«ДОБОРОЛАСЬ УКРАЇНА...» Репортаж із урочистого відкриття оновленого музею Тараса Шевченка у Каневі

Святковий настрій витрясло з нас ще по дорозі до Канева. І оцією дорогою, яку ніби чорти ціпами молотили, мають їхати гості з усього світу до Тараса? Їдучи, гадаємо, чи повезе нею Віктора Януковича його свита. Дійшли висновку, що не повезе, якщо тій свиті дорогі свої посади і голови. Єдиний шлях — повітрям, на гелікоптері.

Так, мабуть, воно, зрештою, й сталося, бо перші міліцейські пости трапляються лише в Каневі. Місто якесь несвяткове, не течуть у бік Тарасової гори людські струмочки. А на березі під горою не вирує людське море, як це було в дні великих свят. Панує напівпорожнеча, напівтиша. Лише декілька народних майстрів із Черкащини (чому не з усієї України?) виставили свої роботи, лише два фольклорні ансамблі перегукуються з різних кінців майдану. Прибувають делегації з районів Черкащини (чому не з усієї України?). З одягу, зосереджених облич, вишколу (йшли за лідером мало не в ногу) видно, що це чиновницька та партійна братія. Майорять над їхніми головами прапори державні і… «Партии регионов». Виходить, це свято не народне, а чиновницько-партійне? Не всеукраїнське, а місцеве, регіональне?

У ТОМУ місці, де починаються сходи на Чернечу гору, встановлено так звані рамки-металошукачі. Вони призначені не для чиновницьких делегацій Черкащини, які й так сіяні-пересіяні і просвічені мало не рентгеном, а для відлякування пересічних громадян. Тепер ясно, чому не течуть у бік Тарасової гори людські струмочки. Її Хранителі згадують, що ні 1961 року, коли сюди приїздив М. Хрущов, ні пізніше, коли це святе місце відвідували не менш сановиті гості, не вживалися такі, як нині, заходи перестороги. Людей не відокремлювали від Тараса, не ділили на гідних великого свята і не гідних, обраних і не обраних, рівних і ще рівніших. Прикметно, що люди сходилися сюди не на вождів подивитися (про їхній приїзд їх ніхто не попереджував), а за велінням серця. Та, певно, й самі не до кінця усвідомлювали, що саме тягнуло їх сюди. На вихідні та релігійні свята, особливо на Трійцю, гора і берег перед нею ворушилися, гуділи, наче гігантський вулик, в якому відбувалося якесь величне духовне дійство. Але тодішній владі вистачало здорового глузду і делікатності не пхати у нього свого носа. Сім років тому, з початком реконструкції Шевченківського музею, те дійство зупинилося. І наче зупинилося серце України. Ось чому ту реконструкцію слід було здійснювати блискавично, наче хірургічну операцію, кинувши на неї всі сили держави, бо інакше — духовна смерть. Але не кинули, тягнули, мучили Гору, знущалися над Тарасом і Україною. Нинішня влада показує на «помаранчевих», мовляв, це вони завели реконструкцію в глухий кут. Але з 68 місяців, протягом яких тривали роботи, 37 місяців при владі були «синьо-білі». Та й з фінансуванням робіт — солідна диспропорція. Виділення коштів за урядування «помаранчевих» багатократно перевищувало видатки «синьо-білих». І лише цього року вони грошей не шкодували, за що дяка нинішньому Президенту. Та все одно відповідальність за цю національну ганьбу слід ділити порівну між усіма українськими президентами, прем’єрами, міністрами і меншими чиновниками і, звичайно ж, між нами, українцями, бо не змусили їх до праці…

Скінчилися сходи та не скінчилися сумні думки. Мабуть, навіює їх Кобзар. Не відчувається свята й на Горі. Якесь воно силуване, вимучене. Стоять, переминаючись із ноги на ногу, його учасники з кислими обличчями. Замість священного трепету перед Тарасом — трепет перед вищим начальством. Над їхніми головами гасла: «Вітаємо Президента Віктора Януковича!». От тобі й на! Та куди ж ви прибули, шановні, на прощу до Тараса чи на передвиборний мітинг? Видно, що місцеве чиновництво ладне лоби порозбивати, аби показати свою вірнопідданість. Важко зітхає наш супутник, Герой України, майстер художнього слова, глибокий знавець Кобзаревої творчості Анатолій Несторович Паламаренко. На його устах Шевченкові слова: «Доборолась Україна до самого краю…» Та над Тарасовою горою не пролунає сьогодні Тарасове слово — готовність видатного митця прочитати Шевченка не затребувана. Немає на гаслах крилатих висловів Кобзаря.

