Справжні батьки

Уперше за чотири роки кількість сиріт в області зменшилася удвічі Майже 60 родин-усиновлювачів зараз стоять на черзі, аби узяти в сім’ю немовля
Проте й нині ще 616 діток перебувають у державних закладах, чекаючи, доки їх знайдуть «справжні» турботливі батьки
Із черкащанкою Наталею знайомимося на заході для прийомних батьків. Жінка зізнається: мати велику родину мріяла ще з дитинства, і нині в її сім’ї зріє рішення усиновити або ж узяти на виховання дитину.

– Річ у тім, що власних діток у нас із чоловіком ще немає – на все воля Божа, – переконана Наталя. – Натомість трапилося так, що ідея узяти дитинку виникла в нас практично синхронно. Я запропонувала, а чоловік відповів, мовляв, і сам про це думав. Нині готуємося самі й міркуємо, як підготувати наших батьків. Адже вони про таке рішення ще не знають…
За словами начальника служби у справах дітей Черкаської облдержадміністрації Тетяни Прітченко, нині в області більше 2700 дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування.
– Однак у державних закладах перебуває 616 діток. Інші або усиновлені, або ж виховуються в прийомних сім’ях, будинках сімейного типу, – констатує Тетяна Федорівна.
Торік в області було усиновлено 99 дітей. Нині ще майже 60 усиновлювачів стоять у черзі, аби узяти в сім’ю крихітку.
– В основному потенційні батьки прагнуть забрати в родину немовля. Натомість усиновлювати чи брати на виховання дітей від 10 років зазвичай побоюються. Хоча кожна дитина чекає, що за нею ось-ось приїдуть «справжні» турботливі батьки, – переконана Тетяна Прітченко.
Голова Черкаського обласного відділення Дитячого фонду України Алла Бучковська стверджує, що старших діток частіше забирають саме до прийомних сімей або ж до будинків сімейного типу.
– Звісно, батькам нелегко наважитися на такий крок, адже ці діти, як правило, за свій юний вік пережили багато чого. Часто вони проживали в геть непридатних умовах і не могли розраховувати навіть на крихту уваги… Дещо відштовхує і бюрократична тяганина, можливі психологічні проблеми. Але усі ці страхи зникають, коли влаштовуємо для потенційних батьків зустріч із вже щасливими родинами, котрі знайшли «свою» дитинку, – каже Алла Бучковська. – Відтак, наразі в області створено без малого сотню прийомних сімей та 22 дитячі будинки сімейного типу.
Якщо у 2006 році на Черкащині щодня сиротіло в середньому дві дитини, то нині сиріт удвічі менше.
Досягти цього, за словами Тетяни Прітченко, вдалося зокрема завдяки роботі з неблагополучними сім’ями. Фахівець переконана: позбавлення батьківських прав – це насамперед трагедія дитини.



За право виховувати дитину прийомній родині Святеликів із Канева довелося пройти через 20 судів, погрози батьків-самозванців та навіть голодування

– Нині в нашій родині четверо прийомних діток. Усі – спортсмени, – не без гордості повідомляє Тетяна Святелик, доки діти в’ються навколо. – Найстаршому, Сергійкові, шістнадцять. Зараз він навчається в училищі й входить до збірної області зі дзюдо. А його рідний братик Ігор у свої 12 зайняв третє місце на Кубку світу з карате. Неабиякі спортивні досягнення й у Ірочки – у жовтні вона виборола друге місце на чемпіонаті України з фітнесу…
– Спартак теж у нас спершу займався дзюдо. Але потім зламав руку. Тож після лікування вирішили обрати для нього більш спокійне заняття – бальні танці. І, до речі, в сина досить непогано виходить. А ще на малювання хочемо віддати, оскільки це напевне що його улюблене заняття, – додає прийомний тато Володимир Святелик. – Що Спартаку дається важко, то це математика. З нею справляємося всією родиною.
Пані Тетяна розповідає, що часто оточення не вірить, що їхні діти – прийомні.
– Ігор дуже ласкавий, завжди підійде, пожаліє, так само як й Ірочка. Кажуть, що вони навіть схожі на мене. Натомість Спартак – справжній непосида, – сміється мама.


