Чи можливо децентралізувати Тараса Шевченка?

У дні відзначання двох Майданів вулицями наших міст знову лунають рядки Шевченка.

Адже народний поет та, певно, найголовніший культурний бренд України був символом кожної з наших революцій останніх років.

Цитувати його в офіційних політичних промовах є майже обов’язком спічрайтерів, котрі словами Шевченка мають ніби підтверджувати глибокий патріотизм своїх роботодавців.

Але це лірика. Якщо говорити про бренд "Шевченко" мовою цифр, то розповідь вийде вельми сумною.

Знаєте, скільки іноземних туристів відвідали Шевченківський національний заповідник на Черкащині за останні два роки?

За роки після Революції гідності, із її актуалізацією Шевченка?

За роки після 200-ліття Кобзаря, що було першим визначним культурним заходом для нової влади у березні 2014-го?

0.

Так, саме нуль.

Скільки іноземних туристів відвідали Шевченківський національний заповідник на Черкащині за останні два роки? Нуль

Наведена статистика стосується усієї Черкаської області, включно із Каневом. Як бачимо, з початку минулого десятиліття потік іноземних туристів у цей край почав невпинно спадати, аж поки повністю не зсох.

Українські туристи теж особливого інтересу до свого Кобзаря, вочевидь, не мають, бо за останні шість років їхня кількість знизилася майже у 17 (!) разів.

Нинішні мізерні цифри туризму до Черкащини та Каневу особливо вражають на тлі розповідей місцевих культурних діячів про те, як на межі здобуття Україною незалежності кількість відвідувачів музею Шевченка сягала 120 тисяч на місяць. Сьогодні ці цифри видаються недосяжними.

Однак чи насправді вони є аж такими неможливими?

Ще на початку 1990-х років іспанське місто Більбао – яке відзначалося найбільшим рівнем безробіття, криміналу, наркоманії та алкоголізму, і, відповідно, економічної депресії – не могло і мріяти про те, щоб стати одним з потужних економічних локомотивів Країни басків.

Але коли в жовтні 97-го – рівно двадцять років тому – тодішній мер міста відчинив двері новенького музей сучасного мистецтва Гуггенхайма, то життя міста і його мешканців змінилося кардинально і назавжди.

Музей, спроектований легендарним архітектором Френком Гері, сам по собі є твором мистецтва.

Його змістом стали виставки-блокбастери, заради яких численні туристи щоденно приїжджають у Більбао.

Минулого року кількість відвідувачів музею становила приблизно 1,2 млн осіб. Тобто, в середньому, 100 тисяч людей на місяць – що на 20 тисяч менше тих показників, які колись демонстрував музей Шевченка.

При цьому загальні доходи, які генерує музей для місцевої економіки, минулого року становили майже півмільярда євро. Тут українським музеям, як і всій вітчизняній культурній інфраструктурі взагалі, залишається лише розвести руками.

В рамках проекту #SOSмайбутнє ми з тисячами волонтерів з усієї країни збираємо дані про стан українських замків та фортець, сільських клубів, бібліотек, музичних та спортивних шкіл – об’єктів соціокультурної сфери, які потребують негайної допомоги або порятунку.

Від будинку, де пройшло дитинство Миколи Леонтовича, до наповненого шприцами київського басейну "Чайка" – всі знайдені нами свідчення гуманітарної катастрофи внесені до відкритого онлайн-реєстру. Своєрідної карти суспільного дефолту, до якого Україну довели роки владної вузькочолості та корумпованості.

На нашій онлайн-мапі Канів з’явився, коли місцеві дітлахи звернулися з хештегом SOSмайбутнє і попросили про допомогу спортивному клубу "Спарта".

Канів видався мені "зоною культурного відчуження" – настільки, що згадалися слова Ліни Костенко про "забутих Богом і людьми".

Спілкуючись про місто із відомими, високоосвіченими та впливовими українцями, представниками істеблішменту та бізнесу, я отримала шокуючі "соціологічні" дані: 90% із них зізналися, що у Каневі вони не були жодного разу в житті.

Чи не парадоксально це, враховуючи роль Шевченка у нашій сьогоднішній громадянській та культурній ідентичності?

Тим більш це парадоксально ще й тому, що зовсім нещодавно Канів отримав колосальні інфраструктурні ресурси, які сьогодні можна було би ефективно використовувати для налагодження туристичних потоків.

І, відповідно, для наповнення бюджету громади.

Чотири роки тому в Каневі побудували сучасні річковий вокзал, автовокзал, і навіть маленький аеропорт – гелікоптеродром.

