Друга світова війна на теренах України, де один окупант замінив іншого, не може бути для українців ані великою, ані вітчизняною. Чергове так зване "визволення" – не що інше, як заміна тяжкого німецького окупаційного режиму жахливою комуно-російською окупацією.
Війна може бути вітчизняною лише для людей, які захищають власну Вітчизну. У цій війні українці були примушені воювати не за Україну, а за комуно-московську імперію проти гітлерівської імперії. Україна як московська колонія не була суб'єктом міжнародного права і не воювала з Німеччиною.
Для якнайбільшого винищення українців радянська влада примусово їх мобілізовувала до імперської червоної армії і гнала на війну – часто без будь-якої підготовки, у власному цивільному одязі, з однією гвинтівкою на кілька бійців. Позаду фронту йшли "заградотряди", які без попередження стріляли по "своїх" в разі найменшого відступу. Це була справжня окупаційна армія з московськими військовими традиціями, московськими статутами і уніформами, з московською командною мовою.
Як стверджує відомий російський письменник В. Астаф'єв, за підрахунками істориків, на полях "вєлікай атєчєствєннай", в результаті бездарних і злочинних методів ведення війни загинуло 47 млн. совєцьких громадян, а німців при цьому – лише 7 млн.! Тільки в ході "звільнення" Києва, що мало стати подарунком Сталіну до дня більшовицької революції, восени 1943 року загинуло 417 тис. червоноармійців, більшість з яких – українці. На той час у Києві мешкали 180 тис. осіб. Отже, за сталінське "звільнення" одного киянина полягло майже 2,5 примусово мобілізованих і кинутих на явну смерть червоноармійця. Під час Корсунь-Шевченківської операції Жуков кинув на добре організовану німецьку оборону війська, доукомплектовані українцями з навколишніх сіл. Кулями в спину "заградотряди" гнали наших ненавчених співвітчизників в одну атаку за другою. Впродовж 24 днів цієї злочинної акції було знищено 770 тис. вояків, переважно українців. Хіба це – не геноцид української нації?!
Справжнє визволення – це коли армія-визволителька прогнала окупанта і сама вийшла зі звільненої країни, надавши їй можливість будувати своє життя на власний розсуд. Але якщо вона залишається і встановлює промосковську комуністичну диктатуру, то це не визволення, а заміна німецького окупанта російським.
Отже "Вєлікая атєчєствєнная война" – це війна за збереження російської імперії під назвою СССР, за кривавого ката поневолених Москвою народів, "вождя міравова пролєтаріата" Йосипа Сталіна. Це війна за збереження рабського стану нашої Батьківщини, за панування в Україні російської мови. Це війна за "сліяніє" народів імперії в єдиний "савєтскій" народ, тобто за поглинання цих народів ворожою московською ордою, за поширення людожерної імперської комуністичної системи на нові держави Східної Європи, окуповані московськими "асвабадітєлямі".
У цій війні на боці Гітлера завзято билися з червоною армією, тобто з учасниками "вітчизняної", аж 1 200 тис. громадян СССР. Це Українська дивізія СС "Галичина", "Русская освободітєльная армія" генерала А. Власова, балтійські, козачі, тюркські і кавказькі легіони, в тому числі, регулярні дивізії СС та кавалерійські корпуси зі своїми національними відзнаками і своєю командною мовою. Що це за "велика вітчизняна", у якій проти "вітчизни" на боці її запеклого ворога добровільно билися на смерть 1 200 тис. її громадян? Що це за "вітчизна", яка мала у своїй "вітчизняній" війні аж 1,2 мільйона зрадників?
Ветерани ж цієї так званої "великої вітчизняної" – це ті, хто замість Української держави вибороли нам імперію зла, викували для нових поколінь українців нові кайдани, знищили в Україні "коричневу чуму", щоб замінити її "червоною чумою". Це не лише ті, кого послали на неминучу смерть більшовицькі людолови, і не лише ті, хто воював проти Гітлера на боці Сталіна. Сюди зачислено й тих, хто вбивав у смершах, "заградотрядах", тюрмах НКВД. Це й незчисленна армія слідчих, прокурорів, членів "особих совещаній", вохрівців, які мордували українців у слідчих ізоляторах, в'язницях, таборах смерти, нюхаючи запах пороху не на фронті, а при розстрілах патріотів. Це також воєнні злочинці, винні в геноциді українського народу у вигляді колективізації, голодоморів, депортації, "барьби с бандєравщинай".
