Кобзар із Тарасової гори

Уже понад двадцять років на Тарасовій (Чернечій) горі у Каневі, біля місця останнього спокою видатного українського поета та письменника Тараса Шевченка, можна побачити і послухати пісні у виконанні бандуриста Володимира Горбатюка. Цей співець — заслужений діяч мистецтв, перший голова та засновник Національної спілки кобзарів. До «Тарасових днів» Володимир Григорович ексклюзивно розповів «Вістям», чому Кобзаря поховано не за заповітом та як сьогодні українці розуміють Тарасове слово.

ШЛЯХ ДО ПРОРОКА

— Володимире Григоровичу, ким для Вас є Тарас Шевченко: душею українського народу, генієм, пророком?

— Так, передусім він — український Пророк, який понад усе любив рідну землю. Почитайте Шевченка, який писав кілька століть тому, й порівняйте із сьогоденням — немов про наші часи написано. У Тараса Григоровича немає неактуального або лише особистого. А скільки у його віршах любові та відданості Україні: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю!» Отака в серці та душі поета жила любов до Батьківщини.

— У теплу пору року Вас мало не щодня можна побачити із бандурою на Чернечій могилі. Як доля привела сюди?

— До мене там співав Олекса Чуприна. Коли ж він тяжко захворів, директор Шевченків­ського заповідника запропонував це робити мені. Я спочатку відмовився, бо сподівався, що Олекса одужає. Тож лише коли кобзар помер у травні 1994 року, я почав виступати біля могили Шевченка. Переїхав до Канева, побудував собі хатку на сусідній горі, прямо в лісі, й там жив. Та згодом один побратим мене запросив у Рівне — створити капелу бандурис­тів. Так я переїхав у це місто. Проте, коли тепло, часто приїжджаю до Канева, співаю на Тарасовій могилі.

— Школу кобзарства вдалося створити?

— Так, відкрив класи художньо-­естетичного напрямку «Кобзарство» у НВК «Рівненський обласний ліцей-інтернат», створив взірцеву капелу хлопчиків-бандурис­тів «Нащадки». От тільки за часів влади Януковича керівництво закладу мене (одного з-поміж більш ніж 80 членів учительського колективу) звільнило — так би мовити для «оптимізації» …

— Як Вам нині співається біля Тараса Шевченка? Знаю, що виконуєте чимало дум на слова нашого Пророка, навіть диск записали «Пісні з Чернечої гори».

— Це зовсім інше, ніж виступати для аудиторії, яка при­йшла послухати саме бандуриста. На жаль, не всі, хто підіймається на Чернечу гору, розуміють, що то за місце. Хтось у музей поспішає, хтось — у крамничку щось купити на згадку чи просто сфотографуватися… Тож я, так би мовити, більше виконую пісні для Тараса Шевченка. Але зустрічаються й уважні слухачі, одначе сьогодні їх небагато.

«МОДНА» ­ЕКСКУРСІЯ

— Тож Тараса Григоровича, його творчість сучасні українці розуміють по-іншому, ніж, наприклад, 100 років тому?

— Одиниці розуміють Тарасове слово, добре знають його творчість, читають «Кобзар». Молодь переважно вчить тільки те, що у школі примусили, — кілька віршів. Та й то знають їх більш-менш. Раніше ж усе було по-іншому. Моя бабуся розповідала, як люди часто збиралися у простій сільській хаті й читали Шевченкового «Кобзаря». Хто вміє читати — читав, решта — уважно слухали. Бабуся не закінчила церковно-приходську школу (треба було доглядати за маленьким братиком), тому була малограмотною. Але Шевченка вона знала напам’ять! Ось як його сприймали раніше українці. Для мене поет був змалечку чимось великим, органічним, ніби його слово проросло в мені.

— Чому сьогодні люди так неуважно ставляться до Тарасового слова?

— Нині поїхати у Канів модно, туди часто возять школярів. Та прикро, коли деякі вчителі самі не знають, куди привезли малечу.

От вам випадок: приїхало чимало дітей, вийшли з автобуса та побігли сходами. Учителька «пихтить» позаду. Малеча вилітає на могилу, починає кричати, кривлятися… Що мені лишається? Припиняю грати, кладу бандуру й заспокоюю усіх. Тут учителька підходить, запитую в неї: «Куди Ви привезли дітей?». Відповідає: «В музей». — «А ото що за могила?» — знову запитую. — «Пам`ятник». — «А під пам’ятником що?» — «Курган какой-то»… От і все! Вона привезла дітей у Канів, але що сама знає про Шевченка, чи поважає його?

— Часто приїздять іноземці?

— Зараз мало. Поки ходили теп­лоходи до Канева — чимало туристів приїздило, великі групи. Бувало й по три судна стояли. Їхали люди з усього світу: Нової Зеландії, Куби…

ЗАПОВІТ НЕ ВИКОНАЛИ

— Деякі на­уковці вважають, що Шевченка поховали не за заповітом…

— Я про це не один рік говорю. Треба читати «Заповіт» уважно: поховати він заповідав себе «на могилі» — а не на горі, не на кручі! Могила ж — так називаються серед степу скіфські, козацькі кургани… Далі: «Серед степу широкого» — а не у лісі! Щоби було видно й чути, як реве Ревучий. Ревучий — це поріг на Дніпрі, на Дніпропетровщині. Але, не зважаючи на це, заповіт Шевченка виконали. Він пізніше написав: «Дай же, Боже, коли-небудь, хоч на старість, стати на тих горах окрадених у маленькій хаті, хоча серце замучене, поточене горем, принести і положити на Дніпрових горах». Оце, гадаю, його останній заповіт. І нащадки це виконали.

СТОРІНКИ БІОГРАФІЇ:

ВОЛОДИМИР ГОРБАТЮК — український бандурист, заслужений діяч мистецтв України.
1951- народився у с. Добровеличківка, Кіровоградської області.
1974-1978 — навчався у Кіровоградському музичному училищі на хормейстерському відділі.
1978-1981 — директор музичної школи в Компаніївці Кіровоградської області.
1987 — почав освоювати бандуру, працював учителем музики в с. Стрітівка Кагарлицького району на Київщині, де на базі 8-річної школи в 1989 — створив Кобзарську школу (тепер Вища педагогічна школа кобзарського мистецтва).
1994 — створив і очолив Національну спілку кобзарів. Почав співати на Чернечій горі в Каневі.
2006 — відкрив класи художньо-естетичного напрямку «Кобзарство» в НВК «Рівненський обласний ліцей-інтернат», тут же створив капелу хлопчиків бандуристів «Нащадки».

АНФІСА БУКРЕЄВА, ФОТО З АРХІВУ ВОЛОДИМИРА ГОРБАТЮКА

Джерело: Вісті Придніпров'я