Оборона Канева

«Тримайтеся за нашу землю,
І бийтеся за неї.
Тому що вона належить нам.
І нікому іншому».

Велесова Книга

Війна! Вона круто змінила життя людей нашого міста, зірвала їх з насиджених місць, кинула у вир боротьби. На Черкащині бої з окупантами розпочалися в середині липня і тривали до кінця вересня 1941 року. Перші підрозділи окупаційних військ з’явилися на Черкащині в середині липня, тобто менше ніж через місяць після початку агресії. 19 липня було захоплено Жашків. Напад фашистської армії від самого кордону стримували в жорстоких боях воїни 6-ї та 12 армій Південно-Західного фронту. Черкащани мужньо билися з ворогом. Понад 150 тис. жителів Черкащини у перші місяці війни влилися до лав збройних сил СРСР. Усього на фронтах війни воювало майже 300 тис. черкащан, 13 тис. брало активну участь у партизанському русі.

Канів почав воювати з перших днів війни. Вже на другий день війни фашистськi лiтаки скидали бомби на канівський стратегічний залiзничний мiст, єдиний на території від Києва до Черкас. Цей міст відігравав визначну роль у житті Канева: у 1933 році люди з навколишніх сіл і міста під час його побудови спасалися від голодомору; по ньому в липні – серпні 1941 року успішно переправлялись війська 26 армії; до нього пробивалися війська і евакуйовані сподіваючись перебратися на лівий берег; під час відбудови міст спасав молодь Канева від наборів до Німеччини.

Тож до війни Канів був провінційним, спокійним і тихим містечком, у якому було три колгоспи, працювала селищна Рада. Його жителі працювали на підприємствах міста, залізниці, в рибгоспі та в колгоспах, турбувалися про свій добробут, ростили дітей. Це був райський куточок. У місті, оточеному лісами, було чисте повітря, в численних озерах та в Дніпрі було багато риби, а на базарах – дешевої сільськогосподарської продукції із навколишніх сіл. І раптом усе змінилося. Війна жахом нависла над кожною сім’єю. Постійна мобілізація чоловіків, щоденні нальоти авіації, постріли зеніток та бомбування мосту перетворили спокійне місто у фронтове.

На сьогодні у Каневі невідома кількість тих, які пішли на фронт. Можна лише приблизно вияснити загальну кількість: з початку війни у Каневі почалася поголовна мобілізація чоловіків, дехто навіть з випуску двох шкіл Канева (1-ї та 2-ї школи) 1941 року добровільно пішли на фронт. Із 16 тис. довоєнного населення були призвані усі чоловіки призивного віку від 21 до 60 років. Давайте поміркуємо. Якщо врахувати, що половина населення складається з жінок і дітей (8 тис.), відкинути старих людей (четверта частина, близько 2 тис.), евакуйованих і частину єврейського населення, яке виїхало з міста вглиб країни – з Канева на фронт пішло близько 4 - 6 тис. чоловік. Ті, що залишилися, були в ополченні, де вивчали військову справу, вчилися стріляти, слухали лекції по протиповітряній обороні, охороняли вулиці, підприємства та установи, укріплювали місто, слідкували за порядком, охороняли і відновлювали міст, переправи, ловили шпигунів та працювали на підприємствах.

 Із сумом згадують ветерани канівської хорової капели, як влітку 1941 року міський хор виступав на Чернечій горі біля могили Т.Г. Шевченка і по радіо було повідомлено про початок Великої Вітчизняної війни. Наступного дня хор зі сльозами на очах співав пісні на масових проводах канівчан на фронт.

За рішенням ЦК КП(б)У і РНК УРСР від 11 липня 1941 року для відбудови зруйнованих ворожою авіацією об'єктів у містах і населених пунктах України, а також і в Каневі, були створені воєнізовані аварійно-відбудовні загони МППО. З напруженням при лісгоспі працювала лісопилка, яка давала деревину для будівництва переправ та їх ремонт. В міській лікарні був організований госпіталь, який лікував поранених під час бомбування мосту, обстрілів зенітних батарей та поранених жителів міста.

На допомогу штатним протипожежним командам скрізь організовувались численні добровільні народні формування та підрозділи, які відіграли велику роль у боротьбі з ворогом. Формування МППО і протипожежної охорони при підтримці на­селення робили все можливе, щоб звести до мінімуму результати фашист­ських нальотів. Вони забезпечували світломаскування, знешкоджували запалювальні бомби, самовіддано боролися з пожежами, подавали до­помогу потерпілим, розбирали завали і відбудовували об'єкти, зруйно­вані вибухами ворожих бомб. Масова цивільна протиповітряна оборона допомагала запобігти можливим тяжким наслідкам запеклих повітряних нападів фашистів на міст та переправи.

17 вересня 1941 року Державний Комітет Оборони прийняв поста­нову «Про загальне обов'язкове навчання військової справи громадян СРСР». Підкреслюючи значення цього важливого заходу, ДКО вказав, що «кожного громадянина Союзу РСР, який здатний носити зброю, треба навчити військової справи, щоб він був підготовлений зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину».

При наближенні фронту в місті був створений міський комітет оборони, до складу якого входили представники партійних, радянських і військових органів міста: комендант міста, голова Канівської селищної ради Пліскачов Андрій Костянтинович, ІІ секретар міськкому партії Ткач Антон Кузьмич, голова НКВС, начальник міліції та ін. Міський комітет оборони разом з виконкомом керував підготовкою до оборони міста, проводив загальну мобілізацію, визначав завдання підприємствам міста щодо будови і відбудови переправ (див. фото 1), мобілізацію населення на будівництво оборонних споруд, організацію місцевої протиповітряної оборони, загону самооборони міста тощо.

Постановою від 25 червня було наказано прибрати з правого берега Дніпра усі засоби для переправи: човни, катери, баржі, плоти, бочки та ін., а також усі лісоматеріали. Усі пристані перебазували на лівий берег, без дозволу коменданта ближньої переправи заборонили будувати будь-які переправи через Дніпро. Зареєстрували усі засоби, а на переправах, які не були передані військовим частинам, встановили сувору охорону силами місцевих органів влади, виділили відповідального на кожну переправу.

Для боротьби із німецькими лазутчиками у Каневі було створено винищувальний батальйон, який використовувався для виявлення і ліквідації розвідок противника, а коли противник підійшов до міста – використовувався у боях разом з частинами РККА.

В обороні Канева велику роль відіграла залізниця і міст, яким через Дніпро переправлялися війська і боєприпаси, а назад – поранені і матеріальні цінності. В Каневі при залізничній станції напружено працював евакопункт.

Фронт від кордонів із кровопролитними боями невпинно наближався до Києва. Для його захисту був створений Київський плацдарм, у якому Канів і Черкаси були лівим флангом оборони Південно-Західного фронту. У ньому сформувався окремий Канівсько-Черкаський плацдарм, який обороняла 26 армiя пiд командуванням генерал-лейтенанта Ф.Я.Костенка.

Німецькі війська, зустрівши впертий опір Київського укріпрайону, різко повернули на південь, щоб зайти в тил нашим 6-й і 12-й арміям, які відходили з лінії Бердичів-Старокостянтинів-Проскурів. Частиною сил противник вийшов на південь від Києва на ділянку 26 армії, яка обороняла Канів. Однак цей вихід істотного значення не мав, бо головне угруповання ворога армій “Південь” спускалося й далі на південь, виходячи нашим військам у тил.

Оборона Канева у складі оборони Києва стала яскравою сторінкою Великої Вітчизняної війни. Канівський плацдарм – це видатна військова операція, якою може пишатися наше місто, літопис війни в Україні. Тут, на березі Дніпра наші полки і дивізії впертими оборонними боями не тільки зуміли зупинити ворога, але й фактично зірвали фашистський план блискавичної війни, заклали основу наших майбутніх перемог.

Як свідчать короткі військові донесення того часу, Канівщина займала особливе місце у ворожих планах наступу на Дніпрі, раптового захоплення Києва та Лівобережної України. Німецьке командування планувало форсувати Дніпро далеко північніше і південніше столиці України, щоб узяти її в оточення. Розпочалися важкі і кровопролитні бої на підступах до Канева. Заручившись підтримкою важкої артилерії та авіації, танково-механізовані частини 1-ї танкової групи Клейста і 6-ї польової армії Рейхенау розпочали наступ, прагнучи будь-якою ціною швидко захопити канівську переправу через Дніпро, а далі швидким наступом вздовж Дніпра на Черкаси відрізати, оточити й знищити війська 5-ї армії генерала М.І.Потапова та 26-ї армії генерала Ф.Я.Костенка.

Знаючи вирішальну роль канівського плацдарму в обороні Києва, наприкінці червня, для укріплення Канівського плацдарму та оборони міста, сюди були перекинуті окремі підрозділи 4-ї повітряно-десантної бригади та 2-го повітряно-десантного корпусу, які зайняли оборону ймовірного наступу ворога з боку Миронівки по шляху залізниці, організували оборону прилеглих до неї сіл та західної околиці міста. У горбистій місцевості наші сапери стали зводити інженерні споруди та вогневі позиції, аби завадити гітлерівським військам прорватися до Дніпра і вийти на Київ зі сходу.

Під натиском ворога війська 26-ї армії з запеклими боями організовано відступали з Білоцерківського напрямку на Канів, який мав стратегічний міст через Дніпро. Поряд з мостом і нижче (біля сучасної турбази) було споруджено ще декілька понтонних і дерев'яних мостів, які німці регулярно, чотири рази на день бомбили, а наші - регулярно відновлювали.

Ось одне з донесень начальника Політуправління Південно-Західного фронту в Головне Політуправління Червоної Армії про бойові подвиги льотчиків у боях під м. Канів. 2 серпня 1941 року:

«…Старший лейтенант Абрамчук і лейтенант Ричков (89 винищувально-авіаційний полк 15 авіаційної дивізії), прикриваючи своїми літаками міст біля Канева, вступили у бій з 9-ма бомбувальниками ворога, підбили 2 літаки, інші втекли, безладно скидаючи бомби…

Начальник Політичного управління Південно-Західного фронту».

У серпневi днi 1941 року газета "Комсомольская правда" надрукувала нарис відомого письменника А.П. Гайдара "Мiст", присвячений героїчним захисникам цього важливого стратегiчного об`єкта.

«Прямой и узкий, как лезвие штыка, лег через реку железный мост. И на нем высоко, между водой и небом, через каждые двадцать - три­дцать метров стоят наши часовые.

Вправо по берегу за камышами - а где точно, знают только болотные кулики да длинноногие цапли - спрятан прикрывающий мост батальон пехоты. На другом берегу на горе, в кустарнике, - артиллеристы-зенитчики.

По мосту к линиям боя беспрерывно движутся машины с войсками, оружием и боеприпасами. По мосту проходят и проезжают в город на рынок окрестные колхозники.

Внизу по реке снуют в челнах рыбаки, вылавливая оглушенную бомбами немецких «хейнкелей» рыбу.

По песчаной косе маленький колесный трактор, заце­пив веревкой за ногу, тянет, оставляя глубокий след, случайно убитого осколком вола.

Перед изъеденной, как оспой, осколками избой-караулкой со сдвинутой набекрень крышей возникает связной от батальонной пехоты красноармеец Федор Ефимкин. Он пробрался напрямик, осокой и топью. По­этому нижняя половина его почти до пояса мокро-черная, гимнастерка же и пилотка на солнце выгорели и покры­лись сухой светло-серой пылью. Рыжий ремень до того густо увешан ручными гранатами, что при быстрых поворотах Ефимкина они отходят и топорщатся во все сто­роны.

Он останавливается возле старшины Дворникова, который пытливо исследует рваные дыры смятого, про­битого котелка, и, козырнув, спрашивает:

Разрешите, товарищ старшина, обратиться по вопросу неофициальному? Котелок, который имеет все попадания от полутонной фугасной бомбы, вследствие сжатия образует трещины, а также различные дыры, и его можно выбросить через перила в реку. Но если вы, това­рищ старшина, на час-два одолжите мне вон ту плетеную корзинку, то, вот мое слово, пойду назад, принесу вам котелок новый, трофейный, крашенный во все голубое.

Старшина Дворников оборачивается:
- На что тебе корзина?
- Не могу сказать, товарищ старшина: военная тайна.
- Не дам корзины,— заявляет старшина.
— Вы у нас мешок взяли и не вернули.
- Мешок, товарищ старшина, готов был к возврату. Но тут случился факт, что наши захватили в плен трех немцев, а в сумках у них был обнаружен грабленый мате­риал: четыре колоды игральных карт, трусы для обоего пола, полотенца, кофты, какао и кружевные пододеяль­ники. Все означенное, кроме какао, было сложено в ваш мешок и отправлено как доказательство в штаб дивизии, откуда вполне можно мешок истребовать по закону.
- Ты мне зубы не заговаривай, невольно улыбнувшись, сказал старшина.
- Ты мне лучше скажи, зачем столько гранат на пояс навесил. Что у тебя тут - арсенал, цейхгауз?
- Ходил вчера в разведку, товарищ старшина, шесть бросил, двух даже не хватило. У меня еще пара круглых лимонов лежит в кармане. Хорошая это штука для ночной разведки: огонь яркий, звук резкий; который немец не помрет, так все равно от страха обалдеет. Дайте, товарищ старшина, корзину. Вот нужно! Иначе срывается вся моя операция.
- Какая операция? - недоумевает старшина.
- Ты, друг, что-то заболтался.
Старшина смотрит на Ефимкина.
Ох, и хитер, задорен! Но молодец этот парень. Всегда он мокрый или пыльный, промасленный, но глянешь на его прямые, угловатые плечи, на его добродушную, лука­вую улыбку, на то, как он стоит, как ловко скручивает тугую махорочную цигарку, и сразу скажешь: «Это боевой парень».

- Возьми, - говорит старшина, - да скажи вашему лейтенанту: что же, мол, нас бомбят, а вы на самом деле внизу себе рыбу промышляете, и попроси у него - пусть пришлет на уху щурят или ершей и на нашу долю.

- Вот еще! Из-за каких-то там ершей буду я лейтенанта беспокоить, - поспешно забирая корзинку, говорит Ефимкин.
- Вас, наверное, сегодня опять бомбить будут, так я к вечеру за пропуском приду - целую корзину свежих лещей принесу. Высокий у вас пост, товарищ старшина,- со вздохом добавляет Ефимкин.
- Мы что - у нас трава, канавы, земля, кустарники. А вы... стоите на глазах у всего света.

Ефимкин берет корзинку и, грязно-сизый, пыльный сверху, побрякивая своими нацепленными гранатами, идет через мост мимо ряда часовых, которые молча прово­жают его любопытными взглядами. Многих из них он знает уже по фамилиям. Вот Нестеренко, Курбатов. Мол­ча, сощурив узкие глаза, стоит туркмен Бекетов.

Этого человека вначале назначили было в разведку. Ночью в лесу он отстал, растерялся, запутался. На следу­ющий раз то же самое. Уже решили было, что он трус. Командование хотело наложить дисциплинарное взыска­ние. Но комиссар быстро понял, в чем дело. Бекетов вырос и жил в бескрайних песках Туркмении. Леса он никогда не видел и ориентировался в нем плохо. А сейчас он гордо стоит на самом опасном посту. Тридцать метров над водой! На самой середине моста. На той самой точке, куда с воем и ревом вот уже три недели ожесточенно, но неудачно бьют бомбами фашистские самолеты.

Ефимкину нравится спокойное, невозмутимое лицо этого часового. Он хотел было сказать ему что-нибудь приятное по-туркменски, но, кроме русского языка и нуж­ных в разведке немецких слов: «хальт» (стой), «хенде хох» (руки вверх), «вафэн хинлэгэн» (бросай оружие), Ефимкин ничего не знает, и поэтому он, прищелкнув языком, подмигнув, хлопает одобрительно рука об руку и, оставив туркмена в полном недоумении, хватает на руки маленькую девчурку, сажает ее в корзину и мимо улыба­ющихся часовых, покачивая, несет ее до самого конца моста.

Там он отдает ребенка на руки матери, а сам, осторож­но оглядываясь, лезет под крутой откос, к болоту.

Старшине Дворникову, который наблюдает за Ефимкиным в бинокль, теперь ясна и военная тайна, и вся операция Ефимкина. Утром снарядом разбило фургон со сливами. По дороге шли бойцы и подобрали, но часть слив осталась, и Ефимкин набирает в корзину, чтобы отнести их своим товарищам и командирам. Старшина оглядывается. Кругом ширь и покой. Правда, за холмами где-то идет война, гудят взрывы, но это далекая и не опасная для моста музыка.

Старшина еще раз смотрит на помятый, продыряв­ленный котелок и решительно швыряет его через перила.

Но, прежде чем котелок успевает пролететь и бухнуться в теплую сонную воду, раздается отрывистый, хватаю­щий за сердце вой ручной сирены, и от конца к концу моста летит тревожный окрик: «Воздух!»

Стремительно мчатся прочь застигнутые на мосту машины, повозки, люди. Они прячутся под насыпь, в канавы, сворачивают на луга к стогам сена, ползут в ямы, скрываются в кустарнике.

Еще одна, две... три минуты! И вот он, как сверкающий клинок, острый, прямой, безмолвно зажат над водой, у земли в ладонях, грозный железный мост.

Честь и слава смелым, мужественным часовым всех военных дорог нашего великого Советского края - и тем, что стоят в дремучих лесах, и тем, что на высоких горах, и тем, что в селениях, в селах, в больших городах, у ворот, на углах, на перекрестках, - но ярче всех горит суровая слава часового, стоящего на том мосту, через который идут груженные патронами и снарядами поезда и шагают запыленные мужественные войска, направляясь к реши­тельному бою.

Он стоит на узкой и длинной полоске железа, и над его головой открытое, ревущее гулом моторов и грозящее смертью небо. Под его ногами тридцать метров пустоты, под которыми блещут темные волны. В волнах ревут сброшенные с самолетов бомбы, по небу грохочут взрывы зениток, и с визгом, скрежетом и лязгом, ударяясь о туго натянутые металлические фермы, вкривь и вкось летят раскаленные осколки.

Два шага направо, два шага налево. Луга - пехота - молчат и напряженно наблюдают за боем.

Но гора - зенитчики - в гневе. Гора защищает мост всей мощью и силой своего огромного шквала.

Протяжно воют «мессершмитты». Тяжело ревут бом­бардировщики. Они бросаются на мост стаями. Их мно­го - тридцать, сорок. Вот они один за другим ложатся на боевой курс. И кажется, что уже нет силы, которая помешает им броситься вниз и швырять бомбы на самый центр моста, туда, где, прислонившись спиной к железу и сдвинув на лоб тяжелую каску, молча стоит часовой Бекетов, но гора яростно вздымает к небу грозную завесу из огня и стали.

Один вражеский самолет покачнулся, подпрыгнул, зашатался и как-то тяжело пошел вниз, на луг, а там обрадованно его подхватила на свой станковый пулемет пехота.

И тотчас же соседний самолет, который стремительно ринулся на цель книзу, поспешно бросив бомбы, раньше, чем надо, выравнивается, ложится на крыло и уходит.

Бомбы летят, как каменный дождь, но они падают в воду, в песок, в болото, потому что строй самолетов раз­бит и разорван.

Несколько десятков ярко светящих «зажигалок» падает на настил моста, но, не дожидаясь пожарников, ударом тяжелого, окованного железом носка, прикладом винтовки часовые сшибают их с моста в воду.

Преследуемые подоспевшим «ястребком», самолеты противника беспорядочно отходят.

И вот, прежде чем связисты успеют наладить порван­ный воздушной волной полевой провод, прежде чем начальник охраны поста лейтенант Меркулов донесет по телефону в штаб о результатах бомбежки, много-много людей, заслонив ладонью глаза от солнца, напря­женно смотрят сейчас в сторону моста.

Семьсот «самолетоналетов» сделал уже противник и больше пяти тысяч бомб бросил за неделю в районе моста.

Проходят долгие, томительные минуты... пять, десять, и вдруг...

Сверху вниз, с крыш, из окон, с деревьев, с заборов, несутся радостные крики:

- Пошли, пошли!

- Наши тронулись!

Это обрадованные люди увидели, что тронулись и дви­нулись через мост наши машины.

- Значит, все в порядке!

К старшине Дворникову, который стоит возле группы красноармейцев, подходит связной Ефимкин. Он протяги­вает старшине новый железный котелок. Ставит на землю корзину со свежей, глушенной немецкими бомбами рыбой и говорит:

- Добрый вечер! Все целы?

Ему наперебой сообщают:

- Акимов ранен. Емельянов толкал бомбу, прожег сапог, обжег ногу.

Старшина берет корзину, ведет Ефимкина в помеще­ние и получает у лейтенанта ночной пропуск.

Перед тем как спуститься под насыпь, оба они обора­чиваются. Через железный, кажущийся сейчас ажурным переплет моста светит луна.

Далеко на горизонте вспыхивает и медленно плывет по небу голубая ракета.

Налево из деревушки доносится хоровая песня. Да, песня. Да, здесь, вскоре после огня и гула, громко поют девчата.

Ефимкин удерживает старшину за рукав.

- Высокий у вас пост, товарищ старшина! - опять повторяет он.
- Днем на двадцать километров вокруг видно, ночью - на десять все слышно...»

Действующая армия.

«Комсомольская правда», 1941, 20 августа.

Його товариш, кореспондент Ю. Кримов у фронтовій замітці “В маленьком городке” так описував захист канівського мосту:

“Пути сообщения - главные артерии войны. По железнодорожным магистралям посылает страна на помощь фронту свежие силы - людей, материалы, боеприпасы. И не удивительно, что обыкновенный, с виду ничем не примечательный железнодорожный мост в маленьком городке К. восьмой день притягивает к себе крупные воздушные силы врага.

Атака началась ночью. С наступлением темноты отряд германских бомбардировщиков появился над мостом. Как всегда, в начале операции, фашисты вели себя самоуверенно и вызывающе. Они летели низко, в боевом строю, как будто для них и речи не могло быть ни о каком сопротивлении. Но так уже сложилась для немцев эта война, что самоуверенность фашистских офицеров, перед которой трепетали малые европейские народы, здесь, на полях советской Украины, неизменно встречала могучий жестокий отпор. Едва самолеты появились в районе моста, как из укрытий, не видные с воздуха, загремели зенитные батареи. Пришлось прекратить парад и подумать о собственной шкуре. Сбитые с боевого курса, фашистские самолеты беспорядочно закружились в воздухе, торопливо сбрасывая бомбы в воду и прибрежный песок. Советские батареи, умело поддерживая в темноте заградительный огонь, заставили врагов отступить.

На третью ночь противник сделал несколько внезапных залетов. Орудия гремели в совершенной темноте, наполняя сонные речные заводи металлическим гулом. Внезапно раз­дался сильный шум моторов -это вражеский самолет пикировал с высоты, стараясь прорваться к мосту. Еще мгновение, и над самыми фермами моста появился облитый голубым светом прожектора фашистский хищник. В него стреляли из всех орудий и пулеметов и, казалось, сами речные плавни гремели навстречу врагу. Прожектор потух, по небу двигалась светящаяся точка. То вспыхивая, то угасая, как падучая звезда, летел подожженный германский самолет к примолкшей земле, к смерти.

Новый день принес с собою новую тактику. Противник решил подавить оборону количеством самолетов. Внезапно среди белого дня, почти без шума, тринадцать вражеских бомбардировщиков обрушились на переправу. Неожидан­ность нападения парализо­вала людей на батарее. Но это продолжалось всего несколько секунд. Раздалась команда лей­тенанта Сидорова:

- Трубку упреждения, огонь!

Залпы его батареи следовали один за другим, сбивая самолеты с боевого курса. Загремели и другие точки обороны.

 В этой ожесточенной кратковременной схватке самолеты противника сбросили много десятков бомб, но ни одна из них не достигла цели.

За два последующих дня над городом не появилось ни одного вражеского самолета. Противник притворился, будто его больше не интересует этот обыкновенный железнодорожный мост у маленького тихого городка. И городок словно забыл об опасности.

Кудрявился дымок над крыша­ми. Кричали чайки в речных плавнях. Волнами гулял ветер в прибрежных кустах. И постороннему наблюдателю в голову не пришло бы, что из окон домов, из прибрежного ольховника - отовсюду следили за голубым небом внимательные глаза защитников города.

Кажущееся спокойствие развеялось так же внезапно, как и наступило. Семь вражеских самолетов появилось над городом. На этот раз они шли с разных сторон звездным налетом. Защитники ответили на эту уловку интенсивной стрельбой из всех орудий. Отлично действовал в батарее лейтенанта Сидорова заряжающий Науменко. Его точная, слаженная работа, умение и боевая выдержка немало способствовали обороне. Теперь фашисты бро­сали самые тяжелые бомбы весом полтонны. В янтарном речном песке они оставляли огромные воронки, медленно наполнявшиеся водой. А мост по прежнему висел над рекой и его отражение, опрокинутое в воде, тихо колыхал ветер.

Шесть часов вечера. Улицы городка пустынны, они как бы вымерли. Созревающая шелковица свесила над дорогой черные гроздья ягод, припудренные пылью. Проходящий мимо командир срывает спелую ягоду и машинально кладет ее в рот. Его глаза устремлены в небо, покрытое облачками разрывов. Снова гремят зенитные орудия. Взрывы фашистских бомб наполняют воздух чудовищным гулом. Но вот из-за белых крыш вынырнул германский самолет. Сразу же привлекает внимание огненно-дымный султан на его хвосте. Преследовавший его маленький истребитель круто взмыл кверху и изменив курс, скрылся на виду. Гремя моторами, и оставляя в воздухе огненно-смрадную дорожку, фашистский самолет косым полетом приближается к земле. В панике летчик сбрасывает оставшиеся бомбы. Это уже удар, нанесенный вслепую - последний укус смертельно раненой гадины. Горящий самолет спускается где-то за холмом. На дороге стоит командир, он еще машинально жует ягоды. Другой военный радостно трясет ему руку.

- Поздравляю, товарищ майор, за сегодняшний день это второе попадание.

Через четверть часа на этой же дороге появляется грузовик с пленными фашистскими летчиками. Они сидят понурившись, ни на кого не глядя, дрожащие, жалкие. Искоса поглядывают они на переправу. Мост по прежнему висит над рекой и по его проезжей части ползут автомобили, издали похожие на проворных жучков. Пленные угрюмо горбятся и прячут глаза.

Мы стоим у зенитной батареи лейтенанта Сидорова. Вокруг, куда ни кинь глазом, деревья да сыпучий песок. За десять шагов отсюда нельзя было предположить, что в этом месте есть что-нибудь кроме зарослей ольхи.

Командир батареи лейтенант Сидоров работает сидя на за­рядном ящике. Ему едва исполнился 21 год, но заслуженно пользуется авторитетом среди бойцов батареи. Его спокойствие в минуту опасности, знание дела и быстрая ориентировка не раз спасали положение.

Бойцы, состоящие главным образом из приписных, уже имеют опыт в зенитном бою. Они окружили нас и наперебой объясняют устройство и действия орудий.

- Сегодня фашисты не появлялись, - говорит лейтенант Сидоров, - верно изобретают новую уловку, чтобы обмануть нас. Что ж, милости просим, - усмехнулся он лукаво, - наши батареи готовы.

Над мостом плывут белокрылые спокойные облака. Зеркально-неподвижные речные заводи. Безмятежно раскинулся на холмах город.

Спокойствие. Тишина… На долго ли?
Ю. Крымов

Зважаючи на те, що в нас було обмаль літаків, фашистські літаки панували у повітрі. Вони скидали бомби на місто та міст, залізничну колію, на колони наших військ та техніку. Під час одного нальоту на станцію Ліпляво особливо відзначилась група залізничників Південно-Західної залізниці: начальник станції П. І. Труба, черговий М. Д. Семенов, стрілочниця К. І. Анісімова, інструктор політвідділу О. Ф. Ком­панієць. Швидко зібравши групу робітників, за короткий час відбуду­вали понівечену вибухом колію і забезпечили нормальний рух поїздів. Тільки після закінчен­ня роботи вони пішли до села, щоб довідатись, чи не потерпіли від бомбардування їхні близькі.

Якось під час бомбардування зайнялися вагони в ешелоні, де були цистерни з бензином. Діючи дружно і організовано, залізничники розчепили і вивезли вагони, які ще не були охоплені полум'ям, в безпечне місце.

26 липня було розповсюджено звернення командування військами Південно-Західного фронту і ЦК КП(б)У до населення окупованих територій з закликом боротися проти фашистських загарбників. Там пропонувалося скосити для себе зерно, зібрати урожай, а все, що залишиться – знищити.

Величезну роль у відбитті другого штурму німецько-фашистських військ відіграли героїчні дії з'єднань і частин 26-ї армії у районі Канева під команду­ванням генерала Ф. Я. Костенка, штаб якої знаходився на лівому березі Дніпра, у селі Келеберда. Вона дала відсіч усім спробам ворога форсувати Дніпро на південь від Києва і зайти в тил захисникам сто­лиці України з південного сходу. Особливо запеклі бої гітлерівці вели за вихід до переправ на трипільському, ржищівському, канівському і чер­каському напрямах. Частини Червоної Армії, активно підтримані вогнем бойових кораблів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, винищувальними батальйонами, загонами народного ополчення і населенням, билися за кожний населений пункт, за кожне перехрестя шляхів, кожний оборонний рубіж, відбиваючи спроби про­тивника прорватися до ріки.

Запеклі бої з німецько-фашистськими військами в районі Трипілля вели підрозділи 27-го стрілецького полку 7-ї мотострілецької дивізії. Їм допомагали бойові кораблі Дніпровського загону: монітор «Флягін» і два канонерські човни, які зайняли позиції під високим правим берегом Дніпра, біля населених пунктів Плюти, Трипілля і Стайки. Тут понад тиждень були прикуті значні сили про­тивника.

У критичний момент бою, коли фашистська піхота, підтримана танками, бронемашинами, артилерією і авіацією, піднялась на весь зріст і пішла в атаку, сильний і влучний вогонь цієї групи ко­раблів відрізав ворожу піхоту від танків і притиснув до землі. Усі атаки фашистських військ були відбиті з великими для них втратами. Після безрезультатних триденних атак гітлерівці змушені були перейти до оборони.

Не добившись успіху біля Трипілля, гітлерівці в кінці дня 2 серпня почали наступ на Ржищів, де займали оборону частини 146-ї і 159-ї стрі­лецьких дивізій 26-ї армії. Завдавши сильного удару на північ від Ржищева, на стику 64-го і 6-го стрілецьких корпусів, противник відтіснив із своїх позицій 159-у дивізію і ввечері 2 серпня вийшов до Дніпра в районі села Гре­бені. Усю ніч гітлерівці підтягували до Гребенів резервні частини, маючи намір вранці 3 серпня форсувати ріку. Для значних сил 26-ї армії, яка була в цей час на правому березі Дніпра, на захід від Ржищева і Канева, створювалася досить небезпечна ситуація, і командування армії разом з командиром Дніпровського загону бойових кораблів розробило сміливий план контрудару. В ніч на 3 серпня кораблі підійшли до Гребенів і зайняли позиції біля лівого берега. Монітор «Левачов», яким командував старший лейтенант С. Ф. Макаричев, наблизився на 800 метрів до села, щоб прямою наводкою відкрити вогонь. 3 серпня, о 2-й годині 35 хвилин кораблі відкрили інтенсивний ар­тилерійський і кулеметний вогонь, який тривав понад дві години. Після цього пішли в атаку частини 146-ї і 159-ї стрілецьких дивізій. Фашисти не витримали натиску і так швидко тікали з Гребенів, що залишили на полі бою близько 600 убитих і тяжко­поранених солдат і офіцерів, близько 100 автомашин із снарядами, мі­нами і продовольством, 300 мотоциклів і велосипедів, значну частину свого понтонного парку.

Особливо відчутного удару по ворогу завдали війська 26-ї армії 8 і 9 серпня. Створивши спеціальну рухливу групу в складі 5-го кава­лерійського корпусу, 12-ї танкової дивізії, 264-ї, 196-ї та 289-ї стріле­цьких дивізій, командування армії підготувало раптовий удар по ворогу в напрямі Богуслава, і після успішного наступу наші війська 8 серпня зайняли місто. Щоб допомогти 6 і 12 арміям, оточеним у районі Умані, був нанесений удар на Фастів, Білу Церкву, Таращу. Інші частини 26-ї армії форсували Дніпро і утворили плацдарм у ра­йоні Трипілля. Підрозділи 15-го стрілецького полку зайняли Стайки і за­в'язали бої за село Юшки. Однак лінію фронту на цій ділянці не вдалося стабілізувати ні нашим військам, ні противнику. Село Юшки три рази переходило з рук в руки. 9 серпня на канівській ділянці частини 97-ї і 150-ї стрілецьких дивізій розпочали сильні контратаки і завдали воро­гові великих втрат.

Гітлерівське командування занепокоїли ці бойові дії. Воно змушене було припинити наступ 1-ї танкової групи в південному напря­мі і повернути частину її сил для відбиття контрударів 26-ї армії. 10 серпня, при­пинивши на деякий час наступ у південному секторі Київ­ського укріпленого району, противник перекинув частину сил у район Канева. Підтримані авіацією і танками, німецькі війська 13, 14 і 15 серпня вели безперервні атаки проти військ 26-ї армії, які обороняли канів­ський плацдарм.

По залізничному мосту вдень і вночі спішили підкріплення, їхали машини з боєприпасами, назустріч їм як тільки випадала можливість, комендант мосту пропускав поранених, біженців. Кожного дня фашистська авіація жорстоко бомбила міст. За даними преси, під час нальотів на наше місто і міст було скинуто близько 5000 бомб. Місцеві жителі переказують, що завдяки нашій протиповітряній обороні лише дві важкі бомби потрапили у міст. Одна пробила його наскрізь і не розірвалася, а інша лише пошкодила ферму і міст швидко відновили. Захищали міст наші зенітки, які розмістили на канівських кручах вздовж Дніпра, на горах Московці, Давидовичці, Дніпровій. Там же були розміщені спостережні пункти, які німці постійно бомбили.

Ці обстріли залишили свій слід і на старовинному Соборі. Під час бомбардування міста один снаряд потрапив у старовинну церкву і пошкодив її північно-східну сторону, яку вже після війни було закладено цеглою. Вона була вся подзьобана снарядами та кулями, але вистояла.

На Дніпровій горі (на місці нинішнього будинку сільгоспуправління) був наш спостережний пункт, там стояли зенітки і німці їх посилено бомбили. Поблизу знаходилася садиба Литвиненка Петра Митрофановича, яка розміщувалася у районі Варшавки (нині там проживає його дочка Анастасія Петрівна Білецька). Він у той час працював головним бухгалтером дистанції Південно-Західної залізниці, яка пролягала від Золотоноші через Канів до Миронівки. У його дворі біля високої груші знаходився штабель старих шпал. Перед приходом німців його дружина склала всі свої документи у коробочку і закопала у себе в дворі під цією грушею. І потрібно ж було, щоб якраз у ту грушу потрапив німецький снаряд. Її вирвало, а шпали загорілися. Пропали усі документи, а дим, як страшний вияв війни, довгий час чорним стовпом стояв над Каневом...

Бої на Канівському плацдармі

Загальна картина бойових дій на Канівському напрямку була така: переконавшись у неможливості прорвати укріплену ділянку в центральному секторі Київського укріпрайону, гітлерівське командування вирішило обійти місто з двох боків, щоб з півдня і півночі вийти до Дніпра, форсувати його і, оточивши Київ, взяти місто ударом зі сходу або тривалою облогою. Щоб перешкодити ворогові здійснити задумане, нашим командуванням був створений Канівсько-Черкаський плацдарм, який протидіяв німцям з півдня. Канівсько-Черкаський плацдарм – це безприкладна мужність і героїзм воїнів, святе братерство, скріплене кров’ю на полі бою.

Ліве крило оборони Києва проходило по землі Канівщини. Величезну роль у відбитті штурмів німецько-фашистських військ відіграли героїчні дії з’єднань і частин 26 армії під командуванням генерала Ф.Я. Костенка. Як вже описувалося вище, особливо запеклі бої гітлерівці вели за вихід до Дніпра і його переправ на трипільському, ржищівському, канівському і черкаському напрямах. У відповідь на це наші війська здійснили наступ у сторону Білої Церкви, активними діями погрожуючи тилам і комунікаціям першої танкової групи генерала Клейста. Щоб виправити становище, гітлерівське командування виділило спеціальну групу дивізій зі свого резерву під командуванням генерала Шведлера у складі свіжих дивізій, в тому числі мотодивізії СС “Вікінг”, і дало завдання - відрізати 26 армію від Дніпровських переправ, оточити і до 12 серпня знищити.

Обороняли канівський плацдарм і, зокрема, Канів такі війська 26 армії: 6 стрілецький, 2 повітряно-десантний корпус, 41, 97, 159, 196, 199, 227, 264, 289, 301, 304 стрілецькі, 12 танкова, 3, 14, 34 кавалерійські, 15, 44, 54 авіаційні дивізії, 92, 94 прикордонні, 27, 37 понтонно-мостові загони, 13 залізнична, 4 повітряно-десантна, 4 гарматно-артилерійська бригада, 209, 229 корпусні, 186 артилерійський полк ПТО, 10 полк зв’язку, бронепоїзд 56, канівська група бойових човнів Дніпровської військової флотилії, загін народного ополчення міста Канева.

Серед полків і дивізій, що обороняли Канівщину у 1941 році, визначну роль відіграли з'єднання, полки, дивізії, які входили до складу 26 армії (командуючий Костенко), кораблі Дніпровської флотилії (командир загону Нємодов і воєнком Шаповалов), екіпаж фортеці на колесах – бронепоїзда № 56 (командир Іщенко П.К., комісар Козима). Серед прославлених з'єднань, що стояли на смерть, виділялися воїни 97 стрілецької дивізії (командир полковник Ф.В. Мальцев).

Події розвивалися так: розвідвідділом 26-ї армії були проведені розвідувальні дії і визначений напрям головного удару. По документах, які були знайдені у вбитого зв'язкового мотоцикліста, німецьке командування планувало нанести головний удар силами 94 піхотної дивізії під командуванням досвідченого гітлерівського тактика генерал-майора Пфейфера і мотодивізії “Вікінг" із Кагарлика через село Півці в сторону сіл Черниші і Пшеничники, з наступним виходом до Дніпра у районі с. Бобриці (див. карту). Далі, ударом понад Дніпром у напрямку канівського залізничного мосту вони планували відрізати війська від переправ і розвинути подальший наступ понад Дніпром на Черкаси. Щоб завадити здійсненню цих планів, командування 26 армії на напрямку головного удару виставило одну з найбільш стійких своїх дивізій – 97-му полковника Ф.В. Мальцева. Для її підсилення з малочисельних резервів був виділений стрілецький полк 1054 заново сформованої 301 стрілецької дивізії. Особливі надії по підтримці наших військ покладалися на кораблі Дніпровської флотилії і бронепоїзд 56, який курсував по лінії головного удару.

Горбистий рельєф місцевості навколо Канева допомагав нашим військам у створенні міцної оборони. Пізніше ця обставина затримає визволення Канева від німецьких окупантів на довгі чотири місяці. На оборонних рубежах, висотках були влаштовані кулеметні гнізда з таким розрахунком, щоб косоприцільним вогнем станкових і ручних кулеметів можна було надати допомогу й іншим ділянкам. Малочисельні артилерійські гармати полкових і дивізіонних батарей були виведені на позиції для ведення вогню прямою наводкою. Їх було встановлено у окопи так, що тільки стволи і приціли піднімалися над брустверами. Ця міра набагато підвищувала живучість артилерії, людей і матеріальної частини. Станцією постачання було визначено село Ліпляво за Дніпром, однак переправи, що були на Дніпрі, систематично пошкоджувалися німецькими літаками, що суттєво ускладнювало постачання наших військ.

На початку серпня німецькі війська підійшли до канівського плацдарму і, наштовхнувшись на міцну оборону, зупинилися. 8 і 9 серпня був проведений успішний контрудар спеціальної мобільної групи наших військ під командуванням командира 5 кавалерійського корпусу генерала Ф.В. Комкова у складі 3-ї, 14-ї, 34-ї кавалерійських дивізій, 12-ї танкової, 196-ї, 264-ї і 289-ї стрілецьких дивізій у напрямку Богуслава і 8 серпня наші війська зайняли місто. У цей час інші частини 26-ї армії форсували Дніпро і утворили плацдарм у районі Трипілля. 9 серпня на канівській ділянці частини 97-ї і 150-ї стрілецьких дивізій розпочали сильні контратаки і завдали ворогові великих втрат. Успішна затримка першого натиску ворога укріпила наші війська в тому, що ми можемо бити “непереможних", і це піднімало дух військ.

Ось виписка з бойового донесення начальника відділу бронетанкових військ 26-ої армії начальнику автобронетанкового управління Південно-Західного фронту про бойові дії 1-го танкового батальйону 23-го танкового полку на Черкащині від 6 серпня 1941 р.

«1-й танковий батальйон 23-го танкового полку 12-ої танкової дивізії атакував ворога і відкинув його на Бересняги. Батальйон мав 20 танків «Т-34» і чотири «Т-26», займаючи район гаю 0,5 км на південь від с. Курилівки.

В 18 год. 10 хв. батальйон зосередився в Козарівці. По дорозі Курилівка-Козарівка був обстріляний артилерійським і мінометним вогнем з району 1,5 км на південь від Орловця. Командир батальйону, залишивши за себе начальника штабу і уточнивши поле бою, прибув на командний пункт командира полку, де доповів, що нашої піхоти немає, після чого командир полку поставив задачу - атакою на короткий час у напрямі північної околиці Синявки, висота 128,9, відмітка 29, відмітка 5,5 подавити вогневі точки і живу силу ворога і зосередитися на східній околиці Козарівки в готовності виходу на Курилівку.

О 19 год. 20 хв. батальйон атакував ворога в західному напрямі з обхватом флангів у кліщі по два взводи.

О 20 год. 30 хв. після паузи почався інтенсивний бій з піхотою ворога, що продовжувався до 24 години.

В результаті атаки було знищено: протитанкових знарядь - 17, гармат 105мм - 4, крупнокаліберних кулеметів -2, вогнеметів - 1, кулеметів - 30, 1 броньований тягач і бронемашина.

До 4 год. 30 хв. батальйон у складі 13 танків «Т-34» зосередився у с.Тростянці...

Начальник відділу бронетанкових військ 26-ої армії полковник Лобанов»

Успішні дії 26-ї армії на канівському плацдармі визвали переполох і замішання у штабі верховного командування вермахту. Воно змушене було припинити наступ 1-ї танкової групи в південному напрямі і повернути частину її сил для відбиття контрударів 26-ї армії. Припинивши на деякий час наступ у південному секторі Київського укріпленого району, противник 10 серпня перекинув частину сил до Канева. При підтримці авіації, артилерії і танків гітлерівці 13, 14, 15 серпня вели безперервні атаки проти військ 26-ї армії, які обороняли канівський плацдарм. Частини Червоної Армії чинили ворогові запеклий опір.

З донесення начальника Політуправління Південно-Західного фронту начальнику Головного Політуправління Червоної Армії про бойові дії частин фронту на Канівщині та подвиги бійців і командирів:

 9 серпня 1941 р.

«Частини 5-ї армії ведуть запеклі бої і стримують ворога, що прагне розвинути успіх у напрямі Києва і Коростеня...

Рухома група 26-ої армії, продовжуючи наступ, досягла головними силами р. Рось на фронті Тетлієвка, Москаленки, Ситники.

Політико-моральний стан особового складу частин залишається міцним, здоровим. Це підтверджується незліченними прикладами героїзму і відваги бійців і командирів.

В нерівному бою з літаками ворога командир 254-го винищувального авіаційного полку Герой Радянського Союзу майор тов. Петров одержав поранення в руку і ногу і вчинив вимушену посадку на аеродром Бориспіль. Лягти в госпіталь майор Петров категорично відмовився і продовжував командувати полком.

Командир роти 584-го стрілецького полку молодший лейтенант Масолітін, знаходячись з 11 червоноармійцями в розвідці, піддався нападу роти ворога, посиленої 2 танками. Викликавши 2 взводи, Масолітін вів півторагодинний бій з ворогом і розгромив його. Ворог залишив на полі бою 20 убитих, 20 поранених, згорілий танк і станковий кулемет. В цьому бою Масолітін заколов 6 фашистів.

Начальник Політичного управління Південно-Західного фронту».

14 серпня 1941 р.

«59-а стрілецька дивізія останнім часом перейшла від оборони до активних дій. 9 серпня на канівській ділянці фронту дивізія узяла в полон 100 солдатів і офіцерів, захопила 13 кулеметів, 5 мінометів, 122 гвинтівки. Ворог відступив, залишивши на полі бою до 500 убитих і поранених.

Командири взводів 863-го стрілецького полку 196-ої стрілецької дивізії лейтенанти (члени ВЛКСМ) Рубін і Лушенко, вміло керуючи боєм своїх підрозділів, протягом декількох годин наполегливо утримували наступ ворога. Ворог, не витримавши відсічі, безладно відступив, кинувши на полі бою убитих та поранених, 3 станкові кулемети, 4 тис. патронів і інші трофеї.

Мужньо б'ється з німецьким фашизмом 19-й мотострілковий полк 19-ої танкової дивізії. Артилеристи полку розбили 6 протитанкових гармат ворога, 5 машин зі снарядами, 2 мотоцикли, 60 велосипедів. Сміливими діями полк відбив атаки ворога і захопив при цьому 20 мотоциклів, штабну машину з найважливішими документами.

Гарматна обслуга молодшого сержанта комсомольця Короля (139-ий стрілецький полк 41-ої стрілецької дивізії) в боях 8 серпня влучним артилерійським вогнем знищила декілька машин і до 100 німецьких солдатів...

Начальник Політуправління Південно-Західного фронту».

Підтримана артилерією канівської групи бойових кораблів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, 97-а стрілецька дивізія сім разів переходила в контратаку і відкидала фашистів на висхідні позиції. Швидко впевнившись, що прямі атаки не приносять користі, командування німецької 94-ї піхотної дивізії вирішило піти на крайні заходи. Було організовано декілька психічних атак, страшних по силі дії на захисників. Вони відбувалися так: на початку посилене бомбування наших передових позицій артилерією усіх калібрів, потім фашистська авіація бомбила наші тили, шляхи підвозу боєприпасів і переправи. Під кінець одурманені спиртом фашистські вояки з розстебнутими комірами, закачаними рукавами, на весь зріст мовчки йшли напролом на наші позиції. Однак наші війська не злякалися. Вони підпускали лінії наступаючих поближче і впевнено били ворога, артилерія їх розстрілювала прямою наводкою і потім наступ переходив у рукопашний штиковий бій, який п'яні фашистські вояки не витримували і відкочувалися на свої позиції.

Після цього наші позиції знову піддавалися артобстрілу і в наступ йшли танки моторизованої дивізії. Однак тепер вже наша артилерія вступала в бій, вона вела вогонь прямою наводкою і не підпускала ворога до окопів.

Це були виснажливі, тяжкі, жорстокі і кровопролитні бої. Наші війська без поповнення, втрачаючи живу силу в ході боїв, поступово відходили вздовж залізничної колії з Миронівки до Канева. Нерівний бій вели 199-а, 227-а і 264-а стрілецькі дивізії, наші воїни мужньо оборонялись, часто переходили від оборони до наступу. Про це свідчать зведення про бої у низинах річки Росави у селах Степанці, Синявка, Козарівка, Ковалі. Там же стримувала німців наша 12-а танкова дивізія, яка в районі Литвинця вела важкі бої з німецькою танковою колоною. Одночасно навколо Канева біля сіл Яхни, Таганча діяв 5-й кавалерійський корпус, який після відходу із передових позицій обороняв села Козарівку, Полствин, Малий Ржавець, Яблунів. Тут, біля села Яблунів воював і майбутній маршал А.А. Гречко, який в той час командував кавалерійською дивізією.

Ціною великих втрат у живій силі і техніці противнику вдалося поступово відтіснити війська 26 армії до міста. Відійшовши до Канева, наші війська організували міцну оборону з боку Бобриці. Південну частину міста захищав 669-й артилерійський полк. Частина його гармат була зосереджена у лісі (біля теперішньої птахофабрики) і вела вогонь по скупченнях ворожих військ до 10- 12 км вглиб фронту в усіх західних напрямках.

Канівську переправу і міст обороняли 127-й охоронний батальйон, 286-й окремий артилерійсько-зенітний батальйон при допомозі 186-го і 669-го артилерійських полків. Коли німці підійшли до Канева, зенітники, які прикривали залізничний міст і переправи через Дніпро, одними з перших з початку війни на Канівському плацдармі вжили вогонь прямою наводкою по танках. З повітря в обороні Канева допомагали 44-а і 64-а винищувальні дивізії і 45-й бомбардувальний авіаполк, 2-а і 4-а повітряні бригади. Лівий фланг 26-ї армії прикривали 196-а і 289-а стрілецькі дивізії, що знаходилися в селах Таганча і Межиріч. Частини 109-ї механізованої дивізії і 381-го стрілецького полку тримали оборону в Копанях, дороги ймовірного наступу німців через Яблунів, а 40-й артилерійський полк займав оборону в районі цвинтаря і цегельного заводу. В районі нинішньої вулиці Дорошенка і території колишньої залізничної станції оборону вели 159-а стрілецька дивізія і 5-й окремий танковий батальйон 2-ї повітряно-десантної бригади.

Німецькі війська впритул наблизилися до Канева, який став фронтовим містом. Звужувалося німецьке кільце навколо Канева. З ранку до вечора гриміла канонада, його посилено бомбила німецька авіація, обстрілювала артилерія.

Під час оборони Канева цілодобово працював канівський лазарет, з поранених виймали осколки, зашивали рани, відрізали пошматовані ноги і руки. Є відомості, що в той час в ньому працював видатний хірург О.О. Вишневський.

Одним із вирішальних чинників, що визначав прямі військові втрати під час війни, було медичне забезпечення. На початку бойових дій військові медичні установи ще не встигли мобілізуватись. На початку війни протягом кількох днів було втрачено десятки хірургічних та інфекційних госпіталів, евакоприймачів, санітарних складів. На 1 серпня 1941 р. виведено з ладу 40,1 відсотків польових рухомих госпіталів (ПРГ), 52,5 відсотків автохірургічних загонів, 48,8 відсотків автосанітарних рот, 44,8 відсотків управлінь польових евакопунктів.

Обмежені можливості евакуації та транспортування поранених і хворих воїнів також спричиняли втрати діючої армії в перший період війни. Так, 20‑а армія Західного, 18‑а - Південного фронтів не мали навіть санітарно-транспортних підрозділів. Середня укомплектованість фронтів санітарними автомобілями становила 40–50 відсотків, а загальне забезпечення медичної служби автотранспортом – всього 10 відсотків.

Внаслідок вказаних причин десятки, а то й сотні тисяч поранених і хворих червоноармійців потрапляли до рук ворога, інколи разом з медперсоналом. Так трапилося і в Каневі, коли наші війська залишили місто, а на причалі забули медсанбат, де всіх поранених німці розстріляли.

Нерідко не вдавалося організувати пошук і винос поранених з поля бою. Несприятлива обстановка на радянсько-німецькому фронті в перший період війни, різке зменшення санітарів-носильників ще більше ускладнювали ситуацію. Тільки за рік на Ленінградському фронті було виведено з ладу майже 4,5 тис. санітарів: вбито 1 130, поранено 2 424, контужено 79 і пропало безвісти 760 чоловік.

У зв’язку з цим 23 серпня 1941 р. Сталін підписав наказ «Про порядок представлення до урядової нагороди військових санітарів і носильників за добру бойову роботу». Наказом передбачалося за винесення з поля бою 15 поранених з їхньою зброєю нагороджувати медаллю «За бойові заслуги», 25 – орденом Червоної Зірки, 40 – орденом Червоного Пра­­­пора, 80 поранених – орденом Леніна.

Стали на оборону Канева і тисячі мобілізованих жителів міста та прилеглих до нього сіл. Серед них були Олексій Гнатович Кльопа, Іван Омелянович Харина, Григорій Давидович Куценко, Петро Федорович Танана, Михайло Потапович Барсен, Павло Григорович Бовшар, Григорій Лукич Бурлака, Степан Данилович Холодний, Антон Кузьмович Ткач та багато інших. Разом з частинами воювали і військові кореспонденти "Комсомольской правды" по Південно-Західному фронту В. Лясковський, письменники Ю. Кримов, Аркадій Гайдар, Віктор Кондратенко, Олександр Твардовський, який побував у моряків Дніпровської флотилії. Це тут, біля Канева, у 1941 році поет Євген Долматовський, виходячи з оточення, переправлявся через Дніпро, коли на його обох берегах уже були вороги. Тут народився його відомий вірш, а згодом і пісня "Ой Дніпро, Дніпро…"

Як відомо, видатний український письменник Олесь Гончар з другого курсу Харківського університету у складі студбату брав участь в оборонних боях на Південно-Західному фронті. Двічі поранений, у 1942 році він попав у полон, до Холодногірської тюрми в Харкові. Працював у робочих таборах Кобиляцького району рідної Полтавщини. Після звільнення, з вересня 1943-го - на фронті. Серед нагород - ордени Слави ІІІ ступеня, Червоної Зірки, три медалі “За відвагу”. З ініціативи дружини письменника, Валентини Данилівни, до 55-річчя Перемоги записи Олеся Терентійовича вийшли друком у книзі “Катарсис”.  Він пише у своїй книзі: «Не можу забути, як мене на станції в Білгороді німець ударив обривком вірьовки. Я обернувся й мовчки дивився на нього. У нього було обличчя не люте, очі не сердиті, спокійні. Він ударив мене без ненависті, здається, а просто так, як погонич коня. І я зрозумів, що це в них прийнято, що це в них у крові, це не злочин, а просто треба для “нижчих" людей...»

Серед киян що воювали на Канівщині, був відомий композитор Георгій Майборода. Деся­того липня він уже солдат і незабаром бере участь у боях в районі Миронівка - Канів. Далі тяжкі оборонні бої, вимушений відступ з Києва, оточення в Оржиці. 289-а дивізія, в якій воював майбутній композитор, прикривала штаб Південно-Західного фронту, який під безперервним перехресним вог­нем пробивався з оточення. У районі Пирятин - Чорнухи несподіваною атакою німецьких танків частина дивізії була відрізана від основних сил. Далі - відчайдушні атаки з надією пробитися до своїх, невдача, остаточне оточення, полон...

Підійшовши до околиць Канева, наткнувшись на впертий опір, ворожі війська зупинилися. Чотири дні і ночі продовжувалася ця нерівна битва переважаючих сил противника і наших знекровлених стрілецьких дивізій. З ранку до пізнього вечора не вщухав гул страшної канонади. У тяжких боях ріділи наші роти, батальйони, але люті атаки розбивалися об стійку і добре організовану оборону. Під кінець оборони на Канівському плацдармі наших військ нараховувалося близько 2 тис. чоловік проти 16 тис. свіжих дивізій ворога, які ще не брали участі у боях.

На плацдармі, прикриваючи відхід поріділих наших військ, героїчно бився екіпаж бронепоїзда № 56, який потребував термінової допомоги. До Канева спішно було кинуто стрілецький полк 1054 сп 301 сд 26 армії, який захищав його до останнього. 3 серпня 1941 року він виступив у район Канева форсованим маршем зі станції Єреськи Полтавської обл., де був заново сформований. Основним його завданням було жорсткою обороною зупинити противника, який насідав, і будь-якою ціною прикрити місто зі сторони села Бобриці. Він мав завдання закріпитися на висоті 101 на околиці цього села, не допустити німецькі війська до мосту і переправ у районі Канева, дати змогу переправитися через Дніпро живій силі і техніці 26-ї армії.

