Чергова річниця з дня народження Степана Бандери, яку ми відзначили 1 січня, стала приводом нової хвилі зацікавлень іменем Провідника ОУН. Додало актуальності націоналістичній риториці знищення пам»ятника Сталіну в Запоріжжі. З одного боку «Свобода» та інші крайньо-праві організації хотіли б, щоб ця акція у свідомості потенційних виборців (Західної України, особливо), асоціювалась саме з їхньою партією, з іншого – відхрещуються, щоб не давати підстав для кримінального переслідування з боку правоохоронних органів.
Якщо поблукати в інтенеті та почитати численні коментарі з цього приводу, а також врахувати оприлюднені напередодні дані «свіжих» соцопитувань, що дають номінальним націоналістам-свободівцям більше 6 % та обіцяють тенденцію подальшого зростання, то видається, що правий, національно-патріотичний спектр електорального поля стає все більш вагомим і ласим шматком. Націоналістична ідеологія в Україні чітко асоціюється з іменем Степана Бандери. Свідченням того, що він зберігає значну популярність у багатьох регіонах України, на мою думку, є ще й те, що чинна влада, поки що, попри судові рішення, та інші формальні приводи не насмілюється зробити останні кроки щодо остаточного позбавлення Бандери звання Героя України. Очевидно, ті дивіденди, які Президент міг би здобути таким чином на Південному сході не обов»язково переважать ті втрати, що неминучими будуть в Галичині та інших західних та центральних землях.
Тож хто, які політсили мають право називатись спадкоємцями заповітів С.Бандери, намагаються стати його послідовниками. Насамперед, звичайно це ВО «Свобода». Демонстрація лідерами цієї партії своєї поваги до ветеранів національно-визвольної боротьби ОУН-УПА, різке опонування як проросійському, так і зорієнтованому на європейські структури зовнішньому курсу, відстоювання пріоритетності етнічно-національної складової самосвідомості громадян, схильність до радикалізму - всі ці риси співпадають із тезами сформульованими Степаном Бандерою у своїй теоретичній спадщині.
Сумнівною є тільки аналогія у підході до вирішенні соціальних питань. Як відомо, теперішня «Свобода» - це колишня СНПУ (Соціал-Національна партія України), тобто соціальні та національні проблеми поєднуються, на їхню думку, саме в такій послідовності, в той час як Степан Бандера всюди і завжди відстоював першість національних імперативів, категорично заперечував використання гасел соціалістичного штибу, навіть якщо б це й давало певні тактичні переваги (наприклад, тимчасове розширення бази підтримки ОУН на теренах Наддніпрянської України). Та в будь-якому разі, "Свобода" Тягнибока, наразі, найперспективніша з націоналістичних українських партій.
З інших більш-менш помітних партій в Україні до про-бандерівських можна віднести такі як НРУ, УНП, УРП «Собор», «За Україну!», КУН, «Українська партія». Використовують бандерівські гасла (в широкому розумінні) вибірково такі політ сили як «Наша Україна», «Фронт змін». Швидше позитивно, аніж негативно (особливо, знову ж на заході України) ставляться до Степана Бандери представники таких партій як РХП, «Батьківщина», «Єдиний Центр», «Громадянська позиція».
Як засудження, так і схвалення Степана Бандери як історичної фігури можна почути від «спікерів» та окремих пересічних депутатів таких партій як Народна, ПР, «УДАР», «Сильна Україна». Є партії, які неодноразово змінюють своє ставлення з цього питання. Наприклад, лідер соціалістів О.Мороз, коли, під час виборчої кампанії 1999р. розраховував схилити на свій бік виборців-галичан відвідував музей С.Бандери в Дублянах, хоч вцілому СПУ швидше опонент лідера націоналістичного руху, аніж прихильник.
Найбільш послідовними «ворогами» Бандери і бандерівців називають себе комуністи. Апологети КПУ так звикли боротись з українським буржуазним націоналізмом (чим вони займались усі радянські роки), що за бандерівські прояви вони видають все підряд: від осуду Голодомору до відстоювання прав української мови. В очах Симоненка і Ко все українське –бандерівське. Не здобувши особливих перемог на фронтах боротьби за соціальні права трудящих, українські (за географічною ознакою, а не за змістом діяльності) комуністи зі всіх сил пнуться , щоб проявити себе як борці-антифашисти, опоненти «бандеризації» України, хоч, насправді, за всі роки НЕЗАЛЕЖНОСТІ, Україна ніколи, по-суті, навіть не наближалась до реалізації уявлень Степана Бандери про оптимальний устрій державного життя українського народу: «Свобідний розвиток, вияв думки і творчости в усіх ділянках, свобода індивідуальної і збірної, організованої діяльности, свобідне існування й діяльність різнородних організацій, зокрема суспільних, професійних об»єднань і політичних партій, рівноправність усіх громадян України, забезпечення кожній одиниці однакового життєвого старту, всебічного розвитку й вияву здібностей, доступу до всіх шкіл і знань – це деякі з багатьох програмових постулатів, що є висновками із основної настанови націоналістичного руху на те, щоб у Самостійній Українській Державі існував лад свободи і справедливости, добробуту й розквіту всіх сил нації, усіх громадян». (Намагання прив»язати Бандеру то тих ліберально-псевдодемократичних керманичів від Руху, Нашої України, БЮТу, які, час від часу урядували в Україні – це або елементарне незнання справжніх переконань Провідника Революційної ОУН, або хворобливі фантазії лівацьких діячів.
