ЧАСТИНА ІІ

Партизанський та підпільний рух на Канівщині

Одною з найважливіших форм боротьби народних мас за незалежність Батьківщини проти іноземних загарбників є партизанський рух. 29 червня 1941 року Радянський уряд і ЦК ВКП(б)У прийняли директиву радянським і партійним організаціям прифронтових областей про мобілізацію всіх сил і засобів для захисту країни від загарбників. В ній було визначено основні завдання розвитку партизанського руху на тимчасово окупованій ворогом території. Для керівництва боротьби населення проти німецько-фашистських загарбників на місцях було створено розгалужену сітку підпільних партійних організацій. На Україні діяло 22 підпільних обкоми і райкоми КПУ. Починаючи з 1942 року, на Черкащині діяло 3 підпільні райкоми, 26 підпільних і 4 комсомольсько-молодіжні організації, 39 підпільних патріотичних груп, 34 партизанські загони (командири І. Калашник, брати Савченки, С.Пальоха, А. Куценко, П. Дубовий, Г.Іващенко, Ф. Щедров, К.Колодченко, Д.Горячий, М. Соболєв, Г.Іваненко, П. Марущак та багато інших). Близько 13 тис. черкащан брало активну участь у партизанському русі. Навколо Канева діяли сім партизанських груп, які згодом переросли у загони:

на території Гельмязівського району за 15- 20 км від с. Ліпляво діяв загін Горєлова Федора Дмитровича, І секретаря Гельмязівського райкому КП(б)У, комісар загону Мойсей Іванович Іляшенко (діяв з 8 вересня по 23 жовтня 1941 року);

Канівський партизанський загін "Батя", організувався у Таганчанському лісі у липні 1943 і проіснував до 1944 року;

Корсунь-Шевченківський партизанський загін Щедрова Василя Кузьмича, в який згодом увійшли партизанські загони Канівщини: "Рижого", ім. Боженка (1944), ім. Шевченка (1943), "Винищувач".

Партизанський загін ім.Чапаєва, який діяв на території Канівського району у межах Григорівського лісу.

Складним був шлях їх організації і діяльності. При відступі наших військ у перші дні війни на Україні було організовано 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. Однак військове керівництво на першому етапі війни недооцінило їхнього значення і незабаром на червень 1942 р. по Україні діючих партизанських загонів залишилося тільки 22, інші розпалися або були розгромлені.

У нашому районі у 1941 р. при відступі Червоної Армії було створено два партизанських загони: у Таганчанському та Ліплявському лісах. Згодом вони розпалися, а потім у 1943 році організовувалися заново. Це відбувалося так. Для організації опору фашистам, для створення партизанського руху на Канівщині радянською владою були залишені підпільні організації, якими повинні були керувати місцеві партійні керівники і партійний осередок. У великих Таганчанському та Ліплявському лісах були створені бази майбутніх партизанських загонів, які були забезпечені зброєю та сухим пайком.

На початковому етапі формування партизанських загонів відбувалося за рахунок партійних та комсомольських активістів, районного і міського керівництва, однак керівники не знали, що з ними робити далі. Керівниками Канівського партизанського загону стали партійне керівництво міста: тодішній ІІ секретар міськкому компартії
Ткач А. К., а також начальник КДБ. Вони вміли керувати людьми, впроваджували вимоги партії в життя, але зовсім не мали досвіду підпільної роботи, організації партизанського руху.

Доля партизанського загону, який формувався із канівських активістів була така. Перед приходом німців актив Канівського району в кількості приблизно 300 чоловік було зібрано у Яблунівському лісі. Вони почекали, поки до Канева підійшли німці, а потім загін перебрався у більший, Таганчанський ліс. Там заздалегідь були організовані місця для проживання, викопані землянки, зроблені схованки для боєприпасів та продуктів. Виникло питання, як далі організовувати партизанську боротьбу - дочекатися, поки відійдуть головні німецькі частини і розпочинати боротьбу із німецькою владою, чи включатися у боротьбу з діючими передовими військами, що означало повний крах партизанського загону (і руху).
У хаосі навколишньої обстановки, коли не було чіткої і ясної вказівки зверху про стан подій, характер дій загону, повної дезорганізованості відступаючих військ, влади на місцях і населення потрібно було мати велику силу волі, витримку, впевненість у правоті задуманої справи, досвід, щоб здійснювати партизанську боротьбу. Це вміння затаїтися на довгий час, чекати, знати методику організації партизанської боротьби, основи продовольчого постачання загону, пошук і збір боєприпасів, потрібних людей, їх перевірку і т.д., чого керівники на той час ще не могли та й не вміли.

Що таке партизанський загін? Це дрібний бойовий загін, група опору німецькій владі в тилу ворога, який має всіляку підтримку у населення, можливість в разі небезпеки легко розчинятися і збиратися. Як згадували партизани - вони були як вовки, батьку рідному не довіряли. Йдеш, і сам себе боїшся, на кожному кроці – смерть.

Особливо важко було партизанським загонам взимку, коли сліди на снігу легко вказували на розташування та їх пересування, коли людині потрібні були елементарні умови для виживання в лісі (теплі землянки і продовольче забезпечення), що для маленьких загонів у маленьких лісах було неможливим. Тому ночували по своїх домівках, чи в ближніх хатах до лісу. А головний штаб партизанських загонів вимагав від них постійних рішучих і активних дій, контролював і перевіряв усі донесення про бойові дії загонів, які часто були в ситуаціях, що здавалися недостовірними і хаотичними. А його контролювало і направляло Верховне головнокомандування...

Керівниками перших партизанських загонів були партійні функціонери та НКВДисти, які навчені підкорятися наказам зверху і сумлінно виконувати розпорядження. Поспіхом сформовані загони з погано підготовленим керівництвом, без підтримки єдиного центру стали хаотично проводити операції проти передових німецьких військ. Зіткнувшись з добре організованими гітлерівськими каральними органами, які мали великий досвід боротьби з партизанським рухом у Європі, ці загони були майже скрізь розгромлені. Деякі керівники, побачивши безуспішність цієї справи, покинули загони, перейшли лінію фронту (напроти Канева фронт стояв цілий місяць, до розгрому радянських військ під Оржицею) і пішли воювати у діючу армію. Так було і в загоні, який розміщувався у Таганчанському лісі, де А. К. Ткач, передавши керівництво партизанським загоном представнику ЦК КПУ Кріцькому, перейшов у діючу армію. Деякий час партизани жили у лісах, поки не були ліквідовані діючою німецькою армією або, спасаючись від розгрому, разом із бойовими силами виходили з оточення і пробивалися до лінії фронту.

Характерною є доля й іншого партизанського загону, Горєлова, який розміщувався у Ліплявському лісі (див. розповідь про смерть А. Гайдара). Так розпадалися майже усі наспіх організовані партизанські загони, а їх бази були розграбовані місцевими жителями.

Ось виписка з даних про склад підпільних райкомів КП(б)У, підпільних організацій і партизанських загонів Київської області, які були створені у 1941 році.

Про цей стан партизанського руху наголошувалося і в постанові ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 року "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ", де вказувалося, що багато офіційно затверджених партійних керівників підпілля, відчуваючи безрезультативність опору, дезертирували. За це потім розплатилися власним життям багато патріотів, які вірили у святу мету боротьби, і які без керівництва діяли на свій страх і ризик. Вони легко були знешкоджені діючими військами, гестапо та поліцаями.

В 1942 році на Україні було всього 200 тис. партизан. Більшість партизанських загонів знаходилися у лісах, і якби не їжа і зброя, яка була їх основною проблемою – взагалі б сиділи без боїв. Вилазки робили в основному за харчами, де в дрібних сутичках вбивали німців і офіцерів. Було й так, що деякі партизани не витримували і дезертирували.

З успіхами на фронтах Червоної Армії, протягом 1942-43 р. навколо Канева по селах став організовуватися підпільний опір німецькій владі: підпільні організації. Як свідчать архівні документи, на Черкащині підпілля в основному очолили істинні патріоти, а не "анкетно чисті активісти". Воно були основою для численних партизанських груп, які переростали у справжні бойові партизанські загони. У стресових ситуаціях вони набиралися досвіду підпільної і партизанської боротьби, тримали міцний зв’язок з населенням, опиралися на місцевих патріотів, які допомагали організовувати постачання продовольством та боєприпасами.. Для організації партизанського руху на місця були послані представники партизанського штабу, в ліси скинуті десантники. Вони налагоджували зв’язки з партизанськими загонами і керівництвом партизанського руху України, яке допомагало їм чим могло.

З 1943 року партизанські групи стали об’єднуватися в загони, однак через втрату рухливості часто знищувалися. А коли підійшли радянські війська яким потрібно було форсувати Дніпро і займати плацдарми, ці загони за рахунок десантників розросталися і стали їх опорою і базою.

Так, зокрема, відродилися загони у Таганчанському лісі (“Батя” і «Рижого»), у заповіднику (ім. Шевченка), у Ліплявському лісі (ім. Чапаєва) та ін.

Серед героїв-канівчан, які перші загинули у боротьбі з німецькими фашистами, золотими літерами вписано ім'я підпільника з м. Харкова канівчанина Леоніда Марчука.

Він народився в Каневі у родині робітника. У 1924 р. пішов у школу, де в числі 40 відмінників навчання, активних учасників громадсько-корисної праці його було нагороджено екскурсією у Москву. Після закінчення школи поступив у школу танкістів і до початку війни отримав звання лейтенанта-танкіста. Війна застала його на Західному кордоні. У боях з німецько-фашистськими загарбниками йому випало зазнати гіркоту поразок і радість перемог. Він три рази виходив з оточення. Досконало володіючи мовою ворога і будучи витриманою людиною, не раз ходив у розвідку в тил ворога і приносив звідти цінні відомості. Під час відступу командування Радянської Армії залишило його у Харкові для підпільної роботи і диверсій. Він самостійно виготовляв і встановлював міни. Першу свою міну він зірвав у службовому крилі вермахтівського поштамту, другу - біля будинку комендатури м. Харкова, а третю - у приміщенні друкарні. Потім проник у кабінет генералкомісаріату до його заступника, куди ніхто не зміг пробратися без спеціальної перепустки, і там поставив міну, яка незабаром вибухнула. У місті сталися облави, обшуки. Гестапо засилало до ймовірних груп своїх агентів. Схоплені підпільники гинули, але жодним словом не виказували своїх товаришів. Гестапо вислідило зв'язкову між комсомольським комітетом і партизанами Катерину Лівончук. Два тижні її катували, так нічого не дізнавшись, 23 серпня 1943 року, коли радянські війська вже звільняли Харків, її стратили.

Потрапив у лапи фашистських катів і невловимий Леонід Марчук. Цілий місяць тривали допити та тортури, фашисти випробували на його тілі увесь арсенал своїх прийомів допиту. Та не виказав він своїх товаришів. Напівживого, помираючого Марчука виволікли на подвір'я катівні і вкинули у яму з вапном.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 8 квітня 1964 року Леонід Захарович Марчук посмертно нагороджений медаллю “За відвагу”.

Канівське підпілля

У 1942-43 роках виникло стихійно Канівське підпілля, яке згодом набуло організованого руху опору. Підпільні групи організовувалися на околицях міста, зокрема у Копанях, який був ближче до лісу, у Костянці, на будівництві мосту. Підпільники тримали тісний зв'язок з партизанськими загонами, які організовувалися навколо Канева, передавали до них відомості, проводили агітаційну роботу у місті та селах, а також поповнювали їх ряди.

Ось спогади колишньої жительки с. Яблунів Марії Павлівни Вишні.

