Україна. Ілюзія спокою

Не буде вам спокою!

Спокою захотіли, да?

В Україні більшість захотіла спокою

Спочатку правлячий клас захотів миру і українська громада зрештою терпить «мінську змову», бо стомилася від революції та війни і хоче спокою.

На окупованій території ОРДЛО люди хочуть спокою за будь-яку ціну – тобто хоч в Росії, хоч в Україні, і їм все одно хто переможе.

Деякі вчені-соціологи взагалі закликали – «дайте радянським людям спокійно дожити в СРСР».

В ході війни на Донбасі український правлячий клас тишком-нишком радикалів утилізував, маргіналізував чи легалізував, бо дуже хоче спокою.

Зрештою правлячий клас здійснив контрреволюційний переворот в Парламенті, а незаконно створений Уряд  своїм першим завданням поставив макроекономічну стабілізацію.

Деякі експерти проголошують стабільність як правильну політику і радять навіть, як втримати стабілізацію в умовах наростаючої напруженості в суспільстві.

Сталий економічний розвиток як основна мета Плану пріоритетних кроків Уряду – невчасно, контраверсійно і нездійсненно – але так спокусливо.

Тим більше, що саме таким є завдання від олігархів – дайте нам стабільність, бо ми втрачаємо свої активи! Дерибан це святе, офшори ми замовчимо і офшорний скандал спустимо на гальмах, закордонні кредити освоїмо і покладемо в кишеню, на підвищених тарифах заробимо. Мир Донбасу, радикалів в тюрми, бидло – в стійло.

Сталий економічний розвиток в умовах війни та післяреволюційних реформ – нове слово в методології від українського Уряду. Гегель, Маркс, Щедровицький перевертаються в могилах, а Ґру Гарлем Брундтланд (творець концепту «сталого розвитку» в комісії ООН) весело регоче.

Спокій в Україні в найближчий час не є можливим, навіть якщо витратити на це всі гроші олігархів.

Метадинаміка країни Фронтиру

Україна метадинамічна країна і лишатиметься такою впродовж наступних багатьох років. Метадинамічність означає, що динамічність країни породжується не так її внутрішньою ситуацією, як ситуацією на один чи навіть на два системних рівнів вище.

Допоки світ не змінився, спокій на Фронтирі наступити не може в принципі. Ті, хто прагнуть спокою, прагнуть ілюзії.

Зміна світу означає, що Україна, будучи країною Фронтиру, знаходиться водночас під тиском фундаментальних змін світу та під тиском нерівномірності змін і різного сприйняття цих змін країнами обабіч Фронтиру.

Це означає, перш за все, зміну картини (конструкції) світу. 1. Нації-держави-території розпадаються. Виникає вибір – регіональна (олігархічна) автаркія чи мережі самодостатніх громад. 2. Виникнення нових джерел енергії і способів оптимального добування зі старих джерел енергії породжує нові можливості соціально-політичної мобільності, яких раніше не існувало. 3. Нова топологія світу, нові відстані, новий час – все це змінює наші уявлення про інфраструктуру (вона стає глобальною) і це змінює саме уявлення про простір та час. 4. Виникнення нового мислення, нових людей і принципових інновацій на маргінесі (в Богом забутих місцях – таких, як Україна).

По-друге, це означає зміну геополітичної структури Євразії. 1. Хронополітичний розрив між прокрастинацією Європи, архаїзацією Росії та реформацією ісламського світу, по відношенню до яких Україна є геополітичним посередником та місцем зустрічі цивілізаційних трендів, не маючи змоги на власну цивілізаційну ініціативу. 2. Зіткнення геополітичної експансії Росії та Китаю. Казахстан сьогодні це чудовий приклад: надмірна експлуатація казахів з боку китайських власників підприємств в Казахстані, претензії китайців на привласнення казахської землі – все це призвело до серйозного конфлікту, де інтереси Росії та Китаю перетинаються безпосередньо. 3. Зміна європейського лідера – на місце Німеччини та Франції приходить Польща, при цьому обидва нинішніх лідера спалюють себе в очах України та світу в ході нинішньої «мінської змови».

По-третє, це похорони індустріальних анклавів. Подивіться на занепад Детройту – без всілякої війни і масових жертв індустріальний центр повільно, але неухильно, переводять в постіндустріальний світ. Донбас це такий самий індустріальний анклав, який мав пережити свій занепад. Але Україна дозволила прийти до влади «донецьким», які по суті змусили всю країну працювати на Донбас – олігархічно-кримінальна система на чолі з колишнім Кривавим Президентом дбала про регіон за залишковим принципом, але в сухому залишку: замість болючого, але необхідного реформування Донбасу вся Україна платила за продовження його архаїчного існування. Зараз на Донбасі іде війна СРСР і України, індустріального світу з постіндустріальним, Росії з Заходом.

