27 листопада 2010 року - День пам'яті жертв Голодомору 1932-33 рр. Свідчення очевидця
Аби знищити націю, необов’язково нищити її фізично.Достатньо розбавити її інородцями,і захисна спроможність нації різко спадає...Олександр Довженко
СЛУЖБОВА ЗАПИСКА ІТАЛІЙСЬКОГО КОНСУЛА ГРАДЕНІГО ІЗ ХАРКОВА СВОЄМУ УРЯДОВІ (№474/106 ВІД 31 ТРАВНЯ 1933 Р.)
Голод продовжує так страшно знищувати людей, що залишається зовсім незрозумілим, як світ може залишатися байдужим до такої катастрофи, і як інтернаціональна преса, яка так активно закликає до міжнародного осуду Німеччини, винної в т. зв. „Страшних переслідуваннях євреїв”, особливо мовчить про цю бойню, організовану радянським урядом, в якому самі євреї грають велику, хоча і не першу роль. Насправді ж немає сумніву: що цей голод походить зі свідомо організованого неврожаю, „щоб провчити селянина”; що жоден єврей не знаходиться серед загиблих у себе вдома, і що навпаки, усі вони добре вгодовані під братським крилом ГПУ.
„Етнографічний матеріал” буде змінений, цинічно сказав один єврей, „велика риба” місцевого ГПУ. Сьогодні можна передбачати смерть цього „етнографічного матеріалу”; він має бути знищеним. Яким би страшним і неймовірним не здавалося б це передбачення, його все ж таки потрібно вважати реальним і в стадії здійснення.
Уряд Москви дійсно завчасно підготував за допомогою жорстоких реквізицій (про які я неодноразово посилав звіти), не неврожай - це було б м’яко сказано, - а повну відсутність яких би то не було засобів до існування в українських селах, на Кубані, на середній Волзі.
Три постулати можуть знаходитися в основі такої політики: пасивний опір селянина проти колективного господарства; переконання, що неможливо привести цей „етнографічний матеріал” до зразка дійсного комуніста; ясно усвідомлена потреба в одержавленні земель, на яких українська свідомість пробуджується з небезпекою майбутніх можливих політичних ускладнень, і де для зміцнення імперії було б краще, щоб населення жило, здебільшого російське. Перший постулат впливає із рішення уряду, що підтверджують багато членів партії.
Метою третього рішення, безсумнівно, була, жертвуючи 10-15 мільйонами осіб, ліквідація української проблеми на протязі кількох місяців. Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я думаю, що її перевершать, і що її, напевно, вже досягли. Це велике нещастя, яке косить мільйони осіб і знищує дітей всього народу, вражає в дійсності тільки Україну, Кубань і Середню Волгу. Професіонали, гідні всілякої довіри, які мали можливість проїхати по інших частинах території, одностайно заявляють, що катастрофа обмежена винятково Україною, Кубанню і середньою Волгою.
„Катастрофа починається за Курськом”, - сказав письменник Андрєєв, який приїхав кілька днів тому назад з Москви... Вважаю потрібним представити ще один епізодичний образ ситуації: Товариш Френкель, член „Колегії” ГПУ, зізнався одному відомому мені чоловікові, що в Харкові щоночі забирають до 200 трупів, померлих на вулиці з голоду. Зі своєї сторони можу засвідчити, що сам бачив після опівночі, як перед консульством приїздили вантажні автомобілі з 10-15 трупами... На ринку ранком 21 травня померлих поскидали, як купу ганчірок, у болото, в гній вздовж паркана, який відокремлює площу від ріки. Їх було близько 30. Ранком 23-го я нарахував їх уже 51. Одна дитина смоктала молоко з грудей мертвої матері. На тій же Пушкінській вулиці за кілька метрів від консульства одна селянка була весь день із двома дітьми, присівши на сходинки, як і десятки інших мам, котрі були одні вище, другі - нижче по тій же дорозі. Вона тримала просту коробку, у яку час від часу хтись кидав копійку. Ввечері одним рухом відсунула від себе обох дітей і, піднявшись, кинулася під трамвай, який мчався на повній швидкості. Через пів години я бачив двірника, що підмітав кишки нещасливої. Двоє дітей все ще стояли там і дивилися...
Близько опівночі починають перевозити їх вантажними автомобілями до Північно-Донецької товарної станції. Туди забирають і дітей... Тих, котрі не опухли і, можна думати, ще виживуть, посилають у бараки „Холодної гори”, де в будках, на сіні, помирає приблизно 8000 душ, і то переважно були діти. Опухлих вивозять товарним потягом у поля і залишають їх за 50-60 км. від міста, щоб ніхто не бачив, як вони там помирають... Часто буває, що потяг відправляють через кілька днів після того, як його наповнюють і замикають. Кілька днів тому один залізничник, проходячи повз один із таких вагонів, почув крик. Підійшов і почув одного нещасного, який із середини молив, щоб його врятували від смороду трупів, що ставав нестерпним. Коли відкрили вагон, то побачили, що він єдиний залишився в живих. Тоді його витягнули і перенесли помирати в інший вагон, де ще були живі ті, котрих там замкнули.