“Підпілля у Канівському районі стало організовуватися з листопада 1942 року, коли у Канів було закинуто двох парашутистів: канівчанина сержанта Гончаренка Григорія Хтодосевича і росіянина, лейтенанта Букраба Михайла Йосиповича. Гончаренко Григорій Хтодосевич був родом з Копанів, що дозволило йому довгий час бути у безпеці від поліції. Букраба М. Й. він поселив у себе, у них були підроблені документи, які свідчили, що вони повернулися з німецького полону. Коли було організовано підпілля, Гончаренко Г. був зв'язковим, ходив у найнебезпечніші місця: на явочні квартири у місті, а також у села Яблунів, Межиріч, Пекарі, Таганчу і Корсунь, хоч там знаходився великий кущ поліції, який охороняв гебітскомісара. Гончаренко навіть проникав у гестапо і діставав документи-довідки для своїх канівських підпільників. У цих довідках зазначалося, що їх пред'явник працює на відбудові залізниці в Каневі, на відбудові мосту. Насправді ці люди проводили роз'яснювальну роботу серед населення і розповсюджували зведення Інформбюро, закликали не їхати до Німеччини, тікати у ліси. Такий документ мала і я. Я ніде не працювала і проводила серед молоді свого села роботу, яку мені доручали. З нашого села, Яблунева, до цієї групи входив Курило Василь Михайлович, який мав радіоприймач. На той період він був схований у надійному місці і ми мали можливість отримувати свіжі новини про хід бойових дій на фронтах. Ми розповсюджували ці вісті серед населення. Так продовжувалося до 1943 року.

Основною метою підпілля було підготувати якомога більше надійних людей, щоб утворити великий партизанський загін, який би зміг допомагати нашій армії при форсуванні Дніпра. Почалися пошуки і збирання зброї, яку переховували у Гончаренка Г.
У травні 1943 року від Київського підпільного комітету до нас прибув полковник, прізвище якого не пам'ятаю. З ним - фельдшер Тоня і росіянин Микола, який був учасником зриву київського мосту і мав за це нагороду – орден Леніна (це я бачила сама). Ці люди прибули до Гончаренка і пробули у нього 3 дні. Коли все підготували - переїхали човнами від канівської пристані до лісу за с. Хрещатик. На той час у канівському загоні вже було 38 чол.

Деякий час ми знаходилися у Яблунівському лісі, потім нам було потрібно приєднатися до групи з Таганчанського лісу, переправитися через Дніпро і рухатися до лінії фронту.

 Перебуваючи у лісі, мені також довелося йти на завдання з Тонею. Ми як малопомітні дівчата повинні були піти у с. Плюваки (тепер Первомайське), розвідати скільки там поліції, де містилися продукти, ким охороняється склад (бо партизанам потрібно щось їсти), а також сіль, - це був наш обов'язок. Сіль була у с. Хрещатик, де місцеві жителі набрали її з баржі, яку мали затопити. Коли ми виконали завдання і вже відходили у ліс, серед наших людей виявився зрадник, який повідомив про нас у поліцію. Вони оточили нас і зав'язалася перестрілка, ми кинулися тікати в ліс. Нас прикрили Гончаренко Г. і Микола.

Під час перестрілки я загубила своїх і цілу добу бродила по лісі у пошуках, поки знову не натрапила на село Хрещатик. У крайній хаті мене нагодували і розповіли про небезпечну обстановку: у село наїхало багато поліцаїв, а партизани відійшли у сторону Черкаських лісів. У нашому загоні була домовленість - якщо щось трапиться, шукати хату Гончаренка і через нього зв'язуватися зі своїми. Через добу мене повідомила хазяйка, що небезпека минула, і я вранці з Хрещатика попрямувала у Канів, до Копанів. Однак при виході з села я була затримана поліцаями. Мене привели в управу, при мені був документ з печаткою гебітскомісара. Я стала говорити, що їду з Черкас, де була у брата, він там знаходиться у таборі, а коли стали перевіряти мої документи, я непомітно вискочила у вікно і побігла до лісу. Поліцаї схаменулися і почали стріляти з автоматів, але я без перешкод добралася до лісу і пішла до Канева.

Лісами з великим труднощами добралася до Канева, але там вже на мене знову чекали поліцаї. Мене встигли попередити сусіди, і в засідку я не попала. Хтось із місцевих доніс на Гришу Гончаренка у гестапо. Батьків його забрала поліція, хату і все, що в ній було, знищено і спалено. Я повернулася знову назад, у загін.

Наш загін переправився через Дніпро і в нерівній боротьбі багато партизанів загинуло. У с. Келеберда загинув і Гончаренко Григорій Хтодосевич.

Мені довелося переховуватися до приходу нашої армії, бо за мною також полювали німці. Фотографії Гончаренка у мене не збереглося, бо староста с. Яблунева Олійник Володимир спалив мою хату.

На сьогодні я вже 20 років працюю у фельдшерсько-акушерському пункті у Копієватському радгоспі.

Марія Павлівна Вишня. 16.12.1968 року».

Незабаром у Таганчанському лісі почали активно діяти ще три партизанські загони: «Винищувач» (командир П. Н. Могильний), ім. Боженка (командир Я. П. Підтикан) та ім. Шевченка, очолюваний М. О. Дудченком. У грудні 1943 року вони об'єдналися в один загін, яким командував В. К. Щедров («загін Рижого»), колишній об'їждчик Таганчанського лісництва, комісаром був В. С. Федін, що прибув з десантною групою Українського штабу партизанського руху, начальником штабу став І. А. Ковальчук, другий секретар Київського підпільного обкому партії. З'єднання здійснило близько 30 диверсій. 30 січня 1944 року одна з партизанських груп визволила на станції Корсунь 450 військовополонених і місцевих жителів, яких окупанти мали розстріляти. В лютому народні месники розгромили фашистський гарнізон у Таганчі, врятували від знищення Мартинівський цукрозавод.

Партизанський загін К.К. Солодченка “Батя”

У книзі В. Смірнова "Сталінград на Дніпрі", у повісті П.П. Гавруто "На березі Дніпра" частково висвітлені дії партизанських загонів "Баті" і "Рижого" у дні Великої Вітчизняної війни.

У дні німецько-фашистської окупації 1941-1944 років у підпільній боротьбі на Канівщині значну роль відіграли комуністичні загони на чолі з Солодченком Кирилом Кириловичем та Василем Щедровим.

До осені 1942 року в Канівському районі значно пожвавився підпільний рух. У с. Поташня під керівництвом комуніста Петренка Митрофана Никифоровича виникла підпільна група в складі п'яти чоловік. Він встановив зв'язок з об'їждчиком Таганчанського лісництва Василем Щедровим, який з січня 1943 року підтримував зв'язок з Корсунською підпільною організацією "Комітетом 103". Нею керував колишній зав. відділом Бердичівського міськкому партії Хоменко Арсентій Юхимович і вчитель Корсунської школи - викладач української і російської мови Марценюк Петро Юхимович.

Корсунська організація на той час мала дві радіоточки: у с. Сотники і в Корсуні, на квартирі Марценюка. Вона випускала листівки, надруковані на друкарській машинці. Поташнянська група через групи В. Щедрова і Рудого регулярно інформувалася про стан на фронті.

У грудні 1942 року В. Щедров організував у Таганчі антифашистську підпільну групу, яка відіграла важливу роль у зв'язку з Дар'ївською і Мартинівською організаціями.

У листопаді 1942 року під керівництвом тов. Солодченка Кирила Кириловича у с. Дар'ївка була створена підпільна організація, до складу якої входило шість чоловік. Серед них Сухобрус Олексій Михайлович, Довгань Захар Онисимович, Черемис Микола та ін.

Солодченко Кирило Кирилович (Батя) - член партії з 1920 року вважався найстаршим з канівських комуністів. У 1919 році сімнадцятилітнім юнаком він пішов у ряди Червоної Армії, де самовіддано воював. Потім партизанив, став побратимом С.К. Федоренка. Вони разом виходили на виконання важливих завдань проти денікінців і петлюрівців. У складі групи народних месників Солодченко пробирався у денікінський штаб, здійснював терористичні акти на станції Миронівка. Мало хто знає, що саме Кирило Кирилович захопив тих бандитів, від рук яких загинув Семен Федоренко.

До війни він працював головою колгоспу в с. Синявка. У 1941 році він не встиг вчасно евакуюватися і, опинившись у німецькому тилу, вирішив пробиватися до своїх.

Багато днів він йшов на схід по окупованих землях України і тільки взимку біля Ржави під Курськом йому вдалося перейти лінію фронту. Його було зараховано у військову частину і він протягом десяти місяців брав участь у боях. Під Харковом його рота потрапила в оточення, Солодченко ледве уник полону і залишився в тилу ворога. Він спробував було піти за відступаючими радянськими військами, але цього разу його спроба не мала успіху. Фронт швидко рухався на схід: німецька армія розвивала наступ на Сталінград і по донських степах потоком лилися колони військ ворога. Кирилу Кириловичу нічого не залишалося як повернути назад, додому.

Почалася довга і небезпечна подорож через усю Лівобережну Україну. Ночами Солодченко йшов до Дніпра, пробираючись від села до села, ховаючись від старост і поліції зі своїм фронтовим автоматом. Глибокої осені він перебрався через Дніпро і з'явився у рідному селі Дар'ївці.

У селі відразу приступив до організації антифашистської підпільної групи; налагодив зв`язок із Поташнянською, Таганчанською, Мартинівською та іншими підпільними групами Канівського району.

Восени 1942 року в селі Полствин під керівництвом колишнього директора школи Хорольського Софрона була організована підпільна група в складі: Кузьменко Іван Максимович, Прилипко Петро Омелянович, Тонконог Іван Корнійович.

 С. Хорольський з трьох розбитих радіоприймачів змонтував один і Полствинська підпільна група регулярно слухала Москву. Кожному членові групи було доручено завдання переписувати по п'ять екземплярів листівок і поширювати повідомлення серед населення.

Члени групи збирали серед населення зброю, ремонтували нагани, з гвинтівок робили обрізи, поповнювали запас патронів, гранат.

Згодом у Полствинську групу вступив Степанецький лікар Кузьменко Олександр Степанович, який видавав фіктивні довідки про хвороби, чим врятував багато молоді від відправлення у Німеччину.

У селі Мартинівці підпільна група організувалася в листопаді 1942 року. До її складу ввійшли: Дунай Семен Васильович, Пономаренко Григорій Меркурійович, Будник Наум Андрійович, Попов Володимир Венедиктович, Лисогір Іван Микитович, Лось Іван Панасович, Слива Володимир Лукич та ін. Всього вісім чоловік. Своє організаційне оформлення група одержала шостого листопада, коли на явочній квартирі № 1 учасники групи прийняли урочисту клятву та обрали керівником групи Дуная. На цій нараді були присутні керівник Степанецької групи Плиснюк Іван і керівник Копієватської групи
Циба Захарко. На нараді вирішили якнайшвидше зв'язатися з Поташнянською, Таганчанською і Дар'ївською підпільними групами, обрати центральне керівництво і почати бойові дії. Встановити зв'язок з цими групами доручили досвідченому місцевому жителеві, учасникові підпільної групи Буднику Науму Андрійовичу.

На нещастя підпільників, староста села Дар'ївки Півень взнав і доповів у Корсунську жандармерію про дії Дар'ївської підпільної групи. За керівником цієї групи Солодченком К.К. почало полювати гестапо і поліція. Така ж доля спіткала Петренка і Щедрова.

Тільки в квітні 1943 року Мартинівській групі вдалося встановити зв'язок з усіма підпільними групами Канівського району.

До того часу антифашистські підпільні групи вже існували і в інших селах Канівського району: Голяках, Яблуневі, Каневі. Особливо активізувався антифашистський рух після розгрому німців під Сталінградом.

Усі ці організації виникали стихійно, як опір владі. Часто зачинателями підпільного руху ставали комуністи, комсомольці, активісти. Вони знаходили один одного і організовувалися у невеличкі групи.

До кінця 1942 року підпільні групи охопили майже всі села Канівського району. Незважаючи на їхню розрізненість, вони успішно виконували своє завдання: шукали однодумців, проводили агітацію, готували людей до боротьби і озброювали їх для відкритого виступу проти фашизму.

