Володимир Бойко: Наш «монарх» веде країну до бунту

Будемо говорити, в першу чергу, про стан вітчизняної журналістики і, звісно, про ситуацію в країні та наші перспективи.

- Володимире, хочу почати розмову із вашої оцінки стану сьогоднішньої української журналістики. Переглядаючи ваше нещодавнє телевізійне інтерв’ю, я відчула гострий когнітивний дисонанс. Говорячи про «амбарну книгу» Партії регіонів, ведуча розмірковувала, - добре це чи погано, коли журналісти беруть гроші за замовні матеріали. Це говорила людина, котра за інтерв’ю з політиком в одному, вже почилому в Бозі журналі, вимагала двадцять тисяч доларів...

- Журналістика в її сучасному розумінні – це продукт буржуазного суспільства. Це бізнес, спрямований на отримання прибутку від задоволення інформаційних потреб споживачів – читачів, глядачів та слухачів.

Україна ж є феодальною державою, тут нема соціального запиту на журналістику.

Інформаційного ринку в нас теж нема.

З іншого боку - ну не може видання публікувати тільки «джинсу». Потрібно хоча би 10% такого, що називається журналістикою – що викликає резонанс, що можна винести на першу сторінку. Мені свого часу вдалось посісти цю професійну «екологічну нішу» – я можу писати все, що мені заманеться, аби це було цікаво читачам, пропонуючи матеріали різним ЗМІ. Але переважна більшість журналістів змушена працювати в тих умовах, які їм диктує суспільство та самі видання. І тому я не засуджую колег, які змушені заробляти на хліб «джинсою», оскільки не їх вина, що в Україні є журналісти, але немає журналістики як соціального явища.

У той же час я не сприймаю ситуації, коли видання чи окремі журналісти - будучи взірцем продажності - раптом утворюють якісь там комісії з журналістської етики, починають вчити інших як треба писати.

Люди, котрі є символом продажності, раптом себе оголошують моральними авторитетами.

- Власне, ми говоримо про подвійні стандарти. Вони, на жаль, існують в усіх сферах нашого життя,то чому їх не має бути в журналістиці? Справа в іншому, - чому б не легалізувати «джинсу», як легалізовують, приміром, проституцію в цивілізованих країнах? Чому не оприлюднити свої розцінки – не лише на рекламу, а й на замовні матеріали? Адже цей цинізм – він породжує ланцюгову реакцію.

- Зайдіть на сайт «Української правди» - ви не побачите жодного матеріалу з плашкою «реклама»… Але причина,знову ж таки, у тому, що суспільство не має потреби в професійній журналістиці. Так само, як воно не потребує професійних юристів, професійних бухгалтерів.

Будь-які проблеми в нашому суспільстві вирішуються за хабарі, а не по закону.

Певним маркером цього явища є соціальні мережі. Ви подивіться, що там обговорюється. І як дописувачі соцмереж сприймають найбезглуздішу інформацію. Приведу буквально сьогоднішній приклад. Я зрання читаю: злочинна влада знищує добровольчий рух! Всі на захист добровольців! Всі на прес-конференцію добровольця, якого переслідує влада – Олександра Ружанського! А невже так важко скористатися Гуглом і дізнатися, хто такий Ружанський? Ну як можна називати добровольцем колишнього прокурора, котрий був примусово мобілізований? І який завдяки зв’язкам влаштувався у Військову службу правопорядку ЗСУ – це спеціальний підрозділ, котрий утримує гауптвахти і розшукує дезертирів. Так ось цей Ружанський за кілька днів до демобілізації  на радостях напився, вийшов в Краматорську на вулицю і став стріляти по перехожих з травматичної зброї. За це, врешті-решт, його затримали.  

Це – приклад повної відсутності критичного мислення в нашому суспільстві, яке має кріпацьку психологію. Ось у чому причина.

- Можливо, це вина не суспільства, а тих, хто продукує подібні «новини», тим самим, маніпулюючи людською свідомістю?

