Життя в Андрія Старанка не склалося. Тож розраду він шукає у спілкуванні з природою
Фото: В’ячеслав РОМОДАН
У селі на Канівщині проживає нащадок карпатських лемків. Андрій
Львович здобував журналістську освіту в Києві, а став козівником у
Ліплявому. Журналістській кар’єрі завадила радянська влада – через
„надмірну” зацікавленість Старанка національними питаннями. У скрутні
часи безробіття й самотності він вижив завдяки козівництву. Зараз у
господарстві Андрія Львовича двадцять тварин, а раніше бувало й
шістдесят–сімдесят. ЧОРНИЙ СПИСОК – Його хата – на
околиці села, біля самого лісу, – пояснив маршрут один з перехожих.
Село вкрите першим снігом, холодний вітер дошкуляв пекучим морозом.
Помешкання Андрія Старанка – на Гайдара 13, але ж номер вирахувати
можна хіба що за сусідською хатою. Ніякої будівлі на обійсті немає.
Просторе подвір’я Андрія Львовича від дороги відгороджене кленовим
рядом, а з інших боків – сосновим лісом. Видніється збитий із декількох
старих дощок і стовпців навіс, де на цвяху – одяг господаря. І велика
торба сушеного солоного сиру. Андрій Львович набирає у жменю
порошкоподібну масу кремового кольору з приємним молочним запахом. І
пояснює, що заготовляє сир на зиму. Спочатку солить, а потім висушує на
сонці. Виявляється, в такому стані його можна зберігати п’ять-шість
років, і сир не втратить смакових якостей. Для того, щоб отримати
придатний для споживання сир, треба кинути потрібну кількість сиру у
ємність з водою. Вода вбере сіль, а сир буде наче свіжовироблений. ...Сивобородий
смаглявий чоловік у чудернацькій шапці, спираючись на витесану палицю,
курить цигарку. Неподалік кози скубуть приморожені стебла бур’янів.
Сигарети тліють одна за одною, супроводжуючи жваву розповідь чоловіка. –
Я походжу від карпатських лемків. Це така українська етнографічна
група. Мати казала, наші предки з України, а в Карпати тікали від
татаро-монгольських нападів. З таких біженців у Польщі утворились цілі
села. Народився у Краківському воєводстві 1942 року. По завершенню
війни, за наказом Сталіна, українців з Польщі переселили до Союзу. Нас
перевезли до Луганської області. Описали вартість нашої хати й видали
кошти на нове житло. Мати була проти переїзду, а тато хотів до України.
Батько був трохи націоналістом, читав „Кобзар”. “Ні, – каже, – я поїду
в Україну, хоч би й умерти”. Так і вийшло: приїхав, щоб умерти. У сорок
восьмому його життя забрав черговий голодомор... Дитячі й
юнацькі роки Старанка минули на Луганщині. Андрій Львович згадує цікаві
факти переселення росіян з Новоайдарського району: – Багато
росіян виселяли за релігійне старовірство. Вони ходили з бородами, а
борода – як у цапа. Самі себе прозвали „как цап”. Тож православні стали
називати старовірів „кацапами”. Ще зі шкільного віку Андрій
переймався національними питаннями. Старший двоюрідний брат був
націоналістом. Андрій Львович стверджує, що ніхто його не агітував. Цю
ідею взяв із „Кобзаря”. У п’ятдесят другому бандерівцям оголосили
амністію: мовляв, здавайтесь – і ми подаруємо вам свободу. Вони
поздавалися, у кого більше „гріхів” – відправили у сибірські табори, а
в кого менше – виселили на Донбас. Разом з дітьми цих людей Андрійко
навчався в школі. Постійно розпитував про бандерівців – чим вони
займались, хто насправді ці люди. Преса називала їх бандитами – але ж
наче солідні дядьки, добрі майстри. Цікавився ними, допоки сам не став
націоналістом. Андрій мріяв здобути журналістську освіту.