Протягом 2013-го року на 90% завершили будівництво будинку культури "Шевченків дім", який був недобудовою з 1984-го року.

Робилося це тодішньою владою із доволі таки цинічною метою: саме у Каневі, у "Шевченковому домі" президент Віктор Янукович мав підписати договір про вступ України у Митний союз. І вибір настільки символічної локації для цього ритуалу мав додатково легалізувати наше повернення до імперського простору.

На щастя, Україна змогла уникнути цього оновленого ярма. Але інфраструктура, що тоді з’явилася в місті, сьогодні не використовується.

"Шевченків дім" так і стоїть недобудованим. Вокзали і аеродроми, в цілому, стоять без діла. Та й на колесах подолати лише 100 км від Києва до Канева вкрай важко через відсутність нормальних доріг і бодай якихось вказівників.

Комфортно провести тут час і заночувати є завданням підвищеної складності – адже туристична та готельна інфраструктура фактично відсутня.

Намагаючись виправити цю несправедливість, я почала щільно спілкуватися з канівською громадою та місцевою владою про те, що вони самі мають першими усвідомити особливість свого міста.

Те, що воно було обране Богом як культурне серце нашої країни, як її національний скарб та репутаційний центр. Як потенційно туристично привабливий курортний регіон, котрий знаходиться рівно посередині між усіма найбільшими містами України та лише в годині їзди від столиці за наявності хороших доріг.

Сьогодні у співпраці з місцевою громадою Фонд гуманітарного розвитку України вже розробляє дорожню карту для "українського Більбао". Бо якщо не поспішати із виправленням ситуації, то нинішні параметри інтересу до Шевченка стануть фундаментом його занедбання у сучасному світі.

Я не вважаю, що ситуація із Шевченковими місцями є лише справою Канева.

Бо чи можливо децентралізувати могилу Тараса Шевченка, його спадок, його заповіт?

Чи може держава списати з власних рахунків опіку над чи не основним національним символом країни?

Пам’ятки національного культурного значення, а тим паче настільки виключної цінності, мусять підтримуватися на державному рівні – включно із інфраструктурою, яка необхідна для їхнього життя, а не тління в забутті без відвідувачів.

Саме тому 17 листопада вперше, за ініціативи Фонду гуманітарного розвитку України, канівська громада змогла потрапити всередину будівництва століття – у "Шевченків дім".

Активісти, керівники громадських організацій, директори мистецьких закладів, спортивних секцій, бібліотек, музичної школи, де діти десятиліттями поспіль навчаються в неприйнятних умовах, змогли на власні очі переконатися в перспективах особистісного розвитку дітей та позашкільної освіти Канева в цілому.

Врешті-решт сім тисяч юних канівчан зможуть розвивати свій мистецький та спортивний потенціал не в підвалах і підворіттях, а в гідних умовах.

Об’єднавши зусилля громадян, міжнародних організацій, української діаспори у світі та влади усіх рівнів нам вдасться вже до травня цього року відкоркувати та вдихнути життя у довгоочікуваний канівською громадою "Шевченків дім", що стане разом з Шевченківським заповідником важливим аргументом на користь проведення тут – в місці сили – загальнонаціональних та міжнародних заходів.

І жодного сумніву, що на травневий Шевченкофест – мультидисциплінарний міжнародний фестиваль, що об'єднає сучасну музику, візуальне мистецтво, театр, кіно, і, звісно ж, літературу – приїдуть тисячі, а може й десятки тисяч культурних паломників, дипломатів, політиків, студентів, світових лідерів.

За допомогою крутого сучасного культурного контенту ми зможемо "привчити" українців до Канева – аби відвідувати його щороку стало приємною традицією для кожної родини.

Погодьтеся, було б дуже дивно дізнатися, що німці в певний час почали масово ігнорувати Ґете. Адже вони розуміють, що великий поет є не лише символом, а й бюджетом місцевої громади, який наповнюють сотні тисяч шанувальників його творчості. Спадок Ґете є важливою складовою туризму у ФРН та Франкфурті-на-Майні зокрема.

В Україні ж місцина, де народився і похований наш великий, всесвітньо відомий поет, нині ніби умисно відрізана від влади та суспільства в цілому. Тому ми й досягли дна – нульових туристичних показників головного культурного бренду країни.

Тепер напрямок для руху залишився лише один: нагору. Як, врешті, і наказував Кобзар:

Погано дуже, страх погано! 
В оцій пустині пропадать. 
А ще поганше на Украйні 
Дивитись, плакать – і мовчать!

Наталія Заболотна, президент Фонду гуманітарного розвитку України,
спеціально для УП.Життя