Націоналізм: чим він є — злом чи добром?

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День» «НОВА СИЛА»

Відомо, що немає абсолютного добра, так само як немає абсолютного зла. Те, що є добром для одних, може бути злом для інших і навпаки. У газеті «День» (№ 34—35 від 25—26 лютого) я прочитав статтю журналіста Остапа Дроздова «Криголам не може плавати в болоті? або Чому Ліна Костенко не повинна приїжджати до Львова», в якій автор з презирством висловлюється про український націоналізм.

Я ніколи не був і не є членом жодної партії, але завжди був і є переконаним українським націоналістом, тому не можу не стати на захист націоналізму. На мою думку, питання про націоналізм потрібно ставити так: для кого націоналізм є добром, а для кого — злом?

Спочатку необхідно усвідомити значення терміну «націоналізм». У сучасній (не радянській) політології цим терміном позначають ідеологію і політику, в основу якої покладено ідеї переваги власних національних інтересів будь-якої нації над усіма іншими інтересами. Мова йде про політичні, економічні, культурні та духовні інтереси, тому, очевидно, слід розрізняти політичний, економічний, культурний та духовний націоналізм.

Тобто ідеологія націоналізму — це система поглядів, в основу яких покладено ідеї про життєву необхідність надання переваги політичним, економічним, культурним та духовним інтересам власної нації над такими ж інтересами всіх інших націй. Оскільки всі без винятку національні держави завжди надавали і надають перевагу своїм національним інтересам, то можна стверджувати, що всі вони дотримувалися і дотримуються ідеології й політики націоналізму. А це означає, що націоналізм є нормальним природним станом будь-якої нації.

Тому є підстави вважати, що тільки та нація спроможна захистити свої національні інтереси та ефективно протистояти воєнним діям різних нападників, яка вихована в дусі власного націоналізму. Із цього випливає, що для всіх націй націоналізм є своєрідною імунною системою, без якої жодна нація не змогла б вижити.

Таким чином, націоналізм для всіх без винятку націй є незамінним добром, оскільки він дає їм можливість вижити в постійних безкомпромісних війнах. Про які війни йдеться?

У живій природі існував і вічно буде існувати конфлікт інтересів, зумовлений потребою вічної боротьби за їжу й територію. Людина не є винятком із цього правила, більше того, в неї є ще потреба боротися за ресурси. Саме зазначені три потреби людини, групи людей чи націй (народів) і породжують різні війни.

Війна — це будь-які рішучі дії нападника, які спрямовані на зміну поведінки супротивника в потрібному для нападника напрямі. Раніше, упродовж тисячоліть, головним простором війн була земля, а у XX сторіччі велике значення мали ще й вода та повітря. Проте поступово все докорінно змінилося — бойовим простором сучасних і майбутніх війн стає передовсім розум людини і плоди її інтелектуальної діяльності.

Людство створило величезну кількість різноманітних способів ведення бойових дій, проте всіх їх можна звести до семи основних груп. Розглянемо їх дуже стисло в порядку збільшення ефективності:

1. Технологічно-силова війна — це найпримітивніший спосіб ведення війни, хоч і здійснюється він зараз за допомогою високотехнологічної зброї. Цей спосіб доволі дорогий і ризикований, оскільки на будь-яку дію завжди знайдеться ще сильніша протидія, тому його застосовують все рідше й рідше.

2. Економічна війна — це війна другого рівня ефективності. Що не кажіть, а голод є потужним інструментом для керування людиною, народом, цивілізацією. Прикладом її застосування є різні економічні санкції, «антидемпінгові розслідування», нееквівалентний товарний обмін, валютні експансії тощо.

3. Прихований геноцид — це війна третього рівня ефективності, за допомогою якої можна докорінно й назавжди відібрати здатність супротивника до опору. Йдеться про цілеспрямоване руйнування генофонду шляхом наркотичного, алкогольного, тютюнового геноциду чи цілеспрямованої зміни культури харчування. Ефективність і підступність цього виду зброї криється в її непомітності.

4. Організаційна війна — це війна, яка ведеться на двох рівнях — простому і більш системному. На простому рівні вона здійснюється шляхом імплантації в національне тіло супротивника чужорідних або відверто ворожих для нього організаційних форм, наприклад, усіляких релігійних сект, «благодійних фондів» і т.п., а на більш системному рівні — це війна, яка здійснюється шляхом насадження непритаманних народові систем управління і способу життя.

