Вельмишановній Калина - щодо Костянецького храму

Після першого коментаря, який Ви подали на цьому сайті, що до храму в Костянці, я запропонував, Вам звернутися до мене за справжніми документами. Але це Вас не цікавить. Ви передираєте з інтернету різні пасквілі. Розводити полеміку мені не цікаво.

Те, що Ви розмістили вчора, ще один із пасквілів Черкаської єпархії УПЦ КП, це підтверджує. Але я не можу не заступитися за 85 річну не багату людину яка віддавала на будівництво храму свої пенсійні збереження, якого кинули, Олександера Варавву-Воронина.

"МАРФА Громада, яка раніше належала УАПЦ, переведена була у лоно УАПЦ(о). Це було здійснено за побажанням одного з численних спонсорів, який живе в Америці і товаришує з Ігорем Ісіченком, керівником УАПЦ(о), і який захотів щоб церква належала його організації. Перехід був здійснений таємно від громади декількома особами, що були обрані в церковну раду і займалися використанням коштів на будівництво церкви.
УАПЦ виключила УАПЦ(о) з свого лона і оголосила УАПЦ сектою. Коли про це довідалась громада, вона зреагувала наступним чином - виключила організаторів переходу з церковної Ради і одностайно перейшла у юриздикцію Української Православної Церкви Київського Патріархату. Після цього Ісіченко, за допомогою священника УАПЦ(о) Червоннікова почав судитися з УПЦ КП за споруду, а в ніч на двонадесяте свято -Обрізання Господнє, збили замок з будівлі та повісили свого замка. До вирішення питання костянецька церква опечатана і громада здійснює моління під відкритим небом. На фоні цього виграє, звичайно, церква Московського Патріархату, де все спокійно. Сьогодні призначена зустріч священників УАПЦ(о) та Української Православної Церкви Київського Патріархату з Ніколенко."

Розмістивши на своєму сайті єп. Іоанн (Яременко) називає його: «одним із численних спонсорів».

До Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ(о), зібравши збори громади (а не таємно від громади декількома особами) переводив свящ. Володимир Цянцьо. На це є протокол зборів і указ свящ. Володимира Цянцьо.

До речі, Володимир Цянцьо вже був священиком:

1. Російської Православної Церкви
2. Української Православної Церкви
3. Української  Автокефальної Православної Церкви
4. Харківсько Полтавської єпархії Української  Автокефальної Православної Церкви (о)
5. Української Православної Церкви Київського Патріархату

Яка наступна?

Владико Іоанн лукавить. 4 лютого 2008 року, коли громада була ще УАПЦ(о), щоб залучитися підтримкою цієї старенької і дуже шанованої серед українців людини, надсилає йому вищу церковну нагороду УПЦ КП, як «головному меценату». Питання навіщо нагороджувати одного з численних спонсорів? Олександер Варавва-Воронин не прийняв нагороду, тому зараз він один з численних спонсорів а не «головний меценат».

Лист єп. Іоанна до Олександера Варавву-Воронина:

Лист відповідь Олександера Варавви-Воронина єпископу Іоанну:

 21 лютого 2008 року

Преосвященному Іоаннові,

Єпископу Черкаському і Чигиринському УПЦ КП

 Ваше Преосвященство!

             Відповідаю на Вашого листа з 4 лютого, якого мені переслав гостюючий в Америці канівчанин Віктор Федоренко. Я міг би обмежитись кількома словами, як це зробив, повертаючи йому все те, що від нього одержав. Але на Ваше послання мушу зареагувати докладніше, щоб і Ви, і всі причетні до справи, про яку я буду писати, не мали найменшого сумніву щодо моєї позиції.

            А позиція моя така: я категорично відкидаю всі намагання вирвати парафію Вознесіння Господнього у Каневі-Костянці з-під юрисдикції Владики Ігоря, Архиєпископа Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви і включити її до Київського патріархату. Київський патріархат ніколи досі не цікавився цією громадою, ніколи не дав ані копійки на будову храму, який виріс у Костянці завдяки 6-річній титанічній праці відданих парафіян-будівничих та фінансовому вкладові українців з Америки й Канади, серед яких я був основним фунда-тором. Тепер же, коли зовнішнє будівництво церкви завершене і парафія готова розпочати її внутрішнє оформлення, у КП розгорілись очі «на готовеньке», і розгорнуто кампанію за привласнення не тільки храму, а й усієї парафії.

