 Очільникам Канівщини бракує державницького і господарсько-соціального мислення в процесі належного ставлення і розвитку туристсько-рекреаційної галузі краю.
Про це у своєму авторському матеріалі для видання Дзеркало тижня пише доцент кафедри країнознавства і туризму Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ігор Винниченко, інформує «Kanos».
Зокрема, автор також наводить жахливу статистику відвідин Канівщини туристами закордону, наголошує на ганебних умовах, в яких функціонує міський туристично-інформаційний центр та багато іншого.
Нижче, пропонує до Вашої уваги повний текст статті Ігоря Винниченка під назвою«Бідні, бо… які? або Чим завинив Кобзар?»
Про те, що Канівщина могла би (і має!) бути центром тяжіння не лише для українського люду, а й для численного іноземного, не варто, певен, розводитися. До національних символів (якими є й велети духу) в усіх країнах ставлення відповідне (варто пригадати Фудзіяму, яку кожен японець має відвідати бодай раз у житті). І до Тарасової (Чернечої) гори — місця останнього спочинку Кобзаря — не від сьогодні торують стежки дорослі і малі громадяни нашої держави. Часто-густо — з власної ініціативи. Проте в якій кількості та якою є динаміка потоків? За інформацією працівників музею Національного шевченківського заповідника, його — до російської агресії — щороку відвідувало не менш як 130 тис. осіб (принагідно: Аккерманську фортецю — понад 200 тис. туристів), у тому числі іноземці становили п'яту частину (подеколи одних лише данців було упродовж року майже три тисячі). Щодо згаданої агресії та бойових дій на Сході країни, які відлякують іноземців, то вкотре лишається «подякувати» мінстецю за «об'єктивну» зарубіжну інформполітику. Через неї кількість іноземців, що завітали на Тарасову гору, становила торік 606 осіб, цього ж — упродовж січня—липня — лише 190.
Проте в зазначеній ситуації винен не лише кум першої леді країни. Популяризувати інституцію мало б і її керівництво, передусім з допомогою сучасних засобів комунікації. Однак офіційний веб-сайт заповідника не завжди відкривається, а дві (однойменні) сторінки в Facebook містять аж по одному посту, причому один з них — за лютий цього року. «Тішить» відвідувачів незмінюваним упродовж багатьох років і доволі скромним набором сувенірів єдиний(!) кіоск, що розміщується біля музею. Про екскурсбюро ж, яке пропонувало зокрема й екскурсії до Корсуня-Шевченківського (до нього, до слова, залюбки їздили німці), працівники музею лише з жалем згадують. А чи багатьом, навіть не іноземцям, відомо про такий об'єкт етноекзогенного туризму (про цей вид туризму DT.UA розповідало): за кілька сотень метрів від могили Кобзаря, на місцевому кладовищі Монастирок, упокоївся прах поетки, сумлінної перекладачки його творів, народженої та померлої в Лондоні ірландки Віри Річ (похованої там за її заповітом)?
Заповідники ж (і не лише шевченківський) можуть і повинні бути й полігонами для проведення навчальних практик студентами різних спеціальностей — істориками, мистецтвознавцями, етнографами, біологами, географами. Допоки лише Канівський природний надає таку можливість студентам Київського національного університету імені Тараса Шевченка (та й то лише тому, що є складовою цього ВНЗ).
Що ж до очільників міста та району, то і їм, певне, забракло державницького мислення. Як і господарсько-соціального. Адже, маючи такий унікальний об'єкт, а також модерний автобусно-річковий комплекс «Авто-ріка» (зведений, до слова, «папєрєдніками» нинішніх господарів Печерська), за належного ставлення до туристсько-рекреаційної царини Канівщина могла б «однією лівою» забезпечувати свої потреби в коштах, творенні позитивного іміджу та зайнятості місцевого люду. Натомість «маємо те, що маємо»: упродовж кількох років чисельність населення райцентру скоротилася з 33 до 25 тис. осіб, через що школи, розраховані на певну кількість учнів, «подарували» центрам зайнятості (а отже, державному бюджету) незатребуваних вчителів. Один із трьох діючих в області туристських інформаційних центрів (ТІЦ) тулиться в не відповідному приміщенні; у тому ж, де мав би бути, нині розміщується — завдяки батькам міста — «розливайка». Дали чиновники одкоша й німецькому інвестору, що мав намір вкласти кошти в творення належно облаштованого пляжу. Про регулярні ж у минулому рейси транспортних плавзасобів місцеві вже й не згадують.Принагідно: нещодавно на батьківщині поета, у с. Шевченковому, вандали викрали бронзовий пам'ятник поету «Тарас малює». На початку ж лютого з центральної площі у м. Токмаку (Запорізька область) за вказівкою міського, мабуть, безголового голови (з якою навіть не ознайомили депутатів) було демонтовано пам'ятник Кобзареві.
