Читати те, що лягає на душу

Виявляється, читання книжки може бути ефективнішим, якщо використовувати інтернет-навігатор. Зрештою, на прочитання твору може надихнути спектакль. А для того, щоб тексти краще сприймалися, треба чергувати читання прози й поезії та сумлінно опрацьовувати лише те, що лягає на душу. Про це й багато іншого розповіли «Дню» черкащани.

Роман КУЧЕРЕНКО, директор Канівської філії Східноєвропейського університету економіки і менеджменту:

— Читаю загалом багато, проте хотілось би розповісти про дві книжки, одну з яких дочитав нещодавно, а іншу перечитав уже вдруге. Перша — це історичне дослідження канівського краєзнавця Івана Буренка «Канів у Другій світовій війні». Для корінного канівчанина і для всіх патріотів рідного міста це дослідження цікаве неймовірно цінною інформацією про те, як і чим жили наші земляки в роки війни — без пафосу про подвиг героїв та без марнослів’я про ганьбу зрадників. Цікаво, що збирання та обробку інформації для дослідження, по суті, здійснив, на жаль, уже покійний учитель біології Адольф Михалевич, відомий тим, що заснував у місті ще за радянських часів пам’ятник-музей «Бронепоїзд». Дивним чином Іван Буренко знайшов ці матеріали на... звичайнісінькому стихійному смітнику, відновив їх, доповнив і чудово описав. І це — незважаючи на відсутність і в Буренка, і в Михалевича історичної освіти.

Друга книжка являє собою економічне дослідження, яке буде цікавим і корисним не лише для економістів, а й найширшого кола читачів. Книжка польського вченого і державного діяча, колишнього віце-прем’єра Польщі Гжегоша Вітольда Колодко «Світ у русі» пояснює ті господарські процеси і закономірності їх протікання, що відбуваються в сучасному світі. Після її прочитання змінюється економічний світогляд. Якими ж маленькими видаються «великі» політики та їхні «розумні» передвиборні гасла! Адже вони, навіть здобувши владу, таки не можуть пливти проти непереборної течії економічних законів. Видання цікаве ще й тим, що має власний інтернет-навігатор, тобто може читатися як самостійно, для неглибокого аналізу, так і разом із власною сторінкою у всесвітній мережі, де міститься безліч фактичного матеріалу, який підтверджує висновки автора. Удруге я перечитав книжку саме з навігатором, що було для мене, як економіста, набагато кориснішим.

Валентина КОВАЛЕНКО, очільниця Черкаської обласної організації Спілки письменників України, викладачка університету імені Богдана Хмельницького:

— Останнім часом цікавлюся психологією літературної творчості, особливо психоаналітичною літературою. Перечитую «Психоаналіз і літературознавство» Ніли Зборовської, «Алхімію слова» Яна Парандовського... Щодо художніх творів, то нещодавно прочитала декілька новел глибоко психоаналітичного змісту Володимира Даниленка та низку творів Василя Трубая — в них закладено такі цікаві змісти, що навіть сам автор не здогадувався про це. Зокрема, був такий цікавий факт: в університеті ми з магістрантами, які навчаються за спеціальністю «літературна творчість», читали новелу В. Трубая «Яма». І сам автор, коли приїхав до нас із Києва на майстер-клас, зізнався, що не помітив, як вклав у свою новелу диявольське число 6 аж тричі. Він здивувався, коли наші студенти відшукали такі глибокі змісти, які виправдали суть ідеї новели.

