Про так звану державну двомовність у Білорусі

Ніл Гілевич, народний поет Білорусі

Чому Україна гарантувала собі велике майбутнє? Тому що зробила єдиною державною українську мову. Це було питання життя і смерті.

Якщо ми хочемо бути вільними й незалежними, маємо дбати про консолідацію нації, бо тільки спільними зусиллями можна забезпечити свободу та незалежність. А що перш за все консолідує націю? Національна самосвідомість і мова. Без усенародної вірності рідному слову – про яку консолідацію нації можна говорити?! Об’єднати націю ми зможемо лише духом вірності Батьківщині, вірності рідній землі, рідній мові, культурі, власній національній історії, національним звичаям і традиціям. Для цього потрібно всіма силами чинити опір насильницькій русифікації та асиміляції. Знаменитий Макіавеллі мудро сказав: «Жоден народ не загинув від меча, але багато їх загинуло від асиміляції».

В нас, білорусів, протягом цілих сторіч відбирали нашу мову, культуру й мистецтво, затирали нашу історичну пам'ять, знищували цінності, традиції, побут – усе, що визначало нашу національну іден­­­тичність, наше етнічне обличчя, наш менталітет. Століттями нам убивали в голови, що нас узагалі ніколи не було й немає – всупереч очевидному й безсумнівному, всупереч правді дійсності, правді історії. В нас убивали інстинкт національного самозбереження. Вбивали і вбивають. Підле, цинічне вбивство живої душі народу триває. Вже більше десяти років у Білорусі відбувається один із найстрашніших, найбільш диких, найогидніших злочинів – у нас відбирають право на свою рідну мову, на свою білоруську школу, на білоруську книгу. Озирнімося, погляньмо навколо.    

Електронні ЗМІ в Білорусі практично перестали бути білоруськими. Можете уявити хоч одну країну в Європі, де телебачення працює не мовою корінного населення, якого близько 80%? Таке навіть уві сні побачити неможливо! Можете уявити, щоб у всіх книгарнях та газетних кіосках якоїсь європейської країни 99% видань було не мовою корінного населення, як це є в Білорусі? Та це ж абсурд! Можете уявити, щоб у якійсь європейській країні в жодному університеті не викладали мовою корінного населення, як це робиться в нас, у Білорусі? Ось вона – наша реальність, наша дійсність.

Чому Україна гарантувала собі велике майбутнє? Тому що зробила єдиною державною українську мову. Це було питання життя і смерті.

Цього прагнули й ми в Білорусі, й досягли. Але утримати завойоване не змогли. Все відійшло назад і навіть далі. Білоруських дитячих садочків не стало ні в містах, ні в селах (а там починається формування людини-громадянина!). Останні білоруські школи переводять на російську мову (фактично, а не за офіційною статистикою). Всі обласні, сотні районних і багатотиражних державних газет стали російськомовними (навіть за часів Сталіна та Берії всі були білоруськими) і т.д., і т.д., і т.д.

У травні 1995 через так званий референдум про дві державні мови був виголошений смертний вирок мові білоруського народу, а отже – майбутньому білоруської нації.

Але господар, позбавлений права на свою мову в своєму ж будинку, хіба господар? Чия мова в законі – того й влада, той і панує. Яка трагічна помилка наших демократів-опо­зи­ціо­не­рів, що проблема мови для них – не проблема! «Дело не в языке!» – виголошували ще від початку перебудови. 1990, січень – приймається Закон «Про мови», білоруська записана в Конституції єдиною державною, відкрився простір для національного відродження. А вони – не задоволені. «Ну и напрасно так сделали! Два языка должны быть госу­дарс­твен­ными!» 1994, березень – вдалося відстояти статус білоруської мови як єдиної державної. «Ну и напрасно! Это плохо для Белоруссии. И русский надо было сделать го­­сударственным». 1995, травень – через підлий референдум зробили й російську мову державною. І вони задоволені. «Вот и хорошо! Языковое равноправие! И никаких проблем». Біль­­ше десяти років минуло з того часу. І що? В Білорусі – рівноправність мов? І жодних проблем? Лише зовсім сліпі та глухі можуть говорити таке. Або люди, по суті, байдужі до долі білоруської нації. Чи вони не бачать, як за ці роки після референдуму винищена в Білорусі білоруська мова? Яким темпом увесь цей час ішло й далі йде викорінення білорущини з душі білоруса? Яким насильством іде зросійщення та асиміляція, а фактично – неоголошена колонізація нашої Батьківщини? Все ще повідомляють: «Дело не в языке. В Австрии пользуются немецким, а живут хорошо!» Розраховуючи: мовляв, дурні білоруси не знають, що німецька мова в Австрії – це і є рідна мова австрійців, що іншої мови в них не було й немає. І що ці спекуляції не стосуються великого слов'янського народу Білорусі, в якого споконвіку була і є своя власна мова. Але її душать!