А де ж цвіт української інтелігенції — письменники, прямі продовжувачі справи Кобзаря? Бачимо лише Івана Драча. Він сьогодні не один за всіх, а, мабуть, лише сам за себе, бо більшість письменників, національно свідомих митців та науковців виступали проти «новаторського» проекту, який було реалізовано цього літа під час реконструкції музею. Тож і не прийшли сюди, аби своєю присутністю не освячувати, не підтримувати наругу над Шевченком? Дві молодички прориваються крізь натовп до імпровізованої сцени: «Вы кто такие, дакументы?» — перепиняють їм шлях охоронці. «Да мы из капеллы бандуристов». Анатолій Несторович чорніє лицем і хреститься: «Та куди ж це я потрапив?». Нерідна мова в цьому святому місці із вуст тих, хто мав би її знати досконало, звучить для нього, наче лайка.

З’ЯВЛЯЄТЬСЯ заступниця глави адміністрації Президента України, один із ідеологів нинішньої влади та Партії регіонів Анна Герман. Журналісти, знаючи про її причетність до вибору концепції оновлення музею Т. Шевченка, атакують її запитаннями.

Вона розповідає про те, яке тверде слово у Президента, котрий 9 березня цього року, стоячи отут, серед руїн, пообіцяв до Дня Незалежності відкрити оновлений Шевченків музей, згадала про те, що ось-ось розпочнуться перемовини з Росією та Казахстаном про повернення Україні десятків оригінальних речей, пов’язаних із життям та творчістю Шевченка.

Чому обрано саме такий варіант реконструкції? Вона запрошує подивитися на Шевченка іншими, сучасними очима. Не лише як на сина свого народу, який «так багато зробив для народної творчості», а і як на одного з перших елітних поетів колишньої Російської імперії (!), представника золотої петербурзької молоді (!), завсідника модних мистецьких салонів Москви і Петербурга (!). На її думку, якщо увесь час прив’язувати Тараса лише до народної творчості, то це означає збіднювати і Шевченка, і українську культуру. Всі, хто хотів, аби українська культура була лише селянською, зображували його, як старого діда, в кожусі і в кучмі. Але цей застарілий стереотип треба ламати, бо Тарас був франтом (!), дуже стильним молодим чоловіком. Вона пропонує культивувати Тараса як освічену, модерну людину, котра блискуче знала іноземні мови, європейську літературу, музику і мистецтво, любила не лише українські пісні, а й Шопена. Ви запитуєте, чи приїде сьогодні Президент у вишиванці? Але образ Шевченка — це не лише вишиванка, це також фрак і метелик. Тож не слід зациклюватися на старих добрих стереотипах, ми маємо йти далі у відкритті Шевченка, відповіла Анна Герман.

Не знаємо, як ви, шановні читачі, а ми, кореспонденти газети, від цього «нового бачення» Шевченка у шоку. З часу поховання Кобзаря за будь-якої влади про нього говорилося як про українського пророка, генія світового значення, світоча, батька всіх пригноблених і бідних, сина і проводиря українського народу, одного з творців нашої національної ідеї. А тут раптом, із волі Анни Герман, він постає всього-на-всього якимсь франтом у фраку з метеликом, денді, елітним поетом Російської імперії (не України!), безнаціональним європейцем, мало не громадянином ЄС. Наче не був він кріпаком, не зазнав солдатчини, не страждав за Україну, а лише насолоджувався життям у модних салонах та зваблював дамочок.

Шановні співвітчизники, задумайтесь і стривожтесь. Мало того, що у нас украли заводи, фабрики і заощадження, — тепер намагаються вкрасти Шевченка, зробити його кумиром «крутих» і сучасної «золотої молоді», яка за гроші своїх батьків-мільйонерів навчається в оксфордах і кембріджах. Якщо комуністи свого часу намагалися перетворити Кобзаря на більшовицького комісара, то олігархи хочуть зробити з нього пана, свого хлопця. Цілком очевидно, що влада боїться справжнього Шевченка, боїться народу, сином, співцем і захисником якого він був. У ставленні до Тараса сфокусувалася політика нинішньої влади щодо українського, національного. Сподіваємося, що українському суспільству до снаги дати відсіч ідеології пані Герман — новій «бузинівщині» (О.Бузина — писака, який здобув собі славу Герострата, пишучи брудні пасквілі про Тараса Шевченка, нібито з благородним наміром відкрити його заново).

А ось крутиться перед трибуною один із головних авторів проекту реконструкції музею, відомий архітектор, голова товариства «Україна—Ізраїль» Лариса Скорик. Це фактично вона керувала всіма відновлювальними роботами у музеї протягом останніх місяців.

— Ми повернули цій споруді характер меморіального музею, привели її у відповідність із архітектурним стилем та з модерною постаттю Тараса Шевченка, — хвалиться вона і далі майже слово в слово повторила те, що говорила про Кобзаря Анна Герман.