Спочатку в деяких селах Канівського району виникли безпартійні патріотичні групи, які згодом були підпорядковані партійному осередку Канівського району.

У с. Копієвате діяла підпільна група під кер. Шакала Д.Н., кандидата у члени КПРС. У групі було 4 члени КПРС (червень 1942 – листопад 1943).

У с. Таганчі - підпільна група у складі 5 чол. (січень 1942 - квітень 1943).

Цю підпільну групу очоленював колишній секретар народного суду О. О. Науменко. Група закликала населення не виконувати накази ворожих властей, приховувати хліб і худобу до приходу Червоної Армії, систематично псувала телефонний зв'язок на лінії Таганча-Корсунь-Канів, зруйнувала 7 км залізничного полотна. Однак у квітні 1943 року гестапівці вистежили і заарештували і по-звірячому закатували 11 членів цієї групи.

У с. Мельниках діяла підпільна група у складі 3 чол. Кер. Єременко Н. М. (травень 1942- квітень 1943).

У с. Полствин - під кер. члена КПРС Хорольського С.П. (1942-1943). У групі було
6 членів КПРС.

У с. Дар'ївка - під кер. члена КПРС Солодченка К.К. (1942-1943). У групі було 3 члени КПРС, один кандидат.

У с. Мартинівка - під кер. члена КПРС Онищенка С.В. (ІV. 1943 – VІІ. 1943). У групі було 6 членів КПРС.

У м. Каневі також була підпільна група під кер. члена КПРС Гребінченка А.С. (лютий 1942 - серпень 1943). У групі було 3 члени КПРС.

З моменту окупації і до початку 1943 року підпільні організації застосовували такі форми боротьби з німецькими загарбниками:

вели серед населення роз`яснювальну роботу, переписували зведення Радінформбюро про стан на фронті;

поширювали їх серед населення, допомагали молоді ховатися від насильницького відправлення в Німеччину;

організовували населення до різних форм опору окупантам, що забирали в жителів хліб, м'ясо, молоко, яйця і відправляли в Німеччину.

Все частіше на стінах сільських управ і комендатур у Степанцях, Таганчі з'являлися написи, що закликали народ до опору, боротьби. Ось як про це розповідає колишній комсомолець Лось Павло:

"Навесні 1942 року в селі Мартинівці староста Преступа під натиском німецького коменданта по веснооранці вирішив швидко посіяти ячмінь. Для цього він зігнав усіх орачів в урочище Другий Яр, а сам виїхав у село. Орачі обійшли поле плугами два рази, а потім сіли грати в карти і грали до вечора. Коли з'явився комендант і побачив, що поле не зорано, він з батогом кинувся на людей. Вони кинули плуги і коней і втекли в яр. А на другий день зовсім не з'явилися на роботу».

У селі Дар'ївка німці вирішили обмолотити і відправити хліб у Німеччину. Під час обмолоту населення стежило за місцем перебування старости. Якщо староста був у полі, молотарка постійно ламалася. Якщо староста від'їздив, молотарка справно працювала, але весь намолочений хліб люди забирали додому. Фашисти так і не змогли вивезти хліб у Німеччину.

Ці підпільні групи були основою створення партизанських груп, а згодом і великих загонів.

На початку 1943 року створилася така ситуація, при якій частина учасників підпільної організації через активні дії далі не могла залишатися легально. В той час досить успішно діяла сітка інформаторів серед населення. Одні з підпільників узялися за зброю і пішли у партизанський загін «Батя» до Солодченка К.К; інша частина залишалась у селах і активно допомагала цьому загону. Згодом вони організувалися у Корсунський партизанський загін під керівництвом В.К.Щедрова ("Рижого"), який діяв на території Корсунського гебітскомісаріату. Згодом у нього ввійшли загони, які діяли навколо Канева - ім. Шевченка (жовтень 1943), ім. Боженка (лютий 1943), "Винищувач". Ці два великих загони, загін "Батя" і з'єднання "Рижого", не можна розглядати відірваним один від одного, тому що вони готувалися і народжувалися з єдиного джерела в результаті завзятої роботи підпільних антифашистських організацій, а розділилися в результаті ситуації, яка склалася.

Ось як створювався партизанський загін "Батя". 11 квітня 1943 року о 24 годині з ініціативи Дар'ївської підпільної організації, керованої Солодченком, в дар'ївському яру відбулася нарада керівників підпільних груп Канівського району. На нараді були присутні: Солодченко К., Петренко М., Щедров В.К., Сухобрус О. М., Циба 3., Довгань М., Дунай С.В., Будник М.А., Снаговський Г., Гавриленко Д.

На нараді вирішувалося питання про організацію партизанського загону і вибори командира. У своїх виступах Солодченко, Дунай, Петренко та інші пояснили обстановку в підпільних групах. На нараді одноголосно було прийнято рішення організувати єдиний партизанський загін і розпочати бойові дії. Одночасно було вирішено визнати єдиним керівним центром підпілля новостворений штаб партизанського руху.

Під час вибору командира партизанського загону виступив з пропозицією Дунай, який запропонував обрати командиром члена комуністичної партії з 1920 року, партизана 1918 року, вольового товариша, що добре знав Таганчанський ліс і місцевість Канівського району, Кирила Кириловича Солодченка. Нарада одноголосно підтримала пропозицію Дуная і з цього моменту організаційно оформився Канівський партизанський загін "Батя".

Наприкінці наради слово надали Солодченку К.К., який заявив, що ядро партизанського загону: Солодченко, Циба, Дунай, Гавриленко, Остапенко йде прямо з наради в Таганчанський ліс на заздалегідь підготовлене місце, звідкіля негайно починає бойові дії. Нарада закінчила роботу 12 квітня о пів на другу ночі.

Місце для зустрічі з керівниками підпільних груп (явки для збереження конспірації) призначалося в особистій розмові окремо з кожним керівником. Як пізніше виявилося, місце явок для всіх керівників підпільних груп було одне й те ж - урочище “Вовківня”, біля найбільшого дуба.

На нараді було доручено Дунаю забезпечити до ранку партизанське ядро зброєю. Член Мартинівської підпільної групи, що був до війни секретарем комсомольської організації  Мартинівського цукрового заводу, Попов Володимир Бенедіктович до четвертої години ночі доставив на велосипеді з Степанецької організації автомат, дві рушниці, кілька гранат і патрони в указане місце. Таким чином партизанське ядро пішло у Таганчанський ліс і було цілком озброєне.

Тепер підпільники мали свій бойовий загін, який кожного дня поповнювався людьми, яких постачали зброєю. За п'ять днів загін виріс від семи до вісімнадцяти чоловік. Підпільні групи направили у народ своїх кращих представників, що підсилило відкриту антифашистську агітацію не тільки з окремими людьми, але проводили її серед груп і навіть цілих колективів.

Відповідь гестапо не забарилася. 21 квітня під час агітації селян поліцаями був заарештований партизан загону “Батя” Дунай. Після цього розпочалися арешти інших підпільників, незабаром був заарештований і Щедров. Стало ясно, що у підпіллі знайшовся зрадник, який був присутній на цій нараді. У ніч з 21 на 22 квітня було схоплено тринадцять чоловік, яких розмістили в окремих камерах. Їх доправили у Корсунь і сталися допити. Там вони взнали, що їх видав Снаговський, який був на нараді. Однак він поплутав Дуная з Щедровим, що й врятувало їх від загибелі. На допитах вони всіляко відмовлялися від обвинувачень. Вісім діб продовжувався допит, але підпільники стійко трималися, не обмовилися ні єдиним словом. Не добившись нічого, фашисти вирішили їх випустити, взявши під особливий контроль. Підпільники здогадалися про наміри німців і під різними приводами зникли з села у партизанський загін. Згодом зрадника Снаговського, при спробі втекти, німці розстріляли.

По доносу старости села Півня німцями були арештовані і розстріляні у Берестовецькому яру сім'ї партизанів: Сухобруса – дружина Марія, дочки Катя (1937), Люся (1938); Петренка – дружина Анна, дочка Люся (1938), син Віталій (1935). Дружина Солодченка в цей час з двома дітьми пішла з села у Кагарлицький район до знайомих, чим врятувала себе і дітей від смерті.

У відповідь на це партизани спалили хату Півня разом з ним. Далі було здійснено напад на Таганчанський цукрозавод і взято боєприпаси, цукор і машину. Партизанами був розстріляний начальник охорони заводу Приходько. Ними також була звільнена молодь з с. Бровахи, яку мали відправити у Німеччину. Здійснено напад біля станції Сотники на караван зі зброєю, який був успішно захоплений. На початок липня 1943 року дорога Корсунь-Канів через Таганчу була під контролем партизанів.

Невдовзі серед підпільників району розпочався розкол, ініціатором якого була частина підпілля. У момент, коли усі підпільні групи розгорнули активну боротьбу, а партизанський загін вів активні бойові дії, окремі товариші розпочали боротьбу за лідерство у підпільній і партизанській боротьбі на Канівщині. Ними були: у Таганчі - Гребенюк (колишній працівник республіканської комсомольської газети Білорусії), у Мартинівці - Жовтоніг (який працював агрономом) та ще декілька осіб. До них примкнула і Степанецька підпільна група (Плисюк, Спечак, Слободяник, Іванов).

У 1942 р. вони були членами Канівської підпільної групи, але після провалу і розстрілу ряду її членів, в тому числі й керівника цієї групи Германа, пішли у глибоке підпілля. Налякані діями гестапо, вони зайняли очікуючу позицію. Ними було таємно зібрано нараду в с. Таганчі на квартирі Гребенюка, де постановили вибрати повстанський комітет, до складу якого ввійшли Таран, Гребенюк, Жовтоніг. На нараді ця група наполягала підпорядкувати роботу підпільних груп і партизанського загону повстанському комітету, який орієнтував підпільників на те, що бойові дії розпочинати ще рано, потрібно чекати підходу Радянської Армії до Дніпра.

Зважаючи на цей розкол підпільного і партизанського руху, в загоні “Батя” провели загальні збори, де було обговорено ситуацію, що склалася. Вирішили організувати зустріч з повстанським комітетом і узгодити свої дії. Ця зустріч відбулася, але не дала позитивних результатів. За вказівками із центру партизанські загони повинні були проводити активну роботу на місцях. Тому кожний стояв на своєму. Незважаючи на глибоку засекреченість повстанського комітету, корсунському гестапо вдалося викрити цю повстанську групу; Таран, Гребенюк були заарештовані і подальша доля їх невідома. Жовтоніг, Плеснюк, Слободяник та інші змушені були переховуватися майже до визволення Канівського району Радянською Армією.

Перед виходом Радянської Армії до Дніпра партизанський загін К. К. Солодченка до кінця літа 1943 року вже налічував близько 100 чоловік, серед яких було 20 комуністів. Це була важлива військова одиниця, яка успішно проводила операції проти німців. У вересні 1943 року партизани паралізували рух на шляху Корсунь-Канів, у навколишніх селах громили гітлерівські гарнізони, здійснили диверсії на залізниці між станціями Таганча і Корсунь.

У вересні трапилася подія, яка надала партизанському руху на Канівщині нове забарвлення, значно активізувала їх дії. У ніч з 24 на 25 вересня 1943 року на територію Канівського району була висаджена повітряно-десантна бригада під командуванням підполковника М. П. Сидорчука, яка мала своїм завданням полегшити радянським військам форсування Дніпра.

Повітряно-десантна операція була проведена невдало, партизанам та підпільникам Канівського району було дано доручення обійти яри та переліски, щоб знайти розрізнені загони парашутистів і зібрати їх у Таганчанському лісі. У районі сіл Грищенці, Тростянець і Литвинець, куди наші літаки скинули основний десант, розпочалася напружена робота по збору десантників. Через три дні у Таганчанському лісі було зібрано близько чотирьохсот чоловік. Постала проблема харчування великої кількості десантників. Був здійснений напад на череду скоту, яку поліцаї гнали в Корсунь до німців. У селах, де були лояльні старости, стали збирати продукти для партизанів.