Полк швидко зібрався і рухався з повною викладкою, привали були тільки для прийому їжі, яка готувалася у дорозі. При підході до Канева люди були дуже втомлені, але в бій полку довелось вступити зразу на підході до рубежу. У район Канівського мосту фашисти встигли висадити десант, який замаскувався в кущах і автоматним вогнем раптово розпочав обстріл головної колони полку. Там знаходилися начальник штабу і командир полку підполковник Лучанінов, якого було тяжко поранено. Поранений, він тримав в руках карту і ніякої команди не давав. Начальник штабу швидко зорієнтувався, організував розворот полку, який спішно заліг. П'ятий ешелон полку прочесав усю місцевість до Дніпра. Виявлені фашистські диверсанти вчинили опір, але швидко були ліквідовані. Захоплених у полон здали у штаб дивізії. У них виявили радіостанцію, нічні засоби подачі сигналів для виведення літаків на міст, запас продуктів і боєприпаси.

Після цього полк рухався по залізничному мосту на правий берег. Знову налетіли німецькі бомбардувальники і почали обстрілювати та бомбити міст, однак сапери швидко відновлювали настил з дощок і полк майже без перешкод перебрався на правий берег.

Під вечір швидким маршем підійшовши до села Бобриця, полк створив оборону на правому березі Дніпра ( 3 км на північ від Канева, висота 101). Начальник штабу Лихоліт Михайло Купріянович швидко вибрав місце, організував систему оборони полку, налагодив взаємодію вогневих засобів для того, щоб втримати місце розташування полку в нічних умовах. Не дивлячись на велику втому бійців, полк за ніч окопався і замаскувався. Вперед була послана розвідка і до ранку вона повернулася, привівши полонених німців. Їх допитали і встановили, що Бобриця вже зайнята німцями, а жителі села евакуйовані.

Наступного дня, коли ворог виявив оборону, він кинув проти полку велику кількість бойових засобів: танки, авіацію, гармати, міномети, солдат. Він рвався до канівських переправ, щоб захопити міст і забезпечити переправу своїх військ для нанесення удару у фланг військам Південно-Західного фронту.

Вранці розпочалися шалені атаки гітлерівців, які намагалися притиснути полк до Дніпра. Він був у тяжких умовах, фланги відкриті, артилерії немає, не було видно навіть секторів для ведення вогню. І хоч зазнав великих втрат, стійко відбивав усі атаки. Однак натиск ворога не слабшав. На позиції обрушується шквал вогню з усіх видів зброї. Але автоматники хоробро б'ються, помираючи героями не відступають. Потім прибув поранений командир полку підполковник Лучанінов, його стан був важкий, і йому було важко зосереджуватися. Полк знаходився серед поля пшениці і начальник штабу доповів про те, що трапилося у його відсутність. Командир обняв його і сказав, що думав, ніби полк розбитий, подякував йому за організацію оборони.

Після короткої передишки ворог знову спрямував на полк вогонь усіх своїх мінометів, артилерії, автоматів. На командному пункті був убитий помічник начальника штабу полку Орлов Дмитро Якович, тяжко поранено багато солдат і командирів. Гітлерівці знову пішли в атаку. Бій був запеклий, але взяти нашу оборону їм так і не вдалося.

Після невдалого наступу в небі з'являються “Юнкерси”, які починають шалено бомбити нашу передову. У перерві між атаками в окопі рядовий Грицик написав додому листа. Папірці засунув у пляшку і залив смолою з надією, що лист дійде колись додому. Під час одного з нальотів він був тяжко поранений і контужений. Його, непритомного, підібрали санітари і відвезли в тил у госпіталь, а пляшку під час обстрілу присипало піском… Там на полі бою вона пролежала в землі довгі роки, поки при будівництві ГЕС у 1962 році її скреперами не вигорнули на поверхню. Так через багато років було відправлено цей лист додому…

А бій тривав. Смертельно поранений командир полку був відправлений у Канів і керівництво обороною прийняв на себе начальник штабу. Озвірілі фашисти перейшли у психічну атаку. П'яні, з засуканими рукавами і перекошеними від люті обличчями, голосно горланячи, вони кинулися на наші рубежі. Наші бійці відійшли на наперед заготовлені позиції, і німці знову дістали відсіч. Ворог на цій ділянці не пройшов.

 А потім прибув вершник з Канева, який вручив Лихоліту наказ про призначення його командиром полку і другий наказ - знищити вогневі точки противника у селі Бобриця, взяти відібрану висоту 101. О 16. 00 командир полку вказав вісь наступу – в сторону млина села Бобриця.

 Пробираючись до своїх, посильний побачив велику кількість бійців - поранених і вбитих. Він здогадався, що десь засів снайпер. Узявши в убитого гвинтівку, він наколов на штик сніп і почав пересувати його вперед голови. Відразу прозвучала автоматна черга. Снайпер був виявлений і згодом узятий у полон.

З Канева був відданий наказ стояти на смерть, не покидати оборону. Фашисти знову почали бомбити передові лінії і пішли в наступ. Командир полку піднявся на повний зріст і з міцним закличним словом повів наших бійців у рукопашну атаку. У запеклому бою німці не витримали і відступили. Нашими були зайняті крайні хати. Командир полку примітив, що в одній із хат засів німецький кулеметник. Він підповз до нього і гранатою знищив вогневу точку. Після цього німці не витримали штикової атаки і відійшли від села.

І все ж настав час гіркого відступу. Ввечері полк отримав наказ - залишити оборону і відійти до Канева. У складі 1054 стрілецького полку 301 дивізії він повинен прикрити з півночі Канівську переправу, до кінця обороняти залізничний міст, щоб дати змогу, згідно з наказом Будьонного, остаточно відійти 26 армії на лівий берег Дніпра.

Усі канівські переправи працювали із величезним напруженням. Біля них утворилося велике скупчення військ, техніки, населення зі своїми пожитками, які спішили перебратися на лівий берег. Усі кричали, вимагали негайно переправитися на лівий берег: по мосту і понтонних мостах вдень і вночі з маленькими інтервалами безперервно переправлялися наші частини. А вранці на малій висоті пролетів німецький літак “Рама” з білим хрестом… Його обстріляли слабким зенітним вогнем, а через 20-30 хв. почалося інтенсивне авіаційне бомбування міста, переправ, скупчення людей… Увесь район затягнуло димом від розривів снарядів, бомбування, пожеж і пилу.

Серед військ і біженців піднялася паніка, вони розгублено бігали серед розривів снарядів, кидалися у воду, кричали, шукали один одного, звали на допомогу поранені і не було часу на роздуми. Німці пішли в атаку і бій вже йшов біля самого мосту. Вони буквально на плечах наших солдат рвалися до мосту, щоб ним заволодіти.

Невелика група захисників мосту переправилась на лівий берег. Лунає команда підірвати міст… Після команди “вогонь” чотири вогненні смерчі піднялися у висоту над мостом. Мостові ферми, важко піднявшись над опорами, на якісь секунди зависли над Дніпром і рухнули у воду.

Грізна луна вибуху рознеслась далеко навколо, ставши немов вироком тим, хто хотів переправитися на лівий берег, заволодіти мостом.

І дивно, увесь фронт після вибуху замовк, раптом настала по Дніпру мертва тиша, не було чути ні одного пострілу. Ніби диригент помахом диригентської палички зупинив звуки цього страшного оркестру, звуки війни. Від заграви вечірнього сонця здавалось, що у Дніпрі тече не вода, а кров…

Про події біля села Бобриця так розповідає колишній начальник штабу, а потім командир 1054 сп 301 сд Лихоліт Михайло Купріянович.

«Війна застала мене у Харкові командиром роти Харківського військово-політичного училища. Я подав рапорт про відправку на фронт, і командування задовольнило його. В кінці червня 1941 року виїхав на станцію Єреськи Полтавської обл., де формувався 1054 сп 301 сд 26 армії, що складався в основному з харків’ян в Єреськівських військових таборах. У оперативному відношенні 1054 сп був підпорядкований 91 сд.

Згодом я отримав наказ: ”Форсованим маршем досягнути Канів (переправившись через Дніпро) і зайняти район оборони на висоті 101 на окраїні села Бобриця, забезпечити організований відхід військ і евакуацію мирного населення”.

При підході полку до Дніпра у ніч на 6 серпня нас обстріляв німецький десант у районі залізничного мосту. Полк спішно був розгорнутий у бойовий порядок і розпочав бойові дії. В цьому бою було знищено 12 фашистів, озброєних автоматами, які мали засоби зв'язку для наводки літаків на ціль і передачі даних про рух військ в нашому тилу.

В цю ж ніч під дощем, згідно наказу, ми зайняли оборону на висоті 101 біля околиць села Бобриця, щоб не допустити ворога до Канева і до переправ через Дніпро, щоб дати можливість нашим відступаючим військам і з'єднанням зайняти оборону на лівому березі Дніпра.

Люди були настільки знесилені дорогою, що більшість їх зразу поснули, але все ж за ніч полк окопався і зайняв кругову оборону. На ранок ворог відкрив по передньому краю оборони полку вогонь з усіх видів зброї. Однак полк значних втрат не поніс, земля надійно зберігала життя нашим бійцям. До того ж передній край нашої оборони проходив по жнив'ю, на полі стояли копи снопів, що затрудняло ворогові вести прицільний вогонь.

7 серпня 1941 р. о 10.00 підійшла колона німців, яка рухалася в сторону села Бобриці. Наша оборона була замаскована і при підході німецької колони два станкових кулемети відкрили нищівний вогонь по німцях, знищивши близько 120 німців.

Коли німці відступили, почалося нове бомбування наших позицій “Юнкерсами”- 25-ма літаками (а за іншими даними - 54). Ворожі літаки (Ю-88) зробили три заходи і скинули на наші позиції увесь бомбовий запас. Полк поніс значні втрати. Під час цього нальоту був убитий командир полку Лучанінов, а також комісар полку та інтендант ІІІ рангу, помічник начальника штабу Орлов Дмитро Якович.

О 12.00 отримав наказ прийняти командування полку, а о 16. 00 - перейти в атаку і знищити вогневі точки ворога на передньому краї його оборони.

О 16.00 я очолив атаку і повів полк на знищення вогневих точок ворога. Дорого далася ця перемога, з полку залишився ледве батальйон».

У своєму листі боєць цієї частини Гриценко Василь Максимович згадує, що перед цією атакою їм було наказано звільнитися від зайвого спорядження. Вогонь був настільки сильний, що не можна було підняти голови. Але капітан піднявся на весь зріст, покрив німців російським матом і з криком “Ура! Вперед за Батьківщину!” підняв і повів бійців на німця. Атака була успішною. Наказ було виконано. Усі вогневі точки були знищені, а вороги переколені. У цьому бою були спалені крайні хати села.

О 21.00 був отриманий наказ відступити, переправитися на лівий берег Дніпра для з'єднання з основними силами 301 сд.

В одному із листів капітан Лихоліт М.К. пише, що під час оборони мосту, в ніч з 8-го на 9-те серпня біля Канівського залізничного мосту були великі кровопролитні бої: «Як сьогодні пам'ятаю, фашисти освітили факелами небо і ніч перетворили в день. Вони били артилерією і бомбили з повітря наших людей, які переправлялися через Дніпро залізничним мостом. Відстань між групами людей, які переходили по мосту, була від 20-ти до 50-ти метрів. Коли відбувся черговий артобстріл, ми зірвали міст. Одна група людей, яка попала під смертельний вогонь, залишилася в Дніпрі. Звалилися в Дніпро транспорт, підводи, машини, коні, механічна тяглова сила. Була зруйнована та частина мосту, яка була ближча до села Ліпляво».

У цьому листі капітан просить дніпробудівців: «Докладіть начальнику будівництва ГЕС, що ті, що залишилися в живих, рідні і близькі горять бажанням на місці загиблих наших радянських людей і воїнів покласти вінок на вічні роки на р. Дніпро. Потрібно відлити вінок з пластмаси на заводі (такий є в Харкові), покласти на воду і закріпити його якорем на воді. А на вінку – обеліск померлим. Пароплави, які будуть проходити мимо, повинні траурно давати гудки…»

м. Харків. вул. Свердлова 175. кв. 153 Лихоліт М. К. 8.12.1974р.

Наштовхнувшись на жорстоку оборону на підступах до Києва, війська німецької групи армій „Південь” намагались пробитися до Дніпра південніше і захопити переправи, щоб продовжити наступ на Лівобережну Україну. Німці мали дворазову перевагу в піхоті та артилерії, а в літаках - в півтора рази. Натренованим німецьким військам протистояли швидко сформовані стрілецькі частини і народні ополчення, які практично не мали бронетехніки. Щоб хоч якось частково компенсувати втрати радянських танків та бронемашин, знищених або покинутих у ході бойових дій біля західного кордону, командування Червоної Армії стало застосовувати бронепоїзди військ НКВС, які відіграли величезну роль у обороні Києва та Канева.

Бронепоїзд № 56

56-й полк НКВД, куди входив бронепоїзд № 56, був "залізничним". Він входив до складу 4-ої дивізії військ НКВД по охороні залізничних доріг (командир - полковник Ф.М. Мажарін). У його склад входили: 55-й, 56-й, 57-й полки, 37-й і 81-й окремі батальйони, бронепоїзди №№ 55, 56, 57, а також побудований на початку війни № 56 а.

Усі частини дивізії були розкидані невеликими гарнізонами по важливих об'єктах (мостах і т. ін.) українських залізниць, в тому числі і в Каневі. Під час наступу німців гарнізони приймали бій, билися скільки могли, а потім висаджували об'єкт у повітря і відходили до нового мосту (хоча, звичайно, не всім це вдавалося). У вересні підрозділи полку, що збереглися, відступали з Києва разом із дивізією і 227-м полком КВ НКВД як ар'єргард, однак у важких боях по виходу із оточення полк був розгромлений, а пізніше знову відновлений. Після звільнення території України його гарнізони поверталися на свої колишні місця. Бронепоїзд полку (БЕПО-56), що входив до його складу на правах виокремленого батальйону (пізніше став окремою частиною), діяв у відриві від полку, в основному разом із Червоною Армією.

Славну сторiнку в лiтопис оборони Канева вписав героїчний екiпаж бронепоїзда № 56, Серія ОВ 1174 С, яким командував старший лейтенант К.П. Iщенко. Він відіграв ключову роль у захисті Канівського плацдарму і Канівського мосту, усіма силами стримував швидкість наступу німецьких військ і часто виручав наші війська від оточення, знищуючи живу силу і техніку ворога. Він разом із Дніпровською флотилією надав змогу без перешкод переправитися 26-й армії, техніці і людям через Дніпро на лівий берег.

“Той хто захоплюється величчю Сталінградської і Курської битви, повинен оглядатися на тисяча дев'ятсот сорок перший рік, бачити джерела мужності, що привели нас до стін Берліна”. Такими словами завершує свій нарис про бронепоїзд № 56 письменник-фронтовик Віктор Кондратенко, який воював у його складі.

Бронепоїзд №56 по своїй конструкції був серійним паровозом, на який під кутом були нашиті бронещити, що не боялися ні кулеметного вогню, ні артилерійських снарядів. Він був пофарбований у захисний зелений колір, для керування бронепоїздом на паровозі знаходилася командирська рубка і перископ. Бронепоїзд мав ще дві бронеплощадки, на них – 276-мм гармати і декілька зв’язок по 6 кулеметів “Максим”. До того ж кожна гарматна башта мала зчетверені установки з 12-16 кулеметів “Максим” (для стрільби по літаках), на площадках - ще по дві 40-мм напівавтоматичні далекобійні гармати. Вага бронепоїзда - 100 тонн, тиск на вісь – 20 тонн, швидкість – 80-90 км/час. Особовий склад – від 60 до 75 чоловік.

До війни ці бронепоїзди були навчальною базою для молодшого комскладу. Командиром цього навчального підрозділу НКВД з 1939 по 1941 рік був Христенко Іван Георгійович. Ставши керівником бойової підготовки особового складу бронепоїздів дивізії, як командир, займався укомплектовуванням його особового складу. 14 травня 1940 року наказом № 26 командиром бронепоїзда № 56 призначили його помічника – старшого лейтенанта Іщенка Петра Кириловича (комісар Казарін, начштабу – капітан Мартиненко Федір Дмитрович), який протягом п'яти років був його помічником. Бронепоїзд мав ретельно підібраний екіпаж. Більшість бійців мала суміжні спеціальності. Головним правилом «залізничних броненосців» було: з моменту, коли бронепоїзд сформований по-бойовому (паровоз між бронемайданчиком, тендером до противника) і відправлявся до лінії фронту, ніхто із членів екіпажу не мав права залишити свій пост без дозволу командира. Статут передбачав суворе правило: бронепоїзд повинен забезпечувати вихід з бою і відрив від противника своїх військ «навіть ціною власної загибелі». Тож саме так діяв упродовж червня-серпня 1941 року наш бронепоїзд № 56. Незважаючи на те, що бронепоїзд не мав назви – лише бортовий номер, проте члени екіпажу називали його по особливому - «Борис Петрович».

Петро Кирилович Іщенко (див. фото 5) народився 22 грудня 1902 р. у с. Неметівка Дзержинського району Донецької області. Після закінчення військового училища йому було присвоєно НКВС СРСР такі звання: у 1939 році - ст. лейтенант, 13 серпня 1939 року був відкомандирований у 4 залізничну дивізію, 2 грудня 1941 року йому було присвоєно звання капітана, у 1942 році - звання майора, а 30 червня 1945 року – підполковника.

Склад бронепоїзда підбирався з кращих курсантів. До війни бронепоїзд курсував між ст. Ліпляво і залізничним мостом, де і проводилось навчання курсантів.

У перший день війни з навчального дивізіону бронепоїздів було сформовано підрозділ, у який входили два окремих бронепоїзди: № 55 і № 56 військ НКВС. Один з них, бронепоїзд № 55, діяв на ділянці залізниці Коростень-Олевськ-Житомир. Командиром його був призначений капітан Судаков Д.М., а інший - бронепоїзд № 56, який пізніше ввійшов до складу 26-ї армії, діяв на ділянках Київ – Тетерів – Фастів – Миронівка – Канів.

Бронепоїзд № 56 розпочав бойові дії ще на початку війни, коли його 23 червня направили на передову, на захист кордону. 5 липня на Південно-Західному напрямку ворог перейшов у наступ. Після жорстоких і кровопролитних боїв гітлерівцям вдалося прорвати нашу оборону в районі Новоград-Волинська. Броньовані дивізії Клейста, підтримані мотопіхотою Штюльпнагеля, кинулися вперед. У цей час біля Львова опинився у ворожому оточенні комсомольсько-молодіжний бронепоїзд № 56 з 75 чол. військової обслуги. Його командир старший лейтенант Петро Кирилович Іщенко звернувся до екіпажу: "Ми можемо підірвати бронепоїзд, та це буде лише на користь фашистам. Бойові друзі! Вогонь своїх гармат і кулеметів ми скеруємо на загарбників, будемо пробиватися до з'єднання з головними силами!”

Рішення було прийняте. Комісар Казарін - весь час серед бійців і піднімає їх бойовий дух. Начальник штабу капітан Федір Дмитрович Мартиненко в командній рубці прокладає маршрут, визначає по спалахах відстань до вогневих позицій ворога і коректує вогонь.

Бронепоїзд пройшов з боями по окупованих територіях від Львова до ст. Пост-Волинський (що біля Києва). Прориваючи численні заслони, збиваючи точними пострілами фашистські танки, які підходили до самої колії, він наносив ворогові удари під Новим Мирополем, Новоград-Волинським. Біля станції Дружня він остаточно вийшов із оточення. Хвилюючою була зустріч з рідною дивізією, але не було часу на відпочинок. Коротке побачення з командиром Федором Максимовичем Мажаріним - і знову у бій. Поповнивши на станції Пост-Волинський боєприпаси, він розпочав бойові дії під Києвом.

Перший значний бій бронепоїзд провів під Києвом під командуванням 38 - річного лейтенанта Петра Іщенка. 16 липня 1941 року в район станції Городянка прорвалися німецькі танки. У цьому бою було знищено 6 танків, літак, багато піхоти противника, змусивши її відступити. У районі Фастова бронепоїзд знищив колону ворожої піхоти та артилерію на механічній тязі.

У безперервних боях не раз потрапляв у скрутне становище, вів бої з переважаючими силами ворога, але завдяки сміливості і винахідливості командного складу кожного разу виходив переможцем. Одного разу на бронепоїзді склалася критична ситуація – вичерпався запас вугілля, води, мастила. Командир бронепоїзда прийняв сміливе рішення - прорватися вже на зайняту німцями станцію Миронівка, щоб поповнити запаси. На повній швидкості бронепоїзд мов ураган увірвався на станцію, ведучи вогонь з усіх гармат і кулеметів. Коли німці у паніці розбіглися, чіткими діями екіпаж забезпечив швидку екіпіровку бронепоїзда і залишив станцію.

Німецька авіація постійно за ним полювала. Одного разу радянські воїни підбили юнкерс, у якому знайшли наказ - щоб там не було, за всяку ціну знищити бронепоїзд. Видно добре він насолив фашистам. У штабі 26 армії збитий німецький льотчик розповідав: “Старші командири незадоволені нами. Від них тільки і чуєш: «Проклята чортовщина, ви шукаєте радянський бронепоїзд як голку в сіні. Ганьба!» Що тільки не робили гітлерівці, щоб знищити цю рухому фортецю. Вони постійно обстрілювали бронепоїзд важкою артилерією, посилали проти нього десятки танків і бомбардувальників, а герої жили і продовжували бити ворога. Цілодобово на бронепоїзді проходила виснажлива, важка бойова робота: вдень – патрулювання, розвідка, вогняні нальоти, вночі – ремонт, усунення пошкоджень, завантаження боєприпасів, вугілля, води. Багато його воїнів поклали голови, але команда під досвідченим керуванням стояла на смерть і вистояла. А попереду чекали ще жорстокіші бої, ще більші випробування. Ольшанка, Миронівка, Лазірці, Канів - ось місця героїчних подвигів бронепоїзда № 56. Спробуємо прослідкувати його шлях до героїчної загибелі біля канівського мосту.

20.07.41 р. О 21.00 за шифрованим наказом головнокомандуючого військами південно-західного напрямку маршала С.М.Будьонного комсомольсько-молодіжний екіпаж направили на ділянку Миронівка - Рокитне обороняти станцію і дати змогу евакуювати поранених, відправити ешелони з хлібом, обладнанням, кольоровими металами. Наказ було з честю виконано.

27. 07. 41 р. Під час чергування на роз'їзді Шемет о 14. 00 несподівано біля станції Миронівка з'явились 7 важких танків ударної групи Клейста, які мали намір оточити і знищити відступаючі частини нашого кавалерійського корпусу, притиснувши їх до полотна залізниці.

Добре замаскованого бронепоїзда вони не помітили. У найбільш зручний момент пролунала команда: «Вогонь!», і 10 гармат «фортеці на колесах» прямою наводкою ударили по головних машинах ворога. Кіннотники кинулися під прикриття бронепоїзда.

Ось уже командири гармат Смирнов і Соколов знищили кілька десятків фашистських танків. Та ворожий снаряд потрапив у броньований вагон, поранені електротехнік Бакштейн та механік Алексєєв. Вони втрачають свідомість, але подача електроенергії не припиняється.

Сіючи вогонь, бойова машина відійшла до ст. Миронівка, вже захоплену піхотою противника. Знову розгорівся бій. Фашисти так поспішно тікали, що навіть не встигли підірвати рейки. І тільки далі, за станцією, сталевий шлях виявився пошкодженим.

Лейтенант Микола Цепковатий і ст. сержант Петро Васянович (див. фото 6) разом з бійцями під безперервним мінометним вогнем тринадцять годин ремонтували колію. Увесь цей час фортеця вела запеклий бій.

Однак основні його героїчні бойові дії відбувалися на залізничному перегоні Миронівка-Канів. Німці наступали на Канів з боку Миронівки і "фортеця на колесах", перепиняючи шлях фашистам на дiльницi Миронiвка – Канiв, два тижні вiдбивала їхнi запеклi танковi атаки. На 50-кілометровому відрізку цієї дороги він боровся разом з нашими передовими частинами, які відбивали наступ ворога, підтримував залишки наших військових частин, які у боях відходили до Канева. Це продовжувалося увесь серпень і початок вересня. Бронепоїзд був останнім при відході наших військ, які він прикривав. За ним – нікого. Німці його панічно боялися, він постійно зривав їхні плани, знищував велику масу живої сили і техніки. Це дало змогу нашим військам, техніці, мирним мешканцям i пораненим бiйцям евакуюватися на лiвий берег Днiпра. У запеклих боях вночі світилися сіро-вишневим кольором дула його гармат.

В одному із боїв на бронепоїзді побував письменник А. Гайдар, який знаходився у відсіці кулеметників і допомагав знищувати німців. Між ст. Миронівка і Каневом бронепоїзд мав декілька запасних стоянок. Ночував у одному із залізничних тупиків десь між Каневом і Бобрицею. Від авіації він був прикритий спеціальною маскувальною сіткою. Вночі бійці міняли зів'ялу траву, вкривали гіллям свою машину. А щоб не блищали рейки, їх змащували мазутом. Там, де мав стояти бронепоїзд, завжди виникали до двох кілометрів завдовжки штучні гаї. Паровоз не випускав диму і пари. В цьому виявилось особ­ливе мистецтво машиніста Васяновича. Попереду бронепоїзда йшла розвідка - безшумна ручна дрезина. За нею рухався і сам бронепоїзд.

Ось героїчний бойовий шлях бронепоїзда на ділянці Миронівка-Канів. У серпні 1941 року він несе патрульну службу на лінії Канів – Темпи, захищаючи від авіації ворога переправи через Дніпро.

01.08 41 р. У районі 44 км бронепоїзд прикриває відхід 97 сд на нові рубежі, допомагає вийти з оточення 1054 сп.

05.08. 41 р. 16.00. Зі сторони села Лазірці ворог почав тіснити нашу піхоту, захватив одну роту РККА в полон і перейшов у наступ у фланг нашим частинам. Бронепоїзд переніс вогонь на піхоту ворога, прикриваючи відхід наших частин до сіл Грищенці, Костянець. Після відходу піхоти бронепоїзд був обстріляний ворогом з села Шандри і змушений відійти в район села Піщальники. Там на полустанку трапилася аварія, провалилися колосники в топці паровоза. Машиніст П.І. Васянович сам поліз у вогняну пащу і поставив колосники на місце. Це дало змогу затримати наступ ворожої піхоти в районі села Потапці.

05.08.41 р. Із наступом темряви бронепоїзд чергував на 39 км. Там він обстріляв колону піхоти на марші з села Туленці на Висілки. Після отримання завдання від командира 558 сп увесь день обстрілював ворога.

07.08.41 р. Уранці 7 серпня 1941 року близько двох полків противника атакували позиції 97-ї стрілецької дивізії поблизу села Трощин Канівського району. Незважаючи на сильний артобстріл, БП-56 вийшов на відкриту позицію і завдав величезної шкоди густим колонам ворожої піхоти, яка рухалася на повен зріст. Маневруючи, протягом дня бронепоїзд відбив ще шість ворожих атак, використавши 1300 снарядів, кілька тисяч патронів. Таким чином бронепоїзд не дав змоги ворогові оточити 1054-й стрілецький полк.

Протягом наступного дня бронепоїзд шість разів виходив у вогневий наліт, знищуючи піхоту і вогневі точки ворога, прикриваючи своїм вогнем відхід нашої піхоти та кінноти. Відбиваючись від німецької авіації разом з відходом наших військ, він, “Борис Петрович”, як його ласкаво називав персонал бронепоїзда, поступово наближався до Канева. Він ще мав назву "АА" – антигітлерівський агрегат.

У районі Висілки командир бронепоїзда отримав завдання від командира 97 сд обстріляти перелісок, що північніше Чернишів і Потапців, де йшло накопичення сил ворога. У 14.00 зв'язковий 97 сд попередив командира бронепоїзда, що зі сторони Чернишів на Трощин чекається наступ піхоти силою до 2-х полків. Згодом колона ворога розгорнулася і на весь зріст пішла у наступ психічною атакою на наші позиції. Бронепоїзд прямою наводкою шрапнеллю і осколочними гранатами розстрілював ворога, а коли колони наблизилися на кулеметний вогонь, він з 16 станкових кулеметів відкрив нищівний вогонь. Ворог не витримав і почав відходити в сторону Піщальників і Пшеничників.

О 17.00 бронепоїзд було обстріляно автоматниками зі сторони Грищенців, які прорвалися до залізничної колії, і бронепоїзд змушений був відійти в сторону Канева, відстрілюючись на ходу.

Відійшовши в укриття, старший лікарський помічник інтендант 3-го рангу Губський надав пораненим медичну допомогу і бронепоїзд знову виїхав на завдання, обстріляв біля села Пшеничники угруповання ворога. У відповідь ворог почав обстрілювати бронепоїзд мінометним вогнем, і він відійшов у сторону Миронівки. Як тільки бронепоїзд, повертаючись назад, переїхав залізничний міст на 47 км, його зруйнували і дорога на Миронівку була закрита. На 44 км вів вогонь по колонах піхоти, які просувалися на село Грищенці. За день бронепоїзд відбив ще шість ворожих атак, ним було витрачено 1300 снарядів, декілька тисяч патронів. Командування бронепоїзда отримало звістку, що у Висілках оточений 558 сп 1054 стрілецького полку, і бронепоїзд поспішив на допомогу. Своїм вогнем він розбив німецьку мінометну батарею, яка знаходилася біля села Потапці. Бронепоїзд нищівним вогнем проклав коридор, через який і вийшли з оточення радянські бійці, за що особовий склад бронепоїзда отримав подяку від комісара 1054 сп політрука Кучеренка, який 10.08.41 р. особисто для цього прибув на бронепоїзд подякувати хороброму екіпажу. До речі, саме у 1054-му стрілецькому полку воював молодий червоноармієць Олесь Гончар, який в одному з боїв на Канівщині був поранений. Ймовірно, саме героїчний екіпаж бронепоїзда врятував життя майбутньому класику української літератури.

Згодом на дорозі до Канева подавив дві мінометні батареї, розсіяв до двох полків піхоти, які були на марші з Чернишів на Трощин, не допустив наступу піхоти ворога у село Грищенці на висоту 219,7; шість разів відбивав наступ піхоти на перегоні 39 і 42 км. Мужньо і з усією енергією бився увесь його особовий склад. При цьому особливо відмічені бійці Мартиненко, Черняєв, Цепковатий, Гаврильченко, Казарін, Смірнов, Кожевніков, Морозов, Соколов, Лузін, Грушков, Алексєєв В., Алексєєв С., Пироженко, Васянович, Бортнік.

08.08.41. О 19.30 у бою бронепоїзд отримав пряме попадання міни під тильну бронеплощадку і колію. Площадка однією стороною зійшла з колії. З Канева терміново був викликаний відновлювальний взвод залізничного батальйону. Не зважаючи на артобстріл гармат і мінометів ворога, команда бронепоїзда здійснила підйом бронеплощадки і ремонт шляху. Загальними зусиллями о 9 год. 09.08.41 р. бронепоїзд був відремонтований.

З усіх ділянок фронту до Канева стягувалися війська. Сподіваючись переправитися на лівий берег, вони заповнили увесь Канів. Як згадують очевидці, військ на вулицях було стільки, що жителям міста важко було переходити центральну і бічні вулиці. Цілу добу біля мосту діяли дві понтонні переправи, які постійно розбивалися нальотами німецьких літаків і відновлювалися. Одна переправа діяла біля мосту у районі автостанції, а інша – біля приплаву поблизу Тарасової гори. Щоденно 2-3 рази на день по 20-30 літаків бомбили переправу, скупчення військ біля них, перемелюючи людей і техніку. Особливо страшно було тоді, коли “Хейнкеля” бомбили зенітні позиції, вони при пікіруванні на ціль включали сирену і все навколо вило так, що аж чуби на голові піднімалися. Виглядали вони як потвори, крила задерті нагору, шасі не вбиралися (на вигляд – лапті, через це їх називали лаптьожники). Місцеві жителі розповідають, що в районі нинішнього магазину “Ветеран” знаходилося близько 50 воронок. На канівських горах сиділи німецькі лазутчики, які по рації сповіщали про початок переправи військ. Тисячі людей гинули біля переправи. Інколи відбувалися бої наших льотчиків з німецькими. Як розповідала мати жителю Цегельні Уляніцькому Анатолію Григоровичу, вона бачила один бій. Билися два наших ястребки і два мессери. Вони довго ганялися один за одним, показуючи віртуозність володіння літаками, і незабаром нашого ведучого збили, а відомий полетів. Цей літак упав у кручу поблизу їхнього дому, і вони вийняли звідти убитого кулею в спину льотчика. По документах він був із Жашкова. Поховали його на кладовищі Цегельні разом з майором, який підірвався на міні. Вони лежать там до цього часу, два маленькі безіменні горбики, які вже заросли травою…

10.08.41 р. По мосту і понтонах вдень і вночі суцільним потоком рухалися війська, бойова техніка. Їх бомбили, розстрілювали, а наші сапери відновлювали міст. Під натиском переважаючих сил противника наші бійці поступово відходили до Канева. Відходив за ними і бронепоїзд. З боями БП-56 прорвався на станцію Канів, яку цілодобово бомбували артилерія і авіація противника. Він маневрував і ухилявся від обстрілів, завдаючи у відповідь удари ворогові. Проте обстріл був таким, що ремонтники не встигали відновлювати пошкоджені колії.

До останнього моменту наші війська і біженці переправлялися на лівий берег. Однак німецьке командування спланувало хитрий хід. Було раптово кинуто на місто і міст посилену групу військ, яка прорвалася з Яблунева до гори Московки на танкетках. Почався жорстокий обстріл відступаючих військ біля переправи. Люди в паніці кидалися у Дніпро, щоб прорватися на лівий берег, і сотнями тонули. Над водою стояв крик про поміч, усе затягло димом, рвалися бомби, снаряди. У цій паніці о 19 год. наші сапери зірвали міст. Так бронепоїзд виявився відрізаним від тилів армії і ворог ще з більшою активністю почав переслідувати бронепоїзд.

Як було зірвано міст бачила жителька міста Однорог О. А. Вона розповідає, що коли німці з'явилися вгорі на Київській дорозі, наші підірвали один бик мосту зі сторони Ліпляво і дві ферми звалилися у Дніпро разом з людьми, підводами і технікою, що були на ньому. На понівеченому прольоті, що впав у Дніпро, на його закривавлених фермах висіли куски м'яса та кишки людей, коней, шинелі…

За ніч під кулями противника нашими саперами міст було частково відновлено – на лівий берег змогли рухалися машини, підводи, гармати, піші колони. Але важкий бронепоїзд переїхати через міст не міг.

11.08.41 р. Бронепоїзд, поповнивши боєприпаси, продовжував виконувати бойове завдання. З 5 до 6 год. брав участь у артпідготовці по селу Бобриця, підтримуючи артвогнем наступ піхоти. Під час обстрілу одна ворожа міна розірвалася біля його дверей. Тяжко поранено капітана Мартиненка, відірвало руку і ногу сержанту Папіну, який згодом помер, легко поранило ст. лейтенанта Губського і механіка паровоза Васяновича. Їм була надана медична допомога і вони продовжували нести службу. Ворог своїми снарядами зруйнував колію на ділянці бронепоїзда, що обмежило йому можливість маневрувати, і зосередив свій вогонь по бронепоїзду…

У середині серпня 1941 року фашисти ввели у бій великі сили і розпочали новий наступ. 12 серпня 1941 року вони підійшли до Канева. Це був найважчий період для захисників Канева і бронепоїзда, який, прикриваючи тили 26-ї армії, відійшов до Канева. Фашистське командування шаленіло, його повітряні аси ніяк не могли приборкати героїчний бронепоїзд. На околицях міста сталися жорстокі бої, які тривали майже тиждень. Місто не раз переходило з рук в руки, але міст і переправи були нашими. Бійці і бронепоїзд боролися до останнього.

Перед своїми військами німецьке командування поставило завдання - за всяку ціну захопити залишки наших військ і матеріальні цінності у якомога більшій кількості. З цією метою велися безперервні артобстріли. Використовуючи свою перевагу в артилерії, ворог закидав бомбами наші частини, залізничний міст, переправи – практично єдині транспортні артерії, які ще зв'язували два береги. В цей час з великою напругою діяв медсанбат 26-ї армії, який знаходився у районній лікарні. Там лікарі працювали вдень і вночі, було зроблено величезну кількість операцій. Хірурги різали, зашивали, відрізали руки, ноги, приводили у порядок людські резерви.

Зважаючи на великі втрати, щоб зберегти кадри для створення міцної оборони на лівому березі, військова рада Південно-Західного фронту прийняла рішення відвести 26 армію на лівий берег.

Ось як свідчить телеграма командування Південно-Західного напрямку в Ставку Верховного Головнокомандувача про бої з німецько-фашистськими військами за Канівський та Черкаський плацдарми. 16 серпня 1941 р.

«Доповідаю обстановку на Південно-Західному напрямі. Південно-Західний фронт.

Останні три дні ворог, підтриманий сильною авіацією і танками, вів безперервні атаки проти військ 26-ої армії, що обороняють канівський плацдарм. У результаті боїв наші війська зазнали значних втрат і відійшли безпосередньо до канівської переправи. Щоб уникнути остаточного розгрому і зберегти кадри військ, я був змушений 15 серпня дозволити 26-й армії залишити правий берег Дніпра. Одночасно вказав командуючому фронтом за рахунок військ, що звільнилися, посилити оборону плацдарму біля Черкас.

Таким чином протягом останнього тижня ворог на великому відрізку підійшов до р. Дніпро і тим самим створив загрозу форсування річки і виходу на найважливіші для нас напрями...

С.Будьонний. М.Хрущов
Почався відхід основних наших частин через канівську переправу. Відбиваючись на передовій, бронепоїзд усю ніч разом з кораблями Дніпровського загону військової флотилії і польової артилерії з лівого берега вів з ворогом жорстоку боротьбу, прикриваючи відступ наших частин і рятуючи тисячі людей від смерті. Ворог не здогадувався, що йде нічна переправа військ. Перед світанком, коли усі війська переправилися на лівий берег, знялися з позицій і батареї прикриття переправ. Тепер протистояв ворожому угрупованню на правому березі Дніпра лише один бронепоїзд № 56. Відійти він не зміг: міст було пошкоджено, фашисти кинули на переправу танки з піхотою.

12.08.41 р. Відрізаний від тилів зірваним мостом, приречений, бронепоїзд знаходився на залізничному перегоні між роз'їздами Пойма і залізничним мостом через Дніпро. Протягом двох днів він підтримував вогонь частин 97 сд, які вели бій під селом Бобриця.

Останні два тижні бронепоїзд був під безперервним артилерійським обстрілом і багаторазовим бомбуванням (по 30-40 літаків 2-3 рази на день). Німецька авіація вчинила полювання на бронепоїзд, скидаючи на нього по 1,5 – 2 тис. снарядів. Маневруючи на все більш вужчій дільниці залізничної колії довжиною 500- 1000 метрів, він поступово наближався до зірваного мосту, відбиваючи численні нальоти ворога, знищуючи його живу силу і техніку.

14 серпня 1941 року був останнім днем для бронепоїзда. Його останні години були тяжкими і героїчними.

Зранку постійним бомбуванням попереду і позаду бронепоїзда у декількох місцях була порушена колія. Ремонтний взвод уже переправився на лівий берег Дніпра, а своїми силами бронепоїзд відновити колію вже не міг.

О 6 годині ранку на бронепоїзд і три кораблі Дніпровської флотилії фашисти кинули сорок один пікірувальник. Це пекло продовжувалося цілий день: о 9.30 – бронепоїзд бомбило шість “юнкерсів”. Об 11 год. – сорок дев'ять, о 13 – ще двадцять вісім, о 17 – знову чотирнадцять бомбардувальників. Відбиваючи нальоти ворожої авіації, все менше і менше бронепоїзду залишається шляху для маневрування, нарешті навколо нього колію було пошкоджено і бронепоїзд зупиняється. Він змушений вести бій майже з місця. Ударами з повітря ворогові вда­лося вивести з ладу бронепоїзд, дві бронеплощадки, командирську рубку.

 За повітряною атакою починається наземна. Гітлерівці намагаються оточити бронепоїзд і наблизитися до мосту. Але шквальний вогонь захисників бронепоїзда відкидає їх на висхідні позиції і притискує до землі. Бронепоїзд підтримували його вірні бойові товариші. На допомогу бронепоїзду до мосту наблизилися кораблі Дніпровської флотилії: монітор “Жемчужний”, канонерські кораблі “Верный” і “Передовой” - їх зенітки допомагають команді бронепоїзда відбивати атаку “юнкерсів”.

Ось як про ці події пише захисник Канева Цимбал О.М. з села Нечаївки Черкаського району, який був у складі стрілецького батальйону, що захищав бронепоїзд метрів за 250-500 від мосту: ”Нас безперервно бомбили по 18-24 партії літаків. Ми були понад насипом у окопах з лівої сторони. Коли міст від Дніпра на Канів був побитий, ми налагодили пішохідний перехід і нас безперервно обстрілювали з правого боку. Це було з неділь дві. Потім я був у обороні Ліпляво, Піщаного, Капустянки, Бубнівської Слобідки, Золотоноші…”

Об 11 год. у районі сучасного готелю "Славутич" бронепоїзд зупинився – з обох сторін були зірвані рейки. Чотири ворожих бомбардувальники стали безперестанно пікірувати на нього і бомбити нерухомий бронепоїзд. Важкою бомбою було зірвано всю ліву частину броні паровоза, відірвало лівий циліндр, пробито котел і тендер. Згоріла рація і все, що було у паровозі. Багато бійців було поранено і вбито. Загинув механік паровоза сержант Неня Микола Петрович, командир радіовідділення сержант Зінєєв Аблок Голітович, кочегар Кваша Павло Федорович. Тяжко поранено командира бронепоїзда л-та Черняєва Олексія Степановича, був тяжко контужений помічник механіка паровоза Вашуров Сергій Федорович. Однак після бомбування, коли літаки відлетіли, особовий склад знову продовжував обстрілювати артилерійським вогнем вогневі точки ворога, виконуючи завдання командира 97 СД. Дула гармат розпікалися так, що заклинювало снаряди, а в кожухах бойових «максимів» закипала вода, екіпаж захлинався від порохових газів, але бронепоїзд стріляв!

О 12 год. знову відбувся ще один наліт, який не приніс особливих пошкоджень, і бронепоїзд продовжував вести посилений вогонь по вогневих точках ворога у районі с. Бобриця. За час цього бою було декілька прямих попадань у його матеріальну частину. Осколком міни було поранено в голову Жакунова, Заядіна, в руку – Петрученка Михайла Сидоровича, Прібиткова Василя Михайловича.

О 19 год. близько 44 бомбардувальників знову поешелонно стали бомбити важкими бомбами бронепоїзд і залізничну колію навколо нього. Було зроблено чотири нальоти по декілька літаків одночасно. В результаті бомбування важкими авіабомбами бронепоїзд був скинутий з колії і перевернувся догори колесами. Його задня площадка залишилася на схилі правої сторони насипу. На передній бронеплощадці були пошкоджені дві гарматні башти, розкололися підшипники. Під час бомбування особовий склад знаходився у матеріальній частині бронепоїзда. Осколком бомби був легко поранений у голову Яковенко, якому була надана допомога. Вже поряд із підірваним бронепоїздом воїни, чорні від диму, зайняли оборону біля насипу і, використовуючи гармати та кулемети пораненого бронепоїзда, продовжували відбиватися від ворога.

О 23 год. надійшов наказ командування 26 армії командарма Костенка підірвати залишки бойової машини і вивести особовий склад бронепоїзда на лівий берег Дніпра.

Коли бійці розстріляли по ворогу останні снаряди, 19 з 75 чорних від кіптяви, контужених, перев’язаних бинтами сміливців, рештки особового складу на чолі з лейтенантом Цепковатим і командиром бронепоїзда Іщенком П.К. під вогнем ворога стали залишати бронепоїзд. Вони підібрали залишену червоноармійцями машину і переправили на лівий берег спочатку поранених товаришів. Уцілілі бійці до ранку знімали кулемети, замки до гармат, боєприпаси, оптичні прилади – врятували все, що змогло знадобитися у наступних боях. На своїх плечах виносили на лівий берег із бронепоїзда 17 станкових і ручних кулеметів, 4 замки від гармат, близько 120 коробок з кулеметними стрічками, 6 заряджених дисків до ручних кулеметів, більше 100 гранат і на 8 діб провіанту.

Бійці забрали з собою поранених товаришів і, відстрілюючись від ворога, відійшли на лівий берег Дніпра. Вони підірвали рідну «броню», котра не раз рятувала їм життя.

Бійці бронепоїзда на ділі доказали, що не сталь і броня воює, а сильні духом люди і ненависть до ворога.

Там, на Ліплявському плацдармі, міг бути знищений увесь його склад, тому що після жорстоких боїв і втрат бронепоїзду був відданий наказ закріпитися з амбразурними кулеметами і замками від важких гармат на лівому березі Дніпра. Але згодом цей наказ був відмінений і 17. 08.41 р. команда бронепоїзда отримала наказ від начальника ВОСО 26 армії відбути до Києва для нового формування.

Від початку війни і до його знищення бронепоїзд діяв у тилу ворога близько 2-х місяців (55 днів), провівши 50 боїв з переважаючими силами ворога. Своїми бойовими діями наніс величезні втрати ворогу. Як свідчить стаття з газети “Пароль” від 22 червня 1944 року, бійці і командири бронепоїзда знищили більше трьох тисяч солдат і офіцерів ворога, 13 танків, 5 бронемашин, 6 мінометних і 4 артилерійських батарей, 1 літак, 5 протитанкових гармат.

Нині подвиг легендарного бронепоїзда № 56 прирівнюється до подвигу героїв-захисників Брестської фортеці. Двадцять дев'ятого грудня 1941 року командування Південно-Західного напрямку за зразкове виконання бойових завдань своїм наказом представило до урядових нагород 70 бійців і коман­дирів бронепоїзда № 56, а його командир П.К. Іщенко був нагороджений орденом Леніна. У 1943 році за бойові дії уряд нагородив бронепоїзд БП 56 орденом Бойового Червоного Прапора (здається, єдиний факт нагородження за бої під Києвом).

Важка доля його першого командира І. Христенка. 26 вересня 1941 року він в глибокому оточенні потрапив у полон і 3,5 роки знаходився у фашистських концтаборах. Через цю обставину його ім'я довго замовчувалося.

Безпосередню участь у складі бронепоїзда в обороні міста Канева брав молодший сержант Кондратенко Віктор Андрійович – кореспондент фронтової газети «Красная Армия». Письменник описав бойові дії бронепоїзда № 56 у книзі “На линии огня”, виданій в 1976 році ГУВД МВД СРСР у видавництві юридичної літератури. Про бронепоїзд описано у книзі Іщенка П.К. “Крепость на колесах”, у романі В. А. Кондратенка “Полюшко-поле”. Про його бойовий шлях були написані численні нариси у газеті “Правда Украины”, зокрема за 22 і 25 лютого 1958 р. Є документи про нього в книзі “Внутренние войска в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.” Документы и материалы  М. 1975.

До Декади української літератури і мистецтва у Москві в 1960 р. кіностудія ім. Довженка зняла фільм “Крепость на колесах” по сценарію В. А. Кондратенка, режисер Олег Ленцпус. Фільм присвячений бойовим справам цього бронепоїзда, перед показом виступав колишній його командир І.Христенко.

У наші часи біля заводу “Магніт” був поставлений на вічну стоянку макет-пам`ятник бронепоїзду, у якому справжній тільки паровоз серії ОВ, шасі вагонів і кулеметні стволи. Над цим пам’ятником шефствує ВВ МВД України. Він ще незвичайний тому, що в місті немає залізничних шляхів. Але на початку 40-х років минулого століття тут був вокзал, по насипу проходила дорога Миронівка – Канів, що тягнулася на лівий берег Дніпра через міст, який одночасно з завершенням будівництва ГЕС був частково демонтований. А вокзал і магістраль, які були дотла зруйновані нещадними бомбардуваннями вже з 23 червня 1941 року, відновлювати не стали. По одному цьому факту можна зрозуміти, що відбувалось того літа на землі Канівщини.

Однак чиясь байдужа рука піднялася на нього. У пошуках алюмінію було спалено два вагони, де розміщувався музей бойової слави бронепоїзда. Усі матеріали були знищені…

Дніпровська флотилія

Серед полків, дивізій і військових з'єднань, які захищали в грізному 1941 році Київ і м. Канів, видне місце займають кораблі Дніпровської Червонопрапорної військової флотилії ордена Ушакова І ступеня. У роки Великої Вітчизняної війни вони вели бойові дії проти німецько-фашистських загарбників на річках Дніпро, Прип'ять, Сож, Десна, Березіна, Західний Буг, Вісла, Одер, Шпрея. 9 травня 1945 року на стінах рейхстагу від імені Військово-морських сил Радянської Армії майорів і військово-морський прапор Дніпровської флотилії, який моряки пронесли крізь всю війну.

Кораблі Пінської військової флотилії було поділено на три групи: Дніпровську, Березинську і Прип’ятську. Дніпровський загін річкових кораблів до цього часу був зосереджений на Дніпрі від Канева до Києва, де виникала загроза виходу німецьких військ до Дніпра. Він мав завдання прикрити переправи і ділянку Пирогов-Канів та не допустити форсування противником Дніпра. Штаб флотилії знаходився у Києві на Подолі.

Для бойових дій було переобладнано і передано до складу Пінської військової флотилії багато дніпровських суден. Для Дніпровського загону флотилії пароплавство виділило 26 суден; з них 8 буксирів були переобладнані у канонерські човни і сторожові катери, 11 пасажирських пароплавів і катерів стали санітарними транспортами, 7 суховантажних барк використали для артилерійських батарей та транспортних перевезень.

Зі складу кораблів Дніпровського загону Пінської військової флотилії для бойових дій на ділянці Дніпра Трипілля, Канів, Черкаси, Кременчук був виділений спеціальний загін бойових човнів, які 13 липня 1941 року зосередилися в районі Трипілля – Канів у переправах військ лівого краю Південно-Західного фронту. В обороні частин 26-ї і 38-ї радянських армій забезпечував взаємодію на лінії Київ-Канів-Черкаси Дніпровський загін ПВФ на чолі з капітаном 1-го рангу І.Л. Кравцем (начальник штабу капітан ІІІ рангу Оляндер).

8 липня фашисти розпочали новий наступ на Київ. У відповідь війська Південно-Західного фронту нанесли контрудари з району Канева-Черкас у фланг угруповання ворога, який проривався на південь від Білої Церкви, але наступ його зірвати не змогли.

Однак у ході боїв з 11 по 17 липня під Києвом війська Південно-Західного фронту зірвали намір загарбників миттєво оволодіти столицею України. Ворог, перейшовши до оборони на рубежі р. Ірпінь, переніс удар південніше Києва, в напрямку Канів – Черкаси – Кременчук.

Одночасно з наступом на Київ гітлерівці з 31 липня по 15 серпня намагалися форсувати Дніпро в районі Трипілля, Ржищева, Стайки, Канева, Черкас, Кременчука, щоб зайти з півдня в тил радянським військам Київського угруповання.

31 липня почалася уперта боротьба за Трипілля. Ворог рвався до переправи біля Трипілля, яка прикривалася з заходу частинами 7-ї механізованої дивізії і групою човнів у складі монітора “Флягін” і двох канчовнів, озброєних далекобійними морськими гарматами. Частинам цієї дивізії ставилась задача разом з кораблями утримувати Трипілля і переправи через Дніпро до повного відходу військ фронту з правого берега Дніпра на лівий і закріплення наших військ на новому рубежі.

Ставка Верховного Головнокомандування передала Південно-Західному фронту свою резервну 26-ту армію (командуючий генерал-лейтенант Ф.Я.Костенко), яка зосередилася на заході Ржищева і Канева. У взаємодії з кораблями Дніпровської флотилії відбивала атаки ворога. 7 серпня був нанесений контрудар в Білоцерківському напрямку, який скував сили 1 танкової групи і 6 німецької армії.

З 8 серпня розгорілись жорстокі бої і на ближніх підступах до канівських переправ - дальніх підступах до Черкас і Кременчука.

В обороні переправи велику роль відіграли бойовi човни Дніпрово-Пінської флотилії на чолі з капітаном 3-го рангу Нелюбовим і воєнкомом Шаповаловим. Цей загін складався з могутніх по артилерійському озброєнню човнів “Левачов”, “Жемчужний”, “Ростовцев”, “Флягін”, семи канонерських човнів, в тому числі: «Вірний», «Передовий», «Смольний», «Дмітров», плавбатарей сторожових катерів і бронекатерів, катерів-тральщиків, які курсували по Дніпру і обстрілювали передові частини ворога.

Канівська група човнів, яка розміщувалася в Бубново, з 9 по 15 серпня підтримувала 97-му стрілецьку дивізію на передмостових позиціях правого берега Дніпра до повного завершення відходу за Дніпро військ правого флангу 26 армії. Незважаючи на систематичні бомбардування з повітря і нестихаючий вогонь артилерії, човни безупинно підтримували своїм вогнем частини наших військ, які захищали Канів, зривали всі спроби ворога вийти до переправ. Німці для взяття переправи біля Тарасової гори викинули десант на Уляніцькому полі, що під Хмільною, у кількості близько 600 чол. Моряки їх оточили і в жорстокому бою усіх знищили. В тому бою багато полягло і наших. Жителька з Цегельні Уляніцька Ганна в той час збирала у заповіднику гриби і бачила багато вбитих. Розповідала, що наших там було постріляно у три рази більше. Коли зайшли німці, то своїх вивезли на Бучак, а наші так і залишилися там лежати до кінця війни…

Частини Червоної Армії чинили ворогові запеклий опір. Підтримана артилерією канівської групи бойових кораблів Дніпровського загону Пін­ської військової флотилії, 97-а стрілецька дивізія сім разів виходила в контратаку і відкидала фашистів на висхідні позиції. Тільки внаслідок великих втрат радянські війська змушені були відійти безпосередньо до канівської переправи. Щоб зберегти війська, для створення міцної оборони на лівому березі, командування Південно-Західного напряму 15 серпня дозволило 26-й армії залишити правий берег Дніпра.

З великим напруженням з 1 по 15 серпня діяли бойові групи кораблів біля Ржищева, Ходорова і Канева, в той час, коли головні сили 26-ї армії відходили з правого берега на лівий. Кораблі, незважаючи на численні жорстокі нальоти ворожої авіації, прикривали переправу наших військ до повного їх відходу за Дніпро. Під прикриттям вогню бойових кораблів Дніпровського загону військової флотилії і по­льової артилерії з лівого берега Дніпра з'єднання і частини 26-ї армії організовано відійшли і, переправившись на лівий берег, зайняли оборону, приготувавшись дати відсіч спробам ворога форсувати ріку.

Лише після закінчення відходу наших військ і згортання оборони 97-ї стрілецької дивізії човни відійшли ввечері 15 серпня з Канева в район Бубново.

Після виходу німецько-фашистських військ до Дніпра кораблі Дніпровського загону втратили зв’язок з головною базою флотилії – Києвом. До 17 серпня обстановка для Дніпровського загону різко погіршилася, тому що частини 26-ї армії в районі Канів-Ржищів вже перейшли на лівий берег, а правий, панівний берег, окрім районів Трипілля уже був у руках противника. Кораблі Дніпровського загону в цей період в основному знаходилися у районі Канева.

Німецькі війська уже заволоділи Дніпром нижче Канева протяжністю 200 км. Шлях човнам до Чорного моря був відрізаний. Ворог уже наступав на ділянці Дніпра в районі Дніпропетровськ-Запоріжжя. Прикриваючи переправи Південно-Західного фронту на південь від Києва, човни Дніпровського загону відходили вниз по Дніпру. Ворог вважав кораблі приреченими. Загін кораблів у складі 10 одиниць під командою капітан-лейтенанта Л.Д. Анастасьєва, будучи відрізаним, пішов вниз на Черкаси. Вище залізничного мосту він з’єднався з черкаським загоном А.З.Павлова.

