Тоді нас міг врятувати хліб. Тепер нас врятує пам’ять.

Чого тобі?
Чого стоїш, регочеш?
Вже нікого до себе забирати?
А хочеш кусень хліба?
Ні, не хочеш –
Нема кому його із поля жати.

Чого стоїш, проклята чорна сило?
Забрала сина, сина, сина, сина…
І батька, чоловіка, сестру, брата,
Нікого на забула відібрати?
Лиш образи залишились у хаті,
А я – ні вмерти, ані відспівати…

Нема полів, отих, що сонцем литі.
Нема життів – не встигли їх прожити.
Нема пісень – замовкли навіть птахи.
Нема ні сліз, ні слів – стоять лиш хати.
Понурі і сирі на видноколі – 
Схилилися додолу ген тополі.

Та хто ми? Куркулі? Заможні люди?
З якого зла ви зліплені, паскуди?
Країну заморили, мов скотину, 
до смерті прирекли мою дитину.
Та краще б кулю у чоло пустили,
щоб очі збожеволіти не встигли.

Радянський виродку, і що тобі там сниться?
І їсться? П’ється? Молиться? Гордиться?
Якого бога в серці, кате, носиш?
Розплатишся? Замолиш? Відголосиш?
За всю країну станеш на коліна!
За того діда, і за мого сина.

Ще прийде час – піднімуться тополі.
І заживе країна як ніколи.
І ворог їй в обличчя не погляне –
в синах своїх країна ще повстане.

Боріться за державу, українці,
Не допустіть до своїх доль чужинців.
Плекайте землю, бережіть свій хліб.
Щоб голоду не було і повік.

Злата-Зоряна Паламарчук