не питали за що робили, ми робили за палички, нам платили по 200 гр. зерна на трудодень. Тоді у кожного була своя череп’яна тарілка і дерев’яна ложка. Було привезуть на поле суп з проса або з гречки з посліду (шелухи), заварять баланду і по черпаку наділяють. Попоїмо - і знову за роботу. Ми працювали на майбутнє. У нас була на всіх одна і та ж думка, що все це тимчасове, ми переживемо, ми відбудуємо, ми переборемо, ми переживемо.

А що тепер ми переживаємо? І що відновлюємо? А тоді ми знали, що згодом буде краще. Ага, ми школу збудуємо, ми в школу будемо ходити, там батьки поприходять з війни. А коли мужики поприходили з фронту в село, та бувало хай хто спробує якийсь такий козирний, крутий кого образити. Хто спробує кого перестріти десь, то вони його як скрутять і кажуть: «Ах ти підлий, я п'ять років у окопах гнив, смерті ждав, тебе, паскуду, захищав, а ти що!..»

 Коли 1948 році у Київ проводили газ Дашава – Київ, мене туди взяли на роботу. У нас у селі старшим був Василь Щербак, і він мене записав на будівництво. Я дуже не хотіла туди їхати, а він сказав, що там мені буде краще. І дійсно. У Києві мені зразу дали 360 крб. підйомних, я пішла накупила подарунків додому, а ще ж дома хата згоріла… І я думала як їм допомогти, ще й матері якось на спідничку набрати. А наша молодь зараз так думає?

І настільки ми були життєрадісні. Було раніше всього: і співи і жарти… А зараз що. П’янство, наркоманія, злодійство. Хіба можна до такого допустити країну... Як отримаєш пенсію, то підпираєш на ніч двері дрючками, бо боїшся, щоб не залізли і не відібрали. А після війни у нас двері не запиралися...

А саме основне – це приниження державою старих людей, тому що у них немає за що прожити, а більше всього - боляче морально. У такій багатій країні... Ми залишилися один на один з своїми турботами. Принизила наша влада людей, які пройшли 1933, 1937, війну, 1947 рік, відбудову нашого господарства.

У війну в нас у селі була Марійка Граківна (вулична назва), у неї була маленька донька Галя. Вона була зв’язковою з партизанами, пекла їм хліб, усе село про це знало. Вона свідомо пішла на це знаючи, що німці могли розстріляти і її, і дочку, і всю сім’ю. Колись люди розуміли що таке Батьківщина, цінували землю і своє життя. А зараз Батьківщину розкупили. Нема її…

У нас у селі позоставалися одні старики. Найшовся якийсь Бакай, який скупив усю землю так, що ми не маємо право ступнути від дороги нікуди. Скрізь військові стоять з автоматами і не пускають. Він викупив Трахтемирів, Монастирок, Зарубинці, Лукавицю, Григорівку, у лісах розвели дичину: кабани, кози, косулі, зайці. Люди нічого не сіють, земля гуляє. Не можна держати городи, не можна нічого посадити, усе з’їдають кабани. Люди позвали його в село, зібрали сходку і стали йому виказувати. А він їм відказує: «Що ви хочете від мене! Ви знаєте, що ваші хати стоять на моїй землі?». А наші батьки і діди тут лежать, воювали, захищали цю землю. Та тут були такі бої, що кров текла у Дніпро з ярів! У цій землі вбитими лежить півсела. У Григорівці у кожній хаті - убитий, а ми що, не маємо права на власну землю?

Дуже хочу, щоб наше молоде покоління поважало старість, щоб діти трудилися і в праці ставали на ноги. Бо праця людину збагачує. А старе вже не вернеться. Вода в річці назад не тече. Хочу, щоб у державі була не жорстокість, а закон один для всіх. Щоб держава була за людей… А нам нема чого надіятися на неї, що вона нам створить рай. Ми вже старі, всього побачили… А молоді нехай лише допоможе створити робочі місця, вона сама потурбується за себе. Самим усе потрібно робити».

м. Канів. Записано Буренком І.Н. Вул. Федоренка. Грудень 2004 р.

Продовжує цю розповідь ще одна жителька с. Григорівки Співак (Марченко) Ганна Назарівна (1928 р.н.), з якою я познайомився у дорозі з Києва на Канів.

 «У мене два старші брати не повернулися з війни. Один з них, ст. лейтенант Марченко Григорій Назарович, згорів у танку на Курській дузі, а інший, Марченко Андрій Назарович, загинув у Польщі в партизанах, не доживши 7 днів до перемоги.

До війни у нас був багатий колгосп. Головою колгоспу був Василь Письмак, а головою сільради - Дяченко Ліза, яка мала у селі неабиякий авторитет. Як німці наступали на Канів, з села було видно як бомбили канівський міст, усе летіло вгору, шмаття землі, люди, коні, машини. Ох, дуже багато там людей побито, дуже багато…

Коли у село зайшли німці, ми сиділи у льохах. У нас німці забрали телицю, перебили курей. Було всього. Під час війни у нашому селі було вбито 50 чол. Письмак став партизаном у лісі, а Лізу Дяченко з тримісячною дитиною німці забрали з села на розстріл. Привезли у Канів і посадили у тюрму, що була на сучасній площі Леніна. Хтось їй сказав, що з тюремного туалету, який був надворі, можна втекти. Віддавши свою дитину людям, вона попросилася надвір і там, вибивши дошки, втекла. Згодом її дитину жінки віддали у село. У селі був староста Падолка і два поліцаї. Одного з них було звати Ухвалат, а іншого не пам’ятаю. Перший був продажний, видавав німцям усіх, а другий допомагав нашим людям, попереджував коли буде облава на молодь і все, що німці задумують.

Перед приходом наших на село був викинутий десант. З ними скидали їжу і зброю.
У нас на городі опустився поранений парашутист, тому що увесь парашут був у крові. Він переховувався у людей у погребі і його жителі, ризикуючи життям, не видали. Особливо багато їх постріляли по лісах. Я пам’ятаю як одна дівчина довго висіла вбита на акації, а поблизу неї - наш льотчик. Її довго не знімали, тому що люди боялися виходити у поле, там зразу розстрілювали. Багато наших парашутистів опустилося на Козарівському березі і звідти німці їх захватили і через село повезли дві машини на Канів розстрілювати.