- А чому мною не маніпулюють? Я професійно проглядаю стрічку новин, і відразу бачу – де брехня, де напівбрехня…

До тих пір, доки в суспільстві не з’являться власники, доки суспільство не буде розуміти, що мер міста – це всього-на-всього найманий працівник, якого люди найняли для того, аби він керував їхньою спільною власністю, доки в суспільства не з’явиться потреби в суддях, які будуть судити по закону, доти не буде потреби в об’єктивній інформації. Воно, суспільство, таку інформацію просто не сприймає. І можна навести безліч прикладів, коли люди, так сказати, аферистичного складу, за два-три місяці, завдяки тим таки соцмережам, ставали народними депутатами…

- Наводьте…

- Ну, приміром, вже всім відомий шахрай, раніше засуджений Костянтин Гришин, який за два місяці роздмухав із себе народного героя під псевдо Семен Семенченко і став народним депутатом. Зараз ціла проблема притягнути його до відповідальності, а там жахливі злочини.

А суспільство сприйняло його «на ура». Критично не оцінюючи все те марення, яке він писав…

- Але, з іншого боку, реакції на правдиву, об’єктивну інформацію – у суспільства ніякої. Ви – я слідкую за вашими публікаціями – опублікували вже безліч фактів, котрі стосуються Костянтина Гришина – але суспільство не реагує на них. Чому?

- Знову кажу - це є ментальна риса… Я дуже багато подорожую по світу. Майже половину свого життя проводжу за межами України. І завжди придивляюся до ментальності того народу, в чию країну приїжджаю. І я завжди намагаюся відповісти самому собі на питання: чому у них таке життя, а в нас – інше.

Коли виходиш в аеропорту в Афінах - відразу видно, що це Греція. Тому що в Афінах немає місця, до якого можна дотягнутися, і яке б не було розмальоване, запльоване і засмічене. Це є ментальність… А у Відні - я ходив і шукав хоча б якийсь недопалок на тротуарі. При цьому, я жодного разу не побачив людей, котрі прибирають. Це теж ментальність. В Перу навіть Панамериканське шосе схоже на сміттєзвалище, там обабіч дороги лежать гори будівельного сміття навіть за десятки кілометрів від населених пунктів. Це також – ментальність. Тобто, кожен народ живе відповідно до своєї ментальності. 

Так от.

Якби, приміром, у Польщі, трапилося те, що у нас трапилося 2 червня – прийняття парламентом поправок до Конституції – то поляки вчинили б всенародне повстання.

Двісті тисяч чехів колись заблокували центр Праги тільки тому, що на посаду керівника національної телекомпанії була призначена людина із сумнівною репутацією.

От вам і відповідь на питання: чому шахраї правлять Україною. Бо наша ментальність це дозволяє. Українці в своїй ментальності – кріпаки.

Це визначається самим феодальним ладом, який панує в Україні, першою ознакою котрого є нерозподіленість влади на гілки. Тому – ніякої перспективи ця країна не матиме. Вона вже припинила своє існування у своїх колишніх межах. І, як Шагренева шкіра, вона буде все зменшуватися і зменшуватися. Думаю, кордони будуть проходити поблизу Житомирської області. А реально якийсь осередок український залишиться хіба що на Західній Україні.

- Тобто, Київ, по вашому, теж опиниться за межами України?

- Звичайно. Київ – це класичне російське місто.

- Чому ви так вважаєте?  

- Подивіться, що пишуть ті ж самі кияни в соцмережах. Що їх цікавить? Іде обговорення виключно російської тематики. Вони обговорюють якогось там Кісєльова чи Навального, чи що було сказано по російському телебаченню. Подивіться на місто – українських вивісок уже не лишилося.

Пройдіться по Хрещатику – упродовж року майже всі українські вивіски були замінені на російські…

Так само неможливо отримати обслуговування в кафе чи в ресторані українською мовою. Навіть меню українською мовою – нема… Це за останній рік! І це – знову ж таки, український менталітет.

Ось вам ще один приклад. Нещодавно мером Житомира було обрано Сергія Сухомлина. 

