Олександр Воронин – фундатор свято-вознесенської церкви м. Канева (1989–2013 рр.)

Стаття присвячена морально-культурному зв’язку представника української діаспори, громадського та релігійного діяча – Олександра Воронина з Батьківщиною. Один із аспектів його багатогранної діяльності проявився у фінансовому сприянні будівництву Свято-Вознесенської церкви у м. Канів, звідки походила його сім’я. Вся його діяльність являлась відображенням християнського та патріотичного виховання, життєвої філософії, досвіду, та відданості національним традиціям.

За радянської влади у Каневі було знищено майже всі релігійні споруди. Проіснувавши 212 років, у 1939 р. припинила діяльність Спасо-Преображенська церква біля підніжжя гори Московки на правому березі Дунайця [3]. У часи хрущовської атеїстичної кампанії на початку 1960-х рр. закрили двері для парафіян в одному з найстаріших храмів України – Успенському соборі, закладеному ще 1144 р. князем Всеволодом Ольговичем. Храм становив неабияку історично-архітектурну цінність. У стінах цього собору перед похованням на Чернечий горі стояла домовина з прахом Т.Г. Шевченка. У міжвоєнний період ХХ ст. при Успенському соборі діяла релігійна громада належна до Української Автокефальної Православної Церкви, богослужіння здійснювалися українською мовою [4].

Знищеною більшовиками була й церква на окраїні Канева, у колишньому селі Костянець, яке з 1941 р. приєднали до міської мережі. Більшовики спочатку переробили цю церкву на клуб, а у 1981 р. цілковито розібрали церковну споруду [5, с. 6]. Церква у с. Костянці мала старовинне козацьке походження. Її збудували в ім’я Вознесіння Господнього 1726 року з осикового дерева. Пізніше її перебудовували. Але храм діяв і у ХХ ст. [6].

Саме у цій церкві 1917 р. вінчалися батьки Олександра Воронина – Олексій і Марія, незадовго після того, як батько повернувся з війни та австрійського полону. Парафіяльним священиком у цьому храмі служив о. Антоній Кошиць – батько славетного українського композитора, диригента, знавця української пісні і старовини Олександра Кошиця [5, с. 6].

Родина Вараввів за океаном болісно переживала факт знищення національних християнських святинь на Батьківщині. Але не тільки переживала, а й намагалася виправити трагічну сторінку історії рідного краю. Ці почуття були настільки глибокими, що відбудова церкви у с. Костянці, де вінчалися батьки, стала заповітною мрією Олександра Воронина. Про це він розповів вже під час першої поїздки до України у 1991 р. Тоді він відвідав Харків – місто свого народження і там, біля будинку «Слово», де пройшло його дитинство, дав своє перше інтерв’ю на Батьківщині.
Релігійне відродження України, яке вже тоді розпочалося, відбувалося стрімко і суперечливо. На перепоні ще стояв державний апарат, налаштований на блокування діяльності релігійних організацій, а не на сприяння їм. Катастрофічно бракувало коштів на відбудову храмів, спорядження їх богослужбовими предметами, літератури. Окремою проблемою постали перешкоди відродженню українських церков, що не бажали підпорядковуватись Московському патріархатові.
Цих проблем зазнав і Канів. 1990-го року активізувалося релігійне життя при Успенському храмі міста, куди 1989 р. призначили настоятелем колишнього в’язня совісті о. Георгія Почтового. Проте цей храм перебував у віданні Московського патріархату [7]. Між тим, в Україні розгорталося відродження Української Автокефальної Православної Церкви, яка кликала до національних джерел, відновлення традицій попередників 20-х рр. ХХ ст. Організувалася така громада й у с. Костянці. Вона й повела будівництво храму Вознесіння Господнього.

Проект храму безплатно розробили Анатолій Дзівалтовський – мешканець Канева та архітектор Петро Фіцич. Тодішній директор Шевченківського національного заповідника Ігор Ліховий передав для закладання фундаменту храму каміння зі старого шляху, який реконструювали поблизу Тарасової гори. При цьому він алегорично мовив: «Від храму до храму…» [8].