Розумні і гарні
Не одне десятиліття «засадничими» принципами діяльності чиновництва усіх рангів є «гарна міна при поганій грі», «де б узяти нові побори та на дурняк поживитися?», «аби чогось не сталося» та «мовчання — золото». Отже, й поведінка відповідна. Працівниці управління економіки та розвитку інфраструктури Канівської райдержадміністрації на мої запитання про належне представлення туристсько-рекреаційного потенціалу району в світовому павутинні відповідали так: «зробимо», «створимо», «плануємо»… Що ж до побажання «дружити» з навчальними закладами (з яких уже завтра прийдуть сюди ж працювати фахівці з дипломами, проте без належного практичного загартування), почув у відповідь: «А навіщо нам це? Ми — державна установа!».
Від жовтня минулого року не відреагував на жодне з моїх «туристських» звернень-запитань міський голова Мукачевого. Може, це й не дивно, оскільки головним він вважає (у цій царині) лише «будівництво нових ресторанів і готелів». Очолювана ж ним міськрада 21 червня прийняла рішення про перейменування вулиці Августина Штефана на вулицю Південну (кілька користувачів соцмереж одразу ж назвали цей крок антиукраїнським випадом). Чим не догодив народним обранцям громадсько-політичний і державний діяч, голова Сойму Карпатської України, дійсний член НТШ, автор шкільних підручників з математики, співавтор першої в Закарпатті граматики української мови фонетичним правописом, залишається лише здогадуватися. Чи в такий спосіб у місті розпочато процес деукраїнізації?
Стосовно діючих регіональних програм розвитку туризму та курортів, то навіть діагональний їх перегляд свідчить про те, що чиновники не помічають, яке століття на дворі. Та чи варто дивуватися? Адже механізм відкотів апробовано не сьогодні, тож зелене світло — переважно поліграфічній продукції (аби ж то належних форми та змісту!), про яку на Заході вже забувають.
Багато грошей не буває ніколи. Стосується це й наших героїв, які за звичкою нарікають на брак належного фінансування. На моє запитання: «Чи можуть регіональні туризм і рекреація розраховувати на міжнародну допомогу?» керівник департаменту міжнародних програм Мінекономрозвитку О.Трегуб відповіла: «Є багато проектів за фонди ЄС». А в державі відповідну допомогу може надати Державний фонд регіонального розвитку. От тільки торік з 2,5 млрд грн незатребуваною виявилася п'ята частина. Одна з проблем такого недовикористання — невміння складати відповідні заявки. Чи не можуть цього навчити у понад сотні профільних вітчизняних ВНЗ, аби відповіді на кшталт тих, що почув від канівських чиновниць, канули в Лету?
Попри наявність на території Канівського району підприємств «Нашої ряби» та групи компаній «Верес», промисловий (індустріальний) туризм тут і досі перебуває у заручниках. От тільки вже не чиновників, а рідних директорів тих таки підприємств. Те, що в усьому світі суттєво підпирає фінансовий стан промислових підприємств (лише один завод у Баварії, на якому виробляють автомобілі BMW, щороку відвідують майже 300 тис. осіб), в Україні й досі не сприймається (чи свідомо?).