Підприємець, корінний житомирянин, у котрого є одна риса – він зневажає «хохлів» з їхньою мовою. Він справді відомий у місті бізнесмен, популярна людина, найближчий друг Зубка (Геннадій Зубко -віце-прем'єр-міністр України — міністр регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства – МИР). Кілька років тому в місті трапився скандал, коли він викупив кінотеатр «Україна» і перевів його повністю на російську мову. Але ж люди його обирали. Скажіть, будь ласка, яка перспектива може бути у цього міста?

Якщо людей абсолютно не цікавить ставлення їхнього мера до основоположних цінностей держави, мови, приміром?

Ви собі уявляєте, що можна обрати мером якого-небудь французького міста людину, яка не розмовляє, і, головне, не хоче розмовляти по-французьки? Я – не уявляю. Оце вам відповідь.

 - Гаразд, давайте ще трохи поговоримо про Україну в її сьогоднішніх межах.

Ви заявили, що начальник Департаменту спеціальних розслідувань ГПУ Сергій Горбатюк продав справи відносно високопосадовців з оточення Януковича. 

Про «торгівлю» кримінальними справами «сім`ї» говорив і мій попередній  співрозмовник – Олександр Єльяшкевич. У вас є доводи?

- Я стверджую, що вони не розслідуються, і ніяким чином примуситиГорбатюка організувати слідство не вдається. Я це знаю точно. Як тільки було створено Управління спеціальних розслідувань, були розігнані всі слідчі…

На момент створення цього управління так звані «справи Майдану» були розпорошені між трьома відомствами. Справи щодо вбивства учасників протестів знаходилися в ГПУ.

З величезним скандалом Аваков забрав собі справи, пов’язані з убивствами робітників правоохоронних органів. Хоча абсолютно неприпустимо, аби міліція розслідувала вбивства міліціонерів. Втім, судячи з того, що ніяких результатів по цих справах немає, я переконаний, що Аваков зробив це саме для того, аби знищити сліди, які могли вивести слідство на вбивць.

А справи, пов’язані з завданням тілесних ушкоджень учасникам протесту, перебували в проваджені прокуратури міста Києва.

Був повний хаос і неузгодженість. Саме тому Консультативна рада при ГПУ запропонувала створити відділ, щоб об’єднати усі ці справи. Але – був створений не відділ, а управління. Причому, в це управління передали не тільки справи категорії «Майдан», але й справи, відкриті за фактами вчинення економічних злочинів Януковичем та його оточенням. І я відразу сказав, що це неправильно.

- Чому?

- Тому що в це управління об’єднали найрізноманітніші напрямки. Там чотири відділи, і тільки один займається справами Майдану. Є відділ, який займається економічними злочинами, скоєними оточенням Януковича  – Іванющенком, Єфремовим, Захарченком, Пшонкою, Януковичем, Сашою-стоматологом. Ще один відділ займався суддями, прокурорами, які виносили неправосудні рішення, і, по ідеї, можна було вийти на всю цю систему, на чолі котрої стояв радник президента Януковича Портнов (Андрій Портнов - колишній перший заступник глави адміністрації президента Януковича, керівник Головного управління з питань судоустроюадміністрації. Під час Євромайдану виїхав з України і переховується від слідства – МИР).

- Але де результати?

- Немає й бути не може. Наприклад, у відділі, котрий займається (вірніше – НЕ займається) економічними злочинами, працює понад 40 слідчих. У провадженні одного слідчого – як мінімум 10 справ або окремих епізодів у межах одного провадження. Це вже, рахуйте, 400 справ. Начальник слідчого відділу може заслухати максимум три справи в день. Тобто, раз на рік начальник відділу може запитати, чим займається його слідчий. Ця структура є абсолютно некерованою.

Як результат - управління спецрозслідувань ГПУ направило в 2015 році до суду аж 13 обвинувальних актів.

Із них шість – це робота одного слідчого. Одного! До слова, у цього слідчого, який – повторю, єдиний на все управління  – довів до суду шість справ, Горбатюк забрав усіх підлеглих, розігнав слідчу групу.

І це - управління, в якому тільки в штаті 145 слідчих! А ще безліч прикомандированих. А чим займається решта?

