|
 |
|  |
| Головна > Блоґи > GINKA |  |
“Заява Папи й Кирила – це гірше, ніж пакт Молотова-Ріббентропа. Це як Андрусівська угода 1667” – історик |
До вчорашнього дня каменем спотикання на шляху до порозуміння та зустрічі глав Католицької та Російської православної церков вважалося існування в Україні “уніатської” церкви. Після 12 лютого 2016, коли в Гавані відбулася історична зустріч Папи Римського Франциска і патріарха Московського Кирила, це питання можна вважати знятим із порядку денного. У спільній декларації ієрархів Московський патріархат визнав греко-католиків в Україні, натомість у заяві зафіксовано низку інших важливих позицій, що стосуються “протистояння в Україні” (the hostility in Ukraine). Автор: Підписана патріархом Кирилом і Папою Франциском декларація матиме дужедалекосяжні наслідки. На моє переконання, це навіть не просто 1939 рік і пакт Молотова-Ріббентропа, це може бути повторення для України ще гіршого: 1667 рік, Андрусівська змова. Тоді Україну поділили по Дніпру не просто як державу, а поділили конфесійно. І Правобережжя віддали на поталу католицизму, який там де-факто панував до розподілу Польщі 1795 року. Усі 30 пунктів спільної декларації насправді написані фактично заради трьох, які найважливіші для Москви й мають конкретне політичне наповнення – 25, 26 і 27. Цією декларацією Українській державі плюнули в обличчя. Адже фраза про «сторони протистояння в Україні» – це по суті прирівняння бандитів із «ДНР» із нашими героями АТО. Ватикан підписом Папи під цим документом узаконив заяви Москви про «гражданскую войну» в Україні. Католики й Московський патріархат тупо змовилися: РПЦ визнає «уніатів» на Західній Україні, а їм у відповідь фактично віддають на поталу все, що східніше Збруча. Що ми бачимо в заяві: «наші церкви закликаємо» сприяти миру… Рим і Москва. Тобто Москва тут займатиметься миром! У цю заяву повністю перекочувала вся лавровська риторика щодо «припинення громадянської війни на Донбасі». Для Російської Федерації зараз чи не єдиний вихід – перевести війну в Україні у релігійний формат. Тоді у них відкриваються перспективи відкинути українську ідентичність, українську державність аж за Збруч. Вони цю ідею ніколи не полишають і не полишать, саме тому підживлюють (а насправді розпалюють) релігійні конфлікти в Україні. І думка про наступний етап війни в Україні саме як війни на релігійному ґрунті вже активно мусувалася в коментарях російських експертів під час телемарафону з приводу зустрічі в Гавані. Як зайшла провідна група диверсантів в Україну? З «дарами волхвів». (Російський диверсант і терорист Ігор Гіркін-Стрєлков, який був причетний до захоплення Верховної ради АР Крим, а згодом організовував так зване народне ополчення Донбасу, в січні 2014 року відвідував Україну в складі делегації РПЦ, що привезла «Дари волхвів» до Криму. За даними СБУ, ту поїздку Гіркін використав для проведення розвідувальної діяльності. – “Н”). І згадайте також заяву [голови департаменту в справах релігій та національностей при Міністерстві культури Андрія] Юраша після того, як петиція за перепідпорядкування Києво-Печерської лаври Київському патріархату за кілька днів набрала понад 10 тисяч голосів. Греко-католик Юраш наголосив на тому, що після передачі Лаври Київському патріархату Росія може ввести в Україну війська й «завтра в Києві буде Путін». В інтересах католиків – щоб Лавра ніколи не була українською, щоб в Україні не постала Єдина помісна православна церква. Адже, як показує соціологія, до неї перейдуть дуже багато парафій, які нині є греко-католицькими, зокрема із Західної України. Тобто в створенні Єдиної помісної церкви не зацікавлена як Москва, так і Рим. А отже, в Україні вони – природні союзники. Із Гаванської зустрічі та декларації я роблю ще один