На Канівщині руйнується палеолітичний пам’ятник, якому близько 15 тисяч років

Культурний шар

- Поспішати не потрібно - копаємо потихеньку, - я отримую перший в житті інструктаж з техніки археологічних розкопок.

Мій наставник, Мишко - майбутній магістр археології з Києво-Могилянської академії. Крім нього, у цей день на розкопках працюють до десяти чоловік - студенти і недавні випускники КНУ ім. Шевченко і Могилянки, а також Айріс - студентка зі Швейцарії. Іноземці тут не рідкість, але про це пізніше.

Тут потрібно пояснити, що означає "копати" з точки зору сучасної археології. Якщо подивитися на глиняну стіну котловану, в якій ми сидимо, то на глибині близько трьох метрів можна побачити більш темний прошарок ґрунту завширшки не більше долоні. Це і є культурний шар, який "копають" археологи. Для цього потрібна загострена дерев'яна паличка (уявіть звичайний шампур для шашлику), щоб відгортати верхній шар грунту, і щітка, щоб його обережно прибирати в відро.

Якщо не порушувати інструкції, за годину роботи такими інструментами з квадратного метра вдається зішкребти не більш декількох дещиць породи - так, щоб кожна кісточка, кожен уламок кременя або черепашка залишилися лежати на тому місці, де вони були останні 15 тис. років. Потім, за допомогою спеціального приладу - лазерного теодоліта, археологи вимірюють точні координати всіх цих кісточок і осколків, заносять їх у спеціальну базу і наносять на план.

Тільки потім всі знахідки збирають і знімають наступні міліметри породи, щоб дістатися до старіших шарів. Далі все повторюється, поки культурний шар не змінить порожня порода. Якщо шар багатий, один квадратний метр можна розкопувати до п'яти років.

- Будь-які розкопки призводять до руйнування унікального культурного шару, - пояснює археолог з Київського національного університету імені Шевченка Павло Шидловський.

Він почав працювати в Межирічі ще в 2003 році, навідуючись у гості до свого вчителя Дмитра Нужного, який очолював тоді експедицію. А в 2009-му сам став її керівником.

- Тому єдиний спосіб передати максимум інформації майбутнім дослідникам, це гранично точно фіксувати всі дані про знахідки. За результатами розкопок ми створюємо звіти і здаємо їх в архіви. А через 100 років інший учений зі своєю теорією зможе скористатися цією базою і, можливо, зрозуміти щось, чого не змогли зрозуміти ми, - каже науковець.

Увечері Мишко окремо промиє грунт, знятий з кожного "квадрата", - навіть найдрібніший камінчик або кісточка може стати частиною мозаїки, яка б показала, яким було життя 15 тис. Років тому.

Сто років розкопок

Межиріцьку стоянку відкрили в 1965 році, як це найчастіше буває - випадково. Місцеві жителі копали льох і наштовхнулись на кістки мамонта. У наступні роки археологи під керівництвом академіка Івана Підоплічко виявили залишки трьох жител. Реконструкцію самого першого, виконану Підоплічко, можна побачити в Національному науково-природничому музеї у Києві.

Про деталі реконструкції вчені сперечаються до цих пір. Але всі сходяться на тому, що це був каркас з дерев'яних жердин, обтягнутий шкірами (звичайно, не мамонтовими - вони дуже товсті, і їх неможливо вичинить), зверху придавленими кістками мамонта. У той час клімат в Середньому Подніпров'ї був більш суворим, ніж зараз, і місцевість більше нагадувала тундру. Дерев було мало, і як основний будівельний матеріал вони не годилися. Замість нього використовували кістки і бивні мамонта. У якості пального для вогнища також використовували кістки мамонта, а його м'ясо служило їжею.

У світі відомі й інші стоянки часів палеоліту. У Чехії, наприклад, є такі стоянки, як Пршедмості або Дольні-Вестоніце. Вони старші Межиріцької і унікальні тим, що там знайдені людські поховання - людей ховали під лопатками мамонта прямо на території стоянки або навіть всередині житла. У конструкції самих жител кістки мамонта теж використовувалися, але не так активно, як в Межирічі. Іншими словами, ці стоянки дуже цікаві, але вони розповідають про іншу культуру і іншу епоху. Зменшити значення Межиріцької стоянки вони не можуть.

