Київ, Харків, Канів – як Україні обирали столицю

Будівля МЗС, Михайлівський монастир, Київ, столиця України

85 років тому, 24 червня 1934 року, столиця Радянської України офіційно переїхала з Харкова до Києва. Чому так сталося і що передувало цій події? Про у студії Радіо Свобода розповів історик, києвознавець Станіслав Цалик.

Станіслав Цалик, знавець історії Києва, письменник

– Давайте спочатку з’ясуємо: як так сталося, що столиця Радянської України опинилася у Харкові?

– За Україну боролися різні політичні сили: більшовики, УНР та інші. Вважалося, що столицею має бути Київ. Але, оскільки більшовики не могли подолати Київ одразу, вони зробили тактичний хід, заснувавши столицю Радянської України у Харкові, звідки й поширювали свій контроль на інші території.

Нам сьогодні здається, що «Київ» дорівнює «столиця» – це така константа. Насправді, несподіванка полягає у тому, що сто років тому це не було такою константою. Причому, не тільки в очах більшовиків, які переважно були людьми з Росії, й для них це була просто територія, але й для деяких патріотичних українців.

У Відні 1919 року виходив тижневик «Воля» й там була ціла дискусія між кількома авторами щодо того, де має бути столиця України.

І це у 1919 році – після Центральної Ради, після гетьмана Скоропадського!

– А які були варіанти?

– Наприклад, найвідоміше місто США – Нью-Йорк, але це не столиця. Столицею має бути невеличке містечко, яке буде просто урядовим, суто функціональним. Там збираються урядовці й собі працюють. Нехай Київ буде таким, як Нью-Йорк, але не столиця.

Як варіант, пропонувався Канів – маленьке містечко і, що дуже важливо – україномовне. Тоді зазначали, що був Київ все ж таки здебільшого російськомовний.

Тим більше, у Каневі могила Тараса Шевченка – важливий національний артефакт. Тому треба там з нуля збудувати ту функціональну столицю. Нехай буде, як в Америці!

У тому сенсі, як кажуть американці, що у мене відпустка і я їду зі столиці розважитися. А не так, як у нас, навпаки: я з провінції їду у столицю розважитися. Люди вважали, що це не зовсім правильно. Тому для них не було константою, що саме Київ має бути столицею.

У цьому контексті, те що більшовики зробили у Харкові, абсолютно не випадає з цієї концепції пошуків та інваріантності ситуації на той час.

– Більшовицький уряд у 1919 році був нетривалий час і в Києві: у лютому приїхав, але влітку, через наступ українських військ і російських білогвардійців, виїхав. У грудні 1919-го український радянський уряд відтворили в Харкові. А більшовики одразу думали, що треба буде потім переїхати з Харкова до Києва? Чи яким чином у них відбувалася дискусія, де має бути столиця?

– У Києві в них не було електорату, кажучи сьогоднішніми термінами. Тому що у Києві бракувало пролетаріату у тому сенсі, в якому це розумів Ленін – найбідніші шари міського населення, робітники, яким нема чого втрачати. У Києві взагалі було мало заводів.

– Даруйте, був «Арсенал» і арсенальське повстання, яке вдало лягло на більшовицьку легенду.

– «Арсенал» був єдиним державним підприємством у Києві. До речі, там були не такі вже й важкі умови, як інколи кажуть. Але справді, на «Арсеналі» була певна кількість ідейних прихильників більшовиків.

А інші заводи були приватні з іноземним капіталом. Де були інші умови праці й не було пролетаріату, готового сприймати цей політичний популізм. Тому більшовики не відчували у Києві, що тут є для них ґрунт. На відміну від Харкова, де було дуже багато підприємств, і там був їхній електорат, тому вони там закріпилися.

Про Київ аж до кінця 1930-х трохи зневажливо з Харкова казали, що це міщанське місто.

– Аж до кінця 1930-х?

– Подивіться на спогади письменника Юрія Смолича, який мешкав у Харкова. Коли Спілка письменників разом зі столицею переїхала до Києва, він у спогадах писав: «На щастя, мене не взяли, бо я й не хотів їхати в те міщанське місто».

Що таке міщани? Це містяни, мешканці міста, насправді. Але таке зневажливе ставлення, тому що вони не велися на більшовицьку риторику у своїй більшості. Тому Київ був не зовсім зручним для більшовиків містом та столицею.

– І все-таки 85 років тому переїхали. Що сталося? Який перелом відбувся в більшовицькому українському керівництві чи це в Москві вирішили?