По-четверте, це виникнення соціальних інновацій поза державами – в корпораціях та на рівні індивідуальних ініціатив, які отримали можливість мережевого просування. «Диванна сотня» не є ані диванною, ані сотнею. Зазвичай «диванна сотня» більше мобільна, ніж будь-які інші представники індустріального світу. І це визначення настільки їх не зачіпає, що вони навіть на вважають за необхідне це пояснювати. Тобто, хочете знати, куди далі піде світ, слідкуйте за корпораціями та індивідами через соціальні мережі.

Не буде спокою в Україні, оскільки Фронтир тільки-но проснувся в невгамовному світі. І немає жодних причин в найближчі роки вгамувати світ.

Символічна метадинаміка в Україні

Метадинаміка України не може бути пояснена винятково в раціональних уявленнях. Перш за все, тут потрібно пояснювати метадинаміку воюючого Донбасу.

Донбас це індустріальний рай часів СРСР. Чому Україна не змогла провести постіндустріальну санацію цього індустріального анклаву? Чому Україна дозволила обкрадати «донецькими» всю країну, щоб продовжувати індустріальну агонію Донбасу? Чому з Донецьком не вийшло так, як з Детройтом?

Я над цим думав довго і багато разів. У мене є гіпотеза, але вона страшна. Звичайно це не науковий дискурс. Але символічні речі дуже дієві в політиці.

Донбас це край, на якому лежить національно-родове прокляття України. Штучне переселення росіян та білорусів на землі Донбасу після голодомору 1932-1933 змінило етнічний склад регіону. На символічному рівні – росіян засиляли в будинки заморених голодом українців. Українці це пам’ятають і росіяни це пам’ятають. Ось звідси ця генетична ненависть у нинішніх нащадків один до одного. Донецькі росіяни несуть на собі посмертне прокляття заморених голодом українців.

Точно так само, як росіян заселяли в будинки депортованих та знищених татар в Криму.

Історична пам’ять (індустріальна героїка Донбасу та військова героїка Криму) протистоїть мерзотності вчинків великоросів по освоєнню території Криму та Донбасу.

Пам’ять предків породжує до російськомовних сепаратистів Донбасу та Криму недовіру українців. Підсвідоме відчуття свого злочину проти предків породжує немотивовану агресію російськомовних жителів Донбасу та Криму. Тобто, перш за все, на Донбасі та в Криму іде символічна війна.

Ця символічна війна це війна СРСР з післярадянським світом. За великим рахунком – ось чому не можна залишити радянських людей в спокої і дати їм дожити спокійно, як це радить Ірина Бекешкіна. Радянських людей 25 років ніхто не чіпав, допоки вони не взяли на Донбасі зброю і не почали воювати за підтримувану Росією ностальгію по СРСР, допоки вони знову не почали воювати проти татар в Криму.

Саме тому символічна війна проти СРСР настільки важлива. Не Україна актуалізувала цю війну. Цю війну розпочала, активізувала і зробила жорстокою саме Росія.

Не буде спокою в Україні, допоки ми не виграємо війну історичної пам’яті та війну символів.

Концептуальна метадинаміка в Україні: номади та транквіли

Номади – (в дельозівському сенсі) нові люди нового світу, які уникають жорстких структур, детермінізму та бінарних опозицій, протиставляють себе решті суспільства і створюють власний дискурс, свої символи та ритуали. Ці здебільшого анархістські племена нагадують древніх кочівників і кидають виклик державі та старій цивілізації.

Можна розрізняти постмодерністських та конструктивістських номад, бо останні вже концептуально протиставилися постмодернізму через теоретично розроблені концепти віртуальності, трансгуманізму, мережі, всесвітнього громадянства і цілого ряду конструктивістських дисциплін (лімітологія, структуралістика, транзитологія, версологія, цивілізаційна антропологія, психоконструювання і т.п.).

Номади це концептуальні інноватори, які діють на принципово іншому полі бою, з іншою зброєю, з намірами принципово іншої (нетериторіальної) топологічної експансії.

Транквіли – буквально спокійні чи осідлі (в древньому протиставленні осідлих та кочових племен), але в фундаментальному значенні ті, хто виступає за збереження світу, стабільності, спокою та миру в розумінні тих структур та інститутів, які все це гарантують (держава, нація, релігія, ринок).

В цьому сенсі «радикалізм» та «помірність» це лише спрощенні уявлення політичної активності, якими можна оперувати в популярних викладах будь-яких соціальних рухів.

Ціннісні зміни можуть бути зрозумілі лише концептуальним чином. І в цьому сенсі серед номад та транквілів є радикали і помірні.

Найцікавіше в цьому концепті, що номади зовсім не є агресивними щодо транквілів. Просто номади продукують такі еволюційні зміни, які в своїй процесуальності породжують активний опір транквілів.

Саме нерівномірність сприйняття транквілами підходів та концептів номад породжує соціальну турбулентність. Опір транквілів і їх фундаментальне бажання спокою породжує революції та війни. Ці війни власне ідуть між різними транквілами.

Спокій веде до війни транквілів. В той час, як номади будують новий світ.

………………http://glavcom.ua/columns/sergiydatsyuk.html

Отже більшість українців захотіли спокою?

Не буде вам спокою!

Джерело: блоги УП