Перед приходом наших усе село зібрали і погнали на Миронівку. Мене, ще дитину, яка відставала від гурту, один поліцай так уперіщив по голові, що я майже втратила свідомість. Потім підспів другий і про щось вони засперечалися. Мене потім з клунком посадили на підводу, що йшла попереду колони. Ми перечекали наступ наших у селі біля Миронівки і повернулися у село. Наша хата була спалена дотла, один комин залишився.

Після війни багато наших солдат валялося навколо Григорівки у кручах, лісах, видолинках убитими, одні черепи і кістки. Нам, школярам 7–8 класів, давали корзини, ми ходили по навколишній місцевості і збирали в них кістки, черепи, кісточки. У центрі села був збитий великий ящик, куди ми складали те, що знаходили. Коли був повний ящик, потім було урочисте поховання...»

Записано Буренком І.Н. 23 лютого 2005 р.

 Из заключения УШПД о боевых действиях парти­занского соединения под командованием В. К. Щедрова

20 августа 1944 г.

Из доклада, представленного командованием соединения, известно: 26 сентября
1943 г. по личному распоряжению начальника Украинского штаба партизанского движения представителем УШПД при Военном совете 1-го Украинского фронта был сформирован партизанский отряд «Истребитель» численностью 10 человек под командованием командира Канунникова В. С, комиссара Федина В. С. и в ночь на 27 сентября 1943 г. переброшен на самолете «Дуглас» в Каневский район Киевской области.

Отряду была поставлена задача установить связь с десантными вой­сками Красной Армии, донести их дислокацию и состояние. Одновремен­но с этим отряду была поставлена дополнительная задача установить связь с действующими партизанскими отрядами, не имевшими связи с Украинским штабом партизанского движения.

Отряд 27 сентября 1943 г. благополучно приземлился в указанном районе и через несколько дней установил связь с группами десантников Красной Армии, входившими в состав 3-й и 5-й воздушно-десантных бригад.

Отдельные группы десантников по 2-3 человека были включены в состав отряда «Истребитель», а более крупные группы по 10-20 чело­век, встречавшиеся на пути отряда, направлялись в Житомирские леса.

Одновременно с этим была установлена связь с местными партизан­скими отрядами им. Боженко численностью 40 человек (командир Под­тыкан А. Я., комиссар Хорольский С. П.) и партизанский отряд им. Шев­ченко численностью 9 человек (командир
Ковальчук И.А., комиссар Алифиренко С. Ф.), а также с подпольными партийными организациями, входившими в «Комитет 103».

Отрядом «Истребитель» проведена большая партийно-политическая работа в местных отрядах и среди местного населения. В результате численность партизан в отрядах с
64 человек выросла до 408 человек.

Значительно активизировалась боевая деятельность отрядов им. Боженко и им. Шевченко, которые ранее в основном занимались агитаци­онно-пропагандистской работой и несли службу самообороны. С октября 1943 г. эти отряды уже начали вести вооруженную борьбу с немецко-фашистскими захватчиками.

В декабре 1943 г. по инициативе комиссара партизанского отряда «Истребитель» лейтенанта Федина В.С. из отрядов «Истребитель», им. Боженко, им. Шевченко организовывается соединение «Рыжего». Командиром избирается т. Щедров В.К., комиссаром – Федин В.С.

В конце января 1944 г. соединение «Рыжего», дислоцируясь в Таганчанских лесах Корсунь-Шевченковского района, было окружено немецки­ми войсками, последние же сами оказались в окружении Красной Армии. Таким образом, соединение оказалось в тылу окруженной группировки немцев. В дальнейшем, взаимодействуя с 206-й стрелковой дивизией Красной Армии, партизаны заняли с. Таганча, Бровахи, Кичинцы и очи­стили от противника лес, что 4 км южнее Кичинцы.

За успешные боевые действия по уничтожению окруженной группи­ровки фашистов командиром 206-й стрелковой дивизии полковником т. Колесниковым всему личному составу соединения объявлена благо­дарность.

С 15 февраля по 18 марта 1944 г. соединение выполняло приказ Красной Армии по прочистке Корсунь-Шевченковского района.

За период боевых действий с 27 сентября 1943 г. по 18 марта 1944 г. партизанами соединения истреблено солдат и офицеров противника - 209 человек, ранено - 117 человек, пущен под откос 1 эшелон. Уничто­жено: вагонов - 3, цистерн с горючим - 4, мостов на шоссе - 2, ору­дий - 4, автомашин - 14, мотоциклов - 1, лесопильных заводов - 1. Захвачены трофеи: пулеметов - 19, автоматов - 16, винтовок - 202, пистолетов -21, патронов более
20 тыс. штук.

На станции Корсунь освобождено 450 заключенных советских граж­дан. В Каневском и Корсунь-Шевченковском районах полностью сохра­нен посевной материал.

18 марта 1944 г. соединение Щедрова расформировано. Личный состав передан: в Красную Армию - 54 человека, направлено в воен­коматы - 224 человека, в органы НКВД и НКГБ - 79 человек, на совет­ско-партийную работу - 16, в распоряжение Украинского штаба парти­занского движения - 3.

Результаты боевых действий соединения полностью подтверждены приложенными к отчету документами советских и партийных органи­заций, а также справкой
206-й стрелковой дивизии.

Выводы

1. Партизанское соединение «Рыжего» организовалось самостоятельно 20 декабря 1943 г. и действовало по 18 марта 1944 г. Входившие в состав соединения отряды в тылу врага действовали: отряд «Истребитель» - с 27 сентября 1943 г. по 18 марта 1944 г., отряд им. Шевченко - с 10 ок­тября 1943 г. по 18 марта 1944 г., отряд им. Боженко - с 5 августа 1943 г. по 18 марта 1944 г...

Начальник оперативного отдела Украинского штаба партизанского движения полковник Бондарев ПА ИИП при ЦК Компартии Украины, ф. 62, оп. 27, д. 96, л. 1-3. Подлинник. [29]

Ось як пише про партизанський загін ім Чапаєва колишній партизан, учасник цих подій П. Шишка:

«Наш партизанський загін ім. Чапаєва № 8 під командуванням І.К.Приймака і комісара І.О. Ломаки з травня 1943 року базувався у Ліплявському, Переяславському і Бучацькому лісах. Ми підривали мости і потяги, не давали можливості німцям відбудувати міст через Дніпро. У червні 1943 р. ми розгромили німецький мотовоз біля с. Ліпляво, який віз робочу силу і техніку для відбудови канівського мосту.

