Додаток 1

Директива № 21

План "БАРБАРОССА"

Фюрер и Верховный главнокомандующий Вооруженными силами.

Верховное главнокомандование Вооруженных сил.

Штаб оперативного руководства.

Отдел обороны страны.

№ 33408/40

Ставка фюрера

18 декабря 1940г.

9 экземпляров

Экз. № 1.

Совершенно секретно.

Только для командования.

Германские Вооруженные силы должны быть готовы разбить Советскую Россию в ходе кратковременной кампании еще до того, как будет закончена война против Англии. (Вариант "Барбаросса").

Сухопутные силы должны использовать для этой цели все находящиеся в их распоряжении соединения, за исключением тех, которые необходимы для защиты оккупированных территорий от всяких неожиданностей.

Задача Военно-воздушных сил - высвободить такие силы для поддержки Сухопутных войск при проведении Восточной кампании, чтобы можно было рассчитывать на быстрое завершение наземных операций и, вместе с тем, ограничить до минимума разрушение восточных областей Германии вражеской авиацией. Однако эта концентрация ВВС на Востоке должна быть ограничена требованием, чтобы все театры военных действий и районы размещения нашей военной промышленности были надёжно прикрыты от налетов авиации противника, и наступательные действия против Англии, особенно против ее морских коммуникаций, отнюдь не ослабевали.

Основные усилия Военно-морского флота должны и во время Восточной кампании, безусловно, сосредоточиваться против Англии.

Наказ о стратегическом развертывании Вооруженных сил против Советского Союза я отдам, в случае необходимости, за восемь недель до намеченного срока начала операции.

Приготовления, требующие более продолжительного времени, если они еще не начались, следует начать уже сейчас и закончить к 15.05.41 года.

Решающее значение должно быть придано тому, чтобы наши намерения напасть не были распознаны.

I. ОБЩИЙ ЗАМЫСЕЛ

Основные силы русских Сухопутных войск, находящиеся в Западной России, должны быть уничтожены в смелых операциях посредством глубокого, быстрого выдвижения танковых клиньев. Отступление боеспособных войск противника на широкие просторы русской территории должно быть предотвращено.

Путем быстрого преследования должна быть достигнута линия, с которой русские Военно-воздушные силы будут не в состоянии совершать налеты на имперскую территорию Германии.

Конечной целью операции является создание заградительного барьера против Азиатской России по общей линии Волга - Архангельск. Таким образом, в случае необходимости последний индустриальный район, остающийся у русских на Урале, можно будет парализовать с помощью авиации.

В ходе этих операций русский Балтийский флот быстро потеряет свои базы и окажется, таким образом, не способным продолжать борьбу. Эффективные действия русских Военно-воздушных сил должны быть предотвращены нашими мощными ударами уже в самом начале операции.

II. ПРЕДПОЛАГАЕМЫЕ СОЮЗНИКИ И ИХ ЗАДАЧИ

1. В войне против Советской России на флангах нашего фронта мы можем рассчитывать на активное участие Румынии и Финляндии. Верховное главнокомандование Вооруженных сил в соответствующее время согласует и установит, в какой форме вооруженные силы обеих стран при их вступлении в войну будут подчинены германскому командованию.

2. Задача Румынии будет заключаться в том, чтобы отборными войсками поддержать наступление южного фланга германских войск, хотя бы в начале операции, сковать противника там, где не будут действовать германские силы, и в остальном нести вспомогательную службу в тыловых районах.

3. Финляндия должна прикрывать сосредоточение и развертывание отдельной немецкой северной группы войск (части 21-й армии), следующей из Норвегии. Финская армия будет вести боевые действия вместе с нашими войсками. Кроме того, Финляндия будет ответственна за захват полуострова Ханко.

4. Следует считать возможным, что к началу операции шведские железные и шоссейные дороги будут предоставлены для использования немецкой группе войск, предназначенной для действий на севере.

III. ПРОВЕДЕНИЕ ОПЕРАЦИИ

Сухопутные силы. (В соответствии с оперативными замыслами, доложенными мне).

Театр вооруженных действий разделяется Припятскими болотами на северную и южную части. Направление главного удара должно быть подготовлено севернее Припятских болот. Здесь следует сосредоточить две группы армий.

Южная из этих групп, являющаяся центром общего фронта, имеет задачу наступать особо сильными танковыми и моторизованными соединениями из района Варшавы и севернее ее с целью раздробить силы противника в Белоруссии. Таким образом будут созданы предпосылки для поворота мощных частей подвижных войск на север, с тем чтобы во взаимодействии с северной группой армий, наступающей из Восточной Пруссии в общем направлении на Ленинград, уничтожить силы противника, действующие в Прибалтике. Лишь после выполнения этой неотложной задачи, за которой должен последовать захват Ленинграда и Кронштадта, следует приступить к операции по взятию Москвы - важного центра коммуникаций и военной промышленности... Только неожиданно быстрый развал русского сопротивления мог бы оправдать постановку и выполнение этих обеих задач одновременно...

Группе армий, действующих южнее Припятских болот, надлежит посредством концентрированных ударов, имея основные силы на флангах, уничтожить русские войска, находящиеся на Украине, еще до выхода последних к Днепру.

С этой целью главный удар наносится из района Люблина в общем направлении на Киев. Одновременно находящиеся в Румынии войска форсируют р. Прут в нижнем течении и осуществляют глубокий охват противника. На долю румынской армии выпадет задача сковать русские силы, находящиеся внутри образуемых клещей...

Все распоряжения, которые будут отданы главнокомандующими на основании этой директивы, должны совершенно определенно исходить из того, что речь идет о мерах предосторожности на тот случай, если Россия изменит свою нынешнюю позицию по отношению к нам. Число офицеров, привлекаемых для первоначальных приготовлений, должно быть максимально ограниченным. Остальных сотрудников, участие которых необходимо, следует привлекать к работе как можно позже и знакомить только с частными сторонами подготовки, необходимыми для исполнения служебных обязанностей каждого из них в отдельности. Иначе имеется опасность возникновения серьезнейших политических и военных осложнений в результате раскрытия наших приготовлений, сроки которых ещё не назначены.

Я ожидаю от господ главнокомандующих устные доклады об их дальнейших намерениях, основанных на настоящей директиве

Адольф Гитлер

Верно: капитан Энгель.

Додаток 2

Список бойового екіпажу ордена Червоного Прапора бронепоїзда № 56 ВВ НКВС СРСР

2. Комісар бронепоїзда – мол. політрук Казарін Василь Олексійович.

3. Начальник штабу бронепоїзда – капітан Мартиненко Федір Дмитрович.

4. Командир взводу управління – мол. л-т Гаврильченко Семен Семенович.

5. Командир 1-ї бронеплощадки – лейтенант Черняєв Акім Степанович.

6. Командир ІІ-ї бронеплощадки – лейтенант Цепковатий Микола Олексійович.

7. Воєнфельдшер – інтендант 3 рангу - Губський Олександр Іванович.

Розвідники, зв¢язкові, радисти

2. Ст. сержант – Зінєєв Аптюк Галімович.

3. Ст. сержант – Глушков Іван Іванович.

4. Сержант – Маюнтов Ілліодор Васильович.

5. Сержант – Прокуроров Леонід Васильович.

6. Єфрейтор – Бакштейн Яків Львович.

7. Єфрейтор – Алексєєв Сергій Герасимович.

Червоноармієць – Маршуба Олександр Григорович.

9. Червоноармієць – Новіков Іван Александрович.

10. Червоноармієць – Пироженко Дмитро Федорович.

11. Червоноармієць – Баранов Олексій Федорович.

12. Червоноармієць – Берніков Аркадій Павлович.

13. Червоноармієць – Місник Олексій Семенович.

14. Червоноармієць – Прібітков Василь Михайлович.

15. Червоноармієць – Яковенко Іван Васильович.

16. Червоноармієць – Петрученко Михайло Сидорович.

17. Червоноармієць – Лапшин Микола Дмитрович.

18. Червоноармієць – Смірнов Петро Васильович.

19. Червоноармієць – Драгункін Іван Андрійович.

20. Червоноармієць – Пєтухов Петро Назарович.

21. Червоноармієць – Ікін Ілля Андріанович.

Відділ тяги

Паровозна бригада

Командир відділення ст. машиніст старшина т/в – Васянович Петро Іванович.

1. Машиніст, сержант – Неня Микола Петрович.

2. Пом. машиніста мол. сержант – Вашуков Сергій Федорович.

3. Машиніст, єфрейтор – Алексєєв Віктор Сергійович.

4. Пом. машиніста, червоноармієць – Прорешнєв … Тимофійович.

5. Кочегар, червоноармієць – Спірічев Михайло Євлампійович.

6. Кочегар, червоноармієць – Кваша Павло Федорович.

Артилеристи

1. Ст. сержант – Смірнов Федір Дмитрович.

2. Сержант – Кожевніков Аркадій Костянтинович.

3. Сержант – Соколов Георгій Іванович.

4. Мол. сержант – Курін Матвій Лаврентійович.

5. Червоноармієць – Морозов Михайло.

6. Червоноармієць – Єлзаров Володимир Сергійович.

7. Червоноармієць – Малашенков Іван Якович.

8. Червоноармієць – Жакупов Зіядин.

9. Червоноармієць – Ахметов Омар Єлюбаєвич.

10. Червоноармієць – Сахіпов Усман Сахипович.

11. Червоноармієць – Лузін Михайло Максимович.

12. Червоноармієць – Ніколаєв Олександр Михайлович.

13. Червоноармієць – Слядзін Микола Олександрович.

14. Червоноармієць – Бортко Микола Микитович.

15. Червоноармієць – Ільйєв Василь.

16. Червоноармієць – Кабунін Микола Андрійович.

17. Червоноармієць – Букеюв Кербай.

18. Червоноармієць – Кутурмін Іван Васильович.

19. Червоноармієць – Плотніков Павло Васильович.

Кулеметники

1. Ст. сержант – Папін Герман Андрійович. Командир відділу зенітних установок.

2. Сержант – Галактіонов Олексій Іванович.

3. Сержант – Прядін Микола Данилович.

4. Сержант – Ярошенко Іван Петрович.

5. Червоноармієць - Шанденкін Матвій Микитович.

6. Червоноармієць – Марінін Микола Леонтійович.

7. Червоноармієць – Муратов Степан Федорович.

8. Червоноармієць – Чижиков Олександр Тимофійович.

9. Червоноармієць – Петров В¢ячеслав Іванович.

10. Червоноармієць – Самойленко Пантєлєй Антонович.

11. Червоноармієць – Савельєв Степан Григорович.

12. Червоноармієць – Лебедєв Микола Іванович.

13. Червоноармієць – Гришин Григорій Іванович.

14. Червоноармієць – Гетьман Василь Павлович.

15. Червоноармієць – Бортнік Григорій Якович.

16. Червоноармієць – Антонов Микола Федорович.

17. Червоноармієць – Пахомов Петро Степанович.

18. Червоноармієць – Михайлов Семен Петрович.

19. Червоноармієць – Марченко Іван Парфенович.

Господарчий відділ

Начальник – сержант Іванов Сергій Іванович.

1. Сержант – Сушко Федір Іванович.

2. Червоноармієць – Харченко Михайло Костянтинович.

3. Червоноармієць – Буров Борис В¢ячеславович .

4. Кондратенко Віктор Андрійович. Кореспондент фронтової газети

“Красная Армия”, письменник.

Додаток 3

Боевой наказ № 0021. Штаб 26а Калеберда. 14.8.41 12.30
карта 200 000 и 100 000

1. Противник организовал прочную оборону на линии Студенец, Бобрица, выс. ю. Тростинец, Ковали, Синявка, оказав упорное сопротивление ударной группе на фронте Ковали, Синявка. В течение второй половины 12 и 13.8.41 противник сосредоточил около 60 танков в р-не Масловка, Копиовато, Пятихатка, направив их удар совместно с пехотой от Копиовато на Мартыновка.

2. Справа в р-не м. Ржищев обороняет подступы к последнему 146 сд.

Слева правофланговые части 116 сд в р-не Б. Староселье сдерживают наступление пехоты пр-ка от Млеево на Б. Староселье.

3. 26 А имеет задачу не допустить прорыва противника к каневским переправам обороной фронта Селище, Литвинец, Мал. Ржавец, Мартыновка, Буда, Сахновка и переправы противника на вост. берег р. Днепр обороной частей по вост. берегу на фронте Яшники, Андруши, Липляво, Домантов.

4. 5 кк в течение ночи на 14.8 выйти из боя, сдав боевые участки 227 и 289 сд и, следуя по маршрутам Степанцы, Копани, Канев; Рудка, Яблонов, Корытище, Канев; Мал. Ржавец, Кононочь, Канев в течение ночей с 13 на 14 и с 14 на 15.8.41 переправиться по каневским переправам на в. берег и сосредоточиться двумя дивизиями в лесах зап. Хоцки, одной – в районе Сушки, Бубновская Слободка.

Корпусу находиться в моем резерве с готовностью выдвижения в пункты возможных попыток противника переправиться на в. берег р. Днепр.

Штакор – Хоцки.

5. 12 тд к утру 14.8.41 сосредоточить в р-не Золотоноша в целях дальнейшего использования ее распоряжением главнокомандующего ю.-з. направлением.

6. 97 сд прочно оборонять рубеж Селище, ю. окр. Бобрица и не допустить прорыва противника к каневским переправам.

Граница справа – р. Днепр. Слева – Слободка, (иск.) Гришенцы, Трощин.

Штаб – Ситники.

7. 159 сд упорно оборонять рубеж (иск.) ю. Окр. Бобринец (16846 по карте 100 000), (иск.) Литвинец и, не допуская прорыва пр-ка на Канев.

Граница слева – …[«смазан» текст – В.Т.]…

Штаб – Костянец.

8. 227 сд оборонять рубеж Литвинец, роща 1 1/5 км зап. Литвинец, сев. и з. скаты выс. 190.1, не допуская прорыва пр-ка вдоль шоссе на Канев.

Граница слева – (иск.) Корытище, отм. 190.1 (8080), (иск.) Горкавщина.

Штадив – роща 1 1/4 км ю.-з. выс. 234.8 (1084).

9. 6 ск влить в состав корпуса 239 сд, подчинить 199 сд. Упорно оборонять рубеж ю.-з. скаты выс. 190.1 (8080), Мал. Ржавец, Б. Ржавец, Поташня, Буда, Бровахи, Сахновка. Особо прочно прикрыть обороной шоссе м. Степанцы, Канев и дорогу Б. Ржавец, Кононочь, Канев.

Обеспечить фланг и тыл армии охранением по линии Драбовка, Кумейки, Крещатик и разведкой до линии р. Ольшанка.

Штакор – Кононочь.

10. 2 вдк, установив прямое взаимодействие с частями первой линии обороны, продолжать совершенствование обороны занимаемого рубежа с постоянной готовностью к отражению противника на подступах к Канев.

Штакор – лесоп. завод с. Канев.

11. 361 сд – задачи прежние. Продолжать развитие оборонительных работ фронта обороны.

12. 1054 сп к утру 15.8.41 вывести мой резерв в район Бованы.

Штаб – Бованы.

13. 41 сд продолжать доукомплектование и закончить его к исходу 15.8.41.

14. Артиллерия. Начарту армии артиллерию использовать согласно данных мною лично указаний, переправив тяжелую артиллерию на в. берег р. Днепр, поддержав основной частью артиллерии 97, 159 и 227 сд.

15. ВВС. Задачи: а) продолжать уничтожение пехоты и танков в районе Масловка, Копиовато, Степанцы; б) подавить артбатареи пр-ка в районе Трошин, Грищенцы, Тростинец; в) продолжать уничтожение резервов противника; г) вести разведку в направлениях основных маршрутов, ведущих к фронту, глубина разведки – до линии м. Ржищев, Зеленки, Карапыши, Стеблев, Городище; д) истребительной авиации прикрыть каневские переправы.

Командующий 26 армией генерал-лейтенант Костенко

Член Военного совета армии бригадный комиссар Колесников

Зам. начальника штаба 26 армии полковник Ступников

Додаток 4

Група учасників підпільної та партизанської боротьби на Канівщині.

Відомості станом на 1971 рік

№ п/п

Прізвище, ім¢я та по батькові

Посада та звання

Домашня адреса

Примітки

1

Петренко Митрофан Нікіфорович

комісар партизанського загону “Батя”

с.Таганча, Канівського р-ну

пенсіонер

2

Солодченко Кирило Кирилович

командир партизансько-

го загону “Батя”

с. Бобриця, Канівського р-ну

пенсіонер

2

Циба Захар Панасович

підпільник

с. Копієвато, Канівського р-ну

загинув

4

Оніщенко Семен Васильович

підпільни, а потім партизан загону “Батя”

с. Мартинівка, Канівського р-ну

пенсіонер

5

Конопльов Степан Сергійович

пол. л-т десантників, тепер підполковник

Ленінград. М.-66. Московський пер. 89, кв. 88

військово-службовець

№ п/п

Прізвище, ім¢я та по батькові

Посада та звання

Домашня адреса

Примітки

6

Воронін ………

ст.л-т пр. батальйону повітряно-десантної бригади

адреса невідома

?

7

Сидорчук Прокофій Митрофанович

к-р бригади десантників-парашутистів

с. Кіржач. Володи-мирської обл.

загинув

8

Блувштейн Олександр Абрамович

к-р бригади, майор, Герой Рад. Союзу

Київ 151 Воздухо-флотський прос-пект, 50/2, кв. 30

підполков-

ник у відставці

9

Картових Степан Сергійович

кол. л-т десантників, тепер підполковник

м Рязань. Вище повітряно-десантне училище

військово-службовець

10

Кузьменко Іван Максимович

підпільник, а потім розвідник загону “Батя”

с.Мартинівка, Канівського р-ну

директор школи

11

Гавриленко Давид Леонтієвич

колишній підпільник

На Донбасі

?

12

Пономаренко Георгій Меркулович

колишній підпільник

с. Мартинівка, Канівського р-ну

-

13

Святун Григорій Прокопович

колишній підпільник

с. Клюшники

загинув

14

Шкурченко Олександр Семенович

розвідник загону “Батя”

с. Пилява

загинув

15

Сухобрус Олексій Михайлович

підпільник, партизан загону “Батя”

с. Дарівка, Канівського р-ну

Інженер вибув

16

Пальоха Наум Сергійович

комісар одного з сусідніх парт. загонів

м. Черкаси

?

17

Будник Наум Андрійович

підпільник

с. Мартинівка Канівського р-ну

пенсіонер

18

Радченко Олександр Мартинович

підпільник, партизан загону “Батя”

Канів. Вул. По-

тужнього, 14. кв.1

пенсіонер

19

Двигун Сергій Прокопович

підпільник

с. Мартинівка, Канівського р-ну

робітник заводу

20

Попов Володимир Венедіктович

підпільник

с. Мартинівка, Канівського р-ну

загинув

21

Тонконог Іван Васильович

підпільник, партизан загону “Батя”

с. Полствин, Канівського р-ну

загинув

22

Веризуб Гнат Мусійович

підпільник, партизан загону “Батя”

Канів, вул.