Для порівняння: у військовій прокуратурі на всю Україну – 135 слідчих, а в центральному апараті, тобто в Головній військовій прокуратурі – лише 14.

- Так, судячи з ваших дописів в соцмережах, ви маєте неабиякий сентимент до військового прокурора Матіоса…

- Я не належу до категорії сентиментальних людей. Але при всьому моєму критичному ставленні до органів прокуратури, я не можу не визнати, що за об’єктивними показниками на сьогоднішній день військова прокуратура є єдиним ефективним підрозділом органів прокуратури.

- Не всі так вважать, приміром, ваш колега, журналіст Сергій Іванов вважає, що, цитую мовою оригіналу «Военная прокуратура под управлением Анатолия Матиоса превратилась в коммерческое предприятие с практически неограниченными полномочиями, которые распространяются далеко за пределы зоны АТО». 

- Я не маю щастя читати Сергія Іванова, тому що знаю, за яких обставин він покинув органи прокуратури. Сергій Іванов – це син колишнього народного депутата від Партії регіонів Володимира Іванова, котрий, будучи заступником голови Луганської ОДА, свого синка-мажора прилаштував в органи прокуратури. В 27 років Сергій Іванов став районним прокурором в Луганську. Всі десять років, які Іванов-молодший працював у прокуратурі, він пиячив, вживав наркотики і чудив. Ну, приміром, знаходячись нетверезому стані, мочився на прохожих, стоячи на підвіконнику свого кабінету, котрий знаходився на другому поверсі районної прокуратури.

- Це зафіксовано?

- Було чимало очевидців… Врешті-решт, йому запропонували піти з посади – після того, як він п’яний, перебуваючи за кермом автомобіля, влаштував стрілянину на заправці в Луганську.

Тому я переконаний, що нинішній стан органів прокурати, - це наслідок того, що туди приймали саме таких мажорів, як Сергій Іванов. Це вони перетворили прокуратуру із наглядового органу на кабак.

- Але сьогодні він – популярний персонаж соцмереж, затребуваний блогер…

- Оце вам ілюстрація до моєї попередньої тези про некритичне ставлення суспільства до інформації. Суспільство сприймає таких, як Іванов.

Суспільство сприймає, наприклад, депутата від БПП Гончаренка, який не так давно боровся з «хохлами», влаштовував в Одесі мітинги проти української мови, якісь антиукраїнські акції і на цьому робив собі політичну кар’єру…

- Секундочку, але Гончаренко пройшов у парламент по списках президентської партії.

- Так, і за цю президентську партію проголосувало майже 30% виборців. А ще майже 30% проголосувало за явних аферистів, таких як Таня Чорновол.

- Чому ви називаєте її аферисткою?

- Ви знаєте, ми дружили багато років сім’ями… Я можу показати посвідчення довіреної особи кандидата в народні депутати Тетяни Чорновол 2012-го року. Але після того, як Таня стала торгувати іменем загиблого чоловіка та, виходячи перед камерами, стала заламувати руки й закликати голосувати за Яценюка, Пашинського, Авакова, тому що її чоловік загинув під Іловайськом – я з Танею припинив будь-які відносини. Тому що я багато років приятелював з покійним Миколою й переконаний, що він загинув не заради того, аби його дружина торгувала його іменем і обслуговувала Авакова, Пашинського та Яценюка.

Але ж народ це сприймає!

Чи народ не усвідомлює, що ситуація, коли вдова загиблого бійця заламує руки і закликає – іменем чоловіка – голосувати за певну політичну силу - є вкрай ганебною?

І неприпустимою з точки зору моралі? Якщо суспільство цього не розуміє – значить, воно саме є аморальним.

- Я би повернулася до початку нашої розмови. Я, все-таки, переконана, що суспільством просто маніпулюють певні, спеціально для того створені структури, продукуючи спотворену інформацію, створюючи інформаційний шум, свідомо брешучи та запускаючи «дези». Ви кажете, можете розрізняти, де правдива інформація, а де – ні. Але ж ви – компетентна людина, чого не можна сказати про все наше суспільство!

