За версією одного дослідника, Тарас Шевченко востаннє заручився за... десять днів до смерті.
Але не всі з цим згодні!
Ми опублікували інтерпретовану точку зору дослідника минулого тижня. І - шквал емоцій та дзвінків: невже? а хіба? а це правда? заручини? весілля? чому таємне?
Отже, якщо інтерес до теми не вщухає, давайте все конкретизуємо.
“Хоч і панночка по крові, але вихована в кріпацькій родині” — саме так начебто останню наречену Тараса Шевченка описує петербурзький дослідник та українець за походженням Олег Вареник. До речі, саме він стверджує, що зробив “сенсаційне відкриття” про маловідомі заручини Шевченка, які викликають безліч дискусій і досі. Дослідник стверджує, що йдеться про останню наречену, яку Шевченко начебто старанно від усіх приховував, мовляв — не йняв більше нікому віри. І це — Анна Шарикова (справжнє прізвище — Ренні), з якою поет познайомився буцім майже одразу після невдалих заручин із відомою Ликерою Полусмак. У своїх листах Анна називає себе нареченою Тараса Шевченка, завзято бореться за його письменну спадщину та відстоює свої права на неї. Однак, окрім цього, більше свідчень про передсмертні заручини поета немає.
То хто ж ця таємнича Анна Шарикова (Ренні)? Чи справді Шевченко після Ликери мав намір одружуватися ще раз? Кому присвячений його останній вірш? Та як усе-таки поет провів останні дні свого життя? Це з’ясуємо безпосередньо в Олега Вареника, петербурзького шевченкознавця, Олександра Вороня, кандидата філологічних наук, завідувача відділу шевченкознавства НАН України, та Григорія Грабовича, професора Гарвардського університету (США).
— То що ж це за документ, що дозволяє нам говорити про останні заручини Тараса Шевченка?
О. Вареник:
— Це не один документ, а 22 (!) документи з різних російських архівів, які стосуються Анни Шарикової (Ренні). У них жінка домагалася повернення рукописів Т.Г. Шевченка, які були їй передані як придане, а потім обманом відібрані. Зокрема, в одному з них, який датований 9 вересня 1886 року, йдеться про наступне: “Малоросійським письменником Тарасом Шевченком був подарований мені його рукопис для додання, як його нареченій. Вище зазначений рукопис викрадено в мене тридцять років тому за сформованими обставинами, і я підозрювала, що рукопис мій згорів. Але рукопис присвоїли особи, які не мають на це жодного права...”
— То хто ж ця Анна Шарікова?
О. Вареник:
— Батько Анни (не названий Іван Шариков), а Ігор Романович Ренні (1815 — 1855), син генерала Романа Ігоровича Ренні. Портрет генерала Р.І. Ренні зберігається в Ермітажі, серед героїв славнозвісної війни росіян із французами 1812 року. А надгробний пам’ятник батька, Ігоря Ренні, напівзруйнований, вдалося відшукати в монастирі під Лугою, у Ленінградській області. Матір Анни ще не вдалося визначити. Вона після пологів померла. Анна про неї писала: “...Заміжня жінка зі середнього кола, яка ховалася від переслідування свого чоловіка й таємно жила в свого спокусника”.
Отож, Анна — православна дворянка, але виховувалася в родині селянина Івана Шарикова, за яку він отримав відпускну від свого поміщика Ігоря Ренні. У Ганнусі справді відчувалася дворянська кров, так що анітрохи не боячись, вона зверталася зі своїми клопотаннями до вищих інстанцій і спокійно ходила на прийом до самих міністрів. Це було саме те, про що мріяв Шевченко — за вихованням кріпачка, а по крові — волелюбна дворянка.
— То як же Шевченко познайомився з нею?
О. Вареник:
— За моєю версією, Шевченко познайомився з Ганнусею в листопаді 1860 року. Її названий батько Іван Шариков (кріпак поміщика Ренні, який отримав за виховання Ганнусі грамоту про звільнення з кріпацтва) привіз у листопаді 1860 року Ганнусю в Петербург з Луги. Шариков розповів Шевченкові, що відпускну від поміщика він отримав за виховання своєї прийомної доньки Анни. Мати Анни померла ще при її народженні. Шевченка ця історія дуже вразила. Так і познайомилися. Спершу Анна приходила до Тараса в Академію мистецтв. Але як тільки хтось зі знайомих приходив до Тараса в гості, то він швидко випроваджував Анну, ні з ким не знайомлячи.
— Тобто заручини таки були?
О. Вареник:
— За моїми підрахунками, таємні заручини відбулися 15 лютого 1861 року. Саме в цей день Шевченко купив золотий годинник до свого весільного фрака. Придане було готове, бо залишилося ще від Ликери. Також він написав у цей день свій останній вірш, який присвятив Анні та намалював її портрет, який від усіх приховував. Шевченко планував з новою нареченою переїхати в Україну, навіть купив там землю і хотів побудувати дім. Однак не склалося — через десять днів Шевченко помер.