Тичини, 4

пенсіонер

23

Приліпко Петро

Омелянович

старший групи парт. загону “Баті”

Канів, вул. Потужнього, 32

автопідпр.

24

Нехай Ригір Осипович

підпільник, партизан загону “Батя”

Мінськ 5. Ленінський просп. 48. кв. 61

письменник,

помер

25

Плисюк Іван Давидович

підпільник

Миронівка, Маяковського, 11

пенсіонер

26

Лось Іван Панасович

підпільник

Степанецьке училище механізації

викладач

№ п/п

Прізвище, ім¢я та по батькові

Посада та звання

Домашня адреса

Примітки

27

Веризуб Дмитро Мусійович

партизан загону “Батя”

Донецька обл. Тельманівський р-н с. Заможне

інвалід

28

Вербіцький Микола Іванович

партизан загону “Батя”

Канів, вул. Героїв Бронепоїзда, 11

робітник з-ду “Магніт”

Вірно: Колишній воїн партизанського загону “Баті” - (О. Радченко).

Примітка: Учасники перевірені по списках Черкаського облархіву і мали партизанські квитки на 9 травня 1971 року.

Додаток 5

Видавництво преси на Черкащині під час німецько-фашистської окупації

(1941-1943 рр.)

Газети українською мовою:

Назва друк. органу

Центр

З якого числа

Виходить на тиждень

Тираж

(примір-ників)

“Уманський голос”

Умань (Київська обл).

1 ІХ 41

2 р.

6500

“Кам'янські вісті”

Кам'янка (Кіровогр. обл.)

4 ІХ 41

2 р.

2500

“Українська думка”

Черкаси

17 ІХ 41

2 р.

4000

“Тальнівський вісник”

Тальне (Київська обл.)

- ІХ 41

2 р.

1200

“Рідне слово”

Звенигородка
(Київськ. обл.)

15. ІХ. 41

2 р.

6000

“Корсунські вісті”

Корсунь (Київська обл.)

30. ІХ. 41

2 р.

8000

“Українські новості”

Сміла (Київська обл.)

1. ІХ. 41

2 р.

8000

“Золотоношські вісті”

Золотоноша (Полт. обл.)

1. ІХ 41

2 р.

8000

“Нове українське слово”

Київ
(Всього рейхкомісаріату)

за 41р.

2 р.

8000

Газети підпільних організацій КП (б)У

Назва

Обком

рік

“За Батьківщину”

Кіровоградський

1943

“Комуніст”

ЦК КП(б)У та ВР УРСР

“ Радянська Україна”

(колишній “Комуніст”) ЦК КП(б)У; СНК та ВР УРСР

15. ХІІ. 42

Газети партизанських загонів (українською мовою)

Назва

Хто видає

Рік

“За Батьківщину”

Укр. штаб партиз. руху

ХІІ. 1943

“Більшовик Полтавщини”

Під командуванням Васильківського (рос. мовою)

1942

“Народный мститель”

Партійна та комс. організація з¢єднаних парт. загонів Київщини

1943

Окупаційне видавництво на Україні (часописи, газети, бюлетені)

Німецькі видання укр. мовою

93

Всього:

Українські національні видання

30

Німецьких видань 111

Видань КП(б)У 38

Українських видань 30

Партизанських видань 23

Підпільні видання КП(б)У укр. мовою

32

Німецькі видання рос. мовою

18

Підпільні видання КП(б)У рос. мовою

15

Підпільні видання партизанських загонів

Російською мовою

Українською мовою

14

9

Матеріали подано за книгою Івлєва С.А., Юденкова А.Ф. “Оружием контрпропаганды. Советская пропаганда среди населения оккупированых територий СССР 1942- 1944 г.» «Мысль» М. 1988.

Додаток 6

Список перевізників радянських військ через Дніпро,

громадян с. Келеберди

(Вересень-жовтень 1943 р. Полки 89, 117, 225)

1. Голуб Пилип Васильович (загинув на фронті).

2. Діхтяр Петро Панфілович (в/поранений).

3. Індутний Максим Митрофанович.

4. Індутний Іван Митрофанович (загинув на фронті).

5. Індутний Яків Митрофанович.

6. Індутний Микола Митрофанович (поранений).

7. Касіч Кіндрат.

8. Касіч Афанасій.

9. Коваленко Юхим Андрійович (загинув на фронті).

10. Коваленко Микола Юхимович.

11. Коваленко Іван Максимович.

12. Кучеренко Микола (поранений, помер).

13. Прошак Іван Іванович (поранений).

14. Сук Михайло Іванович.

15. Скорина Опанас.

16. Сіренко Пилип Сергійович (вбитий на переправі).

Додаток 7

Указ Президії Верховної Ради Української РСР

про нагородження Ганненка А. Ф. і Ганненко С. І. медаллю „За відвагу"

За високий патріотизм, мужність і відвагу, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських окупантів у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, нагородити від імені Президії Верховної Ради СРСР медаллю «За відвагу» Ганненка Анатолія Філатовича. Ганненко Серафиму Іванівну.

Голова Президії Верховної Ради Української РСР

І. ГРУШЕЦЬКИЙ.

Секретар Президії Верховної Ради Української РСР

Я. КОЛОТУХА.

1 червня 1976 року.

Про подвиг колгоспниці села Піщальників С. І. Ганненко та її сина А. Ф. Ганненка (див. фото 19) у роки Великої Вітчизняної війни повідомлялось у місцевій газеті «Дніпрова зірка» 9 травня у матеріалі «Гвардійський прапор» та 7 жовтня в матеріалі «Герої серед нас».

У ніч з 24 на 25 вересня 1943 року група радянських десантників 3-ї гвардійської бригади приземлилася у с. Піщальниках і с. Лазірцях. У цей час там стояли моторизовані німецькі війська. Парашутисти прийняли нерівний бій. Багато з них полягло смертю хоробрих. Через декілька днів Анатолій Ганненко побачив у глибокому яру за два кілометри від свого села групу наших десантників. Серед них були поранені. Запаси продовольства у них закінчилися. Анатолій пообіцяв парашутистам принести хліб. Ризик був великим. У хаті Серафими Ганненко поселився фашистський генерал. Вихід з села був строго заборонений. Він розповів матері про поранених радянських воїнів і про те, що їм потрібна допомога продуктами. Мати обклала тіло сина сухарями і печеним м'ясом. Під приводом перенесення гички з поля Анатолій відправився до десантників.

Через два тижні у копі проса було виявлено ще одного пораненого парашутиста. Це був капітан М. Сапожніков. Ходити він не міг. Однієї темної ночі старший син Серафими Іванівни Віктор Ганненко разом з Тимофієм Ганненком переправили капітана у яр до групи десантників. Сапожніков передав для збереження Анатолію Ганненку прапор десантної бригади до приходу Радянської Армії. Прапор, ордени та інші документи хлопчик упакував у ящик з-під патронів і закопав.

Після визволення нашого краю від німецько-фашистських загарбників Анатолій Ганненко передав прапор гвардійської бригади радянським воїнам.

Додаток 8

Список Героїв Радянського Союзу,

які загинули в боях з німецько-фашистськими окупантами
і поховані на території Канівського району

№ п/п	Прізвище, ім¢я та по батькові	Дати життя	Домашня адреса	Місце поховання
1.	Рядовий СОСНОВ Олександр Андрійович	1921-1943	Краснодарський край, Лабінський р-н, станиця Вознесенська	м. Канів
2.	Сержант КОТОВ Борис Олександрович	1909-1943	Воронезька обл., м.Усмань, вул.Советская 54. Дружина - Котова Олена Захарівна	с.Пекарі Канівського р-ну
3.	Рядовий Матвєєв Володимир Іванович	1924-1943	Московська обл., Чапаєвський район, р-п ім.Калініна. Мати Матвеєєва Дарія Василівна	с.Пекарі Канівського р-ну
4.	Старший лейтенант Надєждін Федір Олексійович	І9І7- 1943	Сталінградська обл., Неткачеський район, с.Верхнє-Добринка	с.Пекарі Канівського р-ну

№ п/п	Прізвище, ім¢я та по батькові	Дати життя	Домашня адреса	Місце поховання
5.	Старшина Паханов Микола Павлович	1908-1943	Курська обл., Глушківський р-н, с.Шептухівка	с.Пекарі Канівського р-ну
6.	Майор Шалімов Олексій Олексійович	1913-1943	Красноярський край, м.Чорногорськ, вул.Леніна, 19	с.Ліпляво Канівського р-ну
7.	Гвардії капітан Малик Хома Васильович	І902-І943	Вінницька обл., Немирівський р-н, с.Бондурівка	с.Ліпляво Канівського р-ну
8.	Майор Смоляков Абрам Юхимович	1908-1943	м.Ташкент, вул. Алмазар (тупик колишній №3)	с.Ліпляво Канівського р-ну
9.	Сержант Ібрагімов Тімірбек (казах)	1922-1943	Південно-Казахстанська обл., Ариський р-н, с. Жмимнурган. Мати Ібрагімова Кукон	с.Ліпляво Канівського р-ну
10.	Рядовий Фоміних Микола Федорович	1923-1943	Свердловська обл., м.Кушва, вул.Горького, 7	с.Ліпляво Канівського р-ну
11.	Гвардії старший лейтенант Степанов Олександр Михайлович	1923-1943	Краснодарський край, Тимашевський р-н, к-п ім. 1 Травня	с.Бобриця Канівського р-ну
12.	Гвардії старший сержант Аліменков Іван Никонорович	1923- 1943	Смоленська область, Вєходський район, с. Сельці	с.Бобриця Канівського р-ну
13.	Капітан Боєнко Дмитро Петрович	1918-1943	Київ, Старокушкінська, 10	с.Бобриця Канівського р-ну
14.	Сержант Сікорський Степан Харитонович	1918-1943	Київська обл., Петіївський р-н, с.П'ятигорка	с.Бобриця Канівського р-ну
15.	Сержант Копилов Степан Андрійович	1920-1943	Свердловська обл., Сіровський район, Перво- майська сільська рада	с.Бобриця Канівського р-ну
16.	Сержант Гурін Василь Терентійович	19І9-1943	Сумська область, Ульяновський район, х-р Терешенки	с.Бучак Пшешчанської сільської Ради
17.	Сержант Захарченко Василь Петрович	1924-1943	Воронезька область, Євдоківський район, Волчанська сільська Рада, х.Крутець	с.Бучак Пшешчанської сільської Ради
18.	Рядовий Котков Микола Іванович	? - 1943 р.	Курська область, Волоконовський р-н, с. Старо-Іванівка	с.Сушки Прохорівської сільської Ради
19.	Маріков Іван Юхимович	1907-1943	-	с. Іваньків

№ п/п	Прізвище, ім¢я та по батькові	Дати життя	Домашня адреса	Місце поховання
20.	Стерший лейтенант Піщулін Андріан Абрамович	І903-1943	Каракалпакська АРСР, Тахтакупирський р-н, Адреса дочки Піщуліної Н.А. Новосибірськ, вул.Трудова, 23, кв.25	с.Григорівка Канівського р-ну
21.	Рядовий Пєтухов Микола Євгенійович	1925-1943	Вологодська область, Верховажський район, Даровська сільська Рада, с.Михалевське	с.Григорівка Канівського р-ну
22.	Молодший сержант Лєвін Василь Андрійович	1924-І943	НСО. Сузульський район, с.Артемоново	с.Зарубинці, Григорівська сільська Рада
23.	Лейтенант Алексєєв Олександр Іванович	1922-1943	Московська обл., м.Загорськ, Сорокіна, 25	с.Зарубинці, Григорівська сільська Рада
24.	Сержант Кашін Микола Іванович	1923-1943	Челябінська область, Купанакський район, с.Бекуєш	с.Трахтемирів, Григорівська сільська Рада
25.	Старший лейтенант Сидоренко Іван Петрович	19І5-1943	Московська область, м.Озери, Високе поле	с.Трахтемирів (Григорівська сільська Рада)
26.	Лавров Віктор Іванович	1925-1943	Саратовська область, Воскресенський р-н, с.Соф'їно, мати Лаврова Мотрона Іванівна	с.Трахтемирів Канівського р-ну
27.	Молодший лейтенант Комаров Віктор Петрович	1924-1943	Московська обл., м.Скопін, вул. Рязанська, 91	с. Трахтемирів Канівського р-ну

Начальник ІІ відділу Канівського райвійськкомату ВЛАСЕНКО І.П.

Додаток 9

Дані про втрати у ІІ Світовій війні

Йдуть роки, віддаляється від нас Велика Вітчизняна війна, але до цього часу невідомі втрати СРСР у Другій світовій війні. Приблизну картину втрат СРСР можна взнати з зарубіжних досліджень, а також деяких наших, де наводяться втрати людей у Європі та Україні з 1914 по 1945 рр. Про втрати пишеться у західноєвропейському виданні книги «Європа. Історія» сучасного англійського історика, професора університету Лондона Нормана Дейвіса. В Україні випущена книга «Злочин», яку впорядкував журналіст П. Кардаш. Втрати великі. Ці дані лише приблизно відображають картину загальних втрат.

1. Категорії людей, знищених у Радянському Союзі протягом 1917-1953 рр.

(крім воєнних втрат 1939-1945 рр.) (за Р.Медведєвим і Р. Конвестом)

Громадянська війна і голод у Поволжі

(1918-1921 рр.) від 3 000 000 до 5 000 000

Політичні репресії 1920-х років десятки тисяч

Примусова колективізація та "розкуркулення"

після 1929 р. від 10 000 000 до 14 000 000

Український голодомор (1932-1933 рр.) від 6 000 000 до 7 000 000

Великий терор (1934-1939 рр.) і чистки 1000 000

Депортації в ГУЛАГ (до 1937 р.) 10 000 000

Розстріли і принагідні страти (1937-1939рр.) 1 000 000

Депортація з Західної України, Прибалтійських держав

і Румунії (1939-1941рр.) 2 000 000

Іноземні військовополонені поляки, фіни, німці, румуни, японці 100 000

Депортації в ГУЛАГ (1939-1945рр.) 7 000 000

Депортації народів поволжських німців, чеченців, інгушів,

кримських татар тощо 1000 000

Післявоєнна перевірка репатрійованих жителів окупованих

німцями територій від 5 000 000 до 6 000 000

Загалом (за середніми оцінками) бл. 54 млн.

2. Головні категорії людських жертв у Європі

Загальні цивільні втрати у Європі під час

Другої світової війни бл. 27 млн.

Кількість радянських громадян, які загинули під час Другої

світової війни бл. 27 млн.

Жертви радянського ГУЛАГу 22 млн.

Військові втрати під час Другої світової війни 14 млн.

Жертви колективізації та розкуркулення 12 млн.

Військові втрати під час Першої світової війни 8 млн.

Жертви російської громадянської війни 7 млн.

Жертви українського голодомору 7 млн.

Єврейський голокост 6 млн.

3. Геноцид євреїв 1939-1945рр.

Серед інших країн:

Польща 2 350 000- 3 000 000

Радянський Союз 1 500 000- 2 000 000

Німеччина і Австрія 218 000– 240 000

Загалом по Європі (у середньому) бл. 5 571 300

4. Військові втрати під час Другої світової війни (вбиті і померлі від ран). Серед інших країн:

Союзні держави

Радянський Союз 8-9 000 000

Всього по Європі (разом з іншими країнами) 10 026 945

Держави осі

Німеччина 3 500 000

Всього (разом з іншими країнами) 4 335 232

Загальні втрати (приблизна оцінка) 14 362 177

5. Цивільні жертви під час Другої світової війни

Серед інших країн:

Радянський Союз 16 000 000 –

19 000 000

Німеччина 80 000

Загалом по Європі до 27 077 614

Примітка. Втрати у Радянському Союзі спираються не на кількість зареєстрованих смертей, а на післявоєнний демографічний дефіцит і поділяються на кілька категорій названих у таблиці 1. Тільки почасти їх можна приписувати німецькій окупації. Ця цифра не враховує національності жертв (офіційно про це ніколи не оголошувалося), хоча найтяжчих утрат зазнали українці, білоруси, росіяни, поляки, прибалтійські народи і євреї.

Матеріали дані з книги «Європа. Історія» Н.Дейвіс, стор. 1377.

Увага! За винятком єврейського голокосту, жодна з поданих тут оцінок не була реально досліджена і підтверджена, тож вони можуть правити лише за своєрідні загальні показники на шкалі втрат.

Додаток 10

ВТРАТИ УКРАЇНИ В 1939 -1945 РОКАХ

Матеріал дано з книги П. Кардаша «Злочин»

І. УКРАЇНСЬКІ ВТРАТИ

Цивільне населення 9 120 000

а) Виселено у Східну Росію, 5 950 000

в тому числі:

Виселено впродовж 1939-1941 років з Галичини у

совєтські табори 300 000

«Евакуація» селян 1941 року в Росію 2 500 000

«Евакуація» індустріальних робітників з Донбасу, Харкова та

Запоріжжя на Урал та в Сибір 1941-1942 рр. 1 500 000

Виселення «репатріантів» з Німеччини: полонені та молодь, які були

вивезені німцями у 1941-1945 роках 250 000

Знищення населення під час воєнних операцій у Криму

та на Закарпатті у 1944-1945 роках 1 400 000

б) Вивезення до Німеччини та екзекуція німцями, 3 170 000

в тому числі:

Вивезення молоді на примусову роботу протягом

1941-1943 років 2 300 000

Розстріл патріотів у Львові, Києві, голодова втрата у Харкові,

знищення по інших містах у 1941-1943 роках 370 000

Загибель під час воєнних операцій німців у 720 містах

протягом 1941-1944 років 500 000

в) Під час війни 1941-1945 років загинуло 3 550 000

в тому числі й на фронтах 1 700 000

у німецькому полоні, з них 500 000 врятувались та поступили в нові «західні військові формації», залишились на Заході 1 100 000

Разом загинуло 12 670 000

г) Еміґраційні втрати 725 000

в тому числі: в українських військових формаціях в Україні та в німецьких збройних силах, як автономні військові з'єднання (1943-1945) 300 000

Політична еміграція, зосереджена в Німеччині та в Австрії,

1944-1946 роки 240 000

Новопосталі політичні емігранти в Прибалтиці

(Литва, Латвія, Естонія) 185 000

Загальні втрати українців за шість років війни 13 395 000

II. ВТРАТИ МЕНШИН

Майже повне знищення шести основних національних меншин

(євреїв, поляків, німців, мадярів, румунів, чехів) 4 508 000

Виселення п'яти національностей (головно з Криму і Закарпаття):

греків, болгар, вірменів, мадярів, словаків 224 000

Цю кількість компенсовано переселенням з Росії росіян,

як новопоселенців (до 1953 року) 3 800 000

III. ЖЕРТВИ СЕРЕД НАСЕЛЕННЯ

Загальні втрати, 21 627 000

в тому числі українців, 11 395 000

меншин 8 233 000

Зменшення цивільного населення, 15 927 000

військового елементу, 5 700 000

в тому числі українців, 3 550 000

інших націй 2 150 000

ІV. ДЕЯКІ ВИСНОВКИ

Д-р Володимир Трембицький.