Нарешті починається свято. Президент України Віктор Янукович покладає квіти на могилу Тараса. Перед входом до музею виголошує промову. Але нічого нового в ній для нас немає: ті самі думки про геніального сина українського народу та про елегантного вродливого поета, шляхетного вишуканого улюбленця мистецьких салонів. Стає зрозуміло, що антиукраїнське оточення Президента використовує прогалини в його гуманітарній освіті для нав’язування українському суспільству чужих для нього ідеалів. Заслуга Віктора Януковича у завершенні цього безнадійного довгобуду незаперечна. Немає сумніву, що він хотів щиро прислужитися і Шевченку, і українському народові. Але президентську волю і владу, на жаль, було спрямовано не в те русло…

«ЯК ТУТ ХОЛОДНО…» — говорили перші відвідувачі музею. Тут і справді дуже холодно і в прямому, і переносному значенні. Враження таке, ніби потрапив на станцію метро: чорна гранітна підлога, шик, блиск, чистота і стерильність. Якби стіни викласти ще й кафелем, то можна було б порівняти це приміщення з моргом чи склепом. Експонатів майже немає, хоча їх за півтора століття шевченкознавці та музеїсти зібрали близько 50 тисяч. Кожен із них оригінальний, заряджений любов’ю до Шевченка, несе енергетику шани до нього. Тепер ці безцінні речі гибітимуть у запасниках. Навіщо про них знати новим поколінням та перейматися національним і народним духом Шевченка?! «Геть Шевченка — від Шевченка», — здається, таку парадоксальну нищівну затію заходилися втілювати в життя новітні салонні дами, навертаючи в свою віру і Президента України. В оновленому музеї немає за що зачепитися ні оку, ні серцю. Замість раритетів, речей, яких торкався Кобзар, — лише великі картини з його зображеннями в різні періоди життя та сенсорні монітори, з допомогою яких відвідувачі матимуть змогу видобувати потрібну інформацію. А втім, не будемо нав’язувати вам свою думку, приїздіть самі і подивіться. Але вдягайте фраки, метелики, бо вишиванки тут виглядають неприродно і дико. Бо це не український музей, а «європейський». Не в музеї Шевченка влада мала б створювати Європу (тут має бути Україна), а в Каневі, будуючи в ньому і до нього сучасні дороги, готелі та іншу туристичну інфраструктуру.

— Я хотів би побачити в музеї великого українця Шевченка, але його тут немає. Як на мене, за головну ідею концепції реконструкції слід було взяти його слова: «Свою Україну Любіть, любіть її... Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть…», але натомість на озброєння взято космополітизм, безнаціональність, — ділиться своїми враженнями від побаченого Анатолій Паламаренко.

— Як на моє сприйняття, це все виглядає досить казенно. Кажуть, що це сучасний європейський музей, але ми теж були у Європі, де відвідували музеї, в яких автентичні речі дуже цінуються. Вітаємо використання сучасних мультимедійних технологій, ми й самі планували їх запровадити, бо це розширює можливості експозицій. Але згідно з новим проектом, всі так звані інформаційні кіоски винесені за межі експозиційної зали, отже, допомогти екскурсії вони не зможуть, тож ними скористаються лише одинаки. Ми сподівалися знайти порозуміння з Ларисою Павлівною, вплинути на її бачення, щоб якось оживити музей, але нам це не вдалося. Прикро, що більшість експонатів музею залишається у запасниках. Треба до цього якось звикати, якось із цим миритися, спробуємо працювати навіть у цих умовах, — говорить заступник директора музею Олександра Солопченко.

— Сьогодні в мене трагічний день, але в кожній трагедії є й світлий бік. Сподіваюсь, що те приниження, яке пережили сьогодні українці, дасть позитивний імпульс, покличе їх до дії, розбудить їхню свідомість. Вірю, що музей Тараса Шевченка рано чи пізно оживе і виконуватиме свою високу місію, — сказав один із хранителів Тарасової гори, колишній директор Шевченківського національного заповідника Ігор Ліховий…

ЯК ЗУПИНИТИ цей глум над Шевченком та над його музеєм? Ми закликаємо письменників, художників, кіномитців, акторів, учених академічних інститутів, звертаємося до світового українства: приїдьте до Канева, подивіться, хіба таким має бути Тарасів музей на своїй горі? Треба негайно створити парламентську слідчу комісію, щоб по гарячих слідах перевірити, яким чином дісталася творча перемога недолугому проектові придворної дами, чи проводилися тендери під час досягнення рекорду «відродження» Шевченкового музею.

На Чернечій горі, як у всій Україні, має запанувати Тарасова правда.

Володимир БІЛЕНКО,

Олександр КАРПЕНКО

Газета “Сільські вісті”, 26 серпня 2010 р.

http://www.silskivisti.kiev.ua/18535/index.php?n=6360