Люди. У жительки Межиріча Канівського району Катерини Бойко -

коза сама проситься подоїтись, а журавлі приходять до порога попрощатися перед вирієм Ще у вересні 2002 року „Нова Доба” опублікувала нарис нашої власної кореспондентки Катерини Черняк про жительку Межиріча Катерину Бойко, яка, ставши після паралічу інвалідом у півторарічному віці, все життя пересувається за допомогою рук. Попри всі незгоди, вона не втратилабадьорості духу та віри в життя й залишалася оптимісткою.

Через відстані й роки

Та публікація мала несподіване продовження. Хтось із канівчан, прочитавши розповідь про сильну духом жінку, надіслав газету в США. Якимось побитом вона потрапила до рук дядькові Катерини Бойко по батьковій лінії, Василю Литвину, котрий на той час проживав у найпівнічнішому штаті Америки – Алясці. Василь Уласович, дізнавшись із газети, що його племінниця жива, відразу ж надіслав їй і родині подарунки. Будучи євангельським християнином-баптистом, він попросив своїх канівських побратимів по вірі приглядати за його племінницею. Ті щосуботи провідували Катерину Степанівну, привозили їй харчі, допомагали по господарству.
А згодом із Америки приїхав до своєї племінниці в Межиріч і сам дядько Василь. На ту пору йому було вже 78 років. Але був він іще жвавим і бадьорим.
Так-от ненароком газета допомогла зустрітися рідним людям через відстані й десятиліття.

„То була ціла історія...”

Через майже 8 років після публікації ми вирішили провідати Катерину Степанівну та дізнатися, як-то вона поживає нині.
Піщана ґрунтівка петляє селом до кутка, якого місцевий люд називає Пристанню. Ось і хата Катерини Бойко – простенька, непоказна, із двориком, порослим травою. Коло хати – невеличка повітка, городик, обіч нього на стовпі – журавлине гніздо. Двоє журавлят-підлітків розминають цибаті лапи, змахують крильми.
Бабусю Катерину ми застали на веранді, точніше, за її порогом. Напівсиділа-напівлежала вона на осонні в прорізі прочинених дверей. Мені, авторові цього нарису, котрий уперше побачив цю сухорляву маленьку жіночку, що ледве вивищувалася над порогом, здалося, що вона, прости Господи, робить якусь йогівську вправу – такою скарлюченою була її поза.
Присідаю коло неї навпочіпки по цей бік порогу, заводжу розмову. Починаю з історії, пов’язаної з дядьком Василем, цікавлюся, чи давно він її провідував.
– Еге ж, то була ціла історія, – погоджується Катерина Степанівна. – Коли він до мене тоді вперше приїхав, то розказував, що як побачив у газеті статтю і фотографію, то ледве не зомлів. „Це ж моя племінниця й наша хата!”, – вигукував. З-за гряниці він до мене приїжджав, десь іздалеку. А чи то з Америки чи з Австралії – вже й забула. Такий дядько бравий був, беручкий до всякої роботи, непосидючий, усе кудись переїжджав з місця на місце.
– А чому ви кажете „був”?
– Так помер же він. Як був живий, то й сам до мене їздив, і ті, як їх – штундисти його приїжджали, а тепер і їх нема. Ні, я їхню віру не пойму, я таке не вмію. Чи моляться, чи ще щось таке божественне балакають, то я ото послухаю їх та й усе.
– То ви так самотиною тут і живете? Чи хоч хто-небудь зараз провідує, допомагає по хазяйству?
– Самінька в цій хаті живу, нема коло мене нікого. Сусідка бачить мене кожний день, обзивається. А по хазяйству невісточка – братова жінка – допомагає, оно недалечко живе. І племінник є, і син його провідує мене завжди. Уже дорослий хлопець. То те, то се зробить. Ще жіночка з со-ціальної служби приходить, на городі попорається. Без помочі я ж не можу.