Після переправи 26-ї армії командування фронту і флотилії 16 серпня вирішило перекинути Дніпровський загін човнів з Канева до Києва. Морякам наказано форсувати ділянку Дніпра протяжністю 120 км перед фронтом противника, який уже займав правобережжя Дніпра.

Особливо небезпечними були бої, які точилися за переправи Канів, Ржищів, Трипілля. Ворог наситив їх артилерією і піхотою. Коло Канева становище ускладнювалося ще й тим, що зірвані судохідні прольоти залізничного мосту біля лівого берега загородили фарватер. А нижче стояв зруйнований авіацією противника понтонний міст.

Командування флотилії створило оперативну групу штабу по організації прориву і координації дій польової артилерії армії, авіації, флоту з човнами, що прорвалися для перебазування їх на Київ. Організацією прориву керувала оперативна група Пінської флотилії на чолі з начальником штабу флотилії капітаном 2-го рангу Г.І. Брахманом і військовим комісаром флотилії дивізійним комісаром І.І. Кузнєцовим. Командир загону кораблів капітан І-го рангу І.Кравець одержав наказ негайно підготуватися до прориву.

Був розроблений план, який урахував можливі протидії і передбачив найскладніші, найбільш небезпечні ділянки Дніпра коло Канева, Ржищева, Трипілля в нічні години. План передбачав два етапи:

1. Перший – в ніч з 17 на 18 серпня здійснити прорив на ділянці Бубнове – Трахтемирів з маскуванням вдень у Переяславському затоні.

2. Другий – в ніч 18-19 серпня здійснити прорив на ділянці Трахтемирів – Трипілля з денним переходом до м. Київ під прикриттям авіації, флоту і польової артилерії.

Бойовий порядок загону передбачав поділ човнів на три тактичні групи. Для бойового прориву командування фронту поділило 16 артполків, створивши найбільшу компактність артилерії біля Канева (8 полків), Ржищева (5 полків) і Трипілля (3 полки).

На вечір 17 серпня три колони човнів уже стояли в позиції готовності. Біля Канева вночі селера розчистили суднохідний фарватер на ділянці затопленого понтонного мосту, проміряли глибину під двома судохідними прольотами мосту.

За наказом командуючого флотилією Д.Д.Рогачова об’єднаний загін кораблів здійснив сміливий прорив з боями до Києва. Через дві години після настання темряви по сигналу з командного пункту човни загону КЛ «Вірний», КЛ «Смольний», МН «Ростовцев», МН «Левачов», бронекатери №№ 41, 42, тральщики №№ 31,32,33 і буксир «Москва» (всього 13 одиниць) вночі з 17 на 18 і з 18 на 19 серпня бойовим порядком вирушили з Канева.

Щоб відвернути увагу противника і дезорганізувати його оборону, артилерія 26 армії з ділянки оборони Келеберда-Ліпляво за годину до підходу човнів розпочала методичний обстріл позицій ворога в Каневі, Бобриці та Пекарях.

У відповідь на обстріл нашої артилерії німці з Канева і протилежних західних схилів канівських круч відкрили зустрічний вогонь. Сприйнявши інтенсивну стрілянину з лівого берега за артилерійську підготовку перед контрударом наших військ на канівській дільниці фронту, на переправу човнів вони не чекали і тому не помітили підходу кораблів до Канева.

Колону виявили лише тоді, коли кораблі вийшли на траверз могили Т.Шевченка. Розпочалася інтенсивна перестрілка. Спалах ракети і артилерія переносить вогонь у глибину оборони противника, а човни відкрили відповідний вогонь по вогневих точках, розташованих у Каневі.

Коли перша колона проминула Канів, німці вже оговтались. Вони переносять вогонь на другу колону, поставивши щільну завісу мінометно-артилерійського вогню по курсу човнів. Однак руху нашої флотилії вона не завадила.

Третя група човнів через пошкодження тральщика № 34 затрималася з підходом до Канева і за наказом командира загону повернулася назад у Бубново.

Відчайдушні спроби гітлерівців перегородити кораблям шлях на Київ успіху не мали. Протягом двох ночей загін кораблів трьома колонами під прикриттям польової артилерії з лівого берега Дніпра з боями пройшов понад 200 кілометрів по ріці перед фронтом противника. Кораблі вели жорстокі бої з ворогом у районах канівських мостів, Ходорова, Ржищева-Стайки, Козин. 19 серпня 1941 року човни флотилії без втрат прибули в оточену столицю і приєдналися до Прип’ятського і Березінського загонів флотилії, надали активну допомогу вогнем вiйськам Київського укріпрайону.

Далі була героїчна оборона Києва. Виконавши своє завдання по пiдтримцi сухопутних частин, човни флотилiї, викинувши вимпели «Гину, але не здаюся!», були підiрванi, а моряки-днiпровцi, створивши бригади морської пiхоти, стали прориватись на схiд.

На моніторі «Флягін» цієї флотилії начальником артилерії служив ст. лейтенант Діденко Андрій Васильович -– наш земляк (1912-1941 рр.). Народився і виріс у селі Межиріч у родині селянина-бідняка. В 1928 році закінчив 7 класів. У 1929 році брав активну участь в організації колгоспу, у якому працював. Потім – секретар сільської Ради, секретар ЛКСМУ.

У 1931 році Канівський РК ЛКСМУ направляє Діденка А.В. у Вище військове морське училище ім. Фрунзе на навчання. Ще не бувши зарахованим кандидатом в училище, він працює слюсарем і навчається на курсах по підготовці в училище.

У 1937 році, закінчивши училище, лейтенант Діденко А.В. служить у складі Дніпровської флотилії. За чотири роки служби на Дніпрі він зарекомендував себе відмінним артилеристом, майстром влучної стрільби.

Його артилерія прицільним вогнем своїх гармат в складі флотилії підривала переправи наступаючого противника на усьому відрізку Дніпра від Канева до Києва. В одній з нічних сутичок з ворогом обслуга коректувального посту під командуванням Діденка потрапила у скрутне становище. Її оточили німецькі автоматники на велосипедах і мотоциклах. Сім сміливців організували кругову оборону і продовжували передавати на кораблі важливі відомості про ворога – вести вогонь гармат кораблів по ворогу. Атака була відбита, сміливці захопили у полон кількох німців.

Понад тиждень до Трипілля були прикуті значні сили ворога, темп наступу на Київ з півдня уповільнився і в цьому велика заслуга нашого земляка – артилериста з “Флягіна” Діденка А.В. Старший лейтенант показав себе відмінним артилеристом. З ходу ведучи коректуючий артилерійський вогонь по спалахах гармат противника, він подавив їх вогонь у 12 точках.

Увечері 2 серпня ворог потиснув 15 стрілецьку дивізію і вийшов на лівий берег Дніпра у районі села Гребені. Склалася загрозлива ситуація форсування Дніпра ворогом, коли значні сили 26-ї армії ще залишалися на правому березі Дніпра західніше Ржищева-Канева.

Становище врятували човни флотилії, які відкинули ворога назад вогнем своїх гармат. Враховуючи важкий стан, який склався на Правобережній Україні, війська 26 армії, згідно з наказом командуючого Південно-Західного фронту маршала С.М.Будьонного, розпочали переправу на лівий берег Дніпра. В цій операції був задіяний бронепоїзд №56 та човни Дніпровського загону, які артилерійським вогнем знищували вогневі позиції ворога, взаємодіючи з артилерією 26 армії.

У запеклих боях монітор “Жемчужний” і канчовен “Передовий” були пошкоджені і не маючи можливості рухатися, використавши в бою весь бойовий запас, 11 та 13 серпня були підірвані, а їх екіпаж зійшов на берег.

Подальшу долю А.В. Діденка - моряка встановити не вдалося. Під час виходу з оточення в районі Борисполя його останній раз бачили в бою. 40 поранених моряків флотилії у Борисполі потрапили в полон до фашистів разом з іншими військовополоненими та мирними жителями.

19 лютого 1942 року босими, під посиленою вартою, прагнучи настрахати жителів міста, по першому снігу моряків вели на розстріл по Києву до Бабиного Яру. Але кияни, які знаходилися в цей час на вулицях міста, не бачили страху в очах засуджених до страти моряків. Як пригадують очевидці, вони йшли мовчки, скривавлені, голі до пояса. Руки в усіх були скручені дротом. Передні ряди йшли тісно притиснувшись один до одного, дивилися суворо і прямо перед собою. Колона рухалася так, немовби вона з граніту. У свій останній час вони з високо піднятою головою співали морську пісню. Над мовчазним натовпом киян линула така улюблена й рідна пісня моряків: «Раскинулось море широко…». Спостерігаючи цю криваву трагедію, підпільниця Тамара Белян записала у своєму щоденнику: «…ніхто ще так гордо не йшов по вулицях Києва при німцях, як йшли на страту київські матроси».

Нині на місці розстрілу 100 тисяч мирних жителів, військовополонених і моряків Дніпровської флотилії у Бабиному Яру встановлено пам'ятник.

Активну участь в захисті м. Канева брав і наш земляк Танана Петро Федорович – старший навідник кормової гармати канонерського човна “Вірний», який пройшов усі випробування, що випали на долю флотилії та її моряків.

У Бориспільській трагедії Петро Федорович чудом залишився живий. Він вийшов з оточення і згодом влився у партизанський загін “Рижого”, де продовжував воювати проти ворога до наступу Радянської армії.

Після перемоги Танана Петро Федорович повернувся у рідний Канів і проживав на вул. Котова, № 47.

Один катер цієї флотилії поставлений на вічну стоянку на постаменті коло Дніпра.

В обороні Канева особливо відзначилися воїни 97 сд Харківського студбату, 36 гв. БАП з Харкова, які стояли до останнього.

Ця дивізія пройшла тяжкий бойовий шлях від кордону біля м. Рава-Руська, по території, захопленій німцями, і 14 липня у складі більше 2-х тисяч чоловік особового складу і 19 гармат різних калібрів приєдналася біля Білої Церкви до своїх частин. З Харкова в дивізію прибуло нове поповнення, близько 500 чоловік з числа учнів і робітників заводів. Усі були комуністами і комсомольцями.

В кінці червня на початку липня командування фронту на 41-у дивізію поклало відповідальне завдання – не допустити ворога до Канева, не дати йому можливості захопити міст через Дніпро, створити надійний заслін для прикриття переправи частин фронту і евакуації мирного населення через Дніпро у районі Канева. Наказ командування фронту дивізія виконала з честю.

З 16-го липня 1941 року дивізія боролася за оборону Білої Церкви, Узина і з-під Ржищева перебазувалася на оборону Канева.

Щоб виключити руйнування історичних пам'ятників і місць культури у місті, комдив генерал-майор Мікушев Георгій Миколайович видав суворий наказ, в якому частинам дивізії, які знаходилися у місті, заборонялося створювати німцям привід для артвогню по місту.

Ворог із запеклими боями проривався до канівських переправ. День і ніч через переправи переправлялися наші частини, мирне населення.

159 стрілецька дивізія п'ять діб відбивала атаки на підступах до міста. З важкими боями здавались села Тростянець, Литвинець, Костянець. Наказом Військової Ради Південно-Західного фронту після кровопролитних боїв бійці дивізії з боями залишили Канів і переправилися через Дніпро.

Про захист Канева так описує колишній солдат 558 сп 159 сд І.П.Миронов. 1972 р.

«У 1941 році 558 стрілецьким полком керував командир полку майор Гватуа, воєнком полку батальйонний комісар Сисов, начальником штабу полку був капітан Авер'янов. Від Рави-Руської ми відійшли з боями до Львова, а потім - до Білої Церкви. Літаки постійно бомбили наші колони, наводили паніку. Біля Білої Церкви ми вели кровопролитні бої, але змушені були відступити у напрямку Канева. Пам'ятаю бої за Миронівку, села Темпи, Лазірці, де нами була збудована добре укріплена оборона. Сюди також був підтягнутий бронепоїзд. Однак ворог був сильніший за нас, він перевершував нас у бойовій виучці особового складу, бойовій готовності і техніці. До цього часу німці завоювали майже всю Європу і їх промисловість працювала тільки на війну. Після жорстоких боїв ми відійшли до села Тростянець, де відбулися дуже жорстокі і кровопролитні бої. Там наші полки билися за кожний бугорок, висоту, річечку, за кожний кущик і лісок. Пам'ятаю, як з лісу наш полк контратакував німців і відібрав у них обоз з десяти підвід: кухню і десятка два солдат. За Костянець ми вели бої п'ять діб, нам допомагав бронепоїзд, про який написав Віктор Кондратенко у газеті “ Красная звезда” № 259 (14003) від 5. ІІ. 1969 р. Його стальна коробка літала по колії як на крилах і рятувала всю 26-у армію.

На канівській дільниці надзвичайно відважно працювала артилерія Дніпровської річкової флотилії. Кожний їхній третій снаряд влучав у ціль. Як мені відомо, цими боями керував полковий комісар Євдокімов Іларіон Федорович – воєнком Київського укріпрайону.

Мені на все життя запам'яталися бої за село Литвинець, де наш полк ледве стримував натиск фашистів. Ряди бійців з кожним боєм рідшали, боєприпаси були вичерпані. Підвіз боєприпасів був неможливим: німці артилерійсько-мінометним вогнем знищували не тільки машини, а й повозки. До передової боєприпаси підтягували повзком солдати, більшість яких була вбита. За ці бої командування 558 стрілецького полку представило мене до нагороди медаллю “За відвагу”.

Одного разу німці зайшли з флангу, що загрожувало нам оточенням. 631 стрілецький полк німці вибили з укріплених позицій і він відступав до Канева. Я був зв'язковим від штабу полку до штабу дивізії, звідки отримав наказ про відвід нашого 558 стрілецького полку на останній рубіж до м. Канева. До пригорода Канева ми підійшли вночі, там наші війська працювали вдень і вночі, готуючи останню оборону на правому березі Дніпра. З високих круч було видно у пожежах весь Канів, Тарасову гору. Річкова флотилія без перепочинку молотила швидким вогнем по ворогу, по німецьких позиціях. Бачили ми стальну коробку бронепоїзда, який димів після бомбування, упершись у вокзальні стіни, ніби прощаючись. Дивилися на відступаючі обози, на колони будівельних частин, які переходили на лівий берег, кольорову колону біженців з дітьми, що переправлялися через Дніпро, на всю панораму боїв, що була перед нами…

П'ять днів 558 дивізія під керівництвом полкового комісара Євдокімова Іларіона Федоровича відбивала натиск ворога. П'ять днів безперервних ворожих атак на місто, але наші досить поріділі війська, не отримуючи підкріплення, не здавали ворогу місто… Тут загинуло багато наших бійців, серед них полковник Шевцов, підполковник Семенов, полковий комісар Мельников, капітан Туманян та інші.

 До цього часу з 159 стрілецької дивізії залишилося в живих лише 16 чоловік».

Під час оборони Канева полк 1054, який утримував переправу, майже увесь загинув, але затримав німецькі війська і дав можливість переправитися нашій 26 армії через Дніпро. Був відданий наказ стояти на смерть, бійці билися до останнього подиху. На місці висоти 101, що поблизу Канева, відкрито величний пам’ятник захисникам нашого міста».

Згадує жителька Канева Бочкова (Солодка) О.Я. (1917 р.н.), у якої батько в той час працював у міліції. «За тиждень перед приходом німців на захист Канева були зібрані з навколишніх сіл Пекарі, Хутір Хмільна, Михайлівка, Бобриця чоловіки-штунди, баптисти та інші віруючі. Їх було чоловік 200-300. Однак вони не захотіли брати в руки зброю, мотивуючи це тим, що їхня віра забороняє стріляти у будь-кого. Коли умовляння не допомогло, стали їх силою заставляти брати в руки зброю. Стали до зброї прив'язувати каміння і вішати її на шию – все одно не беруть. Щоб не залишились у німців, їх усіх розстріляли…

Коли німці вже були біля села Таганчі, у Канів прийшов наказ з Києва, щоб усі військові керівники міста разом з міліцією відійшли через Ржищів до Києва і влилися у гарнізон МГБ. На той час у Каневі було 6 дільниць (разом з селами). Міліція їздила туди на конях, місто мало два паспортних працівники, 12 міліціонерів, 4 працівники карного розшуку. В'язниця (арештантський дім) була на місці нинішнього музею Гайдара.

Зібралася чимала група, серед якої були: начальник міліції з Козарівки капітан Забоєнко, начальник паспортного столу Метельський, начальник карного розшуку Котлюра, міліціонери та інші і пішли дорогою понад Дніпром на Київ. Біля Ржищева потрапили в оточення і, щоб не здатися німцям, вирішили усі пострілятися. Вони знали таємний наказ про те, що усі, хто вийде з оточення, повинні бути розстріляні (що робилося у лісі біля Биковні під Києвом). Але останні міліціонери не захотіли вмирати і повернулися назад у Канів. Під час окупації деякі з них (а саме Ганисенко і Шакало) стали поліцаями. Міліціонера Михайленка, який був у Червоній Армії і також повернувся до Канева, німці розстріляли».

Фронт підійшов до Канева. У його обороні активну участь брала 41 стрілецька дивізія у складі 26-ї армії. В цілому оборона міста була складна, бої носили жорстокий характер, солдати відчували велику відповідальність за прикриття міста і билися самовіддано. Багато бійців полягло. Для прикриття наших частин, що відступали через міст, була виділена окрема рота, яка окопалася біля Дніпра.

Як описав голова Ради ветеранів 41-ї стрілецької дивізії Анненко Василь Іванович, «…околиці Канева виходили до Дніпра маленькими висотками і сосновим лісом (на сьогодні вони уже під водою). Рота з комуністичного батальйону 139 стрілецького полку 41-ї дивізії прикривала відхід наших частин через Дніпро і на околиці Канева була притиснута до Дніпра у невеликому сосновому лісі. Рота билася до останнього патрона, усі її бійці загинули, але ворог до Дніпра не дійшов. Її герої до цього часу ще невідомі.

41-а дивізія переправлялася на ліву сторону Дніпра з усіх військ останньою, їй довелося переправлятися вплав, тому що переправи і міст було вже зірвано. Командир був поранений і його переховували та лікували жителі у самому місті. Відійшовши за Дніпро, дивізія зайняла оборону від села Решітки до Прохорівки, а її штаб знаходився на хуторі Германа.

Однак при поспішному відході наших військ частина техніки залишилася на правому березі. На наступний день загін під командуванням командира 139 стрілецького полку майора Коркіна знову форсував Дніпро і захопив плацдарм. З розбитих барж, човнів та інших засобів була наведена нова переправа, по якій переправили на лівий берег залишки легкої техніки, а гармати тросами перетягувалися по дну Дніпра.

Після відступу за Дніпро дивізія була поповнена новими бійцями, і в кінці серпня 1941-го року терміново перекинута автотранспортом, як обстріляна у боях на кордоні, на відповідальну ділянку оборони Києва в район Чернігова, Остра і Козельця.

Політрук 244 стрілецького полку 41-ї дивізії Воробйов з групою бійців, що прикривала відхід за Дніпро наших військ, виявився в оточенні. Разом з кореспондентом-кулеметником фронтової газети А. П. Гайдаром вони влилися у партизанський загін Горєлова, що базувався у Ліплявському лісі. У загоні Воробйов був близьким повіреним у А. Гайдара по формуванню партизанського загону. Після того як Гайдар загинув, Воробйов з групою червоноармійців перейшов у Білорусію і там у 1944 році, будучи замісником командира партизанського загону, загинув у бою».

м.Городня Чернігівської обл. вул. Пушкіна 27. 15 березня 1978 року.

 Особливо яскраво виявилося значення Канівського плацдарму в обороні Києва, коли радянські війська навіть після падіння Канева близько місяця утримували позиції на лівому березі Дніпра на Ліплявському плацдармі навпроти міста. Вони стояли на смерть, зриваючи наміри ворога про блискавичний наступ, не даючи змоги масово переправитися ворогу на лівий берег.

Однак до цього часу положення Києва значно погіршилося. Фашисти, прорвавшись північніше міста на лівий берег Дніпра, загрожували зі свого плацдарму на річці Остер зайти в тил захисникам міста. Але ще загрозливішим було глибоке оточення військ нашого Південно-Західного фронту. Призупинивши наступ на Москву, Гітлер повернув могутню танкову групу Гудеріана на Україну, яка пішла в обхід арміям Південно-Західного фронту.

Поразка радянських військ в Оржиці

У середині серпня ворог припинив штурм оборонних рубежів Києва і завдав ряд флангових ударів. На правобережжі були оточені і розгромлені радянські війська в районі Умані. На початку вересня 1941 року німецькі війська з півночі форсували Десну, а з півдня - у районі Кременчука – Дніпро. На армії Південно-Західного фронту насунулась загроза оточення. Єдиною можливістю врятувати радянські війська від оточення було залишити Київ. Однак із політичних міркувань Сталін не дав санкції залишити Київ. Він сказав: «Перестаньте вкінець займатися шуканням рубежів для відступу, а шукати шляхи опору, і тільки опору… Київ не залишати і мостів не зривати без особливого дозволу Ставки». А танки Гудеріана вже увійшли в Ромни – 200 км східніше Києва і почали оточувати Київське угруповання. І лише тоді, коли танкові групи Гудеріана і Клейста зустрілися в районі міста Лохвиця і кільце замкнулося, 17 вересня Ставка дала згоду на виведення військ з міста. Та було вже пізно. В результаті чотири армії опинилися у "мішку", де було оточено 5, 21, 26 і 37 армії і частину дивізій 38 армії. Противник почав ударами з тилу розрізати наші війська на окремі частини і знищувати їх. 20 вересня у боях практично загинуло усе керівництво фронтом на чолі з М. Кирпоносом. У полон потрапило 663 тис. наших бійців. Київ до 19 вересня обороняла 37-а армія. У ніч на 18 вересня прийшов наказ залишити місто. Разом із іншими військами Київ покинув і А. Гайдар. А 19 вересня в Київ вступили німецькі війська.

Після відходу з Канева на лівий берег найтяжчі випробування довелося витримати 26 армії, у яку входила і 159 стрілецька дивізія. 22 вересня дивізія була оточена і вела тяжкі бої біля села Кандибівка. 196 і 264 стрілецькі дивізії були відрізані німцями в районі села Денисівки, а решта частин була оточена в Оржиці. Німці оточили армію у тісне кільце і намагання наших військ прорвати оточення виявилися безрезультатними. Про те, що коїлося в цих місцях, свідчать донесення у Москву командуючого 26 армії.

Донесення: Генштаб Червоної Армії м. Москва. Штаб 26 армії Південно-Західного фронту. 21 вересня 1941 р. Передано радіограмою.

“Армія знаходиться в оточенні. З армією оточені всі тили Південно-Західного фронту. Усі спроби пробитися на Схід не мали успіху. Роблю останні спроби пробитися на ділянці Оржиця-Остапівка.

Костенко. Колесніков. Веренніков".

Останнє донесення: Генштаб Червоної Армії м. Москва. Штаб 26 армії Південно-Західного фронту. 22 вересня 1941 р. Передано по в/ч радіограмою.

“159 стрілецька дивізія в оточенні веде бої у с. Кандибівці, 196 і 264 стрілецькі дивізії відрізані в районі Денисівки. Інші частини (41, 97, 199, 227, 289, 301, 304 стрілецькі дивізії) оточені в Оржиці, Сазонівці, Чевельчі. Спроби прорватися виявилися безрезультатними.

В Оржиці сконцентровано велику кількість поранених, посадка санітарних літаків неможлива у зв'язку з малим колом оточення.

Роблю останні зусилля виходу з оточення на Схід. Прошу орієнтувати в обстановці і чи можна чекати реальної допомоги”. Зв'язок перервався…

У районі Кандибівки і Сазонівки, Денисівки і Маяківки, Зарозі і Оржиці під командуванням генерал-лейтенанта Костенка, щодня відбиваючи по кілька танкових атак, наші частини все ж прорвалися з ворожого кільця і вийшли з оточення. Решткам військ, окремим бійцям і командирам доводилося ночами виходити з оточення з оржицьких боліт невеликими групами.

Залишки військ, намагаючись прорвати кільце оточення в районі Оржиці, продовжували кровопролитні бої. Бійці билися до останнього. Прикладом може служити подвиг сержанта Цибуліна з роти зв'язку. В критичну хвилину в оточенні, коли воїнам не було куди подітися, він став на весь зріст і, піднявши вгору пістолет, скомандував: “Вперед! За Батьківщину!” Бійці пішли на ворога в останній штурм. Сержант відразу був скошений кулеметним вогнем, а по атакуючих гітлерівці відкрили ураганний вогонь з мінометів і артилерії. Падали вбиті й поранені, але воїни вперто йшли вперед…

У районі Городища вдалось зібрати близько 3 тисяч бійців та командирів і сформувати кілька загонів. Перед одним з них під командуван­ням генерала І. X. Баграмяна було поставлено завдання пробивати шлях на схід. За цим загоном, прикриваючись з флангів і тилу іншими заго­нами, рухались машини Військової ради і штабу фронту, а також Військової ради і штабу 5-ї армії. Загін під командуванням І. X. Баграмяна вранці 20 вересня з боями прорвався в район Сенчі. Машини Вій­ськової ради і штабу фронту, що відстали від цього загону, були оточені танками і мотопіхотою противника в гаю Шумейкове біля хутора Дрюківщина Сенчанського району Полтавської області. В оточенні опинилося близько 800 солдат, офіцерів і генералів.

Май­же три доби відважні радянські люди, в яких залишилась тільки легка стрілецька зброя, вели нерівний бій з добірними німецько-фашистськими військами, які мали багато літаків і танків, бронемашин, артилерії, мі­нометів. Тільки під кінець дня 22 вересня після того, як біль­шість оточених загинула смертю хоробрих, а всі інші були пора­нені, бій припинився. У цьому бою загинули командуючий фронтом гене­рал М. П. Кирпонос, член Військової ради фронту секретар ЦК КП(б)У М. О. Бурмистенко, начальник штабу фронту генерал В. І. Тупиков. Тільки частина працівників штабу фронту змогла прорватися до річки Сули. Далі їм довелось пробиратися окремими невеликими група­ми, бо цей рубіж уже був у руках противника.

Така ж важка обстановка склалась для оточених радянських військ і в інших місцях. Проте скрізь знаходились сміливі ініціативні команди­ри, які створювали окремі загони і групи чисельністю від кількох десят­ків до кількох тисяч чоловік і, очоливши їх, пробивалися з оточення. З великою групою військ з боями прорвалися через вороже кільце коман­дуючий 26-ю армією генерал Ф. Я. Костенко і член Військової ради цієї армії бригадний комісар Д. О. Колєсніков. З частиною військ пробились з оточення багато командирів корпусів, серед них генерали П. П. Корзун, А. І. Лопатін, К. С. Москаленко, комбриг П. Ф. Жмаченко. Вийшло з оточення близько 500 офіцерів і солдатів з управління 21-ї армії на чолі з командуючим армією генералом В. І. Кузнецовим, членом Військо­вої ради генералом С. Ю. Колоніним і начальником штабу генералом В. М. Гордовим. У район Гадяча 24 вересня з оточення вийшло 50 чоловік з загону І. X. Баграмяна - в основному офіцери оперативного відділу штабу фронту. У вересні і жовтні 1941 року з оточення прорвалось ще багато загонів та груп радянських військ і народних ополченців. На 1 жовтня 1941 року, за неповними даними, зі складу військ Південно-Західного фронту вийшла з оточення 21 тисяча чоловік, в тому числі 10 генералів. Деякі групи поповнили партизанські загони. Серед них був і Аркадій Гайдар.

Загибель письменника А. П. Гайдара

26 жовтня 1941 р. у районі села Ліпляво у нерівному бою з фашистами загинув один із найулюбленіших письменників довоєнного юнацтва Аркадій Гайдар. Коли почалася війна, він попросився на фронт, але йому відмовили через хворобу. Тоді письменник пішов на хитрість – узяв відрядження в "Комсомольской правде" і вже 20 липня, менше ніж через місяць після початку війни, виїхав у Київ фронтовим кореспондентом.

У партизанський загін він попав у вересні 1941 року разом із групою полковника Орлова О.Д. (колишнього начальника штабу Київської винищувальної авіадивізії ПВО), який із своєю групою вийшов із оточення під Оржицею.

Він так це описує: "Я, начальник штабу 36-ї винищувальної дивізії ПВО м. Києва полковник Орлов О. Д. знаходився у наземному ешелоні. 25 вересня 1941 року після переправи залишків частин 37-ї армії через болота у с. Борщівка організував загін у 2000 чоловік, з боєм вивів його у ліс поблизу с. Соснівка і далі, до 1.10.41 - у ліси поблизу сіл Озерище-Ліпляво. Мій загін був направлений групами по різних маршрутах на прорив до основних частин Червоної Армії у напрямку Лебедин – Харків -Дніпропетровськ". Група Орлова разом із письменником зустріла партизанський загін Горєлова, де перечекала декілька днів і пішла на прорив до лінії фронту .

О.Д. Орлов кликав із собою Гайдара, але той навідріз відмовився покинути загін. Він став кулеметником у команді розвідників партизанського загону, зарекомендувавши себе відважним бійцем і особливо відзначився у бою на території лісопильного заводу, коли з двома кулеметниками успішно відбив натиск великої групи наступаючих німців.

Орлов вказував йому, що ліс, де був партизанський загін, маленький, "п`ятачковий", і виходи з нього були на відкриті місця. Командир загону Горєлов також був згідний з тим, що базуватися тут ризиковано, загін знаходився у періоді організації, і в подальшому він думав піти у більш великі ліси десь у районі Овруча і там з`єднатися з іншим партизанським загоном. Однак Гайдар був проти цього, йому потрібний був живий матеріал про партизанську боротьбу. Група Орлова пішла із загону 18 жовтня і Гайдар вважав це неправильним. Покинути ліс збирався також і партизанський загін Горєлова, але Гайдар попросив його, щоб це було пізніше. Більше місяця він пробув у партизанському загоні. Але якийсь зрадник привів фашистів у розміщення загону. Під час бою загін розійшовся дрібними групами в різні сторони і став пробиватися до лінії фронту. 26 жовтня одна із груп пішла в село Ліпляво в розвідку і за продуктами. Там вона попала у засаду, в якій було вбито Гайдара.

У народі ходить декілька версій про останні дні Гайдара. Одна говорить про те, що Гайдар вийшов з оточення і був хворий (в нього була травма спини, часті приступи), зупинився у селі Ліпляво. Там він деякий час підліковувався і, коли 26 жовтня 1941 року обідав у однієї жінки зі своїм товаришем, був убитий кулею у серце.

Житель Канева Собченко Олександр Миколайович (1956 р.н.) переповів спогади свого діда, канівського поліцая. Ось його розповідь. «У жовтні ліплявські поліцаї доповіли у Канів, що у селі переховується відомий письменник А. Гайдар, який лікується у хаті Марії. Канівські поліцаї поїхали разом з німцями у село Ліпляво. У одній із хат Гайдар зі своїм товаришем відпочивали. Господарка хати Марія вийшла надвір і раптом побачила, що до їхнього дому під’їжджають поліцаї. Вона мерщій кинулася у хату і гукнула: "Німці!". Гайдар із товаришем кинулися тікати. Його товариша поліцаї вбили на городі, а Гайдар побіг по залізничній колії в сторону лісу. Син куркуля поліцай Тригуб, який проживав у Каневі на Леваді (Тригубівщині), крикнув: "А що, писака ти більшовицька, нажралася!", і застрелив його. Ці слова підтверджують, що в селі знали, хто такий Гайдар і в якій хаті він знаходиться. Знайшлися й ті, які виказали його і визвали поліцаїв з Канева. Хіба висилали б машину німців і поліції для якогось там красноармійця…»

По іншій версії у Ліплявському лісі знаходився партизанський загін, який був на стадії організації, а німецькі бойові передові частини були близько. Для того, щоб їх не винищили переважаючі сили німців, люди притаїлися у лісах, чекаючи слушного моменту для організації боротьби. Тут з'явився Гайдар, який не міг спокійно відсиджуватися і став одним з організаторів активних дій загону народних месників. На околицях Канева його загін почав нападати на німецькі застави, які були поблизу. Тоді німці взяли підкріплення і розпочали масований наступ на партизанів. Партизанський загін, де був Гайдар, розміщувався вище Селища, біля села Решітки, звідки починався старик Дніпра. Німці оточили партизанів і ті, розрізненими групами, почали розходитися у різні сторони. Одну групу, де був Гайдар, при відході до Ліплявського лісу на свою базу наздогнав німецький загін і став переслідувати. Для того, щоб загін зміг спокійно відійти, Гайдар залишився з кулеметом стримувати наступ німців і був убитий. Ось як про це описує його син Тимур: «Під час перестрілки Гайдар піднявся і крикнув "В атаку!" і його тут же зрізала кулеметна черга (інші четверо, які були з ним, спаслися)». Однак відомо, що Гайдара вбито було однією кулею в серце, а при кулеметній черзі такого не могло бути. Тому ця версія сумнівна.

Німці зняли з убитого ордена, верхній одяг, забрали сумку із записами, зошитами та блокнотами. Тіло Гайдара поховав шляховий обхідник, а його сумка, з якою він ніколи не розлучався зникла...  Про це можна взнати відвідавши музей А. Гайдара у Каневі.

Фашисти вирішили остаточно знищити партизанський загін. Вони підтягнули до лісу значні сили, пообіцяли 10 тис. крб. тому, хто викаже 1-го секретаря райкому. У цій складній обстановці командир Горєлов вирішив розділити загін на маленькі групи і рухатися до лінії фронту кожній окремо. Іншого виходу не було. Перед тим як розійтися, вирішили закопати документи загону і зброю поблизу с. Ліпляво в лісі, біля подвір`я Гната Федоровича Касіча. Очевидці цих подій стверджують, що там могла бути і сумка Гайдара з його записами. Лише він один знав їх місцезнаходження. Згодом його гестапо заарештувало і він був розстріляний. Папери загону так і не знайшлися...

Трагічна подальша доля самого Горєлова. По дорозі до лінії фронту група Горєлова заночувала у одній із хат хутора Малинівщина. Там їх було видано поліції і розстріляно у Золотоноші.

У 1947 році тіло письменника було перепоховано у канівському парку біля Собору, було встановлено пам’ятник. Поблизу могили збудовано красивий музей-бібліотеку А. П. Гайдара, де Ви можете взнати все про життя і смерть письменника.

У 2002 році під час випускного вечора група юнаків вирішила відзначитися. Вони вилізли на погруддя письменника, яке було слабо закріплено на постаменті, і звалилося на землю. Добре, що при їх падінні разом із пам’ятником нікого не покалічило. Це викликало жваву дискусію канівської спільноти щодо поваги до загиблих у боях за наше місто. Після цього погруддя знову поставили на своє місце і надійно закріпили…

З 10 по 17 серпня тривала безперервна кривава битва за Канівський плацдарм. 17 днів тривала оборона Черкас. Це затримувало подальший наступ фашистських військ, крім цього, ворог поніс величезні втрати в живій силі і техніці. Лише 21 вересня фашисти захопили Драбів, окупувавши всю Черкащину. За час Київської операції на відрізку Коростень - Київ - Канів ворог втратив більш як 100 тис. солдат і офіцерів, 200 літаків, сотні танків. Подальше просування ворога було затримане більше ніж на два з половиною місяці.

Як зазначає черкаський історик Василь Мельниченко, "Начальник генерального штабу Вермахту Ф. Гальдер у своєму щоденнику писав, що з 1 по 16 серпня під Каневом було використано таку кількість боєприпасів, яка передбачалася усім планом "Барбаросса".

Гіркі підсумки поразок. Але вони змушують задуматися над загальним плином подій, які відбувалися в Україні під час війни. Син А.Гайдара Тимур, роздумуючи над гіркою долею Південно-Західного фронту, а також над іншими подіями нашої історії, писав, що життя не визнає варіантів. Із безкінечної більшості можливостей воно вибирає одну-єдину і стверджує її. А те що сталося - стає Історією. Все інше відходить в ненадійну і ненаукову область гадань і домислів…

Окупація Канева

Ця найболючіша сторінка війни стала невимовним горем для канівчан. Як переказують місцеві жителі, у ході боїв за Канів німці сім разів проривалися у місто і сім разів наші війська їх відкидали на околиці. Перед останнім взяттям Канева німці скинули на нього десант, який також був перестріляний. Остаточно, після закінчення переправи основних військ, наші залишили Канів 17 серпня, а 22 серпня ворог увійшов у Черкаси.

Як розповідає житель району Божиці Парфіненко Василь Валентинович (1939 р.н.), основні сили німців зайшли у Канів 17 серпня зі сторони Яблунева. Шлях їх наступу проходив по видолинку від станції Таганча через Малий Ржавець та Яблунів і звідти по ярах через Копані по вул. Свердлова до мосту. Німці йшли по ярах для того, щоб їх не могла бачити наша авіація. Уся вулиця у районі Божиці була забита німецькими військами...

Залишки відступаючих військ, які не встигли переправитися через Дніпро, не чекали нападу з тилу і спішно відходили по Київській вулиці вниз, скупчувалися біля Дніпра від Канева до Монастирка в надії перебратися на лівий берег. Спочатку німці зайняли село Яблунів, а там місцевий житель провів німецькі війська з легкими танкетками через ліс і яри на гору Московку. З неї як на долоні було видно всю переправу і розташування наших військ. Звідти німці відкрили нищівний вогонь. Знялася паніка, бійці кинулися до Дніпра, а зверху німецька авіація бомбила переправу і людей. У цьому пеклі люди у паніці кидалися у воду в надії переплисти на лівий берег хто на чому: хто на колоді, хто на плотах, а хто і так, вплав. Скрізь було чути крики про допомогу. У цій жахливій паніці багато тих, хто не умів плавати, йшли на дно. Як переказують місцеві жителі, відчуваючи безпорадність командирів, які нічого не могли вдіяти у цій ситуації, частина бійців їх постріляла і розбіглася по селах.

Залишки наших військ так поспішно відійшли за Дніпро, що в лазареті, який розміщувався у приміщенні старого причалу, було залишено поранених бійців. Вони потрапили в полон, були розстріляні і разом із причалом спалені.

Після відходу наших Канів був обезлюднений і спалений. Було багато зруйнованих будинків, на березі у лозах біля Дніпра валялися трупи наших бійців, зброя, боєприпаси, техніка. Особливо їх було багато у районі автостанції, там, де була понтонна переправа, а також у районі Тарасової гори, де діяла переправа. Як згадують очевидці, понад берегом Дніпра від Литвинця аж до Пекарів стояли сотні наших військових і цивільних машин, вткнувшись носами у воду, у паніці покинуті відступаючими. Ревів голодний скот, тисячами пригнаний зі східних областей, якого не встигли переправити на лівий берег.

Навколишні поля, де проходили запеклі бої, були усіяні трупами наших солдат, зброєю, боєприпасами. Хлопчики, які пасли кіз та корів у лозах понад Дніпром, збирали в убитих паски, годинники, зброю, боєприпаси, каски, протигази, порох та ін. Згадують місцеві жителі, що німці всіх убитих бійців стягували до ям і закопували на місці. На залізничному вокзалі пакгаузи були забиті чорними гробами, які німці приготували для своїх, щоб вивозити у Німеччину.

Після боїв біля Дніпра і на його дні залишилися цілі арсенали зброї: снаряди, патрони, міни, кулемети, міномети, військове обмундирування. А всяка зброя – смерть. Ось і пішли діти від 7 до 16 років збирати зброю і ховати у своїх будинках, сараях, повітках, щоб рідні не знали. Вечорами вони виходили на луг і влаштовували стрільбища. У селі люди думали, що то стріляють партизани, а старости та поліцаї боялися. Однак незабаром поліція взнала, хто стріляє і стала проводити по хатах обшуки. Коли знаходили боєприпаси, зброю, пацанів нещадно били шомполами. Та це їх не зупиняло. Багато з них було вбито, а скільки залишилось без рук, очей… Для дітлахів не було страху, це для них була забава. Бувало, що зривалися в клуні, сараї або в хаті, але це їх нічому не вчило. Всі думали, що розірвало тому, що вони не вміли крутити, а я вмію, мене пронесе, і далі крутили…

Згідно з директивою Сталіна від 27. 06. 1941 р. відступаючі частини Червоної Армії повинні залишати після себе пустку. Все, що не встигли вивезти в тил, повинно бути знищене. Але в Каневі, у якому йшли безперервні бої, дещо залишилося на полях.

У липні 1941 року на сходках селяни Канівщини вирішили збирати урожай. Усі, хто залишився в селі: жінки, старики косами і серпами збирали урожай, а діти підбирали колоски, щоб нічого не пропало. Після обмолоту зерно розділили між людьми. Засипали на посів, озиму, ярове. У 1941 році осінь наступила на Україні рано. У вересні-жовтні виорали і засіяли на зиму.

Помалу з лівого берега у Канів і села повертались чоловіки, які переховувалися по вибалках та лісах. Це були місцеві жителі, яких у останні дні забрали до відступаючої армії і в оточенні покинули напризволяще. Вони кидали зброю і тікали додому..

Полонених було стільки, що німці просто не могли впоратися з такою кількістю і охоче відпускали тих, кого жінки визнавали за своїх рідних. Бувало, що відпускали навіть з колон, які гнали до концтаборів по місту і селах. Багатьох з них родичі забирали з концтаборів, які нашвидкуруч організовувалися вслід за наступаючими німецькими військами (ближчі до нас табори були у Гельмязові, Дар'ївці, Таганчі). У кінці липня 1941 року ними був виданий наказ про звільнення радянських військовополонених деяких національностей (німців Поволжя, прибалтів, українців, а потім білорусів), який діяв до листопада 1942 року.

На місці дитячої виховної колонії в Таганчі німці організували концентраційний табір для військовополонених, які працювали на заготівлі лісоматеріалів. Зі станції Корсунь їх відправляли до Німеччини.

На окупованій території України нацисти створили понад 180 пересильних та стаціонарних таборів. У них щоденно помирало від голоду, холоду, хвороб і тортур майже дві з половиною тисячі людей. Загалом у них загинуло понад два мільйони військовополонених. Причиною цього було те, що свого часу СРСР не підписав ряд угод, які встановлювали правові норми ставлення до військовополонених і їх утримання: Гаазькі 1899 і 1907 років, Женевської міжнародних конвенцій від 27 липня 1929 року.

25 серпня 1931 р. Литвинов за дорученням ЦВК СРСР оприлюднив Декларацію, в якій відзначалось, що «Радянський Союз приєднується до конвенції про покращення становища поранених і хворих в діючих арміях, укладеної в Женеві 27 липня 1929 року… Згідно з постановою Центрального Виконав­чого Комітету СРСР від 12 травня 1930 р. це приєднання є остаточним і не потребує подальшої ратифікації», – вказувалося в документі.

У ноті від 25 листопада 1941 р. Наркомату іноземних справ СРСР до американського посольства в Радянському Союзі так аргументувалася відмова радянського уряду приєднатися до цієї конвенції: «…Радянський уряд, підтримуючи всі положення та принципи цієї конвенції, не може прийняти положення статті 9 конвенції, де встановлюється розміщення в таборах військовополонених за расовою приналежністю, що знаходяться у прямому протиріччі зі статтею 132 Конституції (Основного закону) СРСР. Саме тому Радянський уряд не може дати свою згоду на приєднання Радянського Союзу до Женевської конвенції 1929 року.»

Тож відповідальність за загибель радянських воїнів, що потрапили в полон, – не лише на совісті ватажків рейху, але й радянського керівництва, яке не виконувало загальноприйнятих зобов’язань перед власними військовослужбовцями. За наявності доброї волі і прагнення допомогти своїм громадянам лідери СРСР могли б апелювати до міжнародної громадськості, яка не полишала без уваги військовополонених інших країн.

Коли розпочалася війна Міжнародний Червоний Хрест також зробив спробу переконати радянське керівництво в необхідності надання продовольчої допомоги військовополоненим, але наштовхнувся на сталінську цинічну заяву: «У нас немає військовополонених, у нас є зрадники».

Суть трагедії наших військовополонених була ще й у тому, що вони стали жертвами протистояння тоталітарних режимів. Для фашистів наші полонені були носіями більшовизму, а для радянського керівництва - ворогами Батьківщини.

Нині про трагедію наших військовополонених у таборах розповідають численні документальні матеріали виставки, яка нещодавно розгорнута в одному із залів Національного музею історії Великої Вітчизняної війни.

Наші жителі, налякані жорстокими боями, численними переказами про звірства фашистів, боялися німців. З початком окупації багато з них покидали свої домівки і сім’ями йшли у лісові яри, копали схованки, де переховувались від окупантів. У них теплилася надія, що наші незабаром повернуться. Німецька влада разом з поліцаями зайнялася їх пошуками, вишукуючи там комуністів та комісарів.

Щоб забезпечити «правові» підстави здійснення геноциду на окупованих територіях, керівники третього рейху видали цілу низку розпоряджень, наказів, інструкцій. Одним із перших став наказ «Директива про поведінку з політичними комісарами», направлений у війська 8 січня 1941 р головнокомандуючим сухопутними військами генералом фон Браухічем. Наказ передбачав негайне фізичне знищення політпрацівників Червоної Армії та партійних працівників цивільних інституцій.

Перекази багатьох жителів Канева одностайно свідчать, що німці з бойових частин, які переважно складалися з робітників та селян, не були жорстокі до населення, вели себе порівняно спокійно, не займалися розстрілами, жаліли дітей, пригощали їх продуктами, шоколадом, цукерками, показували фото своїх рідних, пояснюючи, що б'ються дві системи, а ми, народ, змушені виконувати їх волю. Житель Канева Коваленко І.І. розповідав, що як зайшли німці, то жаліли дітей, давали шоколад, печиво. Але коли вони з братом якось без дозволу взяли у німця з кишені сигарети, він при матері навів на них рушницю і сказав, що якщо ще раз украдуть – розстріляє. Більше вони сигарет не брали...

Вже потім, коли прийшла німецька влада і було створено її атрибути: комендатура, гестапо, жандармерія і поліція - було всього. А під кінець війни, розлючені невдачами на фронтах, боротьбою з підпільниками та партизанськими загонами, численними жертвами, німці стали жорстоко мстити мирним жителям.

Мені розповідав житель Канева, що під час відступу до них у хату зайшли два відступаючі німці і попросили їсти. Їм сім’я зготувала, і коли вони поїли, один із німців підізвав одного із хлопців, і коли той підійшов, захватив сковороду і вилив на його груди розпечене масло. Потім вони почали сміятися… У цього чоловіка до цих пір болить серце.

Як буде описуватися у розділі спогадів жителів Канева про німецьку окупацію, під час боїв за Дніпро німці виселили жителів Канева у ближні села. Коли вони запримітили сім’ю, яка не виселилась, тому що було п’ятеро дітей, куди з ними йти у безвість, то німці прийшли в хату і вбили матір і її двоє дітей, одне з них було грудним. Троє інших устигли заховатися за піччю і вижили…

Як розповідала моя мати, Буренко Устина Омельківна (1896 р.н.), перед відступом із села Миколаївки, що знаходилось поблизу Сміли, у нашій хаті жили два німці. Якось вони розклали на столі карту і стали про щось радитись. Я був у колисці, мабуть був голодний і дуже кричав. Один німець не витримав, зірвав автомат і з криком "Уб’ю виродка!" хотів застрелити мене, але інший кинувся до нього і не дав цього зробити. Тоді він зірвав зі стелі колиску і пожбурив під припічок. Я замовк, а мати похолола. Думала, що мене вже немає. Коли німці заспокоїлися, вона швидко забрала мене звідти на піч. Слава Богу, - відійшов…

З німецькою окупацією (17.08.1941 по 31.01.1944) для канівчан, як і для всієї України, наступили важкі випробування. На початку окупації України прифронтові території були під юрисдикцією німецької армії, а потім, щоб на окупованих територіях відновити і підтримати порядок та громадське життя, за наказом Гітлера від 17 липня 1941 р. «Про громадське управління тимчасово окупованих територій на східних окупованих територіях» була встановлена необмежена німецька влада, основою якої був ordnung (порядок) і arbeit (робота). Це означало, що після закінчення бойових дій управління областями переходить від військових інстанцій до органів громадянської влади. На місцях нашвидкуруч була організована адміністрація з місцевих жителів, якою керувала німецька влада. Туди брали лояльних до німців людей, які займали лише дрібні адміністративні посади (сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай).

Всього за роки війни гітлерівська верхівка видала 52 директиви, де високопоставлені нацисти фактично благословили звірства на загарбаній радянській території. Декретом Гітлера від 20 серпня 1941 року вся територія України була поділена на п'ять окупаційних зон, які були під прямим правлінням німецького уряду. Наша місцевість входила до рейхкомісаріату "Україна" з центром у місті Рівне. Гауляйтером і оберпрезидентом було призначено фанатичного, жорстокого і нетерпимого нациста Еріха Коха, який був відомий своєю особливою ненавистю до слов'ян. У вересні 1941 р., у одній із промов перед своїм штабом він заявив: “Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхкомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України усіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців”. Його ставлення до нашого народу характеризувалося такими словами: “Якщо мені трапиться українець, достойний сидіти зі мною за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли”.

Територія окупаційної зони, яка знаходилася у відомості міністра по справах окупованих територій А.Розенберга, поділялася на генеральні округи, а вони, в свою чергу, – на округи. Декілька округів могли бути об’єднані в один, головний. На чолі кожного рейхкомісаріату був поставлений рейхкомісар, на чолі генерального округу – генералкомісар, на чолі округу – гебітскомісар. У липні був організований генеральний округ Київ у який входила Полтавська і Київська області (26 округів). Генералкомісаріат його знаходився у Києві.

Канів, який до війни належав до Київської області, ввійшов до складу гебітскомісаріату "Корсунь" генерального комісаріату "Київ".

Згідно з расовою доктриною нацистів, усі слов’яни були віднесені до «людей другого сорту», тому українців вважали майбутніми рабами німецьких колоністів. Один з гітлерівських посіпак так заявляв: “Немає ніякої вільної України… Ми тут не для того, щоб ощасливити цей народ”. Забезпечення населення, військовополонених харчуванням вважалося непотрібною справою. “Якщо українець зобов'язаний працювати, ми повинні забезпечити його фізичне існування, аж ніяк не з сентиментальних почуттів, а з твердого господарського розрахунку “ (З листування німецької адміністрації в грудні 1941 р.).

Ще напередодні війни в Радянській Україні планувалося встановити так званий «новий порядок», в основі якого лежало позбавлення населення будь-яких громадянських прав. Головна мета цього порядку – примусити українців працювати на Німеччину. З України планувалося вивезти всі матеріальні ресурси, культурні цінності, перетворити окуповані території у «мертву зону». Тому створена на Канівщині адміністрація суворо дотримувалася графіка вивезення награбованого до Німеччини.

Цілі окупантів були суворі: “Одержати для Німеччини якомога більше продуктів харчування і нафти – така головна економічна мета компанії” (мова документа). Була реконструйована залізнична станція під європейську колію для вивезення продуктів у Німеччину, визначені різні види поборів з населення. Найважчий з них – звільнення від “жидо-більшовицької влади.” З перших днів окупації німці стали арештовувати і розстрілювати актив міста, що залишився, комуністів, комсомольців, євреїв. Загалом було розстріляно близько 120 мирних жителів. Серед інших були розстріляні колгоспник В.К. Підгайний, військовослужбовець Д.С. Бойченко та ін. У перші дні окупації на тимчасово окупованій території України загинуло понад 5 265 000 мирних громадян і військовополонених.

За розпорядженням міністра Розенберга, всі жителі окупованих територій повинні працювати щоденно по 10 годин, в тому числі 8 - на Німеччину. Окупанти вибирали сільських, волосних і районних старост, назначали поліцію з осіб, які симпатизували німецькій владі, а також ставили своїх наглядачів "нового порядку" в волостях - шефів-комендантів, які опиралися на сільську поліцію і старост, мали спеціальну жандармерію у кількості до п'ятдесяти чоловік. Так, в селі Степанці шефом-комендантом був Бастин, а в Таганчі - Кребель. Корсунським гебітскомісаром деякий час був Лорман, а Кребель і Крауз – комендантами сільгоспінспекції, яка займалась постачанням продуктів для рейху, а Блюм керував жандармерією…

 Директивою від 28 липня було наказано використовувати робочу силу місцевого населення у фронтовому районі без оплати, а 23 серпня на окупованих територіях було видано директиву про введення каральних мір до місцевого населення, де сказано:

- хто вчинить злочин проти німецької держави або встановленої в східних областях вищої виконавчої влади;

- хто навмисне пошкодить будинки, зайняті німецькими властями, речі, що їх використовують німецькі власті і громадські установи;

- хто ворожою і підбурювальною діяльністю збуджує антинімецькі настрої;

- хто закликає або підбурює до невиконання виданих німецькою владою постанов і розпоряджень;

- хто спонуканий національною ворожнечею, вчинить якесь насильство;

- хто вчинить насильство проти військовослужбовця німецької армії або її союзника, співробітника поліції, включаючи і допоміжні сили, особи, що відбуває державну, трудову повинність, німецького чиновника чи співробітника органів німецької влади або члена НСДАП;

- хто навмисне вчинить підпал, завдавши цим шкоди німецькій державі, майну імперського німця або особи німецької національності, той буде покараний смертю або, при пом’якшуючих провину обставинах, - каторжними роботами.

 З вересня в Каневі було встановлено окупаційний режим, який забороняв жителям:

- заходити у чужі будинки, на чужі земельні ділянки;

- з 19.00 до 5.00 населенню забороняється знаходитися не в своїх квартирах;

- з 10.00 до 5.00 - включати світло. Дійсним був тільки німецький літній час;

- потрібно негайно доставити у місцеву комендатуру зброю, бойові припаси, вибухонебезпечні припаси, військову амуніцію, оснащення служб зв’язку, сюди ж заявляти про всякого роду автомототранспорт;

- хто укриває військовослужбовців Червоної Армії, комісарів, діячів партії у формі або в штатському одягу – будуть каратися смертю;

- державне і суспільне майно належить германським властям;

- директори, завідуючі, уповноважені і службовці заводів, складів, млинів і майстерень і т.д. повинні негайно з’явитися у місцеву комендатуру;

- у випадку, коли немає директорів, повинні з’явитися їх замісники;

- комендатура повинна прийняти усі міри для того, щоб усі підприємства поновили свою роботу;

- комендатурою назначається міська управа, до якої повинно звертатися населення по усіх цивільних питаннях;

- розпорядження міської управи належать негайному виконанню.

Першим наказом було оголошено про придушення комуністичного повстанського руху. Всякий випадок протистояння німецьким окупаційним властям, незалежно від обставин, вважається як прояв комуністичного протистояння.

При цьому слід враховувати, що в той час людське життя нічого не варте, і страхальні дії можуть бути досягнуті тільки крайньою жорстокістю. У якості викупу за життя одного вбитого німецького солдата повинна вважатися смертна кара 50-100 комуністів. Був вивішений наказ знести до комендатури усі радіоприймачі і зброю. У випадку недозволеного зберігання зброї, як правило, виносився смертний вирок.

Згодом, 10 жовтня 1941 року був виданий наказ про введення в дію системи заложників і смертної кари за пошкодження засобів зв’язку. Якщо винного не вдавалося знайти – розстрілювати заложників у населених пунктах числом жителів до 1000 – п’ять, а більше тисячі – десять чоловік. З арештованих по можливості 50 % повинно бути євреїв, а інших 50 % – українців, руських, поляків та ін.

