Відомі люди канівщини «Я зробив себе сам», - говорить дев’ятиразовий чемпіон світу з гирьового спорту канівчанин Микола Кобелякський, якому в дитинстві фашист перебив хребет
Дев’ять титулів чемпіона світу, шість виграних з найвищою нагородою чемпіонатів Європи і понад 100 медалей, привезених із найрізноманітніших чемпіонатів всесоюзних турнірів, України та колишніх братніх республік. За останні три роки (станом на 31.12.2014 р.) майстер спорту України Микола Кобелякський здобув 48 золотих медалей з чемпіонатів світу, Європи та Євразії серед ветеранів гирьового спорту - такі здобутки Миколи Кобелякського. Лише одиниці з мільйонів захоплених глядачів - і спортсменів-важковаговиків знали про непросту долю звичайного українського хлопця. Про те, яких надлюдських зусиль коштувало для нього здобувати всі ці перемоги, не відомо було нікому.
Жахливе відлуння війни
Перше, що вражає людину, якій пощастило близько спілкуватися з Миколою Олександровичем, - це надзвичайна сила енергії яку прямо випромінює цей чоловік. У свої 73 роки чемпіон світу та Євразії здається прямо живим джерелом фізичної сили й оптимізму. Без сумніву, впадає в око й кремезна статура важковаговика. Чемпіон і нині без зайвих зусиль може підняти більше ста разів гирю, яку автору цих рядків ледве вдалося зрушити з місця. Та найбільше западає в душу погляд цієї мужньої людини. Уважний співрозмовник зможе побачити в ньому доброту, мужність і неймовірну силу волі, але так було не завжди...
Я народився в Дніпродзержинську 1941 року, - розповідає Микола Кобелякський. Ми жили в єдиному на все тодішнє місто 5-поверховому будинку. Зрозуміло, коли прийшли німці, вони розквартирували своїх солдатів у цьому будинку. Два фашисти жили й у нашій квартирі. У жовтні 1943 року наші війська підійшли зовсім близько до Дніпродзержинська. Зрештою, стало зрозуміло, що гітлерівці не втримають тут оборону, і вони отримали наказ відступати. Німці, які жили в нас, в паніці бігали по квартирі й збирали речі. Я ж, мала дитина, не розумів, що відбувається, і ще нетвердими кроками ходив по кімнатах. Випадково потрапив під ноги одному з фашистів. Гітлерівець розмахнувся і з усієї сили чоботом ударив мені по спині. Звісно, він був лихою людиною, та мені хочеться вірити, що солдат збирався вдарити трохи нижче спини, але промахнувся... Як би там ,не було, але німець скалічив дитину на все життя і ледве не призвів до загибелі. Важкий кований чобіт фашиста перебив 2-річному, хлопчику хребет. Півтора року маленький Миколка не міг рухати нижньою частиною тіла. Хоча німців з території України поступово вибили, але лікувати маленького каліку було нікому. У першу чергу дбали про повернення на фронт сотень тисяч поранених військових. Лише в травні 1945 року хлопчикові вдалося потрапити в лікарню. Після першого ж огляду лікарі заявили: ця дитина ніколи не зможе ходити своїми ногами.
Першою гантеллю стала книжка
Чотири роки Микола Кобелякський провів у лікарні. Лежав в одній палаті з 20-ма такими ж, як він, безнадійними хворими. Єдиною розрадою для хлопця був радіоприймач, по ньому передавали різні передачі. Одна з них змінила життя нинішньому чемпіонові. Пам’ятаю той час, начебто це було вчора, розповідає важкоатлет. На дворі стояла осінь 1946 року. Я лежу на ліжку, витягнутий, весь «залитий» у гіпс і ледве можу ворушити кінцівками. На стіні висить приймач. Говорив Левітан. Це була звичайна радіопередача. Легендарний диктор розповідав про те, що країна вступила в міжнародну спортивну федерацію і наш штангіст Григорій Новак (до речі, українець, родом із Києва) уперше взяв участь, у Чемпіонаті світу в Парижі. І не просто взяв, а став першим радянським чемпіоном світу й навіть установив три рекорди. Досягнення цього спортсмена мене настільки вразили, що коли наступного разу в палату зайшов лікар, я сказав: «Я теж буду чемпіоном і рекордсменом, як Григорій Новак, тільки вилікуйте мене» Тоді Миколці було 5 років. Лікар, як веліла йому професійна етика, підтримав прагнення хлопця: звісно будеш, синку! Обов’язково станеш і чемпіоном, і рекордсменом світу. Ми лише вилікуємо твою зламану спину і поставимо на ноги. Головне, хлопче, у тебе є мрія. Мета стати чемпіоном світу як Григорій Новак. Ти маєш величезне бажання перемогти свою страшну хворобу й стати рекордсменом світу, Тож обов’язково станеш!