У нашій державі 1946 року повинно було жити 53 000 000 осіб, а за статистикою було 32 000 000, тобто як і в 1910 році. Відповідно у 1946 році в нашій Україні мусило бути 39 720 000 українців. За статистикою залишилося лише 26 328 000 осіб (приблизно стільки, скільки було 1918 року).

Додаток 11

Втрати на Черкащині у війні

З книги "Черкащина в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945рр."

У роки війни за 1 418 діб загинуло 161 481 черкащан, в тому числі 151 031 – безпосередніх учасників бойових дій – військовослужбовців, партизанів, бійців народного ополчення та винищувальних батальйонів. На території Черкащини гітлерівці знищили понад 120 тис. чоловік.

Для порівняння: у період Другої світової війни (1939-1945 рр.) США втратили близько 300 тис., Велика Британія – 370 тис., Франція – 600 тис., Австралія і Нова Зеландія – 40 тис., Африка – 10 тис. чоловік.

Гітлерівцями знищено і розстріляно на окупованій території:

Росії 1 млн. 793 тисячі;

України 4 млн. 497 тисяч;

Білорусії 2 млн. 198 тисяч;

Латвії 644 тисячі:

Литви 666 тисяч;

Естонії 125 тисяч;

Молдавії 64 тисячі.

Відомості про кількість черкащан, учасників Великої Вітчизняної війни

Служило в Червоній Армії станом на червень 1941 р. - 46796 чол.

Мобілізовано до Збройних Сил колишнього СРСР - 179199 чол.

Направлено до народного ополчення, винищувальних батальйонів - 4389 чол. Брало участь у партизанському русі, антифашистському підпіллі на території колишнього СРСР, русі Опору в інших країнах - 4779 чол.

Служило в арміях інших держав, що воювали проти фашистської Німеччини - 27 чол.

Разом - 235190 чол.

Відомості про людські втрати у період Великої Вітчизняної війни по Черкащині

Військовослужбовці армії та флоту, бійці народного ополчення та винищувальних батальйонів; працівники морських і річкових флотів, залізниць, цивільної авіації, котрі транспортували війська; вільнонаймані Червоної Армії, цивільні особи - учасники бойових дій, будівельники оборонних споруд у прифронтовій смузі, полягли в боях, померли від ран і хвороб у госпіталях, загинули в полоні, пропали безвісті - 148119 чол.

Партизани та підпільники, учасники руху Опору в інших країнах - 3912 чол.

Мирні жителі (загинули внаслідок військових дій, каральних акцій німецько-фашистських загарбників) - 16450 чол.

Разом - 168481 чол.

Мирних жителів примусово вивезених німецько-фашистськими загарбниками на каторжні роботи в період окупації України - 60453 чол.

Відомості про кількість загиблих у Великій Вітчизняній війні на території Черкащини, місце народження та призову яких не встановлено

Бійці армії та флоту - 52778 чол.

Партизани та підпільники - 557 чол.

Радянські військовополонені - 95043 чол.

Разом - 148378 чол.

Загинуло на території області, місце народження або призову яких встановлено - 62312 чол. (дані про них відправлені у всі регіони колишнього СРСР).

Всього загинуло на території області - 210668 чол.

Відомості про військові поховання періоду Великої Вітчизняної війни на території Черкащини

Назви могил	Кількість могил	У них поховано
Братських	773	194250
Індивідуальних	158	182
Безіменних	195	2374
Разом	1126	196806

Додаток 12

Радянсько-фашистська дружба

Якби містам привласнювали звання так само, як людям, Брестська фортеця була б двічі героєм. Тому що в червні сорок першого вона відбивала вже другу облогу. Перший раз гарнізону Брестської фортеці довелося тримати оборону в тридцять дев'ятому. Тоді її захищали польські війська генерала К. Плісовського. А нападаючими були всі ті ж...

У тридцять дев'ятому, коли Німеччина напала на Польщу, Брестську фортецю штурмували сім разів. Атаки німецької піхоти підтримувала артилерія. Але все було безуспішно. Гарнізон успішно відбивав спроби прориву. Нападаючим здавалося, що протистоїть їм могутнє військове угруповання. А генерал Костянтин Плісовський командував всього лише трьома батальйонами піхоти і батальйоном охорони. У нього не було навіть жодного протитанкового знаряддя. А в місто, до якого рукою подати, вже входила танкова дивізія Гудеріана.

13 вересня Плісовський наказав евакуювати з Брестської фортеці сім'ї офіцерів і підофіцерів, замінувати мости і підходи до фортеці і заблокувати головні ворота танками. Декілька легких бойових машин, які мав у своєму розпорядженні генерал, по прямому призначенню використовувати було безглуздо.

14 вересня частини 10-ої німецької танкової дивізії 19-го армійського корпусу висувалися до фортів. Артилерія обрушила на фортецю могутній вогонь. Потім на штурм пішла піхота. Але гарнізон відбив атаку. Під командуванням генерала Плісовського були дві тисячі чоловік. Тих, що атакують - п'ять тисяч. Але фортеця трималася. 16 вересня почався ретельно підготовлений штурм фортеці, але його знову успішно відбили. У цих боях генерал Плісовський був поранений.

Брестська фортеця билася в облозі три доби - з 14 по 17 вересня. Вона могла б триматися і довше. Але того дня кордон перейшла Червона Армія. Усім було ясно, що у війні стався інший поворот, і подальший опір, яким би героїчним він не був, тільки перемеле людські життя і закінчиться безглуздим знищенням гарнізону. Щоб зберегти людей, генерал Плісовський ухвалив рішення вивести свої батальйони з приреченої цитаделі.

У ніч на 17 вересня польські військові вийшли з фортеці під артилерійським вогнем. Не кидали убитих, виносили поранених. Ті, хто уцілів дісталися до Тересполя і поховали загиблих на місцевому кладовищі. Там і зараз є збереженні їх могили.

А зі сходу, назустріч військам вермахту вже йшли полки комкора Василя Чуйкова.
У той самий час, коли поляки йшли з фортеці, у Кремль був викликаний посол Польщі Вацлав Гжібовський.

Заступник наркома закордонних справ СРСР Володимир Потьомкін зачитав йому ноту, підписану Сталіним: «Польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність польської держави. Варшава як столиця Польщі більше не існує. Польський уряд розпався і не проявляє ознак життя. Це означає, що польська держава і уряд фактично перестали існувати. Тим самим припинили свою дію договори, підписані між СРСР і Польщею.

Надана самій собі і залишена без керівництва, Польща перетворилася на зручне поле для усіляких випадковостей і несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР».

«Польща ніколи не перестане існувати!» - відповів посол і відмовився прийняти ноту. Потьомкін спробував усучити ноту йому прямо в руки, але Гжібовський кинув її на стіл і ще раз повторив: «Ніколи!», і вийшов з кабінету, хлопнувши дверима. Коли він під'їхав до будівлі посольства, його вже чекав кур'єр з Наркомінділу - з нотою в руках. Але і там вручити ноту не вдалося. Тоді її просто відправили до посольства поштою.

У ту ж ніч і в той же час, коли Потьомкін читав польському послові ноту Сталіна, в Кремль був викликаний німецький посол граф фон Шуленбург. Його, на відміну від польського дипломата, приймали як дорогого гостя: не замнаркома з сухим читанням ноти, а Сталін, Молотов і Ворошилов з хорошими новинами. Після дружніх рукостискань фон Шуленбургу сказали, що саме сьогодні на світанку Червона Армія перейде радянсько-польський кордон по всій довжині - від Полоцька до Каменець-Подільська. Посла попросили передати до Берліна дружнє прохання про те, щоб німецькі літаки не залітали на схід від лінії Білосток - Брест - Львів. Посол пообіцяв, що ніяких неприємних сюрпризів у вигляді літаків, що баражують, на шляху радянських військ не буде.

А вранці «Правда» і «Вісті» вийшли з текстом радянсько-німецького комюніке на перших шпальтах:

«В уникнення всякого роду необгрунтованих чуток щодо завдань радянських і німецьких військ, що діють в Польщі, уряд СРСР і уряд Німеччини заявляють, що дії цих військ не переслідують якої-небудь мети, що йде врозріз з інтересами Німеччини або Радянського Союзу і суперечить духу і букві пакту про ненапад, укладеного між Німеччиною і СРСР. Завдання цих військ, навпаки, полягає в тому, щоб відновити в Польщі порядок і спокій, порушені розпадом польської держави, і допомогти населенню Польщі перевлаштувати умови свого державного існування».

Так Радянський Союз розірвав підписаний ще в 1932 році радянсько-польський договір про ненапад. Згідно з цією угодою заборонялася допомога і будь-яке сприяння Радянського Союзу державі, яка нападе на Польщу, і навпаки. Але що там виконання міжнародного договору, якщо йдеться про ділення територій! Радянсько-польський договір про ненапад був забутий в той же момент, коли Німеччина запропонувала просто поділити Польщу і назавжди стати добрими сусідами.

При цьому радянське командування побоювалося, що, не дивлячись на пропозицію вічної дружби, німецька армія може, ніби ненавмисно вийти на «лінію Сталіна», і стрімко двинуло свої війська на захід. Офіційно це називалося - захистити братські народи України і Білорусії. Спочатку захисників дійсно зустрічали там радісно. Радянська пропаганда трудилася не дарма. Ще задовго до війни з того боку через кордон іноді перебігали групи молоді. Бігли, щоб жити у вільній країні. Але тут їх хапали чекісти і старанно вибивали свідчення, ніби всі ці жовтороті молодики і дівчата, що ошаленіли від страху, - польські шпигуни. Тих, хто признавався, розстрілювали. Тих, хто допити витримував, відправляли на двадцять років в табори.

Радянсько-німецький пакт про ненапад був підписаний 23 серпня 1939 року. До нього додавався секретний протокол про розділ Східної Європи між Москвою і Берліном. 31 серпня Верховна Рада СРСР його ратифікувала. Радянський народ, як завжди, відповів оваціями. Про секретний протокол йому, природно, не доповіли.

У ніч на 1 вересня Німеччина напала на Польщу

До речі, Радянський Союз порушив договір з Польщею про ненапад ще до його одностороннього розриву - до 17 вересня, коли послу зачитали радянську ноту. Через тиждень після нападу Німеччини на Польщу, 8 вересня, посла Гжібовського запросив Молотов і сказав, що відтепер транзит військових матеріалів до Польщі через територію СРСР заборонений. А з першого дня війни Радянський Союз люб'язно надав Німеччині мінську радіостанцію, щоб німецькі війська могли використовувати її як радіомаяк для наведення літаків, бомбардуючих Польщу. За цю дружню послугу Герінг особисто подякував наркома оборони Клима Ворошилова. А коли з Польщею було покінчено, прислав йому в подарунок літак.

Залякування Європи

Брест був окупований 22 вересня відразу двома арміями. З східного боку до міста увійшла авангардна 29-а танкова бригада під командуванням Семена Кривошеїна. Згідно з секретним протоколом, Брест ставав радянською територією. Наступного дня німецькі війська повинні були покинути місто. Але для демонстрації радянсько-німецької дружби воєначальники вирішили розійтися красиво. І раз вже дві армії зустрілися як друзі, як союзники, які разом провели успішну бойову операцію, то за всіма традиціями це належало відзначити. І вони вирішили провести сумісний парад. Прощальний - німці ж пішли недалеко, на свою сторону за р. Буг.

Це було щире торжество. Солдати двох армій на вулицях Бреста обмінювалися цигарками, офіцери пригощали один одного пивом.

Загальні урочистості сталися наступного дня після приходу радянських військ,
23 вересня 1939 року о 16.00. На трибуні - генерал Гудеріан і комбриг Кривошеїн.

Зазвичай паради приймає одна людина. Щодо цього разу, приймаючих було двоє.
На дерев'яну трибуну в центрі Бреста піднялися два командири у парадній формі: випускник Казанського танкового училища Хайнц Гудеріан і випускник Військової академії імені Фрунзе Семен Кривошеїн.

Генерал Гудеріан потім пригадає ці вересневі дні у своїх мемуарах: «Як вісник наближення росіян прибув молодий офіцер на бронеавтомобілі, що повідомив нас про підхід їх танкової бригади. Потім ми отримали звістку про демаркаційну лінію, встановлену міністерством закордонних справ, яка, проходячи по Бугу і залишала за росіянами фортецю Брест. В день передачі Бреста росіянам у місто прибув комбриг Кривошеїн, танкіст, що володів французькою мовою; тому я з ним зміг легко спілкуватися. Наше перебування в Бресті закінчилося прощальним парадом і церемонією з обміном прапорів у присутності комбрига Кривошеїна».

Парад пройшов чудово. Війська з обох боків показали прекрасну стройову виучку. Парадні розрахунки йшли під звуки Бранденбурзького маршу. Через сорок п'ять хвилин після початку параду на площі зазвучали національні гімни. Прапор рейху був спущений. Комбриг Кривошеїн виголосив по-військовому коротку промову. Радянський солдат підняв червоний прапор. Парад закінчено. Рейх йде на ту сторону нової межі. В урочистій обстановці Радянському Союзу передано місто Брест. Як і належить, все завершилося банкетом для вищого керівництва. Розставання вдалося на славу. А 24 вересня німецькі війська покинули Брест. Ненадовго.

Цей парад був не для своїх громадян, не для радянського народу, не для німців. І вже, тим більше, не для жителів Бреста, які не могли зрозуміти, в чиїх руках опинилося місто, чия тут влада і в якій країні вони тепер житимуть. Гуркіт німецьких і радянських чобіт по брестській брущатці повинен був могутньою луною відгукнутися у Європі. Треба було показати всьому світу, що з'явився могутній союз двох дружніх держав, які упевнено перекроять не тільки карту Польщі, але й карту світу. Шматок відріжуть для Німеччини і свою частку - для СРСР. З світом буде так, як було з Польщею.

Парад у Бресті був не єдиним сумісним торжеством. У Гродно і Пінську теж пройшли паради з братанням радянських і німецьких солдатів - правда, менш масштабні, ніж у Бресті. Німеччина називала їх «парадами переможців», а СРСР - «парадами дружби».
У Гродно на такій же, як у Бресті, поспішно збитій трибуні парад приймав комкор Василь Чуйков. Зайняті німцями міста за договором про дружбу і межа, яка вслід пакту про ненапад підписали СРСР і Німеччина, передавалася з рук в руки. Ніби злодій приносив улов скупникові краденого.

Радянські війська просувалися швидко, міста займали миттєво. І справа тут не в бойовій виучці. Ніякого серйозного опору на своєму шляху Червона Армія не зустрічала. Чому ж поляки, що відчайдушно воювали з німцями, навіть не спробували дати відсіч такій же агресії зі сходу? Вони чітко виконували наказ. Верховний головнокоман-дуючий польськими озброєними силами маршал Ридзсмігли відразу після вторгнення Радянської армії до Польщі направив у війська директиву: «З Радами в бої не вступати, чинити опір тільки у разі спроб з їх боку роззброєння наших частин, які увійшли до зіткнення з радянськими військами. З німцями продовжувати боротьбу. Оточені міста повинні битися. У випадку, якщо підійдуть радянські війська, вести з ними переговори і добитися виведення наших гарнізонів до Румунії і Угорщини».

Маршал чудово розумів, що воювати на два фронти країна не зможе. Німеччина кинула проти Польщі півтора мільйони чоловік (62 дивізії), 2800 танків і 2000 літаків. Польське військо налічувало мільйонів чоловік (37 дивізій - 31 кадрова і 6 резервних),
870 танків і танкеток та 771 літак застарілої конструкції. Німецькі війська перевершували ворога і чисельністю, і технікою. Поляки билися героїчно, проте відкрити ще один фронт на сході їх армія вже не могла. І тому вирішено було не чинити опір радянським військам,
а вести з ними переговори. Польське командування повідомило радянське керівництво,
що дії Червоної Армії не вважає початком війни СРСР проти Польщі.

Розвідка парадом

Але була ще одна характерна деталь того параду. В той час, коли дружні війська ще готувалися до сумісного свята, німецька розвідка старанно обстежувала лівий берег Бугу, який повинен був стати межею між Німеччиною і Радянським Союзом. Разом з червоними командирами німці бродили по укріпленнях Брестської фортеці, ніби знайомлячись з місцями, де була отримана перемога над польським гарнізоном. Оглядали зруйновані каземати, кинуту амуніцію. А сапери в цей час заміряли глибини, визначали напрями, найбільш зручні для форсування Бугу і Мухавця. Потім, коли 22 червня 1941 року відбувся перехід межі і штурм Бреста і фортеці, німецькі війська діяли на подив злагоджено. Вони знали наперед, на які майданчики висаджувати десант, де форсувати річку, куди краще всього переправляти артилерію. І де найуразливіші місця Брестської фортеці.

А в послужному списку Хайнца Гудеріана - Казанське танкове училище і академія Генштабу. Блискучий офіцер прусської школи отримав ще і чудову підготовку в кращих учбових закладах вірогідного ворога. Можливо, у німців не було б такого приголомшливого успіху на початку війни, коли б не ця співпраця між вермахтом і вищим командуванням Червоної Армії.

Наша країна готувала у себе кадри німецьких льотчиків - майбутніх асів Другої світової війни. Німці чудово вивчили нашу військову техніку, були достатньо обізнані з останніми досягненнями радянської військової науки. Вони знали в обличчя багатьох воєначальників, їх сильні сторони і недоліки. І навіть територія, на якій довелося потім воювати, німцям була добре знайома.

У червні сорок першого німецькі війська залишили Брестську фортецю в тилу, в оточенні, і рушили далі. За безрозсудну радість, з якою в тридцять дев'ятому вітали в Бресті вермахт, через два роки було заплачено життями тисяч солдатів. На кожного убитого німця - десять наших. Оточені, кинуті своїм командуванням, вони вимушені були самі зупиняти німецькі війська. Затримувати їх на непозначених рубежах - іноді, можливо, всього на хвилину. Німці не дійшли до Москви тільки тому, що наші солдати узяли на себе тяжку роботу виправлення бездарної політики своєї держави.

Довгий шлях до меморіалу

Брестська фортеця не зупинила німецькі війська, як це потім підносилося радянською пропагандою. Танкові колони просувалися вглиб країни. А там, в Бресті, німці залишили лише окремі частини Другої піхотної дивізії вермахту, яким наказано було добити непокірний гарнізон. Втім, гарнізон - це дуже гучне слово. Багато кого до початку війни у фортеці вже не було. Декого вивели в літні табори, хтось пішов на маневри або на будівництво укріпрайону, у фортеці залишалося від семи до восьми тисяч військовослужбовців. Та ще триста офіцерських сімей. Хтось з командирів, побоюючись оточення, поспішив вивезти своїх рідних, підлеглих. А у фортеці залишалися в основному господарські підрозділи, медична частина, транспортна рота, інтендантські команди. Стройових було мало.