Після відходу бойових частин у Канів прибула німецька влада, яка організувала адміністрацію і поліцію, почала наводити свої порядки. Однак серед канівчан знайшлися ті, що покладали великі надії на німецьку владу, як визволителів з-під комуністичного режиму. Як пише у своїй книзі “Святиня” З.Тарахан-Береза, у Каневі знайшлися люди, які взяли на себе відповідальність за налагодження життя міста. Такими, за спогадами старожилів були Блажевський, Глушко, Гринник, Цінько та ін. Окрилені передчуттям свободи, яка, як на їх погляд, мала настати на Україні після падіння сталінського режиму, вони активно взялися будувати нове життя з усіма атрибутами української державності. Та марними були їх сподівання. Німецька влада не хотіла створювати українську державу. Використавши на перших порах, згодом фашисти їх всіх знищили.

Як зазначає колишній директор музею Т.Г.Шевченка Ігор Ліховий, слідом за наступаючими частинами вермахту до Канева прийшла одна з похідних груп ОУН, головним завданням якої було повсюдно на звільнених від більшовиків і ще не зайнятих німцями територіях організувати українське цивільне самоврядування. До складу похідної групи ОУН Бандери входило троє молодих людей, які мали досвід активної націоналістичної діяльності, відомих за своїми псевдо як "Овсієнко", "Віктор" і "Мар'ян" – усі з Галичини. Вони пробули у місті до зими 1942 року, до зміни армійської фронтової адміністрації нацистської партійної влади, яка не терпіла будь-якої влади, окрім німецької, і налагодивши осередок ОУН у місті, зважаючи на небезпеку, назавжди зникли з міста.

За наказом Гебіткомісара на Канівщині було знищено всі пам’ятники Леніну і Сталіну, вилучено «усі совєтські сімволи», перейменовано вулиці.

Із відновленням роботи повітової і міської управи організувалася поліція, відділ народної освіти, лікарня, біржа праці, банк, заготконтора, лісопилка, лазня. Над будинком повітової управи замайорів синьо-жовтий український прапор з тризубом. Документи стали затверджуватися печаткою з зображенням тризуба і написом "Канівська повітова управа". У кабінеті повітового старости висів портрет Степана Бандери, а також фюрера Адольфа Гітлера, як цього вимагала німецька влада.

Для організації освіти нова влада зібрала учительську конференцію, яка відбулася в кінці вересня 1941 року у приміщенні СШ №1, що по вул. Воровського. Порядок денний був таким: "Завдання вчителів Канівського району у справі будівництва нової української держави". На конференцію прибуло близько 120 вчителів району та міста, які працювали ще з довоєнних часів. На зібранні виступили заступник повітового старости Мартинюк С.І., член проводу ОУН "Овсієнко", бургомістр Корсуня. Говорили про завдання вчителів в організації народної освіти, про те, що у Каневі знаходиться могила Т.Г.Шевченка, у зв'язку з чим варто було б зробити Канів обласним центром, а також згадали українських ОУНівців С.Петлюру, Н.Махна, С.Бандеру, М.Скрипника, Остапа Вишню. Говорили про впровадження у школах вітання "Слава Україні!", вивчення гімну "Ще не вмерла Україна", грунтовне вивчення української мови, релігійних вірувань тощо.

У місті деякий час працювала друкарня та виходила газета, яка називалася "Шевченкове слово". Редактором газети став колишній викладач Канівського педучилища, як переказують, людина неординарних здібностей і непересічної хоробрості. Він визволив з Дарницького концтабору понад два десятки в'язнів, особисто взяв на поруки і привіз у Канів до своїх родин. Це були канівські чоловіки й хлопці, які після мобілізації відразу ж потрапили в оточення, а згодом у полон і мали загинути за колючим дротом, як це сталося з мільйонами їх ровесників.

Окупанти дозволили відкрити закриті більшовицькою владою храми, але робили все, аби не допустити створення єдиної православної церкви, яка б стала об'єднуючим фактором для українців. Щоб схилити канівчан на свій бік, окупанти відкрили службу в Успенському соборі, який ще з початку 30-х років стояв закритий, і за активного сприяння радянської влади був доведений до аварійного стану. Невдовзі з дозволу німецької влади він був відремонтований і там почав правити священик Української автокефальної церкви, колишній капітан Дніпровського пароплавства Іван Заварацький, людина складної долі і пастирського покликання.

Як описує З.Тарахан-Береза у своїй книзі «Святиня», на прохання повітового старости канівський учитель і колишній бібліотекар Державного заповідника "Могила Шевченка" Дмитро Васильович Лебедко взяв на себе обов'язки директора музею на Тарасовій горі, оскільки покинутий напризволяще храм культури потрапив у поле зору охочих до чужого майна канівських і пекарських дядьків. Музейній колекції загрожувала участь інших музеїв України, розграбованих як окупантами, так і місцевими мародерами, що грабували їх, прикриваючись міркуваннями "щоб не дісталося ворогу".

Було введено обмеження на громадські організації, особливо "Просвіту", було заборонено будь-які зібрання, не ініційовані окупаційною владою.

У місті були закриті школи, залишені лише початкові (до 2 кл.). Місцева влада видала розпорядження про впорядкування у населених пунктах цвинтарів, заборону випасання на них худоби, а також заборонила гуляти молоді у нічний час. У місті і навколишніх селах було введено комендантський час, хто з'явиться на вулиці пізніше цього часу, буде заарештований.

Скрізь німецька влада поставила старост з місцевого населення, які були лояльними до нової влади і організуючим осередком серед населення. У Каневі була сформована управа на чолі з старостою (бургомістром), обов'язки якого почергово виконували учитель Ігнатенко В.М. і Ядловський В.І., секретарями були Гребенюк І.П. і Вербицький М.П. Органом самоуправління стала Канівська повітова управа (райуправа), до якої входили добре знані на Канівщині люди, відомі своїм українством, зокрема: Глушко А.Ю. – повітовий староста, Гринник І.К. - директор лісництва, Грегуль Я.Д. і Мартинюк С.І. – заступники повітового старости, Тарасюк – начальник біржі праці, Туз С.А. – старший агроном земвідділу, Калініченко П.Д. – секретар райуправи, Ахтирко І.П. – директор відділення банку, Скорина І.П. – фельдшер, який завідував райлікарнею.

Через рік, з 23.06.1942 року від гебітскомісаріату Корсуня отримав посаду старости Канева В.І. Ядловський, про що було вказано у документі: "Цим я стверджую призначення Вас на посаду старости села міста Канів, район Канів. Я сподіваюсь, що ви так само, як і досі, виконуватимете свої обов'язки – та допоможете всіма силами у відбудові України, на благо українського народу – а значить на користь сім'ї народів Європи".

У кожному кутку Канева був свій староста. Наприклад, як пригадують місцеві жителі, старостою Сельця був Ядловський Василь Іванович, про якого є різні думки. Одні вказують, що був поганий, а інші – добрий. Як розповідає його внук, Ядловський Сергій Іванович (1954 р.н.), його дід був чоловіком двометрового зросту, до війни працював управляючим канівського банку. Він не встиг евакуюватися і канівські люди поставили його старостою. Як міг допомагав людям: попереджував коли намічалися облави, виручав людей у скрутних становищах. Однак він не міг відкрито протистояти німцям і виконував їхні накази, чим згодом і поплатився. У 1945 році його засудили до ув'язнення. Пішов по етапу і в дорозі помер. Старостою Копанів був Войтецький. На вулиці Кірова - поліцай Мідник. Старостою села Яблунів був Олійник Володимир, у нього було 2 поліцаї і молодь, яка патрулювала село. Його згодом забрали з собою партизани у ліс (у нього було 6 дітей) і в 1944 році він повернувся у село. Після нього став старостою села Григорій Куча.

До війни у Каневі діяло три колгоспи: ім. Калініна (де нове кладовище), ім. Леніна (біля сільгосптехніки) і в Костянці. З них були організовані громгоспи, де люди працювали без оплати з 6 ранку до вечора. Оплату обіцяли тоді, коли зберуть урожай.

Для сільських жителів Канівського району першими наказами була заборона різати і продавати свиней та корів, переходити з села в село без дозволу. Наділяти землю селянам окупанти не намагалися, а для організації постачання Німеччини сільськогосподарськими продуктами скористалися колишніми колгоспами, які також назвали громгоспами (“громадські господарства”). Так було легше відбирати у людей продукти землеробства. Німецька влада вирішила так: “Земля буде поділена насамперед так: не менш як 50 га між німцями, 10 га між працездатними рабами місцевого населення”. За найменшу провину – по спині батогом, за непокору – у гестапо, а там табір, розстріл чи Німеччина…

В обіг була введена німецька грошова валюта: у Каневі ходили рейхсмарки та поштові марки з портретом фюрера з написом "UKRAINE" та "DEUTSHESREICH". За закуплені у селян продукти чи худобу німецька адміністрація платила так званими карбованцями Українського емісійного банку, які не мали ніякої купівельної цінності (див. фото 8). Більш цінними вважалися німецькі марки, випущені для розрахунку тільки на окупованій території, а також наші радянські, рідні рублі – які найбільше цінувалися населенням і зберегли свою цінність аж до грошової реформи 1946 року.

З нашими людьми німецькі власті вели себе як окупанти, які прийшли навести у країні німецький порядок. На усіх будинках німецькою мовою були написані таблички, які вказували кількість чоловіків (навіть дітей).

Як розповідає житель Канева Хорошук Анатолій Васильович (1941 р.н.), у Степанцях управляючим громгоспом був німець Бастіян. Він примушував селян добросовісно працювати. Люди повинні були працювати 10 годин в день; виходити на роботу о 6 год. ранку і працювати до заходу сонця, а хто запізнювався, той отримував нагаєм по спині. Цей колгосп працював до приходу наших. Наші вже були за Дніпром, а управляючий все продовжував гнати людей на роботу. Люди йому й кажуть: "Пане! Наші вже за Дніпром, що ти все б'єш!" А він їм відповідав: "А якщо ваші прийдуть, то що, не потрібно сіяти чи орати?”

У Бобриці німецький керуючий “громадського господарства” посіяв баштан, а люди йому й кажуть: "Пане! Красти будуть, бо це лакома річ…" А він запитав – а що таке красти? Йому й роз'яснили, що й до чого. Тоді він поставив по обидва кінці поля дві шибениці і люди обходили його десятою дорогою. У селах провели селекцію скоту. Громгоспівських корів, які давали мало молока, обміняли у селян на тих, що дають добрі надої. Обгородили декілька гарних пасовиськ колючим дротом і по черзі там випасали корів.

Одна жінка пожалілася керуючому, що важко жити, чоловік не платить аліменти на дітей. До війни вона їх отримувала і якось зводила кінці з кінцями, а зараз нічим прогодувати дітей. Він визвав до себе її чоловіка, підніс до носа йому пістолет і наказав: "Якщо до вечора їй не заплатиш – розстріляю". До вечора у неї було усе, він справно їй платив аліменти аж до приходу наших. Коли наші зайшли – знову перестав платити…

Комендатура у Каневі розміщувалася у домі Мейлаха – перукаря (що біля сучасного магазину "Ветеран"), де був великий підвал. Там жив комендант міста майор Кребель. Він налагодив життя міста, організував поліцію, передавши їй право управління містом. Як згадують жителі, це був худорлявий, випещений, красивий білявий німець. Завжди ходив чисто вдягнений у німецьку форму, на голові - високий чорний кашкет. Часто їздив на бричці на залізничну станцію, за ним сиділи два солдати, а за бричкою бігли дві великі вівчарки. Дуже любив порядок, завжди ходив з канчуком. Коли по дорозі чиїсь коні повозки нагадять на дорогу – немилосердно бив батогом.

 Згодом, в 1943 р., після посилення партизанського руху його забрали в Корсунь і замість нього залишився групенфюрер Блюм, який продовжував політику Кребеля. Зовні - це була повна протилежність Кребелю - присадкуватий, повний.

Жандармерія знаходилася на площі Леніна у будинку (поряд з сучасною перукарнею, що біля музею Гайдара, нині на його місці стоїть двоповерховий житловий будинок). Поліція розміщувалася по вул. Воровського у будинку медучилища (не зберігся). У ньому був великий напівпідвал, який інколи використовувався під в'язницю.

Відповідальним за неї був Мінченко Олександр Якович, який, за переказами жителів, був непоганий, часто сповіщав жителів про облави, декому допомагав тікати з в'язниці. Він жив у будинку, який його батько викупив у євреїв. Він заново перебудував цей дім і розмістив у ньому пивний магазин. У 1932 році радянська влада цей будинок відібрала, а коли зайшли німці - віддали йому назад. Там був облаштований німецький ресторан. Після війни у цьому будинку був продуктовий магазин, а з 1991 року – магазин «Ветеран». Нині у ньому знаходиться магазин підприємця Якименко С.М.

Перекладачем у комендатурі служив Герман (Гершман), який згодом став керувати підпільною організацією. Як розповідає жителька міста Однорог О. А., він воював у Червоній Армії, а коли потрапив у полон, то звідти втік, узяв німецькі документи і з ними опинився в Каневі. Він добре знав німецьку мову і будучи євреєм, зміг видати себе за німця. Успішно працював у комендатурі, допомагаючи підпільникам, людям. У 1942 р. він оженився на місцевій жительці Катерині Гаяр, яка хотіла вийти заміж за німця і мати пошану та високе положення. На весіллі гуляли усі німці. Місцеві жителі догадувалися, що він єврей (у них є звичка носити квіти корінцями вгору під рукою, а він їх також так носив). Одного разу зустрів біля Спаської церкви свого однополчанина, який, впізнавши його, підійшов і вигукнув: - "Ну ти й Гершко! Ти й тут прижився!" Герман пригрозив йому, щоб він мовчав і запропонував йти у поліцаї. Той на словах погодився, але згодом видав його німцям, розповівши, що він єврей. Германа посадили у Велику тюрму (стояла на місці РБК) і довго катували, а потім розстріляли через дверний отвір і поховали за тюрмою.

Найбільше людей розстрілювали в кінці війни у приміщенні жандармерії, яке стояло біля сучасного готелю. Це був одноповерховий будинок, де під кінець війни жив новий комендант міста Блюм. Хто туди потрапляв, той назад уже не вертався. Після війни при будівництві готелю біля цього будинку розкопали великий насипаний пагорб, де знайшли останки багатьох розстріляних канівчан. Їх сяк-так перепоховали далі по дорозі, під грушу.

Набори у поліцію

Протягом 1941 року на стовпах вивішували об'яви такого змісту: "Проводиться набір в українську поліцію. Вимоги: здорові чоловіки віком від 18 до 45 років, ріст не менше 1,65 м, бездоганне минуле у моральному і політичному відношенні". Набирали як з міського населення, так і з навколишніх сіл. У Каневі було багато тих, хто у пошуках вигоди або збагачення йшов у поліцаї. Однак згодом набір у поліцію зменшився, багато чоловіків не хотіло туди йти зважаючи на розстріли мирних жителів, відповідальність за невиконання наказів смертю, тому кандидатури з місцевих жителів вибирав сам начальник поліції. Вони приходили додому і змушували йти у поліцію силою. Наприклад, як розповідав поліцай Суденко І. (йому тоді було років 17), зайшли до нього додому комендант, староста, начальник поліції, перекладач і запропонували йти у поліцаї. Попередили, якщо відмовиться, то заберуть у концтабір. Він і пішов, а куди ж діватися.

На Парковій вулиці старі люди, які пережили війну, розповідали своїм дітям як набирали у поліцію. Німці збирали молодих людей і агітували йти у поліцію. Того хто відмовлявся – відводили вбік і на очах інших розстрілювали. Потім усе починалося спочатку. Люди просто змушені були йти у поліцаї. Взагалі, хто був непримиримий до німців, до нової влади не жили довго. Їх розстрілювали першими.

Всього у канівській поліції було чоловік 15-20. На Монастирку був один поліцай, а на Костянці, як переказують місцеві жителі, був Хома Галушка. Поліцаї часто трусили у людей горілку і Галушка нерідко бродив п'яний по Каневу. Він волік за собою карабін примовляючи: "Хоч і лихо, аби тихо". На Копанях було чотири поліцаї. У с. Яблуневі їх було 2-3. Німці, які не знали людей у місті, здійснювали лише загальне керівництво, контролювали поліцаї. Усі розправи над місцевим населенням чинили поліцаї. Для людей вони були основним злом, тому що знали усіх в обличчя, хто є хто. Служили німцям самовіддано, відпрацьовували свою зарплату на совість: виганяли людей на роботу, слідкували за порядком у місті, виявляли комуністів, підпільників та євреїв і здавали їх у гестапо. Вірно служили владі, тому що знали, що за найменшу підозру – розстріл.

У поліції висів портрет Гітлера, який дивився строго, майже лиховісно. Він був у розмальованому кашкеті, насунутому на очі. Наказ, який висів поряд, повідомляв про те, що жителям міста заборонялося ходити по вулиці влітку від 20 години вечора до 5 години ранку за німецьким часом, а взимку – від 18 год. Порушники цього наказу будуть розстріляні. Взагалі, за кожну провину – розстріл. Цим влада залякувала місцевих жителів, змушувала до покори. Усі чоловіки у віці від 15 до 60 років повинні з'явитися на реєстрацію в домоуправління своїх районів. Будь-який житель є відповідальним за кожний акт саботажу. Було введено інститут заложників, коли за вбивство кожного німця розстрілювали десяток місцевих жителів-активістів.

Начальником поліції став Готліб, який до війни працював у військкоматі водовозом. За переказами, до війни завжди ходив у дранті, знав усіх людей і був німецьким шпигуном. Коли прийшли німці, він видав багато людей. Як зазначає житель Канева В. Шквиря, лютування поліцаїв викликали численні нарікання та протести канівчан. Влада не могла з цим миритися і для того, щоб трохи їх присмирити, Готліб, за наказом німецької влади, стратив двох поліцаїв, які були вже дуже люті. Їх прив'язали до двох дерев за ноги і роздерли.

Як переказує жителька міста Грибенко (Собченко) Марія Іванівна (1924 р. н.), Готліба вбили самі поліцаї за те, що у однієї жінки забрав собі свиню під виглядом, що бере її для коменданта міста. Коли жінка прийшла на це жалітися коменданту, то Готліб почав невірно перекладати йому. Один німець, який сидів поруч, знав нашу мову і сказав, що він перекладає не те, що говорить жінка… Коли поліцаї пішли в облаву на партизанів у Пекарях, його там свої і вбили.

Оскільки у перші роки війни територія Канівщини була відносно спокійна, гестапо навідувалося сюди не часто. Але після вбивства партизанами німецького перекладача Венгера воно провело серію арештів і розстрілів мирних жителів.

Коли Готліба було вбито, начальником поліції став поліцай Семенович. Як пригадують до цих пір люди, то була велика наволоч, сам розстрілював жителів. Жив він по вул. Свердлова навпроти Красного Яру по лівій стороні. Була у нього наймичка Шура Кека (вулична назва), яка також видавала багато людей Канева в Німеччину. Після Семеновича начальником поліції став Аристарх Білий, за переказами, найлютіший і найстрашніший з усіх. Жителі згадують, що він здав німцям пів-Канева. Дуже знущався над людьми, яких допитували і били у поліції, постійно ходив по місту з закачаними рукавами, вівчаркою на цепку і пістолетом. Що не по його - зразу бив нагайкою по спині, в кінець якої була вшита сталева кулька. Бувало, що й перебивав ключиці... Як згадує житель міста Грозовський В., бувши ще хлопчиком, він вчився на чоботаря. Одного разу А. Білий до них приніс лагодити свого канчука, який був із сириці, в його кінці була зашита в шкіру металева кулька (тому і порвався). Був такий страшний людям, що як тільки з'являвся на базарі – увесь люд розбігався хто куди.

 Накази по місту вивішувалися на стовпах. Спочатку накази друкувалися на трьох мовах: російській, українській та німецькій. Потім на двох: великими – українською і дрібно на німецькій, а згодом навпаки, великими на німецькій і дрібно - українською. Інколи писалися об'яви построчно – рядок німецькою, рядок українською. У цих наказах і об'явах зосереджувалося усе важливе, від них залежало життя і смерть жителів. За усякі провини була одна кара – смерть.

Висів наказ і про те, щоб люди не розтоплювали печі порохом, якого валялося скрізь вдосталь. Це були жовтуваті прутки, загорнуті у папір сантиметрів 40 довжиною. В залежності від вогкості порох у печі тлів, горів, а було й так, що вибухав. Хтось із сусідів доніс на жительку Костянця, бабку Прудку Мелашку, що вона розтоплює порохом піч. Приїхали два поліцаї на велосипедах, поклали бабку на лавку і побили її шомполами. Вона так кричала несамовито на всю вулицю, що з того часу більше ніхто порохом не розтоплював…

Розстріли мирних жителів.

Основною ціллю загарбників на окупованих територіях було винищення носіїв комуністичної та націоналістичної ідеології. Щоб скоріше очистити суспільство від старої влади, німці запровадили по всій Україні, а також на території Черкащини, режим жорстокого терору. Для масового знищення було створено спеціальні, т.зв. концентраційні табори, де за неповними даними нацисти знищили понад 50 тис. черкасців, не рахуючи військовополонених, з останніми – близько 100 тисяч.

У нашому місті німецька влада розпочала розстрілювати комуністичний актив. Поряд із виловлюванням євреїв і циган, відбувалися постійні арешти комісарів, комуністів, радянських активістів, комсомольців, причому арештовували без усякої перевірки по першому доносу (що для народу, починаючи з 1937 року, вже було знайоме, і чуже гестапо було таким же як і НКВС). Горе тому, у кого був ворог, або хто-небудь вам заздрив. Усіх мели однією мітлою. З 113 425 членів КП(б)У (за архівними документами здебільшого робітників і селян), які з тих чи інших причин опинилися на тимчасово окупованій території України, десятки тисяч потрапили у полон. З них 46500 комуністів були розстріляні. Всього на Україні було розстріляно і знищено близько 4 млн. 497 тис. чоловік.  В Канівському районі було розстріляно 482 чоловіка.

У Каневі перший концтабір для полонених солдат і активістів-комуністів знаходився у старому польському костьолі (на території сучасного училища культури. Нині - зруйнований). Перші розстріли були наймасовіші. Там біля колишнього старовинного графського будинку, де колись жили польські ксьондзи, з його правого боку є закиданий рів, у якому й до цього часу лежать останки розстріляних мирних жителів. Згодом в’язнів перевели у в'язницю, що знаходилася на площі Леніна. Під кінець війни основні масові розстріли євреїв, підпільників та мирних жителів відбувалися за Каневом, у Берестовецькому яру.

Особливо німці лютували проти євреїв. У той час записи у паспорті мали рішуче значення. У радянському паспорті, у графі "5" обов'язково вказувалася національність, і це стало причиною смерті для сотнів тисяч євреїв та циган. Протягом війни було утворено на Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. У перші дні війни було знищено 30 тис. євреїв, яких розстрілювали у вівторок і п’ятницю кожного тижня у Бабиному Яру в Києві. За кілька місяців окупації України німці знищили приблизно 850 тис. євреїв, а всього за роки війни у Радянському Союзі було винищено близько півтора мільйона євреїв.

У Корсунському гебітскомісаріаті, куди входив і Канів, було два єврейських гетто: у Корсуні було основне, а в Таганчі - допоміжне, на місці дитячої колонії.

До війни у Каневі було багато єврейського населення. Вони працювали по обслуговуванню населення, у торгівлі, були керівниками установ, лікували, вчителювали. Між собою жили дружно. Як згадують жителі, було й так, що гостра на язик Маня Польська, яка працювала у ларку, відпускала товар тільки тоді, коли у черзі відпустить своїх, що викликало незадоволення населення. Вона їм наказувала: “Ви всі у нас у мішку, тільки не зав'язані…”

Під час відступу наших військ багатші євреї виїхали за Урал, але більшість – старі люди, діти та жінки залишилися у місті. Після організації німецької влади було вивішено листівку, у якій строго наказано усім євреям терміново з'явитися на реєстрацію до поліції (що навпроти нинішньої музичної школи). Листівки з цими наказами постійно вивішувалися у людних місцях. Це був один із засобів керування окупаційної влади. В об’явах погрожували розстрілом тим, хто буде укривати євреїв чи грабувати їх житла. Текст листівок був друкований українською і німецькою мовами.

При першій масовій облаві євреям, що залишилися у місті, жінкам, дітям, старим та немічним німецькі власті назначили день, оголосили узяти все найцінніше і прийти до поліції. Дозволили взяти з собою теплі речі, документи, цінні папери, цінності і таке інше. Хто не з'явиться – розстріл.

Їх зібрали на площі Леніна і відвели до поліції (напроти музичної школи стояв будинок, де колись було медучилище). Попередили, що відвезуть на батьківщину, у Палестину. Багато євреїв здогадувалися, для чого їх збирають, і навіть (як зазначає житель міста Терещенко Є.Г.) хотіли зібратися у хаті, натопити піч, закрити заслінку і вчадіти, щоб не терпіти муки. Однак дехто був проти, у них ще теплилася надія, що все якось обійдеться. Тоді Маня Польська казала нашим людям: "Німці з нас почали, а вами будуть закінчувати!"

Євреї декілька днів слухняно сиділи у поліції (їх було десь до 113 чоловік) і чекали на машини. На грудях і на спині у них були нашиті жовті кола. Йшли дні, а їх все не везли, чекали поки зберуть усіх. У поліції їх не годували, і вони через паркан просили у місцевих жителів хліба, їсти. В годину лиха люди їх жаліли і допомагали чим могли.

Нарешті вранці, днів через три-чотири їх завантажили на машини ("чорні ворони") і вивезли з Канева. Як згадують очевидці, машини зупинились біля Берестовецького яру, німці про щось порадились і повезли на Київ у Бабин Яр. Щоб не було зайвих розмов, там розстріляли і нашого шофера, який їх віз. Про це розповів один єврей, якому вдалося звідти втекти. Згодом тих, кого знаходили, збирали у велике гетто, яке було у Таганчі, а потім везли у гетто до Корсуня і там розстрілювали у Різаному яру, який знаходиться при в'їзді у місто по дорозі на Канів. Пізніше їх вже нікуди не везли, а розстрілювали у Костянецькому та Кублицькому яру, зриваючи схили і привалюючи трупи землею.

У місті німці і поліцаї постійно перевіряли аусвайси, паспорти, робили облави, могли зупинити будь-кого, хто для них був підозрілий. Згодом на парканах були вивішені об'яви про те, що хто вкаже німцям на євреїв чи політпрацівників, отримає винагороду 10 000 крб. продуктами чи отримає корову.

Було й так, що євреїв у місті виказували деякі жителі, які затаїли на них незадоволення чи заради винагороди. Так було розстріляно разом з двома дітьми дружину Цапа Івана, яка зізналася, що вона єврейка, невістку-єврейку Терещенка з двома дітьми. Старі люди до цього часу пам'ятають, як поліцаї впрягли у воза досить ошатну єврейку і, поганяючи нею, роз'їжджали по місту. Один з поліцаїв, що був одружений з єврейкою (як пригадують, досить красивою), видав німцям свою дружину, яка разом з дитиною була розстріляна...

Однак основне населення нашого міста не брало участі у цьому народовбивстві. Відомо багато фактів допомоги та рятування їх українцями. Як розповідає житель міста Федоренко Василь Іванович (1942 р.н.), його мати, Федоренко Ольга Петрівна (1911 р.н.), жителька вул. Кірова 10 (нині вул. Коцюбинського, 6), під час окупації, маючи своїх чотирьох дітей, переховувала єврейську дівчинку (років 14-15) до приходу наших військ. Батьків дівчинки розстріляли німці. Після війни її забрали родичі. Сім’я канівського годинникаря Чорного Семена Федоровича (1935 р.н.), жителя Костюківки, який під час війни жив на Кіровоградщині, також усю війну переховувала у себе бухгалтера села, єврея. Сім’я Міненко Л. до приходу наших переховувала єврейку, дружину канівського лікаря.

На Україні десять тисяч євреїв було врятовано і переховано, незважаючи на те, що за це карали смертю. Нині близько 2 тис. людей одержали звання "Праведники України".

Життя населення в окупації.

Для організації збору продуктів для рейху скрізь по селах і містах німці стали налагоджувати роботу громгоспів і дрібних підприємств. У Каневі під час окупації працювали два громгоспи і заготівельний пункт, де працювала молодь та інші жителі. У численних листівках і газетах писалося: "Мільйони німецьких селян і робочих найкращим чином виконують свої обов’язки. Українці, виконуйте свої обов’язки і старанно працюйте!" 3 жовтня у своїй промові Адольф Гітлер сказав: "Ми ставимо увесь континент на службу нашої боротьби проти більшовиків. Українець, твоє місце – поряд з Германією у боротьбі за кращу Європу!" У листівках писалося, що кожний житель міста зобов'язаний про все підозріле зразу ж сповіщати у німецьку поліцію або комендатуру. Були також об'яви про те, що всі теплі речі, особливо биті валянки належать реквізиції. Носити їх жителям заборонялося.

В окупованій Україні видавалася газета "Українське слово", однак незабаром вона була закрита, тому що ратувала за самостійну Україну ("На Україні по-українськи"), згодом вийшла нова газета "Нове українське слово" (див. додаток). Щоб викорінити комуністичну ідеологію, німці палили книжки з бібліотек.

В той час у побуті були нові українські (зелені) гроші: одна німецька марка рівнялася десяти радянським карбованцям (див. додаток). Як переказують місцеві жителі, у Каневі в ходу були в основному марки. Вони були жовто-коричневі з орлом і свастикою, вдвоє менші за нашого великого карбованця, який подекуди також був у ходу.

У великих містах, які не постачалися сільськогосподарськими продуктами, почав поширюватися голод. Ціни швидко пішли вгору, зокрема, у Києві ціна сірників дорівнювала 10 крб. за коробку, буханка хліба на базарі коштувала 1230 крб., стакан пшона – 20 крб., 10 картоплин – 35 крб., фунт сала - 700 крб. За роки війни у Києві померло від голоду 60 % населення. Однак у Каневі особливого голоду не було. При відступу наших військ залишилися незібрані поля, які не встигли спалити і місцеві жителі запасалися з них на зиму зерном, овочами.

Була відкрита Українська церква (правив батюшка Заварацький), розпочали працювати і міські заклади культури. Канівська молодь часто ходила у міський клуб, який знаходився у старому польському костьолі (на території сучасного училища). На місці сучасного РБК був також міський клуб, у якому під час окупації продовжував працювати драмгурток, який показував населенню і німцям українські вистави.

 Дід жителя міста Собченка О.М. під час війни працював завклубом, який знаходився за старою тюрмою (на місці сучасного РБК), а також працював у кінотеатрі кіномеханіком і контролером. Кінотеатр знаходився на місці колишньої пошти (що на площі Леніна), а на території сучасного училища культури у будинку, де живуть його викладачі, як згадують жителі, був клуб, де працювали гуртки. Ставилися при німцях і вистави драмгуртка. Особливо популярною серед жителів міста та німців була вистава "Вій" за М.Гоголем. Як пригадують очевидці, по ходу дії у першій виставі на сцену винесли труну з відьмою, німці дуже перелякалися і з криком "Юда" стали тікати з зали. Вони стовпилися біля дверей і ледве звідти вирвалися. У виставах тоді грала міська молодь: Висоцька, Путій та ін. Керував театром Гонтар Сергій. Серед місцевих акторів виділявся Бузницький. Одного разу, коли показували виставу про євреїв, він переодягнувся і загримувався під єврея. Коли увійшов у роль і проголосив на сцені свій монолог "Дай бог вам сорок хаті, а в них сорок краваті, і щоб вас кидали з краваті на краваті сорок раз", німці це не витримали, і з криком "Юда!" схватилися за пістолети і стали стріляти у стелю, потім кинулися на сцену, щоб його пристрелити. Дід ледве встиг заховати актора у лаштунках під матрасами…

Музей Т. Шевченка в роки війни

В той час німці писали: “Ніякі історичні або культурні цінності на Сході не мають значення”. Однак як описує З.Тарахан-Береза у книзі “Святиня”, з метою привернення канівчан на бік окупантів був відкритий музей Шевченка, який працював два роки. Його директором став житель Бессарабії Дмитро Васильович Лебедко (1901 – 26.1.1948), який у важкі роки війни був його організатором і хранителем. Він брав участь у фінській війні, і в серпні 1941 року його й тих, кого з Канева відправли на фронт, зібрали на збірному пункті на території сучасного училища культури. Коли мобілізовані на машинах переїжджали міст, німці стали його бомбити. Вони полювали на машини, у яких їхали мобілізовані і розстрілювали їх з повітря. Мало хто тоді врятувався, однак Дмитру Васильовичу вдалося вижити. Він затаївся у лозах, і після бомбування переправився через Дніпро назад у Канів, де тривалий час переховувався у ярах.

Коли зайшли німці був відкритий музей, підпорядкований канівській управі на чолі з Василем Ядловським. Він запропонував Лебедку стати директором музею. Щоб зберегти його цінності і налагодити роботу, він погодився. Розпочалася підготовка по відновлення роботи музею. Дмитру Васильовичу довелося відшукувати у людей музейні цінності, організовувати роботу музею. Зарплату працівникам не платили. Літні люди працювали у музеї, щоб не гнути спину на завойовників, а молодь – щоб не забрали до Німеччини.

Потрібно сказати, що відвідувачами музею під час війни були переважно німці. Німецьке начальство часто прихоплювало собі уподобані ними речі: вази, килимки, картини та ін., які відправляли до Німеччини У зв'язку з цим довелося особливо цінні речі таємно замурувати у ніші верхнього приміщення. Так було збережено основні музейні цінності. Однак і тут не обійшлося без лояльних до влади. За чиїмось доносом цю схованку розкрили і директору довелося тікати у ліс, де він знаходився до приходу наших. Гестапівці стали мучити його сім'ю, допитуючись де він, а його сина Володю забрали у табір села Поташня і відправили до Німеччини.

Набори в Німеччину

Окуповуючи ту чи іншу країну, фашисти поряд з безконт­рольним грабунком її сировинних ресурсів та максимальним вико­ристанням місцевої економіки проводили безперервну депортацію до Німеччини фізично здорових чоловіків та жінок, насамперед спеціалістів, з метою жорстокої рабської їх експлуатації.

Вивезення гітлерівцями робочої сили з окупованих територій до Німеччини було насамперед обумовлено економічними причинами. Так, з 1939 р. до середини 1941 р. кількість робітників і служ­бовців в Німеччині зменшилася на 2,7 млн. чоловік.

Одним з основних принципів «нової східної політики» генерального плану «Ост» було вивезення робочої сили з радянських територій (в тому числі і з території України). Гітлер коментував цей план: «Наш керуючий принцип повинен базуватися на тому, що ці народи (східні народи) мають тільки одне виправдання для свого існування - бути корисними для нас в економічному відношенні».

Вивезенням мільйонів людей з окупованих територій гітлерівці хотіли досягти мети:

1. Вивільнення з промисловості і сільського господарства Німеччини мільйонів людей для служби у вермахті.

2. Шляхами депортації ослабити боротьбу окупованого населення.

3. Варварською експлуатацією підірвати сили нашого народу.

4. Забезпечити німецьких капіталістів і бауерів робочи­ми руками і цим зацікавити їх у підтриманні військової про­грами керівництва рейху.

На окупованій території гітлерівці проводили мобілізації чоловіків і жінок від 18 до 45 років. З цією метою спочатку проводили добровільну мобілізацію. Поширювалися газети, лис­тівки і плакати з закликами записуватися добровольцями для "евакуації" до Німеччини. Некваліфікованим робітникам обіцяли здобуття фахової кваліфікації, селянам - після відробітку 6-ти місяців безкоштовно видавати землю і т.п. Так, тільки в липні 1942 р. рейхскомісаріат "Україна" випустив 350 тис. плакатів і листівок. Широко демонструвалась кіноагітка "Дорога в Німеччину". Коли ж надії окупантів залучити до виїзду робочої сили не дали бажаного результату, вони вдалися до насильницької мобілізації. Людей, що відхилялися від "евакуації" до Німеччини, при­рівнювали до саботажників і партизан і розстрілювали. Метода­ми примусу було проведення облав, взяття заложників, спалення сіл та ін.

Різновіковий ценз до початку 1943 р. значно зріс. В цьому році на облік у біржах праці ставала навіть 15-17-річна молодь.

Гітлерівці також набирали вже осіб 55-річного віку. Так, в 1943 р. економічне управління "Південь" вивозило жителів України 1926 - 1927 рр. народження, часто вивозилися і хворі, непрацездатні громадяни.

Для кожного міста, району, села гітлерівці встановлювали розверстки по поставці робочої сили. Так, за наявними на 01.04.1995 р. даними, лише з Черкаської області вивезено до Німеччини 83293 остарбайтери. По районах області кількість вивезених складала:

5 серпня 1941 року рейхсміністр окупаційних східних областей А. Розенберг видав наказ про введення обов'язкової трудової повинності для населення. Усі жителі віком від 15 до 60 років були зобов'язані зареєструватися на біржах праці. З вересня 1941 року фашисти почали агітувати молодь за добровільний виїзд в рейх. Але з самого початку ця затія провалилася. Дехто спочатку поїхав добровільно, але коли взнали правду про стан справ у Німеччині, охочих знайшлися лише одиниці.

У Німеччині 9 листопада 1941 року була видана директива, в якій оголошено: "Використання російських цивільних робочих ні в чому не повинне відрізнятися від використання військовополонених". Так само, як і радянські військовополонені, "остарбайтери" в Німеччині містилися в закритих таборах за дротяною огорожею під постійною охороною. Українці не користувалися особливими привілеями і фюрер наказав полонених не звільняти.

Як уже вказувалося вище, для заманювання населення на роботу в Німеччину скрізь виникали різного роду холуйські організації - "Громадські ради", "Комітети сприяння". Профашистські націоналістичні газети, які вірою і правдою служили окупантам, допомагали їм забирати в рабство своїх співвітчизників. У кінотеатрах, особливо в Західних областях України, постійно демонструвалася кіноагітка "Дорога до Німеччини", де вихвалявся німецький "рай", "щасливе" життя "східних робочих".

Але люди не хотіли їхати в Німеччину і біржі праці не справилися зі своїми обов'язками перед окупантами. Тоді Декретом Гітлера від 21 березня 1942 року був створений спецорган - "Імперське бюро по використанню робочої сили" на чолі з гауляйтером Тюрінгії, обергруппен-фюрером СС Фріцем Заукелем. За його рознарядками, окуповані території повинні були заповнити потребу рейха в робочій силі.

Відбулися примусові вивози сотень тисяч наших громадян на каторжні роботи. Проводилося справжнє полювання на людей з боку поліцаїв, старост, бургомістрів і інших посібників фашистів. Разом з окупантами було здійснено операцію під кодовою назвою "Сіно". Це був насильницький угін дітей у віці від 10 до 14 років.

Для "остарбайтерів гітлерівці ввели рабське клеймо "Ост". Цей знак вони носили на правій стороні грудей. Раціон обмежувався "баландою" з ріпи або кормового буряка і порцією 100 грамів "ерзацхліба", виготовленого з житніх висівок, віджимків з буряка, целюлози, соломи і листя.

У піснях рабів двадцятого сторіччя відбивалася їх дійсна доля.

Ой зелена та береза,
Що виросла в полі,
Ой щасливий, хто не знає
Германської неволі.
Ой вишенька, черешенька,
Що ягід не має.
Хто в Германії не був,
Той горя не знає.

Фашистське рабство калічило наших людей фізично і психологічно. Однак німецькі антифашисти прагнули полегшити життя невільників. Досить відзначити, що тільки в січні-березні 1944 року за допомогу "остарбайтерам" було засуджено 6229 німецьких громадян.

З Канева і району, починаючи з лютого 1942 року, німці почали регулярно вивозити наших людей для роботи до Німеччини як «остарбайтерів». Вже з 11 січня 1942 року в Каневі висіли об'яви, у яких було надруковано:

 "Українські чоловіки і жінки. Більшовицькі комісари розваляли ваші фабрики і робочі місця і таким чином полишили вас заробітку і хліба. Німеччина надає вам можливість для корисної і добре оплачуваної роботи: 28 січня перший транспортний поїзд відправляється у Німеччину. Під час поїздки ви будете отримувати хороше постачання і гарячу їжу. В Німеччині ви будете добре забезпечені і знайдете добрі житлові умови. Оплата, також, буде доброю: ви будете мати гроші по тарифу при продуктивності праці".

Відбором молоді і людей в основному займалася поліція. Забирали молодь планомірно. Спочатку були й ті, що, повіривши агітації, рятуючись від скрути самі визвалися їхати до Німеччини. Але згодом, коли стало відомо про принизливе ставлення там до наших людей, мізерну платню, більшість молоді не хотіла туди їхати. На площі Леніна стояла трибуна, а біля неї - шибениця з крючками. На одній із сходок один із канівських поліцаїв, який свою дочку вже послав у Німеччину, умовляв молодь: "Ідіть допомагати нашим визволителям! Моя дочка пішла, і ви йдіть". Поліція постійно робила облави на базарах, шукала молодь по хатах, горищах, клунях, приходила ввечері і навіть вночі. До цього часу ще живі невільники, які, зціпивши зуби, мовчать про свої страждання, які втратили всяку надію на те, що про них згадають хоч би в день Перемоги. Ось оголошення Черкаського Уряду Праці про реєстрацію осіб віком від 14 до 65 років, мобілізацію населення на роботу до Німеччини та покарання за ухиляння від реєстрації.

25 червня 1942 року.

1. На роботу до Німеччини потрібні робітники для сільського господарства та фабрик. Наступна відправка робітників відбудеться 3 липня. Чоловіки і жінки, а також подружжя без дітей з міста та сіл реєструються на роботу до Німеччини в Черкаському Уряді Праці (вул. Шевченка, № 150).

2. При недостатній кількості добровольців вживатимуться примусові заходи.

3. Безробітні особи, що не з’явились на відмітку, повинні надолужити прогаяне, в противному разі будуть оштрафовані та відправлені до лагерів примусових робіт.

4. В останній раз пропонується усім особам віком від 14 до 65 років, які ще не зареєструвалися, з’явитися протягом цього тижня до Уряду Праці. Хто після цього строку не матиме документ від Уряду Праці, буде оштрафований та відправлений до лагерів примусових робіт.

Der Gebietskommissar

Уряд Праці

На парканах міста висіли й інші об'яви:

"Робітники і робітниці усіх професій – кращі металісти – у віці від 17 до 50 років, добровільно бажаючі поїхати до Німеччини, повинні звернутися на біржу праці. Ми ждемо, що українці негайно об'являться для отримання роботи у Німеччині. Комісар Канева."

Зібраних людей відправляли до Києва, а коли набиралося на ешелон - вивозили до Німеччини. Перевозили у товарняках, у дорозі ніяких харчів не видавали. У Німеччині працювали по 12 годин, тримали як ув’язнених, коли не справлялися з роботою - били, коли тікали – вбивали. Розлучали дітей з матерями, глумилися над жінками, інколи платили смішні гроші, яких ледве вистачало на їжу.

Увесь 1942 рік для України був роком примусового вивезення у рабство. По вулицях, на базарах постійно йшли облави, по місту розносилися повістки. Вік, з якого брали до Німеччини, швидко знижувався: спочатку брали з 17 років, потім з 16, а в кінці окупації - з 15-14. Тисячі молодих людей від 17 років і менше насильно завантажували у Корсуні, Миронівці, Києві у багажні (телячі, як їх в той час називали) вагони і без пересадки везли у Німеччину для роботи у фермерів або на військових заводах. Молодь часто звідти тікала, і їх без жалю розстрілювали.

А Німеччина вимагала все більше робочої сили. 3 листопада в Україну надійшов лист від Головного Рейхкомісаріату у справах окупованих територій, де пропонувалося організувати додатковий набір до Німеччини. До 31 грудня 1942 року Рейхкомісаріат України повинен набрати 225 тис. робітників, а до 1 травня, додатково, ще 225 тис. робітників.

На початку 1943 року до Німеччини почали вивозити осіб 55-річного віку. Для кожного міста, району, села встановлювалися розверстки на поставку робочої сили. Лише з Черкаської області до Німеччини було вивезено 83293 остарбайтерів, зокрема, з Канівського району - 2059 осіб, а з Канева - 242 особи.

Ось розповідь жителя Канева, який не захотів називатися, котрого я зустрів по дорозі біля вулиці Потужного. Коли виповнилося 15 років, його з Кіровоградщини забирали в Німеччину. У дорозі вони видерли у стелі вагона дірку і на повній швидкості виплигнули з вагона. Добре, що все обійшлося і ніхто не покалічився. Пройшовши за день по лісах та ярах 80 км, вони повернулися додому. Як пізніше писали йому дівчата з Німеччини, у Знам'янці німці перерахували їх, і коли побачили, що багато повтікало, вишикували усіх перед ешелоном і кожного десятого розстріляли.

Набирали молодь з Канева та з навколишніх сіл. Наприклад, з Яблунева у Німеччину забрали чоловік 30-40. Молодь з сімей забирали вночі, садили їх до підвалу магазину, вранці вивозили до Канева, а звідти – на Київ для відправки.

У Києві пересильний табір був на вулиці Артема. Це було велике дворище, огороджене високим дощаним парканом, поверх якого ще десь на метр була дротяна колюча огорожа, все – проти людини. Це зроблено було для того, щоб людина, яка сюди потрапила, відчула себе рабом ще до того, як потрапить у країну, яка себе називає «Грос Дойч».

Їсти не давали протягом двох діб, а коли в таборі збиралася кількість людей, яка зможе наповнити наступний ешелон, усім наказували вишикуватись в колону по 8 чоловік в ряду і вели на залізничну станцію (див. фото). Садили у товарний вагон, розрахований на перевезення восьми коней або 32 солдат, по 60 осіб. Сісти ніхто не міг, можна було лише стояти. У Перемишлі їх на пероні вперше погодували. Там стояли великі котли, біля кожного чоловік чи жінка з черпаком у руці. Їжа була з борошна, заправлена сіллю. Поряд стовпчиками стояли алюмінієві миски. Люди, які не їли гарячого майже п’ять діб, жадібно їли.

У Німеччині протягом двох діб у людей знімали відбитки пальців, робили фото з номером, відводили до санітарного блоку де купали, стригли наголо, а одяг пропарювали у дезінфекційній камері. Далі привозили людей на збірний пересильний пункт у Гдині, де їх розбирали підприємці та багаті німці (бауери). На торгах у Німеччині наш робітник коштував від 5 до 20 марок.

Тих, кого не взяли бауери, відвозили в робочі табори в бараки, для роботи на заводах. Розпорядок дня суворо дотримувався. О 6-й ранку будили всіх свистком. О 6,15 – сніданок: 250 г хліба і коричневий кип’яток, що називався кавою. О 7 год. отримували наряд на роботи. О 13.00 - шикували на плацу і вели на обід, де одержували алюмінієву миску супу. На вечерю давали півмиски того ж самого супу, тільки не розігрітого. І так щодня. Восени 1942 року давали суп, який складався лише з води і червоного буряка. Після перемоги в Сталінграді дещо змінилося ставлення німців до остарбайтерів - стали давати гороховий суп: горох, сіль і вода без жиру. Однак дехто став пухнути з голоду…

У Каневі збірний пункт для відправки в Німеччину знаходився у школі №2, яка в той час була обгороджена колючим дротом, а також у Ратуші (нині двоповерховий будинок біля ДМШ). Звідти молодь часто плигала з другого поверху й тікала. За переказами місцевих жителів, за два роки по Каневу відбулося 23 призови.

На сьогодні у комісії остарбайтерів Канівщини зареєстровано близько 2 тисяч колишніх невільників, у тому числі 207 на той час малолітніх юнаків і дівчат.

Упродовж 1942-1944 років з України було вивезено близько 2 млн. населення. В цілому з 2,8 млн. остарбайтерів наприкінці війни 2,4 млн. походило з України.

Усього було вивезено з Союзу до Німеччини 5 269 513 чоловік. З них померло на каторзі з голоду, хвороб, непосильної праці і знущань 2 164 313 невільників.

Виникнення підпільного та партизанського руху

Для оперативного керівництва і координації дій партизанських загонів з бойовими операціями Червоної Армії 30 травня 1942 року постановою ЦК партії і Раднаркому СРСР був створений Центральний штаб партизанського руху. 20 червня 1942 року за рішенням ЦК КП(б)У було утворено Український штаб партизанського руху (УШПР), який керувався з-за лінії фронту (начальник штабу - генерал Тимофій Строкач). В областях України було створено підпільні обкоми, а 2 жовтня 1942 р. для керівництва підпіллям був створений нелегальний ЦК КП(б)У, у складі якого було 17 членів. Це дало змогу зі стихійного руху опору на окупованих територіях організувати комуністичний підпільний опір, створювати партизанські загони. Від штабу на Канівщину також були відряджені посланці для налагодження опору німецькій владі, ознайомлення з тактикою ведення організованої боротьби, і в наших селах поступово організувався підпільний і партизанський рух. Він мав три основи: безпартійний, стихійний опір, який згодом примкнув до комуністичного опору; опір під керівництвом УПА, який у наших краях не вкорінився; опір під керівництвом комуністів, який був масовим і добре організованим. Це зумовлено тим, що він мав:

- досвідчене керівництво, яке велося з єдиного центру і здійснювалося при підтримці Червоної Армії. Ним було створено сітку партизанських груп і проведено узгодження їх з бойовими діями на фронтах;

- надано допомогу озброєнням, керівними кадрами, порадами щодо методів і форм ведення боротьби та організації партизанських загонів;

- супроводжувався моральним аспектом - перемогою наших військ під Москвою, Сталінградом, на Курській дузі, що сприяло піднесенню бойового духу населення, партизанів і підпільників, збільшенню їх кількості.

Поштовхом для посилення опору були заходи фашистів, проведені у березні 1942 року, які зі страху виникнення організації патріотичних груп почали спішно переселяти “неблагонадійних” комуністів, комсомольців, військовополонених на південь України, у Німеччину. Для встановлення зв’язку з підпільними партійними організаціями, керівництва та підсилення партійної роботи ЦК КП(б)У станом на 1 вересня підготував 178 зв’язкових із числа комуністів і комсомольців - секретарів обкомів, міськкомів, райкомів, партійних організаторів. Окрім цього, з різними завданнями ЦК ще 978 чоловік були направлені у підпільні і партійні організації, партизанські загони і диверсійні групи.

З липня 1941 по липень 1942 року ЦК КП(б)У, а також політуправлінням Південного і Південно-Західного фронтів було надруковано і розкидано на окупованих територіях України 155 номерів газети «Комуніст» загальним тиражем 1340 екземплярів, 18 номерів газет-листівок «Комуніст» тиражем по 16 тис. кожний - всього 635 тис. екземплярів, 185 номерів загальним тиражем 435 тис. екземплярів газети «Радянська Україна». Всього було викинуто листівок і газет-листівок 22 430 екземплярів.

Окрім того, завезено для підпільників і населення на окупованих територіях 134 назви листівок тиражем 33 млн. екземплярів.

Після прибуття емісарів з Українського штабу партизанського руху в Каневі і біля нього суттєво збільшився опір німецькій владі. На місцях масово організовувалися підпільні групи, спочатку в Каневі (німці викрили і розгромили), а потім по селах Канівського району: Полствин, Поташня, Таганча, Дар'ївка, Мартинівка, Степанці, з яких незабаром створилися численні партизанські загони навколо Канева.

У відповідь на це німецька влада посилила боротьбу з ними. Запрацювало на повну силу гестапо, для яких поліцаї були основною опорою. Вони шукали інформаторів, займалися підкупом людей, які випитували відомості на базарах, впроваджували провокаторів і зрадників у підпільні організації та партизанські загони. У червні 1942 р. був виданий наказ військового коменданта та Рейхкомісара України про застосування смертної кари за допомогу партизанам, підпільникам та радянським військовополоненим. Він сповіщав:

«Карою смерті буде покараний кожний, хто посередньо чи безпосередньо піддержує членів банд, саботажників, злочинців чи полонених, що втекли, або дає їм пристановище, харчі або поміч. Усе його майно буде конфісковане.

Та сама кара постигне того, хто не повідомить негайно свого старосту, або найближчий поліційний уряд, чи військову команду, або німецького сільськогосподарського керівника про появу банди або членів якоїсь банди, саботажників або злочинців, або утікших полонених. Хто своїм повідомленням допоможе виловити чи знешкодити членів якоїсь банди, злочинців, саботажників, втікших полонених, одержить 1000 крб. Нагороджені мають право першенства набуття харчових продуктів, або права наділення, або побільшення його присадибної землі.

Рівне, в червні 1942 р.

Воєнний комендант на Україні

Рейхкомісаріат України»

Перший партизанський загін (ім. Шевченка) на Канівщині був створений із комуністичних активістів на початку війни, у жовтні 1941 року в с. Григорівці під керівництвом Омеляна Ломаки. Поблизу, у Миронівському районі, діяв ще один партизанський загін під керівництвом Івана Приймака. Їхні дії були малоефективні і кволі, тому що мали слабкий авторитет у населення, не поповнювалися підпільниками.

На кінець 1942 р., із зростанням підпільного руху, ці новостворені групи росли як гриби після дощу. Восени 1942 р. виникла підпільна організація у складі 5 чоловік у селі Поташня, яку очолив Петренко Митрофан Никифорович, у грудні 1942 р. виникла Таганчанська підпільна група, яку організував В. К. Щедров, у листопаді організувалася Дар'ївська під керівництвом Солодченка Кирила Кириловича (5 чол.), у селі Полствин – під керівництвом колишнього директора школи Хорольського Сафрона Петровича (4 чол.), у листопаді організувалася підпільна група в Таганчі, яку очолив Дунай Семен Васильович (8 чол.). У Степанцях – Плеснюк Іван, керівником Копієватської групи був Циба Захарко.

У квітні 1943 р. підпільникам с.Мартинівки вдалося налагодити зв'язок із усіма підпільними групами Канівського району. До цього часу вони були організовані і в селах Канівського району – Голяках і Яблуневі. Усі ці групи організовувалися стихійно. Організаторами їх були комсомольці, комуністи. Особливо швидко активізувався антифашистський рух після розгрому фашистських військ під Сталінградом. Групи стали активно діяти: розповсюджувати листівки серед населення про стан бойових дій на фронті, допомагали молоді ховатися від примусового вивезення в Німеччину, організовували населення до різних форм протистояння німецьким властям. Однак із ростом активних дій склалася така ситуація, при якій частина учасників підпільних організацій стала відома поліцаям і вони вже не могли діяти легально. Це заважало розвитку підпільного руху.

11 квітня 1943 р. о 12 годині ночі з ініціативи колишнього голови Синявського колгоспу, а потім керівника Дар’ївської підпільної організації Кирила Кириловича Солодченка (див. фото 9), поблизу в яру, а по інших джерелах, у хаті жителя с. Дар’ївки А. Сухобруса зібралася нарада керівників усіх підпільних груп Канівського району. На нараді були присутні керівники підпільних організацій: Солодченко К.К., Петренко М., Щедров В. К., Сухобрус С.М., Циба З., Довгань М., Дунай С.С., Будник М.А., Снаговський Г., Гавриленко Д. На зборах було визначено ядро партизанського руху у складі п’яти чоловік: Солодченко, Петренко, Циба, Гавриленко, Остапенко. Було вирішено створити партизанський загін Канівського району, командиром якого став учасник громадянської війни, член КПРС з 1920 року К.К. Солодченко (1903 р.н.). Комісаром - старший лейтенант Митрофан Никифорович Петренко, який під час війни потрапив у оточення. Партизанський загін було визнано єдиним керівним центром підпільного партизанського руху на Канівщині.

Прямо з наради керівництво партизанського загону пішло у Таганчанський ліс, у раніше підготовлене місце в урочищі “Паланки”, яке знаходилося у великому лісі між селами Поташня і Бровахи. Тут було створено базу партизанського загону, збудовано подвійну кругову оборону з добротними бліндажами з подвійним накатом і амбразурами. Згодом села Поташня та Буда-Горобіївська були оголошені партизанською зоною.