Але всім було зрозуміло, що в його словах не було ні віри, ні надії. Утім, це не зупинило Миколу, Хлопчик терпляче й наполегливо просив медсестр дати йому якийсь спортивний снаряд для тренування. Зрештою, одна з най жалісливіших принесла те, що мала: старе-товстелезне видання Панаса Мирного «Повія». Ця книжка стала першою сходинкою до спортивної слави майбутнього чемпіона. Звісно, така «гантель» сама по собі не могла ні привести до золотих медалей, ні зцілити, але вона зробила те, чого не могли добитися лікарі: дала хлопчикові життєву мету й наповнила бажанням жити.
Початок спортивної кар’єри
Постійні тренування, віра в себе і внутрішні резерви молодого організму зробили справжнє диво: через 4 роки маленький інвалід встав з ліжка. Хоча хребет і зрісся, але піддавати його навантаженням лікарі заборонили, говорить Микола Кобелякський.На мене одягли спеціальний протезний корсет з металевими шинами.
Я ріс, і тому щороку цей протез потрібно було міняти. Він був страшенно незручний, але дав мені можливість ходити й навіть відвідувати школу. У навчальному закладі мене, звісно, звільнили бід уроків фізкультури, але я собі такого дозволити не міг. Я приходив додому, лягав і займався з гантелями, адже твердо вірив, що одного дня зможу повторити досягнення свого кумира. Поступово збільшував вагу, змінював кут підняття, положення тіла - словом, експериментував і пізнавав можливості свого організму. Жодної літератури тоді не було. Я сам записував всі зміни, що відчував у своєму тілі, вів щоденники, занотовував результати кожного тренування. Не вважаю себе особливо віруючим, але думаю це сам Господь Бог дав мені силу волі й розум щоб так тренуватися.
Постійні тренування і розроблена наполегливим хлопцем власна система реабілітації дали неймовірний результат. Уже через 3 роки він раз і назавжди скинув корсет. У 14 років хлопець міг 200 разів підняти лежачи знайдену на місцевому смітнику двопудову (32 кг) гирю з відбитою ручкою. У 15 викликав захват в тренера, коли пішов у місцевий зал важкої атлетики й легко підняв 80 кілограмову штангу. Утім, юнак не піддався на прохання спортсменів пов’язати своє життя зі штангою.
Я добре знав, що під моїми могутніми м'язами ховаються слабкі кістки, і тому просто не міг дозволити собі перейти на штангу. Натомість вирішив розвивати гирьовий спорт, про який тоді в СРСР мало хто знав. Спортивна газета, в якій я підпрацьовував громадським кореспондентом, дала мені телефони і адреси Федерації важкої атлетики республіканського спорткомітету. Там юнаку повідомили, що гирьовий спорт в країні робітників і селян не популярний, і порадили займатися штангою. «Не популярний?! Ну, тоді я сам зроблю його популярним», - відповів чиновникам від спорту наполегливий юнак і розпочав «популяризацію».. Він щонеділі писав по десятку листів від різних вигаданих спортсменів, які мріють займатися гирьовим спортом. Потім просив друзів переписувати їх, щоб кожен був написаний іншим почерком. Далі йшов на місцевий вокзал і знайомився з людьми. Дізнавшись, що хтось із від’їжджаючих проживає в потрібному йому місті, він просив, щоб ті, повернувшись додому, вкинули його конверт у поштову скриньку. На політичній карті України, яку при нагоді, заповнював юнак, вже не було величезних «білих плям» звідкіля не були б відправлені його листи чи листи його добровільних «кур’єрів».
