Для мислячої людини очевидно, що сам вибір між Україною і українцями є абсурдним. Але саме перед таким вибором постійно ставить українців з часів здобуття незалежності не тільки Москва, але й власна (передусім владна) еліта.
Якщо повернутись до вибору президента, то згадується напрочуд спокійна дискусія у київській маршрутці перед другим туром.
Дійові особи: літня жінка, говорить впевнено українською мовою, переконуючи свого візаві, що треба голосувати за Петра Порошенка, а її співрозмовник (очевидно, непоганий знайомий, якщо не родич) набагато молодший, говорить більше російською і явно проти кандидатури Петра Олексійовича.
На аргумент пані, що, незважаючи ні на що, Порошенко дуже багато зробив для України, опонент ставить сакраментальне запитання: "А що він зробив особисто для мене?!". Тоді пані, щира українка, частково погоджуючись з опонентом, вимовляє фразу, яка без перебільшення могла б стати (передусім, через алогічність) меседжем Москви до пересічного українця, складаючи суть аргументації усієї проросійської пропаганди:
"Дійсно, Порошенко дуже багато зробив для України, але майже нічого для українців!"
Неспроможність будь-якої української влади до задоволення потреб пересічного українця – ось суть цього меседжа.
Для мислячої людини очевидно, що сам вибір між Україною і українцями є абсурдним. Але саме перед таким вибором постійно ставить українців з часів здобуття незалежності не тільки Москва, але й власна (передусім владна) еліта.
Саме тому у це прокрустове ложе і намагаються загнати вибір людей не тільки пропагандисти з-за "порєбрика", але й "наші" маніпулятори. Проте хіба ці намагання не лягають на благодатний ґрунт, утворений роками провальної, передусім внутрішньої соціально-економічної політики, до якої, правда, власне президент начебто й не має прямого стосунку.
Дискурс, що повсякчас нав'язується Москвою, звучить приблизно так:
"Ми з вами брати по крові і тому не хочемо, але будемо брати вас, українців, у полон, вбивати і переслідувати, нав'язувати своє громадянство допоки ви будете чіплятись за незалежну Україну. Більшість з вас буде жити у злиднях і небезпеці вторгнення, допоки будете гратися у самостійність. Усі ваші негаразди через ваше дивне бажання розділити "єдиний народ" на два, придумавши якусь там незалежну Україну з мовою, яка "є тільки діалектом російської". З вашою незалежністю не складалося віками і тим більше не може скластися сьогодні!"
Нам пропонують збереження українців як більш заможних, ніж зараз, недоросіян ("малоросів"). І нехай навіть поки що і з українськими, а ще краще також і з російськими паспортами і такою ж мовою. Це начебто єдино можливий шлях мирного вирішення "внутрішньоукраїнських" проблем, до яких Росія начебто не має відношення. І це нахабне провокативне послання, хоча й усе менше, але поки що таки знаходить відгук у частини українців.
Будучи суттю так званої "гуманітарної позиції", яка принесла та прикриває війну Росії проти України, цей посил від російської еліти, приховує за фасадом турботи про пересічного українця грабунок вже свого власного народу. А оскільки російська владна еліта має набагато більші ресурси ніж українська, то тримаючи поки що в середньому трохи вищий рівень життя пересічного росіянина, може на цьому спекулювати.
Невже це важко усвідомити нашій еліті?
Усвідомити, що найкращим ґрунтом для вирощування цих драконових зубів є виплекане століттями бездержавності відчуження влади від народу. Це те, на чому тільки і може проростати бур'ян воістину геббельсівської пропаганди нашого північного сусіда і наших доморощених манкуртів, які хочуть зобразити самостійну Україну територією, "захопленою націоналістами".
Саме цим російська владна еліта продовжує спекулювати, передусім спираючись на відносно вищий середній рівень життя в Росії, насаджуючи думку про недосяжність для України європейського рівня життя. Вивчайте дані соціологів!