Проте ці розрізнені підрозділи, ніким не об'єднані, чинили наступаючим німцям нечуваний опір і протрималися більше місяця. Командирів високого рангу серед захисників фортеці не було. Найстаршими за званнями залишалися майор Гаврилов, капітани Зубачев, Шабловський, Касаткін і полковий комісар Фомін. А в основному - командири рот, взводів, відділень. Вони й організували майже неможливий в тих умовах опір і трималися, поки були боєприпаси. Захисники гинули під обвалами, під вогнем, без надії на допомогу.
Про цей подвиг потім ходитимуть тільки смутні чутки. Багато з тих, хто дивом вижив, пройде ще й сталінські табори. Полон солдатові країна не прощала.

Солдати Війська польського, що двома роками раніше зустріли там війну, покинутими себе не вважали. З ними був їх генерал. Вони не писали на стінах: «Помремо, але з фортеці не підемо». Солдати гідно виконали свій військовий борг. І той, хто відповідав за них, виконав свій командирський борг, узявши відповідальність на себе і вивів захисників з обложеної фортеці, з військовими почестями поховав загиблих. Всіх до єдиного. Можливо, саме це радянська влада йому не змогла пробачити.

28 вересня 1939 року генерал Костянтин Плісовський, що командував обороною Брестської фортеці, радянськими військами був узятий в полон. Його відправили до табору в Старобельському. А через декілька місяців розстріляли в будівлі Харківського НКВД.
У 1996 році наказом міністра оборони Польщі 6-ій бронекавалерійській бригаді Війська польського присвоєно ім'я генерала Костянтина Плісовського.

Майора Гаврилова, захисника Східного форту, 23 липня 1941 року взяли у полон німці. Він був важко поранений і настільки виснажений, що німці зрозуміти не могли, як він ще міг стріляти. Полоненого Петра Гаврилова на носилках пронесли перед строєм, щоб солдати віддали честь героєві. Пізніше ці почесті коштували майорові десяти років таборів. Героєм Радянського Союзу він стане багато років опісля.

Московському вчителеві, сержантові Олексію Романову, що захищав фортецю, німці почестей не надавали. Його знайшли без свідомості під завалом і кинули в табір військовополонених. У Гамбурзі, коли їх вивели на розчищення руїн, Олексій Романов утік. Він пробрався в порту на шведський торговий корабель і, зарившись у вугільному трюмі, доплив до Стокгольма. Там поліція передала Романова особисто радянському послові Олександрі Коллонтай. У той час вона вже пересувалася в інвалідній колясці. Почувши історію Романова, сказала: «Пробачте, що не можу встати перед вами на коліна». Коллонтай допомогла сержантові повернутися додому, однак Батьківщина сентиментальністю не відрізнялася. І зустріла його так, як і інших, що потрапили в полон.

Тільки через десять років, коли Хрущов став повертати людей з таборів, захисники фортеці дізналися, що вони - не злочинці. Їх військову честь врятував письменник Сергій Смірнов. Це він допомагав колишнім ув’язненим, слухав їх скупі розповіді і відтворював в деталях майже фантастичну історію. Тільки завдяки йому їх все-таки визнали героями. Реабілітували і нагородили. А в Брестській фортеці почали будувати меморіальний комплекс, що став головним об'єктом радянських екскурсій після Червоної площі і Ермітажу. І імена героїв-захисників там накреслили, і монумент звели. Справедливість восторжествувала.

А про те, що в 1939 році цю ж фортецю захищали від фашистів інші солдати, той красномовний меморіал мовчить. Ніби й не було тридцять дев'ятого, трибуни з Хайнцем Гудеріаном і Семеном Кривошеїним. І тим більше не було радянсько-німецького комюніке, і польського посла, що кричав «ніколи!», і розстріляного генерала Плісовського…

Інтернет. Ірина ХАЛІП

Додаток 13

Битва за Дніпро і Київ: героїзм і трагедія
(маловідомі сторінки)

Віктор КОРОЛЬ, доктор історичних наук, професор кафедри новітньої історії України Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.

Відомо, що битва за Дніпро та Київ увійшла в історію війни проти фашизму як складова частина зусиль нашого народу в здобутті Перемоги. Значною мірою вона вплинула на подальший хід воєнних дій і сприяла розгрому ворога. Водночас ці події надто загероїзовані, в їх горнилі поклали голови, часто даремно з вини командування всіх рівнів, сотні тисяч людей, здебільшого молодих. Саме їх, необстріляних, "зелених" у першу чергу кидали в бій. Кидали часто без обмундирування, відповідного озброєння, навіть без прийняття присяги, без відповідної артпідготовки, підтримки танковими частинами.
Їх призивали так звані польові військкомати, які діяли в складі частин, що наступали.
Ці військкомати мобілізовували всіх здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних хлопців. Відразу після визволення того чи іншого села або населеного пункту нашими військами від фашистів, туди заходили так звані польові військкомати, що складалися, як правило, зі взводу солдатів і кількох офіцерів. Починалися фактично облави по хатах. Шукали молодих хлопців і при цьому ніхто не питав їх паспорти, не цікавився віком. Вирішували офіцери, вирішували на око кому скільки приблизно років, не слухаючи навіть батьків, в основному матерів, бо чоловіки були на фронті, які намагалися доказати цим недолюдкам, що їх дітям не має ще 18-ти років і що вони нездатні поки до військової служби, тим більше відразу йти в бій. Були серед мобілізованих і колишні військовополонені Південно-Західного фронту, яких у кількості понад 270 000 відпустили в 1941 році, на клопотання родичів, німці. Вони жили зі своїми сім'ями і ніяких злочинів проти радянської влади не чинили. Але де там! Для військкоматників вони були потенційними зрадниками, так само як і для командування військових частин, що визволяли Лівобережну Україну. З цього приводу письменник
А. Дімаров пише: "Не забуду, поки житиму, одну атаку взимку сорок третього... Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник,
і його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кількасот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів" [1].

А ось рядки запису в щоденнику О. Довженка від 16 грудня 1943 року: "усіх мучить думка про нелюдські, небачені страждання народу. Розповідають, що на Україні починають уже готуватися до мобілізації шістнадцятилітніх, що в бої гонять погано навчених, що на них дивляться як на штрафників і нікому їх не жалко, нікому..."

Бачила жахливі наслідки цих атак і моя мати, Король Тетяна Анатоліївна, яка поверталась до Києва з біженців. Вона, щоб вижити, працювала в селах Кагарлицького району Київщини. В кінці листопада 1943 р. вона разом з малолітньою дочкою йшла полями району і набрела на одне поле, де мов колоски лежали сотні вбитих наших хлопців, яких кинули в атаку на німців наші недолюдки командири. Всі вони були або у фуфайках або у свитках та в чоботях. Багато було без головних уборів. Їх волосся розвівав вітер.
Моя малолітня сестричка спитала матір, сидячи у неї на руках: "А чого це дяді лежать?" Мати ж замість відповіді просто намагалась зробити так, щоб вона не дивилася на мертвих людей. Військове командування і не думало ховати цих людей, які загинули майже без зброї в безглуздих атаках. Робили це жителі навколишніх сіл.

Були серед них і колишні військовополонені, про яких говорилося вище. Не їх вина, а біда, що полонені змушені були випити гірку чашу полону - результат невміння, бездарності, а часто і боягузтва частини наших воєначальників, які своєю безпорадністю привели на поріг цієї трагедії. У результаті вже 1943 року під час битви за Дніпро колишніх військовополонених вважали винуватцями трагедії 1941-го: посібниками окупантів.
Ці солдати з відома командувача Воронезького фронту (командував ним М. Ватутін), і у військах цього фронту їх було найбільше, ішли в атаку без належного озброєння і підготовки і в такий спосіб спокутували свою "провину" "окупації". Про це, так само як і про те, що їх часто кидали в атаки, в яких в той момент не було особливої необхідності, за якість висотки, свідчили О. Довженко, А. Дімаров, В. Астафьєв, генерал армії М. Лященко, О. Гончар та інші. Генерал М.Лященко, наприклад, писав: "Справді, в тій війні багато смертей нічим не виправданих. Зустрічалися воєначальники і командири, які прагнули досягти успіху за будь-яку ціну" [2]. А прикладом для них були той же Г. Жуков, І. Конєв, М. Ватутін і деякі інші. Для них найвище, що створив Бог, - людське життя, було ніщо. Плюндрувалися честь, гідність, совість. Натомість лайка, наказ згори були найвищим судом. Той же Г. Жуков під час битви за Дніпро і пізніше наказував розміновувати німецькі мінні поля, які зустрічалися на шляху військ, які були під його командуванням, таким чином: "Коли ми наштовхувалися на мінне поле, - говорив він при зустрічі з командуючим військами союзників Д. Ейзенхауером у 1945 р., - то наша піхота атакувала його так само, нібито його там не було. Втрати, які ми несли від протипіхотних мін, ми вважаємо рівними тільки тим, які б понесли від кулеметного вогню і артилерії, якщо б німці замість мінних полів вирішили захищати цю ділянку сильним військовим з'єднанням. Проте атакуюча піхота не підриває міни протитанкові. І після того, як вона проникає в глибину мінного поля і створює плацдарм, підходять сапери і роблять проходи, через які може пройти наша бойова техніка".

Ейзенхауер був шокований і сказав: "Я ясно уявив собі яскраву картину того, щоб трапилося з будь-яким американським або британським командуючим, якщо б він застосував подібну тактику". Може саме тому ми і маємо сотні тисяч не похованих солдатів, чиї кістки біліють в лісах та полях. Може, тому деякі наші воєначальники зводять дачі на місці колишніх солдатських поховань, або наказували у перші дні Чорнобильської катастрофи нічим не захищеним від радіації солдатам саперними лопатками скидати графіт з даху зруйнованого реактора. А коли їм пізніше цим дорікали, то вони заявляли: "Ну подумаєш, загинуло кілька десятків солдат"! Може тому 23 лютого і 9 травня ми в основному бачимо старших офіцерів та генералів на урочистих заходах. А де ж рядові піхотинці, на яких випав основний тягар війни? І це при тому, що кількість учасників війни, за словами Президента України, все більшає і становить в два рази більше, ніж в Росії. Прикро, що саме рядові найчастіше гинуть і нині. Скільки їх полягло в Афганістані.
Але тут не зафіксовано жодного випадку, щоб воювали там діти або онуки генералів, адміралів та маршалів. Вони, як правило, займають місця у військових академіях або служать далеко від небезпечних "вогнищ".

Однак повернімося до битви за Дніпро і Київ, яка викликала ці роздуми. На кінець вересня 1943 року радянські війська вийшли до Дніпра на фронті понад 750 кілометрів. Центр бойових дій перемістився в район середньої течії річки. Позаду був Сталінград, Курська битва, які сприяли завершенню корінного перелому у війні. Визволено декілька українських міст і сіл. Першими на землю України ступили солдати 573-го полку 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту. В той же день воїнів-визволителів побачили жителі перших українських сіл: Півнівка, Морозівка, Микільське Міловського району Ворошиловградської області. Про жорстокість цих боїв свідчить лише одна цифра - 1066 воїнів семи національностей віддали своє життя лише за районний центр Мілове [3].

Битва за Дніпро і визволення Києва складалася з кількох стратегічних та фронтових наступальних операцій, що здійснювалися у два етапи.

Перший - Чернігівсько-Полтавська стратегічна наступальна операція (26 серпня -
30 вересня 1943 р.), метою якої було визволення Лівобережжя України, виходу до Дніпра у середній течії, форсування ріки з ходу і відповідно захоплення плацдармів на правому березі.

Другий - це Київська стратегічна операція (12 жовтня - 23 грудня 1943 р.), метою якої був розгром київського угруповання німців, визволення Києва, а також створення стратегічного плацдарму на правому березі Дніпра для створення передумов подальшого наступу.

Чернігівсько-Полтавську стратегічну наступальну операцію здійснювали війська Центрального (командувач - генерал К. Рокосовський), Воронезького (командувач - генерал М. Ватутін) та Степового (командувач - генерал І. Конєв) фронтів. Київську стратегічну операцію здійснювали війська Воронезького ( з 20 жовтня - 1-го Українського) фронту за допомогою військ Центрального та Степового (з 20 жовтня 1-го Білоруського та 2-го Українського) фронтів. Слід додати, що дії Воронезького та Степового фронтів координував представник Ставки Г. Жуков.

Для прискорення розгрому ворога до складу першого ешелону Воронезького фронту Ставкою було передано 3-ю танкову армію під командуванням генерала П. Рибалка і три окремі танкових корпуси.

Противник теж готувався до битви за Дніпро серйозно. На правому березі було споруджено рубіж з північними флангами через Вишгород та Пущу-Водицю. Друга лінія проходила через Пріорку і Солом'янку. Фортифікаційні роботи проводили місцеві жителі під примусом окупантів і військовополонених. Останніх залишилось не так багато, бо більша їх частина загинула в київських концтаборах, в тому числі і в Бабиному Яру. Один із свідків В. Давидов, в'язень Сирецького табору, який був у складі "команди смертників", яка під наглядом німців спалювала трупи в Бабиному Яру, замітаючи сліди, вцілів і розказував пізніше, що за півкілометра від місць основних розстрілів тягнувся протитанковий рів із розстріляними. Там були вбиті командири Червоної Армії, точніше комсклад. "Це можна було помітити завдяки знакам розрізнення, шпалам. У цій ямі було щось до 20000 осіб. Були люди у формі льотчиків, у комбінезонах. Було видно, що багато з розстріляних були поранені, тому що виднілися милиці і пов'язки на руках та ногах" [4].

Слід зазначити, що всі етапи битви за Дніпро були кровопролитними. І тоді, коли з'єднання Центрального фронту форсували Десну в полосі свого наступу й до 21-22 вересня вийшли до Дніпра біля гирла Прип'яті, і тоді, коли з'єднання Воронезького фронту
21 вересня досягли Дніпра в районі Переяслав-Хмельницького, і тоді, коли війська Степового фронту в день визволення Полтави вийшли (з'єднання його лівого крила) до Дніпра південно-східніше Кременчука. Нині в тих місцях ще тисячі і тисячі не похованих останків наших воїнів. У цілому в битві за Дніпро і Київ Червона Армія у вересні досягла значних успіхів. Центральний, Воронезький, Степовий і Південно-Західний фронти вийшли до Дніпра протяжністю 750 кілометрів від Лоєва до Запоріжжя.

Ставка, знаючи які надії покладає ворог на рубіж Дніпра, ще на початку вересня вказала на необхідність форсувати його раптово і захопити плацдарм на правому березі.
Це мало своє пояснення - треба було випередити ворога. Але це пояснення аж ніяк не могло виправдати майже повну відсутність у наступаючих частин засобів переправи. Досить сказати, що 22 вересня на місці основного форсування ріки, на південь від Києва в районі Букринського вигину ріки, коли переправа була у розпалі, знаходилось всього 16 понтонів. Захоплення плацдарму планувалось військами 40-ї і 3-ї гвардійської танкової армій. В ніч на 22 вересня почалося форсування ріки в районі Букрина. Першими її форсували бійці штрафних батальйонів, а потім і останні війська. Під страшним вогнем ворога на правий берег пливли наші воїни як хто зумів: тримаючись за дерева, колоди, дошки, плащ-намети, напхані соломою, і тонули, тонули тисячами. У журналах архіву Міністерства оборони колишнього СРСР є ряд лаконічних записів з прізвищами загиблих: "Тело утонуло в реке" (!!!). Такий запис стоїть навпроти тисяч прізвищ. Холодні води Дніпра стали могилою десятків тисяч воїнів [5].

З цього приводу візьмемо до уваги спогади колишнього командира штурмового батальйону капітана П. Бажина (40-армія), який долав Дніпро в районі с. Гребенів. Батальйон чисельністю 192 чол. загинув, з них потонуло 80 чоловік. Командирові батальйону присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно, хоча насправді він був тяжко поранений.

Наведений приклад показує, що у воді загинуло понад 40% особового складу батальйону. Якщо припустити, що таке співвідношення було характерним для всього плацдарму, то на етапі форсування Дніпра на Букринському вигині втрати перевищували
15 тис. чоловік [6].

Цей аналіз, проте, не може дати відображення реального стану справ під час форсування Дніпра. По-перше, підрахунки велися приблизно; по-друге, втрати одного батальйону не можна переносити на всі втрати під час цих подій. Адже форсування Дніпра в цих місцях було надзвичайно кровопролитним. Німці теж підготувалися належним чином до цього, наперед пристріляли свої кулемети і міномети та іншу зброю і цим нанесли нам великі втрати. Письменник Віктор Астафьєв - очевидець цього форсування Дніпра - писав, що коли в тилу радянських солдатів із кулеметами, спрямованими в їхні спини, зачаїлися загородзагони, німці відкрили по солдатах шалений вогонь із пристріляних кулеметів. "Найстрашнішими виявились кулемети. Легкі для перенесення скорострільні емкашки зі стрічкою на п'ятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів, річку, в якій кипіло місиво з людей. Старі і молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни - всі вони кричали одні і ті ж слова: "Мамо! Боженьку! Боже!" і "Караул!", "Допоможіть!"... А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись один за одного поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в'язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками, здригалася від людських судорог, пінилася червоними бурунами". Так радянські полководці, особливо М. Ватутін, форсували Дніпро - ціною десятків тисяч воїнів, тіла яких ще довго плавали біля берега. Деякі з них прибивало аж до берегів Туреччини. В. Астаф`єв пише: "Густо плавали у воді трупи з виклюваними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наче намилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями... Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою - надто багато було вбито народу... А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, похоронити" [7].

У ніч на 24 вересня на захоплені такою дорогою ціною шматочки землі розпочали переправи головні сили. Надвечір 24 вересня 253-я, 337-а і 38-а стрілецькі дивізії очистили від ворога Великий Букрин, Луківці і з'єднали свої фланги. Так був утворений Букринський плацдарм. У ніч на 24 вересня для підтримки військ на плацдармі у тил противника було скинуто десант 3-ї і частини 5-ї повітряно-десантних бригад. Проте всі в своїй більшості вони загинули (понад 3 тис. чоловік). Почалася кривава бійня, коли у воронках замість води стояла кров. Не покращив ситуацію і другий ешелон фронту, який М. Ватутін кинув у бій (27-а армія генерала С. Трофименка). На правому фланзі у районі с. Гребені ( 7 км до Ржищева за течією Дніпра) із такими ж значними втратами форсували ріку 237-а стрілецька та 42-а гвардійська дивізії. На лівому фланзі на південь від Григорівки захопили плацдарм у районі сіл Бучак, Студенець 30-а і 23-а, у районі Канева - 206-а і 218-а стрілецькі дивізії
47-ї армії генерала П. Жмаченка.

Отже, на кінець вересня на Букринському вигині діяли чотири плацдарми 40-ї,
27-ї армій і 3-ї танкової армії, потім 27-ї армії і т.д. Але опір німців зростав навіть тоді, коли названі плацдарми об'єдналися в один - по фронту до 11 км і вглиб до 6 км. Ряд плацдармів на правому березі Дніпра захопив і Степовий фронт. Всього було захоплено 23 плацдарми. Звичайно, форсування Дніпра військами Воронезького і Степового фронтів без військових засобів переправи, а тільки на підручних засобах, згаданих вище колодах, ящиках, плащ-наметах, напханих соломою і тому подібне - це безприкладний героїзм воїнів і, одночасно - злочин нашого командування, яке фактично, особливо М. Ватутін, утопило десятки тисяч людей в Дніпрі, намагаючись в найкоротші строки і не чекаючи, поки будуть підвезені понтони тощо, захопити згадані плацдарми. І по сьогоднішній день історики, особливо військові, обходять тему, скільки ж наших воїнів потонуло в Дніпрі під час його форсування у 1943 р.

