Канівчани з АТО

«Сєпари» сумувати не дають, – канівчани про ситуацію в АТО

У ці дні близько 300 наших земляків з Канівщини продовжують нести службу на сході України в зоні проведення АТО. Останні новини звідти невтішні. Ворог не припиняє обстрілів, а навіть посилює їх, не зважаючи на Мінські домовленості. Відтак завдання наших бійців – утриматися на пози-ціях і не допустити просування сил противника на територію, яку контролюють українські військові. Кореспондент “Дніпрової Зірки” дізналася про останні новини з лінії фронту від наших мобілізованих земляків

«Сєпари» сумувати не дають

Канівець Андрій Соловей пішов до війська контрактником у травні минулого року. Наразі боєць перебуває в с. Зайцеве поблизу Атремівська. Проходить службу у складі 12-го окремого Київського батальйону. Андрію 32 роки. У мирному житті в Каневі він встиг попрацювати в комунальному підприємстві ЖЕК і на Канівській ГЕС, став козаком Канівського полку міжнародного союзу козацтва.  Вдома на бійця чекає донька Аліна, яка минулої осені стала першокласницею, а ще батьки, сестра і племінник.

– Наразі наше завдання – утримати позиції, які ми займаємо, – розповідає Андрій. – Ночуємо й живемо коли в приміщеннях, коли в бліндажах. Харчів вистачає, не голодуємо. А от із забезпеченням одягом, взуттям, обладнанням – розраховуємо тільки на власні сили. Так, держава забезпечує формою і взуттям, проте якість цих речей не відповідає умовам, у яких доводиться працювати. В такій формі на 20-градусному морозі довгий час не протримаєшся. Тому купуємо необхідне за власні кошти, також приймаємо волонтерську допомогу. До мене вже неодноразово приїздили канівські волонтери Василь Спіжовий та Олександр Пінчук. Привозили теплі речі, медикаменти, харчі.

Вільного часу ми не маємо. Якщо видається якась година, намагаємося відіпрати речі, які тут забруднюються дуже швидко. Вночі “сєпари” не дають сумувати. Щовечора о восьмій годині починаються обстріли, які вщухають лише опівночі. Але й після обстрілів відпочити не вдається – слідкуємо за тим, аби на нашу територію не пройшли диверсійно-розвідні групи (ДРГ) противника. Шахтарів серед них я не бачив. Основна маса – підготовлені хлопці, швидше за все кадрові військові.

Місцеве населення на 75% проукраїнське, 25% підтримують сепаратистів, але відкрито про це наважуються заявити не більше 15%. Хоча в кожному населеному пункті настрої людей різні. Подекуди нас сприймають як ворогів.

Як довго ще триватиме війна? Якби із Києва надійшов наказ, то ми б перемогли противника й повернули контроль над кордоном досить швидко. Але такого наказу нам не дають. Натомість траплялося, що нам наказували звільнити зайняту висоту, яку ми важко здобували впродовж декількох днів.

Солдатські будні у бліндажах

35-річний житель Мартинівки Юрій Потужній мобілізований на початку 2015 року. Наразі підрозділ, у якому проходить службу Юрій, на передовій, у селі Кримське в Луганській області. Наш телефонний дзвінок застав бійця вдома – Юрій у першій за 11 місяців відпустці. Говорить, що раніше прийти у відпустку не вдавалося через постійні загострення ситуації на фронті. Але навіть удома, поруч із дружиною і дітьми Юрій не забуває про своїх бойових побратимів, що-дня телефонує їм, аби дізнатися, як справи на передовій.

– Ворожі позиції знаходяться приблизно за300 метріввід наших, – розповідає Юрій, – ми маємо можливість спостерігати за противником. Ніяких сепаратистів там немає, навпроти нас військові збройних сил Російської Федерації. Наша позиція із трьох боків оточена військами противника. Сьогодні телефонував своїм хлопцям, розпитував, як минула ніч. Вони розповіли, що вночі бойовики кинули в наш бік пару гранат. Наші відповіли взаємністю, – говорить Юрій Потужній. Через постійні нічні обстріли на сон у солдатів щодоби випадає 1-2 години. Вдень бійці зайняті побутовими питаннями: готують їжу, укріплюють бліндажі, перуть одяг або проходять навчання.

Солдатські будні минають у бліндажах. Обігріваються наші хлопці за допомогою буржуйок. Самостійно готують собі їжу, переважно один раз на добу, аби не розпалювати вогонь вночі. Найчастіше смакують смаженою картоплею. Особливим різ-номаніттям раціон солдатів на передовій не відрізняється. І хоча волонтери регулярно передають солдатам харчі, до їх “нульової” лінії доходить не так багато волонтерських гостинців.

Юрій розповідає, що військову форму, якою забезпечує хлопців держава, солдати оцінюють на “4” по 12-бальній системі. У холод вона не гріє. До речі, цьогоріч на сході України морози досягали 27 градусів. Аби не мерзнути, бійці купують теплу форму за власні кошти, а якщо пощастить, отримують теплі речі від волонтерів. Теплу форму та взуття для Юрія допоміг придбати голова Канівської райдержадміністрації Сергій Дубенець.

Юрій зізнається, що вже звик до солдатського життя, й по закінченню терміну мобілізації збирається залишитись служити за контрактом ще на шість місяців.

Поки Юрій разом із іншими бійцями стримує ворога, в Мартинівці його чекає дружина Юлія та двоє дітей – 2-річний син Анд-рійко та 4-річна донечка Даша. Родину бійця підтримує друг і кум Дмитро Мироненко.

