Наша шкільна вчителька української літератури дуже любила Шевченка. Але не тільки як головного поета нації. І не тільки як самобутнього художника. А й як чоловіка. Вона могла пів уроку мрійливо розповідати про його подорожі, жарти, вуса так, ніби іще вчора він пообіцяв їй нову романтичну зустріч у вишневому садку. Повірте, у набубнявілому підлітковому віці особливо відчуваєш оці щемливі нотки у чиїхось промовах, весь організм налаштований на таке солодке - тому ми її легко розсекретили і спокійно слухали як змінюється її голос у час розповідей про Тараса.
Я й досі люблю про це згадувати і не бачу в цьому нічого крамольного. Більше того, заглиблюючись у живу історію Шевченка, припускаю він і сам би зрадів такій закоханій увазі. Натомість, мені щиро шкода, коли люди забирають у геніїв біографію, творячи в замін примітивні хрестоматії. Вважають, що так обожествляють і міфологізують того, хто геть не потребує їх допомоги. Вічно живий геній і повинен бути живим. Помилки, любові, програші і сумніви - хіба не важливо їх знати (коли автор дозволяє, іноді навіть сам про них оповідаючи у листах і нарисах).
Канів - місто останнього спочинку Великого Кобзаря. І виходить, що прочитавши або почувши таку монументальну фразу більшість школярів і шевченколюбів, які ніколи не були в цьому місті, уявлять його величезним меморіалом, з пасмурним заповітним пагорбом. Насправді, усе не так. Або майже не так. Читати...
3 
0