важливий висновок. На жаль, у нас немає ніякої самостійної Греко-католицької церкви. Бо Мукачівська єпархія, яка прямо підлягає Риму, – окремо, а Львів, зараз перенесений у Київ, – окремо. По суті, на території України є дві римські архієпархії східного обряду. Зверніть увагу – на переговорах у Гавані не було жодного представника УГКЦ. З боку Риму не приїхав жоден громадянин України, а от Кирил привіз із собою привіз з собою громадянина України Івана Паканича, який працює в РПЦ митрополитом та управдєлами так званої «УПЦ» (митрополит Бориспілький УПЦ МП Антоній – “Н”). Якщо патріарх Московський взяв на цю зустріч представника так званого «УПЦ» то чому Папа не взяв нікого з українських єпископів? Думаю, в УГКЦ зараз шоковані, бо це їхня велика поразка. (Напередодні Гавани глава УГКЦ Святослава Шевчук сказав: “Вірогідно, що під час зустрічі Папа та патріарх говоритимуть про теперішню ситуацію в Україні. Я подіваюся що його святість Папа Франциск, який завжди подає голос на захист скривджених, буде голосом українців, які ведуть битву за єдність та цілісність їхньої землі”. Читайте також: Гавана показала, що греко-католиків як фактора політики Ватикану не існує. Виходить так, що це фактично фіктивна церква, яка не має там права голосу. Це просто єпископи римської церкви, яких навіть не беруть на зустрічі, коли йдеться про території цих єпископів. У них немає помісних функцій, є лише вивіска і зовнішній центр ухвалення рівень. Адже є ще статус. Хто такий патріарх Московський? Це особа, яка керується постановами Собору. Умовно кажучи – головний серед єпископів. Не здивуюся, якщо Ватикан навіть не попередив греко-католицьких ієрархів, що їх чекає за результатами зустрічі Папи з Кирилом. Їх просто використали. Це не порівняти з тим, що було, скажімо, за часів кардинала Йосипа Сліпого, коли годі було уявити, щоб Ватикан ухвалював такі рішення без українських єпископів. На жаль, є один Рим і другий недо-Рим. І вони зараз «поділили» Україну. Але про помісну церкву – це не Риму й Москві вирішувати. В Україні більшість християн відносять себе до УПЦ Київського патріархату, і це – найсильніший чинник. Він не підлягає обговоренню, хоч би як у Москві говорили про «розкольницькі угруповання» та потребу «подолати розкол». Незалежна Україна та незалежна Українська православна церква Київського патріархату – доконаний історичний факт. Сьогодні ж ми маємо обговорювати ту роль, яку виконав Папа Франциск, підписавши спільну з Кирилом декларації, «українські» тези якої вочевидь писалися в Москві. Чому взагалі Ватикан узявся коментувати суперечності в іншій церкві та давати поради щодо«подолання схизми»? Це все одно, якби патріарх Кирил в іншій «історичній» заяві розпоряджався, як подолати розколи між католиками й протестантами. Читайте також: Москва й Ватикан зірвали в Римі «Канонічна церква» – це ж «новояз». Це грецьке слово означає «законна», а українська церква така сама законна, як і католицька. Як може у спільній заяві звучати грецьке слово «канон», якщо з історичної точки зору Риму Московська церква – це теж схизматики? Такі самі, як і Київський патріархат, адже ми всі, як православні, не визнаємо католицьку версію Символу Віри. Крім іншого, цією заявою Папа Франциск ще й принизив Вселенського патріархаВарфоломія перед проведенням Всеправославноо собору. Це була по суті ще й антиконстантинопольська акція. http://novynarnia.com/2016/02/13/zayava-papi-y-kirila-tse-girshe-nizh-pakt-molotova-ribbentropa-tse-yak-andrusivska-ugoda-1667-istorik/ |
 | GINKA16 лютого 2016, 08:45 | Теги статті: церква | Голосів: 0  0 0 |
 |
 | Всього коментарів: 3Сторінка коментарів: 1 |
| GINKA 16 лютого 2016, 09:56 IP: 176.67.8.xxx | Рейтинг: -1 |