Місця для явок намітили в урочищі “Вовківня” біля великого дуба. Згодом партизанський загін, який на квітень складався з 18 чоловік, виріс до 38, добре озброєних гвинтівками і гранатами. Командир загону Солодченко К.К. мав велику окладисту бороду, за яку товариші по зброї жартома називали його “Батя”. Згодом ця назва стала популярною серед партизанів, і через деякий час її отримав увесь загін. Поряд було організовано ще один загін Корсунського району, який назвали загоном “Рижого” (див. фото 7).

Гестапо при допомозі інформаторів та поліцаїв виявляли сім’ї партизанів та підпільників. Було заарештовано повітового старосту А.Глушка і О.Мінченка, розстріляно перекладача О.Цінька, відправили до Німеччини ("за погано організовану роботу") начальника біржі праці Тарасюка. Також було відправлено до Німеччини сина міського бургомістра Ядловського. Тоді, за спогадами старожила А.К.Ткача, гестапо розстріляло 120 мирних жителів і понад 200 було забрано до Німеччини.

У відповідь партизани також активізували свою діяльність. Ось як розповідає жителька Канева Однорог О. А.: "Якось у Каневі відбулася сутичка партизанів і поліцаїв на весіллі, де одружувалися два брати Мінченки, Олександр Якович (поліцай) і його менший брат Льоня (на Любі Бондаренко). Був у них ще один брат, також партизан. У Льоні весілля було у батьків, які жили за колишнім базаром, а Сашкове – у її батьків, у хаті Курінного (на місці нового МБК). Сашко позвав на весілля мого чоловіка, який на той час був шофером коменданта міста, і мене. Позвав він також свого друга, поліцая Федора Гребенника, який був зв’язаний з нашими партизанами. Партизани вирішили зірвати це весілля і створити бучу. Мене попередили, щоб я з весілля швидко пішла. Коли я відійшла, то побачила, що під містком, що за Спаською церквою, уже сиділи чоловік 10 партизанів і чекали слушного моменту. Коли покривали молодих, вони відкрили по вікнах вогонь. Зав’язалася перестрілка, у якій нікого не було вбито, але весілля було зірване. Після того як партизани постріляли, вони тихо відійшли, а німці швидко розійшлися. А у Льоні в цей час весілля було у розпалі. Туди заявився його старший брат і зчинилася між ними сварка. Після цього німці забрали меншого брата, Льоню, і його було розстріляно у лозах біля Московки».

Відомості про діяльність партизанських загонів, їх керівництво і бійців згодом дійшли до гестапо, яким був виданий наказ про арешт багатьох сімей партизанів. 8 червня о 4 год. ранку вантажні машини, переповнені людьми, направилися за місто. У кузовах були радянські активісти, комсомольці, підпільники, схоплені напередодні у Каневі та в селах району. Їх повезли у Винарську долину і розстріляли. Після цього арешти продовжувалися. Як розповідає Грозовська Євдокія Василівна (1919р.н.), у Степанцях поліцаї вночі забрали Бовшика Григорія Семеновича, який до війни служив у Київській міліції, а потім залишився у Степанцях для підпільної роботи. Разом з ним гестапо взяло ще близько 20 підпільників, яких розстріляли у Берестовецькому яру. Поліцаї також арештували сім'ю Олексія Сухобруса - молоду жінку, матір двох дітей, сім'ї Петренка, Бондаренка та інших партизанів, яких направили до Канівської в’язниці. Сталися допити і катування, але визнання фашисти так і не добилися. Так тривало два тижні. 31 вересня 1943 року в урочищі “Малий Берестовець” під Каневом вранці було розстріляно близько 300 чоловік, в основному жінок, дітей і стариків. Серед них - Марія Бондаренко і її шестирічна донька Людмила, Пелагея Голодняк і двоє дітей – дочка Антоніна 11 років і трирічний син Альоша, Марія Сухобрус та її дочки - п'ятирічна Катя і трирічна Людмила, Ганна Петренко та її п’ятирічний син Віктор і дочка Людмила 8 років, Марина Довгань та інші.

Житель Канева Загоруйко Григорій Федорович (1930 р.н.) був очевидцем одного з розстрілів у Берестовецькому яру. Ось його розповідь про цю подію: «Це було під осінь. По місту сповістили, що будуть розстрілювати наших людей. Ми пішли туди. Їх пригнали пішки з канівської тюрми. Усіх було близько 150 чоловік - чоловіків, жінок, стариків, дітей. Їх роздягли і по 10 чоловік виводили до кручі. Ставили лицем до німців, які їх розстрілювали. Після розстрілу у яр загнали жінок і вони закопали трупи».

Всього влітку 1943 року фашисти розстріляли у Берестовецькому яру 1250 канівчан, які підозрювалися у зв’язку з партизанами і підпільниками.

 Жителька міста Однорог Олександра Андріївна, яка була очевидицею одного із розстрілів мирних жителів у Берестовецькому яру, так розповідає: “Ми вранці йшли з батьком із ближнього села до Канева і побачили, що біля яру зупинилася машина. Щоб не попадатися на очі, ми заховалися у кукурудзі. Їх привезли двома машинами, потім роздягли і вишикували в один ряд понад кручею. Два німці (не поліцаї) з автоматами їх усіх постріляли. Потім підірвали кручі, поховавши їх. Серед розстріляних там була моя подруга Люба Бондаренко, з якою я вчилася у школі. Вона була дружиною партизана Леоніда Мінченка (рідного брата начальника тюрми), і її розстріляли з малою грудною дитиною.

Тоді ж було розстріляно і Путія Лазаря, батька партизана Путія Хтодося та Івана, його дружину Марію і 12-річного племінника Анатолія, а також сім'ю Гончара – жінку і чоловіка за те, що їх син був у партизанах. У цій жахливій бойні загинули також С.Я. Крутий і інші – всього 150 чоловік. У 1944 році їх звідти викопали і поховали на цвинтарі, де нині стоїть солдат”.

Після одного з розстрілів трапилася велика гроза і водою всі трупи було винесено на базу ОРСа. Ось як про це розповідає колишній житель Костянця Мазуркевич Віталій Кирилович (1937 р.н.). «Це було у вересні, я ще був малим. Вночі після розстрілу стався великий дощ і з яру несло каміння, пеньки, глину. Винесло й усі трупи до бази ОРСа і там вода розлилася великим озером. Ми вранці побігли дивитися на воду і побачили повно трупів, уже здутих. Скрізь стояв сморід. Мати мене вела за руку і я відпросився, щоб подивитися, куди попала куля, чи в голову, чи в груди. Там були і маленькі діти, жінки і старики, усі голі. В основному були євреї і комуністи (керівники місцевої влади). Один німець сказав матері: "Mаtка! Коm", а коли підійшла, дав їй лопату і змусив копати велику яму. Згодом поліцаї усіх жителів Дачків зігнали для копання ям, яких було не менше 5-6. Копали там, де було найбільше трупів. Потім їх стягували крючками за ноги і вкидали у ями. Ці ями знаходилися між сучасною базою ОРСа і заводом "ВІК плюс", навпроти Карпенкової хати. Всього людей було більше сотні. Потім загнали людей на ці ями, щоб втоптували землю, яка хиталася у них під ногами, ще раз загорнули і все зрівняли з землею…"

 Незважаючи на втрати, партизанський загін “Баті” активно діяв. Влітку він поповнився молоддю з місцевого населення, оточенців, яким удалося уникнути полону, та людей, які вирвалися з гітлерівських таборів смерті. Загін активізував диверсійні акти, руйнував комунікації, знищував зрадників Батьківщини. Такою була відповідь на численні страти наших людей. Так народні месники знищили старосту с. Дар’ївка, поліцая с. Поташні, роззброїли охорону Мартинівського цукрового заводу, підривали залізничну колію та інше.

У самому Каневі підпільний рух організувався значно пізніше. Це зумовлено тим, що поліцаї в селах, відчуваючи опір сільської спільноти, були більш лояльні до місцевого населення; вони мали сватів, братів, кумів, родичів, а у місті поліцаїв брали із міських жителів, було багато із сіл. Вони знали, що за найменшу підозру у лояльності до партизанів будуть розстріляні і тому слідкували один за одним, мали тісний зв'язок з німецькою комендатурою, сітку інформаторів серед населення і живо викорінювали серед жителів міста всяке протистояння. Але згодом у нашому місті на його окраїнах організувався підпільний рух: на Копанях, Костянці, на відбудові мосту, у заповіднику. На Копанях керівником підпільної організації був Путій Хтодось Лазаревич, який до війни працював слюсарем у сільгосптехніці. Вони тримали зв’язок з партизанами, що знаходилися у Черкаських лісах. Актив організації жив напівпартизанським способом, вдень переховувалися у Яблунівському лісі, а ввечері приходили до своїх домівок. Їм часто робили облави, їх постійно виловлювали поліцаї, яким інколи допомагали інформатори з місцевих жителів.

На Копанях підпільники часто зустрічалися у хаті Хтодося Лазаревича Путія, який жив на вул. Бузницького. Там вони встановили радіоприймач, слухали Москву і писали листівки.

Коли у вересні 1943 був викинутий десант і в Яблунівському лісі зібралися десантники, у будинку Путія була встановлена радіостанція, через яку передавалися важливі військові повідомлення на Велику землю.

Під час однієї з цих зустрічей, як розповідає Однорог О. А., хтось з місцевих жителів їх видав і німці з поліцаями зібрали загін, щоб узяти їх живими. Коли німці йшли до хати Путія, їх побачила його дружина, яка стояла на сторожі, і швидко попередила усіх, однак партизани не встигли втекти і, відступаючи, почали відстрілюватися. Після того як партизани прорвалися у ліс, німці з поліцаями повернулися та обшукали хату і подвір'я у пошуку передавача. Не знайшовши його, вони заарештували усю сім'ю: забрали батька, Лазаря, матір та дванадцятирічного онука Анатолія, який десь гуляв і прийшов додому, а їхню хату спалили. Передавач вцілів, тому що знаходився під підлогою. Після пожежі партизани його дістали і винесли у ліс. Сім’я довгий час сиділа у Великій в’язниці на сучасній площі Леніна (начальником цієї тюрми був німець, у неї саджали бандитів, партизанів та інших жителів за різні провини), а потім розстріляли у Берестовецькому яру.

Під час переслідування підпільники з Яблунівського лісу відійшли на Пекарі і там окопалися. Поліцаї взнали, де вони знаходяться, і з Канева виїхав загін на чолі з поліцаями Готлібом та Білим, щоб їх знищити. Однак поліцай Ігнатенко Гаврило Никанорович попередив партизанів про напад і вони добре підготувалися, нарили окопів, передбачили шляхи до відступу. Зав'язався бій. У цьому бою, за переказами, Готліб був убитий дружиною Путія. У наступі на партизанів він був разом з поліцаєм Білим, якому куля прорізала портупею і нарукавну кобуру, а нижче за ним Готліба убило, куля попала йому біля ока...

Після цього, для залякування місцевих жителів, німці, розлючені невдачею, вирішили трьох чоловік повісити на центральній площі Леніна. Шибеницю поставили там, де нині стоїть пам’ятник Леніну. З міста зігнали увесь народ, щоб усі бачили, і стали їх вішати. Один з них, канівський житель Стокоз Давид, вирвався і побіг нагору в сторону Красного Яру, але його на горі, на вулиці Федоренка догнали поліцаї і застрелили. Згодом поліцаї взнали, що Ігнатенко попередив партизанів і його також було розстріляно.

У корсунському гебітскомісаріаті гітлерівці також відчули на собі силу ударів партизанів Таганчанського лісу, які стали знищувати ворожі комунікації, почастішали аварії на залізниці Миронівка-Канів. Патріоти розповсюджували на станціях листівки такого змісту:

“Залізничники!

Пам'ятайте, кожний поїзд, який йде з Німеччини до фронту, збільшує сили фашистської армії. Знищуйте фашистські поїзди!

Влаштовуйте в тилу у фашистів аварії!

Створюйте пробки на станціях!

Руйнуйте колійне господарство!

Машиніст! Коли ти в тилу німецьких фашистів ведеш військовий поїзд, відкрий регулятор на повну швидкість, а сам вискакуй на ходу!

Оглядач вагонів! Коли помітив пошкоджений вагон, нікому не кажи про це!

Мастильник! Коли букси нагрілися, засип їх піском!

Колійний обхідник! Якщо ти помітив німецький ешелон на перегоні, розгвинти рейки!

Напружуй всю свою винахідливість, всю свою кмітливість, всю свою спритність!”

Ще більшого розмаху набув партизанський рух з початком наступу наших військ на Дніпро. Партизанські загони збільшувалися і активізували свої дії. Вони панували на дорозі Корсунь-Канів, яку відрізали від Черкас, у селах Поташні і Буді Горобіївській розгромили каральні загони “СС”.

Про силу ударів народних месників свідчать записи у щоденнику солдата 105-го полку 72-ої піхотної дивізії Вернера Баумгарца. Ось уривки з його щоденника:

03. ІХ. Щодня повітряні нальоти, вночі партизани. Це мабуть ще гірше…

28. ІХ. Навкруги дуже багато партизанів…

22. Х.  Поїзд пущено під укіс партизанами.

30. Х.  Знову підірвано колію на Миронівку. Все заражено партизанами…

28. ХІ. Рота розбита. Вбиті мої останні друзі Бремк і Фріц. Божевільне становище.

30. ХІ. Частина зовсім розбита. В роті десять чоловік і жодного офіцера…

На той час на території Черкащини вже діяло 19 партизанських загонів і 66 підпільних партійних, комсомольських, диверсійних, патріотичних організацій і груп, у яких нараховувалося 12 892 чоловіка. Особливо відзначилися партизанські загони ім. Пожарського, Т.Ф. Прокіна, Д.О. Каршикова, П.А. Дубового, Д.П. Гарячого.

Форми і методи партизанської боротьби на тимчасово окупованій території були досить різноманітними:

- агітація населення саботувати заходи окупаційної влади;

- знищення фашистських чиновників та їх прихвоснів;

- розгром баз та складів німецької армії;

- розгром поліцейських управ та жандармерій;

- зрив намірів ворога вивезти радянських людей і награбоване добро у Німеччину.

У Канівському районі поряд із загоном “Баті” успішно діяли партизанські з'єднання: ім. В.І.Чапаєва (№ 8), яким керували І.К.Приймак, комісар І.О. Ломакін; на території Межиріча, Михайлівки, Станіславчика діяв партизанський загін ім. Т.Г.Шевченка (командир Дудченко Микола Олександрович, помічник - Підтикань). У 1942 році вони врятували Мартинівський цукровий завод, визволили полонених, а потім влилися у діючу армію (записав 6.VІІ.1960 р. Ю.Г.Батеровський).

Партизанський загін І.К.Приймака був організований пізніше, у червні 1943 р. після об’єднання загону, що діяв у Миронівському і Ржищівському районах, із загоном ім. Шевченка Переяславського району та загоном ім. Щорса. Базувалося з’єднання ім. Чапаєва у Ліплявському, Переяславському і Бучацькому лісах. Допомога партизанів радянським військам була значною і дедалі зростала.

Велику допомогу партизанам надавали підпільники і жителі Канева. Як розповідає житель Канева Коряковцев Ю.О., його тітка, Явдокія Антонівна Голота, була зв'язковою у партизанів Ліплявського лісу, часто носила у Канів листівки. Їх запікали у хліб, а інколи їй прив'язували мішечки з листівками під живіт (вона була вагітна), і так вона проносила їх у місто через міст. На мосту з боку Канева стояв німецький спостережний пункт, а з Ліплявського боку був потаємний спостережний пункт партизанів.

Жителі Канева, подружжя Парасковія та Феодосій Гончар, ризикуючи життям, переховували пораненого радянського офіцера, допомагали партизанам. А їх син Григорій безпосередньо брав участь в операціях проти фашистів. Він загинув зі зброєю в руках під час нападу партизанів на Ліплявський маслозавод.

Сім'я Федоренко Ольги Петрівни (1911 р.н., вул. Кірова № 10) за два місяці до приходу наших військ переховувала двох розвідниць, яким було по 18-20 років. Вдень вони переховувалися, а вночі ходили на завдання. З приходом наших військ дівчата-розвідниці пішли з ними.

Посильну боротьбу з ворогом на той час вносили і партизанські загони УПА, які стали організовуватися з 1944 року по усій Україні. Поступове розгортання ОУНівського руху було протиставлене комуністичному партизанському руху. На Черкащині масового руху повстанців не було. Тих, що заходили на Київщину, населення інформувало про німців та червоних партизанів, давали харчі, притулок, провідників. Однак місцеві жителі їх зустрічали насторожено, боязко, бо були налякані більшовицькою пропагандою. При близькому знайомстві ділилися з ними хлібом-сіллю.

Визволення України

Героїчною сторінкою у літописі Великої Вітчизняної війни була битва на Дніпрі у вересні-грудні 1943 р. (див. карту 24). В той час на полях України вирішувалася доля людства.

Після блискучої перемоги на Курській дузі Червона Армія спрямувала головний удар на визволення Лівобережної України. Наступальні дії Радянських збройних сил влітку 1943 року характеризувалися наростаючим розмахом. Удари по німецьких військах повторювалися один за одним і захоплювали дедалі більші території України. 24 серпня 1943 року радянські дивізії почали рух по всьому 1400-кілометровому фронту, що розтягнувся від Смоленська до Азовського моря. В цій великомасштабній операції було задіяно 2 650 000 чоловік, 51 000 гармат, 2 400 танків і 2 850 літаків. Утворено п'ять фронтів:

-Центральний фронт (командуючий - генерал армії К.К. Рокосовський, 20 жовтня перейменований в 1-й Білоруський фронт);

- Воронезький фронт (командуючий - генерал армії Н.Ф. Ватутін, 20 жовтня перейменований в 1-й Український фронт);

- Степовий фронт (командуючий - генерал армії І.С. Конєв, 20 жовтня перейменований в 2-й Український фронт);

- Південно-Західний фронт (командуючий - генерал армії Р.Я. Малиновський, 20 жовтня перейменований в 3-й Український фронт);

 - Південний фронт (командуючий - генерал армії Ф.І. Толбухін, 20 жовтня перейменований в 4-й Український фронт).

Всього в операціях було задіяно 36 загальновійськових, 4 танкових і 5 повітряних армій. В цій битві велику допомогу надали українські партизанські загони, бойові групи, які взаємодіяли з частинами Радянської Армії в трикутнику Черкаси-Сміла-Канів. Йому належало особливе місце у фашистських планах оборони “Дніпровського валу.”

Нашим військам протистояли два найбільших німецьких угруповання: 2-а армія з групи “Центр” (командувач - генерал-фельдмаршал Г.Клюге) і група армій «Південь» (командувач - генерал-фельдмаршал Е.Манштейн) у складі 62 дивізій, зокрема 14 танкових і моторизованих, 1-а і 4-а танкові, 6-а і 8-а армії з групи “Південь”. Усього тут було 1 млн. 240 тис. солдат і офіцерів, 12 600 гармат і мінометів, близько 2 100 танків і штурмових гармат, до 2100 бойових літаків. Наземні війська підтримувалися силами 4-го і 6-го повітряних флотів.

На ділянці від Канева до села Свидівок займали оборону 217-й піхотний полк 57-ї дивізії, 676-й полк 332-ї дивізії, бригада СС «Вавілонія» і танкова дивізія СС «Вікінг». Крім того, в районі Сміли і Канева німці мали резерви.

3873 тисячі солдатів, 63800 гармат і мінометів, 4500 танків і штурмових гармат, 4950 бойових літаків – ось яка воєнна сила наша і ворожа зустрілася тоді на забарвлених осіннім багрянцем берегах Дніпра.

Через три тижні після початку наступу, не дивлячись на величезні втрати наших військ, стало ясно - вермахт не може стримувати радянські атаки на рівному, відкритому просторі степів, де чисельна перевага Червоної Армії легко забезпечувала їй перемогу. Манштейн запросив на допомогу 12 нових дивізій в останній надії зупинити наступ, але резерви німців були виснажені. Багато років потому Манштейн написав в своїх мемуарах:

«З цієї обстановки я зробив висновок про те, що ми не можемо утримати Донбас силами, що маємо, і що ще більша небезпека для всього південного флангу Східного фронту створилася на північному фланзі групи. 8 і 4 танкові армії не в змозі довго стримувати натиск противника у напрямі до Дніпра».   

Манштейн Е. «Загублені перемоги».

 Фашистське командування планувало стабілізувати становище на радянсько-німецькому фронті, покладаючи великі надії на оборонні рубежі на правобережних кручах Дніпра – так званий “Східний вал".

Потрібно відмітити, що "Східний вал" почав зводитися ще взимку 1941-1942 рр., коли у зв'язку з провалом операції "Тайфун" і переходом Червоної Армії в наступ німецькі війська були відкинуті від Москви в середньому на 250 км. Коли над групою армій "Центр" нависла загроза повного знищення, у ставці ОХВ Гітлер і його фельдмаршали почали розглядати заходи, які повинні були зупинити просування радянських військ. І рішення було знайдене. 8 грудня 1941 року Гітлер підписав директиву № 39 про повсюдний перехід німецьких військ до оборони і вимагав від своїх солдат "з фанатичною завзятістю обороняти займані позиції". Саме з цієї миті і почав зводитися "Східний вал".

Німці вирішили перетворити придніпровські і зокрема канівські гори у неприступний плацдарм для того, щоб не допустити Радянську Армію на Правобережну Україну і Білорусію. “Лінія Дніпро – Сож, - за свідком західнонімецького історика Рікера, - повинна бути перетворена у “Східний вал”, об який росіяни зломили б собі шию, після чого Гітлер хотів знову почати наступ проти ворога, ослабленого безрезультатними атаками”.

Німці розкидали над розташуваннями наших військ листівки з таким змістом:

“Західний берег Дніпра Німеччина одягла у бетон і закувала залізом. Ми створили неподоланий Східний вал…”

Укріплення зводилися уздовж всього берега Дніпра, але сподівання на забезпечення надійної і масованої оборони за такий короткий термін були невеликі. Як наслідок, «східна стіна» не була однаково міцною по всій довжині фронту. Найсерйозніші укріплення були сконцентровані в місцях найвірогіднішої переправи радянських військ: біля Кременчука і Нікополя, а також в Запоріжжі.

Східний вал мав такі оборонні рубежі:

(OSTWALL) - стратегічний оборонний рубіж німецьких військ на радянсько-німецькому фронті, створений до осені 1943 р. на лінії р. Нарва, Псков, Вітебськ, Орша, р. Сож, середній перебіг Дніпра, р. Молочна (у вересні 1943 р. був розділений на рубежі "Пантера" і "Вотан".

"Вотан" (WOTAN) - оборонний рубіж німецьких військ, створений восени 1943 р. на південному фронті в смузі дії груп армій "Південь" і "А".
Одін, він же Вотан – в давньонімецькій міфології - бог грому і блискавки, верховний бог, цар асів, господар Валгали, де бенкетують аси і куди потрапляють вбиті на полі битви воїни.

"Пантера" (PANTHER) - оборонний рубіж німецьких військ, створений восени 1943 р. в смузі групи армій «Північ» і «Центр».

На додаток до оборонних заходів 7 вересня 1943 року сили СС і вермахту отримали наказ повністю спустошувати території, з яких доводилося відступати, з тим, щоб уповільнити просування Червоної Армії і спробувати ускладнити постачання її з'єднань. У ньому говорилося:

 «На випадок відступу слід повністю знищувати на території, яка залишається, всі споруди і запаси, що в якійсь мірі можуть виявитися корисними для ворога: житлові приміщення (будинки і бліндажі), машини, млини, колодязі, стоги з сіном і соломою.

Усі без винятку будинки слід спалювати, печі у будинках підривати за допомогою ручних гранат, колодязі робити непридатними шляхом знищення підйомних пристроїв, а також кидаючи в них нечистоти (дохлятину, гній, бензин); стоги з соломою і сіном, всілякі запаси – спалювати, сільськогосподарські машини і телеграфні стовпи підривати, пороми і човни затоплювати.

Зруйнування мостів і мінування доріг є завданням саперів.

На всіх лежить обов’язок подбати про те, щоб залишена ворогові територія протягом тривалого часу не могла використовуватися ним для будь-яких воєнних цілей».

Зважаючи на активні військові події і виселення жителів з міста, німці перевели адмінцентр з Канева до села Таганчі.

Втративши надію утримати Лівобережну Україну, гітлерівське командування зосередило основну увагу на зміцненні стратегіч­ного оборонного рубежу під назвою «Східній вал», наказ про термінове будівництво якого був відданий Гітлером ще 11 серпня. Ворог надавав великого значення своїй акції, яка мала забезпечити і особливу неприступність укріпленням по Дніпру. При цьому найбільшого значення надавалося самому Дніпру, як нездоланній перешкоді для Червоної Армії. “Скоріше Дніпро потече назад, – заявив після падіння Харкова Гітлер, – ніж росіяни подолають його – цю могутню перешкоду 700- 900 метрів ширини, правий берег якої являє собою ланцюг безперервних дотів, природну неприступну фортецю”.

Вони створили потужну оборону, пристосовуючись до ландшафту ріки, на якій панівне положення займав високий правий берег. Фашисти покладали великі надії на те, що саме тут, перед природною перешкодою, їм пощастить зупинити Червону Армію, яка впевнено вела могутній наступ.

Гітлерівський генерал Отто Кнобельсдорф відзначає: «Дніпро планувався як лінія опору ще після падіння Сталінграда... навесні 1943 р.; його велика ширина, низький східний берег і високий крутий західний, здавалося, повинні були стати нездоланним бар'єром для росіян».

Улітку сорок другого Гітлер заявив, що кожний німецький солдат дав клятву не відступати ні на крок без особистого наказу фюрера (це був заклик до воїнського духу); потім буквально засипав своїх солдат нагородами (це був заклик до гонору); а тоді ввів негайний розстріл за залишену без наказу позицію (вплив на почуття страху). Восени Гітлер сказав: “...На Дніпрі росіяни зупинені і німецька армія буде тримати їх, доки не обезкровить. Буде битися, якщо треба, сім років...”

У самій Німеччині та й у військах на фронтах геббельсівські пропагандисти запевняли, що на Дніпрі фронт буде міцним і Червона Армія не зможе подолати цей рубіж.

Фашистів цікавив Дніпро не тільки як зручний рубіж оборони. Західнонімецький історик К. Рікер дуже прямолінійно заявляє з цього приводу:

«Володіючи родючими районами Західної України, залізняком Кривого Рогу, марганцем і кольоровими металами Запоріжжя і Нікополя, румунською... угорською і австрійською нафтою, Німеччина могла б продовжувати війну тривалий час».

От чому фашистське командування робило відчайдушні спроби для утримання в своїх руках «Східного валу».

Оборонна лінія складалася з протитанкових ровів, колючого дроту в 4 - 6 рядів, глибоких траншей і ходів сполучення, бліндажів, мінних смуг, дотів і дзотів, залізобетонних притулків і командних пунктів. На кожний кілометр оборони доводилося в середньому 8 бронековпаків і 12 дзотів. Для споруди рубежу фашисти використовували працю не тільки своїх співвітчизників, але і військовополонених. Є інформація про те, що стати керівником спорудження укріплень пропонували Д.М. Карбишеву.

Гітлер покладав великі надії на цей вал, а пропаганда всіляко вихваляла його потужність і неприступність. Він вважав, що для підготовки форсування радянським військам знадобиться декілька місяців. Фашистські штаби підрахували: щоб підтягти переправні засоби і привести війська в порядок, треба буде місяць. Генералам вермахту і в голову не могло прийти, що радянські війська, підійшовши до Дніпра, кинуться з ходу форсувати таку серйозну водну перешкоду на чому Господь пошле. І не могли гітлерівці припустити, що 11 партизанських з’єднань Білорусії та України теж готувались до цього етапу – захоплювали переправи, готували плоти і човни, а потім на захоплених плацдармах допомагали армії відбивати контратаки ворога.

При відступі німцями була вжита страшна тактика «спаленої землі». Вона супроводжувалася повним обезлюдненням цілих районів. Відступаючи, німецькі поліцейські та військові підрозділи постійно вдавалися до термінової евакуації населення з прифронтової смуги. Мету цього заходу, його «технологію» сформулював окружний комісар Мелітополя оберштурмбанфюрер СС Хейніш: «Того, хто відмовлявся евакуйовуватися, розстрілювали на місці. Діти, старі, а також жінки, яких виганяли в Німеччину, гинули від голоду, хвороб і злиднів. Зрозуміло, що такі заходи не мають іншого сенсу, крім знищення максимальної кількості радянських людей з тим, щоб більшовики не отримали робочої сили та поповнення армії». Часто евакуація слугувала лише приводом для винищення місцевих жителів. Інколи готових до евакуації людей знищували через неможливість їх вивезення.

На Канівщині свій порятунок німці вбачали ще й в тому, щоб оборонний вал очистити від населення, яке було опорою для партизанів. З цією метою Гітлер видав спеціальний указ, який зобов'язав вигнати з укріплених районів сотні тисяч людей, усіх жителів Канева і навколишніх сіл - Пекарів, Костянця, Бобриці та інших. Усім місцевим жителям було наказано покинути місто, відправившись вглиб від передової у навколишні села. Вони скрізь порозвішували оголошення на німецькій і українській мовах, де писалося, що можна брати з собою речі, скотину, хто що може. За непокірність, за ігнорування розпорядження кожен буде розстріляний на місці, як радянський партизан. Хто наважиться залишитися у Каневі або повернутися до нього, чекає смерть. У Пекарях люди покинули село відразу після об’яви. Залишили дома собак, котів, курей і кіз. Усе добро, яке було, закопували у землю, у ями. Розійшлися по різних селах на 10 - 20 км від Дніпра. Виїжджали у Миронівку, Михайлівку, Межиріч, Луку, Сахнівку, Горобієвку та інші села.

20 жовтня о 16 год. спеціальні німецькі загони і поліція почали виганяти людей з Канева. Вони зібрали усіх і гнали поперед себе в сторону Миронівки. Таке ж було і з жителями навколишніх сіл. Деякі канівчани вибралися з Канева через Копані на Яблунів і там заночували.

Як розповідає колишня жителька Яблунева, а тепер Копанів, Бойко Марія Тихонівна, у районі села Яблунів - Селищі, який знаходиться ближче до лісу, в той час партизани убили двох німців і, за одними чутками, вкинули їх у колодязь, а за іншими - залишили. Події відбувалися так: перед приходом наших двоє німців приїхали по молоко до жителя села Носенка Семена, у якого в той час були партизани. Вони раптово зустрілися в хаті і партизани вбили одного в сінях, а другого, який почав тікати, - у провулку. Хазяїн забрав жінку з дітьми, корову і подався у ліс до партизанів. Вранці прийшли німці, забрали трупи і вирішили спалити село. Написали на кожних дверях, що буде ліквідація і поставили хрести (попередили людей, що будуть палити село). Люди забрали на підводи усе цінне і вибралися з Селища у село, а німці почали палити хати, які усі були в той час під соломою. Згоріло там більше 50 хат. Коли повернулися наші, то Селище вже не відбудовувалося.

Як розповідає Бойченко Ольга Іванівна (1930 р. н.), «У 1943 р. під час наступу наших військ увесь Канів евакуювали в сусідні села. Однак нам незабаром сповістили, що хата згоріла і ми вирушили у Канів. Перед в'їздом до нього нас зупинив німецький патруль. З нами була ще одна дівчина, Аня Власенко з Сільця, українка, схожа на єврейку. Нас завернули назад, а її забрали з собою. Коли ми трохи відійшли, то почули постріл. Згодом ми взнали, що її визнали за єврейку, розстріляли і кинули у Винарську долину. Там було дуже багато трупів».

Згодом з сусідніх сіл за 10 км до спустілого Канева стали знову зганяти юнаків і дівчат для того, щоб звести там оборонні споруди. На вулиці Красний Яр люди два тижні під охороною німців копали окопи. На руках у робочих були червоні пов’язки, напис на яких говорив, що людина знаходиться на небезпечній території і повинна бути розстріляна. Це означало, що при відступу німців цих людей розстріляють. Про це ніхто не знав. Харчували людей двічі, після супу давали 300 г хліба і чашку несолодкого кофе. Працювали люди і в концтаборі на Тарасовій горі. І дивно було. Зі спогадів очевидців, на лівому березі Дніпра, де були наші, лунав сміх, співали пісні (чули пісню “Лугом іду, коня веду…”), а на нашому – німецька мова, зневага...

А в сім’ях старики, вдови і діти плакали за вбитими на фронтах, за заложниками і партизанами. Плач стояв по усій Україні, майже у кожнім домі: за батьком, сином, братом, за рідними чи знайомими. Усі роки війни були для нашого народу похоронними. Часто приходили вісті, що хтось з рідних вбитий, а пізніше приходив його лист і сім’я радісно торжествувала. Під час окупації не було ні радіо, ні газет, основним інформаційним засобом були слухи, які ходили між людьми. Хто що почує, добавить або перекрутить. Та й вони не приносили нічого заспокійливого. Війна - це трагедія, сльози.

Битва за Дніпро

Після розгрому німецьких військ на Курській дузі на Західному напрямку розпочався наступ в бік Дніпра, до якого було приблизно 160- 210 км. Перед радянськими військами було поставлено завдання з ходу подолати Дніпро з 18 по 26-27 вересня.

Виконання найважливішої і благородної місії з визволення України було покладено на війська п’яти фронтів: Центрального, Воронезького, Степового (20 жовтня 1943 року Воронезький фронт перейменовано на 1-й Український фронт, Степовий фронт – на 2-й Український), Південно-Західного і Південного. Для координації бойових дій фронтів Ставка призначила Маршалів Радянського Союзу Г.К.Жукова і О.М.Василевського.

 Починаючи з Харкова стали підбирати всіх, хто залишився  в окупації, навіть юнаків 16 років. Їх забирали без воєнкоматів, і тому не робили облік. Мобілізували приблизно 1 млн. чоловік. За один тиждень їх сяк-так готували, навчали лазити по пластунськи - і в бій. Села визволяли – підбирали усіх. А деяких, ненавчених без зброї і гранат зразу пускали у бій. Сусіда вбило – бери в нього зброю. Їх називали «чорною смертю», «чорнорубашечниками». За місяць було вбито близько 300 тис пацанів із Лівобережжя (див додатки).

У результаті успішного наступу радянські війська у другій половині вересня вийшли до Дніпра. Наступ був надзвичайно важким, адже довелося долати чимало рік, які ворог використовував для оборони. Береги річок Сейму, Десни, Сожу, Північного Дінця, Ворскли, Орелі були старанно укріплені. Але воїни брали їх відразу, ніщо не могло ослабити їхній наступальний порив.

Внаслідок успішного наступу війська Центрального, Воронезького, Степового та Південно-Західного фронтів у період з 21 по 25 вересня ви­й­шли до Дніпра на лінію фронту завдовжки 700 км, від Лоєва до Запоріжжя. Проте, здебільшого, радянські збройні сили наближалися до широкої та повноводної ріки фактично недостатньо забезпеченими табельними засобами подолання водного рубежу.

 Запізнювалися й артилерійські частини. На час форсування ріки в деяких з’єднаннях 40–50% артилерії відстало на 100–150 км. Як і раніше, неякіс­ну підготовку та організацію управління військами змушена була компенсувати самовідданість та мужність бійців, їх військова виучка, винахідливість, ініціатива. В той час наші війська переважали ворога у живій силі в 2,1 раза, танках - у 1,1 раза, літаках - у 1,4 раза, гарматах і мінометах - у 4 рази. А ще взаємодія з партизанськими загонами, які були на цій території. В інтересах швидкого і рішучого розгрому противника до складу першого ешелону фронту було включено 3-ю гвардійську танкову армію, три окремих танкових корпуси – 5-й гвардійський, 2-й і 10-й. На головному – київському напрямку наступ вели війська Воронезького фронту під командуванням генерала армії М.Ф. Ватутіна. На правому крилі фронту від Канева до Чигирина діяла 52 армія генерал-лейтенанта К.А. Коротєєва.

Ще 9 вересня 1943 року Ставка Верховного Головнокомандуючого видала директиву «Про швидке і рішуче форсування річок і нагородження особового складу військ за успішне форсування водних перешкод».

Битву за Дніпро можна умовно поділити на два періоди. У першому (серпень-вересень) наші війська розгромили ворога на Лівобережній Україні, в Донбасі, форсували Дніпро у його середній течії і захопили ряд плацдармів на правому березі. У другому періоді радянські війська визволили Київ, ліквідували ворожі угруповання у районі Запоріжжя і Мелітополя, форсували Дніпро у нижній його течії, відрізавши ворожі війська в Криму від основних сил, створили стратегічні плацдарми у районах Києва і Кременчука, вели завзяті бої по їх утриманню та розширенню.

Перший плацдарм на правому березі Дніпра був завойований 22 вересня 1943р. в районі злиття Дніпра і річки Прип’яті, в північній частині фронту. 24 вересня друга позиція була відвойована недалеко від Дніпродзержинська, наступного дня в тому ж районі – третя і четверта. 28 вересня - поряд із Кременчуком. До кінця місяця було створено 23 плацдарми на правому березі Дніпра, деякі з них були 10 км завширшки і 1-2 км в глибину.

Форсування Дніпра є яскравим прикладом героїзму радянських військ. Солдати, використовуючи щонайменшу можливість для переправи, перетинали річку на будь-якому плавзасобі, що тримається на воді, під жорстоким вогнем фашистських військ, терплячи важкі втрати. Після цього радянські війська практично створили новий укріпрайон на завойованих плацдармах, закопавшись в землю від вогню ворога, і прикриваючи своїм вогнем підхід нових сил.

Німецькі війська чинили потужні контратаки практично на кожній переправі, сподіваючись знищити радянські війська до того, як важка техніка дістанеться правого берега і вступить в бій.

Німецькі бомбардувальники знаходилися практично скрізь, піддаючи бомбардуванню переправи і військові частини, що знаходяться біля Дніпра. Як згадував Конєв, з метою запобігання бомбардуванням підходів до переправ було встановлено посилене повітряне патрулювання району переправи військ. У зв’язку з недоліками в організації повітряної підтримки ним був виданий наказ направити посилену артилерію на передову смугу фронту, щоб вона відбивала танкові ворожі атаки.
Коли радянська авіація стала більш організованою і поліпшила синхронізацію своїх дій з наземними військами фронту, при підтримці вогню сотень гармат і артформувань гвардійського міномета «Катюша», ситуація з обороною переправ почала налагоджуватися, і форсування Дніпра стало відносно безпечним для радянських солдатів.

Подібні ситуації були не поодинокі, ставши проблемою практично по всій лінії форсування. Незважаючи на утримання всіх місць переправи в руках радянської армії, втрати з її боку були справді колосальні - на початок жовтня більшість дивізій зберегли лише 25-30 % кількості особового складу і озброєння.

Жертвами військової некомпетентності та волюнтаризму нашого Головнокомандування ставали не лише рядові бійці, а й офіцери. За даними російських істориків, протягом війни радянські збройні сили втратили 421 генерала й адмірала, 2502 полковники, 4887 підполковників, 19 404 майори, 71 738 капітанів, 168 229 старших лейтенантів, 353 040 лейтенантів, 279 967 молодших лейтенантів, 122 905 військовослужбовців, які не мали офіцерських звань, але займали офіцерські посади.

Як відомо, командуванню вермахта часто вдавалося стримати наступ радянських військ за допомогою глибоко ешелонованої оборони. Наше командування, не вдаючись до тактики і стратегії її подолання, щедро кидало в бій живу силу, не турбуючись за втрати. Німецькі генерали так про це писали: «Жорстокість, з якою російське командування, не рахуючись із втратами в живій силі, продовжувало добиватися виконання поставленої мети, надавала бойовим діям ознаки боїв на виснаження. В ході таких боїв німецькі війська, що оборонялися, були в змозі відносно невеликими силами завдавати росіянам виключно важких втрат, часто в 20 разів більших, ніж серед тих, хто оборонявся. В таких умовах врешті-решт з’являлася можливість шляхом завершального несподіваного контрудару відразу повернути втрачені перед тим позиції. Успішно проведені такі оборонні битви, як правило, коштували росіянам величезних жертв і значною мірою визначали тривалість боротьби».

До середини жовтня сили в південній частині фронту, зібрані командуванням в районі нижніх переправ через Дніпро, були вже здатні почати першу масовану атаку на німецькі укріплення на протилежному березі. По всьому фронту були розпочаті великомасштабні військові дії з переміщенням частин військ з метою відвернення німецьких сил (і уваги його командування) від південних переправ, а також від району Києва. В кінці процесу форсування Дніпра радянські збройні сили контролювали район переправ довжиною більш ніж в 300 км, а в деяких місцях глибиною плацдарму до 80 км.

Про значення, яке надавало радянське керівництво прориву «Східного валу», свідчить той факт, що 2438 воїнів отримали за форсування Дніпра звання Героя Радянського Союзу (20% від загального числа нагороджених цим званням за всю війну).

Битва за Дніпро стала рідкісним в історії воєн прикладом такого масштабного і швидкого форсування широкої водної перешкоди при запеклому опорі потужних сил противника.

Військові втрати під час форсування Дніпра: з боку Німеччини - 1 250 000 (загальні); СРСР - 1 500 000 (з них 373 000 вбитими), близько 5 тис. танків і САУ (без Київської оборонної операції), близько 1,2 тис. літаків (без Київської оборонної операції).

На думку німецького генерала фон Бутлара, в ході цього наступу «російська армія продемонструвала свої високі бойові якості і показала, що має в своєму розпорядженні не тільки значні людські ресурси, але і прекрасну військову техніку».

Початок боїв за Букринський плацдарм.

Радянські війська швидко з боями підходили до Дніпра. Для форсування такої могутньої водної артерії потрібно було мобілізувати усі моральні і фізичні сили. Широкий і повноводний Дніпро з високими кручами, що перебували у руках ворога, був серйозною природною перешкодою на шляху наших військ. Слід ще відзначити, що на підступах до ріки переважна більшість з'єднань і частин протягом багатьох тижнів вела безперервні виснажливі бої. Тили військ відстали, залізничні колії були зруйновані, не вистачало автотранспорту, відчувалась гостра нестача засобів форсування.

Радянські війська швидко підходили до Дніпра. 23 вересня було визволено Піщану і Гельмязів, 24 вересня – Дмитрівку, Кропивну і Чапаєвку, 28 вересня – Бубнівську Слобідку, Бубнів, Домантів, Коробіївку, Матвіївку, Красне. Того ж дня війська на широкому фронті від Супоя до Сули вийшли до берега Дніпра. Була звільнена вся територія Золотоніщини.

З 21 на 22 вересня 1943 р. до Дніпра південніше Києва в район Букринського вигину ріки вийшли передові загони мотопіхоти 3-ї гвардійської танкової армії генерал-лейтенанта П.С. Рибалка. Форсування Дніпра і подальший розвиток наступу намічався зі сходу на південь від Києва в крутому завороті ріки (Бучак), що був повернутий у наш бік («Букринська лука»). Там були розташовані населені пункти Малий і Великий Букрин, а тому і плацдарм, захоплений тут пізніше, називався Букринським.

Цей виступ обороняли дев’ять піхотних і одна танкова дивізії, моторизована бригада, танковий батальйон, шість дивізіонів штурмових гармат, артилерійські та інженерні частини першої танкової та восьмої польової німецьких армій. За іншими даними – одинадцять піхотних, дві танкові дивізії, моторизована бригада та полк піхотної дивізії, підсилені трьома дивізіонами штурмових і одним дивізіоном важких штурмових гармат, а також велика кількість артилерійських та інженерних підрозділів. Середня чисельність піхотної дивізії становила 8,5 тис. осіб. Угруповання мало 1640 гармат і мінометів, 140 танків і штурмових гармат. Ці війська стояли в першому ешелоні. Північніше Умані і західніше Кіровограда у противника було ще близько восьми танкових дивізій, які він міг швидко перекинути на напрямки головних наступів військ Червоної Армії.

На Букринському плацдармі німецька оборона мала глибину 6–8 км, яка складалася з опорних пунктів і взаємопов’язаних вузлів оборони. В інженерному відношенні вона була дещо слабкою, але спиралася на щільний автоматно-кулеметний та артилерійський вогонь із прилеглих висот.

На світанку 22 вересня до Букринського завороту вирвався передовий мотострілецький батальйон 3 гвардійської танкової армії і успішно форсував Дніпро.

Одними з перших до Дніпра вийшли воїни 1-го мотострілецького батальйону капітана Г.Ш.Балаяна з 69-ї мехбригади 9-го мехкорпусу. Того ж дня воїни з ходу форсували Дніпро і при допомозі місцевих партизанів в короткому нічному бою було захоплено невеликий плацдарм у районі села Зарубинці Канівського району Це був перший населений пункт на західному березі Дніпра звільнений нашими військами.

Подолавши ріку, передо­вий загін батальйону в кількості 14 чоловік під командуванням лейтенан­та О. І. Алексєєва, зайняв обо­рону на цьому невеликому плацдармі. Кілька атак ворога відбили сміливці. Незаба­ром на правий берег пе­реправився весь баталь­йон, розширюючи цей неве­ликий плацдарм. Своїми героїчними діями воїни батальйону забезпечили успішну переправу під­розділам бригади. За ці бойові дії 32 во­їни батальйону, в тому числі комбат Г. Ш. Балаян і лейтенант О. І. Алексєєв, були удостоєні звання Героя Радянсько­го Союзу.

Біля села Григорівки закріпилася 51-а гвардійська бригада. Війська, що форсували Дніпро, підтримувала авіація 2-ї повітряної армії. Праворуч сусідня 40-а армія К.С.Костенка захопила дещо менший за розміром плацдарм у районі Ржищева.

До Дніпра навпроти села Григорівки вийшов батальйон старшого лейтенанта А. А. Піщуліна з 51-ї гвардій­ської танкової бригади 6-го гвардійського тан­кового корпусу. Рядові В. М. Іванов, М. Е. Пєтухов, І. Д. Семенов, В. А. Сисолятін першими з батальйону разом з групою партизанів заго­ну імені Чапаєва подола­ли ріку. Стрімким кидком вони захопили ближній хутір і забезпечили пе­реправу своєї роти. У привітанні командування і Військової ради фрон­ту героям говорилось: «Ваша героїчна переправа через Дніпро, міцне за­кріплення на правому бе­резі, готовність, не шко­дуючи життя, відстоюва­ти кожний клаптик від­войованої рідної землі і нестримно просуватись вперед - на захід служить прикладом для всіх воїнів». Їм першим було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

Захопленням ділянок біля сіл Григорівки і Зарубинців було покладено початок боям за створен­ня Букринського плац­дарму. Незабаром вздовж всієї 55-кілометрової при­бережної смуги від Ржищева і майже до Канева розгорілись запеклі бої.

Після першого натиску боротьба за Букринський плацдарм з кожним днем ставала дедалі запеклішою. У вересневих боях він був розширений до 11 км по фронту і 6 км у глибину. На ньому зосередилися основні сили 40-ї армії, 27 армії генерала С.Г. Трофименка і мотострілкові частини 3-ї гвардійської танкової армії. 40-ва армія захопила декілька невеликих плацдармів у районі Щучинці (Щучинський плацдарм). Оперативні документи Ставки фронту, армій, корпусів, дивізій тієї пори чітко відмежовують Букринський плацдарм як головний, центральний, а Щучинський і Канівський - як допоміжні. На Канівському плацдармі діяло ударне угруповання 47-ї армії, головні сили якої були розгорнуті на Студенецькому (Канівському) плацдармі.

На Черкащині частини Червоної Армії форсували Дніпро у 13 місцях, захопивши Букринський, Бучацький, Студенецький, Пекарівський, Хрещатинський, Свидівський, Дахнівський та інші плацдарми.

Зав’язалися жорстокі бої, у яких перевагу мав той, у кого була краща позиція, використовуючи природні висоти для контролю над місцевістю. Ось нотатки солдата 326-ї німецької піхотної дивізії:

«22 ІХ. Відступили. Перейшли за Дніпро.

26. ІХ. Перебуваємо у Криничках.

27. ІХ. Одержали завдання: вибити росіян, які переправилися за Дніпро. Нас було в роті 60 чоловік. Після атаки залишилося 13. Всі інші були вбиті або поранені. До вечора ми не змогли витримати напруження. Ми змушені драпати, бо з гвинтівками проти станкових кулеметів нічого не вдієш…»

З 26 вересня розпочався наступ наших військ у напрямку с. Бучак - Селище – Канів. Як переказують жителі с. Степанців, наші спустили на село парашутом у вінку і в стрічках козу. І приписали записку: “Звідки ви, німці, прийшли, звідти прийдемо і ми… ”

Десантування 3-ї і 5-ї гв. дивізій

З метою ослаблення опору, радянське командування вперше зважилося висадити на правий берег Дніпра великий повітряний десант – дві бригади. Так, 24 вересня 1943 року була розпочата Дніпровська повітряно-десантна операція. Метою радянських десантників було захоплення плацдармів до підходу основних частин Червоної Армії.

Це була одна із найбільших операцій радянських ПДВ у Великій Вітчизняній війні. Ще 9 вересня Ставка Верховного Головнокомандування вирішила для захоплення плацдармів на правому березі Дніпра використати три повітряно-десантні бригади.

Плацдарм (фр. place d'armes - площа для збору військ) - це ділянка місцевості, якою оволоділи наступаючі війська при форсуванні водної перешкоди або утримувана відступаючими військами на її протилежному березі.

Тактичні плацдарми захоплюються зазвичай з ходу передовими загонами, авангардами або підрозділами першого ешелону, а потім розширюються оперативними силами інших ешелонів, що вводяться в бій, і резервів. Як тактичні, так і оперативні плацдарми також можуть захоплюватися силами повітряного десанту. Наявність крупних плацдармів забезпечує зосередження на них могутнього угруповання військ для проведення наступальних операцій в сприятливих умовах без необхідності форсувати річки.

Однак проведення захоплення плацдармів силами повітряного десанту вимагає великої тактично-матеріальної підготовки, на що у нашого командування майже не було часу.

У ніч на 24 вересня 1943 р. у Канівський район для організації підриву “Східного валу”, а також для забезпечення завоювання плацдармів командуванням 52-ї армії Степового фронту було викинуло десант чисельністю до 5 тис. чол. 3-ї і частини сил 5-ї гвардійської повітряно-десантної бригади. Завдання десанту - захопити і утримати до підходу головних сил плацдарм по рубежу Ржищів, Межиріч, Мошни, Черкаси. Це становило близько 110 км по фронту і 25- 27 км у глибину, що значно перевершувало можливості двох повітряно-десантних бригад. Командував бригадою 2 ГДВП полковник Прокіп Мефодійович Сидорчук (див. фото 16).

У районі Канева десантувалися 4 575 бійців зі зброєю та боєприпасами. З них було вбито більше 3 тис. Першої ночі операції в тил ворога із Лебедина Сумської області літаками Лі-2, ПС-84, «Дуглас» по 22-24 десантники у кожному викинули два неповні батальйони, а наступної ночі була висаджена основна група. Їх чекала трагічна доля – частина потонула в Дніпрі, інші опинилися в нашому тилу, а треті - опустилися прямо на позиції німців. Причиною була традиційна для нашого керівництва недбалість і безвідповідальність.

Організація та проведення цієї повітряно-десантної операції виявилася не на висоті. Перед висадкою десанту була проведена повітряна розвідка, яка не помітила зосередження у наміченому районі значних сил противника. А саме: 7-ї і 19-ї танкової, 10-ї моторизованої та 73-ї піхотної дивізій ворога.

Командування надто перестаралося в прагненні засекретити операцію. Про цілі та завдання операції особовий склад, як правило, познайомили за півгодини до посадки в машини, що у подальшому викликало тільки метушню. Значну кількість радіостанцій було розподілено таким чином, що в деяких літаках було по 5-6 одиниць зв’язку, а в деяких вони взагалі були відсутні. При цьому батареї живлення до радіостанцій скидали окремо від них. Тому після висадки радисти залишилися без рацій, рації - без радистів, а війська - без того й іншого. Можна тільки уявити, яка ситуація виникла на землі. Крім того, крилата піхота, викинута на правий берег Дніпра, залишилася без важкого озброєння.

Підвели і льотчики транспортної авіації. Замість запланованих 65 машин під посадку було подано лише 47, а якщо до цього додати ще й відсутність своєчасного підвозу пального, що привело до затримки операції на кілька годин, то картина виходить сумна. У результаті зі складу 5-ї повітряно-десантної бригади на правий берег Дніпра переправили тільки 2 батальйони. Хоча висадка 3-ї повітряно-десантної бригади пройшла більш успішно, зношеність транспортних літаків не дозволила їм брати на борт штатну кількість вантажу.

При десантуванні позначилася відсутність досвіду викидання великих десантів. Льотчики, посилаючись на щільний зенітний вогонь противника, замість належних за тодішніми нормативами 600-700 метрів викинули десантників на висоті понад кілометр. Значна висота, а також швидкість польоту призвели до більшої площі розкиду десантників. Сильний зенітний вогонь противника, велика кількість умовних світлових сигналів, що подавалися не лише радянськими десантниками, які приземлилися, але й німцями з метою дезорієнтації, перешкодили успішному здійсненню операції. Екіпажі літаків втрачали орієнтири, збільшуючи швидкість і висоту польоту. Це спричинило розпорошення парашутистів на площі від 30 до 90 км, замість 10 на 15 км, як передбачалося.

Недостатня підготовка спричинила цілу серію фатальних помилок: через погане знання пілотами місцевості і втрату орієнтування перша хвиля десанту була скинута на радянські позиції і, частково, у Дніпро. Другу хвилю розкидало на площі в декілька десятків квадратних кілометрів, частина десантників знову потрапила в ліси, болота, розташування наших військ, частина - у воду Дніпра, а інша – опинилася над ворожими дивізіями на марші. Часто потрапляючи в оточення, десантники вступали у нерівний бій з ворогом і тут їм на допомогу приходили жителі навколишніх сіл і народні месники. Так, партизани загону імені Пожарського врятували від голоду велику групу десантників, оточених фашистами в мошенських лісах, жителі с. Македони допомогли переправитися 17 десантникам у загін ім. Чапаєва, під Смілою було врятовано півсотні десантників, жителі села Станіславчик розшукали в лісах воїнів і привели їх в урочище Перуни і т.д.

Деякі десантники вночі приземлялися на величезній території Канівського, Миронівського, Ржищівського і навіть Смілянського районів. Одна бригада була викинута повністю, друга частково. Парашутисти були недостатньо обізнані з місцевістю і не могли швидко орієнтуватися у ворожому тилу, тому часто потрапляли у скупчення німецьких військових частин. Після приземлення бійці підрозділів змішалися і їх вчасно не було організовано у бойові групи і постановку завдання згідно ситуації, яка склалася.

Десантники 3-ї гвардійської бригади приземлилися поблизу сіл Піщальники і Лазірці. При посадці їх уже чекали німецькі автоматники, які розстрілювали їх ще у повітрі або знищували у відкритому полі, де бійці навіть не встигали звільнитися від парашутів. Після приземлення зав’язався бій і багатьох бійців було поранено і вбито. У 1-му батальйоні при приземленні загинули командир майор Ковальов, замполіт батальйону гв. майор Базолев. Було тяжко поранено прапороносця 3-ї гвардійської десантної бригади капітана М. Сапожнікова.

Ходити він не міг і в копі сіна поблизу села Піщальники його знайшов місцевий житель А. Ганненко. Сапожніков передав йому разом із прапором для збереження ордени та інші документи десантної бригади до приходу частин Радянської Армії. Ризикуючи своїм життям, хлопчик упакував їх у ящик з-під патронів і закопав вдома, а капітана передав десантникам.

Після визволення Канівщини прапор і документи було повернуто у бригаду.

Через те, що був втрачений прапор, бригаду було тимчасово розформовано і передано під командування командиру 5 бригади П.М. Сидорчуку.

Повітряно-десантні підрозділи – батальйони, роти, взводи – розпалися як бойові одиниці, бійці були змушені вести бої дрібними групами. Ст. Лейтенант І.Кусок, який вижив, зібрав залишки парашутистів і узяв командування на себе. Відсутність єдиного командування, зв’язку зі штабом фронту й штабом повітряно-десантних військ ще більше ускладнила ситуацію. Внаслідок цього командування Воронезького фронту вирішило припинити десантування.