Чи можливо змінити ситуацію на краще? Запитання риторичне, оскільки вже згадані профільні вітчизняні кафедри (до слова, й сьогодні найпопулярніші у абітурієнтів) десятиліттями не лише продукують менеджерів для цієї галузі, а й володіють багатющим арсеналом інформації про те, як інші країни, що мають порівнянний з українським потенціал, зробили туристсько-рекреаційну галузь головними локомотивами своїх економік та засобами поліпшення життя своїх же громадян. Тож до кого, як не до них, мали би звертатися чиновники, від яких не лише Київ вимагає гарних показників? Проте лише верхівка виконавчої влади поки що демонструє рух у цьому напрямі, створивши Наукову раду з туризму та курортів при Мінекономрозвитку (про неї DT.UA також уже згадувало). Місцевий же чиновний люд не бачить своїх же (тамтешніх) фахівців та їхнього бажання надавати відповідну допомогу. Як приклад — відмова керівництва Полтавської облдержадміністрації туризмологам (в особі завідувача кафедри туристського та готельного бізнесу Полтавського університету економіки та торгівлі проф. Г.Скляра), які кілька років тому висловили бажання взяти участь у розробці відповідних регіональних стратегії та програми.
Доцільність співпраці влади, бізнесу та науки не сьогодні довели країни, в яких туризм є потужною бюджетоутворюючою та соціально привабливою галуззю. На необхідності такої «дружби» неодноразово наголошували й вітчизняні фахівці. Приміром, голови обласних/районних рад та адміністрацій радниками (на громадських засадах) могли б мати тих, хто десятиліттями студіює туризмологію. Користь — обопільна: чиновник отримує цікаву інформацію та науково обґрунтовані поради, фахівці ж дають відповідні (продиктовані життям) завдання спудеям і контролюють їх виконання. Поодинокі ж приклади свідчать, що радниками/помічниками регіональних очільників є зазвичай куми, брати, свати та подібні «професори».
Україна — не Росія, ну а Київ — не Берлін
На розвиток вітчизняного туризму уряд запланував наступного року аж 30 млн грн (цього — нуль). Для порівняння: позаторік влада Лондона на маркетинг і промоцію цієї царини витратила 24 млн євро, Берліна — 20 млн, Парижа — 16 млн, Барселони — 14 млн, Праги — 5 млн євро. Відповідно й мали ці міста відвідувачів: Лондон — 18,8 млн, Париж — 16 млн, Берлін — 11,9 млн (у тому числі 4,9 млн іноземних), Барселона — 13,9 млн, Прага — 4,9 млн. Якщо ж говорити про те, скільки кревних туристи залишили в цих містах, то Лондон збагатів на 20,2 млрд євро, а столиця ФРН — на 5,22 млрд.
Отже, як дбаєш, так і маєш. А дбають ті ж таки німці відповідно. Berlin Tourism&Congress GmbH зі штатом у 270 співробітників провів згаданого (2014-го) року 228 маркетингових заходів у 41 країні, 64 заходів для мас-медіа (у тому числі прес-конференцій) у 22 країнах, 65 промо-турів для туроператорів (з майже 800 учасниками) та 514 прес-турів (їхніми учасниками були майже 1500 журналістів). Тоді ж 14-мовний (у тому числі китайською) онлайн-портал visitBerlin.de відвідали понад 7,2 млн осіб, а пряма трансляція подій у соцмережах (Facebook, Twitter) та блозі visitBerlin охопила майже півмільярда користувачів з усього світу. Зазначений блог не лише представлений (світлинами) на Instagram (оскільки цей комунікативний ресурс є популярним у цільової групи віком до 30 років), а й пропонує у п'яти різних категоріях і двома мовами репортажі та новини. Що ж до «друзів», то їх 2014-го у Facebook Berlin було 1,77 млн, Facebook visitBerlin — 48,11 млн, Twitter Berlin Tourism (англ.) — 18,2 млн, Google+ — 9,73 млн, Instagram — 15,8 млн, а у visitBerlin-Blog — «лише» 341,32 млн.
У шести ж берлінських ТІЦ упродовж того ж таки 2014-го гостили 1,4 млн відвідувачів, послуги яким надавалися десятьма мовами. Тоді ж ці ТІЦи надали 24 тис. письмових відповідей (на відповідні запити), а зателефонували до них майже 100 тис. разів.
Що ж до комерційної діяльності, то охочим продають комбінований пакет «Потяг плюс готель», пакет-квиток «Туристський паспорт» — для екскурсій містом, відвідування музеїв і подорожей на суднах (у міста є 24 партнери), а також — через інтернет-крамницю visitBerlin, берлінські ТІЦи, крамниці, партнерів і пункти прибуття туристів до міста (аеропорти, автобусні й залізничні вокзали) — Berlin WelcomeCard і Berlin CityTourCard.