Німецькі війська під натиском наших військ відступили на правий берег Дніпра, де почали будувати укріплення. У липні 1943 р. у Ліплявський ліс було закинуто групу парашутистів у кількості 13 чол. під командуванням О.В.Тканка, які з'єдналися з нашим партизанським загоном. Їх завданням було підготувати для форсування нашими військами плацдарм на Дніпрі. Ми ходили у розвідку, збирали відомості про будівництво укріпрайону і дислокацію німецьких військ і передавали у штаб армії.

Одного разу на одне з завдань було послано двох комсомолок з групи десантників: Поліну Сонильняк і Варвару Корж. Поліцаї затримали їх поблизу с. Комарівки і передали у Переяслав до гестапо, де їх допитували, катували та мучили, але вони не видали своїх товаришів.

         Якось в обідню пору наша розвідка доповіла, що з Канева у сторону Григорівки по Дніпру рухається німецький катер. Ми стали за ним слідкувати. Катер увійшов до Бучацького лісу, повернув до лівого берега Дніпра і переплив на піщану косу. Група партизанів на чолі з О.В.Тканком та М. Проценком зав′язали з ним бій. З катера відповів крупнокаліберний кулемет. Однак нам вдалося підпалити катер. Серед убитих німців знаходився полковник інженерних військ, у якого було знайдено документи і карту спорудження оборони від Канева до Ржищева, яку передали у штаб Радянської Армії.

У вересні 1943 р. наш партизанський загін затопив на Переяславській пристані баржу з зерном, яку німці везли до Німеччини. У вересні 1943 року наша розвідка доповіла, що в селі Хоцки Переяславського району знаходяться військовополонені, яких німці хотіли використати для будівництва укріплень. Вночі ми здійснили операцію і розгромили німецький гарнізон, визволивши наших полонених.

У вересні 1943 р. командир групи парашутистів-партизанів В.О.Тканко і Роберт Клейн здійснили сміливу операцію. На переправі через Дніпро вони розпочали великий бій, який не дав переправитися німцям через Дніпро. Було знищено багато живої сили та техніки. За цей бій Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 р. їм було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У ніч на 22 вересня 1943 року коли передові загони Радянської Армії підійшли до Дніпра, партизани разом з ротою автоматників 51-ї гвардійської танкової бригади форсували Дніпро між Григорівкою та Луковицею і звільнили Григорівку. Так було почато створення малого п'ятачка Букринського плацдарму".

П.Шишка, партизан загону ім. Чапаєва №8, партизанський білет № 2796.

Інвалід війни ІІ-ї групи, с. Сушки Канівського району. 10.9.1989 р.

Наведу ще один спогад про війну, свої дитячі роки колишнього жителя вулиці Підстінок Баліцького Григорія Дмитровича, якому в той час було 10 років.

“Вперше я взнав про війну, коли батько отримав повістку. Ми з матір'ю провели батька на призивний пункт, який розміщувався біля сучасної автоколони. Ми залишилися одні, я, брат і ще ненароджена дитина. Ось тут і почалося моє доросле дитинство.

Про те, що війна наближається до Канева, свідчили часті нальоти німецьких літаків на міст через Дніпро. Наші зенітки не допускали літаки до мосту. Ми жили поблизу мосту на вулиці Підстінок і коли бомбили міст усе частіше, під час сирени ми ховалися у погребі. Часто вони падали поблизу нашої вулиці і в озеро Лимарку. Одного разу, коли я був на озері і ловив рибу, десь поблизу впала бомба і розірвалася від мене за метрів 50. Вода і грязюка засипали мене і човен так, що я ледве зумів доплисти до берега. Я так перелякався, що більше не наважувався плавати на озері.

Фронт швидко наближався до Канева. Почастішали нальоти на міст, місто, навіть декілька разів на день і наша сім'я (я і брат) перейшла жити подалі від нашого житла, до нашої баби на Костянець у яр (біля сучасного Управління Дніпрострою). Але згодом звідти нас також виселили, тому що в районі Бобриці-Грищенців були великі бої, наближався фронт.

По мосту і насипу цілий день йшли колони машин і техніки на лівий берег Дніпра. По залізниці постійно ходив бронепоїзд і стріляв у сторону Бобриці. Ближче до нафтобази (у районі сільгосптехніки) був сильний бій. Німці підходили до Канева і бої загострювалися. Пам'ятаю, ми бігли по Підстінку, а група німецьких літаків атакувала бронепоїзд, який згодом був розбитий. Пам'ятаю, я навіть бачив як було зірвано міст (як ферми мосту піднялися і впали), а потім почувся сильний гуркіт. Такого забути на можна. Наші машини і солдати бігли на переправу до Дніпра. Техніку і людей було направлено у район Тарасової гори. Люди бігли на переправу, а німецькі літаки пікірували у район переправи. Нас знову виселили на Ісковщину, Сельце, хто де мав знайомих.

Звідти нас знову виселили, сказали, що буде великий бій біля переправи. На другий день усе затихло. Знову ми повернулися до баби у яр.

В районі пристані біля Тарасової гори чути було сильну стрілянину, німецькі літаки безперервно пікірували в сторону переправи. Так продовжувалося майже до глибокої ночі. А вранці до Канева ввійшли німецькі війська.

Німці нас повиганяли з погреба, шукаючи солдат і партизанів у формі. Близько тижня у місті не було ніякої влади, німецькі війська грабували усе, що їм було потрібно: забивали курей, свиней, корів. Люди плакали, просили помилувати, але все даремно. Тоді солдати і офіцери жили у хатах, а люди – по льохах.

Нашу хату зайняли німці, а ми стали жити у сараї. Це була страшна картина, яка не забувається. Чужі люди, чужа мова, постійно чути стрілянину. Було дуже моторошно. На другий день як зайшли німці ми були свідками, як мимо нас пройшла колона наших військовополонених зі сторони Бобриці до Канева. Солдати йшли обідрані, а жінки вибігали до колони і дивилися, чи немає там кого з рідних. Через декілька днів німецька техніка і війська пішли далі і ми пішли у свою хату. Уся живність була винищена.