Більш вдало висадився північно-західніше с. Литвинець десантний батальйон майора Чорноусова: до четвертої години ночі усі десантники були зібрані. Згідно з домовленістю, десантні роти лейтенанта Табакова і Кускова направилися на бригадний збірний пункт у Яблунівський ліс. На Довжику їх чекали німецькі підрозділи полковника фон Румпеля, але батальйон наніс великі втрати німецьким військам і прорвався вглиб лісу. Вони прибули до командира бригади десантників полковника П.М. Сидорчука, окопалися на горі “Городок” і організували кругову оборону.

Німецьке командування 42 корпусу генерала Меттенклота не могло миритися з тим, що у його тилу появилася велика група регулярних частин Радянської Армії і вимагало від полковника Румпеля терміново покінчити з десантниками і партизанами. Фашисти підтягнули до Канева піхотний полк і оточили десантників у Яблунівському лісі. Зав'язався жорстокий бій. Фашисти пробували декілька разів атакувати десантників, і після невдалих спроб вирішили розрізати оборону і по частинах знищити парашутистів. Їм вдалося оточити роту лейтенанта Кускова і тільки безприкладна мужність начполіта підполковника Рибіна, який уміло організував оборону, привела до того, що рота була врятована і парашутисти вийшли з оточення.

Згодом німці підтягнули до лісу нові підкріплення, спішно перекинули крупнокаліберну артилерію, викликали бомбардувальників. Над лісом появився ворожий літак «Рама». По всьому було видно, що німці готували нове оточення. Десантники вже витратили велику кількість боєприпасів і вирішили прориватися до Таганчанського лісу. Потрібно було відірватися від противника і сховати сліди. У вирішенні цього завдання велику допомогу надала Яблунівська підпільна організація, якою тоді керував тов. Веризуб. Брати Веризуби разом з М. Вербіцьким зуміли протягом ночі перевести десантну бригаду, зробивши 28-кілометровий перехід з Яблунівського у Таганчанський ліс. Там на просіці партизани організували аеродром і почали приймати з Великої землі вантажі та зброю.

Так партизанський загін «Батя», який прийняв на свою базу в Таганчанському лісі майже 1000 парашутистів, поповнився бойовими силами регулярної армії, що надало його діям агресивності і ефективності. З активізацією партизанської боротьби фашистське командування не могло з цим миритися і спішно почало стягувати війська для ліквідації десантників у Таганчанському лісі. Як пізніше вияснилося, Гітлер особисто видав наказ знищити десантників у районі Канева.

Для їх ліквідації проти партизанського загону було кинуто понад 2,5 тис. солдат і поліцаїв. У запеклому бою 24 жовтня 1943 року гітлерівці втратили понад тисячу чоловік.

8 листопада німці, зібравши нові сили, знову пішли у посилений наступ.
Для виконання цього завдання вони зняли з Канівської ділянки фронту два танкових батальйони, стрілецький полк і всю поліцію Канівського району. Для розвідувальної роботи також використали літаки.

Цього ж дня партизани витримали запеклий бій з гітлерівцями, в якому фашисти втратили, за даними партизанів, 400 чоловік убитими і 600 пораненими.

Та сили були нерівні. Зважаючи на загрозливу обстановку та брак боєприпасів, за розпорядженням командування Радянської Армії парашутисти і партизани загону “Батя” отримали нове бойове завдання: таємно перебратися до Черкаських лісів і допомогти захопити плацдарм у р-ні с. Свидівок для організації наступу Радянських військ на Правобережжя. Вночі, поховавши вбитих, вони забрали з собою поранених, знялися з оборони і таємно перебралися до Черкаських лісів. Перехід відбувався вночі без особливих перешкод, вдень партизани відсиджувалися у лісах.

У районі Черкаських лісів було організовано госпіталь і аеродром, з якого вивозили на Велику землю тяжкопоранених.

А німці, які знову пішли в атаку на партизанські позиції, прийшли на пусте місце. Вони оголосили, що розгромили партизанський загін. Шеф-комендант с. Таганчі Кребель за розпорядженням корсунського гебітскомісаріату отримав нове призначення: його відізвали для роботи в Корсунь на посаду уповноваженого по евакуації населення в тил.

Ось як описує бій у Таганчанському лісі очевидець цих подій.

Радченко О.М. Бій у Таганчанському лісі

"Невмолимий час згладжує гостроту пережитого, але ніколи не зітруться з пам'яті події, що закарбувалися в буремні роки Вітчизняної війни.

І ось тепер, коли повільно спадає краса золотої осені і мирно шумлять дерева, мені згадується осінь сорок третього року і запеклі бої в тилу ворога.

З кожним днем все сміливіше здійснювали рейди з Таганчанського лісу десантники з партизанами. Одної ночі ми вчинили наліт на каральні загони фашистських загарбників, що стояли у селах Поташні та Буді Горобіївській.

Удар у Поташні був несподіваним і досить відчутним для фашистів. Вони недорахувалися більше трьох десятків солдат і офіцерів, чимало автомашин і боєприпасів. Вдалою була операція і в Буді Горобіївській. Парашутисти та народні месники глибокої ночі підійшли до будинків, у яких спали офіцери карального загону, зняли вартових і закидали приміщення гранатами.

Успіх проведених у тилу ворога операцій окрилив радянських десантників та партизанів. Гітлерівці ж лютували. Вони не могли змиритися з тим, що у їхньому районі знаходиться сильний партизанський загін. Тоді чого вартий неприступний “Східний вал”, який знаходиться у його тилу?

Німецько-фашистське командування дає наказ підтягти війська до Таганчанського лісу, оточити партизанський загін і одним рішучим ударом покінчити з ним.

 Для цієї “особливої” операції ворог стягнув у с. Таганчу понад дві тисячі гітлерівців та поліцаїв з навколишніх сіл, підтягнув артилерію, танки.

Напередодні бою у партизанському загоні відбулася нарада, у якій брали участь командир повітряно-десантної бригади підполковник П.М.Сидорчук, командири батальйонів ст. л-т Воронін, ст. л-т Петросян, майор Блувштейн та командир партизанського загону т. Солодченко.

Сили наші на той час складалися з тисячі десантників та більше сотні партизанів, озброєних переважно автоматами, станковими та ручними кулеметами. У бригаду входила і протитанкова рота. Боєприпасів і гранат було вдосталь. Їх ще напередодні підкинули з Великої землі літаки У-2.

У бригаді відбулися партійні і комсомольські збори. Помічник начальника політвідділу десантної бригади по комсомольській роботі С.С. Конопльов та інші комуністи провели у бригадах роботу по підняттю бойового духу партизанів.

Події розгорталися швидко. Зранку, 24 жовтня, над Таганчанським лісом (урочище “Паланка”) з'явився ворожий літак-розвідник “Фокке-вульф”, а через годину по табору вдарила ворожа артилерія.

Опівдні загуркотіли танки, з'явилася озброєна до зубів піхота. Намагаючись повністю блокувати нашу оборону, ворог оточив нас з усіх боків, і наперед смакуючи перемогу, не поспішав. Для більшої хоробрості вони пили шнапс, заїдаючи ковбасою, яку тут же смажили на вогнищі.

Перша атака розпочалася на сектор оборони партизанів. На крутому, оголеному схилі вони розраховували зустріти найменший опір. На наші бліндажі обрушилася вся сила німецьких ворожих засобів, але оборона вистояла. Після цього фашисти трьома рядами сміливо вирушили вперед, пустивши поперед себе в чорному одязі поліцаїв, потім – гітлерівські солдати, за ними – есесівці.

Метрів за сто від переднього краю нашої оборони атакуючі залягли, накопичуючи сили. Стрілянина на мить вщухла. Та ось ворог піднявся і, стріляючи на ходу, рвучко кинувся в наступ на наші бойові порядки. В небо знялася червона ракета, і враз ожила наша оборона. Шквальним вогнем з автоматів і кулеметів зустріли партизани ворога. З флангів нас підтримували парашутисти-десантники. “Бий, хлопці, фашистів!” – гукав до нас командир загону Солодченко. І хоч за безперервною тріскотнею не всі це чули, та партизани свою справу знали.

Прямо по центру завзято вели вогонь по ворогові М. Петренко, С. Онищенко,
І. Кузьменко. Праворуч – О. Остапенко, О. Шкурченко (див. фото 15), М. Вербіцький. Зліва строчили П. Приліпко, І. Тонконог, брати Гнат та Дмитро Веризуби. Ще й за гранати не взялися, як німці стали відходити, залишаючи на полі бою сотні вбитих та поранених. Люто гелготали есесівці, стримуючи своїх солдат, і щосили дубасили автоматами поліцаїв за відсутність хоробрості.

Оговтавшись від переляку, вони гукали з яру: - “Ей, десантники! Партизани! Здавайтеся! Ви у мишоловці!”, а з висот їм відповідали партизани так, як колись відповідали запорожці турецькому султану…

Тоді, брудно лаючись, німці зайшли з лівого флангу. Десантники, серед яких були
С. Конопльов, І. Картавін, А. Михайлов, Д. Паршотов, П. Хміль, тепер уже з нашою допомогою успішно відбили атаку з великими для ворога втратами.

Сім разів з різних боків кидалися фашисти на наші укріплення, але прорвати оборону не змогли.

Коли звечоріло, залишивши на полі бою убитих, гітлерівці під захистом танків спішно відступили в Таганчу, накидавши перед цим у вогнище бойових патронів. Після безладної стрілянини нарешті залягла напружена тиша, лиш вітер тривожив верховіття дерев, які безупинно сіяли навкруги багряне листя.

Зважаючи на обстановку, що склалася, командування оборони вирішило залишити Таганчанський ліс.

На північному боці оборони ми поховали шістнадцять наших загиблих десантників та партизанів, і, взявши з собою поранених, вночі, під носом у ворога, що блокував усі дороги, перебазувалися у Черкаський ліс.

Другого дня фашисти знову оточили наш табір для наступу на наші укріплення. Навкруги була дивна тиша. Спантеличені гітлерівці довго очікували каверзу, потім, набравшись відваги, поповзли по-пластунськи і хоробро атакували наші пусті бліндажі.

Це не завадило їм рапортувати вищому командуванню про повний розгром нашої оборони, цілковите знищення десантників і партизанів, захоплення багатих трофеїв.

Тим часом, зустрівши на новому місці ще одну групу десантників та черкаських партизанів, ми знову стали вести запеклі бої з лютим ворогом, аж до захоплення Свидівського плацдарму і зустрічі з воїнами 254 стр. дивізії».

Радченко Олександр Мартинович (див. фото 10), народився 07.12.1906 р. у с. Поташня Канівського району. Восени 1943 року – боєць партизанського загону “Батя”. У 1944-1945 рр. – топограф 314-го артполку 78 гв. дивізії І-го Українського фронту. Учасник боїв у Польщі, учасник штурму Берліна і звільнення Праги.

Нині – член Ради ветеранів 3 і 5 гв. ПДПР і партизанів. Почесний ветеран ВОВ, колишній працівник редакції райгазети “Дніпрова зірка”. Пенсіонер. Проживає за адресою м. Канів, вул. Потужного, 14, кв. 1.

Записано А. Міхалевичем у 1974 р.

Продовжує цю розповідь сам командир партизанського загону Солодченко Кирило Кирилович.

"В ніч на 24 вересня радянське командування висадило на правому березі Дніпра 3-ю і частину 5-ї гвардійської повітряно-десантної бригади для захоплення плацдарму в тилу ворога в районі Канева.