Боротьбу наших військ на Букринському плацдармі можна розділити на два етапи. Перший тривав з 1 до 11 жовтня - це утримання і розширення плацдарму, і другий - з
12 жовтня до кінця жовтня, а фактично до початку листопада 1943 р., включаючи взяття нашими військами Києва 6 листопада. На першому етапі цієї грандіозної битви за Дніпро ворог перекинув у район Букринського плацдарму 11 дивізій, включаючи 6 танкових під командуванням одного з найбільш талановитих німецьких воєначальників генерала Гота, який своїми танковими дивізіями, особливо есесівськими "Райх", "Адольф Гітлер", "Мертва голова" та іншими прорвав усі три пояси оборони радянських військ у битві на Курській дузі, де, як відомо, радянські війська втратили безповоротно понад 6000 танків і САУ, близько 2000 літаків і понад 500 тис. солдатів і офіцерів [8]. Німецькі ж війська втратили 245 тис. вояків, 1200 танків і понад 900 літаків [9]. Такі німецькі війська і під таким командуванням протистояли нашим воїнам під час битви за Дніпро, і зокрема, під час боїв на Букринському плацдармі. Ще раз нагадаємо, що колосальні втрати радянських військ їхнє командування поповнювало з допомогою горезвісних польових військкоматів і серед цієї категорії поповнення втрати були найбільшими, бо їх Ватутін і Конєв з дозволу Жукова кидали в бій першими і це здебільшого необстріляна молодь, без необхідного озброєння і підготовки.

І хоча загальне співвідношення сил згодом було на нашу користь: 35 стрілецьких дивізій проти 19 гітлерівських, 908 танків проти 422, 2960 гармат і мінометів проти 2229, 733 літаки проти 455, перший час через відставання саперних підрозділів, що уповільнило темпи зосередження важкої техніки, на плацдармі станом на 26 вересня знаходилося сім 76-мм гармат, 29 12-мм мінометів, 31 легкий танк і лише один Т-34 лейтенанта
Ю. Сагайдачного. Звідси і колосальні втрати. Були вони великими і протягом всього жовтня, особливо 12-15 і 21-28-го. Противнику вдалося міцно затиснути наші війська в Букринському вигині, цьому сприяли також згадані складні географічні умови місцевості. Про кровопролитний характер боїв свідчить хоча б такий факт: на островах Козачий і Ольжинський від батальйону 342-го стрілецького полку 136-ї дивізії 38-ї армії залишилося всього п'ять воїнів із більш ніж 800. Усього за період з 22 вересня до кінця жовтня 1943 р., коли було прийнято рішення Ставки приступити до підготовки нової операції щодо наступу на Київ з Лютізького плацдарму, загинуло близько 240 тис. радянських воїнів, у тому числі й понад 7,5 тис. киян та жителів Київської області із загальної кількості 11157 загиблих у 1943 році, мобілізованих польовими військкоматами [10]. Причому - це дані не повні, оскільки і по сьогоднішній день місцеві жителі в районі цього колишнього плацдарму, особливо весною, знаходять десятки і сотні останків наших воїнів. Їх світла пам'ять постає перед сучасниками виключно у героїчному світлі на противагу вищого командування, яке безжально, через свою некомпетентність, жорстокість даремно втрачало тисячі й тисячі солдатів і молодших офіцерів. Особливо таке безжальне ставлення до людського життя було характерним для М. Ватутіна. За свідченнями очевидців, дослідженням істориків, робітників спецслужб та інших "Безтурботність М. Ватутіна була достатньо відома. У боях він не рахувався з числом понесених втрат, намагався не розгромити ворога, а захопити якнайбільше території. І це не наша "архіоригінальна" думка - так вважав Головнокомандуючий Червоною Армією Сталін. Звичайно, тепер складно судити про даремні і не даремні втрати, принесені на вівтар Перемоги. Проте те, що Дніпро при його форсуванні Ватутіним був повен крові радянських солдатів, - це факт" [11].

Мужність і героїзм наших воїнів - безсумнівна. Можна назвати командира десантників І. Бородавкіна, який був на чолі групи з 16 бійців, що знищила кілька німецьких танків. Командир був представлений до звання Героя Радянського Союзу. Аналогічного звання був удостоєний і В. Бабій - старший лейтенант, командир батареї 663-го артилерійського полку (47-а армія). Група на чолі з ним (60 бійців) в районі Канева 26 вересня прорвала вороже оточення й доставила все необхідне для продовження наступу полку. Можна назвати і воїнів-українців з 47-ї армії командира 1-го батальйону 722-го полку 206-ї стрілецької дивізії капітана С. Мурзу, підрозділ якого в ході битви за Дніпро першим переправився на правий берег, де стримував контратаки ворога. Це і Г. Малинко - артилерист, який у боях на Букринському плацдармі був кілька разів поранений. І навіть після чергового поранення, коли його вважали вбитим та поховали у могилі, а наші солдати його випадково відкопали. Він після одужання продовжував воювати далі, ще кілька разів був пораненим і знову героїчно бився з ворогом. Звання Героя Радянського Союзу, до якого він кілька разів представлявся, так і не було йому присвоєно [12]. І таких воїнів була більшість, саме вони лише за 5 днів на Букринському плацдармі (частини 40-ї армії) відбили 259 контратак ворожої піхоти й танків. На ділянці тільки двох з'єднань авіація противника протягом цих днів здійснила 3 тис. літако-вильотів [13].

Говорячи про героїзм наших воїнів при форсуванні Дніпра, слід згадати і партизанів, які допомагали військам у захопленні й утриманні переправ через Десну, Дніпро, Прип'ять. А це 11 партизанських з'єднань (близько 17 тис. осіб). В районі Лютежа діяв
1-й Бородянський партизанський загін на чолі з В. Данилюком, 1-й Димерський партизанський загін (командир А. Мошко) та інші. Особливо відзначилося у боях за Київ Київське партизанське з'єднання під командуванням Івана Хитриченка. В цьому році йому б виповнилося 100 років. А досить сказати, що тільки на початок жовтня 1943 року, коли бої за Дніпро і Київ були у розпалі, партизанське з’єднання нараховувало 244 командири та 2602 бійці. З'єднання за час своєї діяльності знищило 5166 солдатів і 67 офіцерів ворога, пустило під укіс 52 ворожих ешелони, підірвало 97 мостів і т.д. [14]. То хіба цей герой, який так за життя і не отримав звання Героя Радянського Союзу, до якого був представлений, не заслужив, щоб на його честь, в рік 60-річчя битви за Дніпро і Київ, була б названа його ім'ям хоча б одна київська вулиця. Тільки дочка легендарного партизана та колишній директор Київської школи № 13 ім. І. Хитриченка, Л.І. Хитриченко-Боліла створила там музей про нього. Ми всі у великому боргу перед пам'яттю цієї людини і повинні зробити все можливе, щоб увіковічити його подвиги у боротьбі з фашизмом за нашу свободу.

Це відносно героїзму наших солдатів і партизанів.

Стосовно ж трагедії, то її витоки були в першу чергу в тому, що такі колосальні втрати за Букринський плацдарм (називають фахівці і цифру понад 300 тис. загиблих) пояснюються, окрім згаданих причин, ще й тим, що Жуков та Ватутін виступили проти пропозиції командувача Центральним фронтом К.Рокосовського наступати на Київ із тих плацдармів, які захопили його війська ще у вересні 1943р. в районі с. Нові Петрівці, Лютежа, Вишгорода та ін. Тут 21 вересня 13-а армія цього фронту (командувач - генерал
М. Пухов) захопила плацдарм у межиріччі Дніпра і Прип'яті. Його було розширено по лінії фронту до 30 км, а в глибину до 35 км. У ніч на 28 вересня частини 60-ї армії (командувач - генерал І. Черняхівський) вдало форсували Дніпро і закріпилися на ділянці від Ясногородки до гирла р. Тетерів. На 30 вересня у ворога було відвойовано плацдарм по фронту до 20 і вглиб до 15 км. З цих та деяких інших плацдармів і пропонував К. Рокосовський наступати на Київ, але ж не забуваємо - представником Ставки, заступником Верховного Головнокомандувача у військах Ватутіна і Конєва був сам Жуков, який вважав себе вище Наполеона і аж ніяк не хотів поступатися лаврами полководця перед Рокосовським.
А те, що при цьому даремно загинули сотні тисяч солдатів, Жукова ніколи не хвилювало. Тільки за Берлін він умудрився, за один день 16 квітня 1945р. загубити понад 100 тис. наших воїнів під час штурму Зеєловських висот [15].

Але важкі бої в районі Букрина змусили командування, з урахуванням їх безперспективності, все-таки повернутися до плану Рокосовського. Але якою ціною. Німці ж змогли укріпитися і в районі північних плацдармів. До того ж, протягом всього жовтня наші війська постійно атакували противника з цих плацдармів, зокрема з Вишгородського 167-а та 232-а стрілецькі дивізії і 180-а стрілецька дивізія з плацдарму в районі с. Нові Петрівці. Нагадаємо, що окрім цього ще 26 вересня 240-а дивізія захопила плацдарм в районі с. Лютіж. Внаслідок запеклих боїв 29 вересня ці плацдарми злилися в один до 8 км по фронту і до 1 км вглиб. Потім їх значно розширили. Отже, якби саме з цих плацдармів почався у вересні і на початку жовтня наступ на Київ, то його б можна було захопити набагато раніше, а головне не ціною таких великих втрат. Коли ж наші війська почали наступ на Київ уже з цих плацдармів (перегруповання наших військ з Букринського плацдарму почалося в ніч на 25 жовтня), то не зовсім буде правильно вважати, що для німців це було несподіванкою. Адже, наголошуємо, протягом всього жовтня значні військові сили наших військ постійно атакували німців із цих плацдармів з відволікаючою метою. І ворог теж тримав тут значні сили, хоча і менші ніж в районі Букрина. В історію цей наступ на Київ з Лютізького плацдарму офіційно увійшов під назвою - Київська наступальна операція (3-13 листопада 1943 р.). Основний удар наносила 38-а армія під командуванням генерала К.С. Москаленка, яку було знову-таки значно поповнено за рахунок сумнозвісної діяльності польових військкоматів. Ця армія наносила головний удар силами 52-го стрілецького корпусу у напрямку: дитячий санаторій - Пуща-Водиця - Сирець - Солом'янка з метою увійти в Київ з заходу. Ці сили підтримували дві танкові бригади
5-го гвардійського танкового корпусу. 60-а армія наступала вздовж західного берега р. Ірпінь і прикривала правий фланг 38-ї армії.

А в цей час на залитому кров'ю наших воїнів Букринському плацдармі, зокрема,
1-2 листопада 40-а і 27 армії знову розпочали бої з метою скувати наявні ворожі сили. Звичайно, воїни цих армій виконували роль смертників, розраховуючись своїм життям за помилки командування 1-го Українського фронту (з 20 жовтня 1943 р.) на чолі з
М. Ватутіним. З листопада після сильної артпідготовки з Лютежа наші війська перейшли у наступ і прорвали оборону ворога. Уже наприкінці дня була захоплена Пуща-Водиця.
4 листопада було введено в дію 3-у гвардійську танкову армію. Під ранок танки увійшли в район Святошина. 5-го листопада з рубежу Святошина було введено в бій 1-й гвардійський кавалерійський корпус і 1-у Чехословацьку окрему бригаду на чолі з полковником
Л. Свободою. В ніч на 6 листопада танки 5-го гвардійського танкового корпусу прорвалися до центру міста. На борту одного з танків був командир взводу розвідки батальйону старшина Н. Шолуденко, який добре знав Київ, і розвідник Г. Івановський. Біля заводу "Більшовик" в цей танк влучив ворожий снаряд і Никифор Шолуденко загинув смертю героя, Героєм Радянського Союзу він став посмертно. А вся танкова колона досягла Хрещатика і над будинком обкому встановила Червоний прапор. О 4 годині ранку
6 листопада силами 51-го, 50-го стрілецького корпусів і 1-ї Чехословацької окремої бригади місто було повністю визволено. Командування досягло мети визволити Київ до річниці Жовтневої революції, що було заплановано Ставкою. І знову-таки, за цю символічну дату часто без належної підготовки гнав Ватутін і його оточення війська в бій.

Після оволодіння 12 листопада Житомиром радянські війська змушені були зупинити просування вперед і перейти до оборони. Бо поспішність наступу на Київ дала можливість ворогу сконцентрувати необхідні сили для контрнаступу. Для Жукова і Ватутіна це було повною несподіванкою. Ці події лягли в основу Київської оборонної операції (13 листопада - 23 грудня 1943 р.). Завдяки винятковому героїзму наших воїнів ворог був все ж розбитий і зазнав значних втрат - 90059 вбитими, пораненими, пропалими безвісти. Але втрати радянських військ в ході цієї операції, причому за неповними даними, становили теж немало - 87473, з них безповоротні - 26443 чоловіка. Тільки в боях за Житомир наші війська втратили кілька тисяч, з них близько 800 киян [16].

Всі ці події значною мірою пояснюються тим, що наша розвідка не змогла своєчасно виявити передислокацію ворожих частин із заходу під Бердичів. В їх складі було
8 танкових і моторизованих, у тому числі і дивізії СС. Фельдмаршал Манштейн застосував тут раптову нічну атаку з прожекторами, завиванням сирен і т.д. В результаті німці ледве-ледве не захопили Київ, а 19-го листопада їм вдалося знову повернути Житомир. Сталін, який в цей час був на Тегеранській конференції, наказав К. Рокосовському залишити свій Білоруський фронт, який щойно визволив Гомель, і виїхати до Ватутіна в якості представника Ставки, щоб виправити ситуацію. І саме Рокосовський, а не Ватутін чи Жуков, розробив план контрудару, що зупинив ворога.

І все-таки вирішальним фактором, який зумовив переможне завершення битви за Дніпро і визволення Києва, був винятковий героїзм і самопожертвування наших воїнів,
17,5 тисячі яких зі складу 1-го Українського фронту нагороджено орденами і медалями, а 668 отримали звання Героя Радянського Союзу. Серед них 32 киянина. Тільки серед Героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання за визволення Києва, були представники
30 національностей [17].

Про бої за Київ нині нагадує братська могила воїнів 1-ї Чехословацької окремої бригади. Місце останнього притулку польських воїнів, які теж загинули в боях за Київ - Братське кладовище Війська Польського в Дарниці. І таких братських могил, особливо росіян і українців, дуже і дуже багато. І прикро, що пошукові роботи по встановленню невідомих імен воїнів, які загинули за Київщину, на державному рівні фактично не ведуться. Прикро і те, що серед Героїв Радянського Союзу, які отримали це високе звання за форсування Дніпра, чомусь солдати - головні подвижники перемоги - представлені слабо (з загальної кількості 2438 - 47 генералів, 1123 офіцери і тільки 1268 сержантів і солдатів) [18]. Адже саме ці 47 генералів - Героїв Радянського Союзу і тих, що не отримали цього звання, утопили в Дніпрі десятки тисяч воїнів із-за невмілого і злочинного командування. Досить вказати, що нині за офіційними даними в боях за Київ і Дніпро в цілому загинуло 417 тис., а за іншими даними - понад 1 млн. осіб [19]. У цьому зв'язку звернімося і до такого видання, як "Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери Вооруженных Сил". Статистическое исследование». Ця книга під редакцією генерала Г.Ф. Кривошеєва дотримується явно застарілих, занижених даних про наші військові втрати.

Стосовно ж битви за Дніпро, то в книзі не видно, скільки ж втратив саме Воронезький, а з 20 жовтня 1943 р. - 1-й Український фронт в цій битві, особливо в боях на Букринському плацдармі. Взагалі, період з початку вересня і до кінця жовтня 1943 р., коли війська фронту зазнали колосальних втрат, у цьому виданні відсутній. Зате є дані про безповоротні втрати цього фронту з 3 по 13 листопада цього року під час Київської стратегічної наступальної операції - 6491 чоловік або 1%. Отак і фальсифікується історія [20].

Тільки під час форсування Дніпра уже не в районі Букрина, а Лютежа трупами радянських воїнів було як греблею перекрито ріку. А коли почалися морози і вода стала замерзати, то саперам довелося підривати ці дамби з людських тіл, щоб відновити течію ріки. Такою ціною було оплачено битву за Дніпро і визволення Києва. Слід сказати і те, що після визволення столиці України швидко створювалися похоронні команди з жінок і підлітків на допомогу армійським, дивізійним, полковим похоронним командам, які просто не встигали ховати трупи воїнів. Вся земля навколо Києва, навколишні ліси, поля були буквально встелені трупами наших солдатів. І ще раз наголошуємо, тільки тоді належним чином ми вшануємо пам'ять полеглих наших воїнів у битві за Дніпро і Київ, коли розшукаємо і встановимо імена всіх невідомих воїнів, які нині сплять вічним сном, в основному, у невідомих братських могилах і в районі Букрина, і в київських лісах та полях навколо міста, і на всій Київщині.

Чому б на пошукові роботи по встановленню імен невідомих героїв не виділити гроші, окрім держави, адміністрацій міст і районних центрів Київщини, ще й новим багатіям, в тому числі й генералам, чиї дачі нині як отруйні гриби ростуть на місцях, в тому числі і тих, де були кровопролитні бої за Дніпро і Київ. Адже тільки генералів у сучасній армії України 340, а ще є десятки генералів внутрішніх і прикордонних військ. Між іншим, останні зробили собі колективну дачу, окрім персональних, на місцях згаданих боїв - на території колишньої спортивної бази на початку шосе Київ-Мінськ. Міліцейські генерали теж полюбляють будувати дачі в цих місцях, зокрема, міністр (нині колишній) МВС України Ю. Смірнов будує собі велику дачу біля того ж шосе (вул. Вишгородська, 86).
А колишній прем'єр-міністр України В. Янукович теж зробив своєю резиденцією колишню дачу В. Щербицького біля с. Валки і Нові Петрівці (де теж були надзвичайно кровопролитні бої). Пам'ятників над братськими могилами наших воїнів в тих місцях не видно і досі. Є такі могили і в лісах Пущі-Водиці. Але не видно над ними нічого, як не видно або майже не видно і самих могил. Натомість знову-таки як гриби ростуть там дачі-палаци нових багатіїв, в тому числі і колишнього міністра МНЧС генерала В. Дурдинця.
Це стосується і нових хазяїв колишньої дачі П. Лазаренка на території Пуща-Водицького лісництва з унікальними насадженнями і багатьох інших місць. Тому вважаю, що тільки тоді, коли на цих місцях на братських могилах будуть встановленні мармурові стели або хрести з іменами загиблих воїнів, битва за Дніпро і Київ буде вважатися закінченою.

