ОСТАННІЙ ПОВСТАНЕЦЬ

...Вони нюхом чули, що я живий, і не припиняли пошуки до останніх днів існування КГБ. Та як лише 3 грудня 1991 року в першому випуску новин по радіо почув результати українського референдуму – зрозумів, що не їх велечезна сила, а я, одинокий, змучений – переміг. Перемогли мої товариші, які віддали життя за Україну...

Післязавтра ми будемо святкувати дев"ятнадцяту річницю з часу підтвердження Акту проголошення незалежності України.

Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності України відбувся 1 грудня 1991 року. На референдум було винесено одне питання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?" Текст Акту проголошення незалежності України, що був прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені.

Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 (або 84,18%) виборців, з яких 28 804 071 (або 90,32%) проголосували "За".

Для всіх нас, безпосередніх учасників цього дійства це був незабутній день. Але є серед нас один українець, для якого це свято є особливим. Більшим, ніж для нас. Хоча він особисто, незважаючи на те, що був в цей час в Україні, в голосуванні участі не брав...

"У 1951 році друзі мої загинули. Я залишився сам, без будь-яких зв'язків. Ходив на запасні пункти зустрічей – але й там ніхто не з'являвся, і там усі загинули. І тоді я вирішив піти у глибоке підпілля. Порвав усі зв'язки з цивільними людьми, з якими був зв'язаний під час визвольної боротьби. Зберіг зв'язки лише з тими з них, кому довіряв на сто відсотків. Таких було п'ятеро. Одному з них порадив вступити до компартії. Його обрали головою колгоспу. Невдовзі він став передовим господарником області, орденоносцем, а там і членом обкому партії. Такі люди, як він, підтримували мене матеріально, за що я їм глибоко вдячний і сьогодні.

Сорок років я не спав у ліжку. Постійно кочував з місця на місце. В області нема такого села, де би я не ховався. Влітку в селянському одязі – на базарах Тернополя, а взимку – де доведеться, в основному на горищах, у соломі. Адже до хати не можна було заходити ні до кого – там з'явилися зяті, невістки, онуки... Вважаю своїм вдалим тактичним ходом і те, що протягом 48-ми років підпілля я не підтримував жодних зв'язків з родичами, не з'являвся у своєму селі, краї.

У п'ятдесятих роках чекісти почали посилено розшукувати мене. Моїх родичів часто арештовували, тягали на допити. Але вони нічого не знали про мене. Уже в сімдесятих мене шукали навіть по концтаборах, у країнах Західної Європи й Америки. Але – даремно. А я хотів на зло їм жити якнайдовше – нехай шукають... Вони нюхом чули, що я живий, і не припиняли пошуки до останніх днів існування КГБ.

Та як лише 3 грудня 1991 року в першому випуску новин по радіо почув результати українського референдуму – зрозумів, що не їх велечезна сила, а я, одинокий, змучений – переміг. Перемогли мої товариші, які віддали життя за Україну.

Прийшов до Тернопільської крайової організації Руху і представився. Там на мене подивилися як на того, що повернувся з того світу..."

Ілля (Ілько) Степанович Оберишин (псевда "Стецько", "Кобзар", "Охрім", "Р-5") народився в 1921 році на Івано-Франківщині. В віці 17 років став членом "Юнацтва", молодіжної структури ОУН, де йому було доручено антинікотинову та антиалкогольну агітацію. З приходом Червоної армії в 1939 році поступив до фізико-математичного відділення Львівського університету. Після того, як розпочалися масові арешти серед студентів, кинув навчання та пішов вчителювати. У 1941 році став членом Організації Українських Націоналістів, його псевдо – "Стецько", на честь одного з лідерів Організації, Ярослава Стецька. В 1941 р. знову поїхав вчитися, але тепер поступив до Львівського медінституту. ОУН доручила йому діставати медикаменти для підпілля. На початку квітня 1944 року перейшов до підпілля ОУН. Незабаром потому його перевели до допоміжної структури УПА "Український Червоний Хрест". Після відповідного вишколу його призначили обласним провідником УЧХ. На початок 1947 року медична служба була розформована. В 1947-му став членом референтури Служби безпеки (СБ) при Тернопільському обласному проводі ОУН.

З вересня 1947 – надрайоновий провідник ОУН і надрайоновий СБ у Збаразькому районі, з 1951 р. втрачає зв'язок з керівництвом і діє самостійно. Був на нелегальному становищі сорок років, не маючи будь-якого радянського документа. Легалізувався тільки 3 грудня 1991 року. Зараз живе в Тернополі. Голова обласного "Меморіалу".

Ігор Бурдяк

Джерела: фотоальбом "Армія безсмертних", Київ 2003., Вікіпедія.