Дитину вирішили взяти, побачивши по телебаченню соціальну рекламу

Святелики зізнаються, що, маючи двох власних дітей, а нині ще й онука, ніколи б не подумали, що наважаться узяти на себе відповідальність ще й за прийомних малюків.
– Однак діти роз’їхалися. У сина вже була власна родина. А донька вступила до столичного ВНЗ. Ми ж з дружиною лишилися удвох у трикімнатній квартирі, – пояснює Володимир Іванович.
Саме в той час по телебаченню запустили новий соціальний проект.
– Кілька днів поспіль спостерігали за сюжетами про діток, яким потрібна родина, – пригадує чоловік. – І ось одного разу, повернувшись додому з роботи, помітив якийсь таємничий погляд дружини. Коли ж увечері увімкнули телевізор, по одному з каналів знову транслювали цей проект. Саме показували дівчинку Катюшу, котра шукала маму й тата. Дитина так завзято читала віршики, що залишитися байдужим було просто неможливо. Звісно, що на слова дружини, мовляв, може, заберемо дівча до себе, нічого іншого, окрім «давай», відповісти не міг.
Пані Тетяна зізнається, що дуже переживала й не спала всю ніч перед поїздкою до притулку.
– Чесно кажучи, боялася, що не виправдаємо надій дитини, – з усмішкою каже жінка.
Але все сталося якнайкраще: Катя одразу пішла на контакт із подружжям.
– Вона до нас поставилася як до рідних, одразу почала називати мамою й татом, – пригадує Володимир Іванович. – Але нам потрібно було пройти навчання, отримати сертифікат. А курси почалися лише через кілька місяців після зустрічі. Увесь цей час спілкувалися із Катею по телефону – дівчинка не могла дочекатися, коли заберемо її до себе.
До здійснення мрії лишався єдиний крок – отримати документи.
– Аж тут дзвінок з притулку й повідомлення, що Катрусю усиновили люди з Кіровоградщини, – зітхає чоловік. – Звісно, це був шок, дружина з донькою довго переживали, плакали. Але чим ми могли зарадити ситуації? За законом, статус усиновлення вищий прийомної родини.

«Тьотю, а чому не питаєте, як мене звати?»

Минув певний час, і родина знову наважилася взяти дитину.
– Пам’ятаю, саме готувалися до мого дня народження, що припадає на 8 лютого. Аж тут на очі трапилася одна з дитячих анкет, які нам прислали з Катрусиного дитячого будинку. В одного з хлопчиків – Миколки, цього дня також були іменини. Подумали, що, може, це доля, і поїхали знайомитися з дитям, – пригадує Володимир Святелик.
Проте вийшла кумедна ситуація. Річ у тім, що малюків з дитячого будинку двічі на рік відправляли до Іспанії. Там вони мали змогу познайомитися з потенційними батьками та відпочити.
– Миколка був за кордоном і одразу заявив, що хоче жити тільки там… Ми вже геть розгубилися, коли згадали один момент. Дружина саме знайомилася із дітьми, розпитувала як кого звати, скільки років. І в цей час до неї підійшов хлопчик ромської національності Спартак зі словами: «Тьотю, а чому ви не питаєте, як мене звати?».
Порадившись, подружжя вирішило познайомитися із цікавим непосидою ближче.
– На той час йому було лише п’ять, проте й він заявив, що хоче до Іспанії. Ми схитрували й таки спокусили Спартака… велосипедом, – сміється пан Володимир.
– Купили одразу, як і обіцяли, а нині в нього їх уже два, – додає прийомна мама.
Подружжя пригадує, як у подарованому календарі Спартак закреслював числа до дати, коли його мали забрати з притулку.
– До дитячого будинку Спартак потрапив зі Сміли. Кримінальна міліція натрапила на хлопчика в непридатній до життя хаті, де не було ні опалення, ні електрики. Документів у дитини також не було жодних, не знайшли і батьків, – пригадує, як зав’язувалася та складна справа, Володимир Іванович. – Натомість у малюка був цілий букет хвороб: стрептодермія, короста, воші… Пізніше дізнався, що хлоп’я жило з бабусею, і та, не вагаючись, дозволила його забрати.