Окремі групи, втративши радіозв'язок з центром, намагалися атакувати німецькі частини постачання або приєднувалися до партизанського руху.

Ось як описує про висадку десанту очевидець цих подій, житель с.Пекарів Василь Литвин у книзі "Страна Слез, Страданий, Рыданий", який нині проживає у США.

"В сентябрьскую ночь возле сел Гуты, Крещатика сбросили десант на по­мощь двум ротам, что прорвали фронт. Парашютистов сбросили на лес, которые не долетели до земли, повисли на соснах и погибли. Вскорее те, которые приземлились, со­брались вместе. Уже было утро. Из 150-ти человек оста­лись 80. Немцы уже знали, что наши сбросили десант.

Пришли в село. Мы сказали парашютистам, что тем двум ротам вы уже не поможете, их постреляли на лугу, помогайте себе. Но старший из де­сантников не поверил, что все погибли. Они должны были соединиться. Этот же коман­дир настолько был не компетентный в военном деле, что послал своих парашютистов по домам искать пищу и выпивку. Он говорил:

- Мы, русские, пришли вас освобождать. Вы немцев кормили и поили, вы враги Родины. Вся ваша Украина Гитлера сюда пустила без единого выстрела. Мы принесли вам волю, и вас, хохлов, заставим добить фашистов. Сами будем в тылу, а вас выставим на передовую. Оправдаетесь только своей кровью.

За полдня парашютисты нанесли в лес жареных кур, яиц, хлеба, огурцов, капусты, сала. Крестьяне давали, у кого что было с радостью, хотя им грубили, обзывали всякими словами. Парашютисты головы держали высоко, думали, встретятся с членами двух рот, хотя те уже лежали в земле.

Закусили в лесу. Командир распорядился вы­пить водки только по 1-му стакану и хорошо закусить. Водку велел оставить на утро, когда пойдут в наступление на немец­кий штаб - для смелости, перед боем. Утром будет команда: „За Родину, за Сталина!"

Один выкрикивает: "Товарищ командир, давайте ещё по стакану!". Командир, чтобы не упал его авторитет среди солдат, вскоре присоединяется к их просьбе. Закуска хорошая - сало, колбаса с чесноком, это для Украины на первом месте, а в России и по праздникам такого не видят. И говорят:

- Вот, вы хохлы, четыре года кормили фашистов, мы вам покажем, как Родину любить.

Разведка уже донесла, что немецкий штаб находится в с. Гута. Возле штаба 4 танка и четверо часовых с ав­томатами. Решили, что к утру они уснут и, возможно, удастся подползти - на одного часового по 3 солдата. Нужны 12 человек добровольцев. Подняли руки 25. Вскоре ре­шили, что пойдут все.

Командир отдал наказ: "Чтобы часовой не поднял крика, не успел выстре­лить. Когда часовые будут сняты, захватим штаб. Все остальные будут атаковать. Если не сможем, то заброса­ем штаб гранатами и победим".

Пишу на русском языке, так, как они говорили. Па­рашютисты все же надеются на помощь двух рот добровольцев, которые должны с ними соединиться.

Под утро начался смертельный бой. 25 парашюти­стов по-пластунски тронулись вперед, и двух часовых удалось разоружить. Два других начали стрелять и ус­пели убить многих. Поднялись другие парашю­тисты, каждый бросал впереди себя гранаты, чтобы доб­раться до штаба, но штабники стояли наготове. Раз­решив подбежать к дому метров на 60-70, восемь авто­матчиков ударили через стекло окон. Наделали много шума, паники. Всё закончилось смертью. 2 роты пехоты погибли на лугу, а 80 парашютистов возле штаба... "

Під час планування десанту представники командування радянських військ не взяли до уваги розвиток партизанської боротьби у Смілянському, Черкаському, Канівському районах, куди були скинуті десанти. Не був вчасно попереджений про десантну операцію і Український штаб партизанського руху, тому партизанські загони дізналися про приземлення радянських бійців лише тоді, коли чимало з них уже потрапили в скрутне становище. Це тим більш прикро, що в трикутнику Канів – Сміла – Черкаси діяли досить міцні партизанські загони УШПР ім. Пожарського, Т.Ф.Прокіна, Д.О. Каршикова, які виросли з організаторських груп, посланих влітку 1943 р, які мали двосторонній зв'язок УШПР. Незважаючи на труднощі, вони зробили все можливе для врятування десантників від розгрому переважаючими силами противника, які на них полювали. Потрібно було майже три тижні, щоб зібрати подрібнені групи парашутистів на партизанські бази, з'ясувати їх кількість і боєздатність.

 Усі десантники влилися у партизанські загони і продовжили боротьбу проти фашистів. Користь від співдружності партизанів і десантників була зустрічна. На місцях партизанські загони мали певну перевагу перед десантними частинами, вони добре орієнтувалися на місцевості, мали постійний зв’язок з населенням, набули певного досвіду боротьби в тилу ворога. Партизани забезпечували воїнів продовольством, а бійці-парашутисти посилили Канівські загони зброєю, бойовим досвідом, зв’язком з Великою землею. Бойові операції вони тепер проводили спільно.

Провал Канівської повітряно-десантної операції мав і позитивні сторони. Крилата піхота частково виконала свою роботу в тилу ворога. За даними німців, у їхньому тилу діяли 43 окремі групи зі складу 3-ї та 5-ї повітряно-десантної бригад загальною чисельністю більш як 2 тис. чоловік. На рахунку десантників, змушених вести партизанську війну, кілька диверсій на залізниці, а також ряд знищених ворожих гарнізонів на Правобережній Україні.

Позитивною стороною висадки десанту було й те, що не дивлячись на великі втрати, Дніпровська повітряно-десантна операція відвернула на себе увагу значної кількості німецьких механізованих з'єднань, що дозволило здійснювати переправу військ з меншими втратами. Проте, після невдачі В’яземської і Дніпровської десантних операцій, Ставка ВГК відмовилася від подальшого масового використання десанту.

Особливо неоціненну допомогу роздрібненим повітряно-десантним частинам подали партизани Канівського району (к-р К.К. Солодченко). Партизани цього загону з Таганчанських лісів активно шукали розкиданих на великій території десантників.

 Десантників, що вціліли поблизу Канева у районі Григорівки, при допомозі місцевих жителів та партизанів поступово зібрали у загони. Великий загін десантників через Довжик (місцевість поблизу Канева) з боями відійшов до Яблунівського лісу, де й окопався на горі Городок. Жінки з Копанів кожного дня носили їм хліб, продукти. Та серед жителів Копанів були люди, лояльні німцям. Одного разу хтось з жителів видав їх поліцаям. Було арештовано дві жінки і в поліції їх суворо допитало гестапо. Одна жінка, більш смілива і винахідлива, твердила, що ходила у ліс по сіно для кіз і її відпустили, а інша, Панчиха Марія, не змогла відбрехатися. У поліції її побили так, що ледве жива прийшла додому. На спині не було живого місця.

Згодом німці взнали місцезнаходження десантників і, оточивши Яблунівський ліс, пішли у наступ. Після запеклого бою десантники змушені були відійти у Таганчанський ліс. До середини жовтня там зібралося понад 1000 десантників і 200 партизанів, які, як окрема частина, стали під командування командира 5-ї повітряно-десантної бригади підполковника Прокопія Мефодійовича Сидорчука. Це була значна сила у тилу ворога. Досить сказати, що у 1943 році цей партизанський загін був найбільший на Черкащині.

Німецько-фашистське командування не могло миритися з наявністю у його тилу великого з’єднання і дало наказ частинам “СС” і діючим військам розгромити базу і знищити десантників і партизанів.

24 жовтня гітлерівці оточили Таганчанський ліс поблизу с. Поташні, підтягнувши значні сили: гармати і танки. Після артпідготовки більше 2 тисяч солдат і поліцаїв, заправившись шнапсом, кинулися у навальну атаку на наші бойові порядки. Коли гітлерівці наблизилися, у небо піднялася червона ракета. Шквальним вогнем зустріли ворога десантники і партизани. Сім разів атакували карателі наші бліндажі і сім разів відкочувалися на висхідні позиції, залишаючи на полі бою сотні вбитих. Найлютішою була сьома атака гітлерівців на сектор оборони партизанів, але прорвати подвійну оборону вони так і не змогли. В цій каральній операції фашисти втратили вбитими і пораненими понад 1000 солдат і офіцерів. Цей бій розвіяв усі сподівання гітлерівців на швидкий розгром партизанських сил.

Під вечір під захистом танків з великими втратами ворог відступив до села Таганчі для поповнення своїх сил. На допомогу їм уже поспішали нові регулярні німецькі частини.

По рації десантники зв’язалися з командуванням 52-ої армії і доповіли обстановку. На Канівському плацдармі у німців були великі сили, а боєприпасів у загоні не вистачало, тому ще один день загін міг і не витримати. Згідно з наказом командування, Канівський полк, як найбільший серед партизанських загонів, було вирішено передислокувати нижче по Дніпру для відвоювання плацдарму і забезпечення переправи наших військ через Дніпро поблизу Черкас.

Увечері партизани швидко зібралися. На північному схилі нашої оборони було поховано 16 воїнів, що загинули у боях смертю хоробрих. Взявши з собою 29 поранених, вночі, під носом у ворога партизани на чолі з К.К. Солодченком перебазувалися в Ірдинський ліс під Черкаси. Похід супроводжувався боями з гарнізонами і заставами ворога у Мошнах і Байбузах. Там, зустрівши ще одну групу десантників загону Ващенка (комісар Пальоха), канівські партизани проводили спільно бойові операції в тилу ворога. Підготувавши нову партизанську базу, вони поновили зв’язок з “Великою землею”, десантники приймали літаки У-2. Було організовано два аеродроми: посадковий майданчик на висоті 173,9 у південно-західному районі села Мошни, а на висоті 185,2 на південь від села Байбузи літаки скидали вантажі з боєприпасами. Після поповнення зброєю радянські партизани з новими силами почали громити німецькі комендатури, знищувати комунікації ворога.

Битва за Канівський плацдарм

З 21 вересня 1943 по січень 1944 року точилися кровопролитні бої у районі висот Канівського Подніпров'я. Майже тридцять місяців тривала окупація Канівщини і Канева. Лише 31 січня 1944 року фашистських загарбників було вигнано з нашого краю. Загалом на території Канівщини було започатковано три плацдарми - Букринський, Канівський та Пекарський.

Боротьба за Канів була впертою і кровопролитною. Кожний писемний документ про взяття Канева є для нас безцінним, і тому тут дослівно наведено розповідь про бої за Канів. В деяких місцях відомості можуть повторюватися, але щоб ви відчули запеклість боротьби, навожу їх із деякими повторами.

У зв’язку з тим, що наші передові частини не мали часу на підготовку до форсування Дніпра, відірвалися від тилів і з ходу стали форсувати Дніпро, ворог на деякий час втратив ініціативу, але оговтався і засів на канівських кручах, де вдалося організувати міцну оборону, яка дала змогу протриматися довше, ніж на сусідніх ділянках 1-го та 2-го Українських фронтів. Місцевість Правобережжя вiд с. Бучака до околиць Канева, Селища мала крутi пiдйоми i обриви. Це давало можливiсть ворогу ретельно закріпитися на них, контролювати Дніпро i всю навколишню територiю. Німецька артилерія прострілювала місцевість до самого Дніпра.

22 вересня 1943 року воїни 3-ї танкової армії під командуванням маршала Рибалка першими переправилися через Дніпро північніше Канева і захопили село Зарубинці, започаткувавши Букринський плацдарм. Навпроти с. Григорівки була налагоджена переправа через Дніпро - понтонний міст. Сьогодні про це нагадує човен-понтон, який застиг на високому Дніпровому березі в Григорівці.

Наші війська, відвоювавши невелику смугу вздовж Дніпра, старалися безуспішно прорватися низинами. Через це під час боїв на Букринському плацдармі лише за один місяць, жовтень, наших загинуло близько 240 тис.

Нині залишились пiд водою окопи, острiв i луг, зрошенi кров`ю воїнiв 206-ї, 23-ї i 30-ї стрiлецьких дивiзiй, якi першими у вересневi днi 1943 року створювали тут Канiвський плацдарм.

Перші бої за місто

До кінця вересня Червона Армія зайняла на київському напрямку увесь лівий берег Дніпра. Було форсовано Дніпро в 20-ти км північніше Києва і захоплено плацдарм на правому березі. 27 вересня лівофлангове з'єднання Воронезького фронту, взаємодіючи з військами Степового фронту, досягло Дніпра в районі Черкас. Однак серед усіх інших плацдармів, найбільш крупним і найскладнішим був Букринський.

Визволяли наше місто 1-й та 2-й Українські фронти. Із 1-го Українського фронту: 27 армія, 100, 147, 155, 241 стрілецькі дивізії; 40 армія: 38, 161, 253, 337 стрілецькі дивізії; 47 армія: 23, 30, 206, 218 стрілецькі дивізії, 3 гвардійський механізований корпус, 79 гвардійський, 24 артилерійський, 24 артилерійська протитанкова бригада, 3 гвардійська танкова армія, 6,7 гвардійські танкові, 9 механізований корпус, 2 повітряна армія, 4 гвардійська штурмова, 256 винищувальна, 202 бомбардувальна, 308 нічна бомбардувальна, 264, 291 штурмові авіаційні дивізії, 13,17 артилерійські, 3 гвардійська мінометна, 9, 21 зенітні артилерійські дивізії, 91 окрема танкова, 3, 5 гвардійські повітряно-десантні, 3, 6 понтонно-мостові бригади. Із 2-го Українського фронту брала участь 52 армія, її 93, 294 стрілецькі дивізії.

Проти Канева, на відрізку Букринського плацдарму форсування Дніпра почалося в нiч на 26 вересня. Тут Днiпро був шириною більше 500 м, глибиною 5 м, мав пiщане дно i сильну течiю. Вiйськова рада 47-ї армiї у своєму зверненнi до вiйськ закликала: "Днiпро - не перешкода, а мiст до перемоги. Смiливiше бийте ворога, вгризайтесь у правий берег Днiпра, не давайте вороговi закрiпитися!"

26 вересня передовi загони дивiзiї, переправившись вбрiд через старик (старе русло) Днiпра, оволодiли островом Канівським (Заріччя). Знаючи, що фашисти покладають великi надiї на рубiж Днiпра, частини i з`єднання 47-ї армiї поспiшали з форсуванням Днiпра, щоб не дати вороговi опам`ятатися, пiдтягнути резерви і створити оборону. Вiд швидкостi дiй залежав успiх форсування. З жорстокими кропролитними боями нашi воїни закрiпилися на правому березi Днiпра. Щоб скинути їх у Дніпро, при пiдтримцi авiацiї i артилерiї в контратаку пiшли ворожi танки й пiхота. Від наших сміливців вимагалась залiзна витримка i надзвичайна мужнiсть, щоб не вiдступити пiд таким натиском ворога. Та й вiдступати було нiкуди - позаду Днiпро. Лише за перший день боїв нашим воїнам довелося вiдбити 14 контратак противника. Через Днiпро вогнем пiдтримували бiйцiв гармати прямої наводки, які були поставлені на Канiвському островi (Заріччя) бiля самої води. Назустріч їм била артилерія з канівських висот. Зенітки стояли за горою, за вулицею Потужнього. Звідти не видно було спалахи від пострілів артилерії зі сторони Дніпра. Захоплений плацдарм був невеликим: всього до 2 км по фронту i до 400 м у глибину, але саме звiдси розпочалися бої за визволення Канева.

Для його захоплення у районі с. Келеберди першими подолали водну перешкоду, під вогнем ворога форсували Дніпро і закріпилися на його правому березі 25 сміливців на чолі з старшим лейтенантом Журкіним. Їх приклад наслідував взвод мінометників під командуванням Кислякова. В ніч з 27 на 28 вересня приступив до переправи і весь стрілецький полк.

У боях південніше с. Келеберди особливо відзначився ст. сержант Бахарев, сержант Яковенко та інші. 29 вересня чотири розвідники-добровольці під вогнем ворога форсували Дніпро і з ходу кинулися в атаку на фашистів. Сміливці діяли гранатами й автоматним вогнем. Вони вибили німців з передових траншей, захопили два станкових кулемети, гармату, відвоювали плацдарм і утримували його до прибуття підкріплення. За першими рядами воїнів, що прокладали шлях для своїх підрозділів та частин, на правий берег стали переправлятися дивізії і частини наших військ, танки й артилерія. Оскільки повітряний десант не зміг повністю виконати свого завдання, командуючий фронтом ввів у бій 27-у армію, частини якої разом з 3-ю гвардійською танковою армією мали наступати на київському напрямку, в напрямі на Фастів. Однак гітлерівці зуміли перекинути в район Букринського плацдарму значне підкріплення - 10 дивізій, в тому числі п'ять танкових і одну моторизовану. Частини 27-ї армії, які ще не встигли завершити зосередження на цій дільниці, були втягнуті в затяжні бої, в результаті яких Букринський плацдарм в деяких місцях було лише розширено.

У боротьбі за утримання і розширення плацдармів над канівськими висотами героїчно билися льотчики 2-ї повітряної армії під командуванням генерал-лейтенанта авіації С.Я. Красовського. У цих боях брали участь наші славетні винищувачі, тричі Герой Радянського Союзу І.М. Кожедуб, Г.Т. Береговий (відомий космонавт) та інші.

В результаті напружених боїв війська Воронезького фронту на середину жовтня форсували Дніпро по усьому фронту у багатьох місцях і захопили 9 плацдармів, з яких вирішальну роль при визволенні Києва відіграли Букринський і Лютізький.

206 стрілецька дивізія у боях за Канів і Букринський плацдарм

Величезну роль у визволенні Канева відіграла 206 стрілецька дивізія (тут і далі - сд). Після успішного розгрому німців на Курській дузі ця стрілецька дивізія разом з іншими з'єднаннями Воронезького фронту продовжувала переслідування противника, що відходив до Дніпра в напрямку Канева. Позаду залишилися водні рубежі, форсовані частинами дивізії: Псьол, Хорол, Сула, Супій і багато дрібних річок і річечок, сотні населених пунктів звільненої Лівобережної України. Дивізія з боями підходила до Дніпра, готуючись на марші з ходу форсувати цю грізну водну перешкоду.

23 вересня 1943 року 206 дивізія піхотних частин підійшла до лівого берега південніше Канева. До 22 вересня 1943 року передові підрозділи цієї дивізії досягли лівого берега Дніпра в районі с. Келеберда Канівського району і приступили до підготовки підручних засобів для форсування Дніпра. Табельні переправні засоби відстали від наступаючої піхоти.

У підготовці підручних переправних засобів велику допомогу надали жителі
с. Келеберди, що радісно зустріли воїнів загону 748 стрілецького полку дивізії. Вони підняли раніше затоплені на мілководді рибальські човни і передали нашим воїнам.

Провести розвідників до постійно діючої поромної переправи німців визвався 16-літній юнак, житель с. Келеберди. Основна переправа через Дніпро знаходилася західніше села, навпроти міста Канева, але була знищена німцями, що відходили. Місце переправи прострілювалося загороджувальним вогнем ворога.

Наші війська вирішили вибити німців з Канева і захопити тут плацдарм. Відбулися перші бої за визволення міста. Наступ вівся приблизно у районі навпроти нинішнього музею Гайдара. О першій годині ночі 23 вересня дванадцять рибальських човнів з двома ротами 748 і по одній роті 722 і 737 стрілецьких полків (тут і далі – сп) під командуванням заступника командира 2-го стрілецького батальйону 748 сп тихо попливли до правого берега ріки, до околиці нашого міста. Але ворог їх тут вже чекав. Коли перші човни пристали до західного берега, німці відкрили шквальний кулеметний вогонь, підтриманий артилерією. Незважаючи на значні втрати, наші воїни закріпилися на західному березі. Прицільним вогнем ворог знищив майже всі човни, що досягли берега, поставив суцільну вогневу завісу, закрив наглухо можливість подальшого форсування Дніпра.

Завзятий бій за плацдарм на Канівській мілині йшов до 24 вересня. Організувати додаткову переправу підрозділів дивізії через суцільну вогневу завісу ворога не вдалося. Битва за цей плацдарм стала суцільним подвигом. Тут загинув смертю хоробрих генерал Корольов, гвардієць Степанов, який останніми 15 патронами знищив 15 німців, а гранатою підірвав себе разом з фашистами.

Під шквальним вогнем ворога десантники не змогли зачепитися за перші будинки міста і, несучи великі втрати, повільно відійшли до Дніпра. Була розбита єдина радіостанція. Старшина роти 737 стрілецького полку Коношенко Степан Миколайович визвався добратися до лівого берега і доповісти командуванню про тяжке становище десанту, але був убитий ворожою кулею. Загинув при спробі форсувати ріку і командир взводу 737 стрілецького полку лейтенант Трусов.

В другій половині дня 24 вересня, одержавши наказ на відхід серією ракет, десантники, що залишилися в живих, намагалися вплав повернутися на лівий берег, але майже усі загинули у водах Дніпра. Із двох рот лівий берег досягли лише два воїни 737 сп: лейтенант Шелухін і старшина Паханов.

В одному із листів очевидець так описує ці бої: “Мамо, мамо! Твій Іванко побачив таке, що неможливо й описати. А найстрашніше – райдуги над Дніпром. Не від дощу ці райдуги, від розривів, коли фашисти бомбардують переправу. Смерть і веселка! І так кожний день...” Цього листа хлопець-новобранець з нещодавно звільненої Сумщини не дописав, загинув.

Нині вже немає під Каневом того вербового гаю, де героїчно боролися і гинули в нерівному бою перші богатирі Канівського плацдарму - могутні земснаряди тут намили масив, а будівельники Канівської ГЕС спорудили багатоповерхове селище, що змінило древнє русло і місто, кращі вулиці якого носять імена Героїв Дніпра.

Бої за Пекарський плацдарм

Після невдачі на Канівському плацдармі у ніч на 25 вересня 748 стрілецький полк під командуванням підполковника Дудки Я.М. і 1-й стрілецький батальйон 722 стрілецького полку під командуванням капітана Мурзи С.С., щоб обійти німців з тилу, перенесли форсування Дніпра у район між Чернечою горою (висотою з могилою Т.Г. Шевченка) і
с. Пекарі.

Місце можливого форсування ріки показав місцевий рибалка дід Кіндрат. Східний берег ріки був покритий лісом, а за ним - невеликий острів "Круглик», який поріс чагарником. Тому це місце не проглядалося ворогом.

Першими на західний берег ріки переправилися розвідники 748 стрілецького полку під командуванням помічника начальника штабу полку по розвідці капітана Омельченка. За ними правого берега досягли воїни 3-го стрілецького батальйону полку капітана Козирєва П.Г. і розгорнули наступ на с. Пекарі. За ними форсував ріку батальйон 722 стрілецького полку, яким командував капітан Мурза С.С., і наступав на безіменну висоту в селі Пекарі. У короткому бою ці батальйони опанували висотою і під сильним вогнем ворога почали закріплюватися на досягнутих рубежах, а ворог намагався вибити воїнів з захоплених позицій.

2-й стрілецький батальйон 748 сп майора Овсідіна форсував ріку західніше Пекарів, опанував висотою 224,4 і зайняв оборону в напрямку дороги з Канева на Яблунів і Козарівку.

Останнім форсував ріку і закріпився на висоті 225,0 південніше Канева 1 стрілецький батальйон 748 стрілецького полку капітана Місіна А. Г.

За одну ніч 748 сп і батальйон 722 сп захопили західний берег Дніпра, північніше і західніше Пекарів, і створили плацдарм по фронту близько 3 км і в глибину до 3,5 км. Через великі втрати підрозділам утримати зайнятий плацдарм було дуже важко. Його оборона була організована трьома вузлами опору. Гірські стежки між безіменною висотою 224,4 і висотою 225,0 прикривалися вогнем кулеметів і посиленими рухливими патрулями.

У ніч на 27 вересня 737 стрілецький полк разом з основними силами 722 сп форсували Дніпро на схід Пекарів і з боєм відбили в німців невеликий плацдарм у східній околиці села.

Ворог усіма силами накинувся на захисників плацдарму, намагаючись зіштовхнути наших воїнів у дніпровську воду. Виняткову мужність у бою за утримання плацдарму виявив особовий склад 737 стрілецького полку. Особливо виділилися в цьому бою командир кулеметного розрахунку Захарченко З.П., командир стрілецького взводу Паханов М.П., командир мінометного розрахунку Котов Б.А., кулеметник Матвєєв і багато інших воїнів.

На світанку 27 вересня по бойових порядках батальйонів капітана Козирєва П. Г. і капітана Мурзи С.С. ворог наніс могутній артилерійський удар, після чого пішла в атаку німецька піхота. Ворожа атака була відбита, німці понесли великі втрати, але й наші батальйони втратили багатьох воїнів. Увесь день атаки фашистів на рубежі частин дивізії чергувалися з артилерійським вогнем наших позицій, але успіхів не мали. У цьому бою відзначилися командири батальйонів капітани Козирєв П.Г. і Мурза С.С., заступник командира батальйону по політчастині Мартинов 1.М., командир стрілецької роти Савченко А., комсорг батальйону Котов В.В., командир мінометної роти Шеліданов Ф.А., командир відділення Карабаєв М., автоматник Котов М.І., командир кулеметного розрахунку Логінов В.Д., рядові Рєзніков К. Ф., Клюшкін І.Ф. і багато інших.

Уранці 28 вересня ворог завдав могутнього удару з боку Пекарів по безіменній висоті з метою захопити нашу переправу, оточити і знищити два батальйони 748 сп. Під час боїв великі втрати понесли обидві сторони, але наші воїни утримали зайняті ними рубежі. Другий удар був нанесений німцями по висоті 225 за підтримки штурмових знарядь і танків. Воїни батальйону капітана Місіна відбили і ці атаки ворога. Протягом наступного дня німці неодноразово атакували позиції майора Овсідіна і капітана Місіна А.Г., але успіхів не домоглися.

29 вересня ворог розпочав ряд спроб знищити плацдарми, але усі вони були мужньо відбиті нашими військами.

30 вересня частини дивізії продовжували бої з німцями на зайнятих рубежах. У бою за безіменну висоту під Пекарями героїчно загинув заступник командира батальйону по політчастині старший лейтенант Мартинов Я.Г. Увечері 30 вересня за наказом командування 722 і 737 стрілецькі полки передали зайняті ними рубежі іншим частинам 93 стрілецької дивізії, що підійшли, а самі відійшли на східний берег ріки і зосередилися в с. Келеберда. Однак брати участь в обороні 1 і 2 стрілецьких батальйонів 748 сп частини 93 стрілецької дивізії відмовилися, пославшись на відсутність наказу.

Без підтримки 748 стрілецький полк продовжував утримувати висоту 225,0. Залишившись на колишніх рубежах, підрозділи продовжували вести важкі, кровопролитні бої з ворогом, куди до кінця дня прибув 3-й батальйон полку, що передав свою оборону підрозділам 93 стрілецької дивізії.

Незважаючи на героїзм і мужність воїнів полку, втримати висоту не вдалося. Кількісна перевага ворога змусила захисників висоти виходити з ворожого оточення до переправи через Дніпро. Переправившись через Дніпро, залишки полку 2 жовтня зосередилися в с. Келеберда. Підполковник Дудка Л.М. доповів командирові 21 стрілецького корпусу генерал-майорові Абрамову про здачу висоти ворогові і відходу полку на східний берег Дніпра. Абрамов, не розібравшись у ситуації, розпорядився віддати підполковника військовому трибуналові. Однак цей наказ командира корпусу був вчасно відмінений командуючим 47 армії генералом Жмаченком Ф.Ф. і після з`ясування обставин підполковник Дудка Л.М. був представлений до звання Героя Радянського Союзу. У подальших боях він, командир стрілецької бригади, виконуючи свій військовий обов'язок, багато зробив для розгрому німецько-фашистської погані і загинув смертю хоробрих під Берліном.

Як згадують місцеві жителі с. Пекарі, після цих боїв у селі залишилося вцілілих лише 30 хат. На місці інших стояли лише комини...

Удень 1 жовтня 722 і 737 стрілецькі полки вибули за маршрутом до Ліпляво–Хоцьки, і в ніч на 3 жовтня переправилися в районі с. Бучак на плацдарм, відбитий у німців 3-м гвардійським мехкорпусом. Там вони включилися в бій по розширенню плацдарму.

Продовження боїв на Букринському плацдармі

На Букринському плацдармі продовжувалися запеклі бої. Мужньо билися наші бійці. 737 стрілецький полк під командуванням майора Бєляєва завдав удару на Бучак і далі на Іваньків. 722 сп підполковника Носаля, прикриваючи напрямок від висоти 243,2, вів наступ на с. Пшеничники. Одержавши поповнення, 748 стрілецький полк у ніч на 4 жовтня переправився на західний берег Дніпра і розгорнув наступ на висоту 243,2, з якої проглядалася вся місцевість по Дніпру від Бучака до Канева і в глибину до 30 км.

Важкі і виснажливі бої вела 206 стрілецька дивізія по розширенню плацдарму. З кожним днем наростала завзятість ворога. У цих жовтневих боях полки дивізії несли величезні втрати. Прибулі щоночі маршові роти та поповнення частин з ходу направлялися в бій.

722 стрілецький полк, несучи великі втрати, 6 жовтня увірвався в с. Пшеничники і в рукопашній сутичці знищив ворога. З боєм він продовжував його переслідувати в напрямку села Коліснище і Малий Букрин.

747 стрілецький полк продовжував бої за висоту 243,2. При штурмі висоти був важко поранений і відправлений на лікування Герой Радянського Союзу капітан Козирєв П.Г. Смертю хоробрих загинув розвідник 661 артилерійського полку рядовий Урушадзе М.А. і сотні інших воїнів.

Довга і завзята, кровопролитна битва йшла за одну висоту, що переходила з рук у руки. При відході полку на висхідні рубежі не завжди можна було винести з поля бою поранених і загиблих солдатів, командирів полку. Наших поранених добивали німці. Одного разу після невдалого штурму висоти німці зібрали наших поранених і вбитих воїнів, склали їх у штабель, облили бензином і підпалили. Стогони і лементи поранених, палаючих на багатті, підняли в люту атаку солдатів полку, які увірвались у траншеї ворога і помстилися за загибель своїх бойових друзів, знищивши значну кількість німців. Тільки підоспілі свіжі частини СС зуміли утримати висоту.

11 жовтня, після сильного артилерійського нальоту, що тривав близько години, 740 стрілецький полк разом з ротою саперів опанував висотою 243,2, понісши величезні втрати в живій силі і техніці. У наступні три дні ворог безуспішно намагався повернути висоту, ведучи безперервні атаки, закривши наглухо артилерійським і мінометним вогнем усі підступи до висоти. На самій висоті і навколо неї усе гуркотіло. Стовпи диму і землі, понівечені, вирвані з коренем дерева прикривали підходи. У повітрі стояв огидний запах трупів загиблих наших і німецьких солдатів, що розкладалися. Через те, що неможливо було переправити через Дніпро боєприпаси і продовольство, воїни полку три дні харчувалися пайком, узятим в убитих німців. У бою часто використовувалися озброєння і боєприпаси, залишені німцями при відході. Усі спроби німців увірватися в траншеї і опанувати висотою наштовхувалися на завзятий опір, щільний кулеметний вогонь і успіху не мали.

Через три дні ворог припинив спроби повернути висоту і відійшов до с.Глинча. Уночі полк одержав поповнення і міцно закріпився на висоті 243,2.

У першій декаді жовтня захоплений Студенецький плацдарм був об'єднаний у єдиний Букринський плацдарм. Протягом місяця війська 1 Українського фронту вели безперервні бої за розширення Букринського плацдарму. Тут були зосереджені великі сили, які таємно готувалися з Букринського плацдарму до рішучого наступу на Київ. Головний удар передбачалося нанести силами 40, 27 і 47 армій в обхід Києва з південного заходу в напрямку Васильків і Фастів і 3-ю гвардійською танковою армією на Кагарлик і Білу Церкву. Допоміжний удар мали здійснити війська Лютізького плацдарму в південному напрямку на Київ.

Головне угруповання військ фронту, до складу якого входила 206 стрілецька дивізія, з Букринського плацдарму двічі переходило в наступ (12-15 жовтня і 21-23 жовтня 1943 року), але істотних результатів не домоглися. Досить пересічена місцевість плацдарму утрудняла використання великих танкових з'єднань. Унаслідок поганих умов спостереження вогонь артилерій зі східного берега ріки виявився малоефективним. До того ж німецько-фашистське командування розгадало задум нашого командування - завдати удару на Київ з Букринського плацдарму і приклало всі сили, щоб зірвати його. З цією метою ворог зосередив на цьому напрямку велику кількість військ і техніки, які протистояли наступу наших військ. Генерал Манштейн стверджував, що вся російська наступальна операція у нього в руках, росіяни лізуть у пляшку, а пробку він тримає в своїх руках і вчасно її закоркує. Але це добре розуміло і наше командування.

24 жовтня Ставка Верховного Головнокомандування, зважаючи на безрезультатні атаки і великі військові втрати, дала вказівки 1-му Українському фронту змінити напрямок головного удару, що викликало велике перегрупування основних ударних сил з Букринського на Лютізький плацдарм. Незважаючи на вкрай обмежені терміни та метеорологічні умови, перегрупування військ було проведено швидко, організовано і, що дуже важливо, потай від ворога. Через два дні, 27 жовтня танкова дивізія увійшла до складу 27 армії генерал-лейтенанта Трофименка С.Г.

Після звільнення Києва, на початку листопада дивізія одержала посилену ділянку оборони Букринського плацдарму. Її оборонний рубіж проходив західніше Балико-Щучинки, північно-східніше Першотравневого і західніше Ходорова. З метою зміцнення своїх позицій відбулась операція 748 сп по звільненню с. Глинча. Після артилерійської підготовки батальйон капітана Місіна А.Г., переборюючи завзятий опір ворога, домігся успіху, звільнивши це село. У цьому бою особливо відзначився взвод лейтенанта Трушлякова І.Ф.

Через декілька днів за наказом командира дивізії 748 сп стрілецькою ротою, посиленою взводом полку розвідки і двома взводами роти автоматників полку, на лівому фланзі оборони дивізії проведена розвідка боєм з завданням установити вогневу систему оборони ворога на цій ділянці. Завдання було виконане, але посилена рота розвідки понесла значні втрати. Загинув командир роти автоматників, ряд командирів взводу, багато рядових воїнів. Тільки через три дні повернувся з бою командир взводу розвідки полку з пораненням у руку. Як з'ясувалося пізніше працівником групи "Смерш" капітаном
Чуєвим Ф.М., командир взводу розвідки виявився німецьким шпигуном, який потрапив у полон до німців ще на початку війни і закінчив їхню школу диверсантів. Він був закинутий у тил наших військ з чужими документами.

У грудні значно активізувалися дії ворога, почастішали пошуки німецької розвідки. На світанку одного з грудневих днів на ділянці оборони другого батальйону 748 сп з напрямку с. Бобриця автоматники противника пішли в психічну атаку. П'яні німці йшли на весь зріст, мовчки, не стріляючи, з автоматами на грудях по заздалегідь пророблених проходах у мінних полях. Подібні дії ворога дуже часто проводились і на інших ділянках оборони дивізії. Прибулий у батальйон командир полку Гуренко наказав підпустити ворога ближче до своїх траншей. Команду “по фашистах вогонь!" він віддав лише тоді, коли вони підійшли на відстань близько 150 метрів. Бійці відкрили вогонь усією стрілецькою зброєю батальйону. Німці зупинилися, їхні перші ланцюги були скошені нашим вогнем, а другі ланцюги відкрили безладний автоматний вогонь і, несучи великі втрати, почали відхід. Фашистів накрила вогнем наша артилерія.

31 грудня 1943 року, після проведеної операції силами 722 сп і одного батальйону 737 сп, було звільнено місто Ржищів. В одному з боїв загинув командир дивізії полковник Іванівський М.М., який 2 січня 1944 року був похований у м. Переяславі-Хмельницькому.

27 січня 1944 року частини дивізії перейшли в наступ з Букринського плацдарму і звільнили багато населених пунктів. 31 січня було звільнене і наше місто Канів.

Під час форсування Дніпра десятки тисяч радянських воїнів здійснили подвиги, були нагороджені орденами і медалями. 2438 з них присвоєні звання Героя Радянського Союзу. Серед тих, хто отримав це високе звання – 47 генералів, 1123 офіцери, 1268 сержантів і солдат.

Командування високо оцінило бойові заслуги особового складу 206 дивізії. За мужність і відвагу, виявлену в боях за Дніпро на плацдармах і розширенні Букринського плацдарму, за сміливість і безстрашність багато воїнів нагороджено державними нагородами. Більше 500 учасникам форсування Дніпра в районі Букрина присвоєно звання Героя Радянського Союзу, з них 42 воїнам, які билися на канівських плацдармах. 26 воїнів 206 дивізії були визнані гідними високого звання Героя Радянського Союзу. Серед них:

- підполковник Дудка Л.М. - командир 748 сп

- капітан Козирєв П.Г. - командир батальйону 748 сп

- капітан Мурза С.С. - командир батальйону 722 сп

- ст. лейтенант Величко В.С. - командир мінометної роти 722 сп

- ст. лейтенант Гайдуків В.Н. - начальник артилерії 737 сп

- ст. лейтенант Мартинов Я.Г. - заступник командира батальйону по політчастині 722 сп

- ст. лейтенант Шельшаков - командир мінометної роти 722 сп

- ст. лейтенант Савченков А.Н. - командир роти 722 сп

- лейтенант Шелухін М.П. - командир роти автоматників 737 сп

- лейтенант Котів А.А. - командир батареї 661 сп

- лейтенант Трусов Е.І. - командир взводу автоматників 737

- мол. лейтенант Котов В.В. - комсорг батальйону 722 сп

- старшина Конашенко С.М. - старшина роти 737 сп

- старшина Паханов М. І. - помічник командира взводу 737 сп

- старшина Сінніков А.С. - командир роти 748 сп

- ст.сержант Кам'янівши К.К. - командир відділення розвідки 661 сп.

- сержант Захарченко В.П. - командир кулеметного розрахунку 722 сп

- сержант Котов Б.А. - командир міномета 737 сп

- сержант Лонгінов В.Д. - командир кулеметного розрахунку 722 сп

- єфрейтор Карабаєв В. - командир відділення роти автоматників 722 сп

- рядовий Ключник І.Ф. - стрілець-розвідник 722 сп

- рядовий Котков М.М. - автоматник роти автоматників 722 сп

- рядовий Акимов Г.Т. - зв'язковий командира батальйону 748 сп

- рядовий Матвєєв В._. І. - кулеметник 737 сп

- рядовий Резніков К.Ф. - стрілець 722 сп

- рядовий Урушадзе К.А. - розвідник дивізіону 661 сп

Тисячі воїнів дивізії навічно залишилися лежати в безіменних могилах від с.Пекарі до Ржищева. Серед них 11 Героїв Радянського Союзу.

У братській могилі с. Пекарі Канівського району спочивають Герої Радянського Союзу Конашенко С.М., Котов В.В., Котов Б.А., Мартинов Я.Г., Матвєєв В.І., Паханов М.П. У братській могилі с.Бучак – Захарченко В.І., Урушадзе М.А., у с. Прохорівка - Котков М.І., в с. Ліпляво - Трусов Е.І. На братській могилі в с.Пшеничники встановлений пам'ятник зниклому безвісти Герою Радянського Союзу Лонгінову В.Д.

Ветерани дивізії вдячні школярам і трудівникам Канівщини за їхню наполегливу працю по увічненню пам'яті загиблих, благоустрою братських могил, розшуків і перепохованню останків загиблих воїнів на схилах висот, де проходили бої. Робота з розшуку таких могил нині продовжується.

Складено по особистих спогадах, зібраних матеріалах і матеріалах колишнього начальника штабу 748 стрілецького полку майора у відставці Розанова Ю.С.

Ветеран 206 Корсунської Червонопрапорної орденів Суворова, Кутузова і Богдана Хмельницького стрілецької дивізії, підполковник у відставці Р.Д. Ковчур.

Червень 1991 р., м. Хмельницький.

Фастівська гвардійська танкова бригада М.Г. Нересяна

Бойовий шлях 53-ї гвардійської ордена Леніна Червонопрапорної, ордена Суворова і Богдана Хмельницького танкової бригади.

У ході Вітчизняної війни в одному з уральських міст була сформована 106 танкова бригада, до складу якої ввійшли 305 і 306 танковий і мотострілецький батальйони. Командиром танкової бригади був призначений гвардії полковник І.Є. Алексєєв. Його замісником по політчастині був підполковник І.В. Варламов. Діючи у Харківському напрямку, 106 танкова бригада пройшла з боями 750 км, визволивши разом з іншими з'єднаннями корпусу 311 населених пунктів. В серпні - вересні 1943 року наші війська просунулися на 300- 400 км, звільнивши від гітлерівських загарбників територію більш ніж 300 тис. кв. км. Велику допомогу командиру бригади надав його замісник по політчастині підполковник І.В. Варламов, який користувався повагою серед солдат і офіцерів бригади. У вересні 1943 року 6-му гв. корпусу було урочисто вручено гвардійський прапор, а тим, що відзначилися у боях, - ордени і медалі.

Воїни корпусу, забувши про втому, стрімко рухалися вперед, збивали заслони ворога, залишені для прикриття основних сил, що відходили до Дніпра. Нерідко бої носили запеклий характер. Місцевість тут була важкою: болота, річечки, яри. Відступаючи, гітлерівці руйнували мости, влаштовували завали, ставили мінні загороди. Дощі, що почастішали, ще більше ускладнили рух. Машини буксували, тонули в бруді. У вузьких місцях створювалися пробки. «Мессери» і «юнкерси» з люттю пікірували на дороги, дотла спалювали села, бомбили і обстрілювали переправи. У цих нелегких умовах колони корпусу розтягнулися на багато кілометрів.

В кінці серпня, на нараді у Гітлера під Вінницею, фельдмаршал Манштейн, командуючий групою армій «Південь», просив терміново виділити йому не менше 12 дивізій, щоб утримати Донбас і не пустити радянські війська за Дніпро. З дніпровським рубежем фашистські ватажки зв'язували подальші плани, сподіваючись на затяжну позиційну війну. Для успішного ведення війни їм дуже потрібні були наші багатющі райони. Не виключено, що затягуючи війну на Сході, Гітлер прагнув розпочати наступ на наших союзників на Заході. Цим планам заважав рішучий наступ на Дніпрі.

Готуючись до наступу на Дніпро, командуючий генерал Павло Семенович Рибалко на нараді вказав рубіж, на який повинні вийти з'єднання і частини 6-го гвардійського танкового корпусу. Це був букринський закрут Дніпра на північ від Канева. Було ухвалено рішення створити передовий загін у складі 51-ї гвардійської танкової бригади, посиленою самохідною, польовою, зенітною і реактивною артилерією, мінометами і ротою саперів, покладаючи на нього завдання стрімко переслідувати ворога, оволодіти населеними пунктами Поленай, Ташань і, взаємодіючи зі з'єднаннями 40-ї армії, оволодіти Переяславом-Хмельницьким, а потім вийти до Дніпра і захопити переправу (див. фото 20).

В ті дні, коли 6-й гвардійський танковий корпус, як і інші з'єднання 3-ї гвардійської танкової армії, що знаходилася в резерві Верховного Головнокомандування, підтягувався до району бойових дій, війська Воронезького фронту під командуванням генерала М. Ф. Ватутіна тіснили ворога до Дніпра.

Незабаром командири частин і з'єднань приступили до організації кидка за Дніпро. Через декілька годин вслід за передовим загоном рушили і основні сили корпусу в загальному напрямі Яготин - Переяслав-Хмельницький. Протягом доби їм належало пройти більше 100 км.

Одночасно з 6-м гвардійським танковим корпусом до Дніпра почали висуватися й інші з'єднання 3-ї гвардійської танкової армії. Танки наступали у високому темпі. Та все ж їм не вдалося випередити ворога і захопити переправи. Гітлерівці встигли відвести більшість своїх частин і підрозділів за водний рубіж і зруйнувати мости.

Форсування Дніпра

22 вересня однією з перших вийшла до Дніпра 51-а гвардійська танкова бригада, передові загони 40-ї армії, якою командував генерал Д. З. Москаленко. На правому березі загуркотіли гармати. З свистом і шипінням летіли на німецькі позиції снаряди й міни.

У 6-му гвардійському танковому корпусі першою вранці 22 вересня вийшла до Дніпра навпроти с. Григорівки 51 гв танкова бригада. Вона почала знищувати дрібні групи ворога, які намагалися затримати рух наших військ, що відстали від передових частин на дві доби. Воїни-гвардійці відразу ж почали готуватися до форсування Дніпра, але табельні переправочні засоби ще не підоспіли, тому у хід пішло все, що було під руками: залізні бочки, колоди, дошки, ворота та інші підручні матеріали. Велику допомогу воїнам надали партизани з'єднання ім. Чапаєва, які раніше підготували рибальські човни, приховані місцевими жителями у лісі. Партизани повідомили, що у ворога біля с. Григорівка великих сил немає, однак на ділянці Зарубинці-Григорівка гітлерівці вирили окопи повного профілю і побудували ряд дзотів.

Після перегрупування офіцери 51-ї гвардійської танкової бригади ще раз оцінили обстановку, а вона була непростою: при відступі гітлерівці знищили всі переправи. У ці години до танкістів прибули представники партизанського загону імені Чапаєва. Добре знаючи тутешні місця, підступи до річки і стоянки плотів, човнів, поромів, партизани були готові вивести наші підрозділи до місць, зручних для форсування.

Організація форсування йшла повним ходом. Ретельно готували до переправи через водну перешкоду танки, гармати, автомашини.

Прибулий на броньовику офіцер зв'язку повідомив, що підходять головні сили корпусу, і привіз пачку листівок із зверненням Військової ради Воронезького фронту до воїнів, яким належить форсувати Дніпро. У них писалося:

«Славні бійці, сержанти і офіцери! Рідний Дніпро, ви чуєте плескіт його сивих хвиль. Там, на західному березі, - стародавній Київ - столиця України. Ви прийшли сюди, на берег Дніпра, через жаркі бої, під гуркіт гармат, крізь пороховий дим. Ви пройшли з боями сотні кілометрів. Важкий, але славний ваш шлях...»

Першими безстрашно почали переправлятися через Дніпро на рибальському човні з допомогою партизанів бійці мотострілецького батальйону Микола Пєтухов, Іван Семенов, Василь Сисолятін і Василь Іванов. Їх супроводжував молодий український хлопчина з червоною стрічкою на кашкеті. Пливли у непроглядній туманній млі, щосили налягаючи на весла, розмашисто розгрібаючи воду.

Раптом з протилежної сторони пролунала кулеметна черга. Бійці приготувалися до бою, але човен вже увійшов до простору, що не прострілювався. Вони з новою силою налягли на весла і через декілька хвилин вже були на правому березі. Відчувши під ногами землю, воїни кинулися до села Григорівки.

Берег враз ожив, загримів, схрестилися вогненні пульсуючі траси. Ворожі кулемети ударили по сміливцях. Гвардійці залягли. Але не пройшло і хвилини, як схопився рядовий Пєтухов. Використовуючи місцевість, він таємно наблизився до висотки, влучною автоматною чергою знищив розрахунок фашистського кулемета, а потім кинувся далі, ведучи за собою товаришів.

Схаменувшись, гітлерівці посилили вогонь і Сисолятін відчув нестерпний біль в нозі, але продовжував вести вогонь. Коли гітлерівці підходили на близьку відстань, радянські воїни закидали їх гранатами. Метр за метром просувалися гвардійці, відволікаючи на себе основну увагу ворога.

Тим часом в темноті на декількох човнах і плотах почала переправлятися велика група гвардійців з кулеметами і 76-міліметровими гарматами. Її очолював старший лейтенант А. А. Піщулін. Радянським воїнам вдалося міцно закріпитися на правому березі. До світанку мотострільці 51-ї гвардійської танкової бригади билися вже на підступах до с. Григорівки і Зарубинців Вступивши у перестрілку з противником, вони почали відволікати його увагу на себе, що полегшило форсування Дніпра підрозділам роти і всього батальйону. Разом із партизанами мотострільці оволоділи с. Григорівкою, створивши тим самим невеликий плацдарм на західному березі.

Вже 29 вересня 1943 року у фронтовій газеті «За честь Батьківщини» була надрукована кореспонденція капітана Борзунова під назвою «Герої-комсомольці переправилися першими». Весь фронт дізнався про подвиг четвірки відважних комсомольців.

Указом Президії Верховної Ради СРСР відважній четвірці було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

На одній з ділянок плацдарму обороною керував безстрашний офіцер, який пізніше став замісником командира 3-го танкового батальйону 53-ї бригади, гв. капітан В.М. Молчанов. Очолювана ним група автоматників під вогнем ворога подолала Дніпро на плоту. Висадившись на берег, воїни залягли і дружно відкрили автоматний і кулеметний вогонь. Скориставшись тимчасовим замішанням ворога, першим піднялося в атаку відділення сержанта І. П. Потєхіна. Фашисти, вибиті з першої траншеї, кинулися бігти. Їх наздоганяли автоматні черги.

Загін пробивався до Григорівки на допомогу батальйону А. А. Піщуліна. Відважний офіцер, відбиваючи неодноразові атаки ворога, був двічі поранений, але не зважаючи на це, продовжував керувати обороною. Завдяки мужності і відвазі радянських воїнів плацдарм був утриманий. За мужність і відвагу Указом Президії Верховної Ради СРСР гв. капітан В.М.Молчанов був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Форсування Дніпра уже велося на широкому фронті. Протягом перших днів 22 вересня наші війська оволоділи на правому березі п'ятьма населеними пунктами і командними висотами у районі сіл Трахтемирів–Григорівка, створивши новий плацдарм.

Ворог, стурбований перемогами радянських військ, вжив усіх заходів, щоб ліквідувати плацдарми на правому березі. Особливо посилився його натиск у районі с.Григорівки. До ранку він кинув майже полк мехпіхоти з мінометами, значно активізувалася ворожа авіація. За один день 23 вересня вона зробила у районі с. Григорівки до 500 вильотів, а до кінця дня з`явилися і невеликі групи ворожих танків. Протягом дня мотострілковий батальйон 51 бригади, підтримуваний вогнем з лівого берега, вів важкі бої за плацдарм. В цей же день 52-а гвардійська (далі – гв.) танкова дивізія, якій було поставлено завдання стрімко вийти до Канева, оволодіти канівською переправою і утримувати її до підходу головних сил корпусу, досягла населеного пункту Решітки і вела жорстокий бій. До неї на допомогу підійшла 53-я бригада і разом вони оволоділи селом, а згодом 53 бригада зайняла Яченьки-Полог і Комарівку. Відмінно діяла у 53-ій бригаді танкова рота під командуванням гв. ст. лейтенанта М.Х. Усманова. 23 вересня було визволено велике село Хоцьки, жителі якого винесли на собі усі жахи фашистської окупації. Коли вони почули гул гармат і тріск кулеметів, то плакали від радості.

Першим у село увірвався танк № 302. Він з ходу врізався у колону німецьких автомашин з військовим майном і награбованим добром. Роздавивши п'ять вантажівок, дві бронемашини, чотири гармати, танк помчався у центр села, де знаходився штаб німецького батальйону. Декількома пострілами танкісти підпалили дім, а гітлерівці в паніці розбіглися. В цей час назустріч їм показалися три німецьких танки, які намагалися прикрити відхід своєї піхоти. Радянський танк відкрив ураганний вогонь. Зав'язався нерівний бій. Маневруючи від одного кінця вулиці до іншого, радянський танк підбив ворожі машини. Два тигри і один середній танк Т-34 почали горіти. Через 30 хв. бій стих. На вулицях села лежало близько 200 вбитих солдат і офіцерів, знищених танком Усманова. Поспішно відступаючи, німці покинули в селі 2 танки, 13 автомашин з вантажем, 3 гармати, багато кулеметів та іншої зброї. Жителі села повідомили танкістам, що на околиці гітлерівці закрили для відправки у Німеччину у конюшні 76 чоловік і встигли запалити її. Екіпаж танка швидко поїхав їх визволяти. Коли збили замки, люди ледве встигли вибігти - в конюшні провалився дах. Полонені обступили танкістів, почали їх обнімати і цілувати, гаряче дякуючи за визволення. Однак бій ще продовжувався, по вулиці, відстрілюючись, бігли німецькі солдати, і не встиг Усманов піднятися на танк, як був поранений…

В кінці цього дня, 23 вересня, ведучи наполегливі бої, до Дніпра підійшли основні сили 6-го гвардійського танкового корпусу. Його наглядовий пункт розвернувся безпосередньо на березі ріки.

Займали вогневі позиції танки, артилерія, міномети, сапери готували переправні засоби. У прибережних гаях стукали сокири, дзижчали пили - гвардійці збирали плоти. Пішли в хід порожні бочки, уламки розбитих поромів - усе, що могло триматися на воді і нести на собі який-небудь вантаж.

Наші війська форсували Дніпро на широкому фронті. Вслід за смільчаками з мотострілкового батальйону А. А. Піщуліна в десятках місць великими і малими групами висаджувалися на правий берег воїни 309-ї Пирятинської, 42-ї гвардійської Прилуцької стрілецьких дивізій та інших з'єднань 40-ї армії. Форсували Дніпро і мотострільці 53-ї гвардійської танкової бригади.

Ось як це описує один із очевидців цих подій:

 «До війни я не думав, що на танку буду форсувати з ходу Дніпро. А хто тоді про таке думав? Він відкрився перед нами темний, як хмара. Дзеркало річки – 600-800 метрів. Глибина – 8-12 метрів. Заплава від одного кілометра до п’ятнадцяти кілометрів шириною. Правий берег урвистий, висотою 60-80 метрів. Він дав можливість німцям організувати сильну оборону і проглядати підходи танків до Дніпра. Звідси було зручно бачити на другому, низькому березі важливі цілі. Населені пункти в правобережній смузі ворог перетворив на опорні пункти і вузли опору з круговою обороною, кожний пагорб пристосували під кулеметні гнізда. Дороги і поля, де мали пройти танки, були густо заміновані. Ось така фортеця постала на нашому шляху.

Переправних засобів ніяких. Понтонно-мостове господарство катастрофічно відстало. Це вплинуло на темп наступу.

Місцем переправи танкісти вибрали село Григорівку, де ширина річки сягала 400 м, а її течія не була досить швидкою.

У ніч на 23 вересня на плотах, човнах, які приготували партизани і сапери, на в’язанках очерету, воротах, колодах, діжках переправлялася наша піхота через Дніпро під вогнем ворога. Фашисти прагнули скинути сміливців у річку, але безуспішно. Надто потужною була енергетична хвиля наступу.

За передовими частинами піхоти через водну перешкоду пішли танки на підготовлені пороми. Танки заходили на пором, який складався із човнів, незграбних і старих. От і ми нарешті на поромі. Екіпаж повинен був знаходитися в танкові - такий наказ командування (не йому ж переправлятись!). Двигун працює в режимі, люки відкриті. Якщо попаде в пором міна або снаряд, як вискочити з танка, коли вмить 30-тонна махина піде під воду. Танкісти самостійно вирішили залишати на робочому місці тільки механіка-водія, а самі ховалися за кормою танка, аби на випадок попадання снаряда в пором добиратися вплав до берега, звісно, якщо пощастить. Перед форсуванням річки ніхто з командування не цікавився, чи вміє хто плавати, чи ні. Ось так цінували життя солдата. Багато з нас тільки через те, що не вміли плавати, загинули.