Зрештою, виявилося, що в Україні й Союзі на той час таки насправді були люди, яким би хотілося займатися гирями, а така активність Миколи Кобелякського поставила остаточну крапку в рішенні влади на користь визнання нового виду Національного спорту України - гирьового. Було створено Федерацію гирьового спорту, а її наполегливий спортсмен отримав офіційне визнання. Його було обрано відповідальним секретарем Федерації гирьового спорту Української PCР.
Місто на березі Дніпра
У Канів мене заманили хитрістю, - з невеликою часткою образи в голосі говорить спортсмен. У 1965 році Канів активно розбудовувався, і місту вкрай була потрібна людина моєї унікальної професії: виробляти з товстелезних сталевих канатів, грузопідйомні стропи для усіх видів кранів «Дніпробуду». В рідному м. Дніпродзержинську я був єдиною людиною хто мав і володів досконально такою професією й рідкісною фізичною силою, надбаною з дитинства. З дитячих років я навчився підтягуватись на перекладині однією (будь якою) рукою. Міг робити чисто «хрест» на гімнастичних кільцях не гірше за найкращих майстрів спорту зі спортивної гімнастики. Міг м’язами своєї спини розривати будь-які шкіряні офіцерські чи солдатські ремені, навчився навіть розривати досить пристойні залізні ланцюги. В свої 19 років розламав (надвоє) сталеву підкову відковану для (набридлого гастролюючого московського) циркача який робив свої підкови з м’якої сталі. Тож на протязі 5 років я масово виготовляв, без будь-якого спеціального обладнання, сталеві стропи (в звичайних тисках) для будівництва ГЕС. Переїжджати з 300-тисячного промислового центру в не відоме мені 8-тисячне містечко я звісно відмовився, і тоді комусь із чиновників прийшла в голову «чудова» ідея. Мені сказали, що в Каневі є група талановитих хлопчаків, які мріють стати спортсменами саме з гирьового спорту й тренуватися за моєю методикою. Проти такої спокуси я встояти не зміг.
Разом із дружиною й двома маленькими діточками: 1,5 року й малюком 2 місяці зі своїми меблями та своїм спортивним інвентарем: штангою , різної ваги гирями й гантелями (що збирав напротязі свого дитинства й юності) вирушив в Канів, щоб допомогти Кабацькому В.А. й його управлінню механізованих робіт «Дніпробуду» вийти з непередбаченої кризи, виробляючи необхідну кількість стропів, щоб запрацювали усі дніпробудівські крани й екскаватори для яких я виробляв з най товщих сталевих канатів «бантини». Незважаючи на всі обіцянки, тут його зустріли не дуже гостинно. Ніяких умов для проживання молодій сім'ї ніхто не надав, і навіть квартиру спочатку довелося наймати. А от талановиті хлопчаки були. Щоправда, не ті, вигадані котримсь із можновладців, а справжні. Протягом кількох років спортсмену вдалося лише завдяки власним зусиллям зібрати довкола себе команду таких же прихильників гирь, як і він сам. Знайшлося й приміщення. Інвентарю не вистачало, то хлопці власноруч виготовляли собі штанги та інші спортивні снаряди. Гирьовий спорт став масовим, досягненнями атлетів пишалося все місто, область, країна. Згодом про них дізнався і весь світ.
Крім надзвичайних особистих досягнень у гирьовому спорті, Кобелякський створив цілу команду прихильників. За 27 років діяльності заслужений тренер підготував близько тисячі спортсменів II-го та ІІІ-го розрядів. Понад 250 стали першорозрядниками та кандидатами в майстри спорту, а 29 - майстрами спорту України. Хоча він так і не отримав звання заслуженого тренера України для виконання якого було достатньо підготувати не 29, а лише 8 (восьми) майстрів спорту України. Звання заслуженого тренера йому присвоїла міжнародна федерація гирьового спорту, штаб-квартира якої знаходиться в Росії (Архангельськ). 6 років канівці (ветерани) виступають під егідою цієї федерації. Всі вони багаторазові чемпіони й рекордсмени світу, Європи та Євразії. |