- Це не є маніпуляція.  Якщо люди не розуміють, що не можна голосувати за політичну силу, яка будує свою виборчу кампанію на тому, що чоловік Тані Чорновол загинув під Іловайськом - то таке суспільство не має права на існування! Це моральні виродки.

- Не можна гребти усіх під одну гребінку.

- 30% населення! І саме завдяки цьому Аваков до сьогоднішнього дня – міністр внутрішніх справ.

Вся країна бачила оперативне відео, зняте в кабінеті заступника Авакова Чоботаря (заступник міністра внутрішніх справ Сергій Чоботар подав у відставку в травні минулого року після оприлюднення у ЗМІ відео, на якому він домовляється про мільйонні відкати; згодом біля одного з будинків родини Чоботаря журналістів, які знімали сюжет про заммінстра, було побито – МИР).

Та в будь-якій іншій країні вже би почалося повстання після оприлюднення подібного відео.

А в нашому суспільстві це абсолютно спокійно сприймається. Ну, пошуміли журналісти…

 - Безкарність сьогоднішніх політиків, як стверджує Єльяшкевич, із яким я нещодавно говорила, бере свій початок з епохи Кучми.

- Добре, давайте повернемося в епоху Кучми. Як була сформована феодальна Україна?Після розвалу Союзу Україна могла піти найрізноманітнішими шляхами розвитку. Але об’єктивна реальність - передусім ментальність народу – призвели до того, що в країні став формуватися феодальний лад. Це коли в руках «монарха» зосереджується абсолютна влада. А в руках оточення монарха та прошарку «аристократії»  – зосереджується вся власність на основні засоби виробництва.

У 2004 році відбувся соціальний вибух у зв’язку з тим, що реальні економічні відносини, точніше, поява прошарку середнього класу, не відповідала феодальним правовідносинам, що існували в країні.

Після 2004 року економічні відносини стали все ж більш-менш буржуазними, крім двох областей – Донецької та Луганської, де класичний феодалізм панував до початку російської агресії. Але суспільно-політична надбудова в Україні залишилась феодальною.

В нинішній феодальній Україні нема парламенту, нема виконавчої гілки влади, нема правосуддя. Всі ці інституції сьогодні – підрозділи адміністрації президента.

Чи є підстави притягувати Кучму до кримінальної відповідальності? Є. І в «піддиванних» записах зі знаменитої фонотеки майора Мельниченка найцікавішою є не історія з Гонгадзе, а, власне, зафіксовані в розмовах тодішні економічні стосунки. Але ці епізоди ніхто не розслідував і розслідувати не буде.

- Чому?

- Тому що це означало би - підірвати підвалини всієї системи. Тому що, в принципі, нічого не змінилося із тих часів.

- Власне, про це і каже Єльяшкевич, - якщо ми не зрушимо цю глибу – нам дороги вперед нема.

- А в чому повинні полягати ці зрушення? В розділенні влади на незалежні гілки!

- Але зараз відбуваються зворотні процеси – влада все більше концентрується в одних руках.

- На це є дуже проста відповідь. В 2014 році дикі суспільні суперечності привезли до вибуху. Режим Януковича просто не міг існувати далі, закони історії не дозволяли йому існувати. Стався бунт, тектонічний зсув. Однак феодалізм в країні продовжує існувати.

Переломним моментом, після якого стало зрозумілим, що феодальна Україна розпочала невідворотний рух від олігархії до автократизму, можна вважати 14 жовтня 2014 року, коли був прийнятий новий Закон «Про прокуратуру» - розроблений під орудою Портнова й внесений Януковичем у парламент ще в листопаді 2013 року.

Стало зрозуміло, що розділення влади на незалежні гілки та створення громадянського суспільства є неможливим.

- Тобто, ви прогнозуєте нашому президенту довге й щасливе правління на монаршому троні?

- Навпаки.

Якщо він не втече, то, звісно, він буде висіти на вулиці Банковій.

Бо ніяких Майданів вже більше не буде. Зараз країна наближається до чергового соціального вибуху.