Доводилось трудитись на заводі, шахті, в колгоспі. Працюючи в місцевій
районці, готувався до вступних іспитів. Якось до їхнього села приїхали
представники влади, збирали про нього відомості. Того ж дня один із
друзів сказав: „Я чув, ти збираєшся до інституту вступати. Ти менше
патякай, бо приїздили з КДБ про тебе розпитувати. Як попадеш до них у
чорний список, то не бачити тобі навчання, як власних вух”. –
Ну, воно так і було – прийняли мене з п’ятої спроби. Та й проскочив
якимось чудом. Мабуть, у списку не додивились. Коли ж схопились, почали
тиснути, щоб переводився на заочне. Довго я опирався, але ж...
Провчившись два роки на стаціонарі, перевівся. Маленький зелений
„Кобзарик” завжди був зі мною. Я читав і ділився думками з
однокурсниками. Донесли, – із сумом згадує Андрій Львович. ОБРАЗА НА ЖІНОЦТВО 1975-го
поїхав працювати на будівництво на північ Росії. Тоді вже був
одружений. Дружину не міг забрати з собою, бо в тих краях дуже холодно.
Цілий рік 60–70 градусів морозу. Вона не сприймала такого сімейного
життя, тому розлучились. Коли повернувся із заробітчанства в Україну,
оселився в Ліплявому, поближче до Києва. Надіявся продовжити навчання і
працювати в газеті. На жаль, надії не виправдались. Одружився
вдруге, жінка приїхала із Закарпаття в село на заробітки. Почали
будувати хату, але сімейне життя не склалося й цього разу. Вона виїхала
з дітьми в Західну Україну. Андрій залишився самотнім. – Важко
самому, – зізнається чоловік. – Розсердився я на все жіноцтво, та й
живу холостяком. – Тяжко зітхаючи, чоловік продовжує розповідати: –
Жінці природою закладено знати три „К”(німецькою): „кіндер” – діти,
„кюрхен” – кухня, „кірхен” – церква. Ці три „К” не зможуть без жінки.
Чоловікам не вистачить сил повноцінно жити й працювати без надійного
тилу. От як я. Після розпаду Союзу – безробіття. У колгоспі по
півтора-два роки не давали зарплати. Старезна хата розвалювалась. Щоб
вижити, почав вирощувати кіз, продавав молодняк. Сметана, сир, м’ясо
були з власного господарства. – Із козами я благополучно пережив ті важкі часи, а то пропав би без рідні, – розповідає Андрій Львович. У
нього троє дітей – дві доньки і син. З однією дочкою іноді листується.
Якось написала батькові, що хоче виїхати до Америки, бо там краще
живеться. Батько важко пережив такий непатріотичний вчинок... БУДІВЕЛЬНИК БЕЗ ОСЕЛІ Зараз
у пана Старанка поголів’я з двадцяти кіз. Особливий догляд за ними
забирає увесь вільний час. Ось уже вісімнадцять років без вихідних
Андрій Львович працює в козівництві. Перечитав безліч літератури з
технології вирощування цих тварин. Увесь рік він їх випасає, не
заготовляючи корму навіть на зиму. Улітку пасе їх і вдень і вночі. Його
кози належать до найпродуктивнішої породи „біла заанинська”, яка
завезена зі Швеції. За радянських часів, щоб дістати таке козеня,
потрібно було три роки стояти в черзі. Андрій Львович стверджує,
що козине молоко – цілюще, здатне вилікувати навіть відкриту форму
туберкульозу. Рекомендує лікуватись природними дарами; багато випадків
підтверджують ефективність такого способу. Самітник вживає
здебільшого молочні продукти, а картоплі не їсть. Вона йому не до
смаку. Городини майже не має, обробив маленький клаптик землі, а решта
– піщаний неродючий ґрунт. Раніше чоловік жив у землянці,
обкладеній цеглою, але вона завалилась. Зараз він до ночі пасе кіз, а
потім іде ночувати на квартиру до односельчан. Так планує пережити
зиму. Андрій Львович мріє власноруч побудувати оселю. Опанував усі
будівельні спеціальності. Вік уже пенсійний – отже, платитимуть якусь
копійчину. Незабаром хоче зосередитись на бджільництві. Але, мабуть, ще
довго вирощуватиме кіз. – Золото та худоба, а пам’ятника їй досі
не має. Навіть капусті є пам’ятник у Голландії... – з легким сумом
говорить „пустельник” із Ліплявого.
0 
0