Як не дивно, тонка гра на обман довірливих виборців через імітацію «війни з бандерівщиною», ще знаходить відгук у частини електорату: колишніх партноменклатурників, ексспівробітників численних «правоохоронних» органів часів СРСР, колгоспної еліти, червоного директорату, членів їхніх сімей та нащадків. Тішить те, що питома вага таких виборців, що далі, то менша. Є надія, що в наступному Українському парламенті, нарешті, не буде ленінців-сталінців. Їхні останні спроби підігріти інтерес до себе через такі провокації, як пам»ятник Сталіну в Запоріжжі, вже навряд чи допоможуть.
У страху великі очі. Роздута до масштабів загрози міфічна перемога ідей Бандери в Україні, на жаль, якщо й має реальну перспективу, то досить неблизьку. Все залежить від того, чи відбудеться в Україні Національна Революція прогнозована Степаном Бандерою, чи ні.
Степан Бандера писав про три фази Революції. «Перша і друга – це фази боротьби, третя – державного будівництва…У першій фазі проходить процес затяжної прогресуючої підпільної боротьби. В ній іде змагання передусім за душу народніх мас, мобілізація й активізація їх на боці революції, проти большевизму; підриваються позиції большевицької системи і сили большевицького режиму, зростає організована сила революції… Друга фаза, як продовження першої,- це фаза визволення. В ній завершується затяжна визвольна боротьба, всі сили зосереджуються у безпосередній відкритій боротьбі з большевицьким режимом і його силою, в остаточному загальному зриві народу. Третя фаза – будування на місці знищеного СССР незалежних національних держав, забезпечення їхньої незалежности назовні, здійснення ідей і програми визвольної революції в державному і суспільному ладі, у змісті і побудові цілого життя!..»
Ми, очевидно, ще перебуваємо на другій фазі. Чи перейдемо на третю –залежить від свідомості, розуму та самопожертви тих, хто долею випадку винесений на вершину українського політикуму.
Сучасна Україна потребує трьох фронтів подальшого і остаточного наступу Українства, градація тут має бути не географічною, а визначатись інтенсивністю та змістом діяльності. Перша формація – радикали («Тризуб», КУН, УНА-УНСО, «Братство», ОУН в Україні та ін.) мають зосередитись на гучних напівпідпільних акціях, гнітюче впливає на свідомість українських мас відсутність належної реакції на ганебні судові рішення проти Бандери і Шухевича, прилюдне заперечення Голодомору можновладцями, знущання над української освітою міністра –українофоба, вояжі по Україні московських попів, недружні кроки поляків, мадярів, румунів …також потребую різких і резонансних відповідей. Другу формацію мають репрезентувати відносно респектабельні політсили: представлені у парламенті та в місцевій владі окремих регіонів («Свобода», «За Україну!», «УНП, НРУ, УРП «Собор», «Українська партія»…), які мають домагатись просування національних ідей легальними засобами, але не втрачати при цьому монолітність та єдність, координувати свою діяльність, сформувати передовий загін для участі у парламентських виборах, працювати, здебільшого всередині країни. Третя формація – більш широке угрупування, яке має об»єднати всіх, хто підтримує, або хоча б спокійно сприймає націоналістичні (у значенні –дієвого патріотизму) ідеї, сюди мали б увійти націонал-демократи, консервативні та ліберальні за суттю партії, членство та прихильники яких охоплюють переважну частину громадянства України. Цей блок не повинен втрачати жодної можливості залучити на українську сторону якомога більше послідовників, навіть, якщо вони підтримують не всі бандерівські постулати. Репрезентанти цього широкого проукраїнського об»єднання мають максимум свої зусиль спрямовувати на сектор зовнішніх відносин.
Така консолідація всіх патріотичних сил дала б можливість повністю звільнити українську землю від комуно-більшовицьких анахронізмів, наприклад, таких як КПУ і перейти нарешті до будування проголошеної Бандерою УССД. Провідник ОУН писав: «В сучасній українській політичній дійсності, за теперішнього нашого стану, таки справді не може бути забагато сил, забагато виконаної праці: одного й другого ще треба й треба. Є місце й праця для всіх сил, різні завдання в різних напрямках так, що всі чинники напевно зможуть внести свої позитивні вартості і вклад. Треба тільки одного: щоб усі дбали набамперед про добро України, української справи, а потім про своє партійне добро; щоб усі хотіли справді боротися чи позитивно працювати для спільної справи та щоб усі шукали свого власного місця праці, відповідно до своїх спроможностей, а не намагалися підшиватися під інших та користуватися здобутками інших».
Ці слова як ніколи актуальні в Україні 2011 року.
Автор: Тарас Федорів |
0
3