| Зустріч Папи Франциска і Патріарха Кирила завершилася підписанням Cпільної декларації, яка викликала неоднозначні реакції з боку громадськості та представників Церков України. Своїми враженнями про зустріч загалом і сам документ зокрема, з нами поділився Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ. Ваше Блаженство, поділіться, будьласка, своїми враженнями від зустрічі Папи Франциска і Патріарха Кирила. Що скажете про Спільну декларацію, яку вони підписали? З нашого багаторічного досвіду можна сказати: коли Ватикан і Москва організовують зустрічі чи підписують якісь спільні тексти, то нам годі очікувати від цього чогось доброго. Спершу я б хотів сказати дещо про зустріч Святішого Отця з Патріархом Кирилом, а вже потім прокоментувати текст заяви. Одразу впадає в око, особливо в їхніх коментарях по завершенні зустрічі, те, що вони перебували абсолютно у двох різних вимірах і ставили перед собою різні завдання.Святіший Отець Франциск пережив цю зустріч передусім як духовну подію. Він почав своє слово з того, що ми, католики і православні, поділяємо одне й теж Хрещення. Зустрічаючись, він шукав присутності Святого Духа і отримав Його підтримку. Він наголосив, що єдність Церков досягається тоді, коли крокуємо разом спільним шляхом, і хотів, щоб ця зустріч стала його початком. Патріарх Московський одразу дав відчути, що йому про жодного Духа, чи богослов’я, чи справді релігійні речі не йдеться. Суто політика. Ніякої спільної молитви, підкреслено офіційні фрази про «долю світу» та аеропорт як нейтральне, тобто нецерковне, середовище. Таке враження, що вони перебували у двох паралельних світах. Чи ці паралельні дійсності перетнулися під час цієї зустрічі? Не знаю, але математика вчить, що паралельні прямі не перетинаються. Справжній подив, пошану та благоговійний трепет викликає упокорення Папи Франциска, справжнього «страждаючого Слуги Господнього», який прагне одне: свідчити Христове Євангеліє сучасній людині, бути у світі, але лишитися Христовим, мати відвагу бути «не від світу цього». Тому я запрошую всіх не спішити його осуджувати, не лишатися на рівні дійсності тих, хто шукає в цій зустрічі тільки політики та за всяку ціну хоче використати покірного папу для своїх людських планів. Якщо ми не ввійдемо в духовну дійсність Святішого Отця Франциска та не відчуємо тут разом з ним дії Духа Святого, то залишимося в полоні князя світу цього і його послідовників. Тоді для нас ця зустріч буде такою, що сталася, але не відбулася. Коли мова йде про підписаний текст Спільної декларації, то, назагал, він є позитивний. У ньому порушені питання, які є спільними для католиків і православних та відкривають нові горизонти для співпраці. Заохочую всіх добачити ці позитиви. Хоча ті пункти, що стосуються України загалом і УГКЦ зокрема, в мене викликали більше запитань, ніж відповідей. Було офіційно повідомлено, що цей документ є плодом праці митрополита Іларіона (Алфеєва) з православного боку і кардинала Курта Коха та Папської ради у справах єдності між християнами – з католицького. Для документа, який мав би бути не богословським, а, фактично, суспільно-політичним, слабшої команди для його укладання годі було собі уявити. Згадана Папська рада компетентна в богословських питаннях у стосунках із різними християнськими Церквами і спільнотами, але аж ніяк не у справах міжнародної політики, особливо делікатних питань російської агресії в Україні. Тому заданий характер документа був їй явно не під силу. Цим і скористався Відділ зовнішніх церковних відносин РПЦ, який, як ніхто, є інструментом дипломатії та зовнішньої політики Московського Патріархату. До речі, я, як Глава Церкви, є офіційним членом Папської ради у справах єдності між християнами, іменований ще Папою Венедиктом. Однак мене ніхто не просив висловити своєї думки і,по суті, як це було і раніше, говорили про нас – без нас, не давши нам голосу. Можливо, що Апостольський нунцій в Україні допоможе нам зрозуміти «темні місця» цього тексту і пояснить позицію Ватикану там, де вона, на наш погляд, не цілком чітко сформульована. Однак пункт 25 Декларації з повагою говорить про греко-католиків і, по суті, УГКЦ визнається суб’єктом міжцерковних відносин між Католицькою Церквою і Православними Церквами. Так, ви маєте рацію. Нам уже начебто не заперечують право на існування. Насправді, для того щоб існувати і діяти, ми не зобов’язані ні в кого питати дозволу. Новим акцентом тут, безперечно, є те, що Баламандська угода 1994 року, яку досі використовував митрополит Алфеєв, щоб заперечувати наше право на існування, тепер використовується для його утвердження. Завжди, говорячи про відмову від «уніатизму» як методу поєднання Церков, Москва вимагала від Ватикану майже заборону на наше існування та обмеження нашої діяльності. Навіть більше, цю вимогу в ультимативному порядку ставили як умову для можливості самої зустрічі Папи і Патріарха. Колись нас звинувачували в «експансії на канонічній території Московського Патріархату», а тепер за нами визнають право опікуватися нашими вірними всюди, де вони цього потребують. Я припускаю, що це стосується також і території Російської Федерації, де до сьогодні ми не маємо можливості юридичного вільного існування, чи території анексованого Криму, де нас «перереєстровуючи» за російським законодавством, фактично ліквідовують. Така зміна акцентів, безумовно, є позитивною, хоча суттєво нічого нового не каже. Обнадійливим є заклик про те, що «православні та греко-католики мають примиритися та віднайти взаємоприйнятні форми співжиття». Ми давно про це говорили, не один раз із цим гаслом зверталися до братів православних і Мирослав Іван Кардинал Любачівський і Блаженніший Любомир, але відповіді не було. Сподіваюся, що ми в Україні зможемо плекати двосторонні стосунки з УПЦ, рухаючись у цьому напрямку без втручання Москви. А як ви прокоментуєте цю тезу: «Закликаємо всі сторони конфлікту до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Заохочуємо наші Церкви в Україні трудитися над досягненням суспільної гармонії, утриматися від участі в протистоянні та не підтримувати його подальшого розвитку»? Взагалі хочу сказати, що пункт 26 цієї Декларації є найбільш контроверсійний. Створюється таке враження, що Московська патріархія або вперто не признається, що є стороною конфлікту, тобто відкрито підтримує агресію Росії проти України, як до речі і освячує військові дії Росії в Сирії як «священну війну», або звертається передусім до свого сумління, закликає себе саму до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Не знаю… Саме слово «конфлікт» тут є темним і радше схиляє читача думати про те, що в нас є «громадянський конфлікт», а не зовнішня агресія сусідньої держави. Сьогодні загальновідомим є той факт, що якби на українську землю з Росії не прибували її військовослужбовці та не постачалася важка зброя, якби РПЦ освячувала не ідею «руского міра», а передачу контролю Україні над її власними кордонами, то ні анексії Криму, ні цієї війни взагалі б не було. Саме такої суспільної солідарності з українським народом та діяльного будування миру ми очікуємо від підписантів цього документа. Кілька думок хотів би висловити з приводу фрази щодо заохочення Церков в Україні «трудитися над досягненням суспільної гармонії, утриматися від участі в протистоянні та не підтримувати його подальшого розвитку». Церкви і релігійні організації в Україні ніколи не підтримували війни та постійно трудилися над суспільною злагодою і гармонією. Досить лише поцікавитися тематикою звернень Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій за останніх два роки. Натомість заклик не брати участі