Храм будували у стилі українського модерну. Його архітектоніка була співзвучна естетичним уподобанням Олександра Воронина. У ній прочитується поєднання глибоких національних традицій і сучасного розуміння світу. Вважаємо, що стилістика архітектурних форм храму відобразила світоглядні ідеали, церковний досвід одного з фундаторів цієї церкви – О. Воронина, оскільки він був парафіянином, богословом, патріотом України. Орнаментація храму перегукується зі стилістикою іконописних зображень, які шанував і популяризував п. Олександр.

Обставина будівництва храму громадою Українській Автокефальної Православної Церкви була для Ворониних принципово важливою. Ще під час перебування у Харкові, Олександр мав зустрічі з архієпископом Харківським і Полтавським Ігорем Ісіченком і клопотався перед ним, щоб костянецька церква, про відновлення якої він почав дбати, була під церковним началом УАПЦ та особисто владики Ігоря [5, с. 6].

Таке прохання було не забаганкою. О. Воронин мав багатий життєвий досвід, добре вивчив вітчизняну церковну історію, зважав на розповіді батька і багатьох учасників трагічних подій вітчизняного церковного життя. Крім того, в США він був одним із сподвижників та однодумців патріарха Мстислава. Тож зважав і на його оцінки церковної ситуації й духовних осіб в Україні.

Будівництво храму розпочалося 2001 р. І у нього одразу активно включилися Олександр Воронин зі своєю дружиною Оксаною Вікул-Ворониною, відомою у діаспорі балериною та викладачем класичного балету. Вони передали особисті кошти на будівництво. Це була значна на той час сума – 2 тис. доларів.

1 лютого 2001 р. члени Костянецької парафії на загальних зборах підтвердили вірність Українській Автокефальній Православній Церкві і це надихало п. Олександра.

Того року сталася трагічна подія. 21 вересня 2001 р. відійшла у вічність його кохана дружина. У пам’ять про неї усі кошти – понад 3 тисячі доларів, які добродійники пожертвували на похорон, п. Олександр віддав на зведення храму у Каневі. Для канівської парафії ці пожертви були суттєвою допомогою.

Відтоді – у пам’ять дружини Оксани – він прийняв відповідальне рішення стати фундатором будівництва храму Вознесіння Господнього в Каневі-Костянці. «Я вірю, що душі померлих продовжують жити в іншому, кращому світі, і своїми духовними очима бачать те, що діється на землі», – писав згадуючи дружину п. Олександр [9, с. 2].

Олександр Воронин невтомно опікувався будівництвом всі шість років, доки воно успішно завершилося. Він передавав на спорудження церкви пожертви, що заощаджував із власної пенсії та збирав серед своїх друзів і однодумців у Сполучених Штатах та Канаді. Всі жертводавці були заангажовані ідеєю відродити справді українську, справді автокефальну православну церкву. Усього п. Олександр зібрав і передав до Канева понад 40 тисяч доларів.

Свідченням живого зв’язку діаспори з Україною став приїзд Олександра Воронина на урочисте відкриття Свято-Вознесенської церкви, яке призначили на 12 липня 2007 р.

12 липня 2007 р., на свято Петра і Павла, владика Ігор освятив збудований храм.

Символічно відбулося і його єднання з рідним Харковом. Чин освячення храму здійснив архієпископ Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ. На освяченому престолі вперше було відправлено Святу Літургію. Співав львівський камерний хор «Осанна». Про це освячення на всю Україну повідомили газети «Наша віра» та «Успенська вежа» [10].

Урочистості проходили за участі міського голови Канева.

Архієпископ Ігор відзначив Олександра Воронина як головного ініціатора і жертводавця храму, серед найактивніших будівничих, удостоєних архієрейських грамот.