Коли приїжджають на місце поховання, то викопують великі ями і витягають з вагонів усіх мертвих. Не звертають особливої уваги на дріб’язки, і часто можна бачити, як викинутий у яму оживає і перевертається в останніх проявах життя. Робота копачів при цьому не переривається і викидання трупів продовжується. Ці деталі я одержав від санітарів і можу гарантувати їхню правдивість.
В селі Гарово, яке за 50 км. від Харкова, із 1300 жителів сьогодні можна налічити тільки 200. У в’язниці „Холодна гора” в середньому вмирає 30 чоловік на день. Околиці Полтави постраждали здається ще більше, ніж Харкова. У Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання. Із Сум один комсомолець пише своїй дівчині в Харків, що там батьки вбивають своїх молодших дітей і їх поїдають... Наприкінці згадаю про самогубство генерала ГПУ Бродського, який 18-го числа цього місяця, повернувшись із інспекційної поїздки по селах, після моторошної сцени з Балицьким, під час якої генерал кричав, що це не комунізм, а „жах”, і що йому вже досить цих інспектувань, і що він нікуди більше не поїде наводити „порядки”, (здається, провести якесь утихомирення), - пустив собі пулю в лоба...
І наприкінці: одна людина - „велика риба” місцевого уряду і партії, імені якої мені не вдалося встановити, - збожеволіла після інспектування села. На нього змушені були надягти втихомирювальну сорочку. Він теж кричав благим матом: „Це не комунізм, це катування!”
Закінчую: теперішнє нещастя призведе до колонізації України, переважно російської. Воно змінить її етнічний характер. І, може бути, в дуже близькому майбутньому не можна буде більше говорити про Україну, про українську проблему, оскільки Україна в дійсності стане російською країною. З глибокою повагою (Королівський) консул (підпис) Граденіго.
Вони були дітьми, коли у їхніх батьків одібрали все. Селян, що жили і працювали на найродючіших у світі ґрунтах, було віддано на поталу голоду й повільної смерті. З тих, хто уцілів, формували армію рабів... Лише тепер ці люди оповідають про пережите. Про те, як їхніх батьків погнали у „світле майбуття”. Як забирали останнє. Як вимирали села. Як вони лишилися жити... „Краще б ми не народжувалися...” – говорить один із свідків.
Трагедію Голодомору вплетено в сюжет світової драми початку 1930-х: параліч економіки у США, прихід до влади Гітлера в Німеччині, війна більшовицького уряду, очолюваного Сталіним, із селянством. Останнє боронило приватну власність й відтак мусило або визнати свою поразку, або умерти. Та у 1933-му їх позбавили найменшої можливості вибору. Разом з тим вирішувалося і завдання покінчити з націонал-комунізмом і будь-якими проявами самостійної національної політики. В Україні 1920-х її зреалізовано найпослідовніше, так само „послідовно” й жорстоко її придушили.
Своєрідним провідником у фільмовій мандрівці пеклом історії виступає британський журналіст Гарет Джонс, чия правда про трагедію українців не була почута на Заході. Уряди багатьох країн виявили байдужість до чужої біди. Хоча ситуацію в Україні знали добре – про це свідчать оприлюднені у фільмі документи... Свідчення людей, що пережили голодний морок, переплітаються у фільмі з щоденниковими записами, які робив Джонс під час поїздки в Україну у березні 33-го.
Для Першого національного, ICTV, "Інтера", "Тоніса", СТБ, ТРК Україна, НТН, К-1, телеканала ТЕТ, 1+1 День пам'яті жертв Голодомору – не траур. Вочевидь, вони вирішили зайвою і непотрібною справою розміщувати під час трансляції на своїх логотипах в річницю голодного геноциду траурну стрічку чи свічку пам'яті.
Отже, українському глядачеві ніщо не нагадує про трагічну дату. Все як у звичайні дні. Теж саме стосується і програми більшості з назавних телемовників.
Чим же можна пояснити такий колективний акт зневаги до українства? Головні редактори раптово й дружньо позабували про День жалоби за мільйонами безневинно убієнних чи їм заборонили запалювати свічки пам'яті власники й топ-менеджери каналів? Може Голодомор для них на відміну від Голокоста – не трагедія, не геноцид? Національна катастрофа українців – не варта найменшої згадки подія?
