Поєзію викладаю на прохання автора.
Читайте.
Пишіть відгуки. Весняні дарунки
Задзвенів струмочок під снігом тихенько -
Розбудив підсніжники ніжні, біленькі.
На галявині в лісі проліска спала,
Ніжними пелюстками ряст обнімала.
Сніг заховав їхнє ніжне кохання -
Сонце ясне відшукало їх зрання.
Ніжні промінчики їм посилає –
Сніг білий тане, вже тане і тане…
В небі з?явилася хмара біленька,
Теплим дощем поливає земельку:
В лісі усе зеленіє й цвіте,
А на узліссі трава вже росте.
Малинівка пісню весільну співає,
А соловейко гніздо вже звиває.
Вдарив грім - прокотилась гроза…
Над Дніпром вже веселка сія.
Це прекрасні дарунки весни -
Наші душі зігріють вони.
Тетяна Скляренко.
Канів,15.02.2016 року.
Ластівки
Ластівки рідненькі з вирію летять,
Радість нам приносять й Божу благодать.
Дивимось у небо – вони ж там летять,
Їх розкриті крила на сонці блищать.
Кожна пташка хоче знайти собі дім,
Щоб чистим повітрям дихалось усім.
Щоб чистії води у Дніпрі були –
Напували луки, поля і ліси.
Щоб пташки, стомившись, напитись змогли,
Щоб річкові води не несли біди.
Щоб землі родючі травами буяли,
А в полях пшениця гарна виростала.
Щоб ніякий сморід не давив, не мучив,
Щоб дощі кислотні не лились на луки.
Щоб сміття хімічне в небо не здіймалось –
Нашу атмосферу там не шматувало.
На Землі вже, майже, не лишилось місць,
Де повітря має якісний свій вміст.
Куди не глянь оком – ефект парника –
Газ же вуглекислий всім цим заправля.
Отруєні води: озера, ставки,
У них гине риба, зникають птахи.
Зникають комахи, тварини дрібні
І все, що живе на нашій Землі.
Цінуймо природу, її бережім,
Щоб наші нащадки теж мали свій дім.
Підходи нові запровадимо ми:
Посадим дерева, врятуєм грунти,
Очистимо воду від мастил й брудноти.
Усі хочуть жити – види існувать,
Про це всі повинні завжди пам?ятать.
Частини буття – це види й життя:
Від втрати одного –горе в цілому.
Багатство життя успадковане нами –
Ми маєм плекати, його захищать -
У спадок онукам чисту Землю віддать.
Нехай же завжди прилітають птахи,
Надію на крилах приносять вони.
Щебечуть щасливо й співають пісні -
Красу прославляють на нашій Землі.
Тетяна Скляренко, Канів: 23.03.2016 р.
Ой заспівай, соловейку!
Ой заспівай, соловейку, гарну пісню нам,
Розкрий нашу душу чотирьом вітрам.
Розкажи, що бачив в чужій стороні,
Коли повертався до нас, навесні.
Чи чистії ж води у річках й морях?
Чи гарно ж жилося у чужих краях?
Чи так сонце гріло, як в ріднім краю?
Чи місяць світив вночі у гаю?
Розкрий нам ти душу, про все заспівай,
Що бачив нового - в пісні передай.
Щоб знали і ми про славетні місця,
Де люди шанують природне буття.
Як гарно співаєш, соловчику мій!
Душа вболіває за рідним, своїм:
Згадаєш, бувало, джерельну водицю –
Усіх напувала за селом криниця.
А зараз подивишся – туга одна,
Висохла в криниці давно вже вода.
Дерева сумні у гаю там стоять,
Кислотні дощі їхнє листя ятрять.
Схилилась калина, засохла верба,
Дістати водиці не змогла вона.
А он там Росава, колись була славна,
А зараз покрилася брудом вона.
Ніхто не зважає, що ріки зникають,
Отруєна ллється до них вже вода!
Пташина стомилась – до води нахилилась,
Водиці напитись хотіла вона, -
Та так бідолашна, напившись, лишилась,
Навіки лишилась у річці вона.
Співай, соловейку! Нехай чують люди,
Можливо, твій спів їхню душу розбудить.