«Майдани» - це не революції, це стихійні соціальні потрясіння. Революція відрізняється від бунту наявністю так званого революційного прошарку, тобто людей, котрі мають ідеологію, програму дій, кадровий актив, можуть взяти владу в руки. Такого прошарку в Україні немає. Тому що немає того соціального середовища, яке породило, наприклад, велику французьку революцію. В Україні немає дрібної буржуазії.

Українське суспільство є феодально-становим, воно ділиться на умовних посполитих, міщан, славне чиновництво, а на горі - монарший  «двір», себто Адміністрація президента.

Тому, повторю, буде бунт.

Але якщо бунт 2013-2014 років призвів тільки до втрати Криму і частини Донбасу, то той бунт, до якого веде нинішній «монарх», призведе до подальшого розчленування України.

- Веде – свідомо?

- Я не знаю, що має ця конкретна людина в своїй голові. Я кажу про об’єктивні процеси. Буржуазні перетворення в країні стали би можливі, якби правлячий клас добровільно відмовився від своїй станових привілеїв, але оскільки сподіватись на це вже не доводиться, кривавий бунт буде неминучим.

 - В одному інтерв’ю ви сказали, що вся ця історія з «амбарною» книгою Партії регіонів – це була спецоперація голови СБУ Василя Грицака, яку він провів, бажаючи отримати місце голови президентської адміністрації Ложкіна, який, як відомо вже на низькому старті з цієї посади… Звідки у вас така інформація?

- Якщо говорити про цю сміховинну «амбарну книгу», то це абсолютно стандартна практика будь-якої партії. Тому що господарча діяльність політичних утворень в Україні протікає у формі готівкових розрахунків. Урешті-решт, ні для кого не є секретом, що місця в партійних списках продаються, що за голосування народні депутати отримують гроші, що органи державної влади, зокрема Центральна виборча комісія, формуються за квотним принципом і кожна політична сила матеріально підтримує своїх представників. То що ж нового відкрила ця «амбарна книга»?

Але якщо готівка заноситься в партійні офіси й видається в партійних офісах, то вона має якось обліковуватись.

Бо, власне, ніяких партій з загальноприйнятому розумінні в Україні немає, «партії» у нас – це або бізнес-проекти «придворних», або збіговиська шахраїв, які цих «придворних» обслуговують.

Так ось, Партія Регіонів становила собою не просто бізнес-проект, а закрите акціонерне товариство, де кожний з акціонерів мав квоти у виборчому списку, якими торгував. Я знав одного народного депутата – вже покійного – який у свій час і не думав балотуватися. А у 2006 році його, звичайного підприємця, по-суті, проти його волі включили в список Партії Регіонів, бо треба було просто заповнити квоту, яку виділили його товаришу – одному з акціонерів ПР. І треба ж було такому трапитись, що Партія Регіонів набрала дуже багато голосів на виборах і цей мій знайомий випадково пройшов у парламент. Так ось, дружба-дружбою, а за місце в списку треба платити. Тож довелось новообраному депутату брати кредит у банку й везти в офіс Партії Регіонів – у той самий, де знайшли «чорну касу» - 2 млн доларів.

Або інший приклад – як у Верховну Раду потрапив такий колоритний персонаж  як раніше судимий аферист Костя Гришин. Все дуже просто – Коломойський купив у Садового 4 місця в прохідній частині списку «Самопомочі» та передав цю квоту в розпорядження Гришину, рекомендованого Аваковим (в 2014 році Аваков ще обслуговував Коломойського). Так ось, на три місця з цієї квоти Гришин-Семенченко завів себе та ще двох своїх тодішніх соратників – Наталію Веселову й Павла Кишкара, а четверте місце подарував Антону Геращенку.

Повертаючись до «чорної бухгалтері» - ніякої доказової бази ця «амбарна книга» не містить. Окрім якихось моральних моментів. Так ми і так знали – хто, для чого і в кого брав.

- Та це всім зрозуміло. Просто незрозуміло, чому ця інформація саме зараз вкидається в суспільство.

