Вже кілька років обідньої пори на розі вулиці Воровського – Шевченка постійно зустрічаю літню жінку, яка ідучи, однією рукою тримає за руку внучку, а іншою – скрипку.
– Мабуть дівчинка вчиться у музичній школі, – вирішила я.
Сьогодні було як і завжди. Бабуся із внучкою йшли своїм звичним шляхом. Аж раптом жінка стала голосно на когось сваритися.
– На кого? – подумала я. Нікого поруч, окрім її власної внучки не було. Дитина стояла спокійно, не реагуючи. Я підійшла ближче. І почула…
– А бодай Вас!…. Це ж половину пенсії мені тепер треба віддати, щоб купити нові туфлі. Піду до мера, нехай допомогу на туфлі мені виписує, коли не може поремонтувати тротуар. До яких же пір він тут буде в такому стані? Невже не зрозуміло, що найближчі 5 років ніхто тротуарної плитки тут не покладе. То поремонтуйте його хоча б, щоб можна було хоч пройти, дірки залатайте навпроти недільної школи, щоб не провалитися та не поламати ноги, коли зимою темно і ми повертаємося додому. Ну не можна ж так глумитися над жінками!
Жінка тримала в руках туфель і з жахом дивилася на зіпсований каблук. Оскільки на розі вулиці Воровського жінкам у туфлях на каблуках пройти зась (факт: каблуки і ноги поламаєш), ходимо ми усі по ґрунтовій стежці, що поруч. Сьогодні там не пройдеш, йшов дощ, мокро, болото. По проїжджій частині – також, машини несуться з такою швидкістю, що обіллють із голови до ніг. От і вирішила вона піти тим злощасним тротуаром, якщо його можна так назвати. Результат … відомий: зіпсований настрій і матеріальні збитки.
А, можливо, змилується над канівськими жінками пан мер? Читати...
2 
2