„Сіла в коляску, та й гайнула в Київ”

– Кажуть люди, що ви раніше самі город обробляли...
– А таке ж... Поки здоров’я було – то наче й нічого. І город обполювала, й по десять соток ягід держала. А тепер сили нема. Та й скільки мені того городу зараз треба! Ото, що коло хати є – то й усе. Я зараз багато не втяну. А раніше городи були й далеко від хати.
– І як же ви до них добиралися?
– А в мене ж машина з мотором є, мотоколяска. Оно, як хочете, поди-віться: в гаражі стоїть. Це вже в мене друга, я її аж у самого міністра витребувала.
– Ого! Як же це вам так удалося?
– А сіла в ту драну мотоколяску, першу, та й гайнула в Київ до міністра соціального забезпечення. Він мене прийняв. Кажу йому: „Скільки ж я буду в цій лушпайці пилюку нюхать?” А він мені: „Не переживайте, їдьте додому, буде вам машина”. І правда, скоро й визвали мене в Черкаси на комісію, щоб машину дати. А це ж торік „Таврію” пропонували, то я її не схотіла.
– Це ж чому? Така ловка машина!
– Бо я її вже не поведу. Уже я комісії не пройду, бо треба ж, щоб і руки не трусилися, й очі були видющі... А тоді пізніше й подумала: хай би вже давали, а не держали мене дев’ять років на черзі! Якби ж то було раніше, то взяла б без вагань.

„Тільки п’ятерко курей і лишилося”

Бачачи, як я, сидячи навпочіпки, перехиляюся з ноги на ногу, бабуся Катря не витримує:
– У вас уже й ноги заклякли. Сядьте он на лавочку, вам же ж так погано!
– Та, мабуть, вам гірше, ніж мені, – відказую.
– Та чого там гірше, я вже звикла. У мене кістки куди хоч повертаються!
Спинаюся на прямі ноги, які й справді трохи затерпли. З висоти зросту й виднокіл поширшав. Помічаю за городом козу. Розмова звертає на козину тему.
– Дві кози держу та ще й козеня, – повідомляє Катерина Степанівна. – Ото та – найрозумніша. Напасеться доволі, а тоді прийде до мене в веранду – я її й здою. І знову пішла вона на своє місце. А менша в хліві зачинена, то тужить за старшою. Так умекається, що мушу лізти та відпускати. Еге, без кози погано. А так у мене молоко своє. То ж основна моя їжа. Що б я не поїла, а молока мені дай!
– А крім кіз, у вас іще якась живність водиться?
– Коти, ось бачте, які вгодовані, й кури. А курей у мене покрали, тільки п’ятерко й лишилося, – каже баба Катя й притишує голос. – І думаєте, хтось далекий та чужий по них прийшов? Сусіди тут одні такі є: нічого не держать, а м’ясця хочеться. Знають, що у баби немічної можна легко взяти. Та я зла ні на кого не тримаю, ні на кого не серджусь, підлості нікому не роблю. Мені всі люди хороші.
– А ще ж із живності у вас журавлі є...
– Зроду-віку вони у нас. Раніше на хаті мостилися, а тепер – на стовпі. Оце перед тим, як відлітати, приходять усі до самісінької хати, походжають отута коло порога. Кажу їм: „Що, прийшли попрощатись?” Вони походили-походили, а на другий день їх і нема. Знялися в небо, покружляли над хатою, покурликали та й полетіли.

„За життям не журюся”

Тим часом, поки ми бесідували, прикотила велосипедом поштарка Людмила Василега, привезла бабі Каті пенсію й ще щось таке з їстівного. Хвалить поштарку Катерина Степанівна:
– Вона ж виросла тут на цих пісках. Наче ж недавнечко маленькою дівчинкою була, а тепер тільки поглянь, яка гарна жіночка! Славна вона: привітна, весела, говірка. Тільки робота в неї важка: отакі торби тягати!
Отак ненароком підвернулося й іще одне запитання до баби Каті: чи вистачає пенсії на прожиття?
– Я би посовітувала нашим правителям давати більшу пенсію тим людям, котрі бідніші. А мені вистачає, – відказує „багатша” пенсіонерка. – Я ж її потроху й розтикую. Прибігають хлопчаки: „Бабо, є у вас щось робити?” „Є”, – кажу. Бо ж таке: треба чи козам трави вкосити, чи дров нарубати. То вони щось там пометушаться трохи та й біжать по гроші. „Ми те-то й те-то доробимо пізніше, – обіцяють, – бо зараз нам дуже ніколи”. „Еге, – кажу, – так не буде. Як доробите, то тоді й приходьте по зарплату”.
– У вас хоч радіо чи телевізор який є, бо ж воно досадно ввечері самій у хаті сидіти? – запитую насамкінець.
– Є в мене й телевізор, та я його влітку не дуже й дивлюся, – відказує баба Катя. – Натомлюся за день, то увечері й не включаю.
...Отак-от нині живе-поживає проста селянка з Межиріча Катерина Бойко. Й слова скарги не почули ми від неї на скрутне життя. „Я вже давним-давно звикла до нього, – каже. – І не журюся”.

Володимир БЕЗУГЛИЙ, фото Василя ДАВИДЕНКА

novadoba.info