в протистоянні та не підтримувати його розвиток чомусь мені дуже нагадує звинувачення митрополита Іларіона, яким він атакував «українських розкольників і уніатів», звинувачуючи нас мало не в тому, що ми є причиною війни на Сході Україні, а нашу громадянську позицію, котру ми посідали відповідно до соціального вчення Католицької Церкви, – підтримкою лише однієї зі «сторін учасників протистояння». Щодо цього прагну ствердити таке. УГКЦ ніколи не підтримувала і не пропагувала війни. Натомість ми завжди підтримували і будемо підтримувати народ України! Ми ніколи не були на боці агресора, натомість перебували з нашими людьми на Майдані, коли їх вбивали носії «руского міра». Наші священики ніколи не брали до рук зброї, на відміну від того, як це траплялося з іншого боку. Наші капелани, як будівничі миру, мерзнуть разом із нашими солдатами на передовій та своїми руками виносять поранених із поля бою, витирають сльози матерів, котрі оплакують своїх убитих дітей. Ми опікуємося пораненими та постраждалими внаслідок бойових дій, незалежно від їхнього національного походження, релігійних чи політичних переконань. Сьогодні, як вже вкотре, складаються обставини так, що наш народ не має іншого захисту і порятунку, окрім своєї Церкви. Саме пастирське сумління кличе нас бути голосом цього народу, будити сумління світової християнської спільноти навіть тоді, коли цього голосу не розуміють або ним нехтують релігійні лідери сучасних Церков. Ваше Блаженство! Чи сам факт, що Святіший Отець підписав такий нечіткий і двозначний документ, не похитне повагу до нього серед вірних УГКЦ, для якої єдність із наступником апостола Петра є невід’ємною частиною її ідентичності? Безперечно, цей текст викликав глибоке розчарування серед багатьох вірних нашої Церкви тай просто небайдужих громадян України. Сьогодні багато хто звертався до мене з цього приводу і говорив, що почувається зрадженим Ватиканом, розчарованим половинчастістю правди в цьому документі і навіть непрямою підтримкою з боку Апостольської Столиці агресії Росії проти України. Я, безперечно, розумію ці почуття. Проте я заохочую наших вірних не драматизувати цієї Декларації та не перебільшувати її значення для церковного життя. Ми пережили не одну подібну заяву, переживемо й цю. Нам потрібно пам’ятати, що наша єдність і повне сопричастя зі Святішим Отцем, наслідником апостола Петра, не є предметом політичної угоди, чи дипломатичної кон’юнктури, або чіткості якогось тексту Спільної декларації. Ця єдність і сопричастя з Петром наших днів є предметом нашої віри. Це до нього, Папи Франциска, і до кожного з нас каже сьогодні Христос в Євангелії від Луки: «Симоне, Симоне! Ось сатана хотів просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоби віра твоя не ослабла, і коли ти навернешся, утверджуй твоїх братів». Саме за цю єдність з Апостольським Престолом віддали своє життя і запечатали своєю кров’ю мученики та ісповідники віри нашої Церкви ХХ століття. Якраз споминаючи 70-ті роковини Львівського псевдособору, черпаймо в них сили цього свідчення, їхньої жертви, яка для нашого часу іноді виглядає каменем спотикання, – каменем, який будівничі міжнародних відносин часто відкидають, але саме цей Христовий камінь віри Петрової Господь поставить наріжним каменем майбутнього всіх християн, і дивне воно буде в очах наших! Фото: www.catholicnews.com Розмовляв о. Ігор Яців | |
| GINKA 16 лютого 2016, 10:31 IP: 176.67.8.xxx | Рейтинг: -1 |
| МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ віце-ректор Українського Католицького Університету, колишній політв’язень Кожен, хто пригадує собі мою статтю "Коли дипломатія переважає над засадами віри", розуміє, що планована зустріч Папи Франциска з Патріархом Московським Кірілом райдужних надій у мене не викликала.Проте писати остережні статті перед зустріччю також не хотілося. Адже ознак одужання ватиканська дипломатія за цей рік не виявляла, а тому часом краще допустити, щоб нарив таки сформувався, бо так хвороба увиразнює себе переконливіше. На жаль, так воно і сталося. Спершу про сам факт зустрічі. Її прагнули кілька попередників Папи Франциска. Зокрема, її наполегливо домагався Папа Іван-Павло ІІ. Проте виграшний лот дістався Папі, який найменше до цього готовий. Бо Папа Франциск – душпастир, а не політик, і це добре усвідомлюють у Москві. З-поміж усіх пап із ним найбезпечніше. До того ж, сформувавшись у Латинській Америці, нинішній Понтифік не розуміється на ситуації у Східній Європі й ніколи не входив у безпосередній контакт із "таємницями кремлівського двору". Терен, де Папа почувається вдома і де він спроможний на найвищі духовні злети, – це людська душа; натомість світова політика, як це вже цілком очевидно, в Римській Апостольській столиці віддана на відкуп куріяльним політикам. Московський Патріархат тривалий час майстерно використовував особливості ватиканської позиції, незмінно відмовляючись від зустрічей з папами на невигідних для себе умовах. "Винуватими", звичайно ж, завжди були католики – чи то з вигаданим "католицьким прозелітизмом у Росії", чи з так званим "насильством греко-католиків над православними в Західній Україні". І раптом усі ці аргументи відпали. Мотивація тут, зрозуміло, знову якнайповажніша: треба, мовляв, спільно захистити християн Сирії (яких, до речі, так натхненно бомбардувала Росія) й оберегти людську цивілізацію від усіляких збочень. А насправді – врятувати путінську Росію від повної ізоляції та поразки. Ватиканські дипломати, припускаю, святкують перемогу: десятиліття величезних зусиль нарешті дали позитивні плоди – Москву нарешті вдалося "схилити до діалогу". Саме це ключове слово "нарешті" й вимовив Папа, обіймаючи Патріарха. Втім, щоб уяснити, чия це була перемога насправді, звернімося до підписаної на Кубі Декларації. Люди довірливі й миролюбні передусім звернуть увагу на цілу низку параграфів, що їх, абстрагуючись від оставин, цілком можна було б назвати здобутками новітніх міжцерковних стосунків. Для прикладу, ті, кого тривожить мовчання секулярної Європи щодо страждань християн від насильства на Близькому Сході, будуть раді побачити, що таку ж тривогу висловлюють і підписанти Декларації. Люди ліберального ухилу, для яких важливими є плюралізм і толерантність, будуть задоволені параграфом 13-м, що "відмінності в розумінні релігійних істин не повинні перешкоджати людям різноїх віри жити в мирі та злагоді". Водночас люди антиліберального ухилу будуть задоволені параграфами 19–21, у яких підтверджено традиційні сімейні цінності, право на життя і попереджено про небезпеки агресивного секуляризму. Проте для мене, навченого лукавством комуністичної ідеології й шокованого цинізмом ідеології "русского міра", важливі не слова, а діла. Тому, коли я читаю в параграфі 13-му, що "в нинішніх умовах релігійні лідери несуть особливу відповідальність за виховання своєї пастви в дусі поваги до переконань тих, хто належить до інших релігійних традицій", мені відразу згадується, що Патріарх Московський жодним словом не засудив військову агресію своєї держави проти України і релігійні переслідування на окупованих територіях, тобто не виконав саме те, до чого так красномовно закликає у процитованому параграфі. Ось чому ті пункти Декларації, які передусім стосуються ситуації в Україні або які прикладаються до неї, є для мене тестовими і свідчать про щирість чи нещирість Московського Патріарха та про обізнаність католицької сторони. Параграф 26 можна назвати "баламандським". Він майже дослівно повторює відому формулу Баламандської угоди, якою вона і прославилася, а