Чи всі як один януковича бояться? Не хочуть зайвого разу муляти свічкою пам'яті його українофобське, бузувірське око? Ну що ж... Бог їм суддя.
Хоча не лише Він. Ми, українці, теж маємо право судити. І будемо. Своїм людським судом.
НЕ МАЄШ ПРАВА ЗАБУТИ: ГЕНОЦИД ЗАБРАВ ЖИТТЯ МІЛЬЙОНІВ УКРАЇНЦІВ
ЗАПАЛИ СВІЧКУ. ВШАНУЙ ПАМ'ЯТЬ БЕЗНЕВИННИХ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ 1932-33рр.
Пропоную вам в цей день два оповідання ладижинської поетеси, Ганни Михайлівни Соловей. Народилася Ганна Михайлівна в селі Богданівка Тульчинського району Вінницької області. Все своє життя працює викладачем музики. Пише прозові твори, вірші, пісні та музику до них. Оповідання в мережі Інтернет публікується вперше.
Синій гриб (оповідання).
"Не поспішай, Михайлику", – просила Марушка брата, але він не слухав її і йшов так шпарко, бо гриб, якого вони знайшли в Дубках, вже пустив сік, і він стікав по Мишкових руках от аж до ліктів. Йому так кортіло хоч один раз лизнути руку.
Але Михайлик пам'ятав (колись мама розказувала), що сирових грибів їсти не можна, бо вмреш. І Марушка хникала позаду, боялась, щоб той не надумав відкусити м'ясистого, м'якенького "синяка", бо він і справді чомусь посинів у Михайликових руках.
Вже і греблю перейшли, а там недалеко й їхня хата.
"Скоріше, скоріше, – шепотів Мишко, – Зараз Марушка наварить юшки, сядемо до кринички в долині. Тата й мами не було вдома.
Темніло у Михайликових очах, хотілось дуже їсти, і він лизнув собі ліктя. Потім ще раз, ще, ще... Не втерпів і вкусив м'ясисту шапочку. Кусав до тих пір, поки не залишилась одна ніжка.
Він вже нічого не розумів. Все кругом нього крутилось, як велетенське колесо. Марушка вже йшла стежкою і чомусь підскакувала до самого неба з відрами... Мишко забіг до хати і почав гризти і дряпати худенькими ручками долівку під ослоном і битися головою об землю, а Божа Матір дивилася на Михайликові страждання своїм смиренним поглядом.
Коли Марушка зайшла до хати, Мишко вже лежав у вибитій ямці і хропів.
Татом і мама повернулися додому підвечір, але Мишко вже не дихав.
Три дні всі плакали на Мишком. А на четвертий день мама нагріла води, дістала зі скрині сорочечку з манішками.
Сонячні промінчики зазирали в убогу кімнату, бігали по долівці, миснику, жердці, пестили Михаликів чубчик, зазирали в його зажмурені очі.
Михайлик прокинувся... Зіскочив з лежанки, злякано подивився на світ Божий, на маму і сестру, і почав бігати по хаті, потім з хати на вулицю, туди-сюди, поки не видряпався на високу черешню, що росла на сусідській садибі. Заліз на самий вершечок і жадібно їв зелене листя. Довго їв.
Потім зіскочив на землю, сів на рові і гірко заплакав.
Повітря пахло полином. Стояла така задуха, яка буває тільки перед дощем.
Баба Онися вийшла на подвір'я, бо хотіла побачити Марійку, сусідську дівчинку, і дати їй гостинчика від Бозі. Вчора вона знайшла гульку глею, чистого і прозорого, як янтар, у корі старої вишні.
І тільки тепер Онися усвідомила, що Марійки чомусь не видно уже давно, днів зо три. То, бувало, бігає за кошенятком, то грається на вулиці, пересипаючи пісочок х відеречка в горнятко.
Не видко Марійки й не чути.
Щось клацнуло, Орися здригнулася і повернулась до Явдошиної хати. Вона стояла на порозі з відром, замотана в картату хустку. Не помічаючи нікого й нічого, пошкандибала до криниці.
- Добрий день, Явдохо! – привіталася Онися.
Та мовчала, і якось рвучко натягнула хустку ще нижче на очі.
- Де твоя Марійка, що її не видко ніде, чи бува, не захворіла? А може бідненька, вже й померла з голоду?
Явдоха мовчала. Шмигнула перед Онисею, як вихор, пройшла до своїх воріт і, не оглядаючись, закрилася в хаті на засув.
"Щось тут не те", – подумала Онися. З тривогою в душі подалася на другий куток до своєї сестри, яка жила біля старої церкви. В руках тримала маленьку грудочку глею, але він не був таким прозоро-чистим, як уранці. Чи від теплих Онисиних долонь. Чи від її переживання він став якимось мутним.
