Переображення Господнє

Дорогі брати і сестри!

Хто із нас у дитинстві не чув казок, де герої прямували у тридев’яте царство, у незнану державу, яка розташовувалася за тридев’ять морів і земель від місця, де живе ця людина. І завжди цей шлях супроводжувався випробуваннями, і завжди відстань від звичайного людського простору, в якому перебував герой, відділялася від цього далекого царства цілим життям або, принаймні, роками важкої дороги.

Ці казкові спогади є насправді відображенням далеких вражень наших праотців від розлуки із раєм, спогадів про втрачений райський сад, про первісну гармонію, на шляху до повернення якої став херувим із вогненним мечем, стала неперехідна брама, яку і символізує у нас на Службі Божій іконостас, символізують царські двері.

Христос приходить для того, щоб показати, наскільки насправді близьке для кожної людини є Небесне Царство і наскільки відрізняються оповиті казковою таємничістю дороги до тридев’ятого царства від нашого духовного шляху у вічність. Правда, ця дорога лишалася б неперехідною без нашого Спасителя. Саме Він, Христос, зумів повернути нам присутність у Царстві Божому, створеному для нашого з вами існування в гармонії із Богом, а, отже, один із одним, у вічному щасті і радості. Ми знаємо, що потрапимо туди, якщо провадитимемо праведне життя, лише після смерти. І ось Христос прочиняє перед учнями, ще живими, тими, хто перебуває разом з Ним на невідомій горі, яку церковна традиція ототожнює з горою Фавор у Палестині, вікно у вічне життя, в Небесне Царство.

Що зробили учні для того, щоб побачити відблиск цього вічного, справжнього життя? Вони були разом із Христом. Вони не йшли кудись дуже далеко, вони не долали якихось жахливих випробувань. Ні. Вони просто лишались зі своїм Учителем. Вони відійшли від світу, вони звільнилися від його впливу і перебували під час Господньої молитви на горі в тій спокійній безжурності, яка і дозволила їм поринути не тільки своїм зором, а і всім своїм єством у небесну розмову, яка відкрилася перед ними, яка явилася їм в образах, прийнятних для людського мислення, для людської свідомості.

«Добре нам тут бути!» – ось та реакція, яку викликало побачене, реакція жива, безпосередня. Петро, Яків та Йоан просто хотіли бути тут і нікуди звідти більше не відходити. Такі випадки бувають і в нашому житті. Вони свідчать про близькість Небесного Царства і до нас із вами. Адже трапляються такі стани не просто у щасливу хвилину, але в ту мить нашого життя, коли ми відкриваємо для себе, як же насправді є близько Бог до кожного з нас. Бо, звичайно, тільки людський гріх міг породити уявлення про те, що назавжди тепер людина вигнана від Бога, відсічена від Нього, що Бог є десь там, за хмарами, далеко на небі – «в тридев’ятому царстві», і не хоче навіть споглядати на нас. Ні. Насправді, ми є Його улюбленим творінням. Він, як кожний люблячий батько, намагається бути разом із нами. Так, як ми намагаємося бути з нашими маленькими дітьми, коли вони, наприклад, підуть у школу, дзвонимо по мобільному телефону, питаємо, де вони, дізнаємося у сусідів, чи пішли вони з дому і квапимося, щоб їх зустріти.

І це ж ми, обмежені нашим людським тілом, обмежені можливістю перебування тільки тут, зараз, у цьому місці. Бог не має цих обмежень. Він є скрізь, Він всюдипроникний. І у цій всюдипроникності метою Його присутности є ми з вами, Він нас з вами пильнує, і провадить через життя так, щоб не порушити нашої самостійности, свободи вибору кожного з нас. Водночас як же хоче Він допомогти нам повернутися до Нього, прийти до цього вічного Небесного Царства!..

Про праведників минулого ми читаємо, що метою їхньої молитви було не примноження слів, а внутрішнє заспокоєння, поступове духовне зведення себе на гору Фавор у молитовній присутності Бога, зведення у ту велику тишу, де непотрібними стають слова, і де залишається одне-єдине відчуття: «Добре нам тут бути!» і свідомість перебування перед душевними очима Самого Христа. Бо ж Божий Син і посланий нам був для того, аби ми побачили ікону Бога, Його образ, щоб через посередництво Христа ми зуміли піднестися до нашого Творця, до Небесного Отця кожного з нас.

Сьогоднішній день – це свято, яке можна порівняти із миттю, коли ми вперше прочиняємо сонячного ранку темні завіси на наших вікнах. Нам здавалося, що навколо пітьма, ніч, що весь світ спить довкола нас. І раптом, розсуваючи штори, ми бачимо, що довкола вже день, що сонце піднеслося, яскраво світить, і ми є частинкою цього дня, ми покликані в нього, до життя, до руху.

Саме таким променем світла у вікні нашого життя і є фаворське сяйво, послане через учнів до всієї християнської спільноти. Воно нагадує нам не про те, що відбулося колись єдиного разу й залишилося в історії. Ні! Бог сьогоднішнім святом нагадує нам, наскільки близько Він перебуває від нас. І, хоча насправді немає ніякого зв’язку між Преображенням Господнім і звичаєм освячувати сьогодні символічні перші плоди нашої праці, але Церква надає і цьому звичаєві глибокий містичний зміст.

Ми відкриваємо для себе, що і ці дари нашої з вами праці, дари садів і городів, є насправді знаком Божої присутности в нашому житті, Його допомоги нам, Його турботи про кожного з нас. Будь-яке освячене яблучко чи гроно винограду є знаком поєднання двох світів: нашого матеріяльного, видимого світу і невидимого світу, де присутній Сам Бог. Він посилає нам цей знак як знак надії на те, що Його присутність допомагатиме нам знайти свій шлях, допоможе відчути себе на вічній горі Фавор, якою і є Христова Церква. І, відчувши це, пережити те світле почуття Божої присутности, яке обійняло Петра, Якова та Йоана, і разом з ними вигукнути: «Добре нам тут бути!». Амінь.