Але райони висадки, як писалося в однотомнику “Історія Великої Вітчизняної війни”, було помічено невдало. В результаті головна маса десантників була розкидана на великій території. Деяка частина їх навіть була скинута на бойові порядки своїх військ, в Дніпро і навіть на лівий берег.

Наш підпільний загін зібрав біля 1000 чоловік розпорошених парашутистів і вивів їх
у Таганчанський ліс. Тут зіпсувалася наша рація і зв'язок з 2-м фронтом перервався.

Загін поповнився новими людьми. З навколишніх сіл прийшли партизани:
О. Шкурченко з Пиляви, О. Радченко з с. Поташні, М. Вербіцький з Канева, брати Веризуби з с. Яблунів та багато інших. Тоді обидві бригади десантників злилися в одну бригаду особливого призначення, яку очолив командир бригади підполковник Прокопій Мефодієвич Сидорчук.

В Таганчанському лісі, в урочищі “Паланка”, що поблизу с. Поташні, на висоті, оточеній ярами, бійці партизанського загону та парашутисти побудували надійну кругову оборону і стали діяти спільно проти гітлерівських загарбників.

Силами батальйону майора О. А. Блувштейна та бійцями партизанського загону було зроблено несподіваний наліт на с. Поташню, іншими – на Буду Горобіївську.

Гітлерівці та поліцаї, які не могли миритися з сильно озброєним партизанським загоном у тилах “Східного валу”, оточили нас у Таганчанському лісі. Ми прийняли бій, який точився цілий день. Прорвати нашу оборону фашистам не вдалося. Ввечері вони відступили до с. Таганчі. А ми поховали убитих, забрали з собою поранених і вночі вибралися з Таганчанського лісу. Перехід зайняв два дні. Можливо б скоріше добралися до Черкаського лісу, але ми носили з собою поранених на плащ-палатках.

Днювали ми у молодому сосновому лісі зі сторони с. Байбузи, недалеко від с. Мошни. Німецькі загарбники навіть не підозрювали, що у них під носом у лісі два на три кілометри відпочивають десантники і партизани загальною кількістю понад 1200 чоловік.

Добрались до Черкаського лісу без перешкод, там зустріли ще одну групу парашутистів-десантників, з яких було сформовано 4-й батальйон і з'єднання партизанів, де комісаром був С.М. Пальоха.

Об'єднані загони десантників і партизанів створили досить сильне угруповання в тилу противника на Черкаському напрямку. Діючи спільно, ми підготували нову оборону; поновили зв'язок з Великою землею і почали приймати літаки з боєприпасами. На заздалегідь підготовлений, освітлений п'ятьма вогнищами майданчик пілоти робили посадку. Вони розповідали про останні події, забирали важкопоранених та листи парашутистів і поверталися назад. Часто було й так, що пілот скидав вантаж і, набравши висоту, під трасуючими кулями ворога перелітав лінію фронту, що йшла по Дніпру.

Нарешті у нас було вдосталь боєприпасів, і радянські патріоти ще запекліше стали громити ворога в тилу, особливо вперті бої точилися за с. Дубіївку.

Незабаром комбриг Сидорчук одержав наказ командування 52-ї армії генерал-лейтенанта К.А. Коротєєва вибити німців з придніпровських сіл Свидівок, Лозівок і Сокирне, очистити від ворога правий берег Дніпра, створивши плацдарм.

Для уточнення взаємодії в ніч на 7 листопада в розташування бригади та партизанського загону прибув офіцер зв'язку 52-ї армії І-го Українського фронту майор Дергачов, котрий доповів командиру бригади порядок форсування Дніпра військами, уточнив завдання бригади і загонам. Після узгодження дій з командиром бригади, підполковником Сидорчуком П.М., того ж дня о 20.00 ми провели його на Велику землю.

Бойові дії десантників та партизанів повинні були розгорнутись на ділянці форсування 254 стр. дивізії в ніч на 13 листопада. В цей час ми одержали завдання оволодіти селами Лозівок, Сокирне і Свидівок. Командир бригади прийняв рішення: 2-му і 4-му батальйонам парашутистів виступити на укріплений опорний пункт Свидівок, І-му батальйону з черкаськими партизанами оволодіти с. Сокирне, 5-му та партизанами загону “Батя” – с. Лозівок.

Після впертих боїв увечері десантні бригади і партизанські загони 15 листопада зустрілися на правому березі Дніпра на Свидівському плацдармі з військами 254 стр. дивізії М.К. Путейко, які переправилися через Дніпро без жодного пострілу. Першим на плацдарм ступив полк Героя Радянського Союзу полковника Онуфрія Максимовича Луценка та 52 армії генерал-лейтенанта К.А. Коротєєва.

Однак ворог незабаром оговтався і, намагаючись за всяку ціну скинути частини Радянських військ у Дніпро, розвивав запеклі контратаки. Відважні десантники Луканін і Кондратьєв підбили кілька ворожих танків. У цих боях проявили мужність воїни майора Блувштейна, капітана Петренка, ст. лейтенанта Вороніна, капітана Кротова, лейтенанта Картавих і Михайлова.

Внесли свій посильний вклад у загальну перемогу і партизани Канівського району загону “Батя” на чолі з командиром К.К. Солодченком. Це партизани М. Петренко,
С. Оніщенко, С. Сухобрус, П. Приліпко, О. Радченко, І. Тонконог, О. Шкурченко,
М. Вербіцький, І. Святун, З. Циба, брати Гнат та Дмитро Веризуби та ін.

Три доби ми разом з воїнами 254-ї стр. дивізії громили фашистів, створивши вигідну передумову для звільнення м. Черкас від фашистських загарбників.

В кінці листопада, коли було звільнено м. Черкаси, десантники, виконавши своє завдання, повернулися на місце свого розташування – м. Кержач, а партизанські загони після короткого відпочинку влилися в ряди Радянської Армії.

За подвиги в тилу ворога, зокрема за участь в операції по захопленню Свидівського плацдарму, багато партизанів і десантників відзначено урядовими нагородами.

Зокрема, командира бригади, підполковника Сидорчука Т.М. нагороджено орденом Леніна, сержанту Луконіну, капітану Петросяну і майору Блувштейну було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

І ось тепер, коли минає 30 років звільнення України від фашистських загарбників, ми згадуємо тривожну осінь сорок третього року і запеклі бої десантників та партизанів за села Канівського і Черкаського районів.

Ми раді, що кров патріотів пролита недаром. Квітнуть і багатіють наші села. Молоде покоління сумлінно зберігає традиції своїх батьків і дідів. І до їх бойової слави додає свою трудову славу.

Ми задоволені тим, що молодь свято пам'ятає тих, хто боровся з фашистами за добробут наших дітей, хто поліг за честь і незалежність нашої Батьківщини".

Записав зі слів Солодченка К.К. боєць партизанського загону “Батя” Радченко О.,
1966 р.

Розповідь секретаря Черкаського підпільного райкому партії тов. Пальохи Сергія Наумовича.

“За рішенням партії я залишився на підпільну партійну роботу на Черкащині. Ця робота розпо­чалася уже в серпні 1941року.

Підпільну роботу у с. Свидівок очолив Григорій Миколайович Бабак, який був ІІ секретарем Черкаського підпільного райкому партії. Згодом він загинув. У селі активно діяла підпільна комсомольська організація. Ця організація в свої ряди залучила полонених французів, які працювали на залізниці. Вони діставали для наших радіостанцій акумулятори та інші деталі. Усі фран­цузькі патріоти живі, у 1947 році від одного з них я одержав листа.

В селах Черкащини було 7 підпільних груп. Перша підпільна трійка була організована в с. Степанках у грудні 1941 року, потім у Будищах (керівник Брюханов), у Леськах,
м. Черкасах. Господарем явочної квар­тири у Свидівку був Заболотній Федір Дмитрович. Він постачав нас грішми. Перший партизанський загін організувався ще восени 1941 року, який незабаром був розгромлений німцями. Другий загін організувався у вересні 1943 року. Цим загоном керував підпільний райком партії. Я був затверджений комісаром загону.

26 жовтня 1943 року партизанський загін “Баті” з'єднався з партизанським з'єднанням, в якому я був комісаром. Було вирішено, що партизани дадуть бій у селах Лозівок, Свидівок, Сокирне.

Для прийому боєприпасів, а також для представника Радянської Армії майора Дергачова був обладнаний аеродром у 6 - 8 км від с. Мошни. У річницю Великого Жовтня 1943 року нам довелось вести бої в районі сіл Старосілля і Яснозір'я, щоб не допустити захвату аеродрому. Майор Дергачов без перешкод був відправлений на Велику землю. Радянське командування дало партизанам завдання взяти придніпровські села.

Бої за них тривали 11 і 12 листопада, однак нам довелось відступати. Німці зробили проти лісу укріплений район від Будища до Руської Поляни.

13 листопада знову було прийняте рішення з бою взяти Свидівок і Сокирне. Основний удар ми нанесли на школу і клуб с. Свидівок і визволили село.

13 листопада 254 дивізія трьома полками без втрат форсувала р. Дніпро у районі с. Свидівок. 14 листопада ми одержали гармати й інше озброєння, а 16. ХІ. 1943 року навіть танки. Для ліквідації нашого плацдарму німці стали стягувати сили: перекинули з Білої Церкви, а також з інших місць танки. Ціною будь-яких втрат вони хотіли втримати Черкаський плацдарм.

Для взяття Геронимівки – важливого стратегічного пункту, нашим командуванням була сформована оперативна група у складі 1 500 чол. Вночі вона таємно підійшла до села і навальним ударом вибила гітлерівців з села. Наші бійці використали у цих боях військову хитрість: захвачені у німців танки пустили на бойові порядки німців. Німці з села тікали у натільній білизні. Становище на плацдармі стабілізувалося. Наступні бої продовжувались за м. Черкаси.

Секретар Черкаського підпільного райкому партії, комісар партизанського з'єднання С. Пальоха.

25 вересня 1966 року. "

Окрім великого партизанського загону "Баті», на Канівщині діяли й інші партизанські загони, які вносили свій посильний вклад у перемогу нашого народу у війні.

Партизанське з’єднання "Рижого" організовувалося після наради у Таганчанському лісі з ініціативи комісара партизанського загону «Винищувач» лейтенанта Федіна В. С. З’єднання діяло з 20 грудня 1943 р. по 18 березня 1944 р.

До складу з’єднання входили: загін «Винищувач», який діяв з 27 вересня 1943 р. по
18 березня 1944 р., загін ім. Шевченка - з 10 жовтня 1943 р. по 18 березня 1944 р., і загін
ім. Боженка - з 5 серпня 1943 р. по 18 березня 1944 р. Командиром його обирається
Щедров В.К., комісаром – Федін В.С.

На першому етапі існування у ньому були партизани Осипенко Онисько Степанович (1899 р.н., загинув на фронті у 1944 році), Говдя Дмитро Олексійович (1918 р.н., загинув на фронті у 1944 р.), Сірик Іван Степанович (1922 р.н. - розвідник. Помер у 1961 р.),
Фурсенко Олекса Никифорович (1923 р.н. - партизан), Свириденко Роман Ф. (1911 р.н. - повар), Руденко Тодось Федорович (1913 р.н. - партизан), Яровенко Марія Михайлівна (1914 р.н. - зв’язкова), Дудченко Валентин Якович (1924 р.н. - зв’язковий), Кузьменко Микита Якович (1903 р.н. - партизан).

Після визволення Канівщини Щедров Василь Кузьмович воював у діючій армії і загинув на фронті.

Розповідь про організацію партизанського загону “Рижого” колишнього партизана Бондарця Потапа Давидовича (нар. 1907 р.).