Далі з`явилася німецька влада, а з нею і найманці – старости, перекладачі, поліцаї. Поліція розмістилася у бувшому будинку піонерів (тепер цього будинку нема). Жандармерія розмістилася у будинку культури. Ці дві установи і стали наводити порядок у Каневі. Це було гірше чим фронт, який пройшов. Почалися арешти неугодних. По вказівці старости та його прибічників, які появилися одночасно з новою владою, було арештовано багато невинних людей. Особливо велике полювання було на комуністів та євреїв. Німецькі власті заборонили під строгим контролем слухати радіоприймачі. Електричного світла у місті не було, але дехто виготовляв детекторні приймачі. Їх відслідковували, адже для них потрібно було ставити велику антену. В основному інформація для людей приходила від партизан, які ховалися у лісах, там ставили потужні антени і звідти передавали листівки про події на фронті.

Так було з 1941 по 1943 рік. Вперше ми побачили наші літаки в кінці 1943 р., коли відбулося наближення фронту до лівого берега Дніпра. Німецькі власті швидкими темпами вели відбудову (дерев'яного) мосту через Дніпро на місці зруйнованого. Коли відбудували – швидко перекинули свої війська через Дніпро і розмістили їх по всьому березі Дніпра, на його кручах. З Канева усіх людей було виселено в сторону Степанців і далі - до Миронівки. Однак виїхавши за межі Канева, люди розбіглися хто куди (ми втекли у сторону
с. Горобіївки, а далі – у Сахнівський ліс). Наша сім׳я зупинилася у селі Горобіївка. Ось тут,
у лісі ми вперше побачили наших бійців у погонах. Вони повернули нас з лісу в ближні села, і сказали щоб більше нікуди не вирушати, навіть якщо будуть німці виганяти з села, бо тут в кожну хвилину може бути великий бій.

Так ми в евакуації зустріли зиму 1944 року. У селі постійно була велика напруга. Вдень заїжджали німці і стріляли худобу, що залишилася, а ввечері і вночі – наші і партизани, які забирали продукти до лісу. Часто між ними виникали перестрілки. Десь у січні нам було чути велику битву зі сторони Корсуня. Бої поступово зменшувалися, а далі все затихло і в Горобієвку зайшли наші війська, солдати і техніка.

До нас дійшли чутки, що Канів уже звільнено. Виникла потреба зробити перевірку на можливість повернення нас назад до Канева.

Моя сім'я послала мене через ліс разом з одною старенькою бабусею у Канів перевірити обстановку у місті, нашу хату. Вранці ми вийшли і йшли цілий день. По дорозі протягом усього дня ми не зустріли жодної людини. Ввечері ми прийшли до Канева і переночували в одній із хат, а вранці вирушили на Підстінок. По дорозі, на вулиці Свердлова ми не зустріли жодної живої людини, навіть собак не було чути. Страшно було йти у суцільній тиші по розбитій і захламленій вулиці, по руїнах. Це було незабутньо. Так я дійшов до вул. Підстінок № 19, де біля водокачки була наша оселя.

На велику радість, наша хата стояла ціла, тільки без вікон і були розчинені двері. На другий день я зустрів свою рідну бабусю, яка повернулася з евакуації. З нею ми були розлучені з того часу, як нас вигнали німці з Канева. Зустріч була дуже теплою і радісною. Ми навели деякий порядок у хаті, бабуся там залишилася, а я пішов знову до своєї сім'ї у Сахнівку. Так, протягом трьох днів я був поза сім'єю, яка дуже хвилювалася за мене.

Повернення у Сахнівку було більш спокійним. Головне, я дізнався, що можна вертатися додому і в нас залишилося ціле житло. По дорозі у лісі я спіймав коня і привів у село. У селі я віддав його людям за те, щоб ним нас привезли до Канева. Пам'ятаю, що було морозно, йшов сніг, а я з сім'єю сидів на возі - ми їхали додому! Так наша сім'я: мати, брат (7 років), сестра (2 роки) та я (13 років) без перешкод добралися додому.

. Ями, у яких була закопана наша картопля, були відкриті і пограбовані мародерами. Картопля частково померзла, але ми були задоволені, що живемо у своїй домівці. Далі почалися будні, доведення нашого житла до нормального стану. Поступово повернулися й інші сусіди, у кожного була своя доля…”

м. Канів, вул. Федоренка. Записано Буренком І.Н. Травень 2004 р.

Розповідь перевізника радянських військ в 1943 році через Дніпро Коваленка Миколи Юхимовича (нар. 1926 р.).

"В 1943 році мені довелося переправляти радянські війська на човні Касіча Кіндрата. На човнах нас працювало 5 чоловік. Бійців ми переправляли з Шелестового острова на правий берег Дніпра у район Княжої гори. Ми працювали з вечора до ранку.

Був випадок, коли під час переправи вночі ми не встигли і залишили бійців на Шелестовому острові. Нам довелося їх переправляти під обстрілом вдень.

Ми переправляли коней, гармати, солдат. Човен брав до 50 воїнів. Я переправляв три доби, а потім отримав повістку в армію. За ніч робили до п'яти рейсів, в зворотному напрямку везли поранених.

 Потім забрали в армію і я був поранений під м. Чауси на Смоленщині, другий раз – у Східній Пруссії. Був важко поранений у хребет і в 1945 році прийшов з армії. Нагороджений орденами і медалями. Мій батько Коваленко Юхим Андрійович
(нар. 1907 р.) засновував колгосп “Дніпрова хвиля” і був головою колгоспу, бригадиром, зав. током.

Німці у 1942 році забрали батька у Золотоношу, але він звідти повернувся. Після приходу наших його забрали під Ленінград воювати, де він і загинув".

11.08.1974 р.

Розповідь перевізника радянських військ через Дніпро Індутного Максима Митрофановича (нар. 1904 р.).

 "Я перевозив наші війська у вересні. Возив 20 діб із Шелестового острова на Княжу гору, три рази міняв місце переправи. Другий раз перевозив із Шелестового острова під Пекарі, а потім ще нижче. Я був ланковий стерновий.

Після цього дали мені на рік бронь, а потім у 1944 році забрали у Радянську Армію в танкову бригаду, був там сапером. З цим полком дійшов до Берліна, брав рейхстаг".

11.08.1974 р.

Розповідь про війну на передовій жителя с. Пекарі Приходька Євгенія Васильовича (1921 р.н.).