– Формально, методологія виглядала так: у Харкові 21 січня 1934 року відзначали десятиліття смерті Леніна. Під це діло зібралася сесія ВУЦИК – попередниця теперішньої Верховної Ради. Там був товариш Постишев, якого всі сприймали як наглядача в Україні від Сталіна.

– Він був другий секретар ЦК КП(б)У.

– Але ж ми знаємо, що саме ці другі й були наглядачами, і в інших союзних республіках – так само. Цей Постишев вийшов на трибуну й сказав, що є думка товариша Сталіна, що треба перенести столицю до Києва, будемо голосувати. Хто за таких умов проголосує «проти»?

Формально це було зроблено дуже просто й одномоментно. А які були мотиви у товариша Сталіна? Цього ми достеменно не знаємо. Думаю, менше за все його цікавив історичний або культурологічний момент. Він був далекий від цього, він був дуже прагматичною людиною.

Я думаю, що тут було два моменти. Головний – що столиця переїхала західніше. Столиця була перенесена за двісті кілометрів від кордону, майже на кордон.

– Тоді, перед Другою світовою, кордон йшов по річці Збруч і десь в районі Рівного, кордон був східніше, ближче до Києва.

– Так. Тому це нелогічно, абсурд. Але це з погляду, якщо країна не збирається атакувати на Захід. А якщо у Сталіна вже тоді були певні думки й плани… Бо не випадково робилася індустріалізація, колективізація, а головне – мілітаризація країни, економіки й свідомості людей.

У цьому контексті перенесення столиці західніше виглядає цілком логічним. Після цього в 1939 році відбувся так званий поділ Польщі з Гітлером. Думаю, що ці події варто розглядати в такому контексті. Він не знав, що це буде конкретно у 1939 році. Але вже на перспективу він робив такі кроки.

З іншого боку, після справи СВУ 1929 року…

– Справа Спілки визволення України – це процес проти багатьох представників української інтелігенції, які колись були причетні до УНР. Їх обвинувачували у тому, що вони планували повалити радянську владу й відновити УНР.

– Перший гучний і масштабний судовий процес. Після цього хребет Києва був зламаний. Це теж важливий момент, тому що вже не боялися переносити столицю до Києва.

– Але, здається, процес СВУ відбувався у Харкові.

– Так. Але там була велика кількість саме київської інтелігенції. Відтак змінилася атмосфера у місті. Дуже знаковий епізод, коли академік Сергій Єфремов зустрів поета Павла Тичину й каже: «Павле Григоровичу, уявляєте, ми вчора були на дні народженні. Був серед гостей такий-то, а його вночі арештували». Тичина каже: «Мене там не було». А Єфремов: «Як не було? Ми ж сиділи поруч, ви ще йому сказали те, а він вам те». Тичина знову: «Ви помиляєтеся, мене там не було». І пішов. Єфремов пішов до Людмили Черняховської, яка була іменинницею і питає: чи був Тичина у гостях? Вона відповідає, що був. А Єфремов: «А він каже, що його не було». Вона помовчала й сказала: «А тепер багато хто буде не пам’ятати».

Ось що відбувалося у 1929 році насправді. А після того був ще Голодомор… Тому Київ був зламаний. Тоді вже можна було переносити столицю, бо були належні умови.

Плюс, Київ – це давнє історичне місто, історична столиця Київської Русі. А що таке Харків?

– Відносно молоде місто…

– В якого немає столичної традиції, а в Києва – є.

– З ваших слів виходить, що перенесення столиці відбулося одномоментно. В січні вирішили й через півроку переїхали. Київ готували до перенесення столиці. В 1930-ті збудували будівлю Верховної Ради, Кабмін, також споруду, де зараз Міністерство закордонних справ – не знаю, під що будували.

– Під ЦК КП(б)У.

– Зрештою, теперішній залізничний вокзал – теж наслідок того, що Київ мав ставати столицею. А коли все це почали будувати?

– Те, що ви зараз згадали, трохи різні процеси. Залізничний вокзал будували, здається, не під столицю. Просто ситуація була абсурдна, що Київ не мав нормального вокзалу. Був вокзал ще з ХІХ століття. Перед Першою світовою вирішили, що треба зробити більший. Старий вокзал розібрали, зробили тимчасовий, щоб будувати новий. А тут війна, революція, визвольні змагання… І лишився цей тимчасовий вокзал, дуже жахливий, насправді.