Усім відомий злочинний зговір двох світових агресорів – Німеччини і СССР, закріплений горезвісним пактом Молотова – Ріббентропа 1939 року, за сценарієм якого Сталін і Гітлер разом, як союзники (!), розв'язали 2-у світову війну. Напавши на Польщу, вони розчленували її між собою по заздалегідь визначених кордонах. У відповідності з цим пактом СССР загарбав Західну Україну, Західну Білорусь, що перебували у складі Польщі, самостійні Латвію, Литву та Естонію. А на Фінляндії, яка теж мала відійти до Совєцького Союзу, Сталін зуби з'їв. Усі ті червоноармійці, які "визволяли" Західну Україну, захоплювали Балтійські держави, Фінляндію – це теж ветерани "Великої вітчизняної"". І ті, які після розчленування Польщі брали участь у спільному тріумфальному параді вермахту та червоної армії в українській Бересті (зараз Брест), яка з легкої руки Сталіна нині належить Білорусі – це теж наші ветерани. Зараз ми не згадуємо, що 2-у світову розв'язав не Гітлер, а Сталін з Гітлером, тобто СССР (читай Росія) та Німеччина. Може, через це декому не хочеться ветеранів "вітчизняної"" називати ветеранами 2-ї світової, як ведеться у всіх демократичних державах?
День "Пабєди" 9 травня – це день повернення в Україну комуно-московського окупанта, який винищив десятки мільйонів українців, а після так званого "визволення" у 1944 році розробив план депортації всього українського народу до малозаселених регіонів "вєлікай савєцкай родіни" ("Наказ № 0078/42 по наркомату внутрішніх справ Союзу і наркомату оборони СССР від 22 червня 1944р., м.Москва", підписаний нарком Л. Берія та маршалом К. Жуковим). Найзлочинніший в історії людства задум залишився, на щастя України, майже нереалізованим лише тому, що не знайшлося в імперії такої кількості транспортних засобів та підготовлених територій, щоб у стислі терміни вивезти і розселити увесь український народ, подібно до того, як це було зроблено з кримськими татарами, чеченцями, інгушами, калмиками.
Згідно з цим наказом, український народ, який під час війни вимушено перейшов з тривалої російської окупації до короткочасної німецької, підлягав тотальному виселенню зі своїх етнічних земель до віддалених районів Сибіру. В наказі йдеться про те, що необхідно "висєлєніє проізводіть: а) в первую очередь украінцев, коториє работалі і служілі у нємцев, б) во вторую очередь всех украінцев, коториє знакоми с жізнью во врємя нємєцкой окупаціі". Цією фразою совєцький режим визнає, що життя лояльного українського населення за часів гітлерівської окупації було кращим від його життя доби сталінської окупації. Отже, суть "провини" українського народу перед російським полягає у тому, що він знає життя часів гітлеризму і тому, за московським сценарієм, мусить зникнути з планети, розчинившись у безкрайому російському морі. Цей звірячий наказ увійшов до історії взаємин двох "братніх" народів, як апогей московського українофобства.
Вигаданий Сталіним і зроблений Брежнєвим неробочим днем "празднік пабєди" – це свято тріумфу комуно-московського загарбника у війні, в якій українцям:
"Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну, Довелось запить
3 московської чаші московську отруту" (Т. Шевченко).
9 травня – це один з найсумніших днів в історії українського народу. Святкувати такий день в Україні аморально і безглуздо.
Що таке сталінська "пабєда" сьогодні? Це мільйони московських зайд в Україні, які наплодили мільйони місцевих яничарів, це вічна проблема подолання москалізації українського народу. Зараз сталінський термін "вєлікая атєчєствєнная" культивують насамперед імперкомуністи та імпершовіністи. Вони не згодні з єдиним терміном "ветерани другої світової"' для всіх учасників бойових дій по різні боки фронтів. Цим самим вони не тільки проти вшанування усіх фронтовиків, вони проти їх примирення навіть у глибокій старости. І якщо сьогодні українські керівники посилено вживають подібну термінологію, то це робиться на догоду сусідським великодержавникам – імперській нації з вічним загарбницьким менталітетом.
Звитяга ветеранів по обидва боки фронтів – це боротьба проти Української Ідеї, за іноземне панування в Україні. Її не можна прославляти в Україні. Вшановувати слід усіх фронтовиків, але славити треба лише героїв України – борців за справжню Незалежність. Це Українська Повстанська Армія під орудою ОУН Степана Бандери – єдина збройна потуга, що воювала проти Гітлера і проти Сталіна за нашу Ідею. Вояки УПА, які полягли у боротьбі з гітлерівськими і сталінськими ордами, члени ОУН, як бандерівці, так і мельниківці, підпільники, які поклали своє життя на вівтар неньки України – ось де легендарні звитяжці нашого народу!
Влада, яка особливо вшановує та ще й прославляє лише тих, хто свідомо боровся за більшовицьку владу московського загарбника і, разом з тим, не вшановує героїв УПА – не може бути українською владою.
Лонгин Бабляк
http://www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/020919/ |
17
9