саме: розрізнення між (а) "уніатизмом" як методом досягнення єдності Церков і (б) Східними Католицькими Церквами, які, хоч і постали внаслідок унії, все ж мають право на існування. Але в кубинській Декларації є одна "невеличка" зміна: в ній ідеться вже не про Східні Католицькі Церкви, а про церковні спільноти. На світське вухо різниця ніби й непомітна, але еклезіальна реальність за цими визначеннями радикально відмінна! І Ватикан чудово усвідомлює цю різницю, коли, скажімо, розрізняє "протестантські Церкви" і "протестантські церковні спільноти". Тому про простий недогляд тут говорити не доводиться. У документі чітко говориться про "спільноти", які внаслідок унії "відділилися від своїх Церков". Тобто увесь параграф виписаний на основі православної еклезіології в її московській інтерпретації. Параграф 26 варто процитувати повністю (переклад мій): "Ми уболіваємо з приводу ворожнечі в Україні, яка вже забрала чимало жертв, завдала численних ран мирному населенню і призвела до глибокої економічної та гуманітарної кризи в суспільстві. Ми закликаємо всі сторони, задіяні у конфлікті, виявити розважливість, соціальну солідарність і дійову миротворчість. Закликаємо наші Церкви в Україні працювати для досягнення суспільної згоди, стримуватися від участі в протистоянні й не підтримувати подальший розвиток конфлікту". Цей параграф вочевидь написано в Кремлі. Він дослівно повторює тамтешній пропагандистський штамп про буцімто виключно внутрішній характер "конфлікту в Україні". У ньому міститься непрямий натяк на те, що російське православ’я в зоні конфлікту є миролюбним, тоді як "уніати" і "раскольнікі" підживлюють конфлікт. У кожнім разі, саме так цей параграф і буде використано Москвою в найближчому майбутньому. І нарешті, в цьому параграфі немає жодної згадки про очевидну для всього світу причетність Росії до цього конфлікту. Те, що цей пункт пропонував Митрополит Іларіон Алфєєв, – зрозуміло, але що на нього погодилися ватиканські дипломати, а врешті-решт і Папа – екстраординарно. Природу "українського конфлікту" ще можна було не розуміти влітку 2014 року, але "наївна необізнаність" на початку 2016 року вочевидь обтяжує сумління Ватикану. У параграфі 27 підписанти Декларації висловлюють "надію, що розкол серед православних віруючих України буде подоланий на основі існуючих канонічних норм". Що ж, це давня політика Ватикану – підтримувати в Україні контакти виключно з "канонічною" Православною Церквою. Отож неважко собі уявити, як негативно буде сприйнято цей параграф у тих українських Православних Церквах, що не перебувають у єдності з Московським Патріархатом. Можна лише вкотре посумувати, що у ватиканському мисленні принцип канонічності набуває абсолютного характеру – без огляду на те, яким спотворенням правди і справедливості він обертається. Недратування Москви стало точкою відліку для будь-яких кроків Ватикану у стосунках з іншими Церквами. Це могло би стати для українських християн підставою для згіршення, якби не той факт, що, на щастя, Євангеліє нічого не говорить про канонічність, зате дуже багато – про правду і про належну обачність, яку мають виявляти християни перед лицем Лукавого. Враження лукавства лише підсилюється, коли читаєш параграф 28-й, який містить багато гарних і правильних слів про потребу співробітництва між католиками і православними, про євангельську основу такої співдії. Проте як тільки натикаєшся на слова про потребу "спільного свідчення про моральну гідність і справжню свободу людини", в уяві відразу постають масові порушення релігійних прав людини на підконтрольних Росії окупованих територіях, які тепер стали вотчиною "русского міра". Йдеться про переслідування Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Греко-Католицької Церкви у Криму й на Сході