Музей у Каневі здають авральними темпами, ставлячи під сумнів якість робіт і нівелюючи саму ідею української культури 23 серпня до Шевченківського заповідника в Каневі потягнеться вервечка чорних автівок представницького класу: 9 березня під час перебування там Віктор Янукович наказав, щоб до Дня незалежності закритий на реконструкцію музей Шевченка запрацював. Перевіряти виконання наказу приїде сам. Оскільки «УМ» періодично звертається до теми скандальної реконструкції музею на Шевченковій горі, ми вирішили на власні очі глянути, як і чим прийматимуть Президента, а згодом пересічних громадян у заповіднику.
До могили вестиме «червона доріжка»
Щоб дістатися до заповідника, нам довелося кілька разів зупинятися й перепитувати у місцевих дорогу: вказівників на узбіччі ми не зауважили — чи то вони поховалися, чи ми сліпі? Один–єдиний «вказівничок» трапився лише на під’їзді до гори, й то маленькими літерами вгорі таблички, що сповіщала про наявність готелів на цьому кутку. Проте кмітливий мандрівник може помітити, що це непроста дорога: зупинки тут облаштовані, модерні, з картами–вказівниками, на асфальті — свіжа пішохідна розмітка.
До самого музею ведуть дві дороги: одна звивиста автомобільна (тоді ви під’їжджаєте з «чорного входу»), інша — сходами фактично до підніжжя могили. Обидва підходи буде оновлено до приїзду високих гостей наступного понеділка. З «чорного» кладуть бруківку (яка також застелить алеї, як на мене, це не надто комфортне покриття для прогулянок, особливо для дам на підборах), до могили вестимуть червоні плити, така собі «червона доріжка».
Коли ми були на могилі у вівторок, робота ішла повним ходом. «До здачі об’єкта залишилося — 1 день» сповіщала табличка на стіні музею, хоча та сама «здача» мала відбутися ще в понеділок, але не відбулася — занадто багато недоробок лишилося. На подвір’ї — пісок, розкладена, ще не вживлена у ґрунт бруківка, запаковані у стоси плити. Найбільше поле для робіт було біля могили — темно–сірі плити там тільки–но почали стелити. Проте на самій могилі вже встигли позолотити напис і дбайливо натягли над ним тент: щоб сонце не виїло?..
Зовні будівля музею, над яким у 1934—1939 роках працювали Василь Кричевський та Петро Костирко, виглядає дуже мило й привітно: білосніжні стіни чудово контрастують із буйною зеленню навколо, дах покриває темно–червона черепиця, у вікнах — дерев’яні рами. Пробую уявити, як виглядав би будинок із майолікою та розписами, що імітують український народний стиль. «Місяць тому піддашшя було розфарбоване геометричними орнаментами різних відтінків — як за часів Кричевського, проте його забілили», — розповідає мені Ігор Ліховий, колишній директор заповідника, при якому розпочалася реконструкція музею згідно з ескізами Кричевського. У нього на озброєнні товста книга Вадима Павловського «Василь Кричевський. Життя й творчість» — гортаючи сторінки й демонструючи малюнки, він наочно показує, що було зроблено у буремні 30–ті, а що — не змогли.
Брила з метро «Лівобережна» як Наріжний Камінь
Власне, декор фасаду та інтер’єру цієї будівлі й став каменем спотикання між творцями проекту ремонтно–реставраційних робіт (тривав із 2004 року) та проекту експозиції (почали втілювати з червня цього року). І сталося так, що компонування виставкового простору втрутилося у роботу реставраторів. «Ніякого права на це вони не мали. Хіба прийти в музей після закінчення робіт і тоді втілити свою експозицію», — обурюється Василь Безякін, головний архітектор проекту, розробленого Інститутом «УкрНДІпроектреставрація». Зараз він іронічно називає себе архітектором підвалів: річ у тім, що, згідно з тим проектом, музейну будівлю збільшили на два поверхи — розчистили підземний і зробили з горища мансарду. На мансардному четвертому поверсі запланували кімнати для персоналу, архіву, технічні приміщення. У підвалі — гардероб, туалети, приміщення для зберігання фондів, пандус для нормального пересування людей з обмеженими можливостями, ліфт, кафетерій і технічні приміщення. Окреме місце у проекті займають спеціальний виставковий зал для тимчасових виставок (щоб не втручатися у постійні експозиційні простори) та зал засідань для проведення конференцій. «Тепер буде новий зал засідань — на другому поверсі, спеціально для нього від експозиційних залів музею відкраяли добрий шмат», — Ігор Ліховий водить нас «старим» залом засідань, який зараз «прикрашають» покинуте мозаїчне панно Клейна і Кириченко й розбиті статуї, зокрема, погруддя Шевченка роботи Івана Макогона, яке перебувало у музеї з 1939 року. Чи знайдеться йому місце в оновлених залах?