До цього слід ще додати, що практично належно не приділяється уваги на рівні Міністерства освіти і науки України, Інституту історії НАН України, редакціями видавництв по об'єктивному відображенню воєнної історії і, зокрема, щодо Великої Вітчизняної війни, в тому числі і битви за Дніпро і Київ, у підручниках і посібниках з історії для середньої та вищої школи України. У авторів цих видань повністю різноплановий, хаотичний і поверховий підхід до висвітлення проблеми війни. Причини - недостатній рівень знань і небажання їх набути з цієї проблеми, бо пишуть ці підручники часто люди, які ніколи не займалися проблемами війни і до того ж не працювали в школі. То як вони можуть залучити шкільну та вузівську молодь, наприклад, до встановлення імен невідомих солдатів шляхом організації пошукових робіт на місцях колишніх боїв.
Без вирішення питання справжньої ціни Перемоги, і зокрема в битві за Дніпро і Київ, в тому числі і шляхом її висвітлення у підручниках і посібниках з історії, неможливо належним чином вшанувати пам'ять всіх полеглих у війні. Адже тільки киян у роки війни загинуло понад 80 тисяч чоловік [21].

З них тільки за Київ і Київську область віддали своє життя понад 40 тисяч наших земляків [22]. Тому ми, сучасники, повинні зробити все можливе, щоб встановити якомога більше невідомих імен тих, хто віддав найдорожче - своє життя - за наше сучасне і майбутнє.

Джерела

1. Король В.Ю. Битва за Дніпро: героїзм і трагедія // Трибуна. - 1994. - №7-8. - С. 36.

2. Там само.

3. Замлинский В.А., Иваненко И.П., Король В.Е. и др. В битвах за Советскую Украину. - К.,1985. - С.17.

4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф.4620. - Оп. 3. - Спр. 243 /б/. - Арк. 25-26.

5. Трибуна. - 1994. - № 7-8. - С. 36.

6. Подвиг на віки: Книга Пам'яті України - місто-герой Київ.1941-1945. 3агальна наукова редакція академіків В.Ю.Короля і П.П.Панченка.- К., 2000. - С. 137.

7. Король В.Ю.Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках. - К., 2002. - С. 113-114.

8. Король В.Ю. Історія України. - К., 1999. - С. 282.

9. Там само.

10. Король В.Ю. Ціна Перемоги: втрати киян // Трибуна. - 2000. - № 5-6. - С. 36.

11. Киевские Ведомости. - 1999. - 6 мая.

12. Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941-1945. - К., 2000. - С. 280-281.

13. Жмаченко Я., 3аболотный Г. Подвиг командарма. - К.,1978. - С. 52-62.

14. Історія України: Документи. Матеріали / Укладання, коментарі В.Ю. Короля. - К., 2003. - С. 361; Державний архів Київської області. - Ф. 4. - Оп. 1. - Спр. 14. - Арк. 71, 93, 186, 187, 191, 220, 221.

15. Король В. Ціна перемоги: розвінчування міфів // Вітчизна.- 1997. - № 5-6. - С. 112.

16. Трибуна. - 2000.- №5-6. - С.36.

17. Там само.

18. Трибуна. - 1994. - № 7-8. - С. 37.

19. Король В.Ю. Утрати українців у роки Другої світової війни // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. - Історія. - 2001. - № 52. - С. 55.

20. Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери Вооруженных Сил. Статистическое исследование. - М., 2001. - С. 291.

21. Трибуна. - 2000.- № 3-4. - С. 35.

22. Там само. - № 5-6. - С. 36.

Додаток 14

Коваленко Юрій

«Який же з вас маршал, коли ви людей в бій кидаєте без зброї?!»

Коли фронт простягнувся від Черкас до Чернігова, стояли ми у Требухові. Я вже тоді ротою не командував, був при штабі М. Ватутіна офіцером з особливих доручень... Правда, не дуже мені подобалася така служба: хлопченя на побігеньках та й годі... Але був я в особливій довірі у Ватутіна. Я це розумів... Всі це знали, і коли щось потрібно передати командуючому армії, командиру корпусу, кликали мене. Важлива то була робота... Адже все на війні можливе: може ворог перехопити документи тощо...

Армію в той час поповнювали тими, хто до цього часу сидів у таборах, їх баржами привозили. Пам’ятаю, виводили на плац для переформування і зверталися: «Ану, кто герой, кто хочет Родину защищать?!» Так всі й кинулися... Служив зі мною політрук, старший лейтенант, пам’ятаю, історик він був, колишній директор школи... Так він у відповідь на мої слова, що потрібно набирати комсомольців та комуністів, сказав: «Слушай, Юра, на х... тебе эти коммунисты и комсомольцы, они же все каръеристы и трусы... Вон бери «рокоссовцев»! Это ж профессионалы, люди с опытом...».

Послухав я, подивився: він правду каже. Набрав я тоді 200 чоловік, а з них
150 «рокоссовці». А чому «рокоссовці»? Так сам же Рокосовський сидів. Тепер кажуть, що у сороковому році більш як 40 000 командного складу армії було розстріляно. А тих, хто вцілів, заслали туди, де Макар телят не пас... То кого ж на Гітлера кидати? Нема кого, потрібно діставати людей з тюрем... Рокосовського так само заслали, але не розстріляли. Відсидів він своє... І це правда, так і було в 1943-му році. Тоді нікому було командувати...
Я ось у свої 18 років став капітаном. Дійсно, сопляк, а вже ротою командував.

Пам’ятаю, дає Ватутін команду, викликають мене. Прийшов: сидить Ватутін, Рокосовський, Хрущов... Рокосовський на той час командував Білоруським фронтом: був він сусідом нашим, праворуч. А Конєв командував Другим фронтом: він був наш сусід ліворуч. Було завдання: перейти Дніпро і взяти Київ... Спочатку думали через Букрин прорватися... Та й штаб був у Требухові. Весь час до нас на важливі наради прилітали Конєв, Рокосовський, часто бував і Жуков..., тут же під Букрином стояла танкова армія Рибалка. Думали, радилися, як же перейти Дніпро? Тут чи там, далі. А противником був талановитий німецький генерал Манштейн... Всі його поважали, боялися. Хто ж кого перехитрить?

Довго радилися, перекидали війська та техніку то ближче до Лютіжа, то далі. Перекинемо, тут же перекидає свої сили і Манштейн. Потрібна була військова хитрість... Вирішили: потрібно дістати «язика»... І потрібно взяти такого німецького офіцера, щоб хоч трохи знав, що і до чого, який би розповів про ситуацію та наміри німецького штабу.
У моїй колишній роті був москвич Калашников, хороший хлопець такий... Спочатку вирішили послати по «язика» його, а Ватутін запропонував мене залучити, мовляв, «Коваленко - людина авторитетна, його солдати люблять та й операція дуже небезпечна»... Пам’ятаю, викликали мене... Сидять мовчки М.Ватутін, М.Хрущов - член воєнної ради, Іван Степанович Конєв, Рокосовський, Георгій Костянтинович Жуков. Тоді Жуков і каже: бери, мовляв, «рокосовців» двісті чоловік, яке потрібно забезпечення - дамо, буде команда, будуть сапери, словом, все... Йди і приведи «язика», але не простого «язика», а офіцера, який знає ситуацію у німецькому штабі. За будь-яку ціну приведи... Це важливо, дуже важливо! Дали мені ще десятеро людей, це ж колона ціла! Довго розповідати та боляче, як ми того німецького «язика» брали. Великою «ціною» він дістався та великими жертвами... Одним словом, взяли «язика»... Пішло нас двісті, а повернулося семеро... отак нам той «язик» німецький дався...

За цю операцію я отримав другий орден Бойового Червоного Прапора... Ото на тому ордені стільки душ людей... 193...

Отож пішли ми... Добралися до Букрина. За селом галявинка, на якій стоять чи то вагончики, чи то автобусики, антени скрізь, антени.... Стоїть машина з мигалками. Що таке мигалки, я вже тоді знав. Пеленгують, січуть, де хто в ефір виходить... А нас семеро лишилося. Дізналися ми, що й де. Чекаємо. Під’їжджає броньовик... Попереду мотоцикл з коляскою, два автоматники і ззаду також... Значить, велика фігура їде. Вислідили ми того майора. Він добре російську знав... Виявляється, всі пеленгатори їхні на нашій частоті були... Ото які команди наші віддають, він перекладає тут же, і німці орієнтуються, які наші дії... Тут же сідає поруч маленький літачок, як наш «кукурузник» і миттєво донесення у німецький штаб летить до Манштейна. Взяли ми того майора... не військовий виявився... Спеціаліст по радіо. Забрали на фронт саме для забезпечення ось такого роду діяльності.

Давай ми з ним розмовляти... Показує він мені фото дружини, дітей своїх. А я йому коротко сказав таке: «Для вас війна вже закінчилася... Застрелю зараз та й по всьому...
Але я не буду цього робити, бо у мене є інше завдання. Я пропоную вам умову і давайте по-людськи... Я можу вас зв’язати і переправляти через Дніпро силою. Але краще, коли ми порозуміємося, і ви добровільно це будете робити». Я розповів йому про Паулюса, що він зараз у Москві командує німецькими військовополоненими. Це було правдою: на той час під Москвою було містечко, де збирали ось таких здорово мислячих німецьких офіцерів, немахрових фашистів.

Я йому й розповідаю, що вибору у нього немає, як йти з нами, переправлятися через Дніпро, закінчити війну поряд з Паулюсом і повернутися додому до своїх дітей та дружини. Врешті він сказав, що згоден. Але як перейти Дніпро: виявилося, що німець не вміє плавати. Знайшовся він швидко... Каже, що може викликати літак німецький, літак десятимісний, а то вже наше завдання, аби свої не збили...

Пощастило нам тоді, перелетіли ми... «Язика» витребував до себе спочатку Ватутін... А Жуков сам його допитував... Присутній був і я при тому допиті. Жуков як увійшов, так всі встали, а німець сидить... Жуков тоді до перекладача:«Ану спитай у нього, чи знає він, хто я?» Попросив перекласти дослівно: «Скажи ему, что я заместитель Верховного Главнокомандующего Сталина, маршал Советского Союза Жуков».

Переклали німцю це, а він раптом чистою російською мовою і каже Жукову:
«Какой же вы маршал, что без оружия бросаете людей форсировать такую реку, зная, что на правом высоком берегу под каждым кустом наш пулеметчик? Или вы думаєте, что у вас солдат больше, чем у немцев патронов? Разве настоящий маршал так воюет?»

Все. Тиша... Знову, як ото було з моїм нагородженням, коли назвав мене хохлом та націоналістом... Всі мовчать, а Жуков як зірветься: «Увести! Увести!» А Ватутін: «Товарищ маршал, так еще...». Жуков не вгамовується: «Что?! Тебе мало? Ты что, воевать не умеешь? Тебе нужно, чтобы он тебя воевать учил? Так давай, пиши рапорт, я тебе дам, пойдешь учиться! На курсы повышения к нему...». Нервує Жуков: «Увести и расстрелять!».
Тоді Ватутін до мене: «Выполняйте!» А як же мені «выполнять», коли ж німцеві я пропонував все розповісти, і що його тут зрозуміють, на Москву відправлять, і він виживе... Якось чисто по-людськи мені перед ним ніяково. А воно ось так вийшло: я йду, а він на мене дивиться...

Коли назустріч нам начальник контррозвідки - Смерш... Це вже по лінії Берії. Знаєте, така була... Влада в нього була необмежена, страшна... Так того німця відправили до Москви. А я навіть і прізвища його та імені не знав... Він мене гер-капітаном звав, а я його гер-майор... Під час обшуку виявили у нього за халявою бритву з перламутровою ручкою, а на ній тоненько було написано: Міller... Залишив він мені ту бритву на згадку. Пам’ятаю, років 15 у мене та бритва зберігалася поки син не вирішив підстругати нею шкільні олівці свої...

Коли наступав Перший український фронт, під рукою Ватутіна близько трьох мільйонів було...

Влада шести обкомів тоді була в руках у нього. Працювали військові польові комітети. Звільнили село - і відразу оголошується набір до війська. І всі йшли, бо мусили йти: велася остаточна підготовка до форсування Дніпра. Йшлося про 5-6 листопада. Було поставлене завдання: річницю жовтня - 7 листопада святкувати у Києві... Там у цей день наказано було встановити червоний прапор.

Тривав набір людей, на нарадах фігурувала цифра триста тисяч... Набрали їх по селах українських з прилеглих до Києва областей. Але спочатку трохи історії...

Треба у цьому зв’язку пригадати 1941 рік та так званий Київський «котел». В той «котел» потрапило 650 тисяч наших полонених... Про це вже преса писала не раз. Німці тоді ставилися до населення інакше, багато з того, що писатиме згодом преса про війну, не було... Така кількість полонених жахнула й німців. Дали команду розстріляти євреїв і комуністів... А інших почали потроху відпускати по домівках, місцевих здебільшого. А скільки було таких, хто називав себе місцевими, бувши родом з далекого Уралу. Німці ставили питання так: мовляв, хай приходять ваші родичі і забирають вас... Приходили «родичі», називали полонених братами, чоловіками, сестрами тощо. Було навіть так: дивиться дівчина - гарний хлопець, каже, мовляв, це мій брат... Бери, забирай. Ось так багатьом росіянам тоді життя рятували. У такий спосіб німці тоді відпустили близько
240 тисяч людей. Це був липень-серпень 1941 року.

Через два роки ми повернулися, і наші військкомати мобілізували близько 300 тисяч. Як в той час було, призовників навчали протягом шести місяців... А тут ніколи було навчати... Так і йшли озброєні списаними гвинтівками 1891-1892 старого зразка. Сталін, кажуть, сказав так: «Автоматическим оружием этих не вооружать»... Пам’ятаю, була нарада за участю Ватутіна, прийшов генерал-лейтенант Кулішов, заступник командуючого по Києву, бідкається: «Потрібно одягнути, озброїти, але де я візьму стільки? Потрібно давати запит до генерального штабу. Як же цих хлопців у бій пускати?»

За інших обставин командувачі отримували готове озброєне, одягнене поповнення.
Те поповнення всі командири завжди просили, а тут Ватутін поповнення не просить, а просить натомість зброю, одяг... Сталін, говорять, сказав на одній з нарад: «Какое вам пополнение? Вот смотри, Ватутин идет и пополнения не просит, а тебе все мало...».

Все тоді було поставлено на одне: Дніпро! Київ! Давай-давай! Перемога за будь-яку ціну. І її, ту криваву ціну, було заплачено сповна! Якби навіть Ватутін та Жуков і хотіли б, то вони не змогли б так швидко, всього за один місяць, озброїти, одягнути і навчити таку кількість людей.

Знову і знову приїздить Жуков. Наради, наради... Доповідають йому, що бійці неозброєні, роздягнуті, дехто босий... Мовляв, куди ж таких у бій кидати? Тоді Жуков зірвався: «Что вы тут розводите бодягу? Не о чем говорить! Это все хохлы-предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше потом, после войны, придется ссылать в Сибирь!»

Ось вона, історична фраза! Оце скрізь великими літерами написати треба. Ось вона, наша історія! А тепер і поміркуйте, що з нами сьогодні відбувається і чому?

Доводилося мені часто їздити тоді, як представнику командувача фронтом, оглядати позиції... Їду я від Чорнобаєва до Прохорівки... Осінь вже була, всі одягнені у плащ-палатки були... сидять люди, як черви. На землі сіра маса ворушиться... Бо всі на позиції йшли в тому, що в кого було, бо йшов в армію з думкою: там одягнуть, навіщо ж краще одягати? Пам’ятаю, один молодий хлопець, звертаючись до командира, просив: «Та дайте мені хоч чоботи, подивіться, я ж у колошах на босу ногу? Як же я полізу в Дніпро?» Здається, й досі очі того хлопця пам’ятаю, який поранений просив пристрелити його... Йому розірвало живіт, кишки вивалилися... А поранених пристрелювати було суворо заборонено... Залишили ми його та ще кількох на господаря, хата його неподалік була... А в мене було посвідчення на медаль: «Партизан Великої Вітчизняної війни»... Кажу йому: скоро наступ буде наших, візьми це посвідчення, а тільки двох поранених порятуй...

А як переплисти Дніпро... Прислали оті 100 тисяч гвинтівок, вишикували по троє... Виходить, на трьох одна гвинтівка. Воюй, братове! Було так, що в одній трійці й батько, й син... А інструктаж такий: батько загинув, ти хапаєш гвинтівку і біжиш далі... Переправлялися на плотах... А в тилу - «заградбатальйони - кегебісти-автоматники...
Сіли на пліт, відштовхнулися - все, дороги назад немає - розстріляють. Вперед, пощастить на тому березі - будеш живий... Назад тебе вже ніхто не пустить... Стоять позад хлопці-гвардійці. Гвардія! Уральці, сибіряки пихаті: ста грамами горілки, кашею нагодовані...
І ото був другий ешелон, а перший - оті триста тисяч - гарматне м’ясо!

Тепер уявімо собі думки німців на тому березі: «Та що ж це таке! Лізуть і лізуть!»
Випало мені розмовляти пізніше з німцем. Він каже: «від постійних вбивств у нас не витримували нерви. Йдуть і йдуть, нема кінця... Ми знали, що Росія бездонна, народу там тьма... Знали, що це напівдика країна...» Підпливає ця маса до берега і німці вискакують та й косять їх сердешних беззбройних напівроздягнених... Тут мало бути журналістом, щоб оту всю трагедію описати. Треба бути Цвейгом чи Стефаником...

Правий берег Дніпра, жовтень місяць, вода холоднюча: з плота впадеш – до берега вже не дістанешся, захолонеш... Вони, ці нещасні, не знали, що отам у Требухові червоні й ситі, часто п’яні генерали вирішували їхню долю. Що ти, хлопче, показуєш мені пальці в калошах на босу ногу, як там вирішено за тебе таке: «Запрудить Днепр, напугать немцев, создать шок, а по трупах пройдет гвардия, спасем гвардию!»

А зараз Балико-Щучинка... Я один раз там побував: лякають про форсування Дніпра... А я думаю собі, я ж по трупах ходив і живий лишився... Ото вище - Ходорів, там бухточки такі... Саме туди й прибивало трупи, сморід стояв... Як ряску людей до берега прибивало...

Інтендантам була команда: не одягати, не озброювати!

Були спеціальні похоронні команди, їм також було дано наказ: якщо не у військовій формі – не закопувати. Мовляв, ви не бачили. І от уявіть собі: ділянка на 30 соток.
На садибі у якогось діда два трупи: один в гімнастерці і в касці, а другий простий, перший з автоматом, а той з гвинтівкою. Того, що у військовому, взяли на машину, іншого поховати доручили дідові: закопаєте, мовляв, діду... А дід візьми та не втримайся: «Так він же визволитель!».

Отак воно й було... Це, я вважаю, був черговий третій геноцид, офіційний проти українського народу, української нації. І ніхто це не фіксував. Які там цифри реальні? Генерали ховали все це, зацікавлені були, щоб вони не потрапили до історії, ті страшні цифри втрат... А тоді був тріумф Першого українського фронту... Сталін тоді сказав командному складу: «Вот видите! Ватутин молодец! Подкреплений не просил, а два плацдарма держал. И взял Букрин и Лютиж!».