На передову волонтерська допомога приходить все рідше

Вадим Островний ще рік тому працював у Канівській лікарні рентгенологом. Його мобілізували в лютому 2015 року. Після навчання був розподілений у 25-у окрему повітряно-десантну бригаду лікарем. В АТО Вадим Островний перебуває вісім місяців. Раніше виконував обов’язки начальника медичного пункту, наразі він ординатор госпітального відділення, який знаходиться в базовому табо-рі в місті Димитров Донецької області. Йому доводиться лікувати хворих солдатів, зашивати рани, робити перев’язки, навчати бійців основам тактичної медицини.

– Дуже багато солдатів наразі хворіють, – розповідає Вадим Островний. – Ліків бракує, особливо противірусних. Роботи в лікаря вистачає. Водночас із сезоном хвороб погіршилося забезпечення ліками. Волонтери приїжджають не часто, багато хто з них зараз займається адресною допомогою, тобто відвідують окремі військові частини, з якими вони налагодили тісний контакт. На передову волонтерська допомога приходить усе рідше.

У Каневі Вадима Островного чекає дружина Наталія, яка працює лікарем сімейної медицини в Центрі первинної медико-санітарної допомоги, та діти. Вже навесні цього року Вадим сподівається повернутися до родини та улюбленої роботи.

За доньку…

Війна принесла 51-річному канівцю Віктору Матюніну тяжку втрату. Його 28-річна донька, котра жила із родиною в Старобешевому Донецької області, загинула під час обстрілу ворожих “градів”. Віктор поховав її у своєму рідному селі Нечаївка на Черкащині. У батьківській хаті Віктор поселив доньчиного чоловіка й 10-річного онука. А сам вирушив на фронт.

В АТО Віктор Матюнін перебуває сім місяців. До мобілізації чоловік працював водієм автобуса, возив пасажирів із Канева до Києва. Наразі він водій-гранатометник. Разом із побратимами він знаходиться за27 кмвід передової в Луганській області, неподалік Новоайдара. Він розповів, що живуть солдати в покинутих будинках у селищі Трудове. Завдання підрозділу, в якому він служить, підтримати при необхідності наших бійців вогнем реактивної артилерії. Віктор говорить, що їх вже не раз піднімали по тривозі, траплялися й бойові виїзди. В інший час бійці ремонтують техніку, проходять навчання. Віктор повідомив, що продуктів харчування наразі в солдатів вдосталь. Є тушонка, згущене молоко, яйця, сардини, сир, масло, овочі, консерви тощо. Їжу готують самостійно. Вода привозна, її використовують переважно для приготування їжі. Найбільше наразі дошкуляють солдатам морози й холод.

– У Донецьку живе моя рідна сестра, – розповідає Віктор.  – Давно хочу забрати її на Черкащину в село, але вона не хоче залишати свою квартиру в Донецьку. Спілкуюся із нею щодня по телефону. Вона розповідає, як разом із сусідами ховається в підвалі будинку під час обстрілів.

Віктор Матюнін вдячний за підтримку й допомогу своїм колишнім колегам, а саме приватному підприємцю В.Смаголю, керівнику автопідприємства Є.Маланчеву та всьому колективу ТОВ “М+М”, О.Бойку, а також бойовому побратиму, канівцю Олегу Бойченку.

Допомагаємо місцевому населенню, збираємо продукти, відвозимо в довколишні школи, дитсадки

Сергій Прошак  із села Грищинці отримав повістку навесні 2015р. До мобілізації Сергій працював водієм-далекобійником.

– Коли прийшла повістка, ховатися не став. Як би не хотілося сидіти вдома, ворога потрібно зупинити, аби він не прийшов до наших міст і сіл, – говорить Сергій.

Наразі підрозділ, у якому служить Сергій, знаходиться в Донецькій області, поблизу Старогнатівки. Боєць повідомляє, що з харчами солдати проблем не мають. Форму, взуття й інше необхідне спорядження хлопці придбали самі за власні кошти.

– Наше завдання – сидіти й чекати на позиції, підтримувати свою життєдіяльність, – каже боєць. – Зараз мороз 10 градусів, сніг. Майже увесь час витрачаємо на те, щоб обігрітися. Живемо в наметах, знаходимось за18 кмвід передової, але іноді ворожі снаряди долітають і сюди. Минула ніч пройшла більш-менш спокійно, я був у наряді. Зараз дуже гостро відчувається недостатня кількість людей. Нещодавно звільнилося близько 300 бійців, а їм на зміну прийшли лише 9 осіб. Тож зараз у наряд доводиться ходити мало не щоночі, а вдень ремонтувати машину. Із нами службу проходить чоловік із Луганська. Дивно, але більшість місцевих чоловіків не стають на захист своєї рідної землі, більше того, мало хто з місцевих підтримує українських солдат. Попри це ми допомагаємо місцевому населенню, збираємо продукти й відвозимо в довколишні школи та дитсадки, при необхідності підвозимо дрова, – говорить Сергій.

Удома на солдата чекає дружина Юлія та донечка Анюта.

– Перед новим роком я був у відпустці. Коли пришов додому, Анюта, якій 2,5 рочки, мене не впізнала. Тільки через півгодини підійшла. Але потім не відходила ні на крок, – згадує Сергій.

Попри суворі морози й інші незручності солдатського життя, хлопці не втрачають бойового духу, намагаються облаштувати свій побут. Так, нещодавно бійці придбали пральну машину й збудували лазню.

– Головне – вистояти до весни, – говорить Сергій Прошак. – А весною все буде добре, – під-сумовує він.

Марія Гламаздіна