Німці відкрили вогонь, снаряди зі злістю рвали берег річки, а на поверхні води, немов град, хльостав свинець. Вся німецька артилерія вела несамовитий вогонь по переправі. Над нами кружляли “мессершмітти”. Вони по черзі пікірували та обстрілювали пороми, по суті, беззахисні, оскільки жодної зенітки на них не було встановлено. Спалахнув прожектор, промінь його поволі прощупав небо і погас, так і не освітивши річку. Густий морок висів над Дніпром. З-за річки безперервно б’ють гармати. Від густо падаючих снарядів, мін і бомб Дніпро закипів, хвиля, яка піднялася, сильно розкачувала наш пором.

 Раптом над Дніпром спалахнули десятки ракет. І пором, ледь діставшись середини річки, опинився перед німцями як на долоні. Освітлювальні ракети тепер висіли в небі цілими гронами. А над нами бігали чорні тіні літаків.

 Ось мертве, ледь зеленувате світло ракети освітило якийсь розбитий пором. Він став занурюватися у воду, наче хтось тягнув його униз. Танк сковзнув з порома і миттєво зник у Дніпрі. Чи ж допливе хоч хто-небудь з того екіпажу?

 Були і прямі попадання, хоча хіміки майстерними димовими завісами маскували переправу від нальотів авіації і ударів артилерії противника. Цим було зменшено попадання бомб і снарядів. Гармати гриміли по всьому фронту.

 Я у ті страшні хвилини тихо про себе говорив: "Бог бачить кому і для кого треба жити. Я вірую в Бога і завжди повторював: “Господи! Я твій слуга…”

Згодом наш пором вийшов із зони вогню. Час плине поволі, хочеться всім швидше ступити на землю. Наближаємося до ворожого берега. Екіпажі зайняли бойові місця в танках, і не дочекавшись причалювання, прямо з порома відкрили гарматний вогонь по німецькій обороні. Ми – біля правого крутого берега Дніпра. Танк здригнувся і помалу поповз з нестійкого порома на тверду землю. Відчувши під гусеницями надійну опору, механік-водій зупинив машину і посадив десант.

 На березі, повернувши стволи у наш бік, стоять декілька німецьких гармат. В очереті стирчать башти “пантер”, їх винищувачі танків підпалили раніше, ніж вони встигли зробити постріл. Майже всі дороги завалені пошкодженою технікою і трупами німецьких солдатів. Німці не очікували появи наших танків. Вони похитнулися і почали відступати».

Підрозділи, що переправилися, закріплювалися буквально на п'ятачках, на метрових клаптиках землі, вогнем з автоматів, кулеметів, а то і гранатами, багнетами вибивали гітлерівців з прибережних траншей.

Противник робив відчайдушні заходи, щоб ліквідовувати наші плацдарми, які з кожним часом розширювалися і поглиблювалися. Особливо посилився натиск ворога в районі Григорівки, Зарубинців. Гітлерівці підтягли сюди піхоту, артилерію, танки, активізувалася авіація.

Було нелегко радянським військам і на лівому березі Дніпра. Відступаючі гітлерівські з'єднання зосереджувалися в лісах на Лівобережжі, вдень і вночі робили контратаки. Сильні удари відбивала 52-а гвардійська танкова бригада, що пробивалася до уцілілого моста біля Канева. Ворогу вдалося потіснити її танкові батальйони. Дізнавшись про це, командир 53-ї гвардійської танкової бригади полковник В. С. Архипов направив для надання допомоги сусіду танкову роту старшого лейтенанта І.X. Усманова. Тридцятьчетвірки обійшли контратакуючих гітлерівців і, стрімко врізавшись у їх ланцюги, вогнем і гусеницями знищили артилерійські розрахунки.

Зім'явши підрозділи 110-го гренадерського мотополку 11-ї танкової дивізії ворога і знищивши 10 танків і самохідних гармат, 52-а і 53-а гвардійські танкові бригади вийшли до Дніпра. Сюди ж пробилися і передові підрозділи 22-ї гвардійської мотострілецької бригади, дивізіон 272-го гвардійського мінометного полку і 893-й самохідно-артилерійський полк.

На ділянці Селище-Канів велася безперервна розвідка, йшла посилена підготовка до перекидання військ на правий берег Дніпра. В ході підготовки до форсування особовому складу не раз доводився зміст заклику Військової ради Воронезького фронту і директиви Ставки Верховного Головнокомандуючого від 9 вересня 1943 року, в яких мовилося, що за форсування крупних водних перешкод, таких, як Дніпро, воїни представлятимуться до вищих урядових нагород.

Із виходом до Дніпра 53-а гв. танкова бригада приступила до розвідки і підготовки до наступу на села Селище, Ситники і Канів. Вона встановила, що проти бригади на протилежній стороні Дніпра діяла 11 частина німецької танкової дивізії, що кожного дня противник спішно підтягує свіжі резерви, включаючи танки і важку артилерію.

Перші бої за Канів

У наступальних діях танкова бригада вирішила з ходу визволити Канів. У спогадах колишнього командира дев'ятого механізованого корпусу генерал-майора у відставці Е.О. Малигіна є відомості про Канівський міст. Ще 22 вересня о 6 годині ранку на захоплення його нашим командуванням було відправлено передовий загін танків. Їх баки доверху були заповнені пальним і танки мали повний боєкомплект. Вони йшли за відступаючими німецькими військами до Канева не вступаючи у бій. Їхня мета – Канівський міст. На підступах до нього вони зав'язали бій і перший танк було підбито. Другий танк увірвався на міст, давлячи відступаючого ворога і техніку. Але відважній тридцятьчетвірці не вдалося досягнути своєї мети, страшний вибух потряс усе навколо, це в паніці німці разом з танком і своїми військами зірвали міст. Проліт моста з гуркотом обрушився вниз, захоплюючи за собою і тридцятьчетвірку. Ферми попадали у Дніпро. Через декілька секунд їх поглинули води Дніпра. Вибух був настільки сильний, що у навколишніх хатах повилітали шибки, а на Підстінку (район Канева) валялися залишки толу. Після війни, для зручності суднохідства ферми мосту розібрали і бики мосту осиротіло стирчали з води аж до 1963 р., коли у зв’язку з будівництвом ГЕС міст відновили (див. фото).

Доповівши командиру корпусу про те, що відбулося, полковник Архипов повів танки північніше, у бік Селища. Лише до ранку 23 вересня вдалося переправити на правий берег одну танкову роту з автоматниками 22-ї гвардійської мотострілкової бригади і дивізіон мінометів. Взвод за взводом переправлялися на правий берег і бійці зразу ж вступали в бій.

Вранці 24 вересня у район Канева через Дніпро була послана розвідка з 7 чоловік на човні, яку німці зустріли сильним вогнем. Вони не змогли проплисти далі середини Дніпра. Повторна переправа вночі на трьох човнах також не дала результатів. У зв'язку з цим командир бригади вирішив залишити тут оманливу переправу і підготувати форсування Дніпра на іншій ділянці. Протягом двох днів бійці мотострілецького батальйону збирали переправочні засоби. Районом переправи був вибраний острів Канівський. 26 вересня взвод розвідки почав першу спробу форсувати Дніпро. Ворог, підпустивши човен до середини ріки, відкрив по ньому сильний вогонь з мінометів і кулеметів. Човен був розбитий. Однак увечері, при другій спробі вдалось переправити на правий берег взвод кулеметників під командуванням гв. ст. лейтенанта В.Г. Шелеста, а потім роту протитанкової зброї. Ворог тричі кидався в атаку на позиції з ціллю вибити і скинути сміливців у Дніпро, однак воїни успішно відбивали атаки ворога. За героїзм, проявлений при форсуванні Дніпра, десантний офіцер В.Г.Шелест був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Для оборони Канівської переправи були виділені танковий і мотострілецький взвод, а інші сили бригади отримали завдання забезпечити оборону переправ у напрямку с. Григорівки.

Німецько-фашистське командування кинуло усі сили для того, щоб знищити сміливців на правому березі Дніпра. Ворог здійснював виключно сильні контратаки при допомозі масованих нальотів на наші позиції пікіруючою авіацією. Боєм танкових бригад безпосередньо керував командир корпусу генерал-майор Митрофан Іванович Зінькевич. Удосвіта 24 вересня генералу Зінькевичу доповіли: через Дніпро переправилася майже вся 22-а гвардійська мотострілецька бригада на чолі з її командиром полковником Н. Л. Михайловим. Комкор зажадав прискорити перекидання через річку артилерії і гвардійських мінометів, квапив саперів з наведенням моста, відновленням поромної переправи.

А в повітрі лютували ворожі бомбардувальники. Одна група змінювала іншу. Здригалася від розривів авіабомб земля, кипіла і пінилася вода в Дніпрі. Ось «мессер» з ревом промайнув над групою наших офіцерів, що стояли біля річки. Кулі здійняли султани води. З'явилася ще одна група літаків. З виском посипалися бомби.

- Всім в бліндаж! - наказав генерал.

І тут трапилося непоправне: осколком фашистської бомби він був смертельно поранений і по дорозі в госпіталь помер. Це сталося о 7 годині ранку 24 вересня. Корпус прийняв генерал-майор танкових військ Василь Васильович Новіков. Гвардії генерал-майору танкових військ М. І. Зінькевичу було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У боях з 22 по 29 вересня, відбиваючи сильні атаки ворога, війська 3-ї гв. танкової армії оволоділи двома плацдармами у районі Великий Букрин - Зарубинці, Григорівка. На цих плацдармах в основному билися мотострілецькі підрозділи, а танки і артилерія залишалися на лівому березі.

 Потрібно було якомога швидше переправити їх на правий берег, але переправочних засобів не тільки у бригадах, але й у армії ще не було. В ніч на 1 жовтня разом з 22 гвардійською мотострілецькою дивізією на правий берег Дніпра вийшов мотострілецький батальйон 53-ї гв. танкової бригади, підсилений протитанковими засобами. Першими стали переправлятися у район с.Зарубинців танки 53-ї гв. танкової бригади і в ніч на 3 жовтня усі танкові підрозділи були переправлені на протилежний берег, де зайняли оборону. Для цього було наведено 2 понтонних мости під вагу у 16 т – один у районі с.Григорівки, другий – на 2 км вище. Окрім цього було наведено ще шість поромних переправ: одну у Зарубинцях, дві біля пристані міста Переяслава і одну біля с. Підсінного. Біля с. Козинець було вирішено побудувати за 13 днів дерев'яний низьководний міст (міст під водою) під вагу в 30 тонн, довжиною 635 м і шириною 4,1 м. Велику допомогу в цьому надало місцеве населення, яке в основному заготовляло лісоматеріали. Для того, щоб вийти до берега Дніпра, 3 жовтня ворог перейшов у атаку і, маючи перевагу в живій силі, зумів вклинитися в нашу оборону. Це загрожувало усім частинам, які знаходилися на правому березі, бути розмежованими і в результаті скинутими у річку. Стрімким кидком автоматники взводу гв. сержанта Хаітова увірвалися у бойові порядки ворога і змусили гітлерівців відступити. Вогнем захопленого у ворога кулемета безстрашний командир взводу знищив 40 фашистів. У цьому ж бою, коли один з кулеметників був поранений, він ліг за його кулемет і прицільними чергами знищив декілька десятків гітлерівців. Незабаром німецька міна обірвала життя героя. У відбитті контратаки значну роль відіграв взвод гв. лейтенанта В.Г.Шелеста.

У штаб Воронезького фронту приходили все нові й нові відомості про хід бойових дій на берегах Дніпра. Командуючий генерал Н. Ф. Ватутін відзначав на карті кожний населений пункт, зайнятий нашими військами. Особливо його турбував Великий Букрин. Тут, на південь від Києва, він зосереджував основні сили фронту, а в районі Лютежа - допоміжні. З цих плацдармів наші війська повинні були перейти в наступ і звільнити столицю України - Київ. А там, за Києвом, лежав найкоротший шлях на Луцьк, Ровно, Львів, Вінницю, Могильов-Подільський. З виходом наших армій до передгір’я Карпат німецький фронт мався бути розрізаний на дві частини, для південної групи гітлерівських армій створювалася загроза оточення.

Із зведень, що лежали на столі у командуючого, було відомо, що на Букринський плацдарм вже переправилося багато частин 3-ї гвардійської танкової, 40, 27 і 47-ї армій. Проте танків і реактивної артилерії на плацдармі було мало. Інженерні частини, і особливо важкі переправочні засоби, затрималися в дорозі, а будівництво мостів силами армійських, корпусних і дивізійних саперів зривала ворожа авіація.

Будівництво переправ в смузі наступу 6-го гвардійського танкового корпусу очолював начальник інженерних військ 3-ї гвардійської танкової армії інженер-полковник М. В. Онучін. Зараз він керував роботами по наведенню підводного моста. Здригалася, пінилася вода. Солдати з 120-го окремого гвардійського саперного батальйону не припиняли роботу навіть під свистом бомб. Особливо відзначився саперний взвод, яким командував молодший лейтенант Н. І. Чорних.

Не без труднощів сапери спорудили пороми, міст. Під прикриттям вогню артилерії вдалося без втрат переправити в першу чергу танки СУ-76, частину артилерії, бронетранспортери.

Генерал П.С. Рибалко постійно цікавився станом справ. Особисто часто дзвонив
І.П. Сухову, який докладно повідомляв, що артилерія, міномети і бронетранспортери переправляються успішно. На Букринському плацдармі постійно діють шість поромних переправ, наведений 16-тонний понтонний міст. По ньому на плацдарм безперервно йде важка бойова техніка, мотострілецькі підрозділи, машини з боєприпасами, пальним і продовольством.

Командарм, вислухавши доклад, зажадав негайно вжити заходів для прискорення перекидання військ.

Під прикриттям сильного артилерійського вогню по мосту біля південно-західного населеного пункту Козинці, гуркочучи гусеницями, одна за одною рухалися самохідно-артилерійські установки. Вони зосереджувалися на південно-східному узліссі гаю на південь від Цибулева. Біля переправи невідступно знаходилися член Військової ради армії генерал З.І. Мельников і генерал І.П. Сухов. Перекидання техніки йшло без втрат. До 20 години вже пройшли 42 танки.

По мосту рушили машини 52-ї гвардійської, за ними пішла 51-а. Всю ніч тут не замовкав гул моторів.

Найближче завдання 6-го гвардійського танкового корпусу полягало в тому, щоб у взаємодії з частинами 155-ї стрілецької дивізії завдати удару по ворогу у напрямі Григорівки, Шандра, оволодіти цими населеними пунктами і потім, розширюючи плацдарм, не допустити наступу ворога з боку Обухова і Ржищева. Проте у зв'язку з тим, що не було підвезено паливо і боєприпаси, командуючий армією за узгодженням з штабом фронту ухвалив рішення припинити на декілька днів наступ.

А ворог теж підтягав свіжі сили. Розвідка встановила, що в районі Курилівки зосередилася танкова дивізія СС «Райх». В районі Ходорова, на захід від Григорівки, знаходилося близько 70 танків і 400 автомобілів, що підвозили на передову особовий склад, боєприпаси, пальне. Це дало йому змогу 3 жовтня підсилити свої позиції, перекинувши з Канева у район с. Григорівки 112-у піхотну дивізію. Наша розвідка встановила, що у районі с. Ходорів ворог також підсилив оборону ще до 70 танків і 40 автомашин. Проти них йшли у наступ дивізії 6-го гв. танкового корпусу і частини інших з'єднань, які були сконцентровані на невеликому плацдармі на букринському вигині.

Вдосвіта 18 жовтня наступ наших військ відновився. Після могутньої артилерійської підготовки, що тривала 40 хвилин, в наступ перейшли частини 38-ї і 253-ї стрілецьких дивізій. У відповідь гітлерівці відкрили сильний артилерійський вогонь. Боротьба приймала запеклий, кровопролитний характер, і знову радянські воїни билися з непохитною мужністю і героїзмом.

З'єднання 6-го гвардійського танкового корпусу просувалися поволі. Саперам доводилося проробляти проходи в мінних полях під сильним вогнем ворога. Командир корпусу одержував донесення, що танки, зустрічаючи вогонь із засідок, підриваються.

Ось один з епізодів. Тридцятьчетвірка, яку вів механік-водій старшина В. Н. Майстренко, наближалася до населеного пункту Іваньково. Ось і ворожі траншеї. Їх тримав на прицілі командир танка. Раптом за зруйнованим сараєм Майстренко помітив стовбур ворожої гармати. "Гармата у сараї! - доповів він командиру. - Бачу, - озвався той і випустив снаряд".

Але в наступну мить стався оглушливий удар по башті, потім ще один. Танк струсонуло, проте він продовжував рухатися. З лівого сараю фашисти висували ще одну гармату.

- Добав газу! Дави гадів гусеницями, гармата вийшла з ладу! - почув старшина Майстренко.

Через мить фашисти кинулися врозсип, під гусеницями заскреготав метал. З бліндажа вискочили ворожі автоматники. Старшина, не знижуючи швидкості, помчав прямо на них. На повному ходу зім'яв ще одну ворожу гармату.

Виняткову хоробрість в цьому бою проявив заступник командира 51-ї гвардійської танкової бригади майор Богатирьов. Командуючи групою танків, він знищив декілька гармат і кулеметів, відвагою і хоробрістю надихав на подвиги решту екіпажів.

Сміливо діяли воїни ремонтних підрозділів, евакуюючи з поля бою підбиту техніку. Трактористи П. Ф. Гаркуша і Ф. Л. Родіонов за один день зуміли витягнути з-під ворожого вогню п'ять танків і під керівництвом заступника командира 52-ї гвардійської танкової бригади по технічній частині майора П.І. Ожиганова приступили до відновлення бойових машин.

Запеклі бої на Букринському плацдармі продовжувалися ще декілька днів. Наші війська наносили ворогу величезні втрати в живій силі і техніці. У частинах і підрозділах в короткі хвилини затишшя гвардійці з рук в руки передавали свіжі фронтові газети, де розповідалося про воїнів, що відзначилися в боях.

З 21 по 24 жовтня з'єднання 6-го гвардійського танкового корпусу вели запеклі бої в районі Шандра, Григорівки, проте вийти на оперативний простір їм не вдалося. Ворог швидко підтягував резерви. Розвідка фронту і армії встановила, що на північний захід від Ржищева вступила в бій тільки що прибула танкова дивізія СС «Райх». Бої на плацдармі ставали з дня на день все запекліші і жорстокіші.

Звільнення Києва

Незважаючи на запеклі бої, була втрачена раптовість наступу, і війська були втягнуті у виснажливу боротьбу. Наші ударні угруповання просунулись лише на кіль­ка кілометрів від Дніпра. Противник тут чекав удару і скон­центрував основні свої сили в кількості 10 дивізій, половина з яких була тан­ковими і механізованими. Не приніс бажаного успі­ху і наступ 20 жовтня. Зламати опір ворога не вдалось. Старанно проаналізувавши обстановку, що склалася, у Генеральному штабі вирішили, що наступ на Букринському плацдармі навряд чи може розраховувати на подальший успіх. Раптовість була втрачена, ворожий опір зріс. Місцевість тут була зовсім незручна для використання у бойових діях танків – дуже гориста і сильно погорблена. На такій місцевості можна було добре сховати війська, але маневр їх був ускладнений. Тому у Ставці зрозуміли, що не можна було обмежуватися одним варіантом форсування Дніпра, а слід мати їх декілька. 25 вересня Г.К. Жуков доповів Сталіну про труднощі наступу на Букринському плацдармі, про гостру нестачу боєприпасів і висловив думку про необхідність захоплення нового плацдарму. Його точка зору цілком збігалася з думкою Генштабу. Верховний Головнокомандувач не став спростовувати доказів, але і не погодився з ними. Сталін сказав: “Ще не пробували наступати по-справжньому, а вже відмовляєтесь. Треба здійснювати прорив наявного плацдарму. Невідомо поки що, чи зможе фронт створити новий”.

Його дуже роздосадувала і невдача у використанні в операції повітряно-десантних військ у районі Канева. У спеціальному наказі з цього приводу відмічалося: “Скинення масового десанту в нічний час свідчить про неграмотність організаторів цієї справи, бо, як свідчить досвід, скинення масового нічного десанту навіть на своїй території зв'язаний з великими труднощами”. Півтори бригади десантників, що залишились, були зняті з фронту і передані у резерв Ставки. Однак неодноразові спроби наступу в жовтні з Букринського плацдарму закінчувалися безрезультатно. Верховний був дуже незадоволений цим, докоряв командуванню Воронезького фронту і представнику Ставки за нерішучість дій, ставив як приклад їм командуючого Степовим фронтом І.С. Конєва, війська якого успішно форсували Дніпро в районі Кременчука і на південь від нього. Тоді Ватутін, незважаючи на великі втрати, кинув на Букринський плацдарм нові жертви.

Правда – гірка, істина – посередині. Правда солдата і воєначальника різні. За підрахунками сучасних науковців, у боях за Букринський плацдарм із 25 тисяч поверталося за Дніпро лише 3 тисячі наших бійців. У цілому з 25 вересня по 25 жовтня близько 240 тисяч наших бійців полягло на Букринському плацдармі.

Сталін хотів за будь-що взяти до 7 листопада Київ. Однак до 24 жовтня стало зрозумілим, що, наступаючи з Букринського плацдарму, війська не зможуть звільнити Київ у встановлені строки.

18 жовтня поновився наступ військ Воронезького фронту, який з 20 жовтня 1943 року був перейменований у 1-й Український. Вперті бої йшли у закруті Великого Букрин, вони відрізнялися справді героїчними діями радянських воїнів. Проте, як і минулого разу, цей наступ не дав бажаного результату, особливо для танкових з'єднань, які не могли розвернутися у всю свою потужність на вузькому горбистому плацдармі.

Нарешті пізно вночі на 25 жовтня Сталін вирішив перегрупувати 3-тю гвардійську танкову армію на північ від Києва і підписав відповідну директиву командуван­ню фронтом змінити на­прям головного удару: завдати його північніше Києва, з захопленого на­шими військами Лютізького плацдарму.

В ній говорилося:

1. Ставка Верховного Головнокомандування вказує, що невдача наступу на Букринському плацдармі сталася тому, що не були своєчасно враховані умови місцевості, що утруднювали тут наступальні дії, особливо танкової армії.

2. Ставка наказує провести перегрупування військ 1-го Українського фронту з метою посилення правого крила фронту, маючи найближчим завданням розгром київського угруповання противника і оволодіння Києвом.”

Отже, військова рада 1-го Українського фронту ухвалила рішення відмовитися від Букринського плацдарму як головного і основні зусилля фронту перенести на правий фланг - на Лютізький плацдарм, де в бойових діях наших військ намітилися серйозні успіхи. Командуючому 1-го Українського фронту Ватутіну був даний наказ: протягом кількох днів (з 26 жовтня по 2 листопада) здійснити непомітно для ворога переміщення військ, використовуючи на Букринському плацдармі макети танків.

Для цієї мети необхід­но було непомітно для ворога перегрупувати з одного плацдарму на другий основні ударні сили. Командування 1-го Українського фронту розробило план, згідно з яким 38-й армії сумісно з 5-м гвардійським танковим корпусом і 7-м артилерійським корпусом прориву належало прорвати ворожу оборону на Лютізькому плацдармі, забезпечити введення в прорив рухомої групи фронту - 3-ї гвардійської танкової армії з 1-м гвардійським кавалерійським корпусом. В подальшому 38-а армія повинна була, наступаючи в південному напрямі, обійти Київ із заходу і звільнити його.

Належало здійснити складний і відповідальний маневр: непомітно вивести танки з боїв, знову переправити їх з правого берега Дніпра на лівий, здійснити нічний марш уздовж лінії фронту на північний захід. Потім, подолавши Дніпро, зосередитися на Лютізькому плацдармі. Генералу П.С. Рибалко був даний наказ рухатися тільки вночі, без єдиного сигналу, танки і автомашини повинні йти з погашеними фарами. З світанком всякий рух припинявся, а бойові машини маскувались у придорожніх лісах.

У ніч на 26 жовтня почалося велике перегрупування військ, яке здійснювалося під безпосереднім керівництвом заступника командуючого фронтом генерала А. А. Гречко. Для підготовки усієї операції відводилося 7-8 діб. Третій гвардійській танковій армії довелось секретно переправитись на лівий берег Дніпра і здійснити нічний марш в 200 км вздовж лінії фронту.

Пізно увечері 25 жовтня, коли темрява огорнула дніпровські переправи, близько 150 тисяч військ непомітно покинули Букринський плацдарм. Зє'днання 6-го гвардійського танкового корпусу таємно відходили з Букринського плацдарму. Марш був надзвичайно важким,довелося у стислі терміни пройти близько 200 км. Тому що машини йшли з погашеними фарами, регулювальники, озброєні ліхтариками, допомагали екіпажам йти заданим маршрутом.

Під час походу похмура погода спочатку сприяла досягненню скритності маневру, але незабаром тумани перейшли в дощі. Вони швидко розмили польові дороги, наповнили низини водою. В боротьбу з бездоріжжям вступили інженерні війська. Але і їх зусилля не завжди приносили бажані результати. І хоч 6-й гвардійський танковий корпус не уклався у відведений йому час, 27 жовтня він повністю переправився на лівий берег Дніпра. Цей маневр був проведений успішно.

Численні з'єднання, зосередившись у районі Городища, поповнилися бойовою технікою, озброєнням, особовим складом і в ніч на 31 жовтня почали висуватися в сторону Переяслава-Хмельницького і далі до Лютежа.

Ветерани армії ніколи не забудуть цього маневру. 400 танків, 3500 автомобілів з вантажем, 500 тракторів і близько 300 гармат 3-ї гвардійської танкової армії в непогожі осінні ночі у жовтні 1943 року вчинили небувалий по трудності марш-кидок. В ніч на 2 листопада з'єднання 6-го гвардійського танкового корпусу, які переправилися через Дніпро в районі Сваром’є, вже зосередилися на плацдармі. Маршал Радянського Союзу А. А. Гречко, згадуючи про події того періоду, писав: "В останніх числах жовтня ми з генералом П. С. Рибалко прибули в район Сваром’є, де знаходилися основні переправи через Дніпро. Основний міст, по якому на Лютізький плацдарм переправлялися танки і важка артилерія, піддавався постійно авіаційній і артилерійській дії, особливо вдень. Часто прямі попадання бомб і снарядів руйнували міст, і були потрібні неймовірні зусилля для його відновлення під вогнем ворога."

А на Букринському плацдармі, на правому березі залишилися тільки танкові радіостанції, продовжуючи працювати в колишніх режимах і таким чином вводячи в оману ворога. Замість бойових машин, гармат, що вибули, були розставлені макети, створювалися штучні вогневі позиції. Артилерійські і мінометні батареї підтримували сталий режим вогню. Для того, щоб дезорієнтувати сили против­ника, утримати їх біля Букрина, було вирішено на дві доби раніше на­міченого часу завдати силами 40-ї і 27-ї армій до­поміжний удар в на­прямку на Кагарлик - Бі­ла Церква.

Щоб заповнити військовими силами плацдарм, на ближніх звільнених територіях була проведена мобілізація десятків тисяч новобранців, так званих "піджаків", куди брали усіх підряд (навіть хлопчиків 16-17 років) чоловіків (див. додатки 14,15,16,17). Усіх чоловіків двох областей України (Полтавської та Сумської) відразу посилали в бій, часом навіть не включивши у списки військових підрозділів. Їх „просто“ кидали на німецькі кулемети беззбройними, так і залишились вони лежати на берегах Дніпра у справжніх українських білих сорочках» .

Так на Букринському плацдармі полягло 1115 мобілізованих у 1943 році не перевдягнених, погано озброєних селян Драбівського району, із Сушків та Слобідки. З них 656 пропали безвісти. Їх тіла вкрили Букринський плацдарм на Правобережжі. За приблизними підрахунками наших істориків – 200 000 чоловік полягли на березі Дніпра.

На правий берег Дніпра, у районі с. Гути прорвалося дві роти наших «чорнорубашечників»-солдат. Фашисти їх пропустили на поле незібраної гречки і всіх розстріляли. Своїх німці знайшли і швидко поховали, а наших – зібрали молодь з навколишніх сіл і заставили на полі викопувати ямки 70 см глибиною і там їх ховати. Це були мирні люди у цивільному одязі, подавлені танками. У їхніх кишенях був домашній хліб, насіння, сушені фрукти, фото і домашні адреси. Ці люди були не навчені воювати…

Цей факт свідчить, що в ставленні вищого радянського керівництва і військового командування відчувалася недовіра до визволених від нацистів жителів України, яка переростала у мстивість, прагнення примусити жителів окупованих територій "спокутувати кров’ю" своє перебування в окупації.

Німецьке командування часто використовувало місцеве населення як «живий щит», прикриваючи ним передислокацію, відступ чи наступ військ. Це спричинило смерть тисяч і тисяч людей.

Перехід 6-го гвардійського танкового корпусу, як і інших з'єднань, з Букринського плацдарму під Лютеж був проведений виключно організовано. Скритність, уміле маскування, суворе збереження військової таємниці сприяли успішному виконанню задачі. Німецьке командування так і не змогло своєчасно розкрити цей маневр. «Звільнимо Київ до 26-ї річниці Великого Жовтня!» - такий був девіз наступаючих військ. В той час, коли 3-а гвардійська танкова армія вже була зосереджена біля Лютежа, гітлерівське командування, як і раніше, вважало Букринський плацдарм найбільш небезпечним.

Ця обставина до деякої міри полегшила підготовку до майбутньої операції. У військах панувало надзвичайне пожвавлення. Знову, як і перед першим кидком за Дніпро, воїнам було зачитано наказ Військової ради фронту, в якому мовилося про велику честь, що випала на частини військ 1-го Українського фронту - повернути Батьківщині столицю України Київ.

На баштах багатьох машин з'явився напис: «Вперед, на Київ!» Воїни знали: Ставка Верховного Головнокомандування наказала звільнити столицю України до 26-ї роковини Великої Жовтневої соціалістичної революції.

При допомозі 2-ї гвардійської танкової армії, яка потай перегрупувалася під Київ, 3 листопада 1943 року радянські війська раптово для ворога перейшли в наступ з Лютізького плацдарму. О 8 годині ранку на берегах Дніпра пролунав гул канонади. 500 «катюш», 2 тисячі гармат і мінометів завдали першого удару по ворогу.

До 4-ї години 6 листопада опір ворога в Києві був повністю зломлений. Першими увірвались в Київ бойові машини 5-го гвардійського танкового корпусу генерала А.Г. Кравченка. Пострілами гарматних салютів Москва повідомила світу про звільнення столиці Радянської України.

Німецьке командування було захоплене зненацька і 6 лис­топада столиця України місто Київ був повністю звільнений від фашистів. В цьому величезна за­слуга захисників Букринського плацдарму. Не­ймовірно дорогою ціною вони вистояли, не відсту­пили з зайнятих пози­цій і, прикувавши до се­бе величезні сили про­тивника, сприяли успіху наступальної операції. 611 тис. бійців Червоної Армії полягло під час оборони Києва.

А на Букринському плацдармі продовжувались жорстокі бої проти кількох піхотних дивізій і моторизованих танкових дивізій, в тому числі есесівської моторизованої танкової дивізії «Райх». Букринський плацдарм прострілювався наскрізь, там не було живого місця - все переоране німецькою артилерією (як пише один відомий німецький танкіст, на Букринському плацдармі ним було знищено 25 радянських танків).

Тяжкою була гіркота втрат. В селі Ходорів в братській могилі спочиває 2104 радянських воїнів, серед яких 15 Героїв Радянського Союзу. В селі Малий Букрин поховано 1073 воїни, серед них - 4 Герої Радянського Союзу. В селі Великий Букрин - 938 воїнів, серед них - 5 Героїв. В селі Ромашки - 375 воїнів…

Батьківщина високо оцінила героїзм воїнів 1 Українського фронту. Лише з 12 жовтня по 7 листопада 1943 року було нагороджено орденами й медалями 17500 чоловік.

Більше 400 чоловік учасників боїв за Букринський плацдарм було удостоєно звання Героя Радянського Союзу.

Про бої на Букринському плацдармі і Корсунь-Шевченківську битву розповідає солдат 25-го інженерного батальйону 27-ї армії Юрченко Петро Семенович.

“27 армія з Гадяча за наказом Ставки пішла на Переяслав. 22 вересня частини прибули у район с.Григорівки і в ніч з 23 на 24 вересня приступили до висадки на правий берег Дніпра. Протягом усього Дніпра мости, переправи були знищені. Частини переправлялися на човнах біля с. Комарівки при допомозі населення, партизанів. Вони розбирали сараї, старі будинки, паркани і робили переправу. 25 вересня вночі переправили перший танк. Згодом, коли підійшли понтони, була введена в дію постійна, стійка переправа. 25-м інженерним батальйоном вище Григорівки за 12 днів був побудований дерев’яний міст. Ним було переправлено 400 гармат і декілька десятків тисяч солдат.

На Букринському плацдармі зосередились: 27 армія, 38 армія, 3 танкова армія. Німці чинили впертий опір. У с. Іванькові кожний дім був замінований з сюрпризами і брався дорогою ціною. Від села залишилося всього 7-8 хат. Далі наступ призупинився. У кінці вересня були зняті усі армії з цього плацдарму, там залишилися лише дві дивізії. Усі війська з Букринського плацдарму приймали участь у боях під Києвом, який був звільнений 7 листопада 1943 р. Однак Канів, Миронівка, Корсунь, Сміла і Звенигородка ще утримувалися німцями. Тут вони думали закріпитися і вдарити нам у спину.

Після цього 28 листопада 1943 року І-й Український фронт отримав наказ визволити Канів, Миронівку, Корсунь. Однак німці дуже завзято оборонялися і 27 армія не змогла просунутися вперед. ІІ-й Український фронт у районі Кіровограда, незважаючи на великі зусилля, теж не міг просунутися вперед. 12 січня був отриманий наказ Ставки на оточення Корсунь-Шевченківського угруповання з 10 дивізій і 1 бригади. Це було пекло, у якому горіла техніка, живі люди. Доріг немає, чорноземна земля, по якій їдуть тільки танки. У бійців не вистачало патронів, ідуть рукопашні бої. Ніхто нікому не здається. Німці пустили свої батареї ракетних установок, а наші – "Катюші". Зверху бомбардувальники перемішували землю з людьми…

У ніч на 1 лютого наша 180 дивізія зайняла с. Медведине і замінувала протитанковими мінами передову по зовнішньому обводі. Ми тільки сіли вечеряти, як приїхав генерал Комаров - німці рухалися з с. Стеблева на Шендерівку. Ми швидко прибули до Комарівки, дороги розвезло. Навантажитися мінами нам допомагало населення Комарівки, працювали навіть діти. Нас прийшло у Шендерівку чоловік 400. В цей час німці майже взяли Шендерівку. Під командуванням капітана Мойсеєва, командира роти саперів, ми перед ранком пішли в атаку. Німці цього не чекали і швидко відійшли з села, залишивши 2 гармати і 2 танки. 2 числа було відносно спокійно, а третього - підійшли наші частини. Між Комарівкою, Шендерівкою та Журжинцями ми поставили мінну загороду на танконебезпечних напрямках. З 1 по 8 лютого мінували вдень і вночі у р-ні с. Шендерівки. Сильний бій ми прийняли 12 лютого у районі Стеблева. 13. ІІ нами була визволена Комарівка, але 15. ІІ німці її знову відвоювали. 16. ІІ були жорстокі бої німців за вихід з оточення. Вони рухалися в напрямку Почапинців на Байкове поле, йшли відчайдушно, як смертники. Відділення Миколаєва південніше Комарівки відбивалося з кулеметів, а коли закінчилися патрони, кидалися цеглою, а німці йшли не звертаючи уваги, лише б вирватися. Надійшли наші частини і відбили ворога. Так закінчилася Корсунь-Шевченківська битва, у якій було взято у полон 18,7 тис. німців ”.

Від Радянського інформбюро.

Оперативне зведення за 3 лютого 1944 р.

“…В результаті проведеної операції війська Другого і Першого Українського фронтів з'єдналися в районі Звенигородки, Шполи і тим самим замкнули кільце оточення угруповання ворога, яке діяло на північ від цієї лінії, у складі 9 піхотних і однієї танкової дивізії.

Нашими військами визволено понад 300 населених пунктів, зокрема м. Сміла, м.Шпола, м. Звенигородка, м. Канів, м. Богуслав, районні центри Київської області Ротмистрівка, Лисянка, Миронівка, великі залізничні вузли Бобринська, Цвітково, Миронівка, великі населені пункти… Моринці, Квітки, Селище, Маслівка, Степанці, Яблунів та залізничні станції Перегонівка, Владимирівка, Носачів, Сигнаївка, Шпола, Іскрене, Карапиші, Темпи, Лазірці, Трощин”.

З наказу Верховного Головнокомандуючого 3 лютого 1944 року.

“Сьогодні, 3 лютого о 20 годині столиця нашої Батьківщини салютує доблесним військам І-го і ІІ-го Українських фронтів, які прорвали оборону німців і завершили оточення великого угруповання ворога двадцятьма артилерійськими залпами з двохсот двадцяти чотирьох гармат.”

Оперативне зведення за 4 лютого 1944 року.

“На північ від Звенигородки і Шполи наші війська продовжували вести бої по знищенню оточеного угруповання ворога і зайняли населені пункти: Малий Ржавець, Гамарня, Кононча, Хмільна, Михайлівка, Мошни, Воронівка. Наша авіація на цій дільниці фронту вела успішну боротьбу з транспортними літаками ворога і збила при цьому в повітрі 13 та знищила на посадочних площадках 60 тримоторних транспортних літаків Ю-52.”

Іщенко М.Є. У битві за Канівщину

Восени І943 року центр подій Другої світової війни перемістився на Дніпро.

Визволення Канева знаменувало собою повну і остаточну перемогу Червоної Армії в Дніпровській епопеї, оскільки Канів залишався останнім містом на всьому протязі Дніпра, яке ще вда­валося утримувати фашистським полчищам.

Першим до Дніпра вирвався мотострілецький батальйон 69 гвардійської мотобригади, командир гвардії полковник М.Д. Сіянін 9-го гвардійського механізованого корпусу (командир - гвардії генерал К.О. Малигін) 3-ї гвардійської танкової армії.

 Батальйоном командував гвардії капітан Г.Ш. Балаян, його заступником був гвардії майор Д.Г. Чубар. Легендарний партизанський лікар Олексій Крячок, який перед війною завідував поліклінікою в Каневі, віднайшов у багнистому озері заздалегідь притоплені човни.

Форсування ріки організував бувалий азовський рибалка, майор Чубар. Бійці на чолі з командиром роти Алексєєвим відчалили від берега. Крячок вправно веслував плесом ріки туди, де піднеслася Батурина гора.

Ось дно човна без перешкод прошурхотіло по піщаному дну. Гвардійці вийшли на берег, розправили антену рації. У штаб Воронезького фронту пролунали слова: "Дніпро форсовано!"

То були перші радянські воїни, які на той час знаходились на правому березі Дніпра на всьому його протязі. Поруч і одночасно з групою лейтенанта Алексєєва ріку подолала група розвідників 3-го гвардійського мотоциклетного батальйону 6-го гвардійського танкового корпусу в складі п'яти бійців під командуванням гвардії старшого сержанта Опанасенка.

Партизани Крячок і Дубняк по відомих їм надійних стежках вночі вивели радянських воїнів до села Зарубинці. В короткому бою групи Алексєєва і Опанасенка захопили Зарубинці і панівні висоти за селом. Гвардійці зайняли оборону.

Батальйон капітана Балаяна відбив скажені атаки танків і піхоти ворога. У ніч з 22 на 23 вересня 1944 р. гвардійці сміливим маневром перейшли в наступ. Захопили с. Лукавицю і раптово для ворога з'явилися на північній околиці Григорівки. Зав'язалися запеклі бої з переважаючими силами противника, що підійшов на гарячу ділянку.

Червоний прапор, піднятий воїнами Балаяна і Чубаря, знаменував собою початок безприкладної Дніпровської епопеї. Потім сюди через Зарубинці пронесуть бойові стяги полків, дивізій, корпусів і навіть армій. Їм, звитяжцям першого мотострілецького батальйону 69-ї гвардійської бригади судилося започаткувати знаменитий Букринський плацдарм. За цю операцію воїнам батальйону присвоєно високе звання Героїв Радянського Союзу.

Під кінець дня 22 вересня підрозділи 3-ої гвардійської і танкової армії утримували в районі Канівських гір два плацдарми. Слід підкреслити, що гвардійцям велику допомогу надали партизани з'єднання імені Чапаєва (командир І.К. Приймак, комісар О.Ломака, нач. штабу Ф.С. Нагайцев). Група партизанів у складі 120 чоловік під
О.В. Тканка разом з мотострільцями взяла участь у штурмі с. Григорівки, розгромила штаб німецького гарнізону, захопила радіостанцію, вантажні автомобілі, зброю, перебила багато ворогів.

24 вересня І943року радянські війська широким фронтом стали виходити до Дніпра проти Канева. Це були підрозділи і частини 47-ї армії під командуванням генерала П.Ф. Жмаченка. 206 стрілецька дивізія під командуванням полковника М.М. Івановського, визволивши Гладківщину і Келеберду, підійшла до Дніпра надвечір 24 вересня. Дрібні розвідувальні групи відразу ж форсували ріку нижче залізничного мосту. В ніч на 25 вересня тут переправився десант 748 стрілецького полку, яким командував підполковник Лука Минович Дудка. Там, де нині пролягла вулиця Героїв Дніпра, три доби кипіли жорстокі бої. Відвернувши на себе увагу і вогонь ворога, перші бійці канівського плацдарму забезпечили форсування ріки батальйонами 722 і 737 стрілецьких полків південніше могили Шевченка.

Підрозділи 47-ої і 52-ої армії вели тяжкі кровопролитні бої на підступах до Тарасової гори і села Пекарі, де фашисти створили міцні оборонні рубежі.

Враховуючи навіть ту обставину, що наші війська з метою збереження пам'ятника і музею Кобзаря не будуть вести артилерійського обстрілу Тарасової гори, гітлерівці за музеєм сконцентрували значну кількість своєї артилерії, а в будинку виставили свої спостережні пункти. Ще до цього гітлерівці вчинили жахливий розбій у музеї, пограбували його фонди і влаштували тут концентраційний табір, бронзову постать Кобзаря зрешетили бро­небійними кулями. Про ці страхітливі сліди варварства німець­ких фашистів доповіла розвідка командуванню військових частин.

Наступного дня з замаскованого лозняку навпроти могили Шевченка на весь Дніпро пролунав заклик: "Слушай, товарищ! На могиле Шевченко фашисты установили дальнобойные батареи. Как дикари накинулись они на музей. Гитлеровские звери надругались над национальной святыней Украины. Этого мы не забудем, не простим никогда.

Слушай, товарищ! Киев, Канев, могила Шевченко - вот земля Тараса зовет тебя, освободитель, спеши на помощь! Днепр шумит о расплате. Люди измучились в неволе, целуют следы ног твоих, боец. Старый рыбак гонит лодку, припрятанную в камышах, бери ее, боец, плыви на правый берег, вышибай гитлеровцев из правобережных высот, с Чернечой горы.

Смертный бой кипит на обеих берегах Днепра за свободу Украины, за землю Тараса".

Воїни 218 стрілецької дивізії під командуванням генера­ла Склярова визволили Сушки, Прохорівку, подолавши на підручних засобах ріку через Шелестів острів і з лугу атакували село Пекарі.

Ніколи не згаснуть у вдячній пам'яті нащадків подвиги воїнів Миргородської дивізії, яка форсувала Дніпро біля села Пекарі. За короткий час це село 14 раз переходило з рук в руки. Ворог не рахувався ні з чим, тільки б утримати за собою південне крило Канівських гір. Але радянські воїни стояли за землю Кобзаря непорушно, як гранітна скеля.

До останнього патрона, до останньої гранати бився Герой Радянського Союзу Федір Надєждін. Коли скінчилися боєприпаси, тяжко поранений, викликав на себе вогонь нашої батареї. Канівці назвали одну з вулиць міста іменем Федора Надєждіна.

Особливо запеклі бої точились за висоту 225, або Мар'їну гору. Три тижні не вщухав тут бій, небо обвалювалося тисячами авіабомб. Був момент, коли на Мар'їній горі залишився лише підполковник Дудка з трьома автоматниками і двома санінструкторами. Проти них сунуло до ста роз'ярілих есесівців. Висота Дудки, що пашіла вогнем, і тоді залишилася жити.

В битві за Дніпро яскраво виявився всенародний характер Вітчизняної війни. Коли підрозділи 206 стрілецької дивізії підійшли до Дніпра, сімнадцять рибалок, нехтуючи смертельною небезпекою, взялися переправляти на своїх човнах війська. В ті суворі дні на сторінках армійських газет писалося про патріотизм селян з Келеберди Івана Коваленка, Пилипа Голуба, Миколи Касіча. Командування представило їх до урядових нагород.

На бойових листівках фронту поміщалися фотографії наших земляків Кіндрата Касіча і Якова Індутного, які не боячись ворожих куль та снарядів, переправляли війська через ріку вдень і вночі. У 213 стрілецькій дивізії розпочати форсування Дніпра припала честь 667 стрілецькому полку, яким командував майор Григорій Дмитрович Рашутін. Полк вибив гітлерівців з села Сушки, на плечах ворога радянські бійці стали переправлятись через ріку.

Три доби десант Рашутіна відбивав атаки п'яних штрафників. І вдень і вночі по маленькому п'ятачку відвойованої землі фашисти вели скажену стрілянину з усіх видів зброї. В цих умовах командир полку Рашутін і начальник штабу Андрющенко постійно знахо­дились в бойових порядках їх підрозділів. Виключну мужність виявила санінструктор першого батальйону Зінаїда Самсонова. Вона переправилась на правобережжя з першою групою сміливців і подавала допомогу пораненим. Якось дівчина помітила п'ятьох гітлерівців і взявши до рук автомат, знищила трьох ворогів. В тяжкі дні боїв під Пекарями Самсонова весь час знаходилась на передній лінії вогню, винесла з поля бою 30-х поранених бійців і офіцерів і переправила їх за Дніпро. 27 вересня Зіна брала участь в рукопашній сутичці.

Одночасно важкі бої закипали на плацдармі північніше Канева. Генерал-майор О.Г. Корольов і підполковник Андрющенко в першу ж ніч форсування переправилися на правий берег ріки. Генерал очолив управління бойовими діями військ, а підполковник забезпечував переправу частин і підрозділів на правобережжя. Підполковник Андрющенко приділив максимум уваги підготовці плотів і поромів, так що другої ночі вся артилерія була перекинута через Дніпро і зайняла позиції на висотах. І якраз вчасно.

Вранці на вузеньку смугу узбережжя посунули німецькі танки. У цих жорстоких боях, відбиваючи шалені контратаки ворога, смертю героя поліг генерал-майор О.Г.Корольов.

Жорстокість боїв наростала з кожним днем. Німці, які у паніці відступили, стали підтягувати свої сили у надії відбити наступ. Було втрачено раптовість і наші війська стали втягуватися у затяжні бої. Розвідка встановила, що до Канева фашистська вояччина підтягує оперативні резерви. Командир вікінгівців Герберт Гіллє особисто поклявся самому фюреру, що ліквідує Канівський плацдарм.

Радянське командування всіляко зміцнювало відвойовані смужки землі правобережжя. Ворог готувався до відчайдушних спроб скинути наші підрозділи в Дніпро. З кінця вересня і протягом жовтня війська Воронезького фронту вели важкі бої за розширення Букринського плацдарму.

Намагаючись вибити радянські війська з Канівської Наддніпрянщини, фашисти безперервно контратакували їх танковими частинами та з'єднаннями. Радянські війська стійко відбивали броньовану лавину чужоземців. Плацдарми на Дніпрі ставали плацдармами героїзму, безприкладної мужності.

Вдосвіта 2 жовтня 1943 року після дводенного артнальоту гітлерівці почали відчайдушну атаку за плацдарм, в районі Селища – на дачі Тальберга сотні танків рушили на радянські позиції. У ці критичні хвилини, коли вирішувалася доля плацдарму, на передньому краї з'явився командир 33 стрілецької дивізії О.О. Андрющенко: “Хлопці, не панікуйте! – наказує командир. - Танки можна пропустити, - радить він, - відсікайте піхоту, а артилеристи вдарять танкам у спину.” Далі підполковник Андрющенко і командир полку Іван Бастєєв наказують артилеристам: “Вогню не відкривати і себе не виявляти. Стрільці пропустять танки, а піхоту відсічуть. Вдарите по танках з флангів у потилицю. Не фашисти нас, а ми їх скинемо в Дніпро.”

Залізний спокій комдива, його непохитна віра в перемогу передалися воїнам переднього краю. Не рахуючись з втратами, вороги атакували наші позиції цілий день.

В одній з атак ворог кинув на 27 наших бійців батальйон піхоти і 8 танків. Німецькі танки зайшли з флангу і, ведучи вогонь з кулеметів, стали утюжити окопи. Прямо на окоп Віктора Іванова повз «тигр», але хоробрий воїн не спасував. Зв'язкою гранат він підбив танк, а потім підпалив його пляшкою з запальною рідиною. Есесівців, що повискакували з палаючого танка, Іванов знищив вогнем. Решта танків повернула назад. Велику мужність виявили командир взводу Петро Ганюшин, командир гармат Григорій Шкарупа та Акіпер Окунєв.

Цілий день вони відбивали скажені атаки фашистів. Смертельно було поранено лейтенанта Ганюшина. Звівся засипаний землею контужений сержант Шкарупа і продовжував стріляти. В останню мить свого життя він вигукнув: "Правий берег Дніпра наш! Не пускайте фашистів на переправу!” З розрахунків гармат Ганюшина лишився тільки А. Окунєв. Командира полку Івана Шиянова було тяжко поранено, однак він продовжував керували боєм. Своєю безстрашністю і військовою майстерністю командир запалював солдат. Полк Шиянова свої рубежі втримав.

У великій битві за Дніпро всюди, де вирішувалася доля бою за плацдарм, у перших лавах йшли комуністи, своїм прикладом надихаючи воїнів на ратні подвиги. Ворог сподівався прорвати нашу оборону на стику двох дивізій. На позиції, яку обороняло 56 солдатів і офіцерів, рушило 25 німецьких танків і два батальйони піхоти. У нерівному бою загинуло 19 оборонців позиції, 13 воїнів було поранено. Та жменька солдат на чолі з парторгом полку Павлом Литвиновим продовжувала вести бій. Окремим танкам вдалося прорватися на рубіж героїв, декілька танків навіть доповзли до самого Дніпра. Противник контратакував 14 годин підряд, але змушений був знову відійти, втративши половину танків і піхоти.

У суворі дні і ночі грізної битви за Дніпро народжувалися нові й нові герої. Стрілецька рота гвардії старшого лейтенанта Олександра Степанова в запеклому бою захопила 7 хат на північній околиці Селища. Танки і піхота ворога з двох боків повели наступ на позиції роти Степанова, гвардійці відбили 6 атак. Вони полягли всі, але не відступили. Поранений командир, спливаючи кров'ю, відстрілювався ще декілька годин. Потім у штабі бригади почули його уривчасту мову по телефону: “Прощайте, товариші …” Коли фашисти оточили героя і хотіли його взяти живим, комсомолець Степанов підірвав себе і ворогів.

 Батарею старшого лейтенанта Федора Деркача атакувало 60 танків. Десять годин вели безстрашні воїни смертельну дуель з німецькими танками, було потрощено цілий німецький звіринець: “тигри”, “пантери”, “кішки”, вбито 500 гітлерівців. Командир батареї, ставши за панораму прицілу, прямою наводкою власноручно підбив 7 танків ворога.

Навіки залишиться в пам'яті нащадків ім'я сапера 30-ї стрілецької дивізії сержанта Олександра Чорноморця. Незважаючи на свинцевий смерч над рікою, він цілу добу без відпочинку перевозив бійців, боєприпаси, продовольство, а в зворотньому шляху – поранених. На рахунку відважного сапера понад тисячу переправлених на плацдарм солдатів і офіцерів, сотні тонн боєприпасів, врятовані бійці з розбитих поромів, наведення канатної переправи через Дніпро. Вдячні канівчани обрали легендарного сапера, Героя Радянського Союзу Олександра Григоровича Чорноморця почесним громадянином міста Канева і назвали його іменем одну з вулиць нашого міста.

Війська 47-ої армії перейшли в наступ і значно розширили канівський плацдарм. Навальним штурмом було паралізовано сильні вузли оборони противника і захоплено селище Студенець, Бучак, урочище Москалиха, Бучацький ліс. Але місцевість в районі Канівських гір сильно порізана ярами і балками, і це значно затрудняло маневр наших військ, особливо танків. Гвардійці генерала П.С. Рибалка вели виснажливу боротьбу з фашистами. Разом з танкістами героїчно билися за Трахтемирів, Зарубинці, Луковицю, Григорівку, Бучак, Букрин три дивізії 40-ої армії і три дивізії 27-ої армії (див. карту 22).

Безперервно кидаючи в бій свіжі резерви, противник потіснив наші війська біля с.Пекарів. Незвичайною впертістю відзначалися бої біля с. Григорівки. Затяжні бої в районі цього села сягали меж жорстокості, обидві сторони несли великі втрати, але фронт стояв на місці. Наші війська будь-якими засобами старалися прорвати німецький фронт, щоб устигнути визволити Київ до 7 листопада.

У жовтні з району Канівських гір головне ударне угруповання І-го Українського фронту двічі переходило в наступ, однак прорвати глибоку оборону ворога і вийти на оперативний простір так і не вдалося. Після жорстоких боїв відбулося лише незначне роз­ширення звільненої території. Проте бойові дії радянських військ на Канівщині відтягли основні сили противника з-під Києва. В Канівській Наддніпрянщині ворог втрачав добірні війська, втрачали війська і ми. Тут фашисти залишили вбитими близько 55 тисяч солдатів і офіцерів, було знищено 215 літаків, сотні танків, багато іншої зброї та бойової техніки. Це значно послабило сили вермахту на всьому Дніпрі.

Відчуваючи безрезультативність наступу на Букринському плацдармі спеціальною директивою від 24 жовтня 1943 року Ставка Верховного Головнокомандування дала вказівку командуванню І-го Українського фронту змінити напрям головного удару. Зважаючи на слабку оборону сил ворога на Лютізькому плацдармі, його запланували нанести з цього плацдарму північніше Києва з тим, щоб до 25-тих роковин Великого Жовтня визволити столицю України. Потрібно було потай, вночі з Канівських гір зняти частини і з'єднання танкових військ і по лівій стороні Дніпра перекинути на північ. Війська і штаби повинні залишити позиції, але радіостанціям потрібно було продовжувати вести звичайний радіообмін. На попередніх місцях заплановано розставити макети танків і гармат, були обладнані фальшиві позиції батарей і дивізіонів. На їхньому місці воювала поспіхом навчена молодь з Лівобережжя. Підрозділи, які залишалися на місці, намагалися підтримувати попередній режим ведення вогню. Так вдалося ввести в оману ворога.

Щоб дезорганізувати і скувати противника, 1 листопада з району Канівських гір розпочали наступальні дії війська 27-ї і 40-ї армій. Прорвати глибоко ешелоновану оборону ворога не вдалося. Бої на Канівщині сковували все більші сили ворога. А тим часом вище Києва, в районі Лютізького плацдарму по дну Дніпра танки переправилися на лівий берег і блискавично здійснили знамениту Київську операцію. 3 листопада 1943 року почався рішучий наступ військ з Лютізького плацдарму на столицю, і 6 листопада над Києвом замайорів червоний прапор.

Багато частин і з'єднань, які героїчно штурмували канівські кручі, брали участь у визволенні столиці України, 23-я, 30-а, 2І8-та стрілецькі дивізії дістали найменування Київських.

З нашої сторони було вбито 1 млн. 500 000 бійців, з німецької - 1 млн. 600 000.