Враховується й думка жителів міста щодо розвитку в ньому туризму: для цього існує відповідний сайт, на який вони надсилають свої пропозиції. Що ж до відповідної поліграфічної продукції, то інфофлаєри, мапи міста та музейні гіди друкуються вісьмома мовами.
І десятою частиною зазначеного не може похвалитися столиця України (принагідно зауважу, що на сьогодні — за кількістю відвідувачів — її вже обійшов утричі менший Львів: 2 млн проти 1,5 млн). Чи не тому зазначена ситуація є такою, що вся столична виконавча туристська влада (управління туризму КМДА та комунальне підприємство «Київський туристський інформаційний центр») налічує аж 15 осіб, а її діяльність викликає чимало фахових запитань, зокрема і щодо врахування позитивного іноземного досвіду. Приміром, того ж берлінського.
Філософія маркетингу
Студенти зі Швейцарії та Німеччини, яких на екскурсію до Канівського природного заповідника запросили їхні однолітки зі СТУК (Студентський туристський клуб географічного факультету столичного Шевченкового університету), були в захваті від того, що в Дніпрі можна купатися, а на човнах — плавати по ньому. Ті ж, хто був гостями канівського готелю «Княжа гора» (який є складовою туркомплексу з такою ж назвою), також були зацікавлені у відвідуванні зокрема й екологічної стежки заповідника. Проте ні одні ні інші відповідної пропозиції не отримали…
Гендиректор «Княжої гори» О.Бондаренко також зауважила, що відсутністю відповідного потоку туристів зумовлена і тривала реконструкція будівлі колишньої турбази «Канів», ціни в якій були б набагато демократичнішими, аніж у «Княжій горі». Проте постає запитання: якщо одним із власників акцій туркомплексу, до якого належать зазначені готель, турбаза та розташована неподалік галерея «Червонечорне», є лідер «Океану Ельзи», чи потрібна відповідна (маркетологічна) освіта, аби зрозуміти, що започаткування С.Вакарчуком чогось на кшталт регулярного (щорічного) пісенного фестивалю приведе до паломництва в цей край його шанувальників, передусім молоді? Це (а також багато іншого, цікавого й реального щодо виконання), до слова, пропонували і студенти-туризмознавці Шевченкового університету, завданням яких було визначити креативні засоби промоції Національного шевченківського заповідника та Канівського природного.
Далеким від ідеального називають фахівці й стан вітчизняного сувенірного ринку. І змінюється він у гірший бік прямо пропорційно віддаленості від столиці. Особливо прикрою є зазначена ситуація на півдні країни (і це в той час, коли доля подарувала материковим причорноморським областям шанс стати центрами тяжіння шанувальників морського відпочинку!). Зарадити справі може, зокрема, створення консорціумів, до складу яких входять як місцеві підприємства (наприклад херсонський «Механічний завод», що має справу з кольоровими металами) та організації, так і сторонні (з інших областей). Інвестиції ж можуть бути і вітчизняними, і іноземними.
Тож звідки прийде порятунок?
Чому у муках народжується Національна туристська організація, про яку DT.UA вже інформувало? Формально в країні є аж дві НТО, що мають відповідний статус від Мінкультури. Проте існують вони лише на папері (для України це ледь не правило). Не формальна ж, а потужна та дієва (про яку було заявлено на нещодавній міжнародній конференції «Брендинг дестинацій» навіть генсеком Всесвітньої туристської організації Т.Ріфаї і на Меморандумі про взаєморозуміння між регіонами України про створення якої залишили свої підписи представники кількох регіональних туристських організацій) інституція, яка встановлюватиме правила гри у вітчизняній туристській галузі (подібні до тих, що ними керуються в країнах, які перебувають на верхівці туристського Олімпу і за кількістю туристів, і за прибутками, і за комфортністю ведення бізнесу), не знаходить розуміння у більш як половини регіонів. Чи не тому не поспішають вони до НТО, що їх задовольняє існуючий статус-кво? Адже ця інституція потребуватиме інших стандартів якості. А отут уже не розгуляєшся.
Тож якою має бути відповідь на назву допису? |
3
2