"Пішов я в армію у 1940 році. Взяли мене у прикордонні війська на Кавказ. Війна застала мене на Кавказі, у горах, у чеченців. Там ми стояли на обороні Кавказу. Я був старший сержант піхоти. Зустрівся перший раз з німцями тоді, коли вони висаджували десант. Там було страшно жити, різношерстий народ мав і захищав свою власність. Проти нас воювала гірськострілкова дивізія «Едельвейс» - серйозна і добре підготовлена. У нас такої не було. Там німецькі колоністи жили під горами і були добрими альпіністами. Коли наші наступали, то вони підірвали льодовик і наших багато загинуло. Німцям допомагали і грузини. Вони тримали вівці і були багаті. Показували німцям дороги і нас потроху били (чеченці, інгуші та ін.). Згодом у 1943 році я потрапив у полк особливого призначення
15 ударної армії. Командував нею генерал Базарін. Нас готували до оборони Москви, для висадки десанту на Балкани.

 На війні ордени тим, що треба, не давали, а давали тим, хто в тилу їв м’ясо і сало, а нас штовхав уперед – ідіть воюйте! На війні не вбережешся. Все залежало від винахідливості. Тактика була така – не лізь туди де гаряче. Чим більше людей скупчуються на місці – там більші втрати. Ніколи не хворів і в окопах, на снігу ми спали вкриті шинеллю. Не задумувався над смертю. Чи ми боялися? На війні всі боялися: йдеш у бій, біжиш і не думаєш чи житимеш чи ні. Летять кулі і не можна нічим прикритися. Коли біг у наступ, не боявся - йшов уперед. У наступ біжать усі, а повертаються мало. За місяць приблизно
30-40% особового складу були вбитими. Вище командування з людьми не рахувалося…
На фронті ми усі були дружні, допомагали один одному…

Як убив перший раз німця? Одного разу я йшов поранений з передової в тил, аж коли стоїть один німець спиною до мене у весь зріст і чеше наших з автомата. Видно оклигав п’яний. Він, стріляючи, обертається до мене, а я зопалу у нього вистрелив і вбив. Потім він мені три місяці снився…

Мав поранення в руку і живіт. Після одного бою мене були вже поховали, надрукували, що я вбитий, але я у лазареті вижив. У лівому боці шрам як кулак».

С. Пекарі. Записано Буренком І.Н. 12 серпня 2003 р.

Розповідь Соломахи Любові Василівни (1941 р.н.) зі слів матері Биковець Єлизавети Іванівни, які під час війни жили у с. Курилівці (пом. в 1989 р.). «Коли зайшли німці, нас вигнали з хати, ми жили у сусідів. У нашій хаті жило багато німців (чол. 8). Німці були всякі: і злі і добрі. Коли я ще малою захворіла, один німець мене лікував, а другий хотів убити. Німці нас пригощали печивом, шоколадом, підгодовували. На Різдво вони вбирали сосну і біля неї святкували, танцювали і співали своїх пісень. Ходили у церкву. Як німці відходили – її розбили. Під час визволення наші добре били і багато німців було поховано у нас у селі між клубом і магазином.

5 років назад приїхали з Німеччини і їх усіх забрали. У кожного були патрони, по яких їх впізнавали. Машин було дуже багато. Знайшли також поховання у сусідки на городі.
Їй розкопали увесь город і дали гроші за вчинену шкоду».

Багато канівчан мужньо воювало на фронтах, брали Берлін. Наводжу розповідь жительки міста з Ланка, колишнього медпрацівника Колчанової (Хрипко) Олександри Іванівни (1919 р. н.).

«Я сама з Запоріжжя, до війни закінчила фельдшерські курси гіпсових техніків і стояла на обліку у військкоматі. На фінську війну мене забрали у 1939 р. З техніків я була майже одна з України. Було дуже важко робити чоловічу роботу, багато було переломів, покалічених. Там фіни на дерева підвішували човни і з них обстрілювали наших. Стріляли в основному по ногах. Я підрахувала, що всього на фінській війні я зробила 1674 гіпсові пов'язки. У мене були помічниками молоді хлопці, але нам усі допомагали. Я тоді була одна серед чоловіків, довелося бути сердитою і неприступною. З фінами не зустрічалася. Там ми тоді були загарбниками і ця війна нам не була потрібна. Після фінської війни я демобілізувалася і поїхала на Запоріжжя. Та у 1941 році знову почалася війна і мене в числі перших забрали на фронт.

Я воювала з початку війни у чотирьох арміях: Південний фронт, Сталінград,
4-та Українська армія, у армії Польської народної республіки ім. Костюшко. Демобілізувалася у 1946 р.

На Південному фронті я розпочала війну під Запоріжжям, працювала у евакогоспіталі № 1796 (польова пошта 11148) старшою медсестрою і помічником хірурга Мар'яни Яківни Хазін (єврейки по національності), а також гіпсовим техніком. На перших порах навчання від виду поранених навіть непритомніла, а потім звикла. З лазарета я не виходила днями і ночами, не знаю як і витримувала.

18 серпня наш лазарет поїхав вглиб країни. У дорозі нас часто бомбили. Прибули ми під Астрахань, а звідти відправили під Сталінград у Красноармійськ ( 20 км від Сталінграда). Під Сталінградом німці хотіли відрізати нас від нафтопромислів і прорватися до нафтових родовищ Каспійського моря. Але їм перейшли дорогу наші війська і відбулася жорстока битва, яка принесла перелом у війні. Якщо десь під землею і є пекло, то до Сталінграда йому далеко…Там ми працювали і жили втрьох. Дві мої подруги як закінчать зміну, дійдуть до постелі і зразу падають як вбиті, а мене чомусь сон не брав. Мабуть це від нервової напруги, я спала уривками. Жили ми на квартирі з хазяйкою. У лазареті нас не годували, самі варили собі їжу з пайка, який нам видавали. Наш лазарет часто бомбили, але ми увесь час працювали. Під час одного нальоту я була поранена, однак ще квола, стояла біля хірурга. Тоді ж мені присвоїли звання ст. лейтенанта. 19 листопада 1942 р. радянські війська під Сталінградом перейшли у наступ, здійснивши цим корінний перелом у ході війни. Після закінчення військових дій там було поховано 147 200 німецьких солдат і офіцерів, у полон було взято 91 тис. чол.