України, про фізичну розправу над протестантськими пасторами, про свавільні арешти і "зникнення" активістів кримськотатарського руху тощо. Про це в Декларації немає жодного слова – так, начебто біль "неканонічних" та "іновірців" менш заслуговує на співчуття, ніж біль християн у Сирії. Що ж, у минулому Римські папи не раз використовували зустрічі з політичними чи релігійними діячами, щоб обстоювати релігійну свободу та права людини. Досить згадати звільнення із сибірської каторги Патріарха Йосифа Сліпого, чим завдячуємо Папі Іванові ХХІІІ, або ж легалізацію УГКЦ, яку завдячуємо Папі Іванові-Павлові ІІ. Ось чому не можна було засуджувати плановану зустріч Папи Франциска і Патріарха Кіріла ще до того, як вона відбулася, бо Папа мав нагоду обстояти інтереси скривджених російською агресією. Мав, але нею не скористався. Кубинська Декларація двох Предстоятелів сконструйована так, що про Росію в ній ідеться як про край "безпрецедентного відродження християнської віри", де є можливість "вільно сповідувати свою віру", тоді як тривога з’являється лише тоді, коли йдеться про інші країни. Лише в них "християни стикаються з обмеженням релігійної свободи та права свідчити про свої переконання і жити відповідно до них". Ось чому я змушений з болем зробити висновок: в питанні України та Росії Католицька Церква задля ефемерного "діалогу з Москвою" знову розминулася з правдою. Кубинська Декларація Папи Римського і Патріарха Московського є яскравою ілюстрацією одразу кількох речей: безперечної перемоги ФСБ і Кремля з усіма їхніми слухняними інструментами, до яких я відношу і РПЦ; цілковитої поразки української державної дипломатії у Ватикані та явної недостатності там інформаційної служби з боку УГКЦ; безпорадної сліпоти і некомпетентності ватиканської дипломатії, яку легко задурити миролюбною лексикою; й загрозливої неспроможності впливових кіл Європи декодувати лукаві формули путінської пропаганди. Ось чому логічним видається висновок, винесений у заголовок: так, зустріч Папи Римського і Патріарха Московського, без сумніву, була епохальною. Проте епохального значення набувають і прорахунки ватиканських дипломатів, які неспроможні визирнути у реальний світ з-поза стосів своїх потріпаних підручників Оstpolitik. | |
slavikf 17 лютого 2016, 11:59 IP: 193.33.45.xxx | Рейтинг: 0 |
www.kaniv.net не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті користувальницьких рецензій,
оскільки вони висловлюють думку користувачів і не є редакційним матеріалом
| Сторінки коментарів: |
 | Нові теми: |
Росія запускає тисячі ІПСО для дискредитації топпосадовців та ЗСУ, – керівник кібербезпеки СБУ Вітюк
СБУ обіграла російські спецслужби по всіх ключових напрямках, - Василь Малюк
JCfUZQsq
JCfUZQsq
JCfUZQsq
JCfUZQsq
JCfUZQsq
JCfUZQsq
JCfUZQsq
JCfUZQsq
Популярні за тиждень:
Активні оголошення:
Продам
Куплю
Робота
Послуги
Продается дом
Здам квартиру
Послуги
Міняю
Оголошення
Розділи новин:
З блогів
Міські новини
Регіональні новини
Цікавинка
Влада
Податкова
Спорт
Шевченко
Історія
Кримінал
Спортивні новини
Новини
Анонси
Районні новини
Новини району
Вибори
Політика
Флейм
Віка
Космос
www.kaniv.net
Video
Розповіді
Видання
Міські новини, екологія
Нещасний випадок
Статистика
Мистецтво
Долі людські
Транспорт
Війна
Політика, канів
Цікавинка регіональна
Історія, Свято
Обговорення
Дніпрова зірка
Бизнес
Історія, політика
Сміх тай годі!
Наука
Пожежа
Криминал
демократія і авторитаризм
права людини
Обхохочешься блин
Карти
Розваги
Милосердя
Обласні новини
Недільна школа
Міські новини, КУКіМ
Міські новини, зустріч з міським головою
Пенсійний фонд
Новини ринку
Екологія
Торренты
Канівщина,затримано, крадій, ліс
Центр Молодіжних Ініціатив
Телекомунікації
Бізнес
чат, чам
фото
| Квітень | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
