Олесь Гончар називав його «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко – «поетом з горніх Шевченкових долин», Василь Стус говорив про нього, як про «найбільшого шістдесятника із шістдесятників». Василь СИМОНЕНКО. Українець, якому була різниця, якою мовою спілкуватися, яку культуру шанувати. Сьогодні йому могло б бути 85. А прожив неповних 29. Це його самвидавна поезія («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), що тематично становили сатиру на радянський лад, поклала початок українському рухові опору 1960-70-х років. Це він у 1962 році разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив масові місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях і у Биківні. Тож зовсім не випадковим було жорстоке побиття Василя Симоненка працівниками міліції влітку 1962 року, після чого стан здоров’я поета став різко погіршуватися. Дотичний Василь Симоненко до Канева, адже з 1957 року працював у Черкаських обласних газетах «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої газети» у Черкаській області. З ініціативи депутатів-свободівців Канівської міської ради міський відділ культури 17 січня о 14.00 у залі Канівської гімназії імені Івана Франка проводить літературний вечір пам’яті Василя Симоненка. Кому є різниця, хто шанує українську мову, українську культуру, кому не байдуже майбутнє України – запрошую до пошанування нашого земляка, славного сина української землі.
І Симоненкове слово про Україну:
Задивляюсь у твої зіниці Голубі й тривожні, ніби рань. Крешуть з них червоні блискавиці Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе чудуватися повік...
Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю, Хай мовчать америки й росії, Коли я з тобою говорю.
Одійдіте, недругі лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе, Дні занадто куці і малі, Ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі.
Бачиш, з ними щогодини б’юся, Чуєш — битви споконвічний грюк! Як же я без друзів обійдуся Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова... Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові, Хай сичать образи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено.
|