У вінок пам’яті Борису Олійнику

Колектив Шевченківського національного заповідника в Каневі разом з українським суспільством глибоко сумує з приводу cмерті Бориса Олійника – поета і громадського діяча, Героя України, голови Українського фонду культури, академіка Української екологічної академії наук, шевченківського лауреата і колишнього голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, висловлює співчуття його рідним та близьким.

Борис Ілліч завжди цікавився розвитком Шевченківського національного заповідника у гармонійному поєднанні з самим Каневом, дієво допомагав у вирішенні нагальних проблем. Він, по суті, зупинив будівництво промвузла у Каневі, що загрожувало усипальниці Тараса Шевченка, опублікувавши в 1988 році статтю «Чи відають, що творять?» на захист Тарасової гори та довкілля, яку підтримала не лише Україна. У 1995 році Борису Іллічу присвоєно звання «Почесний громадянин Канева». Вічна і світла йому пам’ять!

І вже з вічності долинають рядки його поезій, присвячених нашому місту, Тарасу Шевченку:

Коли повернуся до вас вже одягнутий в камінь,

Я камінь зніму із душі і квадратних рамен

І стану легкий, мов хмарина, в дорозі на Канів,

І ввіллється в душу, як в чашу, козацький ромен.

І стануть нікчемними виляски «слава!» «неслава!»,

Порожній двобій язиків ні про що і про все,

Коли я побачу, як сонце голубить отави

І мудрий мурах обережно личину несе...

Пощо тоді, хлопці, карарський заманливий мармур,

І золото Креза, укупі з хвалою хула,

Я все віддаю за одне недоспіване «Мамо!..»  ,

За те, що долоню мою освятила бджола.

Пощо тоді слів перелітних, лукавих пороша,

Холодні обійми майстрів залаштункових справ?

Я все віддаю за хустину у синій горошок

З далекої пісні про ту, що любив та не взяв.

Я все вам прощу, побратими і недруги вчені.

Хай доля врожайного вам подарує дощу.

Але не прощу і пилинки на образ Шевченка,

І зламану гілку калини повік не прощу.

Тоді я прийду на відплату, одягнутий в камінь,

І рухом гранітним змету крамарів і сутяг,

І хай мене судить по  правді і совісті Канів –

Єдино верховний мій і повноважний суддя!

                                                                       2003 р.

Ворота в Канів

Не як монарх, що в ницім покаянні

В Каноссу повз дорогою раба, -

Іду, розкутий, у престольний Канів

Позбутися холопського горба.

Пора стоїть рахманна і погідна.

Тарас, урівень з сонцем, на скалі,

Возносить у мені козацьку гідність

Господаря праотчої землі.

Ще манить звичка – впасти на коліна.

А він гримить, немов пророк Ілля:

«Учись ходить, нарешті, як людина,

Бо це ж таки одвік твоя земля!»

І я встаю, толочений віками,

Але не вбитий в корені мечем!

І відчиня мені ворота в Канів

Тарас державним золотим ключем.

                                               1996 р.