Що буде в новій експозиції, наразі сказати важко. Цього, очевидно, не знає до кінця й сама куратор робіт, член гуманітарної ради при Президенті Лариса Скорик. За словами співробітників музею, зараз вона вибирає з фондів картини й інші предмети, хоча раніше робила наголос на присутність у музеї максимуму мультимедійних засобів — натяжні екрани, відеопроектори тощо. Дещо із запланованого в музеї вже вивісили: приміром затягнули вікна ролетами (вони закрили краєвид на парк, Дніпро та могилу Шевченка), уздовж стін висять банери з репродукціями малюнків Шевченка, на підлозі розкладені скляні пластини — з них робочі монтують бокси для експозиції. Все, як і було обіцяно, виконано у сірих або пастельно–приглушених тонах. Єдина світла пляма у цьому царстві смутку — кольорові панно лауреата Шевченківської премії Олександра Івахненка: кажуть, що, злякавшись сірості й аскетичності експозиції, Лариса Скорик погодилася їх залишити, хоча спочатку планувала закрити.
У вестибюлі на першому поверсі виблискує нова умбристого (коричневого) кольору гранітна підлога, на якій у центрі проглядається чорний хрест, на ньому — брила з піщаника. Ця брила — наріжний камінь, як його охрестили в проекті експозиції, — стала предметом багатьох суперечок і сумнівів. «Мали бути три глиби на метро «Лівобережна». Дві залишили там, а третю вирішили поставити сюди», — розповідає новітній анекдот головний архітектор Василь Безякін. Для екскурсоводів цей камінь — окремий головний біль. «Сидимо вивчаємо нову екскурсію, яку нам прислали. Ось написано: «У Новому Заповіті образ каменя наріжного використано на означення Ісуса Христа як фундатора нової людської спільноти». Що воно таке?» — бідкається над філософським текстом екскурсовод Раїса Танана, проте скрупульозно вишукує потрібні аналогії й паралелі у Біблії, що лежить поряд.
Нова влада vs Кричевський
На жаль, мені не вдалося поспілкуватися із пані Ларисою Скорик. Побачивши її в одному із залів, я на радощах кинулася розпитати подробиці перебiгу робіт. Але архітектор, повернувшись до мене спиною, крізь зуби процідила: «У мене немає часу. Не заважайте!». Було би прикро не отримати від головного начальника на будмайданчику хоч якогось коментаря, тому з останньою надією я випалила: «Ще так багато треба зробити. Чи ви встигнете?». Краще б я мовчала... Грізна тирада, що звалилася на мою голову, зводилася до того, що все було б ОК, якби тут не ходили й не заважали працювати незрозумілі дівчата з вулиці, що якщо навіть ми журналісти, то не маємо права тут перебувати, бо так сказала пані Лариса, і що взагалі ми ніякі не журналісти, а «папараці дешевого разліва» й «комсомольці» в одному флаконі. Зрештою, пані начальник кинулася на фотокореспондента й намагалася вирвати з її рук фотокамеру. Коротше, нам ледве вдалося втекти, хоча за годину ми ще раз дістали на горіхи від Лариси Скорик — уже в кабінеті директора заповідника, в якого брали коментар.
А тепер давайте задумаємося, чому йде така битва за цей музей? Василь Кричевський так само, як і його брат Федір, — символ українського модерну. У Австрії сецесіон творив Густав Клімт, модерн у Чехії — Альфонс Муха, в Росії — Михайло Врубель, на тому ж самому рівні в Україні працювали брати Кричевські. Зрозуміло, чому в радянські часи їхні імена замовчували: індивідуальність тоді мав замінити вихолощений універсальний тип. Але навіщо зараз виїдати з нас нашу культуру? Нещодавно мала розмову з російським колегою. «Чим можуть пишатися швейцарці? Сиром і банками? А от знаєш, чому росіяни пишаються, що вони росіяни? Бо вони знають, що за ними велика культура — Пушкін, Достоєвський...», — при цьому його очі аж горіли. Вони дбайливо ставляться до своїх символів, бо знають, що в цьому сила. Чому ж тоді ми дозволяємо кидати наші символи в небуття?
ОФІЦІЙНО
Лист до Президента
Родина Кричевських просить Януковича втрутитися в реконструкцію музею
Відповідний лист був направлений 27 липня в адміністрацію Президента України, Міністерство культури України й Державний музей Т.Г. Шевченка в Каневі (копія документа знаходиться в редакції «УМ»). Від імені родини до високих державних чиновників України звертається онук архітектора Василь Лінде–Кричевський: «Я особисто ознайомився з роботами по реконструкції музею Т. Шевченка, які зараз проводяться, і категорично не згоден із новим проектом реконструкції. Запропонований новий проект є амбіційним, але не відповідає оригінальному проекту музею Т. Шевченка, який був створений Василем Кричевським».