Хоча проблеми відновлення нормального релігійного життя в парафії на цьому не скінчилися. Олександрові Воронину довелося проявити послідовність, наполегливість, аби відстояти правду.
Цей аспект його благодійництва вартий окремого аналізу.

Через деякий час священик Вознесенського храму без відома громади змінив її юрисдикцію – перейшов у підпорядкування Української Православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП). Специфічну позицію проявила міська влада. Щойно збудований храм став об’єктом міжконфесійної боротьби між різними гілками українського православ’я. Конфлікт виявився затяжним і надзвичай показовим для української ситуації з дотриманням прав людини. Він був показовим настільки, що Українська Гельсінська спілка з прав людини звернула увагу на цей конфлікт у звіті щодо дотримання прав людини в Україні у 2009–2010 рр. за доповідями правозахисних організацій [11].

Зазначений звіт повідомляв про наявність цілої групи проблем, «коли місцева державна адміністрація починає підтримувати в релігійному конфлікті одну зі сторін конфлікту». Наче йдучи за розгортанням подій у костянецькій парафії, правозахисники узагальнювали: «Релігійні конфлікти часто виникають при переході громади з однієї Церкви до іншої. У деяких випадках це є рішенням самої громади, а у деяких такі рішення приймають керівники громади, коли їх звільняє громада, до прикладу, за бездіяльність, а вони з-за цього хочуть перевести громаду до іншої Церкви, щоби там утримати свою владу. Ситуація зазвичай ускладнюється, якщо громада володіє культовою будівлею. У цій ситуації позиція органів влади дуже важлива, оскільки саме вони можуть зареєструвати або відмовити у реєстрації змін до статуту та керівних органів громади, а також видати нове свідоцтво на право власності храмом».

Українська Гельсінська спілка з прав людини наводила характерний приклад такої упередженості влади і поведінки частини духовних осіб: визнання незаконності рішення Черкаської обласної адміністрації про скасування реєстрації громади Вознесіння Господнього в Каневі (Костянець) та передачу збудованого громадою УАПЦ храму новоствореній парафії Української Православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП). Рішення про цю незаконність ухвалив Київський апеляційний суд 6 квітня 2010 р.

На підставі рішення апеляційного суду правозахисники підсумовували, що судовий процес був тривалим, розтягнувшись на два роки. Вони зазначали й першопричину конфлікту довкола храму. Він «розпочався тоді, коли за бездіяльність і фінансові зловживання парафіяни звільнили настоятеля громади о. Володимира Цянця. Після цього священик організував реєстрацію альтернативної громади УПЦ КП й захоплення храму. У той час священика прийняли до кліру Черкаської єпархії УПЦ КП. У Харківсько-Полтавській єпархії УАПЦ наголошували, що перереєстрацію статуту громади здійснив на початку 2008 р. начальник Черкаського обласного управління в справах національностей і релігій Євген Савісько, який раніше працював секретарем єпископа УПЦ КП. Невдовзі суд відновив громаду УАПЦ у її правах на храм» [11].

Таким чином, храм, фундатором якого був Олександр Воронин, швидко став об’єктом посягань і претензій нечистих на руку керівників від релігії та від держави.

Боротьба за Свято-Вознесенську церкву вийшла не тільки за межі Канева, але й України.

Олександр Воронин, отримавши звістки про цю боротьбу, мусив відстоювати свої принципи і пам’ять про своїх попередників 20-х рр. ХХ ст. Це для нього було тяжкою ношею, але він гідно прийняв її на плечі. Відомо про лист, який він написав у відповідь (на лист від 4 лютого 2008 р.) єпископу Черкаському і Чигиринському УПЦ КП Іоанові: "Я теж мрію про час, коли Україна матиме одну єдину Українську Православну Церкву, повністю автокефальну, повністю українську. Але дорога до цієї мети не повинна прокладатися шляхом перехоплення парафій і духовенства. Її треба прокладати не взаємним поборюванням, а постійною співпрацею та пошуками того, що дійсно єднає нас" [9].

