Білоруси мали не лише червоних партизанів

Це називається — косе щастя дослідника. Днями у прямому розумінні слова впала на голову з горішньої полиці книжкового магазину аналітична праця сучасного історика Олега Романька «Брунатні тіні в Поліссі. Білорусь 1941-45 рік». Автор живе і працює в Криму, видається в Росії і не приховує своєї неоімперської орієнтації. Але, що важливо, обмежує її кількома звичними штампами у передмові, а в самій книзі наводить достатню кількість фактів та документів, що дозволяють неупередженому читачеві дійти власних висновків.

Отже, сенсація перша. Крім відомого українського начдива часів громадянської війни Миколи Щорса існував ще один політик — теж Микола Щорс — який залишив помітний слід у новітній історії Білорусі.

Як і його повний тезко, цей Микола Щорс (1913-1995 рр.) у першому житті був медиком. Закінчив відповідний факультет університету у Вільно і практикував як хірург. Політичною діяльністю зайнявся ще в юні роки. Зокрема був головою об’єднання студентів-білорусів у Польщі часів Пілсудського. Перед початком Другої Світової Війни Микола Щорс був уже помітною постаттю у білоруському національному русі. Принаймні саме його кандидатура планувалася на прем’єра уряду незалежної Білорусії, яку гітлерівська влада намірялася проголосити, звісно, під своїм протекторатом. Микола Щорс із майбутніми міністрами прибув до Мінська одразу після захоплення його німцями і навіть взяв участь у кількох політичних акціях. Проте перші успіхи на Східному Фронті запаморочили мізки Гітлеру і він кардинально змінив свої наміри щодо співпраці з антикомуністичними силами на окупованих теренах СРСР. Ось чому Степан Бандера і його соратники після самопроголошення незалежності України 30.06.1941 у Львові опинились у Заксенхаузені, а рядові члени ОУН (б) почасти знищені без суду, почасти пішли у глибоке підпілля.

Така ж ситуація повторилась і в Білорусі. Ксьондза Вінцента Годлєвського, ідеолога білоруського націоналізму і засновника Білоруської незалежницької партії розстріляли в гестапо. Його найближчий соратник Микола Щорс після цього відійшов від політичної діяльності і емігрував до Європи. З 1945-го до самої смерті жив у США, де його, до речі, було обрано віце-президентом однієї з найпотужніших у Америці професійних організацій — Асоціації американських хірургів.

Сенсація друга: пізньої осені 1944-го року на щойно визволених радянською армією теренах БРСР білоруські націоналісти створили, як стверджує Олег Романько, «потужну партизанську організацію — Білоруську визвольну армію, що складалася з регулярних партизанських загонів і широкої мережі озброєного підпілля». На чолі БВА стояв Головний Штаб, яким командував генерал-майор Михайло Вітушка. До складу армії входили не лише білоруси, а й литовці, латиші і українці. Є дані, що в 1948-му році вояки БВА організували вельми професійний замах на самого Йосипа Сталіна. В армії видавалися десятки газет і журналів, які поширювалися не лише серед вояків, а й серед місцевого населення. Про жорстокість боїв між БВА та підрозділами НКВС свідчить оприлюднений О.Романьком факт застосування чекістами отруйних газів у 1948-му році, під час акцій проти загонів білоруських партизанів-націоналістів.

Олегу Романько вдалося також віднайти у московських архівах документи, які свідчать про те, що ще в 1956-му році, тобто через 12 років після організації БВА білоруський КДБ вів «активні дії» по розшуку і локалізації 57 (!!!) офіцерів БВА, кожен з яких мав у своєму підпорядкуванні озброєні групи, а то й цілі загони.

Некомуністичний спротив і партизанський рух у Білорусі не є, на відміну від України, предметом політичних спекуляцій і відвертого міфоложества в нинішній незалежній Білоруській державі. Вже згаданий Олег Романько у своїй книзі цитує десятки ґрунтовних наукових досліджень, виданих у Мінську протягом останніх 10 років — як білоруською, так і російською мовами. І ніяких істерик, ніяких публічних акцій зі спаленням «крамоли» це не викликало.

http://www.novasich.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=4824