"Наша підпільна група у складі Іщенка Івана Гнатовича – лісничого з Таганчанського лісу, Остапенка Ониська Степановича з пожежні і мене, Бондарця П.Д. (я працював завгоспом Таганчанського лісництва), почала діяти у 1942 році. В цей час з Корсунь-Шевченківського гестапо у Таганчанський ліс був засланий провокатор, який працював десятником. Він ввійшов у довіру до Іщенка І.Г. і, встановивши членів підпільної групи, видав її гестапо. У липні 1942 року вранці по Іщенка І.Г. в хату прийшли чотири поліцаї з
с. Таганчі, 2 німці з Корсуня і його було заарештовано. Повезли машиною на ст. Таганчу, потім у Корсунь, а згодом - у Білу Церкву, де він був розстріляний.

У хаті під час арешту зробили обшук, але нічого не знайшли. Зброя, яка була зібрана на полі бою і в лісі під час відступу нашої армії (2 автомати ППШ, 8 гранат “лимонок”, 6 тис. патронів, гвинтівка СВТ і відріз з гвинтівки), була закопана на території лісництва біля захаращеного сарая. Партизан Остапенко, який доглядав тайник, загинув, підірвавшись гранатою у хаті.

На території лісництва постійно знаходився 1 офіцер і 18 німецьких солдат, які наглядали за нами і примушували людей у 2 зміни валити дерева, виготовляти колоди для німецьких бліндажів, а також заготовляти цурки для опалювання та роботи газогенераторних двигунів автомобілів.

У грудні 1943 року вранці до мене зайшли два десантники і попросили їжі. Я їх нагодував і відправив у ліс. Вони сказали, що з ними ще 10 чоловік: Валентин Федін, Ковальчук, Могильний та ін. Переднювавши у Комашиному яру, ввечері, як добре стемніло, 6 чоловік прийшли до мене і попросили знайти місце для розташування. Я відвів їх у графський льох за півкілометра від лісництва. Пробувши там добу, вони заявили, що цей льох їм не підходить (був холодний). Тоді я їх відвів в урочище Гомоєнівку, де вони вибрали собі місце, викопали бліндаж і за допомогою паяльної лампи, яку я їм приніс, приготували собі їжу. Старшим групи Ковальчуком і Валентином Федіним мені було дано завдання підібрати для загону місцеву людину. Я зустрів жителя села Яременка Ф.М. з
с. Таганчі, домовився з ним і відвів до лісу.

Після цього група, яка поповнилася Яременком Ф.М., Плищенком Феліксом, Морозом Микитою, зробила засідку поблизу Мельниківського колгоспу. По дорозі біля ст. Таганча було підірвано гранатою машину і вбито 4-х німців, офіцера і шофера. Партизани забрали зброю, форму і багато грошей. Пізніше на ці гроші Яременко викупив у німців черевики для партизанів і я їх відніс у ліс.

Восени 1943 р. до нас на кордон Таганчанського лісництва якось приїхав об'їждчик із с.Поташні. Він запримітив, що у лісі ходить багато людей і увесь час допитувався мене про них. Я відповідав, що не знаю, мабуть то робітники з навколишніх сіл. Про це я попередив Ковальчука і Федіна і вони запропонували запросити його вночі до себе. Його розпитали і під час розмови він попросився у партизанський загін. Однак його не взяли, мотивуючи тим, що коли його вдома не буде - німці розстріляють його рідних. На роботі він дасть більше користі. Тоді ж домовилися, що він буде допомагати загону розвідданими та продуктами.

У Мельниках, коли партизани зайшли вранці снідати до хати Зозулі Олекси, який жив у Совиному яру, прийшли німці відбирати у його матері коня. Зав’язалася перестрілка, під час якої одного німця було вбито, а інший втік на таганчанський кордон. Німці переполошилися, швидко з нього втекли і більше сюди не навідувалися.

Коли відомості про нас дійшли до гестапо, Щедров В.К. і я вирішили зовсім піти у партизани, і прийшли у Гапонівку, де містилася група. Тоді ж група між собою вирішила Щедрова призначити командиром з'єднання “Рижого” як людину, яка добре знає місцевість і має певні організаційні дані для керівництва загоном. З продуктами було сутужно, тому мене, як місцевого жителя, призначили доставляти їх у загін.

Ковальчук мені дав завдання відібрати муку у коморах, які належали німцям, пограбовану в наших людей. Партизани перевдягалися у німецьку форму, а я був у білому халаті, ми їздили по селах, брали з комори поліцаїв муку і везли у с. Мельники, де чотири сім¢ї Піддубного Миколи, Жмаки Явдохи, Мороз Харитини, Горобець Марії пекли хліб, а потім ми везли його до партизанів. Були також підключені до збору зброї і продуктів старости сіл, лояльні до партизанів.

Незабаром загін поповнився новими людьми і вже мав більше 150 чоловік. У Крутій Гірці партизани забрали 300 голів худоби і роздали людям по селах. Цим займалася половина загону – 70 чоловік.

У загоні добре працювала розвідка, були 2 жінки-розвідниці, серед них я пам'ятаю Могильну Явдоху. Незабаром навели зв'язок з німцем Жоржем, який співчував нашим, і по його документах зі ст. Корсунь ми отримували одяг, хліб, а з Набутова – цукор. По його ж документах ми визволили від відправки до Німеччини 40 чоловік молоді, частина якої пішла разом з нами у ліс.

Після з'єднання партизанського загону з Радянською Армією Жорж був забраний нашим командуванням до себе.

3 червня 1980 р. Таганчанський кордон. Бондарець Потап Давидович».

Розповідь про партизанський загін Горлова Ф.Д. Гаркавої (Бакумець) Марії Микитівни (нар. 1922 р.) – вчительки історії Ліплявської СШ.

«Під час відходу наших у 1941 році у Ліплявському лісі почав організовуватись партизанський загін. Мій батько, Бакуменко Микита Іванович (нар. 1896 р.), голова колгоспу “Комуніст” у селі Сушки, створював матеріальну базу загону. Командиром загону став Горєлов Федір Дмитрович. У цьому ж загоні воював і А. Гайдар, який разом з іншими бійцями потрапив у оточення. У загоні був радіоприймач. Але коли одного разу Гайдар слухав радіозведення, то не витримав брехні, вдарив ногою по приймачу і розбив його.

Серед партизанів були два військовослужбовці: ст. л-т Комаров, який для прикриття став жити в с. Сушках у Кикоть Катерини Михайлівни, хата якої стоїть під лісом, і Бебчик, який жив в іншій хаті поблизу. Комаров і Бебчик працювали в громадському дворі, але згодом потрапили в підозру поліції (Комаров говорив селянам, що наша армія незабаром прийде).

Взимку 1941 року Комарова було арештовано. Його товариш вирішив його врятувати і через місцевого жителя Яшу Кикотя передав йому записку Він підколупав раму і просунув її до нього у вікно. У ній було написано, що пістолет буде лежати зліва вікна, а ми будемо увесь час на тебе чекати.

Комаров так і зробив: Яша кинувся на поліцая, закрив йому рота і в нього відібрали зброю. Так був звільнений Комаров».

8.08.1974

КЛЯТВА ПАРТИЗАНА

липень 1941 р.

«Я, гражданин Советского Союза, вступая в партизанский от­ряд, клянусь быть верным Коммунистической Партии и Совет­скому Правительству, я клянусь, что буду беспощадно бить фашистов и их прислужников, не щадя ни крови, ни жизни своей. Клянусь, что не выдам ни партизанской тайны, ни сво­их товарищей. Клянусь, что буду безоговорочно и беспрекосло­вно выполнять приказы командира и комиссара. В случае, если нарушу данную мною клятву, да будет моим уделом всеобщее презрение и покарает меня смертью суровая рука партизан».

ДАЧО, ф. Р-5549, оп.4, спр.1, арк.12. Котя.

Партизанський загін ім. Шевченка

«Цей загін бере свій початок у міжріччі Росі і Росави. Тут відбулася нарада, у якій брала участь і Канівська група на чолі з Андрієм Гладким. Командиром цього загону став я, Підтикан Я.П. Комісаром загону був Гвоздик Григорій Савич, колишній секретар Печерського райкому КП(б) України м. Києва. Пізніше комісаром став Хорольський С.П.

Перший табір був у нас у лісі під с. Попівкою. У ньому ми згодом об'єднали три загони: Боженка, Шевченка та “Винищувач”. Там же відбувся бій з німецькими загарбниками поблизу с. Куницьке. Керував розвідкою член підпільної групи Коваленко К.К., який до війни завідував Канівським райземвідділом. Незабаром він був схоплений німцями і розстріляний у Берестовецькому яру.

 10 жовтня 1966 р. Я.П. Підтикан».

 Партизанський загін ім. Боженка

«Після того, як партизанський загін тов. Солодченка К. К. вирушив до Черкас, щоб з тилу завдати нищівного уда­ру в спину ворогові і тим самим допомогти військо­вим частинам Радянської Армії переправитись через Дніпро, я, Хорольський С., залишився
в селі Полствині і ми разом з підпільником тов. Підтиканом, який знаходився в селі Межиріч, організували партизанський загін ім. Боженка, що діяв у селах Попівці, Ключниках, Дар'ївці, Бровахах та ін.».

Партизанський загін «Винищувач»

26 вересня 1943 р. по особистому розпорядженню начальника Українського штабу партизанського руху представником УШПД при Військовій раді 1-го Українського фронту був сформований партизанський загін "Винищувач" чисельністю 10 чоловік під командуванням командира Кануннікова В. З., комісара Федіна В. С. і в ніч на 27 вересня 1943 р. він був перекинутий на літаку «Дуглас» в Канівський район Київської області.

Загону було поставлено завдання встановити зв'язок з десантними вій­ськами Червоної Армії, повідомити про їх дислокацію і стан. Одночасно з цим загону було поставлено додаткове завдання встановити зв'язок із партизанськими загонами, що діяли і не мали зв'язку з Українським штабом партизанського руху.

Загін 27 вересня 1943 р. благополучно приземлився у вказаному районі і через декілька днів встановив зв'язок із групами десантників Червоної Армії, що входили до складу 3-ї і 5-ї повітряно-десантних бригад.

Окремі групи десантників по 2-3 чоловіка були включені до складу загону "Винищувач", а крупніші групи по 10-20 чоловік, що зустрічалися на шляху загону, направлялися у Житомирські ліси.

Одночасно з цим був встановлений зв'язок з місцевими партизанськими загонами ім. Боженка чисельністю 40 чоловік (командир Під­тикан А. Я., комісар Хорольський С. П.) та ім. Шев­ченка чисельністю 9 чоловік (командир Ковальчук І. А., комісар Олифіренко С. Ф.), а також із підпільними партійними організаціями, що входили в «Комітет 103».

Загоном «Винищувач» була проведена велика партійно-політична робота в місцевих загонах і серед місцевого населення. В результаті чисельність партизанів в загонах із 64 чоловік виросла до 408 чоловік.

Згодом партизанський загін "Винищувач" та ім. Шевченка об'єднались в партизанське з'єднання, яким командував тов. Щедров В.К., комісаром його став т. Федін, а начальником шта­бу - тов. Ковальчук.

Як пише С. Хорольський, «на початку лютого 1944 року, коли загін "Винищувач" зайняв Таганчу, німецьке командування почало стягували військові частини, щоб завдати удару. Ми з своїм загоном замаскувалися між селами Ключниками і Дар'ївкою у великому рові за дерезою. Коли появилася велика група німців, яка маршем рухалася з Полствина на Таганчу, ми піддали її нищівному удару. Майже вся група була знищена нашим вогнем. Амуніція і зброя потрапили у наші руки. Це був один із численних бойових епізодів цього загону.

Після Дар'ївки ми вирушили на Бровахи і разом з загоном “Винищувач” вдарили по ні­мецькому гарнізону, який там розміщувався. Так ми визволили с. Бровахи.

У цьому селі ми з'єдналися з частинами Радянської Армії і разом з ними звільнили села: Голяки, Мельники, Сотники, Виграїв та інші. Разом з Червоною Армією ми брали активну участь у завершенні Корсунь - Шевченківської операції (див. "Історію Великої Вітчизняної війни”, т. ІV. Корсунь -Шевченківська операція ).