Остаточне вирішення конфлікту було ще не близьким. У ньому проявилася й інша сторона церковних реалій – розкол у середовищі УАПЦ з претензіями на храм ієрархії церкви, яка успадкувала попередню назву конфесії. Питання про юридичні права Свято-Вознесенської релігійної громади та проблема належності храмового приміщення застрягло без відповіді на нових два роки.

Конфлікт довкола костянецького храму вивчала й комісія, створена міською владою у січні 2011 р. Міський голова Віктор Ніколенко зауважував, що він стоїть за те, аби у цьому храмі мирно співіснували представники УАПЦ і УПЦ КП [12]. Конформізм цієї позиції мав політичний, а не правовий характер.

Міський голова не запропонував релігійній громаді УПЦ КП, що претендувала на новозбудований храм справедливих рішень. Скажімо, – збудувати подібний храм власними силами і коштами, купувати чи винаймати приміщення під церкву. Такі поради формували б правосвідомість серед жителів міста й толерантність міжконфесійних відносин. Між тим, як вже зазначалося, релігійна громада, котра вела будівництво церкви, однозначно заявила про свою організаційну належність до Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ і зовсім не прагнула споруджувати будівлю для будь-якої іншої конфесії.

Питання могло бути вирішене тільки у правовій площині. Нарешті це сталося. 20 червня 2012 р. Вищий адміністративний суд України поставив крапку у тривалій тяжбі за костянецький храм. Як вважає Харківсько- Полтавська єпархія УАПЦ (зареєстрована як УАПЦ (оновлена)), зазначені проблеми нарешті було юридично розв’язано. Тепер черга за виконанням судового рішення [13].

Олександр Воронин був з Україною до останнього подиху. Під час наукової конференції, що відбулася у Харкові 17 грудня 2011 р. у Свято-Дмитрівському катехитично-пастирському центрі Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви парафіяльний священик з м. Баффало (США) о. Микола звернувся до усіх присутніх із проханням помолитися за свого парафіянина, який наразі перебуває у тяжкому стані. Ім’я цього вірного – Олександр Воронин…

Його пам’ятали і мають назавжди пам’ятати в Україні та діаспорі.

Таким чином, участь Олександра Воронина – діяча української діаспори в США, – у побудові храму на батьківщині його родини, була суттєвою, постійною і, без перебільшення – ключовою. Він генерував ідею відновлення храму у тому історичному місці, де храм колись знаходився. Він був основним фундатором будівництва. Він сприяв будівництва храму в українському стилі. Він докладав зусиль, аби громада, що організувалася для будівництва храму і навколо храму, поділяла ідеї української християнської за змістом і формою церкви.

Втілення цих ідей наштовхувалося на чималі організаційні і матеріальні труднощі. Але Олександр Воронин послідовно й наполегливо боровся за втілення свого проекту в життя. Ця боротьба відповідала його життєвим принципам. Він не мав ілюзій щодо поведінки офіційної влади і традиційної церкви, поєднаної зв’язками з Московською патріархією.

Для О. Воронина їхні дії були передбачуваними. Він очікував та, навіть, попереджав про можливі ситуації на кшталт тієї, що сталася через політичне замовлення, адміністративний диктат, бюрократичний підхід, користолюбиві мотиви. Цьому навчило життя старшого покоління, яке було для п. Олександра мірилом духовних цінностей і практичної поведінки.

Не дивлячись на те, що Олександр Воронин знаходився за тисячі кілометрів від рідної землі, він постійно думав та опікувався нею. Його внесок, зроблений на благо рідної України заслуговує гідної оцінки. Серце та душа Олександра Воронина постійно боліли за долю держави та співвітчизників. Незважаючи на всі умови особистого життя та маючи поважний вік, він завжди знаходив час, кошти та творчу енергію для України.

Джерело:

Наукові праці історичного факультету

Запорізького національного університету

Наукове періодичне видання

Повний текст:

Ігнатуша Г. О. Олександр Воронин – фундатор Свято-вознесенської церкви м. Канева (1989–2013 рр.)