Сестра Ганна сиділа на призьбі і різала кропиву. Ця життєдайна рослина рятувала людей від голоду. Онися розповіла сестрі про Явдоху, про глей і про Марійку. Вони довго ще удвох балакали про життя, яке їх спіткало.
На четвертий день до Явдошиних воріт під'їхала фура. То приїхав Гаривон Гнатюк, бо чутка про зникнення Марійки розлетілася по всьому селі. Постукав у вікно, не дочекавшись відповіді, грюкнув у двері раз, другий, третій...
Двері нарешті відчинились, і на порозі з'явилася розпатлана Явдоха у довгій вицвілій сорочці з манішками. Вона ридала, плакала і кричала на всю вулицю. Гаривон на неї з пасії крикнув, щоб змовкла і сказала, де її дочка.
- Нема донечки моєї, голубки сизокрилої, нема Марійки, нема! Ой Марічко, донечко, донечко моя люба, Марійко... – і впала на поріг, здригаючись від ридань.
Гаривон переступив через Явдоху і зайшов у хату. Пахло чимось таким смачним, що аж запаморочилася голова. У печі горіло, потріскували поліна, на них бризкало окропом, і оте шкварчання розносило по хаті такий смачний дух.
Не втримався Гаривон, взяв рогач і присунув горщик із варевом ближче до припічка. Пара не давала йому розгледіти, що там варилось і так пахло. Він щосили подув, помахав кепкою над горщиком і раптом його щось штрикнулов груди, в окропі він побачив Марійчині пальчики, які недавно заплітали собі кіснички і подавали йому води, бо Гаривон Гнатюк був далеким родичем Марійки, і дуже любив і жалів цю роботящу дитину.
Вибіг надвір. Явдоха ще похлипувала на порозі, голос її був кволий і хрипуватий.
Гаривон так закричав. Що позбігалися люди з ближніх хат. Не тямлячи, що тут діється, сусіди вчинили над Явдохою самосуд: причепили їй на груди дощечку з написом... і пустили в село. Вона йшла, йшла, наче сліпа, проминула грушу на краю села і аж тоді впала непритомна.
Гаривон ще довго плакав, потім відкрив ляду в погрібник (тут, у сінях) і побачив у великій діжі порубану Марійку.
Останнє, що промайнуло в його свідомості. Червоні Марійчині кіснички.
Iду сьогоднi з роботи,думаю запалити свiчку в память про Голодомор.Дивлюся на другому поверсi горить.Та що це?Заходжу в пIдiзд-а там гримить музика на всю гучнiсть!Та чи не стидно ,вам,люди!Чи е увас хоч трохи совiстi?чи поваги до нашоi iсторii!!!Ганьба!!!
Пам'ятаю, як 2 чи 3 роки тому в день пам'яті так багато свічок горіло у вікнах. Я йшла з дитиною додому і було дуже затишно і тепло. І спокійно за тих, хто тоді помер і тепер вшановується нащадками...
А от вчора... Шкода, що така добра традиція, яку намагався започаткувати тодішній президент, так і не прижилася...
Хоча, люди самі винні. Ніхто не має нам нагадувати про ту свічку!!! Це все має бути в нашій свідомості!
Вчора моя дочка разом зі мною запалювала цю свічечку і кілька годин бігала перевіряла, чи бува не затухла. І я впевнане, що і наступного року, і надалі я буду прививати своїй дитині повагу до цієї традиції!
А ви готові до цього?
За звичай ми поминаємо наших рідних чи близьких знайомих.
А тепер дослідимо - з кого складається населення Канева? В більшості з вчорашніх комсомольців, які прибули до Канева по різним комсомольським путівкам почасти з необьятної Росії за спланованою програмою русифікації України.
Кого їм поминати? Тому вони й розказують, що голоду не було і Голодомор це вигадка.
www.kaniv.net не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті користувальницьких рецензій, оскільки вони висловлюють думку користувачів і не є редакційним матеріалом
Анті-гоблін Я трохи підкину на вентилятор: - «Я буду сидіти на яхті та їсти омарів, а що буде з вами?
Реформи – це реформа ВЛАДИ, а не громадян. І аж ніяк не навпаки.
Анекдот. Зах.. [весь] Влада людей з особливими потребами [1]
WayBe tzs, це ж треба. 13 років тому :)
Вітаю! вірші. [8]
tzs В мене ще його є багато, на ФБ, запрошую у друзі, кому подобається
Мужик впіймав чарівну рибку…
«Пусти мене й бажання швидко
Тобі я виконаю в дар».
«Багатим хочу буть, я.. [весь] вірші. [8]
tzs Знайшов свою творчість на сторінках Вашого сайту, дякую за підтримку вірші. [8]