Бабель колись писав, що найжахливіше місце у світі – це київський вокзал. Києву був потрібен нормальний вокзал. Тому його почали будувати ще у 1920-ті роки. Думаю, не з розрахунку на столицю.

А урядові будівлі, які ви згадали, будували вже після перенесення: і Верховну Раду, і Кабінет міністрів, який будували під НКВД, і ЦК КП(б)У, теперішнє Міністерство закордонних справ. І там ще поруч мало бути симетрична будова, на місці Михайлівського собору – урядового центру.

Київ, з одного боку, став кращим, бо певні побутові умови поліпшили. Але, з іншого – Київ заплатив страшенну ціну за повернення собі столичного статусу.

– Що ви маєте на увазі?

– Колосальні руйнації в Києві. Зміну його архітектурного вигляду. Процеси, яких Київ ніколи не знав у такій інтенсивності й такий короткий часовий інтервал.

– У 1934 році уряд УРСР урочисто переїхав із Харкова до Києва. Але де ці люди розмістилися? Уряд це ж не тільки наркоми, це цілий апарат, ціле місто, якщо брати членів родин.

– Звичайно, це не тільки уряд. Це і наркомати, і комсомол, і профспілки… Всіх перерахувати часу не вистачить.

– Куди всі цих людей поділи? Тоді не було такого величезного житлового будівництва, як зараз.

– Правильно. Кияни тулилися ще до перенесення столиці. Тут була велика житлова скрута. Будувалися доволі комфортабельні будинки для цього чиновництва, яке переїжджало з Харкова. Вони, до речі, теж переїхали не в один день. Просто 24 червня відбувся формальний акт, що саме керівники тодішньої УРСР переїхали. Приїхав цей потяг на київський вокзал з Харкова, усі вітали. Григорій Петровський був у білому костюмі, чомусь цю деталь усі запам’ятали.

– Це ж на його честь був колись був названий Дніпропетровськ.

– Це тодішній спікер парламенту.

– Але тоді у спікера парламенту й виконавча влада була.

– Так. Його пропаганда називала «всеукраїнським старостою».

Це був суто символічний переїзд. Чому у січні проголосили, а тільки в червні поїхали? Вже готували тут ґрунт, і ця підготовка тривала аж до початку радянсько-німецької війни – постійно щось будували: адміністративні будови й житлові.

Певний час навіть була заборона зводити нові адміністративні установи, бо гостро бракувало житла. Тому нинішню адміністрацію президента, яку будували під штаб Київського військового округу, лукаво оформили під реконструкцію. Бо реконструкцію Сталін не забороняв, а на нове будівництво існував певний ліміт.

– Як це сприйняли кияни? Вони собі жили у великому місті, з давньою історією, але воно було периферійним.

– Думаю, київському обивателю було цікаво й навіть попервах приємно. Раптом почали де асфальтувати вулиці, де класти бруківку. З’явився новий вид транспорту – тролейбус. З’явилася телефонна автоматична станція. Вже не треба було казати «баришня, мені такий-то номер», а можно просто набрати. Ба більше, з’явилися телефонні автомати! Це ж такий технологічний прорив був для Києва. З’явилися урни, яких майже не було. Проклали новий водогін, 30 кілометрів каналізації, розширили межі Києва аж до Святошина і Корчуватого.

Тобто, зрушення на краще були, благоустрій поліпшився. Але лише в центрі, бо все начальство теж було в центрі: Печерськ, Липки, Хрещатик.

– А як сприйняли харків’яни, що їхнє місто позбавили столичного цього статусу?

– Не думаю, що вони дуже раділи цьому процесу.

– Ви згадали Юрія Смолича, який радів, що не переїхав до Києва. А інші радили переїзду?

– Я розмовляв з членами тодішніх сімей, які переїхали, скажімо, із сином письменника Івана Микитенка – Олегом Микитенком, який переїжджав разом із батьками. Він казав, що великої радості не було. Тому що Харків і виглядав більш по-радянському, було більше простору – ці площі колосальні. Київ здавався провінційним.

Потім він казав, що Будинок Слово, де жили українські радянські письменники – це ж були умови! А тут і квартири менші, і умови трохи гірші. Але ж столиця – треба їхати, бо тут влада, тут посади.

Великого захвату від переїзду, принаймні, зі слів Олега Микитенка, не було. Переїздили, тому що наказали переїздити.

Джерело: Радіо "Свобода"