Говорити, що дві державні мови в Білорусі – це добре, це правильно, – означає надавати потужну підтримку антибілоруському режимові.

Повторимо: єдине, що може врятувати білоруський народ від національної смерті – це мова. Тому попереду всіх важливих завдань сьогодні потрібно ставити одне: всі сили, весь розум і здібності – на повернення білору­­ській мові реального статусу державної! Все підпорядкувати цьо­­му! Дати білоруську мову дітям у садочках, учням у школах, студентам у ВНЗ, солдатам і офіцерам у війську, службовцям у державних установах! Про це потрібно говорити з людьми Білорусі, саме про це! І піднімати людей на боротьбу – за це. Бо інакше годі й паркан городити. Бо інакше...

Свині ростуть швидко. Корови – теж. За будь-якого політичного режиму. Тож буде колись у достатку й м'ясо, й сало, й масло. Звичайно ж – і хліб. І зростуть зарплати й пенсії. І буде за що купити одяг і взуття, і телевізор, і холодильник. Навіть автомобіль. Усе буде. Колись. Усе...

Тільки Білорусі не буде. Білоруської Білорусі.

Білоруси, котрі були в листопаді та грудні 2004-го на майдані Незалежності, вам відверто скажуть, що вони пережили там – які мурашки по спині й спазми в горлі, коли 500 тис. голосів на Майдані вигукнули: «Ще не вмерла Україна!» Їхня перша думка, перший висновок був: немає в світі такої сили, яка могла б заглушити цей усенародний хор, обезмовити цей народ! Мільйони громадян України в ті дні зрозуміли: ось тут правда, тут справедливість, наша націона­­льна та людська честь. Це зрозуміли й ми в Білорусі, особливо коли дивилися по телебаченню, як розпинались у своїй ненависті до української України деякі губернатори східних областей, яка люта зневага панувала на мітингах у Донецьку, Луганську... Зневага – проти кого й чого? Проти корупції? Проти соціальної несправедливості? Якби ж то! Проти того, що Україна хоче бути Україною – незалежною демократичною державою зі своїм власним національним обличчям і не дозволить у цей вирішальний час зробити з нею те, що зробили в листопаді 1996-го з незалежною Білоруссю.

Як же бути і що робити нам, щоб підготуватися й одного разу перемогти так, як перемогла Україна в 2004 році? Відповідь, на мою думку, може бути одна: потрібно поширити білорущину в Білорусі. Попереду всіх опозиційних сил – у серцях, у думках і в колонах під біло-червоно-білими прапорами – повинна йти Білорусь, а не «Изберите меня, и я вам дам такую жизнь!..» Один уже дав. Кричав, обіцяв, клявся – і дав! Зробив! Перед усім світом засвідчив: як і 75, і 50, і 30 років тому, так і сьогодні: немає для режиму страшнішого ворога, ніж білоруська мова, білоруська ідея, білоруська національна самосвідомість. Отже, це те, чого найбільше бояться. От­­же, з цим і повинні йти назустріч майбутньому. Потрібно в усі куточки Білорусі нести білоруське слово, білоруську правду (а вона і є загальнолюдською, всенародною) – і завойовувати цим словом, цією правдою сумління душі. Нехай кожен свідомий молодий білорус скаже – та так, щоб почув Бог: «Я не хочу жити в російськомовній провінції, навіть такій багатій, як Австрія, – хочу жити в незалежній, демократичній білоруській Білорусі! Зробивши Білорусь білоруською, ми дуже швидко зробимо її і багатою!»

Український тиждень №4 (2010)