У самій Україні теж є відомі стоянки з хатинами з мамонтових кісток епохи палеоліту. Одна з них - Мезинська стоянка в Чернігівській області. Реконструкцію знайденого тут житла, до речі, теж можна побачити в тому самому музеї, де виставляється хатина з Межиріча. Ще одна стоянка - в селі Добранічівка Яготинського району Київської області. Ці стоянки схожі на Межиріцьку, але одна обставина робить унікальною саме її.

- Дослідження Мезина і Добранічівка завершилося в ХХ столітті, - пояснює Павло Шидловський. - Тобто культурний шар вибраний і знищений, а це значить, що застосувати сучасні методи там вже неможливо. У той же час Межиріч все ще досліджується на сучасному рівні. Це означає, що ми можемо "бомбардувати" об'єкт з різних точок зору, використовуючи найсучасніші методики та технології.

Вчені з Бельгії, Німеччини і Франції щороку приїжджають в Межиріч, щоб вивчати незайманий культурний шар, по якому колись топталися мисливці на мамонтів. Павло Шидловський стверджує, що цю стоянку можна копати ще 50 років і сучасні методики дозволять "вичавлювати" з неї все більше і більше наукової інформації.

Впорядкувати космос

У 1976 році дослідженням Межиріцької стоянки зайнялася група вчених під керівництвом Михайла Гладких з теперішнього КНУ ім. Шевченко. Їм вдалося розкопати четверте і поки що останнє житло мисливців на мамонтів.

Виявилося, що всі вони відрізняються один від одного своїм "оформленням". Наприклад, в першому житлі для обкладання використовувалися в основному нижні щелепи мамонта, у другому - трубчасті кістки, а в четвертому - ті та інші, а на додачу до них лопатки.

- Ці житла не просто прихисток, як гнізда птахів або укриття тварин, - ми бачимо в розташуванні кісток ритміку, бачимо симетрію, бачимо архітектурний орнамент, - пояснює Павло Шидловський. - Ці люди прагнули не тільки захиститися від агресивного зовнішнього середовища - вони хотіли впорядкувати космос і естетизувати світ.

Швидше за все, орнамент обкладання житла якимось чином відзеркалював духовний світ цих людей, який міг відрізнятися у різних сімей. Як саме відзеркалював - ми, на жаль, не знаємо. Але все це робить Межиріцькі житла дуже цінним джерелом інформації для розуміння світу древніх людей.

У пошуках дому

На той час, коли виявили четверте житло, перше виставлялося в музеї в Києві, а ще два в розібраному вигляді лежали в музейних фондах. Було вирішено, що четверте житло повинне залишитися тут, в Межирічі, в тому вигляді, в якому його знайшли.

У 1977 році Кабінет міністрів УРСР постановив створити на місці розкопок у Межирічі музей-лабораторію. Це означає, що крім спеціального приміщення, як в Добранічівці, де туристи можуть побачити залишки житла, тут повинен бути ще й штат наукових співробітників, що займаються дослідженнями. Держава профінансувала створення проекту музею-лабораторії, який крім іншого передбачав будівництво і того самого спеціального павільйону для збереження четвертого житла.

А поки такий павільйон був тільки на папері, залишки хатини руйнувалися під відкритим небом. Тому, над житлом спорудили тимчасове металеве укриття. Свої функції воно виконувало погано - навіс майже не захищав від сонця і вітру і зовсім не захищав від грабіжників і мародерів. Зовнішнє "облицювання" житла з лопаток і нижніх щелеп мамонтів повністю розтягнули. Археологи, звичайно, зверталися в міліцію, там складали протоколи, але, зрозуміло, що викрадачів мамонтових лопаток ніхто особливо не шукав.