 Давно вже було визволено Київ і наші війська громили ворога за 300 кілометрів на захід від Дніпра, вже на півдні армії ІІ-го Українського фронту, перейшовши Дніпро, здійснювали вдалі операції під Кіровоградом, а на Канівських кручах, на короткому рубежі в два десятки кілометрів ще стояли німецькі корпуси.

З приводу ситуації, що склалася з кінця 1943 і початку 1944 років біля Канева, маршал Радянського Союзу Конєв так писав: "У середній течії Дніпра гітлерівцям удавалося втриматися лише в районі Канева. Корсунь-Шевченківське угруповання військ противника, яке сформувалося тут, використовуючи сприятливу для оборони місцевість , утворило глибокий виступ, що вклинився в стик між І-м і ІІ-м Українськими фронтами. Це угруповання нависло над суміжними флангами фронтів і сковувало свободу маневрування наших військ. Німці все ще не бажали примиритися з тим, що “Східний захисний вал” повністю знищений і вперто обороняло цей виступ. Було очевидно, що гітлерівський генералітет розраховував використати місцевість як плацдарм для організації свого нового наступу, маючи на меті відновити лінію фронту по західному берегу Дніпра".

У цей період противник вважав, що йому пощастить сильним ударом скинути наші війська з плацдармів на Дніпрі, зберег­ти для себе багаті промислові і сільськогосподарські райони Правобережжя України. Але радянське військове мистецтво стояло вище фашистського. Була організована славетна операція, яка отримала назву “Сталінграда на Дніпрі” або Корсунь-Шевченківська битва. Вона була логічним завершенням безприкладної Дніпровської епопеї.

Після виснажливих боїв 28 січня 1944 року танкісти І-го і ІІ-го Українських фронтів з'єдналися в районі Звенигородки. У лютому з Канівських гір почали рішучий наступ з'єднання 27-ї і 40-ї армій. Фашистське угруповання, яке складалося з 10 дивізій і одної бригади, в районі Канева – Корсунь-Шевченківського потрапило в залізну пастку. У березні це угруповання було ліквідовано (55 тис. вбито і поранено, 18 тис. взято у полон).

У розгромі ворога в Корсунь-Шевченківській операції активну участь брав уже не партизанський загін, а партизанське з'єднання, яке складалось з трьох загонів: “Винищувач” (ком. П.Н. Могильний), ім. Шевченка (ком. М.О. Дудченко) та загін ім. Боженка (ком. Я.П. Підтикань). З січня 1944 р. і до завершення операції цим партизанським з'єднанням керував В.К. Щедров (комісар - З.С. Федін). У першій половині січня партизанське з'єднання діяло в тилу на комунікаціях німецько-фашистських військ, знищуючи живу силу, техніку, мости та залізничні лінії ворога, створюючи ускладнення для ворожого командування у проведенні планових перегрупувань, порушуючи постачання противника. Цими операціями партизани надали велику допомогу військам 2-го Українського фронту у період підготовки і проведення Корсунь-Шевченківської операції.

Коли угруповання фашистських військ було оточене, 3-го лютого, встановивши безпосередній зв'язок з командуванням 306-ї стрілецької дивізії, партизанське з'єднання у тісному зв'язку з військами 27-ї армії почало бойові дії по знищенню гітлерівських військ.

Партизанський загін ім. Шевченка під командуванням Дудченка А.М. з'єднався у районі с. Мартинівка ( 25 км на північ від Корсуня) з 748 стрілецьким полком 296 стрілецької дивізії. До повного знищення Корсунь-Шевченківського угруповання ворога загін діяв спільно з цією дивізією. Партизанські загони “Винищувач” та ім. Боженка прикривали наступ 296 дивізії з напрямку Таганчі, а 7 лютого 1944 р. партизанське з'єднання оволоділо цим опорним пунктом.

У період з 7 жовтня по 9 лютого, продовжуючи активні дії по знищенню німецько-фашистських військ, партизанське з'єднання оволоділо ще кількома пунктами ворога, в тому числі с. Бровахами та с. Киченцями.

Загін ім. Шевченка не зміг брати участь у цьому бою під Бровахами, тому що в цей час діяв разом з частинами 206 стрілецької дивізії, командиром якої був І.В.Колесніков.

Таким чином, партизанське з'єднання під командуванням В.К. Щедрова внесло гідний вклад у визволення Корсунь-Шевченківської землі.

Колишні командири партизанських загонів тов. П.Н. Могильний, Н.О. Дудченко та Я.І. Підтикан повністю підтверджують достовірність цих фактів.

Визволення Канева

Здійснюючи наказ Верховного Головного командування Радянської Армії – оточити і ліквідувати фашистські військові сили в районі Корсунь-Шевченківського, на світанку 24 січня війська 2 Українського фронту рушили на ворога, а 26 січня пішли в атаку і війська 1-го Українського фронту. Полки 206 стрілецької дивізії, яка тепер входила до складу 27-ї армії, зосередились для початку наступальних дій у районі Канева.

Ранком 31 січня після артпідготовки війська пішли в атаку. 722 стрілецький полк наніс удар в напрямку шляху Миронівка-Ржищів. Батальйони 743 стрілецького полку, яким командував підполковник Федір Костянтинович Гуценко, прорвали оборону противника у районі Трощина і стрімко рухались до Степанців, щоб осідлати дорогу Канів-Степанці, перекривши відхід німецьких частин з Канева. Однак між Синявкою і Степанцями гітлерівці встигли організувати сильну оборону. Зав'язалися важкі бої. На допомогу батальйону капітана Місіна прибуло 12 самохідних гармат під командуванням старшого лейтенанта Крахмального. На самохідки встановили кулемети і посадили десант піхоти. Бойові машини рушили в атаку, прорвавши оборону німців, які спішно відступили до Канева.

Удосвіта 31 січня наша артилерія підійшла до Канева і вдарила по позиціях ворога, який обороняв північно-західні підступи до Канева зі сторони Селища. Тридцятихвилинний вогненний наліт по заздалегідь пристріляних цілях був досить ефективним. Радянські воїни зламали першу лінію оборони противника, захопили село Бобрицю і рушили на Канів. Але під містом батальйон капітана Овсіцина натрапив на сильну оборону. Підтримані батареєю самохідних гармат і артдивізіоном, наші бійці кинулися в траншеї фашистів. Ворог не витримав рукопашної і почав відступати у місто. Зав'язались вуличні бої. Шалений опір німців на північній околиці і в самому місті швидко змінився панічною втечею. Очевидно, Канівський гарнізон довідався, що радянські частини успішно просуваються по всьому фронту, а шлях для відступу на Степанці під загрозою перекриття. Радянські бійці по п'ятах, знищивши невеликі заслони і команди німецьких факельщиків та мінерів, завдання яких було замінувати і спалити місто, увірвалися у місто і повністю його звільнили.

У першій половині дня 31 січня 1944 року над Каневом замайорів Червоний прапор. Так закінчилася понад чотиримісячна боротьба за визволення Канева. Місто було пусткою, ніхто не зустрічав визволителів. Гітлерівські фашисти ще в жовтні 1943 року вигнали все населення Канева з рідних домівок подалі від Дніпра. Хто опирався або ховався - розстрілювали на місці. Канів- у згарищах і руїнах. Тут ніби прокотилася страшна чума. Таким побачили наше місто воїни-визволителі. Над древнім Каневом знову засяяло сонце після фашистської ночі.

Під кінець дня, очистивши Канів від фашистів, війська, що визволяли місто, з'єдналися з частинами, які наступали на Степанці від Трощина. Степанці бу­ли взяті з ходу, але під Копієватим, зібравши танки, ворог зважився на останній контрудар. Спалахнув короткий нічний бій. Радянські війська штурмом взяли село, захопивши багато полонених і трофеї.

2 лютого частини 206 стрілецької дивізії разом з канівськими партизанами вигнали ворога з Мартинівки, а 3 лютого було звільнено с. Таганчу. Таким чином, в перших числах лютого 1944 року воїни 206 стрілецької дивізії повністю очистили Канівську землю від німецько-фашистських загарбників. Уславлена 206-а дивізія, яка першою підійшла до Дніпра біля Канева у вересні 1943 року, завершила визволення всього нашого району.

Так сильним натиском крайнього лівого крила військ Трохименка і піхоти генерал-лейтенанта К.А. Коротєєва фашистів було відкинуто від Дніпра на всій Канівській ділянці.

Поряд з нею, при форсуванні Дніпра, в захопленні плацдармів у районі висот Канівського Придніпров'я (Букринський, Канівський, Пекарський плацдарми) з вересня 1943 по січень 1944 року під Каневом билися війська 3-ї гвардійської танкової армії, 40-а, 47-а, 27-а загальновійськові та 2-га повітряна армії І Українського фронту.

Нині на Соборній площі у Каневі встановлено гранітну брилу на честь воїнів 206-ї Червонопрапорної орденів Богдана Хмельницького, Суворова, Кутузова Корсунь-Шевченківської дивізії.

Після визволення Канева 206-а дивізія визволяла м. Корсунь-Шевченківський, стримувала натиск гітлерівських броньованих колон під Журжинцями і Лисянкою, брала участь в Умансько-Христинівській та Яссо-Кишинівській операціях. На початку жовтня в ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилось визволення території України. В числі перших вийшли на державний кордон СРСР і воїни 206-ї дивізії. Вони звільняли від фашистської нечисті Румунію, Угорщину, громили гітлерівські війська на озері Балатон. Закінчила 206 дивізія свій бойовий похід в центрі Австрії.

Визволення могили Т.Г.Шевченка

Як описує у своїй книзі «Святиня» З. Тарахан-Береза, готуючись до вирішальної битви, гітлерівці вирішили перетворити канівські гори у неприступні укріплення. З цією метою вони наказали усім жителям покинути місто, в тому числі і працівникам музею. До спустілого Канева фашисти стали зганяти молодь з навколишніх сіл будувати укріплення. Трудовим табором для них вибрали Чернечу гору, музей Т.Г.Шевченка, який працював з вересня 1943 р. по січень 1944 р. Музей на той час був у жахливому стані, усі експонати побиті, розграбовані, валялися книги, у кімнатах - сміття. На першому поверсі музею була конюшня, а на другому жила молодь. Працювали в основному вночі, а інколи і вдень. Під посиленою охороною німців бранці рили бліндажі, траншеї, окопи і оборонні споруди від Канева до Пекарів. За зміну в'язні повинні були викопати до 5 м окопів. Коли засинали – будили ударами прикладу чи гумового батога. Хто не виконував норми - отримував 10 ударів нагайкою з дроту. Часто копали оборонні споруди і під час перестрілок та справжніх боїв, коли кулі косили наших в'язнів. Крім молоді у таборі були літні люди, військовополонені, а також матері та бабусі, які йшли сюди рятувати від неволі свою рідню. Через те, що в'язнів забирали до табору тоді, коли було тепло, у рваному літньому одязі їм доводилося працювати всю зиму. Харчування було погане, баланда як помиї один раз на день. Люди часто хворіли на туберкульоз. Спали просто на підлозі на перетертій соломі, яка ворушилася від вошей.

Ось як розповідає в'язень цього трудового табору з с. Ключників Олексій Півторацький. “Пережитого в музеї почуття не можна передати. Коли кругом смерть, що ж тут можна подумати?.. Я потім був на фронті – то мені було в сто раз легше… Я мав право на захист. А в музеї…”

Спочатку на Тарасовій горі трудовий табір був не дуже суворого режиму, але після однієї з масових втеч в'язнів німці посилили охорону і перебування в ньому стало неможливе, на межі концтабору. Музей обгородили колючим дротом в два ряди, між якими бігали вівчарки. Вхід до табору, який і був по суті концтабором, знаходився біля нинішніх задніх дверей музею з боку лісу. Щоб не допустити масової втечі в'язнів, туалет зробили всередині музею біля бібліотеки, де викопали яму.

Та все ж в'язні тікали. Тікали, коли йшли по воду до Меланчиного потоку, по дорозі в туалет, з окопів, які рили біля Дніпра. За це німці їх розстрілювали, знущалися над біженцями, насилували дівчат. Як оповідав колишній в'язень Іван Іванович Шляма, одного хлопця німець узяв за ноги, розкрутив у повітрі і пустив з Тарасової кручі вниз. А гурт німців стояв і реготав…

Зі спогадів Білопола Миколи Антоновича, нашим в'язням було боляче дивитися, як німець-повар розпалював пічку котла кухні чудовими неповторними картинами, коли німці використовували картини і скульптури і сам пам'ятник поета як мішені.

Партизани вирішили зірвати німцям роботу серед населення і випустили листівку такого змісту:

“Жахливі злочини німецьких окупантів!

Юнаки і дівчата України!

Галину Карпенко, багатьох українських дівчат німецькі кати силоміць вивезли на будівництво воєнних укріплень.

Слухайте, що розповідає Галина Карпенко:

“ Забираючи з села, німці казали, що повезуть нас у Німеччину і там дадуть нам роботу на заводах. Куди ми їхали – не знаю. Вночі в наш вагон зайшов вартовий і сказав: “Хто не прощався з Україною – прощайтесь, бо вже проїхали її”.

Зупинка… Все навколо чуже. Степ. Серед степу – огорожа з колючого дроту, великі бараки. А в них багато-багато людей, здебільшого молоді: українців, росіян, білорусів.

З першого дня нас погнали на роботу – будувати укріплення. Працювали по 16 і 18 годин на добу. Спали покотом. Всі – обідрані, виснажені, з кривавими слідами від побоїв. Багато нашого люду гинуло від тяжкої праці і хвороб. Харчі такі, що й собака не їла б: юшка з буряків двічі на день, а щоб ноги волочились – видавали по 100 грамів хліба.

Коли роботи на нашій ділянці закінчувались, наглядачі сказали нам: “Завтра поїдете додому”. Нас повели в яр і наказали рити глибокі ями. Вперше ми працювали поспішаючи: ми вірили, що завтра поїдемо додому, на рідну Україну.

Коли ями були готові, німець подав команду, а наглядачі відкрили стрілянину. Страшна здогадка пронизала мозок: німці розстрілюють людей, щоб у цих глибоких ямах разом з нами поховати військову таємницю…

Я посивіла, хоч мені лише 19 років. Не пам'ятаю вже як виповзла з купи кривавих тіл. Багато днів минуло доки я, напівжива, зустрілась з партизанами.”

Страшна правда!

Як тепер встановлено, німецький генеральний штаб видав таємний наказ: всіх, хто працює на будівництві воєнних об'єктів, по закінченню робіт безжально знищувати.

Галина Карпенко випадково вирвалась з кігтів смерті, але смерть чекає всіх, хто будує воєнні укріплення проти Червоної Армії. Так наказав Гітлер.

"Знайте це і рятуйте своє життя. Тікайте з об'єктів, ховайтеся у житлах, лісах, йдіть до партизанів – партизани приймуть вас, як синів і дочок України.

Прочитай і передай іншому

22 вересня 1943 року газета "Фронтовик" писала: "Смертельний бiй кипить на обох берегах Днiпра за свободу України, за землю Тараса. Будинок музею Т.Г.Шевченка вороги обснували, як павутинням, колючим дротом, перетворивши його у концтабiр, до якого зiгнали мешканцiв навколишнiх сiл для копання окопiв бiля Днiпра. Фашисти подбали про надiйне укрiплення берегової лiнiї i вибити їх з мiста та прибережних гiр було нелегко». Лише 31 сiчня 1944 року воїни 206-ї стрiлецької дивiзiї звiльнили Канiв i Тарасову гору вiд окупантiв.

Перед відходом з Канева німці зібрали усіх поліцаїв з району та міста, а їх було більше ста, і погнали по дорозі в сторону Межиріча по заповіднику воювати з нашими військами. Коли колона підійшла до глибокого яру, поліцаї вирішили тікати, і стали туди стрибати. Німці відкрили по втікачах стрілянину і багатьох з них перебили.

Письменник Борис Полєвой (у роки вiйни - вiйськовий кореспондент) у нарисi "На могилi Шевченка" писав: "I ось на зарослих сходах, що ведуть на могилу Тараса, знову з`явились слiди... Це бiйцi дивiзiї, що наступала iз-за Днiпра, сходили на гору, щоб у коротку перерву мiж боями вклонитися великiй могилi. I вже чиясь дбайлива рука свiжим пiском посипала майданчик. I хтось бережно поправив огорожу, i три вiнки, простi солдатськi вiнки з хвої, обвитi кольоровою марлею, пофарбованою в якомусь польовому госпiталi, покладено на могилу. I над усiм цим стояв замислений i суворий, бронзовий Тарас. Вiн дiждався iз-за Днiпра повернення своїх синiв".

У січні 1944 року військовий ко­респондент поет Андрій Малишко повідомляв з Канева: «Темної зимо­вої ночі бійці прорвалися до Тара­сової могили. Десь ще за горою точився бій, заграви з підпалених німцями сіл освітлювали пам'ятник. Багрові одсвіти лежали на граніті, як гаряча кров. Русявий, невисокий на зріст автоматник, припадаючи на поранену ногу, підійшов до могили.

- Здрастуй, Тарасе! Ти чуєш нас? Ми з тобою!

Він поклав автомат біля ніг, по­цілував гранітний камінь, і запла­кав од радості, мов дитина».

«Звістка про визволення гори Чернечої стала святом усього фронту, - згадує письменник Дмитро Косарик. - Сапери з міно­шукачами і щупами ще обсліду­вали вершину гори і музей, а схо­дами вже ішла делегація гвардійців з частин, які визволяли Канів. Солдати прийшли прямо з поля бою, стомлені, зарослі, в лиснію­чих зашкарублих кожухах. Але обличчя у них були урочисті й щасливі».

Письменник Сергій Смірнов повідав: «Увечері біля підніжжя пам'ятника з'явився перший вінок. Його сплели солдати з зе­лених ялинкових галузок, а дівча­та-санітарки прикрасили його стрічечками зі звичайних бинтів, пофарбованих червоним стрепто­цидом і марганцівкою. І, мабуть, жоден з великої кількості вінків, які були чи будуть покладені на могилу Тараса Шевченка, не ви­являть з такою силою глибокої лю­бові до поета, як цей простий вінок солдатів переднього краю».

Слово Кобзаря оживало в подвигах партизанських загонів і у нашому Черкась­кому краї. На Звенигородщині діяв загін К. Кузьмицинського, в районі Корсунь-Шевченківського - загін В.К. Щедрова, в Мошногірських лісах проявили себе загони Ф. Савченка, Іващенка та С. Пальохи. Земляки-нащадки Кобзаря не давали ворогові спокою. Ось як пригадував Микола Дудченко - командир партизанського загону імені Т.Г. Шевченка, який діяв на Канівщині: "Осінь... Ніч сипала дрібною мжичкою, холодом пробиралась під шинелі, бушлати. Сторожко пробираємось до Чернечої гори. Розвідка донесла - попереду нікого. І ось ми біля бронзового Тараса. Раптом побачили ми на тілі Кобзаря одну, другу, третю-дванадцяту пробоїну. І тут поклялися ми помститися за сплюндровані села, за кров людську і сльози, за рани Кобзареві» .

Дійшов «Кобзар» переможно до Берліна і Праги. Ці книги особ­ливо дорогі ветеранам. З ними, з Тарасом Шевченком вони святку­вали Перемогу. Колишній рядо­вий Войтенко, повернувшись у рідний Комунарськ на металур­гійний комбінат, розповідав: “Шевченків «Кобзар» зі мною по всіх фронтових дорогах прой­шов. Коли важко було на серці, дістану з речового мішка «Кобза­ря», почитаю, і легше стає. Одно­го разу читаю, коли це чую: «Вой­тенко, - командир наш до мене, - уголос читай, усі щоб чули...» Ну, я й почав, «Гайдамаків» чи­таю. Хлопці притихли, слухають, а артпідготовки не чують. Коли це тут німці в атаку пішли. Вихопив тоді командир пістолета та як гук­не: «Душа, правдою зігріта, не вмре, не загине! Вперед, друзі!» Ну, ми за ним - ура! У тому бою важ­ко поранило мене в груди. Від смерті врятував «Кобзар». Я його тоді, як у бій кинулися, за шине­лю на грудях сховав. Прострелив вражий син золоту книгу. Але від того книга ця мені ще дорожча”.

Понад чотири місяці точилися жорстокі бої за Канів. 31 січня 1944 року бійцями 206-ї стрілецької дивізії було визволене наше місто, а 7 лютого 1944 року - останні села Канівського району.

Про події тих днів нагадують братські могили загиблих на Канівській землі (їх нараховується 78 одиниць) та пам'ятні знаки, встановлені як у Каневі, так і в селах Канівського району. Чимало червоноармійців, які пролили кров на Канівській землі, нагороджено високими нагородами.

Канів після визволення

Німці залишили Канів пусткою, у руїнах. Ось як згадував Антон Ткач, який прийшов у Канів зразу після його визволення встановлювати радянську владу і порядок: “Страх і жах. Людей нікого немає... Канів сплюндрований. Майже всі будинки в центрі були зруйновані, стоять без вікон і дахів, підлога була розібрана на бліндажі. Скрізь на вулицях биті танки, батареї, вози, автомашини, валяються трупи наших і фашистських солдат”. Був виданий наказ місцевим жителям їх прибрати. Як згадує Однорог О., часто трупи закопували там, де знаходили. Населення Канева поступово поверталося з ближніх сіл і склало близько трьох тисяч.

У Канівському районі відбулася нова мобілізація чоловіків на фронт, були забрані усі, хто з 1941 року залишився по селах. Усі партизанські загони були влиті у діючу армію.

Коли визволили Смілу, було взято на фронт і мого батька, який у 1941 році під час евакуації смілянського цукрозаводу підірвався і залишився у селі. Від наборів у поліцію він усю війну переховувався по родичах та близьких. Після приходу наших довгий час працював у військкоматі столяром, а потім, у 1944 році прийшла і його черга. Уся сім’я, дружина і п’ятеро дітей, випровадила його за село на фронт. Йшли довго, до великого куща терню, який був по дорозі за кілометр від землянки. Батько нас, п’ятеро дітей, по черзі тримав на руках, прощаючись із кожним. Він, який пережив 1-у світову, фінську, початок війни, відчував, що вже не повернеться… Згодом стали приходити від нього трикутнички-листи, де він виливав свою тугу за сім’єю, дружиною. У 1944 році прийшла нам звістка зі Смілянського військкомату, що батько пропав безвісти. Вона давала нашій сім'ї надію, що батько ще повернеться…

Після закінчення війни у село стали повертатись чоловіки. Мати брала нас малих на руки і ми йшли за село до великого куща терню виглядати батька. Ми плакали: "Де батько, чого він не йде", а його все не було й не було… Згодом прийшов до нас чоловік з Костянтинівки, який був з нашим батьком у лазареті під Берліном, де він лежав поранений. У розмові з ним батько передав привіт сім'ї і сказав, що його виписують на передову, на штурм Зеєловських висот, що за Берлін йдуть страшні бої, і він відчуває, що звідти живим не вернеться. Там, біля Берліна, для того щоб першими від військ союзників узяти столицю Німеччини, полягло наших 350 тис., не доживши декілька днів до кінця війни. Ось так і залишилася мати сама з п’ятьма дітьми на руках…

Та повернімось до Канева. Він поступово почав заселятися за рахунок демобілізованих бійців, стали повертатися остарбайтери з Німеччини. У зв'язку з відбудовою міста та його підприємств із навколишніх сіл прибували люди. Почалося відновлення міста.

А для населення розпочалися нові страждання. У місті почалися тотальні доноси на сусідів, тих, хто лояльно відносився чи допомагав німецькій владі. Несли обвинувачення у НКВС, а він підбирав усіх на допити. Союзним указом від 19 квітня 1944 року за участь у злодіяннях фашистських загарбників, вчинених на окупованій території, встановлювалося суворе кримінальне покарання через повішання чи заслання на каторжні роботи строком від 15 до 20 років. Дії цього указу поширювались також і на учасників національно-визвольного руху в Україні – вояків УПА, членів ОУН, як зазначалось тоді – “найлютіших ворогів українського народу, співучасників німецько-фашистських окупантів в усіх їх жахливих злодіяннях ".

Всі ті, хто був у поліції, кого за своєю волею чи силою заставили служити німцям - по заявах місцевих жителів забирали до НКВС, і там проводилися допити про себе, сусідів, знайомих, знущання, тортури, розстріли, заслання. Після ретельних перевірок деяких людей відпускали, поліцаї отримували по 10-15 років, а хто карав місцевих жителів – розстрілювали.

Особливо лютував на допитах тодішній голова Канівського РН НКВС Лощинський, який був родом з Росії. У ставленні до заарештованих він був грубий та жорстокий. Всі називали його катом… Згодом він був переведений на Брянщину і там його хтось убив.

Заарештували і двох колишніх міліціонерів (згодом поліцаїв) Шакало і Ганисенка, про яких було написано на початку війни. Одного з них, Ганисенка, було виправдано. Коли під час наступу на Канів в наші ліси був скинутий десант, він, ризикуючи життям, зібрав їх до місця, носив їм їсти, допоміг переправитися до Таганчанського лісу. Коли відбувався над ним суд, до Канева приїхала велика бригада парашутистів і відстояла його. А інший поліцай, Шакало – так і не повернувся з таборів…

Хочу розповісти ще про одну людину, Гребеника Федора Олександровича, жителя вул. Свердлова. До війни він працював завскладом у швейній майстерні. Разом з дружиною вступив у партію. Під час відступу наших військ він пішов з дружиною за лінію фронту, але повернувся сам. За чутками - був залишений зв’язковим з партизанами і пішов працювати у поліцію. Згодом воював у партизанах до приходу наших військ. Коли у Канів зайшли наші - його забрали до НКВС, довго допитували і дали 10 років ув’язнення, які він відсидів повністю. Він казав, що дані про нього були сфабриковані. Показував покривлені руки: йому заганяли голки під нігті на допиті у канівській тюрмі. У таборах почав писати книгу "Вітер", яка має 2 томи, де описав усе те, що робилося у Каневі під час війни, а також у таборах. Після того як вийшов з таборів - усе життя боровся за очищення свого імені. Коли його книга була вже підготовлена до друку, він раптово помер від інсульту. Де нині рукопис цієї книги – невідомо. Одні люди свідчать, що її забрала його сестра, вчителька у Київ (десь жила на Подолі), а інші - що вона є в архівах КДБ.

Після напружених військових дій на полях залишилося дуже багато боєприпасів і взвод мінерів постійно розміновував, збирав боєприпаси, підривав вибухівку. Незабаром люди стали освоювати розміновані поля, орати землю. Коней було мало, тому орали подекуди коровами. Перед відходом німці замінували єврейське кладовище і багато хлопчиків, які там випасали корів, постраждали. Наприклад, Костюченко Володя, який жив по вул. Федоренка, підірвався на міні і лишився без ноги. Багато мін було на Ланку, Цегельні, у навколишніх лісах. Там ще з початку війни лежали непоховані трупи наших солдат, а згодом, після визволення, стояли биті танки, збиті літаки, валялися снаряди, міни, патрони, гвинтівки, кулемети та ін.

У 1964 році біля автоколони хлопчики, які збирали металолом, знайшли склад боєприпасів і зірвалися. На горі Божиці стояла німецька частина, німецькі зенітки. Як переказують жителі, на Парковій вулиці часто знаходили міни, а на горі Божиці під час побудови однієї із хат знайшли артилерійський склад боєприпасів і, щоб не піднімати багато шуму, закопали його назад.

Ось як розповідає Мазуркевич Віталій Кирилович (1937 р.н.), який тоді був ще малим:

“Після війни ми, усі пацани, були мінерами. Особливою гордістю для хлопчиків, які пасли худобу на полях та в низинах Дніпра, було знайти і зірвати міну, яких валялося вдосталь після відходу німців. Хлопчики розводили вогонь, кидали у багаття міну, бігли у ближній окоп і ждали поки зірветься. Однак у міні спочатку зривався запал, а потім вже вона сама. А хлопчики цього не знали і після першого вибуху бігли до міни. Через деякий час зривалася вся міна. Отож, поки пацани пристосувалися до них, ой, як багато їх віддали своє життя. Багато матерів тоді збирали останки своїх дітей у ковдри і з сльозами ховали. Дуже багато їх тоді було покалічено.

Одного разу, коли хлопчаки пасли худобу в урочищі Пашенній, що за сільгосптехнікою, вони знайшли велику авіабомбу, десь кілограм на 250. Поблизу стояв наш підбитий танк із пробитим боком. Вони викопали бомбу, затягли її коровами в цей танк. Потім розвели у ньому багаття і погнали череду додому. Згодом гахнуло так, що танкову башту відкинуло за метрів 50, а в Тростянці у багатьох хатах повискакували вікна й двері”.

Після війни в лісах, де були великі бої, починаючи від Цегельні і до Чернечої гори й далі, до сіл Пекарі та Хмільної, знаходилося багато окопів, у яких було повно трупів, патронів, мін, снарядів, у одній прірві лежав збитий літак. Пацани з Цегельні ходили по лісу і шукали міни, деякі зривали їх на вогнищах, а деякі розряджали і виплавляли з них тол. Їх навчив цьому сапер однієї з рот, які визволяли Канів і який не хотів, щоб хлопців було вбито. Понад Дніпром, де були жорстокі бої, по лісах лежало дуже багато непохованих наших солдат. Німці ж своїх убитих під час боїв вивозили машинами до с. Бучака. Місцеві пацани, бувало, кидались черепами, грали ними у футбол… Вище Тарасової гори, на рівній ділянці на одній із круч, поряд з хатиною лісників при відступі наших знаходився аеродром, який у 1941 р. німці розбомбили. Після війни останки цих воїнів, яких там було поховано у двох братських могилах, перенесли в братську могилу до центру міста, в парк, що навпроти церкви. Під час будівництва у парку Пам'ятника Слави цю могилу перенесли на цвинтар у районі Бузницького.

Після відходу німців Канів жив у чеканні закінчення війни. Рідним і близьким приходила військова пошта - трикутнички з сірого паперу, списані хімічним олівцем, де розповідалося про те, як воюється, як скучали за рідними.

У сім’ях з хвилюванням і радістю чекали кожного листа, але частіше всього приходили звістки про загибель, про те, що пропав безвісти. Сім’ї з надією і жахом боялися листонош, які приносили листи або звістки… Часто офіцери переадресовували свою зарплату рідним, і тільки так у сім’ях узнавали чи живий, чи ні. Бувало й так, що під час боїв частини йшли вперед, а поранених підбирав медсанбат, і після лікування їх посилали в іншу частину. А додому летіла звістка, що пропав безвісти…

Закінчення війни. Акт про воєнну капітуляцію

8 травня 1945 р. був підписаний акт про капітуляцію Німеччини.

1. Ми, що нижче підписалися, діючи від імені Німецького Верховного Командування, погоджуємося на беззастережну капітуляцію всіх наших збройних сил на суші, на морі і в повітрі, а також всіх сил, що перебувають в теперішній час під німецьким командуванням, - Верховному Головно­командуванню Червоної Армії і одночасно Верховному Ко­мандуванню Союзних експедиційних сил.

2. Німецьке Верховне Командування негайно видає нака­зи всім німецьким командуючим сухопутними, морськими і повітряними силами і всім силам, що перебувають під ні­мецьким командуванням, припинити воєнні дії о 23-01 го­дині за центрально-європейським часом 8-го травня 1945 р.; залишитися на своїх місцях, де вони знаходяться в цей час, і повністю роззброїтися, передавши всю їх зброю і воєнне майно місцевим союзним командуючим або офіцерам, виді­леним представниками Союзного Верховного Командування, не руйнувати і не завдавати ніяких пошкоджень паропла­вам, суднам і літакам, їх двигунам, корпусам і устаткуванню, а також машинам, озброєнню, апаратам і всім воєнно-технічним засобам ведення війни.

3. Німецьке Верховне Командування негайно виділить відповідних командирів і забезпечить виконання всіх дальших наказів, виданих Верховним Головнокомандуванням Черво­ної Армії і Верховним Командуванням Союзних експедицій­них сил.

4. Цей акт не буде перешкодою до заміни його іншим генеральним документом про капітуляцію, укладеним Об'єд­наними націями або від їх імені, застосованим до Німеччи­ни і німецьких збройних сил в цілому.

5. На випадок, якщо Німецьке Верховне Командування або які-небудь збройні сили, що перебувають під його ко­мандуванням, не будуть діяти у відповідності з цим актом про капітуляцію, Верховне Командування Червоної Армії, а також Верховне Командування Союзних експедиційних сил, вживуть таких карних заходів, або інших дій, які вони вважатимуть необхідними.

6. Цей акт складено російською, англійською і німецькою мовами. Лише російський і англійський тексти є аутентич­ними.

Підписано 8 травня 1945 р. в м. Берліні Від імені Німецького Верховного Командування: КЕЙТЕЛЬ, ФРІДЕБУРГ, ШТУМПФ.

У присутності:

За уповноваженням Верховного За уповноваженням Верховного Головнокомандування Червоної Армії Командуючого експедиційними

Маршала Радянського Союзу силами Союзників    Головного

Г. ЖУКОВА. Маршала Авіації ТЕДДЕРА.

Конференція виявила розбіжності союзників. Позиція Сталіна перед конференцією була жорсткою – без суду і слідства розстріляти 150 тисяч німецьких офіцерів і генералів. Однак союзники стояли на позиціях цивілізованого суду над Німеччиною. Кожен повинен був отримати по заслузі. Потім вимоги зменшилися на 50 тис. Але союзники були непохитні, і Сталін відступив. Йому не хотілося суду, тому що випливла б правда про розстріляних у 1940 році за рішенням Сталіна 150 тис. польських офіцерів під Смоленськом. Під час війни ці поховання були розкопані гітлерівцями, і про це розтрубили на увесь світ. Примусили певних свідків дати потрібні показання і швидко сфабрикували документ про те, що це зробили гітлерівці, але світова спільнота цьому не повірила…

Між союзниками також не було згоди. У напружених переговорах зіткнулися позиції США і Європи. США потрібно було швидше закінчити війну, тому що японці несамовито билися, і війна могла розтягтися на багато років. Їм потрібно було домовитися зі Сталіним, щоб СРСР, який не рахувався з втратами, скоріше вступив у війну проти Японії, і тому вони закривали очі на багато речей, що вносило розлад у спільні дії союзників проти СРСР. Європа турбувалася за збереження своїх країн від можливої агресії СРСР, який на той час став грізною силою.

Особливої гостроти набуло польське питання. Сталін вважав, що зважаючи на передвоєнну політику СРСР проти Польщі, вона не піде по соціалістичному напрямку свого розвитку, і тому на Ялтинській конференції тимчасово погодився на демократичний вибір Польщі, але насправді зробив усе, щоб демократичні вибори у цій країні не відбулися. Так був створений навколо СРСР соціалістичний табір, який не сприймав соціалістичного вибору у тому вигляді, який їм пропонувався, тому надалі потрібно було постійно тримати його під контролем. Це довели у наступні роки численні заворушення проти СРСР держав Варшавського договору.

У травні 1945 року для СРСР закінчилася Велика Вітчизняна війна. На ознаменування її у пресі й по радіо був оголошений наказ № 528:

“Приказ Верховного Главнокомандующего в связи с победоносным окончанием Великой Отечественной войны.

9 мая 1945 г.

8 мая 1945 года в Берлине представителями германского верховного командования подписан акт о безоговорочной капитуляции германских вооруженных сил.

Великая Отечественная война, которую вел советский народ против немецко-фашистских захватчиков, победоносно завершена. Германия полностью разгромлена.

Товарищи красноармейцы, краснофлотцы, сержанты, старшины, офицеры армии и флота, генералы, адмиралы и маршалы, поздравляю вас с победоносным завершением Великой Отечественной войны.

В ознаменование полной победы над Германией сегодня, 9 мая, в день Победы, в 22 часа столица нашей Родины Москва от имени Родины салютует доблесным войскам Красной Армии, кораблям и частям Военно-морского флота, одержавшим эту блестящую победу, - тридцатью артиллерийскими залпами из тысячи орудий.

Вечная слава героям, павшим в боях за свободу и независимость нашей Родины!

Да здравствует победоносная Красная Армия и Военно-Морской флот!

«Известия» № 108, 10 мая 1945 г.»

Так, це було свято. Свято зі сльозами на очах… 1418 днів і ночей безперервних шалених атак, гірких відступів і непоправних утрат, боїв місцевого значення, великих наступів і перемог.

У червні 1945 року почалася демобілізація, яка закінчилася у 1947 р. До сімей поверталися батьки і чоловіки з медалями і нагородами на грудях, зморені війною і вистраждані думками про сім’ї. Незважаючи на похоронки, у багатьох сім’ях не хотіли вірити про смерть своїх рідних, у кожній сім’ї чекали чоловіків, матері чекали своїх дітей, Інколи вони чудом виживали і приходили… Моя мати залишилася одна з п’ятьма дітьми і все життя чекала нашого батька. І коли згодом доля звела її з працьовитим, добрим чоловіком, стала вона радитися з дітьми. Старший син сказав їй: "А як прийде батько…" Так і залишилася сама…

До цього часу ми не знаємо своїх втрат у війні, тому що з людським життям ніхто не рахувався. Ця величезна м'ясорубка кожного дня перемелювала 13-14 тис. бійців і командирів. Серед усіх країн Україна мала найбільші втрати в ІІ Світовій війні, у кожній сім’ї було горе і сльози. Це втрати від розстрілу мирних жителів перед окупацією, під час окупації у застінках гестапо, у партизанських загонах, у боях за оборону і визволення України, СРСР, країн Західної Європи.

Основна доля Світової війни вирішувалася на нашій території. Підсумовуючи співвідношення втрат, загальний вклад у перемогу над фашизмом СРСР і союзних військ, потрібно відштовхуватися від цифр. Під час війни 70% своїх солдат Німеччина втратила на наших фронтах. На Східному фронті Третій рейх поніс наступні втрати: 10 мільйонів солдат і офіцерів – вбитими, поранених і пропавших безвісти, 48 тис. одиниць бронетехніки, 167 тис. артилерійських установок. Радянськими військами було знищено 607 дивізій. Ці втрати склали 75 % від загальних втрат нацистської Німеччини у роки Другої Світової війни.

Загальні втрати союзників такі: У Нормандії - 10000 чол., з них 4300 – британців і канадців і 6000 американців. У боротьбі з фашизмом на кожного союзника, що загинув, припадає приблизно 40 наших.

Осноні військові події ІІ Світової війни відбувалися на нашій території. Основний вклад у перемогу над Німеччиною вніс СРСР. Достатньо сказати, що у битві за Москву взяли участь 3 млн. чоловік і 2000 танків. СРСР кинув на захист Москви половину своєї армії, а Німеччина – третину. У 1941 році СРСР поніс втрати, які складали половину всіх військових втрат за роки війни – 9 млн. чол. вбитими і тих, які попали у полон (дві третини із 27,6 млн. радянських людей, які померли у роки війни, були цивільними).

Досліджуючи причини перемоги Радянських військ на Заході, виник певний стереотип, немовби Червона Армія - це орда варварів, яка сповнена грубою жадобою помсти і примітивним руським націоналізмом, безвільно йшла на численні жертви. Ні, ми, як і всі люди світу, також хочемо жити в достатку, любити, вирощувати своїх дітей. І в роки випробувань багато мільйонів поклали своє життя за майбутнє наших дітей, країни. Тож підсумовуючи загальні втрати, не можна забувати рядових бійців і простого люду, які, не дивлячись на жахливі військові помилки і злочини Сталіна, нехтуючи своїм життям, своєю мужністю і впертістю перемогли вермахт.

У квітні 1945 року Мартин Борман зібрав декілька монологів Гітлера, які мають цінність політичного заповіту. Роздумуючи над допущеними помилками, які привели його до поразки, він вказував, що війна проти Росії була "невідворотною". Проблема була в тому, що вона розпочалася у малопідходящий момент. Ведення війни на два фронти було стратегічною помилкою, але всю відповідальність за це він переклав на американців і англійців, з якими можна було домовитися. "Війна проти Америки – це трагедія, нелогічна і полишена будь-якого підгрунтя". "Лише єврейський зговір проти Німеччини зробив її можливою".

Але вже тоді він передбачив біполярне влаштування світу. "З поразкою Рейха і виникненням арабського, американського, африканського і, можливо, латиноамерикан-ського націоналізму у світі залишаться лише дві держави, здатні протистояти один одному: США і Радянська Росія. Закони історії і географії будуть штовхати їх на пробу сил, чи то на військову, економічну чи ідеологічну".

900 днiв i ночей тривала окупацiя Канева. Жахливі результати війни. Гітлерівці зруйнували і спалили в місті будівлі залізничної станції, деревообробний комбінат, міську електростанцію, водопровід, природничий заповідник, будинки трьох шкіл, лікарню, понад 30 торговельних приміщень та 257 житлових будинків. Було розграбовано державний заповідник “Могила Т.Г.Шевченка”, якому фашистські загарбники нанесли збитків на 300 тис. крб. Як уже писалось, у приміщенні музею на першому поверсі було влаштовано казарму для своїх солдат, а потім – трудовий табір.

В селах Канівщини було знищено або спалено усі громадські приміщення і до 30 відсотків хат. Всього Канівський район поніс збитків на 650 658 700 крб.

Великі людські втрати. За роки війни у Берестовецькому яру фашисти знищили 1356 мирних жителiв: дiтей, жiнок, старих тiльки за те, що вони були родичами комуністів, членiв партизанського загону. У місті було розстріляно усе єврейське населення. 2059 жителів Канівського району було угнано у Німеччину на каторжні роботи. Тисячі людських доль скалiчила вiйна. Багато наших землякiв так і не повернулись з фронтів. Вони лежать у численних братських могилах від Москви до Берліна.

Нині за містом, біля Берестовецького яру тисячам закатованим було встановлено пам`ятник - тендiтна фiгура жiнки з дитиною бiля високої гранiтної стели. На жаль, чиясь хижа рука з основи постаменту поздирала бронзу…

Визволяючи наше місто, близько 25 000 чоловiк загинуло в боях. 104 братськi могили встали обелiсками по землях Канiвщини, 9 з них - у самому мiстi. А що казати про братські могили поблизу Канева? У с. Степанцях  було стільки жертв, що вирили братську могилу величиною із силосну яму. Скільки там було поховано, до цих пір не знає ніхто … Тоді не до того було. Дай Бог було зібрати по навколишнім ярах та полях і поховати всіх, тому що з наступом потепління  могли поширитися численні хвороби.

По Черкащині у боях з фашистами полягли смертю хоробрих понад 110 тис. радянських воїнів, близько 120 тис. мирних жителів, зокрема, майже усе єврейське населення. 70 тис. юнаків і дівчат було вивезено на каторжні роботи в Німеччину. За даними державного архіву Черкаської області, за 1418 діб загинуло 168 481 черкащан, з них 151 031 – безпосередніх учасників бойових дій: військовослужбовців, партизанів, бійців народного ополчення та винищувальних батальйонів. Загальний збиток, нанесений Черкаській області, становить 15 573 785 162 крб.

Для порівняння – за весь період Другої світової війни (1939-1945 рр.) США втратили більше 300 000 чол., Велика Британія – 370 тисяч, Франція – 600 000 тис., Австралія і Нова Зеландія – 40 тис., Африка – 10 тис. Порівняйте нашу область і цілі країни…

На кінець війни у лавах Радянської Армії воїни-українці становили близько
20 відсотків особового складу. З них за мужність і відданість у битвах на українській землі удостоєні звання Героя Радянського Союзу 3940 чол. Черкащина – батьківщина 149 воїнів, які за мужність і героїзм стали Героями Радянського Союзу (39 з них посмертно). Двічі Героями Радянського Союзу стали генерал армії І. Черняхівський та генерал-майор авіації І. Степаненко.

Війна принесла Україні незліченні втрати і руйнування. Важливе геополітичне становище України в центрі Європи, трудящий народ та багаті природні ресурси служили навіть підставою для твердження, що цей гігантський конфлікт був фактично конфліктом за володіння Україною. Коли наприкінці 1944 р. вся територія України була звільнена від фашистів, було повністю або частково зруйновано і спалено 714 міст (40 % всіх міст СРСР, знищених війною) і понад 28 тис. населених пунктів, 16 150 промислових підприємств, пограбовано близько 28 тис. колгоспів, 900 радгоспів і 1300 МТС. Війна залишила мільйони інвалідів, сиріт, вдів, принесла горе майже в кожну сім'ю. В цілому матеріальні збитки радянського народу (у довоєнних цінах) становили 2,6 трильйона крб.

Величезними були демографічні втрати. Якщо в січні 1941 року в Україні проживало 43, 9 млн. чол., то наприкінці війни залишилося 27,4 млн. чол. (найбільші втрати з усіх республік, в яких проходила війна, приблизно 16 млн. чол.).

За роки окупації в Україні було закатовано 5264 тис. мирного населення та військовополонених, вивезено на примусові роботи до Німеччини 2,4 млн. українського населення (200 тис. з них, небезпідставно боячись сталінського режиму, так і не повернулися додому після закінчення війни). Всього за війну було вбито близько 50 млн. чоловік, з них 14 млн. загигули у німецьких таборах (див. додатки). До кінця війни з 5,8 млн. радянських полонених, які з тих чи інших причин потрапили до рук нацистів, загинуло близько 4 млн., з них майже 1,3 млн. – на Україні. До того ж у нашій країні до них був жорстокий підхід. Як писав Сталін, "У СCСР нет военнопленных, есть изменники Родины…"

 Фашисти, використовуючи радянські форми господарювання шляхом збереження колгоспів (громгоспи), отримували з України 80% постачання Німеччини продуктами. Тільки матеріальні збитки, завдані гітлерівцями на Україні, становили 285 млрд. крб.
(у довоєнних цінах).

Однак після звільнення України від фашистів московська влада у черговий раз вирішила покарати наш багатостраждальний народ. 22 червня 1944 року був виданий наказ № 0078/42 (за підписом наркома ВС СРСР Берії і замнаркома оборони СРСР Жукова) про виселення всіх українців, які проживали під німецькою окупацією (всю Україну), у віддалені краї СРСР.

Важка доля остарбайтерів. Червона Армія і армії союзників принесли свободу тим рабам гітлерівців, що залишилися в живих. Для повернення остарбайтерів в СРСР був створений спецапарат Уповноваженої Ради Народних Комісарів на чолі з генерал-полковником Голіковим. На території окупованої Німеччини виявленням і перевезенням колишніх "остарбайтерів" на Батьківщину займалося понад 10 тисяч радянських військовослужбовців. Облік і розподіл, встановлення особи і виявлення замаскованих злочинців відбувалися в збірно-пересильних пунктах. Всього близько 5,5 млн. військовополонених і остарбайтерів пройшли фільтраційні табори. До 1 листопада 1945 року до України повернулося 750 тисяч наших громадян.

Звичайно ж, не обійшлося і без непотрібних перегинів; після повернення на Батьківщину колишніх невільників, до перенесених мук додалися приниження і підозри, недвозначні натяки деяких органів влади і окремих посадових осіб. Постановою Державного комітету оборони багатьох з них по приїзді до Радянського Союзу на 6 років було відправлено до ГУЛАГу на лісозаготівлі та інші роботи. З них лише 1,5 млн. залишилися живими. Та й ті, хто вижив – виправдовувалися до самої смерті. З лютого 1944 по 1946 рік у лісі біля с. Биковні було розстріляно 110 тис. вояків УПА.

Однак ця кількість може бути доповнена ще й тими, хто звільнившись із таборів для військовополонених після репатріації потрапив до ГУЛАГу. У травні 1945 р. Сталін дав розпорядження військрадам фронтів сформувати в тилових районах табори для розміщення військовополонених і репатрійованих радянських громадян. Всього передбачалося створити 100 таких таборів (по 10 – у ІІ‑му і ІІІ‑му Українських фронтах, по 30 – у І‑му Українському та І‑му Білоруському фронтах, по 5 – у ІV‑му Українському та 15 – у ІІ‑му Білоруському фронтах). Перевірка колишніх військовополонених покладалася на органи контррозвідки «Смерш». За російськими архівами, 339 618 осіб після фільтрації були етаповані у табори НКВС. Так серед в’язнів ГУЛАГу з’явилися не лише колаборанти, але й орденоносці, учасники європейського руху Опору, ті, хто зумів вирватися з полону і продовжив боротьбу проти нацистів. Багато з них закінчили життя двічі полоненим за колючим дротом байдужості й жорстокості тоталітарної системи.

З цих причин багато наших людей, особливо з Західної України, частина військовополонених, колишніх поліцаїв, власівців, вояків УПА так і не повернулися з полону і осіли в різних країнах. Так, до Канади за період з 1947 по 1953 рік прибуло 30 тис. переміщених осіб, до США – 80 тис., Великобританії – 35 тис., Австралії – 20 тис., Бразилії – 7 тис., Аргентини – 6 тис., Франції – 10 тис. Не можна виключати, що серед тих, хто відмовлявся повертатися до Радянського Союзу, були насамперед молоді люди, охочі до мандрів у незвіданий світ, про який вони на Україні і мріяти не могли.

З часу закінчення ІІ Світової війни минуло більше ніж півстоліття, але точних відомостей про людські втрати в України немає. На сьогодні, за підрахунками деяких дослідників, загальні втрати на Україні дорівнюють 10 млн. разом з мирним і єврейським населенням. Це більше ніж загальні втрати всіх союзних військ у ІІ Світовій війні разом узятих. Загальні ж втрати СРСР оцінюються близько 27 млн.

Однак втрати на Україні були набагато більшими. Тільки на Букринському плацдармі було втрачено стільки наших солдат, скільки при визволенні всієї Польщі (600 тис.), або при штурмі Берліна (близько 500 тис.). Ці втрати були настільки значні, що російські історичні архіви до цього часу не наважуються оприлюднити реальні цифри (за оцінками деяких науковців на одного вбитого німця припадало десять (!) загиблих радянських воїнів). Чим пояснити ці факти? Тільки не браком матеріальних ресурсів: на початок війни одних тільки танків у Червоній Армії було у сім разів (помилки немає) більше, ніж у Німеччині. У нас була краща зброя. Напередодні війни були створені нові типи літаків, які за своїми технічними і бойовими характеристиками перевищували аналогічні зразки німецької авіації. Танкові війська почали одержувати кращий в світі середній танк Т-34. Рівноцінних нашим літакам, гарматам і танкам у Німеччині не було протягом усієї війни. Досить сказати, що нашими гарматами, захопленими під час оборони Києва, німці обстрілювали Ленінград…

Результати ІІ Світової війни дали людству добрий урок. Вони показали увесь жах війни, показали, що президенти різних країн можуть домовлятися (Ялтинська угода). 8 травня 2005 р. німецький канцлер Герхард Шрьодер приніс вибачення німецького народу українському народу за втрати, які він поніс у ІІ Світовій війні. У 2009 році, в день початку ІІ Світової війни у Європі було оприлюднено заяву, у якій сказано, що за наслідки цієї самої найжахливішої війни відповідають порівну як керівництво Німеччини, так і СРСР. Страшні уроки ІІ Світової війни нині не дають розв’язати третю, яка може знищити всю цивілізацію на Землі.

Які ж втрати по Каневу? За ймовірними підрахунками з Канева на фронт пішло 5-6 тис. чоловік, а повернулося близько 2 тис. Більша половина канівчан склала голови на полях війни. У кожному селі Канівського району втрати налічують більше сотні чоловік. Наприклад, тільки в одному с. Пекарі загинуло 380 чол. Як пишеться у “Дніпровій зірці” від 20 грудня 1994 р., у 1989 році канівський краєзнавець Діхтяренко В.Ф. зайнявся пошуком загиблих воїнів Канева. Він віднайшов у архівах Міністерства оборони імена багатьох загиблих канівчан: у м. Подольську - 988 імен, у м. Тобольську – 331 прізвище, у Ленінградському військовому музеї – 160. Серед героїв-панфіловців, які стояли на смерть під Москвою, був і канівчанин Г.О. Петренко. За три роки пошуків краєзнавець повернув із забуття 1265 імен, а з урахуванням досліджень 1988 року – майже 3 тис. Серед них 12 Героїв Радянського Союзу.

Після відновлення радянської влади на окупованих територіях почалося відновлення життя і нашого міста та району, відбудова підприємств, народного господарства. Майже всі будинки в центрі нашого міста були зруйновані, скрізь стояли хати із пустими вікнами, без дахів. Через те, що чоловіче населення було на фронтах, на полях працювали одні жінки, старики, діти. За браком тракторів поля у селах копали лопатами, орали коровами, а погоничами, в основному, були діти і підлітки. Селяни трудилися з ранку до вечора майже задаром, за мізерні трудодні, за які було ні прожити, ні вдягтися. Майже увесь урожай 1944 року був відданий у фонд Радянської Армії, на перемогу.

Після звільнення поступово збільшувалося населення міста. Приходили з фронту корінні жителі міста, перебиралися у місто жителі сіл, які відбудовували або розбирали зруйноване житло, прибирали вулиці, наводили порядок. Першочергово були введені в дію підприємства, які забезпечували відбудову житлового фонду міста. Незабаром лісозавод видав свою першу продукцію, розпочала роботу МТС, запрацювали міські майстерні, цегельний завод. На кінець 1944 року було введено в дію телеграф, пошту, радіо. На місці згарищ і руїн виростали промислові підприємства, школи, лікарня. Вважаючи, що залізничний шлях Миронівка-Золотоноша непотрібний, його демонтували, колію вивезли, а зруйновану станцію ліквідували.

Головою міськради став житель Сільця інвалід війни Кравченко Дмитро Іванович (вулична назва Лизько). Під його керівництвом відбудовувався Канів, налагоджувалося життя. Це було свято для сплюндрованого, розграбленого і зруйнованого міста. Як згадує житель міста Тригуб В.П., про нього у місті навіть співали:

Подивіться, люди, зблизька
Як керує нами Лизько.
І рукою, і ногою,
Ще й киває головою.

Після нього головою міськради був Григоренко, який прийшов з фронту без обох рук. Першим секретарем районної партійної організації став Антон Кузьмич Ткач, який проживав по вул. Леніна, 100 у будинку розкуркулених, частину якого він згодом віддав голові райвиконкому Гармашу. Про нього люди і до цього часу згадують як про доброго хазяїна.

Місцева влада постійно організовувала усіх жителів на роботи по відновленню і впорядкуванню території міста. У 1941 р., під час великої зливи, виносами з Дунайця забило річище біля містка і він повернув вправо, по дорозі вздовж гори Московки до Сухого потоку і далі, до озера Заливи, що по той бік насипу і там впадав у Дніпро. Після війни люди розчистили річку і направили її по старому руслу. Через те що електрики у Каневі ще не було, скрізь світили гасовими лампами. У 1951-1952 роках там, де нині дитячий садок на Намиві, стояла напівземлянка, у якій продавали гас. Тому що його було мало, жителі з дітьми йшли з вечора і цілу ніч, до 8 год. ранку стояли у черзі. У магазинах мало було продуктів - усе продавали по талонах, доводилося відстоювати великі черги за хлібом та іншими продуктами.

За чотири роки, з 1946 - 1950 рр. було введено в дiю водогiн, вiдновлено житловi та комунальнi споруди міста, розширено електромережу, забруковано 4 центральнi вулицi.
У зеленi шати одяглися мiськi сквери, вулицi, яри, гори та пiд`їзнi дороги. За три роки було посаджено понад 400 000 дерев i кущiв. У надії на краще розпочалося нове життя.

Однак війна постійно нагадує про себе. Через багато років після її закінчення, у 2007 році, в Каневі двоє хлопців, копаючи траншею, відкопали 6 гранат і стільки ж тротилових пластин часів ІІ Світової війни. У селі Сушки Канівського району жінка, пораючись на городі, викопала німецький артилерійський снаряд калібру 200 мм. За даними газети "Черкаська вежа» № 31 від 15 серпня 2007 року, з початку року в Черкаській області виявлено, вилучено та знешкоджено у мешканців 1793 одиниці боєприпасів, серед них 4 авіаційні бомби, 237 артилерійських снарядів, 352 мінометні міни, 45 гранат і 1154 інших вибухонебезпечних предметів.

Читати далі