Повідомляю про моїх бойових товаришів: Підтикан Яків П. проживає у м. Києві, працює ви­датним науковим працівником науково-дослідного ін­ституту цукрової промисловості. Його адреса: м. Київ, вул. Короленка, 37, кв.8.

Тов. Могильний проживає у Казахстані. Його адресу знає т. Підтикан, він у нього нещодавно гостював. Тов. Підтикан знає адресу і тов. Дудченка. Тов. Ковальчук нещодавно помер».

 10 жовтня 1966 р. С. Хорольський.

Спогади Хорольського Сафона Петровича

«З 1940 по серпень 1941 року я служив в рядах Радянської Армії. Працював відповідальним секретарем бюро комсомольської організації військової частини 34 080,
99 стр. дивізії, а також був секретарем партійного бюро цієї військової частини.

Наші військові з'єднання знаходились на самому кордоні біля м. Перемишля. Вже тоді нам було ясно, що ворог затіває страшну агресію проти нашої Батьківщини. Літом і зимою 1940 року на нашому кордоні було дуже багато різних провокаційних випадків диверсій, убивств та ін.

О четвертій годині, 22 червня, в той час, коли наш трудовий народ відпочивав, перший снаряд кривавої війни розірвався в нашій частині. Бійці нашого з'єднання разом з прикордонниками проливали свою кров у боротьбі з лютим ворогом, озброєним найновішою технікою.

Проти нашої Червонопрапорної 99 дивізії ворог кинув чотири стрілкові і дві танкові дивізії. Лише силою великих втрат ворогові вдалося 25 серпня зайняти наше місто.

День і ніч з тяжкими боями наші частини відходили до р. Синюха, села Підвисокого і там 6 серпня для нас був останній бій.

Поранений, у непритомному стані, я й інші товариші потрапили до німецького полону, там я пройшов страшну школу, бо на своєму тілі відчув всю звірячу ненависть лютого ворога. На моїх очах десятки тисяч людей були замучені і скалічені, а ще більше їх загинуло від голодної смерті. Це все в мене виховало гостру ненависть до ворога і жадобу розплати.

У вересні 1941 року я повернувся в с. Полствин, де проживала моя дружина і маленька дочка. Зрадники народу, підлабузники німецьких фашистів, викликали мене й інших комуністів і оголосили нам, що ми будемо заложниками. Якщо що-небудь трапиться в селі, то ми і наші жінки та діти будуть розстріляні. Так почалося наше життя на окупованій території.

Нас неодноразово висилали в Німеччину на каторгу, посилали на найважчі різні роботи, за нами був встановлений суворий контроль та ін.

У відповідь на це комуністи с. Полствина Тонконог І., Приліпко П., Литвиненко І. і Білан Ф., безпартійні товариші Яровенко Ф., Рогач Ф. вирішили створити свою підпільну організацію для боротьби з ворогом.

У грудні на квартирі тов. Завертаного ми вперше нелегально зібралися на збори, на яких мене було обрано керівником нашої підпільної організації.

Головним завданням ми поставили перед собою - втілити віру в перемогу наших збройних сил тим людям, які втратили її. Ми всіляко зривали всі заходи, які проводили німці по заготівлі сільгосппродукції, збирали зброю і організовували людей на боротьбу з ворогом: збирали відомості про збройні сили ворога, інформували наших людей про події на фронтах та інше.

Викладач фізики, мій товариш по армії Рогач Пилип Онисимович, який нині працює в Таганчанській школі, сконструював радіоприймач, з допомогою якого ми одержували зведення Інформбюро про події на фронтах. Так ми вперше дізналися про розгром німців під Москвою, про подвиг Зої Космодем'янської, розгром німців під Сталінградом, про переговори з Америкою на відкриття другого фронту та багато іншого.

З допомогою листівок, усної пропаганди ми вселяли віру людям у перемогу наших збройних сил. Нам вдалося добре себе озброїти, заготовити боєприпаси, вибухівку, гранати та ін. Велику роль в розповсюдженні листівок, зібранні різних матеріалів відігравали жінки-зв'язківці, як Яровенко М., Григорович Л., Чайка Е., Москаленко та інші.

Згодом ми налагодили зв'язок з Дар'ївською підпільною групою, комуністами сіл Межиріча, Конончі, Гамарні.

В липні 1943 року наші підпільники з'єдналися з підпільною групою Солодченка і створили партизанський загін в Таганчанському лісі. Так закінчився наш перший етап у боротьбі з німецькими фашистами».

10 жовтня 1966 року, С. Хорольський.

Партизанський загін ім. Чапаєва

Початок організації загону відноситься до 1941 року. Починався загін з 10 чоловік. Командиром загону був І.Н.Приймак, комісар – О.Ломака. Пізніше загін виріс до 60 чол.
і ввійшов у велике об'єднання партизанських загонів, яке називалося ім. Чапаєва. З травня 1943 року він базувався у Ліплявському (в 10 км від Канева і 3 км на південь від хутора Казенний), Бучацькому і Переяславському лісах. З 6 вересня 1943 року загальне керування цього загону здійснював Тканко О.В. Згодом партизанський загін нараховував близько
300 чоловік і був розбитий на окремі взводи. В основному в ньому були ті, що вибралися
з оточення. Серед інших у загоні були: льотчик - Герой Радянського Союзу В.Д.Лавриненко (підібраний 16 вересня 1943 р. разом з капітаном Корюхіним), голова військового трибуналу Київського гарнізону, юрист першого класу В.О. Іванесов, Герой Радянського Союзу Роберт Клейн, письменник Касим Кайсенов. З Канева – брати Іван і Володимир Гриненки, підпільники з Григорівки, Ліпляво, Пекарів та інших навколишніх сіл, мешканці Канівського, Переяславського, Ржищівського та Миронівського районів.

Розповідь Письмака Василя Павловича про організацію партизанського загону
ім. Чапаєва, члена КПРС 1914 року народження, голови Ліплявської с/ради.

 "Партизанський загін організувався на Ганненковому хуторі у Ліплявському лісі.

В липні 1943 року у Ліплявський ліс було закинуто групу парашутистів, якою керував О.В.Тканко, вони ввійшли до нашого загону. Згодом у загоні було вже 300 чоловік і командиром з'єднання став Тканко Олександр Васильович, нач. штабу – Бойко.

У липні 1943 року, після детальної розвідки з'єднання напало на німецький гарнізон в с. Хоцьки. Ось як це було.

Вночі підійшли до села. Тихо познімали вартових і по сигналу зеленою ракетою почалася загальна атака. Німецький гарнізон у селі налічував приблизно 500 - 600 чоловік, наших у цьому бою було 40 партизанів. У цьому бою був поранений Геращенко
(командир взводу, якого було поховано у с. Хоцьки), загинуло ще 3 чоловіка, всього –
6 чоловік. Також загинув житель с. Хоцьки партизан Шевченко, у якого в загоні була вся його родина: 20-річна донька Марія та син Микола – 18 років.

Лікував наших поранених лікар Крячок Олексій Васильович. Ми захопили багато трофеїв і 4 автомашини з військовим спорядженням.

Відступаючи, німці у 1943 році зруйнували у селі всі громадські будівлі. З мешканців с. Ліпляво загинуло на фронтах 240 чоловік. У селі в братській могилі поховано 365 осіб, з яких уже відомі прізвища 201 воїна. Серед них п'ять Героїв Радянського Союзу. На могилі було встановлено пам'ятник.

Письмак В.П. Голова с/ради с. Ліпляво з 1961 року».

Розповідь записав Міхалевич А.Ю. 8.08.1974.

Розповідь колишньої партизанки загону ім. Чапаєва, жительки с. Пекарі Родніної (Гриценко) Марії Григорівни (1919 р.н.).

«Під час відходу наших військ фронт стояв у Пекарях майже півроку. Німці зайшли в село Пекарі влітку, напівголі, хто в сітках, хто у майках. До нас зайшов один німець і попросив води. Коли побачив мене, то спитав скільки мені років. Потім почав до мене приставати. У кишені куртки в мене були документи, що я активістка-комсомолка. Щоб їх не знайшли і мене не розстріляли, я вирішила їх переховати. Німець почав мене тягнути на постіль, а я тягнуся до куртки, щоб закинути її за піч. Пручалася і так-сяк її закинула, потім закричала сестрі, щоб позвала сусідку (матері в той час не було дома). Вона швидко побігла. Коли він кинув мене на постіль, у вікно постукала велика ошатна сусідка і крикнула, що йде матір. Німець злякався і залишив мене. Потім я довго переховувалася у погребі.

 У селі були й такі, хто чекав на німців, і зустрічали їх з хлібом і сіллю. Декілька днів після окупації села німцями було тихо і мирно, а потім почалися розстріли. Розстріляли п'ятьох активістів села. По доносу розстріляли і того, хто зустрічав німців. Стали набирати поліцаїв, їх у селі було чимало, більше 10.

Я переховувалася і від німців, і від наборів до Німеччини. Хотіла захворіти і ходила босою по снігу, вилазила на гарячу піч, але крім простуди нічого мене не брало. Тому що я увесь час кашляла, мене в Німеччину на брали. У 1943 р., коли наші вже підходили до Канева, я вирішила піти у партизани. Домовилася з одним чоловіком і разом з ним пішла у загін. З ним ми обійшли стороною Канів і подалися на Григорівку. Там у лісі ми зустріли партизанів. Вони дізнались хто ми і що можемо, і нас прийняли у загін. Загін стояв у лісі під Григорівкою, у ньому була майже половина цього села. Згодом у цей партизанський загін прийшла і моя сестра Роза.

Я інколи ходила на бойові дії і як колишня медсестра допомагала лікарю Крячку О.В. перев'язувати поранених. Наш загін називався ім. Чапаєва № 8. Нас у загоні було більше 300 чол., а згодом, коли загін збільшився, нас розбили на чотири загони, у яких було також по 300 чол. Командиром першого загону був О.В. Тканко. Я була у третьому. Партизанський загін мав три лінії вартових. Командиром у мене був Гриша Вовк (кличка), якого згодом вбили.

У партизанському загоні були свої порядки, основані на глибокій конспірації кожного, постійна нехватка їжі та зброї. Загони відправлялися у різні сторони воювати проти німців; ми розстрілювали старост та зрадників по селах, діставали зброю, харчі. У ліс ми привозили солому і на ній спали. Їли як коли. Коли були харчі, то два рази в день, а коли не було - як прийдеться. Кожного дня ходили у села по їжу. Ми відбирали продовольство у поліцаїв, які відбирали продукти у наших людей для відправки в Німеччину. З муки, відібраної у німців, нам у одному селі постійно пекли хліб. У загоні ніхто ні на кого не жалівся і ніхто не хворів. Після Григорівки ми згодом перейшли на полтавську сторону під Хоцьки. Нас, жінок, часто посилали у розвідку.

Щоб не донесли німцям і не розстріляли близьких, у загоні була сувора конспірація, кожний був сам по собі, ніколи ніхто нічого не розповідав про себе. До цього часу мені пригадується почуття безпорадності та незахищеності перед свавіллям. В той час як такої влади над нами не було, влада була у кожного і він нею користувався по-своєму.
Одні підтримували її в собі, живучи по накатаній схемі, а інші користувалися нею як хотіли. Під час війни життя кожної людини було нестійке, могли вбити в бою, від самоуправства і просто так. Наприклад, двох сільських дівчат війна застала у Переяславі, і вони поверталися додому, у Пекарі. Коли переправилися через Дніпро, їх захопили німці. Повели до старости села, який їх прекрасно знав, але признати побоявся, не хотів складностей з владою (раптом щось не так – його першого тут же розстріляють), відповів, що їх не знає. Не підтвердили це і поліцаї села. Дівчат було розстріляно як партизанок.