У Симоненківські дні перечитувала Василя Симоненка. Це мій улюблений письменник і поет. Коли перечитувала його, то ніби по-новому пізнавала його поезію. Перечитувала також Миколу Вінграновського й Миколу Воробйова. Почала читати роман «Чорний ворон» нашого земляка Василя Шкляра, але, мабуть, у мене був дуже песимістичний настрій, і я не змогла далі читати цей твір, тож відклала його. Можливо, згодом його прочитаю. Тобто потрібно мати відповідний настрій для того, щоб за щось братися, а не просто читати все, що потрапить до рук. Як на мене, дуже важливо — читати те, що лягає на душу. Також звертаюся до класики — знову перечитала Івана Нечуя-Левицького, а саме його романи, про які нині так мало говорять. Але вони надзвичайно цікаві з огляду на те, щоби краще пізнати самого Нечуя-Левицького, бо він у своїх творах зображував те, що бачив навколо себе. Саме так він і казав: «...пишу те, що бачу, що знаю, а чого не знаю, за те не беруся». У нього є повість «Неоднаковими стежками». Там і любовні «трикутники», і нещасливе сімейне життя, яке закінчується крахом тому, що люди часом сходяться невінчаними або не благословенними батьками. Отже, там також закладено психологію автора та його ставлення до шлюбу. Прочитала Тараса Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали». І ця російськомовна повість багато чого мені дала, аби пізнати, що й Шевченко, й Нечуй-Левицький мали схоже ставлення до концепту «митець і родина». Позаяк обоє мріяли про сім’ю, а з іншого боку, десь побоювалися цього, зокрема, боялися мати дружину, яка не зрозуміла б і не поділяла б їхні мистецькі справи. Мабуть, не бажали собі того примітивізму побутового сімейного життя, що тягнув би з небес і не дозволив би реалізуватися як митцям. Тож працюю над класикою, але вона прочитується зовсім по-новому.

Леонід ДАЦЕНКО, поет:

— Останнім часом cтудіюю твори черкаських письменників, аби знати, що пишуть мої колеги. Починаючи від Василя Захарченка, чиї твори ще не прочитав у повному обсязі, й закінчуючи поезією та гумором. Читаю кілька книжок відразу, обклався ними. Це на заважає сприйняттю, радше навпаки: краще після того, як попрацюєш над прозою, перейти до поезії, тоді з’являється натхнення написати щось своє. І так гармонійно поєднується приємне з корисним.

А з нещодавно прочитаного, серед тих книжок, які справили на мене найсильніше враження, варто назвати романи Василя Шкляра «Чорний ворон» та Володимира Лиса «Століття Якова». Це два потужних твори історичної тематики. Один — про події, що відбувалися в Холодному Яру на початку минулого століття, у другому зображено історію України через долю українців. Ці твори вражають, передусім, художнім стилем. А ще — виразним українським звучанням. Якщо нерідко в подібних історичних романах були сльози й мелодраматичні емоції, то тут цього немає. Це поступальні українські книжки, які подають перспективу. До речі, книжку Шкляра добряче «розкрутили», була гарна реклама. І відповідно, її почали читати. Це чудово, бо, наприклад, книжку Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр» молодь не читала так масово, хоч там також ішлося про ті ж таки події.

Світлана СОБОВА, національний волонтер ВООН:

— Нещодавно прочитала книжку «Сліпота» португальського письменника Жозе Сарамаго. Вирішила прочитати, бо коли була у Львові на театральному фестивалі «Золотий лев», то побачила спектакль «Місто сліпих» у виконанні польського молодіжного театру «КТО». Ця вистава настільки вразила мене, що я відразу ж почала шукати інформацію в інтернеті. Виявилося, що є фільм «Сліпота» за однойменним твором. Уже наступного дня після перегляду спектаклю я купила книжку. У ній оповідається про те, як у місті поширилася епідемія сліпоти. Спочатку сліпих ізолювали, але поступово епідемія вразила всіх жителів. Автор на прикладі сліпоти, як втрати однієї з найважливіших функцій людського організму, розмірковує над тим, що може статися із суспільством, яке втрачає звичні усталені норми й перетворюється на звичайнісінький натовп, який живе інстинктами. Книжка написана досить складно, бо в тексті навіть немає вкраплень прямої мови, а це досить незвично для читання. Та все ж раджу її прочитати — в кінці усвідомлюєш, що треба цінувати кожну мить життя і радіти з того, що маєш.

Джерело: "День"