А на скількох трупах це все!

Юрій КОВАЛЕНКО, ветеран ВВВ Київська область («Інформбюлетень»).

Додаток 15

Геноцид українського народу під час битви за Дніпро

Українські історики Володимир Кучер та Петро Чернега у книзі «Україна у Другій світовій війні (1939-1945)» зазначають, що втрати лише Першого Українського фронту на Букринському плацдармі та боях за Київ склали 647 тисяч бійців і офіцерів. І це всього за якихось півтора місяця (22 вересня 1943 року почалось форсування Дніпра, а 6 листопада Київ став радянським).

Здається, найганебніші провальні операції періоду Другої світової війни, за якими слідували розстріли військового командування, не нараховували такої кількості жертв, як Дніпровсько-Київська операція, за яку тільки звання Героя Радянського Союзу були удостоєні понад тисячу солдатів, офіцерів і генералів 1-го Українського фронту. Як на мене, це була плата, особливо вищому керівництву не стільки за успіх операції, скільки за геноцид українського народу.

«Двадцять п’ять тисяч воїнів входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі…»

Як відомо, для поповнення війська живою силою у тилу радянських армій діяли польові військкомати. У звільнених від гітлерівців містах і селах вони одразу мобілізували цивільних чоловіків, серед яких часто опинялися 16-17-річні юнаки, а також колишні військові Південно-Західного фронту (командуючий генерал-полковник Михайло Кирпонос), які 1941 року потрапили у німецький полон і яких звідти забрали українські жінки, назвавши братами, нареченими або ще якимись родичами (німці тоді ще лояльно ставилися до військовополонених). Назбиралось таких близько 300 тисяч (ця цифра постійно фігурувала на засіданнях воєнради 1-го Українського фронту у селі Требухові під Києвом).

Оскільки ці чоловіки перебували під німецькою окупацією, то ставлення до них у червоних командирів було як до зрадників та ворогів народу. Чого варта лише одна фраза маршала Жукова на воєнраді фронту: «Все хохлы – предатели…» Тому мобілізованих ніхто не збирався обмундировувати, навчати військовій справі. Їх кидали у бій з однією гвинтівкою на трьох. (Заступник командуючого 1-го Українського фронту по тилу генерал Кулешов зумів нашкребти лише 100 тисяч трьохлінійок). Вояки йшли на ворога без складання військової присяги, аби своєю кров’ю «спокутувати ганьбу перебування на окупованій території».

Основний удар по ворогу у Київській операції було вирішено нанести силами
1-го Українського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий і крутий правий берег Дніпра, який до того ж був добре укріплений ворогом: через кілька метрів кулемет, гранатомет, гармата. Саме на цю неприступну цитадель злочинно, без підготовки, без переправних засобів з маршу кидали червоні командири беззбройних, необмундированих сільських хлопців і дядьків. Відомий російський письменник Віктор Астаф’єв, який брав участь у форсуванні Дніпра, згадує: «Двадцять п’ять тисяч воїнів входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п’ять. Через п’ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?»

У своїй повісті «Батальйон не обмундированих» Дмитро Міщенко зазначає: «Цілий батальйон щойно мобілізованих українських чоловіків восени 1943 року, не обмундированих і неозброєних, кинули на форсування Дніпра й втопили всіх до одного». Вояки у цивільному йшли, як на ешафот. Попереду – ріка, німецькі кулемети, бомби, а позаду – «заградотряди» автоматників-енкаведистів.

«Это не война, а геноцид народа», – вирветься на воєнраді у тоді ще генерала армії командуючого Білоруським фронтом Костянтина Рокоссовського. Він спробує через кур’єра передати інформацію Сталіну, але М. Ватутін заборонить посланцеві розповідати про це в Генштабі.

«За такі кадри по голівці не погладять»

До речі, дещо запізнілий запис про ці події є і в щоденнику Олександра Довженка.
28 грудня 1943 року він зазначає: «Сьогодні В. Шкловський розповів мені, що у боях гине багато мобілізованих на Україні цивільних громадян. Їх звуть, здається, чорносвитниками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав, – розповідав мені Віктор».

Хоча, за словами учасника цих подій Юрія Коваленка, цей запис мав би з’явитися набагато раніше. Крім цього, могли б залишитися кінокадри про підготовку злочину, і, можливо, його якимось чином можна було б відвернути, але…

Розповідає Юрій Миколайович Коваленко: «У село Требухів, де розміщувався штаб
1-го Українського фронту, приїжджали військові кореспонденти Костянтин Симонов з «Правды», Олександр Довженко (теж Москву представляв), Микола Бажан, Андрій Малишко, Микита Шумило. Ватутін їх не допускав до себе. Казав, що йому ніколи з ними займатися. Тому їх перенаправляли до члена воєнради фронту Микити Хрущова. А він, у свою чергу, передавав їх мені – офіцерові з особливих доручень командуючого фронтом: «Слушай, капитан, давай всю эту журналистскую братию к Днепру, где черносвитников сортируют. Пускай этот самовлюбленный индюк (це так про Довженка) на кинопленку заснимет и покажет самому» (тобто Сталіну).

І ось везу я на віллісі Симонова, Довженка, Малишка, Бажана і Шумила до Дніпра у сосновий ліс, що навпроти Ржищева на лівому березі, де сидять напівроздягнені хлопці. Малишко, Бажан і Шумило почали вимагати, щоб Довженко відзняв те, що тут твориться і показав Сталіну, аби добитись поблажливості. Особливо наполягали Бажан і Шумило. Бажан каже Довженкові: «Ви ж українець, патріот, поможіть… Україна – не в огні. Вона – конає…» Довженко аж скипів: «За такие кадры по головке не погладят».

Коли я читаю у щоденнику Довженка щось на зразок: «Я хочу зняти фільм про великий український народ…», – я цьому не вірю. Бо хто ж тобі заважав знімати цей великий український народ, коли його треба було рятувати восени 1943 року».

Зрозуміло, до наших днів через цензуру або самоцензуру не дійшли документальні кадри зі знищення цивільного українського люду на Дніпрі 1943 року.

Однак переглядаючи «Історію Великої Вітчизняної війни» у шести томах, що видана у часи правління Хрущова, я таки надибав один знімок. Очевидно, комуністичний вождь хотів увіковічнити свою пропагандистську роботу серед бійців 1-го Українського фронту, особливо своє навчання щойно мобілізованих хлопців і дядьків, які на діжках, колодах, дверях, воротах форсували Дніпро. Але за цим бажанням особистої слави в історію потрапила на цьому добре відретушованому знімку гірка правда. Виявляється, у регулярній радянській армії українці воювали не обмундированими і без зброї. Навіть партизани в тилу ворога були краще одягненими, і всі мали зброю.

Додаток 16

А. Астаф’єв ”Прокляті та вбиті” -”Плацдарм”

Ось як про ці події було описано письменником А. Астаф’євим у другій частині роману ”Прокляті та вбиті” -”Плацдарм”:”На заречный остров попали люди, уже нахлебавшиеся воды, почти сплошь утопившие оружие и боеприпасы, умеющие плавать выдержали схватку в воде пострашнее самого боя с теми, кто не умел плавать и хватался за все и за всех. Достигнув хоть какой-то суши, опоры под ногами, пережившие панику люди вцепились в землю и не могли их с места сдвинуть никакие слова, никакая сила. Над берегом звенел командирский мат, на острове горели кусты, загодя облитые с самолетов горючей смесью, мечущихся в пламени людей расстреливали из пулеметов, глушили минами, река все густела и густела от черной каши из людей...”

Аби підняти бойовий дух війська, Ставка Верховного головнокомандувача - тобто Сталін - наказала: із кожної роти бійця, що першим ступив на правий берег Дніпра, представляти на Героя Радянського Союзу. До кінця 1943-го таких з’явилося 2438.
Для порівняння: упродовж 1941–1942 років цю найвищу радянську нагороду здобули лише 519 бійців і командирів. До новоспечених відразу почепили глузливе прізвисько ”дніпровський герой”. Таке ставлення певною мірою можна пояснити тим, що серед них було 47 генералів, 1123 офіцери і лише 1268 сержантів і солдатів. Для жителів тільки-но звільнених міст і сіл Лівобережжя були інші аргументи: вони мали ”змити ганьбу перебування на окупованій території”.

”Когда Красная Армия отступала из Украины, то многие солдаты из местных жителей, проходя мимо родных сел, запросто бросали винтовки в канаву и шли ”додому”. ”Пропади она пропадом эта власть!” - сплевывали они вдогонку отступающим частям. Когда Красная Армия начала изгонять немцев с Украины, то ”домоседов” быстренько собирали, - этим занимались даже не военкоматы, а сами командиры передовых частей, - снова совали им винтовки в руки и, даже не переодев в шинели, в чем были - в первую линию боя! Их так и называли - ”пиджачники”. Берега Днепра, как весенними цветами, пестрели трупами в разноцветной гражданской одежде”, - пише Григорій Клімов в автобіографічній повісті ”Песнь победителя”.

Були це не лише ті, кого німці восени 1941-го просто звільнили з полону - 277 тис. червоноармійців-українців, і ті, хто дезертирував із Червоної Армії, а й молодь, яка на початку війни ще не підлягала призову. Непідготовлених і погано озброєних, їх кидали в бій фактично як бійців штрафних батальйонів. Зазвичай їх навіть не брали на військовий облік - аби згодом можна було зменшити статистику втрат. У вересні–жовтні при форсуванні Дніпра за приблизними підрахунками майже з 300 тис. ”піджачників” загинуло 250–270 тис. Задекларовані загальні втрати радянських військ у битві за Дніпро - близько 380 тис. Українців у цій битві використали як ”гарматне м’ясо”. Одне взяття Києва коштувало 417 тисяч…

Величезні жертви при форсуванні Дніпра прийнято пояснювати тим, що Сталін хотів здобути Київ будь-якою ціною до 7 листопада - річниці Жовтневої революції. Однак це лише частина правди. Тому що мобілізованих жителів щойно звільнених територій одразу кидали в бій і до битви за Дніпро, і після неї.

Під час форсуванні Дніпра чверть мільйона українців стали ”гарматним м’ясом”.

”Река все густела и густела от черной каши из людей”.

На березі Дніпра, осінь 1943 року.

Додаток 17

Битва за Дніпро

Битва за Дніпро тривала із серпня по грудень 1943 року. У ній зіткнулися найкращі полководці СРСР і Третього рейху.

Із радянського боку - командувачі Воронезького фронту (із 20 жовтня 1943-го - Першого Українського) генерал Микола Ватутін і Степового (Другого Українського) - генерал Іван Конєв. Верховного головнокомандувача - Сталіна - представляв Георгій Жуков. Із німецького їм протистояв командувач групи армій ”Південь” фельдмаршал
Еріх фон Манштейн.

Згодом фельдмаршал згадував, що ще на самому початку 1943-го він пропонував Гітлерові розпочати зводити на правому березі Дніпра оборонну лінію. Однак той був категорично проти. Бо це, по-перше, негативно вплинуло б на бойовий дух солдатів - вони б прагнули відступити за оборонну лінію. По-друге, Гітлер вважав за краще спрямувати ресурси на будівництво ”Атлантичного валу” - проти англо-американських військ. Зводити ”Східний (або Дніпровський) вал” німці почали лише 11 серпня. А вже 15 вересня фон Манштейн наказав своїм військам, що ледве стримували радянський наступ, відступити на лінію Дніпро–Мелітополь. За цей час удалося спорудити здебільшого легкі укріплення. Однак широка річка та її високий правий берег самі по собі були зручним рубежем оборони.

При відступі німці застосовували тактику випаленої землі. У зоні 20–30 км перед Дніпром знищували все, що могло знадобитися противникові. Після війни фон Манштейн намагався виправдати це тим, що радянські війська, відступаючи, чинили так само. Фельдмаршал згадував, що за його арміями із Лівобережжя пішло кількасот тисяч цивільного населення. Німці планували силою евакуювати всіх чоловіків призовного віку - 17–55 років. Однак самі ледве встигали відступити, тож наказ фактично не виконувався.
Із німцями відходили лише ті, хто сам цього хотів.

У двадцятих числах вересня радянські війська вийшли до Дніпра на фронті в понад 700 км - від Запоріжжя до білоруського містечка Лоїв. Одразу заходилися форсувати річку. Перший плацдарм захоплено 22 вересня північніше Києва. До кінця місяця на правому березі було вже 23 плацдарми. Крім того, 24 вересня в районі Канева висаджено
10-тисячний повітряний десант. Утім, невдовзі він був розгромлений.

Бої за утримання й розширення плацдармів тривали до кінця жовтня. У ці дні радянські війська зазнали чи не найбільших втрат за всю війну. На початку жовтня в дивізіях, що брали участь у боях за дніпровські плацдарми, залишилося 25–30% особового складу.

”У піджаках кинуто їх на Дніпро”

Українські письменники Микола Бажан, Андрій Малишко й Олександр Довженко були на фронті кореспондентами й бачили бійню над Дніпром восени 1943-го року. Нібито перші два підбивали Довженка, що спілкувався зі Сталіним, розповісти йому про все. Та чи казав щось Довженко - достеменно невідомо. Хоч у своєму щоденнику в листопаді 1943-го занотував, що ”в боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян… Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих”.

Письменник-фронтовик Олесь Гончар про дніпровську бійню 1943-го згадав у романі ”Собор”:

”Незабаром на толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. ”Піджаками” називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно. З ранку й до вечора висиджувала Вірунька з ровесничками край толоки, все дивилася, як ловкенький молодий лейтенант з медаллю
”За Сталінград” навчає їхніх батьків марширувати, повертати праве плече вперед та давати крок на місці. Скніла весь час душею за татка, дивлячись, як він невміло, хоча й старанно виконує ті вправи. (…) Декотрі з командирів ставились до щойно мобілізованих зверхньо, підганяли їх грубими окриками, обзивали чорносвит-никами, і що всі ви, мовляв, на Україні такі, воювати в 41-му не хотіли, сиділи на печах. (...)

А потім якось уранці вибігла Вірунька з подружками на толоку на батьків своїх дивитись, а батьків уже як і не було... Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що, поприходивши з близьких і дальших сіл, нікого не застали, хоч сказано було їм, що будуть цього дня запасників перевдягати, то щоб забрали домашнє додому. А вийшло, бач, що не стали й ждати армійського, так, у піджаках, у домашньому, й кинуто було їх, чорносвитників, на Дніпро, повели їх туди лейтенанти вночі. А від Дніпра гуготіло, стугоніло, там небо дрижало весь час...

Того ж дня малеча їхня, з ними й Вірунька, змовившись, покрадцем, потай від матерів рушила услід за батьками до Дніпра... Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи... І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!”.

"Воєнна історія" № 5-6 за 2003 рік.

Додаток 18

Канівський плацдарм: тріумф і трагедія

Відновити історичну правду про Вітчизняну війну в один з найтрагічніших і найскладніших її періодів – форсування Дніпра та бої на Канівських плацдармах у вересні-листопаді 1943 року – взялися кілька років тому члени туристично-краєзнавчого клубу "Вік" Будинку школярів та юнацтва. Маршрут краєзнавців проліг у села Литвинець, Бобрицю, Бучак, Григорівку – на місця кровопролитних боїв.

Операція зі звільнення Києва (вересень-листопад 1943 року), в якій Букринський плацдарм під Каневом спочатку виступав як основний, а потім – як обманний.

Іллюстрація до новини "Операція зі звільнення Києва (вересень-листопад 1943 року), в якій Букринський плацдарм під Каневом спочатку виступав як основний, а потім – як обманний" Букринський плацдарм

Трагічною сторінкою стали для Канівщини форсування Дніпра та бої на Букринському плацдармі. Ставка Верховного Головнокомандування поставила завдання раптово захопити плацдарм на Канівських кручах. Наші воїни пливли через "широкий і могутній" під шквальним вогнем ворога, хто як міг: на човнах місцевих жителів, тримаючись за дерева, колоди, дошки, плащ-намети, напхані соломою. І тонули тисячами. Письменник-фронтовик Віктор Астаф’єв, очевидець форсування Дніпра поблизу Букрина, розповідав, що коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежний виходили 5-6 тисяч. Військам, які захопили ділянку Дніпра від Трахтемирова до Григорівки, чинився опір з боку противника. Бої набули кровопролитного характеру, вони були такими запеклими, що у вирви разом із водою стікали струмки крові.

Букринський плацдарм виконував роль відволікаючого, аби ворог направив сюди головні сили і таким чином відкрив шлях радянським військам для визволення Києва. Частина армії була переведена на Лютізький плацдарм, який і визволяв столицю України. Ті ж бійці, що залишилися на Букрині, переживали справжнє пекло на землі.

Дорогою ціною обійшовся Букринський плацдарм нашому народу. Війна на виснаження, насамперед живої сили, призвела до знецінення людського життя. Стратегія воюючих сторін була різною: Німеччина намагалася досягти мети завдяки оперативній майстерності, технічній оснащеності, бойовому вмінню солдатів та офіцерів, радянське ж командування акцент робило на збільшенні кількості діючих частин. Але варто відзначити, що одним із головних факторів переможного просування Радянської армії на Захід були героїзм, масова самопожертва сотень тисяч бійців і командирів.

Озвучена цифра людських втрат у ході битви за Дніпро – 417 тисяч осіб. Лише у боях за Букринський плацдарм загинуло більше 250 тисяч осіб – і в основному через небажання Ставки і командування Воронезького, а потім 1-го Українського фронту, взяти за основу наступу на Київ план Рокосовського, який пропонував завдати удару північніше Києва. Німецькі втрати на Букрині склали 55 тисяч осіб. Про події на Букринському плацдармі Віктор Астаф’єв сказав: "Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кров’ю, завалили ворогів своїми трупами".

Підтвердженням цих слів є постійні знахідки на Канівських кручах сотень і тисяч останків наших непохованих воїнів, яких не порахує жодна Книга пам’яті. Ми маємо право знати правду тієї страшної війни.

Могили під хвилями водосховища

У братських могилах в селах Бобриця і Студенець поховано більше чотирьох тисяч радянських бійців та офіцерів. Така велика кількість загиблих пояснюється тим, що протягом вересня-жовтня 1943 року ці села кілька разів переходили з рук в руки. Війна тут "зупинилася" і робила свою чорну справу.

Серед героїв, що загинули за Дніпро, був один із восьми синів росіянки Єпистими Степанової, яких вона провела на фронт. Рота Степанова закріпилася на околиці села Селище. Гвардійці відбили шість атак ворога. Нерівний поєдинок тривав 13 годин. Бійців ставало все менше і менше. Настав момент, коли Олександр Степанов залишився сам. Останньою гранатою він підірвав себе і ще кілька десятків фашистів. Тіло воїна знайшли серед трупів гітлерівців. Поховали його тут же, у Селищі. Коли ж село затоплювали водами Канівського моря, останки героя перепоховали у Бобриці. Нині ім’я Олександра Степанова носить Бобрицька школа. Менше "пощастило" товаришам Олександра та іншим бійцям, котрі загинули на Селищанському плацдармі. Їхні могили – на дні водосховища.