            Найм’якше я можу окреслити ці заходи, як нечесні. Сильніше кажучи, вони підступні й підлі. Принаймні так я можу оцінити намагання переманити мене на їхній бік «вищою церковною нагородою» патріарха Філарета. Чи Ви думали, що мене це так захопить і розчулить, що я миттю зречуся своїх поглядів, своєї лояльности до Української Автокефальної Православної Церкви, якій я служив усе своє життя, забуду про свого достойного і високо мною шанованого Владику Ігоря, котрого я вважаю одним з найкращих українських православних ієрархів сьогодення і до приєднання до юрисдикції якого я закликав парафію Вознесіння Господнього ще на початках будівництва храму?. Чи Ви думали, що я зраджу тих численних моїх співвітчизників в Америці й Канаді, які надсилали свої пожертви на будів-ництво храму УАПЦ (так, саме УАПЦ, а не УПЦ КП чи на просто українську)? Чи Вам не прийшло на думку, що поласившись на патріаршу бляшку, я тим самим зраджу пам’ять про наших попередників з 20-х років, які виразно і недвозначно проголосили у своїх постановах, що вони вважають себе членами Української Автокефальної Православної Церкви? І що погодившись стати «КП-івським орденоносцем», я зраджу волю вже сучасних членів Костянецької громади, висловлену в постанові зборів парафії 1 лютого 2001 року, якою підтверджено вірність Українській Автокефальній Православній Церкві? А що ж говорити про незліченні години праці, вкладені парафіянами на будівництві храму? Невже Ви думаєте, що «орден третього ступеня» засліпить мене настільки, що я забуду про цю їхню самовіддану жертовність і погоджусь, щоб їх усунули з громади, а місце їх зайняли ті, хто в будівництві не брав жодної участи, а лише критикував?

            Однією з найважливіших підстав мого рішення у 2001 році стати фундатором будівництва храму Вознесіння Господнього в Каневі-Костянці було бажання присвятити його пам’яті моєї дружини Оксани, яка відійшла у вічність 21 вересня того року. Я вірю, що душі померлих продовжують жити в іншому, кращому світі, і своїми духовними очима бачать те, що діється на землі. І я певний, що Оксанина душа була б гірко вражена, якби побачила, як я продався за нікчемну нагороду. Ні, мене купити не можна. І якщо Ви так могли думати, то Ви зовсім мене не знаєте.

            Хочу запитати Вас ще одне. Біля пам’ятника Іванові Підкові у Каневі, побли-зу Тарасової Гори, стоїть уже почорнілий від років хрест, на якому написано, що на тому місці має бути споруджена церква Київського патріархату в пам’ять жертв голодомору 32-33 років. Цей хрест освятив, як мені відомо, патріарх Філарет, який спеціально приїхав з цією метою до Канева (це було досить давно, точна дата мені невідома). Я знаю, що по всій Україні двічі велась широка кампанія збірки фондів для цієї мети, був великий розголос. Отже, що сталося з цієї ідеєю? Де ділись зібрані гроші? Чи колись буде та церква? Про це тепер  мовчать. А чому ж Київський Патріархат не візьметься за цю справу, замість того, щоб намагатися привласнити собі наш храм, побудований без жодного зацікавлення і жодного вкладу з його боку?

            Ви пишете, безпідставно уважаючи парафію Вознесіння Господнього вже Вашою, що зробите «все можливе, щоб на цій парафії розквітало та розвивалося духовне життя, щоб канівчани приходили молитися в цю чудову церкву». Але Ви заперечуєте собі вже тим, що стали по боці групки парафіян, які хочуть, щоб настоятелем залишився о. Володимир Цянцьо. Наскільки мені відомо, ця справа була головною причиною теперішнього неспокою. А я вже навіть під час двох днів перебування в Каневі побачив, що парафія конче потребує доброго духовного учителя, проповідника, людину, яка може вести парафіян до Бога, пояснювати їм Слово Боже, робити їх свідомими християнами, а не просто відвідувачами церкви у неділю. Кажуть, що отець Володимир є доброю людиною, що він добре ставиться до людей, його дуже хвалять за те, як він ховає померлих. Але цього мало. Учителем і духовним наставником він не є, і, як свідчать його дії, не бажає ним бути. Парафія у священному для всіх українців Каневі потребує зміни, і зміни на краще.

            Я теж мрію про час, коли Україна матиме одну єдину Українську Православ-ну Церкву, повністю автокефальну, повністю українську. Але дорога до цієї мети не повинна прокладатися шляхом перехоплення парафій і духовенства. Її треба прокладати не взаємним поборюванням, а постійною співпрацею та пошуками того, що дійсно єднає нас.

            Слава Ісусу Христу!

                                   Олександер Варавва-Воронин