Коли німці не змогли прорватися через Сталінград до наших нафтових родовищ, то вони вдалися до цього через Грозний. Там знову відбулися запеклі бої. Тому після Сталінграда наш евакогоспіталь направили на Кавказ у складі 4-ої Української армії. Бувало й так, що солдати симулювали психічні розлади, щоб хоч трохи перепочити. Ми їм давали наркоз і як тільки під ним солдат кричав «Вперед! За Сталіна!», нам було ясно, що перед нами симулянт.

Після Кавказу нас у 1944 р. з Сімферополя направили до Білостока в польську армію ім. Костюшко. Там нам вже стали давати пайок, який складався з шпику, тютюну, шоколаду та ін. Я в той час курила. Хоч з нами був перекладач, ми вчили польську мову. На перших порах жили у розваленому домі без вікон і дверей, замощували ковдрами вікна, двері. До нас поляки дуже добре відносилися. Потім ми переїхали до Бидгоща, ближче до фронту, там знову організували лазарет.

Коли закінчилася війна, у 1945 р. я часто їздила до Берліна і одного разу там розписалася поряд з іншими солдатами на рейхстазі. Тому що місця внизу вже не було, все було записано, то стала на плечі одному солдату і зверху розписалася вуглем на колоні. Написала своє прізвище, ім'я та по батькові і номер лазарета. Тоді ми німецьке населення жаліли. Вони ходили обідрані, просили їжу, вимінювали у нас її за свої речі…

Коли на одній з зустрічей у школі діти мене запитали, який я в житті здійснила подвиг, я їм відповіла: «Увесь мій подвиг - самовіддана праця для перемоги над фашистом…»

М. Канів. Записано Буренком І. Н. Липень 2003 р.

Написи на рейхстазі

Їх було багато - написів на рейхстазі. Озброївшись крейдою, вугіллям, а то і фарбами, наші солдати й офіцери з задоволенням ставили на його колонах і стінах свої автографи. Почерки були різні, але зміст їхній один: ми перемогли фашизм!

Заношу деякі з написів у свій блокнот. «Ми захищали Москву, Сталінград, билися під Курськом і прийшли в Берлін. Ветерани війни», «Наш маршрут: Сталінград-Берлін». І ще: «Слава російському народу!», «Нехай руїни Берліна нагадують гітлерівським розбійникам про богатирську силу Червоної Армії», «Ми прийшли з мечем у Берлін, щоб назавжди відучити фашистів від меча», «Мріяли добити гітлерівського звіра в його барлозі і добили», «Росіяни в Берліні і раніш бували»...

Неважко знайти написи, у яких воїни виражали своє особисте відношення до побаченого в раптом притихлому Берліні:

 «У рейхстазі були. Залишилися задоволені його видом. Гвардійці». «Чиста робота. Офіцер-москвич», «Руїнами Берліна задоволений. Бєляєв. Москва», «9 травня. За кров батька. Івченко», «Росіянин Василь Іванов». Або зовсім крихітні, але такі, що багато говорять серцю: «Була в Берліні 9.V/45. Галя Джами з Тбілісі», «Ми з колгоспу «Рязань». Суховерхов».

За кілька днів після падіння Берліна колони і стіни рейхстагу були майже суцільно зайняті такими написами. Деякі з них доходили до карнизів закопченої димом стелі і навіть вище.

Комендант рейхстагу полковник Ф. Зінченко не встигав забезпечувати всіх бажаючих драбинами.

- Де їх узяти, драбини? - говорив він, розводячи руками. - На всіх не наберешся. Та й служби в мене такої немає. Зовсім непередбачена обставина!

3 травня рейхстаг відвідав командуючий 1-м Білоруським фронтом Маршал Радянського Союзу Г. Жуков з великою групою генералів. Зустрічав маршала і його супутників капітан Степан Неустроєв, батальйон якого зіграв головну роль у бою. Широко посміхаючись, Жуков уважно прочитав багато написів на колонах і стінах рейхстагу і здивувався, глянувши на стелю: як тільки воїни ухитрилися написати свої прізвища і так багато над самим його карнизом? Звернувшись до Неустроєва, показавши рукою нагору, маршал запитав:

- Ваш батальйон, звичайно, у центрі?

- Ніяк ні, товариш маршал. Не встигли ще. Поки гасили в рейхстазі пожежу, сюди забігали солдати й офіцери різних частин розписуватися. Нам місця не вистачило!

- Ну це не лихо, - голосно вимовив маршал. - Свої імена ви і без того вписали в історію на віка вічні!

А потім Г. Жуков і супровідні його генерали самі поставили свої підписи на стінах рейхстагу [30]».

Розповідь Кльопи Ольги Василівни (1924 р.н.) про роботу в Букрині після війни.

«Приїхала я у Канів після його визволення (після Корсунської битви). Перед війною закінчила Черкаське медучилище. Сумне враження складав тоді Канів. У місті було дуже мало вцілілих будинків, усе було у пожарищах, хати стояли без дахів та вікон. Тоді головою міськвиконкому був Кравченко. Мене як медпрацівника зразу послали на Букринський плацдарм. Працювала я у с. Пшеничники у медпункті, який обслуговував села Черниші, Глинча, Іваньків, Тростянець та ін. Усі села і поля були заміновані. Дуже часто зривалися на них діти, які гралися з боєприпасами. Тоді села налічували до 150 душ жінок, стариків і дітей, а чоловіки усі були на фронті. Люди жили у розвалених хатах, у підпіччях, землянках. Медпункт знаходився в уцілілій хаті, яку займав половину, а половину - школа. Пригадую, там у одній долині усе було в трупах, які вже встигли розкластися. Впереміжку валялися коні і люди, все це було заміноване. Від воєнкомату присилали мінерів, які декілька місяців розміновували долину і поля. Трупи вивозили звідти возами і ховали. Люди дуже часто зривалися, не могли дивитися на це страхіття. Після того як поля розмінували – жінки впрягалися у легкі плуги і орали. Потім, коли привезли корови з Німеччини, стали ними орати…

Там я працювала півтора року. Хворіли тоді люди в основному на тиф, сипняк, дифтерію, малярію. Коли з ними успішно справилися - працювала у міському тубдиспансері (з 1945 по 1950 у лікарні було всього 50 ліжок), а згодом - лікарем на швидкій допомозі».

Канів. Записано Буренком І.Н. Липень 2004 р.