Іринка як зіницю ока берегла єдиний у своєму житті подарунок – іграшковий чобіток


Минуло ледь більше року, коли в родині Святеликів знову відбулося поповнення.
– Узяти в сім’ю рідних братика та сестричку, Іринку та Ігоря, нам, до речі, підказав Спартак. Цього разу вже він уздрів по телевізору соціальну рекламу. Одразу кинувся до нас: «Тату, мамо, такі гарні дітки, заберімо до себе і їх!», – сміється Володимир Іванович. – Ми, звісно, задумалися… І вже невдовзі вирушили до Дніпропетровська за малими.
Святеликів чекала несподіванка – виявилося, що з Іринкою та Ігорем у притулку перебуває і їхній старший брат, Сергійко.
– Чесно кажучи, не були готові взяти до себе одразу трьох діток, – зізнається канівчанин. – Приїхали додому ні з чим, а Спартак уже зустрічає на порозі, мовляв, де діти! Словом, тиждень ходили з дружиною самі не свої і зрештою таки зважилися. Аби ж у квартирі вистачило місця, позбулися піаніно.
Володимир Іванович стверджує, що Сергійко, Ігор та Іринка адаптувалися дуже швидко.
– Хоча ми чекали всього, адже цим дітям, незважаючи на юний вік, довелося багато чого пережити. У Іринки, наприклад, ніколи не було справжнього дня народження, і вона як зіницю ока берегла єдиний у своєму житті подарунок від братика – іграшковий чобіток, – пояснює чоловік. – Узагалі, вони виявилися найстаршими в багатодітній родині. Невдовзі після того, як переїхали до нас, їхні мама та бабуся загинули під колесами автомобіля. І сиротами лишилося ще троє малюків.
Той період виявився для Сергія, Ігоря та Іринки надзвичайно важким.
– Звісно, діти дуже побивалися – постійно плакали й просили забрати до себе ще й найменшеньких, – пригадує Володимир Святелик. – Зрештою, заради них ми з дружиною були готові на це… Однак отримали відмову, оскільки житлова площа трикімнатної квартири вже не дозволяла вмістити ще трьох малюків. Втішає лише те, що діти надовго в притулку не затрималися й нині також живуть у сім’ях.

Батьки Спартака виявилися… самозванцями

На запитання, хто ж серед дітей улюбленець у родині, подружжя Святеликів відповідає одностайно.
– Ми однаково любимо всіх, – каже пані Тетяна. – Більше того, малих обожнюють і наші рідні діти. А бачили б ви, що починається у квартирі, коли онука привозять на гостину! Малеча ні на крок не відходить від свого шестирічного «племінника». Для нього дітям не шкода ні іграшок, ні книжок…
– Проте, звісно, усю душу ми вклали в Спартака. Зрештою, за нього боролися два роки й пройшли через 20 судів. Це був найтяжчий період, – зізнається Володимир Іванович.
Власне, Спартак у прийомній родині прожив лише рік, коли неочікувано дали про себе знати… його батьки.
– Із Вінницької області приїхала родина ромів. Вони звернулися до соціальних служб та заявили, що є рідними батьками Спартака й хочуть повернути його, – пригадує канівчанин. – Якимось чином роми отримали копії документів на дитину й подалися до Жмеринського суду.
Практично одразу у Святеликів закрався сумнів, чи справді роми, Галина і Павло, – справжні батьки Спартака.
– Спершу Галина розмовляла з хлопчиком по телефону. І вже тоді стало зрозуміло: багато в чому історія не сходиться. Від сина знали, що його мамою була Рада – молода струнка дівчина. Натомість на зустріч приїхала жінка 42 років огрядного вигляду, – пригадує Володимир Іванович. – Звісно, віддати дитину чужим людям не могли.
Наступні два роки Святелики згадуватимуть як найстрашніші в житті, адже в боротьбі за дитину роми пускали в дію усі можливі методи: погрози, підкуп і навіть намагалися викрасти Спартака…

Продовження історії читайте незабаром

Неля РАІНА, фото Світлани ЛАЗОРЕНКО

НОВА ДОБА