5. Інформаційна війна — це війна п’ятого рівня ефективності, і ведеться вона за допомогою масового закидання супротивнику вигідної для нападника інформації та одночасно замовчування невигідної, а також за допомогою постійного тенденційного інтерпретування поточних подій.

6. Хронологічна війна — це війна шостого рівня ефективності, її об’єктом є інтерпретація не поточних подій, а характеру цивілізаційних процесів. Можна сказати, що це війна за минуле, але спрямована вона в майбутнє. Прикладом застосування цього виду зброї є закидання в масову свідомість деструктивних вигадок, наприклад про те, що Україна — це «окраїна», що трипільці були семітами, що наша історія — це суцільна трагедія і т.п. Хронологічна зброя дозволяє тримати людину в покорі за допомогою переконання в тому, що її батьки, діди і прадіди завжди були рабами, тому їй не залишається нічого іншого, як змиритися з цим і самій все життя бути рабом.

7. Духовна війна — це війна найвищого, фундаментального рівня ефективності. Вона ведеться за допомогою духовної зброї (відповідної віри), яка спроможна сформувати в супротивника психологічний тип (психотип) раба, який легко піддається денаціоналізації.

Відомо, що всі народи можна розділити на три групи: 1) народи вільні, які здатні захистити свою територію і незалежність своєї держави, але не спроможні поневолювати інші народи; 2) поневолені народи; 3) народи-поневолювачі.

До останньої групи належить і наш північно-східний сусід — Росія, яка упродовж сторіч проводила колонізаційну політику, тобто в різний спосіб «приєднувала» до себе все нові й нові території з тим, щоби потім русифікувати народи, які проживали на цих територіях і повністю заволодіти їхніми ресурсами. Оскільки поневолені народи чинили опір, то Росія вела проти них війни всіма можливими способами.

У XVII сторіччі об’єктом такої колонізації стала й Україна. Оскільки вона теж чинила опір, то і проти неї Росія вела різні війни, причому також майже всіма згаданими способами. У цій понад трьохсотрічній війні український народ вижив як нація тільки завдяки своєму націоналізму.

В українській політології, починаючи з XIX сторіччя, терміном «націоналізм» позначається поняття, що охоплює патріотизм, активну національну свідомість і боротьбу за самостійну державу. Український націоналізм ніколи не проголошував національну винятковість українців і не розпалював національну ворожнечу. Для українського народу ідеологія і політика націоналізму були і є найефективнішими засобами боротьби з різними поневолювачами, а це означає, що й український націоналізм завжди був нормальним природним станом нашої нації.

Hароди-поневолювачі у своєму ставленні до націоналізму завжди дотримувалися й дотримуються подвійних стандартів, вважаючи свій власний націоналізм добром, а націоналізм поневолених ними народів — великим злом. Чому Росія, яка завжди культивувала свій російський націоналізм, спочатку в особі царського, а потім і комуністичного режиму, безпощадно боролася проти українського націоналізму? Відповідь очевидна та однозначна: тому що українці з націоналістичними переконаннями практично не піддавалися русифікації. Російській владі для успішної русифікації України конче потрібно було знищити український націоналізм як явище. І вона нищила його всіма доступними способами, аж до голодомору. Сказане є прикладом ведення війни проти українців за допомогою не скритого, а вже явного геноциду голодомором.

У цій боротьбі російські можновладці досягли значних успіхів, особливо комуністичний режим, який приклеїв українському націоналізму спочатку ярлик «буржуазний», а в повоєнні роки, прирівнявши його до німецького фашизму (нацизму), — ще й ярлик «фашисти». Таким чином комуністичній владі вдалося переконати значну частину українців у тому, що націоналізм — це щось жахливе, що це людиноненависницька ідеологія, якої треба боятися як прокази, тому носіїв такої ідеології потрібно безпощадно знищувати.

Під таким абсолютно брехливим прикриттям вони знищували й не тільки націоналістів, а все національне — українську мову, культуру, історію, духовність і просто національну гідність. Таким страшним терором російські та проросійськи налаштовані комуністи за допомогою своїх репресивних органів одну частину українських націоналістів, найстійкішу, знищили фізично, другу — денаціоналізували (точніше русифікували), а третю — залякали настільки, що ще й зараз її представники самого слова «націоналіст» бояться як нечистої сили. Російським окупантам за кілька сторіч боротьби з українським націоналізмом вдалося суттєво ослабити його і в такий спосіб різко знизити здатність української нації до опору, передовсім до боротьби за незалежність своєї держави.