Можливо згадають, що ріки ридають,
Як бруд із заводів до них потрапля!
Можливо згадають, що й їх напувають
Джерела, відходів, напившись сповна.
Співай, соловейку, співай, любий пташе,
Нехай чують люди, що їм кажуть птахи!
Тетяна Скляренко.
Канів,04.04.2016 року.
Зустріч
Прилітають вже птахи, ті, що взимку не були.
Друзі їх тут виглядають – ці птахи не відлітають.
Дятел каже: «Тук, тук, тук, де бував, ти любий друг?»
Журавель відповідає: «Був за морем, в іншім краї!»
«Що нового бачив ти? Кар, кар, кар – кажи, кажи?» -
Нестерпіла вже ворона, звуть її усі Мотрона.
Тут й сорока білобока стрекотіла на всі боки.
В журавлів вона питає: «Де лелеки вже літають?»
- Он, на хаті, на даху, все доводять до ладу.
«Соловейки прилетіли?» – горобці зацвіркотіли.
- Ні, вони ще у дорозі. Ми, малинівки якраз, прилетіли вже до вас!
Будем гнізда будувать і травою прикривать.
Ще й вівчарик жовтобровий в травні нас відвіда знову.
Очеретянка велика заспіває : «Чок, чок, чок, де новий уже мосток? В очереті над водою, де ходить я буду знову?»
Мухоловочка мала :«Хілю- хілю, тратата- в мене хата вже нова!»
Хтось із дерева озвався, хвіст спочатку показався,
потім смуги на плечах – значить гарний буде птах.
Засміялася сорока: «Та це ж зяблик наш нівроку!»
Шпак в шпаківню залітає, добре ся там почуває.
Каже гордо й з висока : «Бачите хата яка?
Цю шпаківню збудували, дім мені цей влаштували.
Дуже вдячний я усім, що подбали про мій дім!»
Так зустрілися птахи й таку мову вже вели.
Тетяна Скляренко.
Канів, 06.04.2016 року.
Отруєний світ
Плакала верба, схилившись над річку:
«Як же мені тяжко вижити тут влітку.
Як же буде тяжко віти піднімати,
Бо чисту водицю не буде де взяти.
Ні чисту водицю, ні чисте повітря,
Моє сухе листя опало від вітру.»
Сухий вітер віє, дощ кислотний ллється,
Молода вербичка не росте, а гнеться.
Рядом явір сохне, та не від кохання -
Під ним вода каламутна труїть явір зрання.
Може б хотів покохати вербу чи калину,
Та цей сморід у повітрі зведе в домовину.
Не підняти йому віти, не розпустить листя –
Не обняти ту калину, що над ставом висне.
Пожалійте люди добрі нас, чи самих себе,
Бо загинемо всі разом, а кому це треба!
Не заплаче ні калина, ні верба, ні явір,
Бо засохне, мов в пустині, стане все, як камінь!
Тетяна Скляренко.
Канів, 06.04.2016 року.
Душа співає
Закувала зозуленька весною в саду, Похилилась калинонька на воду в ставу.
Розпустила білі квіти, листя одягла,
Заглянула вона в воду – ще більш розцвіла.
Вранці сонце над водою зійшло, засіяло,
Його ніжнеє проміння в воді заблукало.
Світить сонце на калину – гілля їй лоскоче,
А вода, мов небо синє, дзюркоче, хлюпоче.
Верба струнка зеленіє в очереті, збоку,
Вітер віти нахиляє й пісню їй шепоче.
Почув шепіт місяць ясний, з-за хмар виглядає,
Ніби зорі в нічнім небі у танок збирає.
Соловейко, десь під ранок, затьохкав сердечний,
Признається він в коханні – серце б?ється, б?ється!
Б?ється швидко, то затихне, мов духу немає,
Наречена солов?їна від щастя сіяє!
Розцвіла у полі квітка, терен розпустився,
Явір листям молоденьким до осики притулився.
Як поглянеш кругом себе - серце завмирає,
Бо такої чарівної - більш краси немає!
Надивитися не можна й слів не вистачає,
Щоб красу цю передати – лиш душа співає!
Тетяна Скляренко.
Канів, 18.04.2016 року.
|