Підготували: Лариса ЗЕЛЕНЕНКО, Володимир БАРАННИК.

Джерело: "Прес-Центр" 6.05.2009.

Додаток 19

Величко М. І. На Букринському плацдармі

Учасник визволення Києва, колишній викладач кафедри фізики КПІ, майор у відставці, доцент, кандидат педагогічних наук Михайло Іванович Величко згадує бої на Букринському плацдармі, учасником яких він був.

"…Ніколи не забуду форсування Дніпра. Безперервні дощі, бездоріжжя, відсутність транспортних засобів ускладнювали нам переходи, але не зупинили нашого руху вперед до Дніпра на Букринський плацдарм і визволення Києва від німецько-фашистських загарбників у складі частин 161 стрілецької дивізії…

Від Переяслав-Хмельницького підійшли до села Циблі, яке залишили німці. Трохи раніше від нас до Дніпра підійшли передові частини 3-ї гвардійської танкової армії і почали форсувати Дніпро в напрямі села Зарубинці. Нам довелося почати форсування Дніпра десь в районі сіл Підсінне і В'юнищі в напрямі Малого Букрина.

Праворуч від нас інші частини почали форсування Дніпра біля села Ходорів. Всю ніч на 23 вересня 1943 року кипіла робота, збирали засоби для переправи. В хід пішло все, що могло триматися на воді: діжки, дошки, колоди, двері тощо, з них готувалися плоти та пороми. А перед світанком все це було використане для форсування Дніпра. Як завжди, попереду були відважні розвідники. Непроглядна темрява ховала наші береги. Розвідники тихо спустили човни на воду і попливли на правий берег. Хоча не було чути ні пострілів, ні людської говірки з протилежного берега, та напруження воїнів ставало критичним…

Коли човни були уже на підступах до берега, на розвідників несподівано ринув шквал автоматно-кулеметного вогню. Мабуть, ворожі спостерігачі засікли їх. Але пізно: до берега залишились лічені метри, а оскільки берег був надто високим, майже вертикальним, то кулі пролітали вище них.

Розвідники діяли організовано і швидко. Крім того, сталося так, що на допомогу бойовій охороні фашистів не з'явився жоден ворожий солдат. Закріпившись на березі, розвідники поліпшили умови переправи основних сил нашого батальйону. Тим часом ми організовано підійшли до берега Дніпра і почали переправу на плотах, поромах та човнах. На протилежному стрімкому березі по його кручах вибиралися з великим напруженням і не без пригод. Особливо тяжко було підійматись на берегові висоти. В той час мені доручили командувати взводом кулеметної роти.

Зліва від нас, де продовжували форсування наші сусіди, зацокотіли кулемети, дзвінко завили міномети, загуркотіла артилерія. Все це злилось в несамовитий гуркіт. Наші гармати били десь із-за Дніпра. Артобстріл як почався зненацька, так швидко і припинився. А на нашій ділянці, десь в районі Малого Букрина, зайнялася перша ракета гітлерівців, вона злетіла високо, яскраво загорілася в темному небі і повільно опустилася на берег Дніпра, за нею полетіли вгору друга, третя. А незабаром їх з'явився цілий рій. Почулися короткі черги кулеметів та автоматів. Пізніше темп стрілянини став наростати, робився все сильнішим й потужнішим. Траси вогню, як стрічки, простягнулися над Дніпром, їх підсилили нові вогневі засоби – на березі і в річці рвалися вже снаряди і міни. Вода в Дніпрі пінилася і клекотіла, як окріп в киплячому казані.

А ми тим часом вогнем із кулеметів, автоматів, ручними гранатами й прикладами пробивали собі шлях вперед. На висотах букринського берега розгорівся запеклий бій. Назустріч нам вийшла ворожа піхота і почала нас контратакувати. Звичайно, наші бійці та кулеметники посилали лавину свинцю та металу по ворогу. Особливо тяжко було кулеметникам, ворог намагався мінами подавити наші кулеметні обслуги.

І це йому частково вдавалось. Хоча й ріділи наші ряди, ми зазнавали великих втрат, але в запеклому бою зайняли першу траншею ворога. У цьому бою особливо відзначились кулеметники Коноваленко, Крамаренко та Чубарих. Три богатирі, ведучи вогонь на ходу, кинулися вперед. Молодші лейтенанти Івенков та Комаров, керуючи невеликими групами десантників, рішуче навалились на ворога. Відвага командирів ще більше надихала бійців, вони нещадно били ворога.

Нові сили десантників поспішали на допомогу своїм бойовим побратимам. Трохи пізніше через Дніпро переправилась і наша мінометна рота. Я ніколи не зможу забути ст. сержанта Преснякова і його команду, які майже одночасно з нами переправилися на саморобному плоту з мінометами, боєприпасами та обслугою.

У тяжкі хвилини вони були разом з нами. Міну за міною посилали навідники Преснякова на ворога, їх міни точно влучали в ціль, знищуючи ворожих солдат та їх вогневі точки. Мінометники допомогли нам зблизитися з противником. Ми закидали його траншеї гранатами, пішли в атаку і захопили вигідні для нас висоти в напрямі села Зарубинці. Пізніше Іван Васильович Пресняков отримав звання Героя Радянського Союзу.

В цей день дальший наступ був припинений, бо ворожа авіація почала бомбити переправу…

Вистроївшись по фронту, знизившись до трьохсот метрів і нижче, ворожі літаки пройшли над нашими головами, поливаючи землю і людей свинцевим дощем. Не встигли літаки зникнути, як по нашій обороні було відкрито артилерійсько-мінометний вогонь великої щільності. Снаряди і міни рвалися всюди, притискуючи нас до землі.

А тим часом підходили резерви гітлерівців. Знову розгорівся гарячий бій, у якому ми відкрили вогонь із усіх видів зброї. Противник у хід пустив усе: артилерію, штурмові гармати, шестиствольні міномети. Бій прийняв затяжний характер. Ми витримали три контратаки, розвідники, які повернулися з Букрина, нам також стали допомагати.

Наступного дня ворог, перегрупувавши свої сили, ще раз атакував нас з правого флангу, де закріпилися бійці молодшого лейтенанта Іконнікова. В цьому бою він і його заступник були тяжко поранені, але воїни не відступили. Відповідну допомогу надала нам і дивізійна артилерія з лівого берега Дніпра. Ціла лавина снарядів з виттям полетіла через наші голови назустріч противнику, через короткий час в стані гітлерівців пролунали вибухи, фашисти заметушилися. Мужність і самовідданість бійців і командирів наших батальйонів допомогли, нарешті, відкинути фашистів до Трахтемирова.

Але ворог не дрімав. Він організував і танкову атаку. Фашистам вдалося увірватися на передній край оборони. У двобій вступили бійці взводу протитанкових гвинтівок, три ворожі танки було підбито, а решта, не маючи успіху, були зупинені гарматами винищувально-протитанкового дивізіону, які підбили ще одну машину. Проте непошкоджені танки на повному ходу проривались на наш передній край. У цій складній обстановці мужність і винахідливість проявив сержант Михайло Шовкуненко, який пізніше одним із перших в дивізії був нагороджений орденом Слави третього ступеня.

У цей критичний час до бою включилися усі, хто вже перейшов на правий берег, хто міг тримати зброю. Використані були всі резерви, навіть навчальна рота дивізії. Ворожа піхота, наздогнавши свої танки, зробила енергійний кидок вперед, але її тут же накрив шквал нашого артилерійського вогню. Ворожі лави швидко поріділи і залягли. Проте час від часу вони все-таки підіймалися і бігли вперед. Віддаль поступово скорочувалась. Коли фашисти знову кинулись вперед, перед ними з'явилася стіна розривів. Це був загороджувальний вогонь дивізійної артилерії з протилежного берега Дніпра. Атака ворожої піхоти захлинулася.

Перед нами німецькі війська укріплювались всіма видами зброї: гарматами, мінометами, іншими смертоносними засобами. В небі постійно кружляли літаки ворога, загрожуючи знищити кожного, хто спробує подолати річку. Німецьке командування продовжувало посилювати свої резерви, підтягуючи туди все нові дивізії з інших ділянок фронту. Переправившись на правий берег Дніпра, фашисти знищили за собою всі переправи і мости.

Дніпро на ділянці від Ржищева до Черкас має широку заплаву від одного до півтора кілометра, порізану озерами. Русло покручене, ділиться на рукави, які створюють велику кількість островків з мілиною. Правий берег крутий, стрімчастий, у деяких місцях висотою до 80 м, а у Григорівці майже до 150 м. Все це дозволяло фашистам організувати міцну оборону і спостерігати підходи наших військ до Дніпра. Місцевість сильно порізана ярами глибиною до 40 м та долинами з крутими обривами. Цю особливість місцевості ворог використав, створивши штучні перепони.

Все це не давало можливості скрито маневрувати і застосовувати рухому техніку, особливо танки, ускладнювало дії інших родів військ. На правому березі німці мали розгалужену мережу доріг, а це давало можливість їм скрито маневрувати своїми військами і технікою. Наші війська на своєму шляху мали водну перешкоду і перебували у полі зору фашистів.

Засобів для переправи, як уже згадувалось, у нас не було, тому передові і розвідувальні загони почали форсувати Дніпро уже вночі на 22 вересня на підручних засобах та рибальських човнах.

Наступила незабутня ніч на 23 вересня, коли почалося масове форсування Дніпра основними силами частин і з'єднань, окремими групами та батальйонами.

У нашій 161-ій стрілецькій дивізії створена штурмова група воїнів увійшла до стрілецької роти під командуванням молодшого лейтенанта М.Б. Івенкова. Вона на двох саморобних плотах і трьох човнах першою направилась на правий берег Дніпра.

Спроби багатьох інших підрозділів переправитись на протилежний берег закінчувалися невдачею. Десантам, які переправились на правий берег, треба було організувати підтримку вогнем з протилежного берега.

На світанку фашисти організували відчайдушні зусилля, щоб потопити сміливців у річці. Проте не вийшло. Артилерія і міномети з лівобережжя допомогли сміливцям десанту протягом дня відбити чотири атаки. Нарешті в тяжких умовах був завойований невеликий плацдарм, на який почала переправлятись 161-а стрілецька дивізія разом з артилерією, частинами підсилення та піхотою, досягнувши Трахтемирова. Сміливості і мужності, винахідливості і військової кмітливості бійців не було меж.

До кінця вересня війська 40-ї армії, куди входила і наша дивізія, на правому березі вже утримували чотири плацдарми, звільнивши від ворога Великий Букрин і Луковицю та з'єднавши свої фланги. Найбільшим із них в районі букринського вигину став Букринський плацдарм, який ми разом з військами 3-ї гвардійської танкової армії генерала Рибалка відвоювали у ворога. Цей плацдарм потім відіграв велику роль у визволенні Києва і Правобережної України."

М.І.Величко, ветеран КПІ, колишній викладач кафедри фізики.

Додаток 20

ТканкоАлександр Васильевич

Тканко Олександр Васильович

1916 - 18. 4. 2006

Герой Радянського Союзу

Народився 23 грудня 1916 року в селі Макіївка Варвінського району Чернігівської області в селянській сім'ї. Українець. Член КПРС з 1941 року.

У 1932 році закінчив семирічну школу, педагогічні курси і поступив в Ніжинський інститут соціального виховання, який закінчив в 1935 році. З 1935 по 1940 рік працював педагогом в середній школі. В середині 1940 року був призначений директором Любешівського педагогічного технікуму Волинської області.

У вересні 1940 року покликаний в ряди

Восени 1942 року частина

Десант був скинутий у Вовчанському районі Харківської області із

Після

З лютого по липень 1943 року А.В. Тканко працював в представництві Українського штабу партизанського руху на Південно-Західному фронті. У липні 1943 року при штабі Південно-Західного фронту була створена партизанська група під командуванням
А.В. Тканко, яку незабаром у складі 9 чоловік десантували з літака поблизу села Оржиця Гребінківського району на Полтавщині для посилення партизанської боротьби в тилу ворога.

Командир групи О.В. Тканко встановив зв'язок з

У другій половині вересня 1943 року група народних месників під командуванням О.В. Тканко допомогла підрозділам 57-ої гвардійської танкової бригади 3-ої гвардійської танкової армії форсувати Дніпро на південь від Переяслава-Хмельницького, захопити село Григорівку і забезпечити переправу батальйону 6-го танкового корпусу.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 року за вміле керівництво бойовими діями партизан при форсуванні частинам

Після

9 і 21 липня 1944 року в Закарпатті були скинуто дві організаторські групи, на базі яких було створено з'єднання

За період з 9 липня по 21 листопада 1944 року партизани знищили і узяли в полон більше тисячі солдатів і офіцерів ворога, пустили під укіс 3 військових

Після

Помер 18 квітня 2006 року. Похований в Черкасах.

Нагороджений орденом Леніна, орденом Жовтневої Революції, двома орденами Червоного Прапора

Додаток 21

Воїни-студбатівці

М. Харків. Пам’ятник воїнам-студбатівцям відкрито 28 жовтня 1999 року на площі Свободи біля Національного університету ім. В. Каразіна.

За задумом авторів: кілька бронзових монументальних фігур колишніх студентів, мов би знову, як і півстоліття тому, крокують від стін альма-матер.

У 1973 році на території ХПІ встановлено меморіальну дошку на честь формування комуністичного батальйону – студбату. Її було відкрито на честь 30-річчя визволення Харкова від фашистських загарбників. Напис на граніті говорить: „Тут в 1941 році був сформований комуністичний батальйон добровольців – комуністів і комсомольців ХПІ, інших вузів та шкіл Харкова, які билися за нашу Батьківщину проти німецько-фашистських загарбників”. У 1985 році дошку було реставровано.

Бійцями комуністичного батальйону були, в основному, студенти – юнаки та дівчата – добровольці. Серед студбатівців були також викладачі, вчителі, вчорашні школярі та випускниці шкіл медсестер. Організований восени 1941 року, батальйон рухався маршрутом Бєлгород-Курськ-Тула-Москва, і в жовтні влився у ряди захисників Вітчизни. Молодь ішла, з кожним кроком уперед відчуваючи на собі реалії війни, з кожним днем дорослішаючи. Наприкінці жовтня комуністичний батальйон увійшов до складу
110 стрілецької дивізії 33 армії.

Майже всі бійці Харківського студентського батальйону полягли у кривавих боях, захищаючи Київ. На сьогодні встановлено імена лише 3 політехніків, що загинули під містом Наро-Фомінськ (Росія): С.Є. Ковальова, В.В. Матвєєва та А.І. Пустоварова.

За даними істориків, майже півторатисячний ополченський батальйон студентів-добровольців університету та інших харківських вузів пішов захищати Вітчизну від фашистського нашестя літом 1941 року. Перші п'ятсот добровольців прибули до Малинівських таборів під Харковом наприкінці червня, а вже 6 липня їх ешелон відправили до Києва. Під Білою Церквою, Фастовом студбатівці прийняли бойове хрещення, позначене трагедією непоправних втрат, виходом з оточення. Драматичні ті події згодом були відображені в романі "Людина і зброя" Олеся Гончара, котрому й самому судилося піти воювати у складі того ж харківського студбату. На початку вересня на фронт відправилась друга хвиля добровольців - 1380 бійців та командирів. Основне ядро її склали харківські студенти, випускники вузів, шкіл, технікумів, які вкрили себе невмирущою славою в кровопролитних боях на підступах до Москви, зокрема під Наро-Фомінському.

Небагатьом вдалося повернутися до стін рідних вузів. Так, з 69 студентів Харківського авіаційного інституту тільки троє юнаків продовжили навчання. А з
1200 добровольців студбату повернулось не більше 10.

№ п/п	Прізвище, ім¢я та по батькові	Посада та звання	Домашня адреса	Примітки
1	Петренко Митрофан Нікіфорович	комісар партизанського загону “Батя”	с.Таганча, Канівського р-ну	пенсіонер
2	Солодченко Кирило Кирилович	командир партизансько- го загону “Батя”	с. Бобриця, Канівського р-ну	пенсіонер
2	Циба Захар Панасович	підпільник	с. Копієвато, Канівського р-ну	загинув
4	Оніщенко Семен Васильович	підпільни, а потім партизан загону “Батя”	с. Мартинівка, Канівського р-ну	пенсіонер
5	Конопльов Степан Сергійович	пол. л-т десантників, тепер підполковник	Ленінград. М.-66. Московський пер. 89, кв. 88	військово-службовець

Назва друк. органу	Центр	З якого числа	Виходить на тиждень	Тираж (примір-ників)
“Уманський голос”	Умань (Київська обл).	1 ІХ 41	2 р.	6500
“Кам'янські вісті”	Кам'янка (Кіровогр. обл.)	4 ІХ 41	2 р.	2500
“Українська думка”	Черкаси	17 ІХ 41	2 р.	4000
“Тальнівський вісник”	Тальне (Київська обл.)	- ІХ 41	2 р.	1200
“Рідне слово”	Звенигородка (Київськ. обл.)	15. ІХ. 41	2 р.	6000
“Корсунські вісті”	Корсунь (Київська обл.)	30. ІХ. 41	2 р.	8000
“Українські новості”	Сміла (Київська обл.)	1. ІХ. 41	2 р.	8000
“Золотоношські вісті”	Золотоноша (Полт. обл.)	1. ІХ 41	2 р.	8000
“Нове українське слово”	Київ (Всього рейхкомісаріату)	за 41р.	2 р.	8000

Назва	Обком	рік
“За Батьківщину”	Кіровоградський	1943
“Комуніст”	ЦК КП(б)У та ВР УРСР
“ Радянська Україна”	(колишній “Комуніст”) ЦК КП(б)У; СНК та ВР УРСР	15. ХІІ. 42

Назва	Хто видає	Рік
“За Батьківщину”	Укр. штаб партиз. руху	ХІІ. 1943
“Більшовик Полтавщини”	Під командуванням Васильківського (рос. мовою)	1942
“Народный мститель”	Партійна та комс. організація з¢єднаних парт. загонів Київщини	1943

Німецькі видання укр. мовою	93	Всього:
Українські національні видання	30	Німецьких видань 111 Видань КП(б)У 38 Українських видань 30 Партизанських видань 23
Підпільні видання КП(б)У укр. мовою	32
Німецькі видання рос. мовою	18
Підпільні видання КП(б)У рос. мовою	15
Підпільні видання партизанських загонів Російською мовою Українською мовою	14 9

Артилеристи

Кулеметники

Боевой наказ № 0021. Штаб 26а Калеберда. 14.8.41 12.30 карта 200 000 и 100 000

Командующий 26 армией генерал-лейтенант Костенко

Член Военного совета армии бригадный комиссар Колесников

Зам. начальника штаба 26 армии полковник Ступников

Секретар Президії Верховної Ради Української РСР

Додаток 12

Радянсько-фашистська дружба

Геноцид українського народу під час битви за Дніпро

Канівський плацдарм: тріумф і трагедія

Величко М. І. На Букринському плацдармі

Боевой наказ № 0021. Штаб 26а Калеберда. 14.8.41 12.30
карта 200 000 и 100 000