— Що ж трапилося з Анною опісля?
О. Вареник:
— На похороні в Шевченка її не було. Але опісля смерті поета вона заміж не виходила, а на всіх листах підписувалася — “дівчина” (“девица”). У війну 1877 — 1878 років Анна служила сестрою-жалібницею. Після зникнення шевченкових творів, зверталася до різних інстанцій. Однак тема Шевченка та його творчості в той час була під табу, тому й потрібно було позбутися небажаної людини, яка ще й вимагала ті вірші повернути. Спершу Анну оголосили божевільною, а потім відправили під нагляд до Свято-духівського Новгородського монастиря. Там Анна пробула до своєї смерті 1920 року.
- Але ж ходять чутки, що опісля Ликери Полусмак Шевченко замкнувся в собі й зненавидів жінок...
О. Воронь:
— Як відомо, Шевченко розірвав стосунки з Ликерою між 6 і 13 вересня 1860 року й справді тяжко переживав крах своїх надій на одруження. Існують різні версії того, що стало приводом для розриву, але ініціатором, безперечно, був Шевченко (усі знайомі справді намагалися застерегти митця від необдуманого кроку, інформуючи про сумнівні моральні якості Ликери).
Про глибину й болісність психологічної травми свідчать такі факти: 14 вересня Шевченко написав вірш “Барвінок цвів і зеленів...” із присвятою “Н.Я. Макарову”. 27 вересня написав вірш “Л.” (“Поставлю хату і кімнату...”), повідомив Варфоломія Шевченка про розрив у листі від 5 жовтня, 31 жовтня у записці до Миколи Макарова писав: “Чи ви бачили Ликерю? Чи сказали їй, щоб вона вернула мою мізерію до ниточки. Як сказали їй, то ще й додайте, щоб вона в тиждень заробила 4 карбованці] и от своего имени послала в Чернигов на имя Романа Дмитриевича Тризни с надписью “в пользу Черниговской воскресной школы”. Цією ціною окупить вона і свою, і мою погану славу”. 5 листопада до нього ж: “Чотири карбованці пошліть от имени неизвестного в Чернигов. А те, що осталося у Ликери, спаліть, та й годі!”
Враховуючи переживання Шевченка в листопаді 1860 р., важко уявити, щоб у грудні-січні він встиг познайомитися з іншою дівчиною, вирішив одружитися, а 15 лютого — за 10 днів до смерті — заручився з нею. В останні тижні життя Шевченко почувався вкрай погано. Серцева недостатність ускладнилася серйозною застудою. 22 січня 1861 року поет скаржився: “Погано я зострів оцей новий поганий рік: другий тиждень не вихожу з хати — чхаю та кашляю”. Лише трохи йому полегшало в лютому, але ненадовго. Саме 14 — 15 лютого 1861 року написано останній вірш “Чи не покинуть нам, небого...”, у якому виразно відбилося усвідомлення близької смерті.
— То кому таки присвячений останній вірш Шевченка?
О. Воронь:
— Що б там не говорили, але погодьтеся, таки дивно присвячувати такі рядки дівчині:
“Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать,
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать”.
Чи можна уявити, що Шевченко дозволив би собі запрошувати кохану жінку в “супутниці” “в далеку дорогу” “на той світ”? Аж ніяк!
— А як щодо викрадених рукописів, які Анна просить повернути?
О. Воронь:
— З наведеної інформації, своєрідно дозованої у статті Вареника, випливає що крім слів
А. Шарикової, жодних інших доказів на користь її тверджень немає. На неадекватність поведінки Шарикової вказує її вибір адресатів звернень у пошуках нібито вкраденого архіву. Та й до того ж вона пише, що то рукописи, пов’язані з реформою... Про яку ж реформу міг писати Шевченко, якщо на момент її проголошення (скасування кріпацтва), Шевченка вже не було серед живих?
— То як же бути з цією гіпотезою?
Г. Грабович:
— Як на мене, це все абсолютна ілюзія з нахапаними фактами та непереконливими аргументами. Скоріш це є фікцією, аніж правдою. Олександр Боронь у своїх статтях це вміло відстоював, і я повністю з ним солідарний. А останній твір — це ще один Шевченків заповіт, і він, як звикло, таки звертається до Музи, а не до молодої дівчини, начебто нареченої. Такі необдумані вчинки не були притаманні Шевченкові, особливо в той час, коли він був важко хворим. Та й не доведено, чи він справді був знайомий з Шариковими.
Але це не дивно, що з’являються такі гіпотези, адже шевченкознавство фактично зараз стоїть на місці та в деяких аспектах себе вичерпало. Люди потребують сенсації, а відтак і вдаються до спекуляцій. Шевченкову біографію потрібно досліджувати, але ні в якому разі не спотворювати її та не створювати (фікцій.
Джерело: Газета "ЕКСПРЕС" 16 — 23 БЕРЕЗНЯ 2017 РОКУ |