Тому в середині нашої країни ми бачимо постійні намагання, орієнтованих на Росію сил, заволодіти потягом боротьби саме за добробут пересічного українця з надією, що він не побачить, які вагони чіплятимуть до цього локомотива.
Спершу це може бути, здавалося б, невинна пропозиція прямих переговорів з бойовиками чи причеплена до знижки на газ відмова (хоча б часткова) від суверенітету. Аж до пропозиції, змінивши Конституцію, зробити з України федеративний протекторат Росії. А в результаті поступове приєднання по черзі до себе регіональних новоутворень, як того самого вже анексованого Криму з ліквідацією України як цілісного регіонального і геополітичного гравця.
Чомусь наша еліта не розуміє того, що така болюча тепер для багатьох анексія Криму стала можливою зокрема і тому, що для пересічного кримчанина, ще до анексії, росіянин (передусім бюджетник і пенсіонер), що приїздив на відпочинок, розмовляючи тією ж мовою, завжди виглядав заможнішим за пересічного українця.
Хіба на цьому фоні будь-яка (жорстка чи м'яка) українізація не буде виглядати "насиллям над особистістю"?
Згадаємо прибалтів з їхнім набагато жорсткішим законодавством щодо, приміром, мови, але з багато меншою прірвою між найбагатшими і найбіднішими, а головне зовсім не бідним, у порівнянні з росіянами, життям. Тому їм (зокрема й російськомовним) є що захищати за допомогою НАТО.
Через це чому б Росії не виглядати більш привабливо в очах пересічних українців (багато з яких навіть працюють в Росії), ніж навпаки – незалежній Україні для росіянина. Тим більше, що і влада в Україні виявляється ні чим не ближчою до народу, ніж та сама російська. Не ближчою настільки, що тим, хто згадує ще "совок", здається, що усе не дуже й змінилось.
Тому нічого дивного немає у тому, що, отримавши свободу вибору (і це, безумовно, досягнення українського Майдану) пересічний українець обирає кандидата, який здається для нього (хоча б тільки здається) своїм (!).
Цей пересічний українець бачить, що нова армія, захищаючи не тільки його, але й ту саму еліту, побудована, в основному саме за його рахунок. А ніяк не за рахунок тих, хто зі сцени Майдану побіг (нехай навіть побувавши на фронті) займати місця своїх попередників у владних кабінетах, структура взаємодії яких наче спеціально пристосована для грабунку мас людей.
Літня людина, яка застала радянських "слуг народу" на "членовозах", настільки далеких від народу, що анекдоти з цього приводу вона досі пам'ятає, теж готова вибрати нехай хоча б кіношного "слугу народу" але на зло таким ласим до державної скарбниці, перевертням.
І що може думати, знову ж таки, середньостатистичний, більш-менш молодий дрібний підприємець, який цих "членовозів" не пам'ятає, але бачив сьогодні перекриті дороги у середмісті через проїзд кортежів? Чи у якого забрали кіоск, а натомість у центрі міста побудували черговий "Рошен", нехай і цілком законно.
Чому усього цього не розуміє владна еліта, спокушаючись новітніми виборчими технологіями для здобуття влади, зрозуміти важко. Подивіться на результати багатолітнього моніторингу соціологів і усе побачите!
Пересічна (середньостатистична) людина сьогодні в Україні хоче змін для себе особисто. І хоча для неї важливими є дещо інші символи відчуження влади від народу, ніж за "совка" (це ті ж Мальдіви), але вона ніяк не може збагнути, чому "слуги народу", коли йде війна, мають відпочивати не разом з ними в Одесі (максимум у Туреччині), а деінде.
Чи не тому під гаслом "Буду служити народу!", за умови вільних виборів, міг перемогти будь-хто з "медійно впізнаваним" обличчям та не обтяжений "скелетами у шафі", тим більше в образі такого привабливого наполовину міфічного Голобородька. І хіба популізм виростає не на цьому ж ґрунті?