Родина архітектора, який є автором Національного Герба «Тризуб», наголошує, що «музей має бути реставрований як зовні, так і всередині, відповідно до оригінальних ескізів Василя Кричевського, які сім’я передала музею». «Таким чином, буде збережена історична і мистецька цінність меморіального музею Т. Шевченка в Каневі, який є національною святинею України», — завершується лист–заява сім’ї Кричевських стосовно ситуації з музеєм Т. Шевченка в Каневі.
КОМЕНТАРІ
Ігор Ренькас,
директор Шевченківського національного заповідника:
— Зараз поступово окремі служби закінчують свою роботу й відходять. Думаю, у даному випадку про офіційну здачу не варто говорити взагалі. Загальні будівельні роботи закінчено, тривають роботи над благоустроєм території. До 22 серпня вони мають бути виконані. Після цього експозиція почне свою роботу, а доопрацювання, які залишаться, стосуватимуться робочих приміщень. Квиток у музей коштуватиме 20 грн., для дітей i студентів — 5 грн.
— Яка загальна вартість виконаних робіт?
— 5,6 млн. грн. — вартість експозиції, гроші йдуть через Мінкульт, і 15,6 млн. грн. — на водовідведення, кладку граніту на майданчика біля пам’ятника, вони йдуть через МНС.
Василь Безякін,
головний архітектор проекту реконструкції, розробленого Інститутом «УкрНДІпроектреставрація»:
— Згідно з проектом експозиції, змінено перший і другий поверхи. Замовник — управління капітального будівництва Черкаської облдержадміністрації — дав завдання внести ці зміни у нашу проектну документацію згідно з проектом експозиції. Це буде та проектно–кошторисна документація, з якої треба було починати роботу. Тепер ми повинні внести зміни, ті, з якими незгодні як реставратори (бар’єри, підлоги, розписи інтер’єрів, вітражі і т.д.), по суті, самі собі підрізати крила. Але Інститут «УкрНДІпроектреставрація» як державна установа повинна підкорятися Міністерству будівництва, яке дає нам доручення, оскільки є завдання від замовника — Черкаської облдержадміністрації. А «губернатор» сказав: «Ми здамо музей — з вами або без вас». Ми пробували протестувати, писали, але всі чиновники бояться.
— Чи є надія, що щось зміниться?
— Через три–п’ять років — коли відвідувачі будуть приходити і дивитися, коли будуть відгуки обурення, може, тоді вдасться щось переробити.
Ігор Ліховий,
колишній директор заповідника, екс–міністр культури:
— В інтерв’ю вашій газеті Яків Діхтяр, перший заступник голови Держслужби з питань національної культурної спадщини, каже, що декору, який задумував Кричевський, — розписів у інтер’єрах, не було. Але це неправда! Насправді вони були! Зовні — на піддаші, й усередині. Стелю у 30–х роках розписали різнокольоровими розетками, які були пошкоджені під час війни й поновлювалися, а кілька днів тому їх закрили великим екраном, на якому мають «показувати» небо. Колони в залах, також розписані ще за Кричевського, — зашиті. У 30–х роках був виготовлений вітраж, виконаний за ескізами Кричевського.
— Чому так довго проводилася реконструкція за проектом Інституту «УкрНДІпроектреставрація»?
— Музей будували в 30–ті роки — у складних політичних та економічних умовах — з підручних матеріалів, свої сліди залишила війна, тому в наш час його стан був близький до аварійного: пошкоджений дах із дерев’яними стропилами, які замінили на металеві, слабкий фундамент, що осів i пустив сітку тріщин на стінах, дерев’яні пожежонебезпечні перекриття між поверхами. Ми пішли на затратний тривалий проект, викликаний потребою зберегти цю пам’ятку та привести у відповідність до вимог ХХІ ст.
У 1998 році була постанова уряду, згідно з якою на реконструкцію музею давали шість років — до 2004 року. А експозицію передбачали 2010 року. До цього так чи інакше причетні три президенти, шість прем’єр–міністрів, п’ять міністрів культури, п’ять керівників заповідника і три керівники області. Як у цих умовах можна було щось зробити красиво, якісно і швидко? Крім того, реставрація — це мистецький процес, що не вимагає поспіху.
Зінаїда Тарахан–Береза,
провідний науковий працівник заповідника, колишній заступник директора:
— Зінаїдо Панасівно, Мінкульт запевняє, що вітраж у вестибюлі — роботи Анатолія Гайдамаки і був зроблений у 1980–х роках. А ви кажете, що він роботи Кричевського?
— Так, тоді художники принесли проект власного вітражу. Ми скликали науково–методичну раду і вирішили, що не можна міняти Кричевського на новий твір. Цей вітраж Кричевського стояв, поки не почалася реставрація. Зараз він зберігається у природному заповіднику, це по сусідству. Також запакований десь дерев’яний бар’єр, виготовлений за ескізами Кричевського, який коштує 2,5 млн. грн. Замість нього поставили скляні пластини.
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1721/164/60849 |
0
2
