
З Устіріків до Дунаю Течу не вертаю. Як ріку ньи добре знают Й Тисов називают. Ой, Боже мі Милостивий, Як ми тьижко жити. В мої води без слизини Ни мож си дивити.
Носьи люди мусор з дому, Сиплют ми у воду. Ще такої нехароти Не носилам зроду. Міщуки та салафани Віверлам із себе. Навішьилам з них фірганків, Аж на самі верби.
Може хтос би то увидів, Пішов поздоймати, Бо ни маю тої сили – Людим розказати. Пласмасьинками ми берег Укрили в два слої. Ни відержуютми нерви, За себе си бою.
Поздихала риба в мині, Нима шо ловити. Тов, шо лишиласи нині, Мож си потравити. Гет змілілам. На той берег Перейшов би босий. На Румуни через мене Циґарики носьи.
Купаютси в мині літом, Лежьи берегами, Вітак ходьи малі діти Слабі із струпами. То нікого не спирає, Ніхто не загнеси, Мусор той не позбирає... Коли то минеси?
А як собі нагадаю, Як давно бувало: З Устіріків до Дунаю Чисту воду м мала, Бокораші та дараби Ліс переправльили. Та зазналам тої слави!.. Тай мене любили.
Купалиси цілі сім’ї – Стариньи та діти. Смачну рибку з мене їли І в зимі, і в літі. Повздовж верби та тополі Зелені рьисніли. Як загріє на ньи сонце, Та я аж блистіла...
Нима більше того щистьи. Нима... Та й ци буде? Кожен другий в ріку свисне Мусор. Ци ви ЛЮДИ? Шо вже думати не знаю. Шо з людьми си стало? Серце, з каменю шо маю, Й то би заплакАло.
ЗаплакАлоби каміньи, Зарівли би гори, Бо для нашої Вкраїни – Це велике горе.
Оксана Йонаш (Тодер)
|