У партизанському загоні була розвідка, щоб виявляти зрадників. Одного разу до мене підійшов чоловік і почав наговорювати на мого командира. Я йому відповіла, що нічого проти нього не маю, він б'є німців і добрий командир. А один з нас повівся, коли йому стали наговорювати і агітувати проти командира, він повірив цій брехні і його, порахувавши зрадником, перед строєм розстріляли. Я знала, що він не винний, але якби я стала на його захист, то і мене б розстріляли разом з ним.

До цього часу пригадую одного молодого німця, якого ми взяли у полон. Він думав, що його відправлять у тил і був радий. Але він був один, з ним не хотіли возитися, щоб менше було клопоту – тут же розстріляли.

Коли наші танки підійшли до Букринського плацдарму, наш партизанський загін влився у діючу армію, а мене відпустили додому. Партизанів, які могли воювати, відправили на передову, на Бучак, де вони згодом усі загинули. У чеканні, коли визволять село, я довгий час жила у сусідніх селах. З лівого берега Дніпра я бачила, як горять наші хати. Коли дуже закортіло побачити ближче, підійшла до крайньої хати і почала роздивлятися на протилежний бік. Раптом біля мене затьохкали кулі. Я кинулася на землю і дві години лежала, боялася встати. А потім швидко перебігла за хату.

Згодом мені сказали, що у одній хаті знаходиться мій батько, який разом з А.К. Ткачом чекав поки звільнять наше село і Канів. Мене направили до хати, я зайшла в кімнату, а там мій батько, колишній директор школи, сидить заклопотаний і мене не помічає. Я озвалась до нього. Це була хвилююча зустріч.

Коли ми прийшли у село - скрізь було тихо і пусто. На березі лежить повно наших мертвих солдат, чорніють шинелі на снігу. Там їх було більше тисячі. З вересня, близько півроку їх не прибирав ніхто, усі трупи висохли, одні чуби видно. Згодом, коли зійшлися люди до села, їх зібрали докупи і поховали у братській могилі, яка стоїть посередині села.

 Незабаром у село прийшла і наша сім'я Гриценків. Хата наша вціліла, але ями з картоплею були розграбовані. У село стали повертатися люди, розбирати розкидані скрізь речі, реманент, обживатися на старому місці».

Записано Буренком І.Н., с. Пекарі. Вересень-жовтень 2004 р.

Спогади учасника партизанської боротьби з гітлерівцями восени 1943 р. в
с. Михайлівці (дільниця Гута Михайлівська) Гайдая Анатолія Антоновича.

«Восени 1943 р. мені довелося брати участь у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками у своєму селі.

Влітку до нас спустилася група парашутистів. Очевидно, це була розвідка радянських військ. Тоді поліцаї, які пішли в ліс, одного з них убили, двох парашутистів забрали, а чотирьох парашутистів я посадив у свій човен і переправив через Дніпро на Полтавську сторону.

В кінці вересня, десь біля 23 год. на наше село опустилися парашутисти. Другого дня, вранці, я з сином Гаврутою, якому тоді йшов дванадцятий рік, та шістнадцятилітнім Миколою зустрілися з ними в лісі. Перед тим ми знайшли упакований кулемет, який згодом передали парашутистам, принесли їм їжу. Правда, у них були ще свої запаси. Я залишився з десантниками в лісі, а сини ходили у нас як зв'язківці.

Пам'ятаю, що серед десантників був капітан Кротов, лейтенант Картавих Іван Семенович, Конопльов Степан Сергійович, лейтенант Федюк, Михайлов, нач. штабу С. Козлов.

Ми базувалися у Михайлівському лісі, в урочищі “Широке болото”. Я ходив у розвідку, був провідником.

Якось ми натрапили на двох німців. Один утік, другого, зовсім старого привели до загону. Він нам усе розповів що знав і часто повторював “Гітлер капут”. Ми його вивели з лісу і відпустили. По суті це був звичайний заляканий обиватель, а не фашист.

Пізніше біля бараків у нас був бій з німецько-фашистськими окупантами. Тоді ми чимало побили гітлерівців.

Я провів десантників до с. Луки, а там їх зустріли якісь хлопці і провели у Таганчанський ліс. Однак у нашому лісі залишилося ще чоловік 65 десантників. Я пішов до них, щоб направити їх до Таганчанського лісу.  Фашисти стали їх переслідувати. В одному з боїв загинуло 15 парашутистів. Під час цього бою я потрапив у яму з листям і чудом уцілів. Поступово у нас вичерпалися боєприпаси. Другого дня група знову нарвалася на гітлерівців, мене легко поранило і я залишився дома.

В ті дні фашисти у нашому селі спалили більше десяти хат, в тому числі і мою. Коли прийшли наші війська, мене знову мобілізували (у 1941 році я виходив з оточення і добрався додому). Воював на фронтах і був поранений у живіт і в ногу. Лікувався в госпіталях. Маю нагороди – дві медалі.

З тов. Ковальовим і Картавих інколи переписуюсь».

Записав учасник експедиції по збору спогадів О.Радченко.

Спогади десантника, Героя Радянського Союзу Блувштейна Олександра Абрамовича (див. фото 17).

"Хоча вже пройшло майже чверть століття, але всі події стоять перед очима і забути їх ніяк не можна. Ми всі тоді були майже на 25 років молодші, але всі були об'єднані єдиним прагненням - знищити ненависного ворога.

У боротьбі проти найлютішого, підступного і підлого ворога нас об'єднувало почуття відповідальності за долю нашої Батьківщини, нашого народу, за наше з Вами майбутнє.

У той важкий для нашої Батьківщини час кожний, особливо той, хто боровся зі зброєю в руках, з кожним днем ціною великих зусиль наближав нашу перемогу.

Усі основні події добре пам'ятаю, але окремі деталі можливо й забуті.

Яблунівський ліс - це моє перше бойове хрещення в тилу ворога. Я тоді за наказом т. Сидорчука був призначений командиром батальйону. Перший бій був з великим загоном німецької розвідки, який напав на 2-й батальйон. Ним довелося командувати мені.

Кілька разів підходив до мене Сидорчук і запитував: «Ну як, комбат, устоїш?» Я йому відповідав: «Обов'язково встоїмо». Як могло бути інакше? Але в самого, визнаю, у душі кішки шкребли, адже особливого бойового досвіду у мене ще не було. Що й говорити, давало про себе знати почуття самозбереження, але ненависть до ворога переборювала страх. Гордість за те, що тобі Батьківщина довірила зі зброєю в руках захищати її священні кордони, придавала нам сили і якщо ж чіплятися за життя, то тільки в ім'я перемоги. Ніхто з нас не задумувався над своєю долею.

У цьому першому бою ми вистояли, перемогли. Німець відступив, кинувши свої трупи. З'явилися перші трофеї, невеликі, але це були трофеї перемоги. Ця, нехай маленька перемога, надихнула десантників, загартувала їхню витримку під кулями ворога.

Недовго нам довелося радіти. Незабаром ворог зібрав декілька гарнізонів з артилерією і рушив проти нас. Бій тривав біля 3-х годин, ми витримали, але сили були нерівні, особливо в техніці. Адже артилерії у нас не було.

Пам'ятаю, підійшов до мене Сидорчук і, як минулого разу, запитав: «Ну як, витримаємо?» Я йому відповів прямо: « Якщо ми тут залишимося хоч ще на одну ніч, німці нас звідси не випустять - сили нерівні.»

Сидорчук мені сказав: «Піду пораджуся з начальником штабу тов. Феофановим».

У ту ніч ми змушені були тихенько залишити Яблунівський ліс і піти до Таганчанського лісу. Нашими провідниками були брати Веризуби, я це добре пам'ятаю, тому що мій батальйон йшов у авангарді, а я йшов попереду, поруч з братами.

По нашій домовленості з Великою землею нам повинні були з літака скинути боєприпаси. Коли ми йшли, було вже темно, і ми чули як кружляли літаки, шукали нас, щоб скинути вантаж, але ми не могли дати про себе знати, нам потрібно було буквально з-під носа ворога піти, щоб вранці ворог знайшов лише пусте місце.

Правда, під час переходу біля р. Рось ми зустрілися з німецьким розвідзагоном і зав'язалася невелика перестрілка, наш загін був розколотим на дві частини, але незабаром ми знайшли один одного.

Незабаром ми опинилися в Таганчанському лісі і там зустрілися з партизанами. Всі інші військові події відбувалися разом з партизанами. Бій біля с. Поташня вів мій 2-й батальйон. Тут ми отримали друге бойове хрещення і другу велику перемогу. Пам'ятаю, скільки радості принесла нам ця перемога в тилу ворога.

Пам'ятаю свій станковий кулемет, який повинен був відвернути увагу німців. У той час в бою нам не вдавалося багато уваги приділяти іншим групам, які виконували свої завдання. Таганчанський ліс - друге місце, де була скріплена бойова дружба десантників з партизанами. Згодом жодна бойова операція не проходила без спільних дій.

Після Таганчанського лісу був Черкаський ліс. Особливо запам'яталися бойові дії під с. Свидівок, де знову направляючим був мій 2-й батальйон. Не знаю чому т. Сидорчук так покладався не мене, але наказ треба було виконувати і я його виконував.

Під с. Свидівок був важкий бій. Ми вперше пізнали гіркоту поразки, але, в кінці кінців, після повторних атак це село було взяте і переправа для наших військ була забезпечена. До ранку ціла дивізія зробила переправу без жодного пострілу і з ходу були зайняті села Дахнівка, Геронимівка, північна частина с. Руська Поляна. Ця смілива операція дала можливість нашим частинам зайняти м. Черкаси і розгорнути подальший наступ на правому березі Дніпра. Після того як ми зайняли с. Свидівок, були зібрані усі партизани, які отримали інше завдання, а ми переправилися через Дніпро і пішли на переформування.

 Коли ми перейшли Дніпро, я зібрав своїх десантників і перед строєм привітав з перемогою. В честь перемоги ми дали трикратний салют і пішли на станцію посадки.

Є прості, скромні справи, здійснені людьми, але вони запам'ятовуються на все життя.

Червоним слідопитам с. Тулинці я повідомив епізод про триденний бій, здається, під с. Дубіївкою, коли зненацька з лісу до нас приповзли молоді жінки і принесли нам гарячу їжу. Вони добиралися до нас повзком під кулеметним і мінометним вогнем ворога, ризикуючи своїм життям. Ніхто їх не змушував цього робити, вони це робили добровільно, зі своєї ініціативи, керуючись ненавистю до фашистів, своєю совістю, бажанням хоч чим-небудь допомогти захисникам Батьківщини. На жаль на сьогодні я не можу згадати їх імена. Нехай це була невелика справа, але це було так душевно, що цього не забути. З таких малих і великих учинків кувалася наша перемога. Велика, славна, незабутня перемога над сильним і хитрим ворогом далася дуже дорого і мені безмірно гірко, що деякі бойові товариші-партизани залишилися в тіні, без гідних нагород. Я, наприклад, усіх своїх десантників представив до численних нагород. Звання Героя Радянського Союзу отримали три чоловіки – я, Петросян і сержант Луканін. Всі інші отримали ордени. Оскільки я брав участь у боях разом з партизанами, я одержав медаль "Партизанові Вітчизняної війни". Однак мені не зрозуміло, чому багатьох партизанів, які мужньо билися з ворогом, обійшли нагородами...

Перебування в тилу ворога, знаходження у сирих землянках, очеретах, а часто й просто у болоті, під добовим заливним дощем на сьогодні дають себе знати.

Дуже хочу, щоб було описано про наші подвиги у партизанському загоні, щоб скласти з цих матеріалів книгу, щоб наші нащадки знали, як їхні батьки билися за те, щоб землю українську не топтав німецький чобіт, щоб нашим дітям завжди світило яскраве сонце і чисте небо".

Герой Радянського Союзу Блувштейн О.А.

м.Київ, 28.10.1967.

Читати далі