- Що ж тут незрозумілого? Ці папери - після пожежі в офісі Партії регіонів в лютому 2014 року – були передані в СБУ. І пан Трепак, котрий здійснював оперативний супровід діяльності Управління спецрозслідувань ГПУ - за них відповідав. Вони лежали без руху в СБУ до тих пір, поки керівництво не вирішило провернути спецоперацію, мета якої, по-перше, відволікти увагу від офшорного скандалу, а, по-друге, пошантажувати наших політиків. Бо завжди ж можна сказати: «Шановна Юліє Володимирівно, а ви пам’ятаєте, як брали гроші у пана Клюєва?»

Я не сумніваюсь, що цирк із цими папірцями був ініційований Василем Грицаком і доведений до лоску піар-службою адміністрації президента.

- Ну все ж таки, чи Грицак і справді мітить на посаду голови президентської адміністрації? Звідки ця інформація? Чи це ваші домисли?

- Вважайте, що це мої домисли. Можете дописати: «Поливаю брудом злочинний режим» (сміється).

- Все-таки, хочу добитися відповіді на питання: чи грядуть пертурбації в адміністрації президента і чи стане Василь Грицак її головою?

- Ви розумієте, такі речі можна було обговорювати, коли б ми жили в буржуазній державі, де суспільне життя підпорядковане зафіксованим на папері правилам, тобто законам. А у нас суспільне життя підпорядковане бажанням монаршої особи.

Абсолютно нікому невідомо, який бзік спаде в монаршу голову наступної хвилини. Тому прогнозувати якісь кадрові призначення можуть не політологи, не юристи, і не журналісти, а лише психіатри.

От в якому настрої він прокинеться – так і буде. Захоче – завтра буде Ложкін послом в Сомалі. А захоче – головою Верховного суду. Ото й усі прогнози…

Суспільне життя країни, повторю, визначається сьогодні бажаннями та настроями монаршої особи. От захотіла монарша особа – і Юрій Луценко став генеральним прокурором країни…

- Власне, а чому ви заявляли про нездатність Луценка керувати генпрокуратою? І взагалі – піддаєте його обструкції? 

- Інколи мене поправляють, мовляв, правильно по-українськи говорити «шахрай», а не «аферист». Але шахрай, згідно КК – це особа, яка заволоділа чужим майном шляхом зловживання довірою чи обманом.

А таких, як Луценко чи Деканоідзе, чи Зґуладзе називаю аферистами. Це люди, котрі ніколи в житті не стикались із сферою діяльності певної інституції, але погоджуються її очолити.

Я годинами можу розповідати про більшість суддів чи прокурорів цієї  держави, про їх біографію, статки, вчинені ними злочини тощо – тому що присвятив правовій журналістиці 26 років свого життя й усі вони прийшли на службу на моїй очах. Я їх пам’ятаю з їхнього першого хабара… Але – якби мені запропонували очолити генпрокуратуру чи правоохоронний орган, то я, м’яко кажучи, був би вкрай здивований і навіть не став би розглядати таку пропозицію.

А мадам Деканоідзе – колишній міністр освіти і науки Грузії – погодилася очолити поліцію іншої країни, не маючи жодної уяви про діяльність правоохоронних органів, не знаючи законодавство й навіть не володіючи мовою, якою ведеться діловодство. Чому?

Та тому що на «реформування» міліції був виділений грант Урядом США і посольство підшукувало довірених людей, які можна було б поставити на розподіл грошових потоків.

Те саме я можу сказати й про Юрія Віталійовича – патентований аферист. Не усвідомлюючи, як працюють правоохоронні органи, ці люди ідуть на посади заради якихось меркантильних інтересів. А розхльобувати наслідки буде народ.

- Не хочеться закінчувати розмову на такій печальній ноті. Можливо, у вас є варіанти виходу із нинішнього, як ви говорите, феодального, стану?

- Є варіанти. Їх два. Перший: хто може виїхати – нехай виїжджає з України. Хто не може – нехай озброюється.