Зрештою, взимку 2010 року дах ангару не витримав маси снігу і впав прямо на стародавні кістки. Щоб залишки житла не змило весняними дощами, археологи вкрили його поліетиленовою плівкою. Звісно, вони повідомили про подію в Мінкультури, але відповіді не отримали.

Четверте житло врятувала від повного знищення одна з комерційних фірм Черкаської області. Завдяки їй побудували новий ангар, який стоїть там сьогодні і падати не збирається. Але ангар - це не музей. Він, звичайно, захищає від дощу, снігу, вітру і недобрих людей, але ніяк не дозволяє регулювати вологість і температуру повітря. А для тисячолітніх кісток мамонта це не означає нічого хорошого.

У 2016 році Національний науково-природничий музей НАН України, який відповідав за цей пам'ятник, заявив, що через нестачу фінансів він більше не готовий нести на собі таку відповідальність. Новий господар досі не знайшовся, тому унікальний об'єкт виявився нічийним.

- Так вийшло, що сьогодні відповідальність за пам'ятник несу я - людина, у якого є дозвіл Мінкультури на проведення археологічних досліджень на його території, - каже Павло Шидловський.

Зарити або розкопати

Іноді в запалі Павло загрожує, що, якщо питання четвертої хатини ніяк не зважиться, він її повністю розкопає. Іншими словами, розбере на кісточки, і, як дві інші хатини, вона буде лежати в музейній комірчині.

- Проблема в тому, що сьогодні пам'ятник знаходиться далеко не в тому стані, в якому його знайшли, - пояснює він. - Тому, є різні думки щодо того, що з ним потрібно робити. Деякі дійсно вважають, що його потрібно розкопати. Інші, в тому числі і закордонні фахівці, запевняють мене, що цоколь і внутрішня частина залишилися, а значить, пам'ятник навіть у нинішній ситуації буде гідним об'єктом для огляду.

Є також ідея засипати його піском, щоб не дісталися вода, кисень і люди. Але це означає фактично закопати проблему - тоді її точно ніхто не буде вирішувати ще 15 тис. років. Більш того, кістки, засипані "новим" грунтом, все одно будуть руйнуватися, хоча, може, і не так швидко.

Павло Шидловський це розуміє, тому, "ховати" четверте житло не збирається. Розбирати його на кістки він не буде, хоча таке право і можливість у нього є.

Щоб зберегти житло в Межирічі, крім самого приміщення потрібна злагоджена робота кількох груп вчених - археологів, палеонтологів, реставраторів і музеєзнавців. Швидше за все, тут не обійтися без участі західних фахівців, оскільки у вітчизняних досвіду недостатньо. За словами Павла Шидловського, його колеги з Європи готові взятися за таку роботу. Але фінансувати будівництво музею вони не збираються.

У пошуках грошей для збереження пам'ятника Павло звернувся за грантами в кілька міжнародних фондів, поки безрезультатно. Влада Черкаської області ще влітку обіцяли пошукати спонсорів серед місцевих підприємців, але звідти поки теж ніяких новин.

Пам'ятник нам

Якщо ви візьмете в руки західний довідник з археології або давньої історії, обов'язково знайдете там назву "Mezhirich". Жодній іншій "української" темі там не приділяється так багато уваги, за винятком, хіба що трипільської культури.

Сьогоднішнє село Межиріч - це довга вулиця, по якій проходить дорога з Черкас до Канева, пара продмагів, магазин з будівельними матеріалами і кафе "Домашня кухня". Згідно Вікіпедії, сьогодні тут живе трохи більше 900 осіб. 15 тис. років тому в чотирьох хатинах з мамонтових кісток могло зимувати не більше сотні мисливців на мамонтів.

- Межиріцька стоянка - це не пам'ятник первісним людям, це пам'ятник нам, - каже Павло Шидловський. - Тому що рівень цивілізованості суспільства залежить від того, наскільки воно готове сприйняти іншу, несхожу культуру. Те, що ми сьогодні намагаємося піднімати наші собори і замки, це добре. Але наше ставлення до загальнолюдської спадщини просто жахливо.