Потрібна не стільки боротьба з бідністю (власне, бідними у нас себе вважають, вже навіть трохи менше людей, ніж декілька років тому), а зміна системи стосунків в Україні, що продукує (і механізми відомі) цю бідність, принижуючи гідність мас людей.
Розуміючи небезпеку нового Майдану, люди чинять спротив владі голосуванням не тільки "проти", але і "за", хоча і не дуже зрозумілу, але альтернативу. А чого б ви, панове, хотіли – третього Майдану?
Ви можете дивуватись, що люди належно не оцінили, припустимо, "безвіз", але ж дуже і дуже ще багатьом у "хрущобах" з захмарними комунальними платіжками, явно не до поїздок за кордон. Хіба не на цьому спекулюють вороги України і не через це люди вибирають, як ви кажете, "кота в мішку"?
Те, що субсидія, допомагаючи матеріально, натомість принижує гідність, збагачуючи одночасно, знову таки олігархів, соціолог-дослідник покаже вам у цифрах і графіках, якщо замовите відповідне дослідження, не уповаючи на всемогутність сучасних виборчих технологій.
Натомість, на відміну від тих самих грамотних політтехнологів, сучасна українська еліта усі роки незалежності нехтує наукою, оплачуючи часто взагалі заїжджих, зокрема й російських, політтехнологів.
А що робить команда вже колишнього президента наприкінці його каденції? З одного боку, в авральному порядку, як студент за день до іспиту, пробує налагодити обопільність зв'язку з громадянським суспільством. Але з іншого – влаштовує "роздачу слонів" у кращих радянських традиціях. Це, очевидно, тому, що усі, хто складає цю команду на чолі з самим Петром Порошенком, закінчували саме радянські виші, де практика авралу перед іспитом, будучи продовженням авральної "соціалістичної економіки", є абсолютно природною.
Тому такі різні критерії оцінок навіть на іспитах в Європі і у нас! Буквально, в екзаменаційних відомостях вишів ми маємо (дуже символічно) дві шкали оцінювання – власне європейську і радянську, чомусь, правда, названу "національною"(?!).
А ще гірше те, що навіть ті, хто вчився у Західних вишах, не підказали тому ж Порошенку, а разом з ним і депутатам, що за роки незалежності ми так і не змогли реформувати та реорганізувати ні науку, ні вищу школу, хоча саме з цього і треба було починати. А тепер і медична, і адміністративна, і та сама освітня реформи явно захлинаються через брак відповідних кадрів.
Наполовину реформовані університети (зокрема педагогічні, медичні та військові) і практично не перебудована наука таки дозволяють воювати з Росією на фронті (в авральному порядку), за рахунок героїзму і надзусиль суспільства. Але ж нам треба перемагати системно, що неможливо забезпечити, залишаючи ту ж систему вищої освіти, а тим більше науку у недореформованому стані, за суттю таку саму, як в Росії – радянську!
Не спираючись на науку, зокрема соціальну, не можна керувати сьогодні масовими соціальними процесами, що ніяк не зводяться до процесів економічних. Зокрема закриваючи очі на результати того соціального моніторингу, який за мінімальні зарплати усі роки незалежності проводили вітчизняні соціологи.
А тому ніяк не дивно, що навіть серед більш-менш освіченого політичного і наближеного до нього бомонду мало хто розуміється на тому, що таке взагалі соціальна політика (зводячи її до соціального захисту), уповаючи лише на соціальні технології як спосіб прийти до влади і зберегти її. Ігноруючи її як засіб зробити життя більшості суспільства гідним європейської держави.
Як дуже серйозно жартував колись мудрий Жванецький, "Може, щось підправити у консерваторії?!", тобто, почати з університетів?!
Анатолій Пипич, доцент кафедри філософії та методології науки університету ім. Т. Шевченка.
10 червня 2019, 17:00
спеціально для УП
|