Зараз є всі підстави стверджувати, що існує тільки один по-справжньому ефективний спосіб оздоровлення української нації — це спосіб різкого підвищення її природного імунітету, для чого необхідно якнайшвидше повернути українців у стан їхнього власного політичного, економічного, культурного та духовного націоналізму.

На особливу увагу заслуговує, без перебільшення, подвиг геніальної поетеси Ліни Костенко, яка своїм прозовим твором «Записки українського самашедшого» та тріумфальними презентаціями цієї книги фактично започаткувала велику справу — відродження в нашої нації її природного імунітету, а саме започаткувала масове відродження в українців їхнього власного політичного, економічного, культурного та духовного націоналізму.

Дуже сподіваюся, що з Ліни Василівни візьмуть приклад усі інші українські митці — патріоти України, і кожний у свій спосіб буде відроджувати в українців усі складові їхнього українського націоналізму.

Цілком зрозуміло, що започаткований Ліною Василівною процес дуже не сподобався різним українофобам і вони знайшли спосіб спровокувати довкола нього скандал з тим, щоби ще в зародку зупинити його. Дуже прикро, але в розпалювання цього скандалу свою лепту вніс також наш львівський журналіст Остап Дроздов.

Важливу роль у процесі оздоровлення нашої нації могли б зіграти також засоби масової інформації, але, на превеликий жаль, у своїй більшості вони є, особливо зараз, відверто проросійськими, а то й українофобськими, тому поки що надії можна покладати тільки на газету «День».

Стосовно російського націоналізму: є достатньо свідчень того, що внаслідок своєї багатовікової колонізаційної політики Росія все більше й більше скочувалася від свого природного націоналізму до великоросійського шовінізму. Яка між ними різниця?

Слово «шовінізм»(франц. chauvinisme сhauvin) — войовничий походить від прізвища солдата наполеонівської армії Н.Шовена, який став відомий своїм людиноненависницьким ставленням до арабського населення під час єгипетського походу в 1798—1801 роках. Тому в політології терміном «шовінізм» позначають ідеологію і політику, що проповідує національну винятковість певної нації, розпалює ненависть та національну ворожнечу. Крайнім проявом шовінізму є фашизм, оскільки фашизм — це ідеологія і політика войовничого шовінізму та расизму.

Тому ідеологія і політика націоналізму, зокрема українського, не має нічого спільного ні з шовінізмом, ні, тим більше, з фашизмом (нацизмом) — тому, що націоналісти ніколи не проповідували й не проповідують расизм чи національну винятковість своєї нації, не розпалювали й не розпалюють національну ворожнечу та ненависть, вони тільки боролися й завжди будуть боротися з поневолювачами за свою державну незалежність. Стосовно російських шовіністів: їхня ідеологія і політика досить часто сягає крайніх проявів, тобто стає фашистською.

Сказане зобов’язує небайдужих українців про все це не просто говорити, а кричати, щоби змусити всіх інших українців чітко усвідомити, що проти України і всього українського ведеться безкомпромісна війна, яка загрожує втратою незалежності нашої держави, нашого народу та кожного з нас, а усвідомивши це — потрібно не менш чітко зрозуміти, що в боротьбі зі всіма нашими ворогами найефективнішою зброєю завжди була і є зараз ідеологія та політика українського націоналізму.

Це не означає, що всім нам вже завтра обов’язково потрібно вступати до якоїсь націоналістичної партії, зовсім ні. Для початку цілком достатньо, щоби якомога більше українців стали переконаними політичними, економічними, культурними та духовними націоналістами і, переставши боятися, завжди і всюди відважно заявляли про свій націоналізм. Немає жодного сумніву в тому, що вже сама по собі поява в Україні достатньої кількості (критичної маси) таких українських націоналістів у багато разів підвищила б опірність української нації, а отже і української держави, до дій передовсім внутрішніх ворогів.

Отже, усі ми — українці — повинні чітко усвідомити той факт, що проти української України ведуть різні війни як внутрішні, так і зовнішні вороги. А це означає, що всі ми, дотримуючись ідеології та політики українського націоналізму, повинні завжди і всюди давати рішучу й безпощадну відсіч усім без винятку нападникам, які посягають на наші українські інтереси, особливо на незалежність української держави.        

Джерело: "День"