«У 1957 році з Білгород-Дністровська до Канева було переведено культурно-освітній технікум на чолі з його директором Герасименком Сергієм Дмитровичем.

До війни він працював першим секретарем Чернігівського обкому партії. У роки Великої Вітчизняної війни воював у партизанському загоні Федора Ковпака, де його ласкаво називали «Батя». Це він послужив прообразом «Баті» в книзі Федорова «Підпільний обком діє».

В училищі він працював істориком, досвідченим педагогом і вмілим організатором педагогічного колективу. Його поважали і любили усі: учні, викладачі, жителі міста. Авторитет Сергія Дмитровича у місті був необмежений. Він неодноразово обирався народним депутатом до районної Ради і добросовісно виконував свій почесний обов'язок.

Батьківщина високо оцінила його заслуги у роки війни, нагородивши багатьма орденами і медалями. Але їм не випала честь виблискувати та переливатися малиновим дзвоном у нього на грудях. Він був дуже скромним. Його нагороди ми побачили лише тоді, коли їх винесли слідом за ним на червоній подушечці у його останню дорогу...»

М. Канів. Григор'єва Марія Григорівна. Січень 2004 р.

З листування Канівського міського комітету КП України

«Г. Москва, Петровка, 38. Полковнику А.В. Володину.

В канун 35-летия Победы над фашистской Германией 8 мая в г. Каневе был открыт памятник легендарному бронепоезду № 56, командиром которого был Ищенко Петр Кириллович.

Бронепоезд действовал в тылу врага около 2-х месяцев и своими боевыми действиями нанес большой урон врагу и помог вывести из окружения наши войска и боевую технику. Подвиг легендарного бронепоезда № 56 приравнивается к подвигам Брестской крепости. Впоследствии Ищенко П.К. командовал дивизионом бронепоездов.

Ищенко П.К. – национальный герой Украины. Студия им.Довженко в 1961 году поставила документально-художественный фильм «Крепость на колесах», отражающий подвиг героев бронепоезда № 56. Вышла книга «На линии огня» с мемуарами Ищенко П.К.

С 1969 года в музее войск МВД СССР г.Москвы хранятся ордена, фотография, личные вещи Ищенко П.К. и документы прославленного бронепоезда № 56.

Адрес Ищенка П.К. г. Москва, 117296, Ломоносовский проспект, дом № 14, кв. 548».

З листування ветерана Великої Вітчизняної війни А.А. Луцюка

з м. Дніпропетровська до Канівського міського комітету КП України.

Завідуючому бібліотекою Канівського міського комітету КП України

«Я, ветеран Великої Вітчизняної війни Луцюк А.А., підбираю матеріал із самих різноманітних джерел, який би яскраво висвітлив героїчну оборону Канівського плацдарму у 1941 році, його значну роль у обороні столиці України. Це, на мою думку, було б доброю згадкою про тих воїнів Червоної Армії, які віддали своє життя, захищаючи славну землю Канівщини. Дуже хочу, щоб вдало його завершити та подати в ЦК КПУ як пропозицію розглянути питання про нагороду міста Канева в зв'язку з 40-річчям оборони міста орденом Вітчизняної війни. Канів заслугу має не меншу, чим інші міста, які вже дістали нагороди…»

Витяг з листа ветерана війни А.А. Луцюка

Завідуючому бібліотекою Канівського міського комітету КП України.

«Группа ветеранов героической обороны Канева в 1941 году, левого фланга оборонительных рубежей столицы Украины – г.Киева, готовит представление мотивированных данных о боях того времени, как обоснование представления к награждению Канева орденом «Отечественная война».

Оборона Канева была одной из самых ярких страниц 1941 г. и внесла существенный вклад в срыв замыслов гитлеровской верхушки по молниеносному разгрому войск Красной Армии. Однако последовавшая катастрофа Юго-Западного фронта в сентябре 1941 г. своей трагедией затмила славу героической обороны Канева и ее вклад в дело срыва планов молниеносной войны.

Сейчас мы, оставшиеся в живых участники обороны Канева, пытаемся восстановить ход событий того времени, оставить память о героизме отцов и дедов потомкам в гордость городу.

События того времени (относительно обороны Канева) чрезвычайно скупо освещены в литературе и нам приходится с большим трудом собирать сведения по крупицам…

А.А. Луцюк.

320044 г. Днепропетровск, 44, ул. Дзержинского № 19/21, кв. 101. 19.12.1980 г.»

ПІСЛЯМОВА

Шановний читачу! Перед вами - чи не перша спроба показати загальну картину подій, які відбувалися на Канівщині у роки Великої Вітчизняної війни, у оповіді простих людей міста. А отже, ця книга торкається глибинної пам'яті українського народу - розповіді, які старі люди вечорами оповідають своїм дітям, закладаючи у дитячі голівки інформацію про випробування, які випали на їхнє покоління, про різні ситуації та випадки під час військових подій, про стійкість і героїзм сильних духом людей. Та з кожним поколінням ці розповіді будуть все біднішими і менш яскравими. Зібрати їх та оприлюднити, щоб читач замислився, дав свою оцінку подіям, які відбувалися під час війни, а за нею – усій війні, ціль моєї праці. Це книга про факти мужності, самовідданості людей нашого рядового, тихого містечка, яких на Україні тисячі, поставлених в надзвичайні обставини найбільш руйнівною війною в історії людства.

Існує думка, що рядовий громадянин не має права писати про часи голодомору, війни, щоб не розпалювати ворожнечу між людьми. Про це може бути написано десь через років 100... Однак я зважився. Як вийшло – Вам судити. Скрізь, де я займався пошуковою роботою, мені люди казали: «От якби років 10 - 20 назад... Тоді були старики, які все знали!» О, скільки б цікавого можна було почути від них! На превеликий жаль, я майже запізнився. Разом зі старими людьми відходить у небуття їх життя, з набутим єдиним і неповторним досвідом. На долю людей, які народилися на початку минулого століття, випав увесь тягар подій перебудови нашого суспільства в XX столітті: революція і громадянська війна, голодомори і репресії, Велика Вітчизняна війна і відбудова нашого господарства... І все це - на одне життя. Інколи дуже важко було їх розпитувати; багато з них і до цього часу боїться згадувати про ті події. А скільки було б повчального і цікавого для нащадків, якби вчасно було зібрано, записано спогади про фронтові долі. Тоді б для майбутніх поколінь вибудувалася повна картина минулого у зважених та емоційних протиріччях.