…Закони історії  - вони є об’єктивні. Це тільки люди на кшталт Порошенка думають, що закони можна встановлювати шляхом голосування у парламенті. Бо первинними, повторю, є закони історичного розвитку. Держава не може існувати на тих принципах, які сьогодні діють в Україні. Неможна, приміром, забирати у людей зароблені ними гроші і перенаправляти їх на фінансування окупованих територій, де цих людей  ненавидять.

- А чому ви не допускаєте еволюційний шлях розвитку нашого суспільства?

- А які передумови такої еволюції ви бачите? Коли кричать, наприклад, про реформи правоохоронних органів чи реформу судоустрою – поясніть мені, в чому полягають ці реформи? Та зовсім скоро у людини не буде ніякої можливості легально звернутися до суду. Почитайте зміни до Конституції, проголосовані 2 червня: в державі взагалі скасовується прокурорський нагляд за дотриманням законності з боку чиновників чи правоохоронців.

Натомість Адміністрація президента прибирає до рук ринок замовних судових рішень, заради чого запроваджується монополія адвокатів на представництво інтересів у судах.

Почитайте, за що народні депутати проголосували 2 червня 2016 року: якщо, наприклад, податкова служба наклала на приватного підприємця штраф, то він вже не зможе оскаржувати податкове рішення-повідомлення, направивши в суд бухгалтера. Хочеш скаржитись – плати тисячу доларів і наймай адвоката, який абсолютно не розуміється на бухгалтерії позивача. І це – на тлі колосальних судових зборів. Ви розумієте, чим це закінчиться?

Тому я й кажу, що вся нинішня політика владного угруповання  спрямована на перетворення зовнішньої агресії в громадянську війну. Це буде неминуче. 

- Свідомо?

- Абсолютно. Більше того – ця політика підтримується більшістю населення.

- Звідки така впевненість – що підтримується?

- Та тому, що в будь-якій цивілізованій крані світу президент, який відмовився ввести режим воєнного стану після вторгнення, тим більше – після окупації частини країн – він би був просто повішений. На ліхтарі.

- Тут не можу не погодитись…

- Я вам хочу нагадати, що 26 травня 2014 року Національна гвардія  була в центрі Донецька. Російські частини, які намагалися захопити Донецький аеропорт, були повністю розгромлені. Після чого що трапилося? Було оголошено «мирний план Порошенка». Порошенко оголосив, що Україна повністю контролює свої кордони, заявив, що на Сході точиться громадянська війна й що він, замість запровадження правового режиму воєнного стану, забороняє чинити будь-який опір… Ви що, забули? Скажіть, у будь-якій іншій країні - як довго такий президент поцарював би? Думаю, лічені дні.

Тобто в дні, коли ми мали всі шанси зупинити агресію і вибити ворога – мирний план Порошенка призвів до того, що через 450 кілометрів абсолютно відкритого українського кордону до нас ешелонами пішли російські війська і техніка.

А тепер владна верхівка пропонує зробити вигляд, що це не окупація,  це, мовляв, особливий донбаський менталітет, і провести тотальну амністію (як відомо, 16 вересня 2014 р. Верховна Рада ухвалила у закритому режимі президентський закон Про недопущення переслідування та покарання осіб-учасників подій на території Донецької та Луганської областей", яким передбачено звільнити за певних умов від кримінальної та адміністративної відповідальності деякі категорії збройних формувань та осіб – МИР).

Цей закон, до речі, досі не підписаний головою Верховної Ради. А тепер уявіть собі – скільки людей вже постраждало. У скількох – відібрані квартири, авто, скільки в Україні людей, котрі змушені були виїхати з окупованих територій. А тепер бюджетні кошти направляють не на підтримку вимушених переселенців, а на фінансування терористичних анклавів. А зараз ще й скажуть - ніякого переслідування бойовиків. У нас, мовляв, мир, злагода, мінські домовленості та «мирний план президента»!

Скажіть будь ласа, що будуть робити ті люди, яких терористи пограбували до цурки? Ті, в яких убили рідних? Вони будуть озброюватися. І скажуть: «Якщо держава не хоче, то ми самі будемо відновлювати законність і справедливість».

Галина Плачинда, видання МИР