Коли Канів започатковував дружбу з західнонімецьким містом Фірзен, я з концертною бригадою, яка входила до складу нашої делегації, побував там декілька раз. Обидві країни у протистоянні зазнали величезних втрат, одночасно піднімалися і ставали на ноги з розваленої економіки і втрачених цінностей суспільства.

Порівнюючи життя м. Фірзена і Канева, мене вразила чистота міст і культура німецького суспільства, громадянська свідомість людей, життя у достатку, який вони собі створили. Там старі люди у пошані, мають постійну увагу суспільства, приймають активну участь у його житті, мають змогу якісно лікуватися, відпочивати на кращих світових курортах. Вони, нами переможені, зуміли відродити своє господарство, створити передову, квітучу країну. Їхні старі люди на дорогих машинах їздять «по миру», а наші, які втратили мільйони людей, щоб викорінити фашистську заразу, - «ходять по миру»… То може справа не в наших працьовитих людях, а у владі, яка в досягненні споконвічної світлої ідеї людства на рівність і добробут у суспільстві забула, власне, про людину, спотворила ідею побудови держави суспільної рівності і всезагального добробуту.

Ще древні шнеки казали, що сама страшнав помста – це забуття. Кожного року,
9 травня, відзначаються роковини Перемоги, у школах проводяться зустрічі із ветеранами, юнармійці марширують перед ветеранами. Та цього недостатньо. У клопотах сьогодення відходять на задній план, забуваються буремні роки війни. Якось у наш час запитали школярів Канева, хто був Гітлер. Вони задумались, а потім відповіли – мабуть це капітан німецької футбольної команди…

Цією публікацією я хочу поновити пам'ять про події війни, дати інформацію для роздумів тим, хто не знає, що таке війна, нагадати про пам'ятні місця нашого міста, наповнити їх змістом. Потрібно піднімати культуру нашого суспільства, громадянську свідомість, і з належною повагою і шаною віддавати наш борг перед ветеранами та учасниками війни. Не грандіозними монументами (хоч і це також потрібно), а теплотою душі, повагою до того, через що їм довелося пройти, увагою молоді, турботою влади. Як зазначив голова Канівської районної Ради ветеранів В. Д. Дорошенко, на 2005 рік у нашому районі проживало 11 308 ветеранів, у тому числі і Великої Вітчизняної війни. Кожного року помирає близько 106 ветеранів війни. Більшість із тих, хто сьогодні ще живий, залишилися сам на сам із турботами сьогодення. Близько 4 тисячам на сьогодні потрібна соціальна допомога.

Давайте постійно відновлювати пам'ять про ті роки і через подібні книги виховувати у молоді повагу до історії України, нашого міста, шану до старості, до життя простої людини. У Канівському районі є багато пам’ятників і братських могил, які нагадують про страшні роки війни. У школах постійно проводиться виховна патріотична робота, є куточки присвячені воїнам-визволителям. Іменами їх названі вулиці Канева, у місті є численні пам’ятники (макет бронепоїзда № 56, катер Дніпровської флотилії, пам’ятник Слави у парку біля Успенського собору, пам’ятник загиблим жителям міста біля Берестовецького яру, численні братські могили загиблих воїнів та ін).

Потрібно зберігати і поновлювати пам’ять ще й для того, щоб не було з нашими похованнями і пам’ятниками того варварства, про які було описано у цій книзі. Нагадаємо: коли затоплювали канівське море, під воду пішли всі братські могили, які знаходилися у Селищі та навколишніх селах; коли побудували меморіал Слави – вночі позносили плити з написами померлих, звалили погруддя Гайдару, спалили два вагони  музею Бронепоїзда № 56, різними написами спаплюжили бронекатер, а на скульптурі, що стоїть біля Берестовецького яру, із постаменту обдерли мідь. А скільки наших жителів, солдат і досі лежать непоховані у землі!

А запитайте дітей і жителів Канева, які події з ними зв’язані, і ви майже не почуєте вичерпних відповідей. І саме головне, що в тріскотні свят і урочистостей ми досить скоро забули про людей, які відстояли наше сьогодення, про яких ми згадуємо лише на свята. Тож давайте турбуватися як про ветеранів війни і праці, так і старих людей не словами, а ділами допомагати їм переборювати труднощі життя. Суспільство, яке не узаконює гідне життя людям старшого покоління сьогодні, приречене на те, що завтра молодь не буде поважати закон.

Коли у 1984 році делегація нашого училища побувала в Польщі, ми відвідали під м. Валг величезне, добре доглянуте кладовище, де було поховано тисячі наших, польських і німецьких солдат не у братських могилах, як у нас, а кожного окремо. Там усім віддано цивілізовану шану за те, що вони поклали голову у найбільш кривавій війні людства. За те, що в боротьбі за примарні ідеї держава вирвала простих людей із спокійного життя і кинула у вир війни. Для нас тоді це було дико: як так, усі німці - це фашисти, нелюди… Але ми там дечому й навчилися – поважати кожну людину окремо, а не через устрій її держави.

Цією книгою я хочу вшанувати старих людей за їх стражденне життя, за боротьбу і невдачі, горе і радість, які через втрати у війні своїх рідних мають одиноку старість, опинилися сам-на-сам із турботами сьогодення.

На закінчення хочу привести мудрі слова канівського краєзнавця А. Ю. Міхалевича: «...не буває поганої історії; яка б вона не була - вона наша. Історичний досвід народу - його душа. Із жахливих подій, які відбувалися на нашій землі, майбутні покоління повинні зробити свої висновки, створити такі перепони, щоб ці біди не повторювалися. Не можна їх забувати, не можна викидати на смітник історії кров'ю политі, оплачені життям мільйонів роки життя нашої країни. Такий досвід потрібно пам'ятати, бодай би він не повертався навіки...»

Висловлюю глибоку подяку всім, хто допоміг створити цю книгу: моїй родині, ветеранам війни, жителям Канева, пенсіонерам, які поділилися своїми споминами і переживаннями. Їхні розповіді дали змогу відтворити величну картину суворих військових подій, що відбувалися у Каневі.

З щирою вдячністю і повагою до Вас

Іван Несторович Буренко

Переглянути додатки