Час Порошенка

Молодий мажор

П.Порошенко народився 1965року в місті Болград Одеської області в сім’ї високопоставленого радянського керівника. Деякий час сім’я проживала в молдавських Бендерах, але реальною малою батьківщиною Петро Олексійович вважає Вінницьку область, де виховувався разом з братом.   У 1982 році поступив на вельми престижний факультет міжнародних відносин Київського університету, який закінчив 1989 році з червоним дипломом. Навчання переривалося службою в армії у 1984-1986 рр. У зв’язку з цим слід відмітити одну важливу деталь: користуючись зв’язками батька та тестя (заступник міністра охорони здоров’я) молодий студент легко міг домогтися відтермінування або, принаймні, «теплого» місця служби, як це практикувалося радянською номенклатурою, тим паче, що дружина вже була вагітною. Але не зробив це. Річ у тім, що такий крок міг забезпечити комфортне життя десь у науці чи в торговому представництві за кордоном, але різко обмежував можливості кар’єри в комуністичній системі, бо відсутність пролетарського походження та уникнення військових тягот значно знижувало рейтинг в ієрархії прискіпливої кадрової політики КПРС. Отже, риси бійця та неприховані амбіції виокремлювали П.Порошенка з молодих років і звання кандидата у майстри спорту з боротьби самбо та дзюдо це підтверджують.

Однак робити кар’єру в радянський період П.Порошенку не довелося. Вже з 1990 року він активно займається бізнесом, а з 1991 року – генеральний директор АТ «Біржовий дім «Україна», де вдало проводить закупку какао-бобів для кондитерських фабрик. У 1993 році, не без участі батька, очолює концерн «Укпромінвест», до сфери інтересів якого входять Вінницька кондитерська фабрика, банк «Мрія», завод «Ленінська кузня». Тобто, спеціальність «міжнародна економіка та торгівля» та походження мажора дозволили йому зайти у новонароджений український бізнес з парадного під’їзду, а не через чорний хід криміналу, як робила це переважна більшість сучасних олігархів.

Політична всеїдність

Уже наприкінці 90-х, а конкретно з березня 1998 року, П.Порошенко йде в політику. Він стає депутатом Верховної Ради по 12 виборчому округу в місті Вінниця, одночасно перебуваючи 11 номером у партійному списку СДПУ(о). Однак його членство в цій фракції виявилося недовгим. Після повного взяття під контроль партії тандемом Медведчук-Суркіс, П.Порошенко її покидає і створює власну депутатську групу у парламенті – «Солідарність». З цього часу починається і його тісна співпраця з молодим «губернатором» Закарпаття В.Балогою.

Справа в тому, що починаючи з 2000-х років В.Медведчук разом із своїми друзями з КДБ-ФСБ, які привели до влади В.Путіна, розпочинає такий же процес в Україні. Спочатку на роль «освіченого» диктатора пробували Є.Марчука. Але той виявив власні амбіції. Тоді В.Медведчук почав приміряти цю роль на себе. Прототипом КПРС (в російському варіанті – «Єдина Росія») мала стати СДПУ(о). Виходячи з власних розрахунків, протидіяли цьому процесу Л.Кучма, глава його Адміністрації В.Литвин і так званий силовий блок, куди входили керівники МВС Ю.Кравченко та СБУ Л.Деркач. Тому саме вони й стали головними героями касетного скандалу, організованого ФСБ. А П.Порошенко разом з В.Балогою увійшов в орбіту впливу В.Литвина, який силами молодих амбітних бізнесменів намагався протидіяти партійно-бюрократичному наступу СДПУ(о). Так виникла ідея департизації, а «Солідарність» повинна була політично потіснити соціал-демократів на лівоцентристському полі, насамперед в областях, де СДПУ(о) добилася істотного успіху – Закарпатській, Чернівецькій, Вінницькій.

Тому публічна діяльність П.Порошенка як політика загальноукраїнського масштабу, можна сказати, починалася на Закарпатті. До його фракції, що налічувала 18 чоловік, входив тодішній лідер КМКС М.Ковач. Саме голова ОДА В.Балога активно сприяв становленню закарпатського осередку «Солідарності», який очолив Е.Матвійчук.

Однак перші ж виступи П.Порошенка були зіткані з протиріч, які й нині не дають обрати послідовну стратегію реформ, бо намагаються поєднати вужа та їжака. Виступаючи на економічному факультеті УжНУ, він переконливо доводив необхідність зменшення податків, звільнення підприємництва з обійм державного та фіскального тиску. А далі з таким же пафосом вимагав посилення соціальної ролі держави, необхідність розширення соціальних програм і т.д. З одного боку – доводив вигоду від співробітництва з МВФ та дотримання міжнародних норм, а з іншого – говорив про особливості українського менталітету, специфіку формування тарифів, митних правил тощо. Подібний популізм характерний для більшості пострадянських політиків, які свято переконані, що не вони мають пристосовуватися до об’єктивних законів, а закони зобов’язані коритися їм.

Паралельно з цим був започаткований партійний мегапроект, який за задумом його організаторів повинен був об’єднати Схід і Захід в єдину політичну силу. У листопаді 2000 року «Українська солідарність» (П.Порошенко)  об’єдналася з Партією регіонального відродження України (В.Рибак), Партією труда (В.Ландик), Всеукраїнською партією пенсіонерів (М.Азаров), «За красиву Україну» (Л.Черновецький), створивши єдину Партію регіонального відродження «Трудова солідарність України». Але жодного практичного наслідку таке штучне об’єднання не мало, хоча часу на вигадування назви та піар було витрачено чимало. Тоді на Закарпатті крім П.Порошенка побували й В.Рибак, М.Азаров, Л.Черновецький, а Е. Матвійчук за пропозицією В.Балоги очолював комісію з розподілу гуманітарної допомоги, яка доволі щедро надходила у зв’язку з масштабними повенями 1998 та 2001 рр.

Все-таки європейський вибір

Але незабаром перед П.Порошенком постав складний вибір. Під тиском касетного скандалу позиції Л.Кучми та В.Литвина значно ослабли. В.Медведчук був призначений главою Адміністрації президента, а олігархи вимагали відставки уряду. Перебувати в опозиції ставало доволі небезпечно для бізнесу. Тим не менше, фракція «Солідарність» єдина, крім націонал-демократичних сил, не голосувала за усунення В.Ющенка з посади прем’єра. Ба більше, П.Порошенко на території «Ленінської кузні» створив 5 канал, який став по суті єдиним загальноукраїнським телевізійним рупором, незалежним від влади. До речі, Г.Москаль, який змінив на посаді «губернатора» В.Балогу, тоді ж активно доклався, щоб нищити опозицію на Закарпатті. Особливо показовим це було, коли під тиском Г.Москаля, С.Ратушняка та СДПУ(о) прагнули змістити голову обласної ради І.Іванча, та під час виборів мера Ужгорода восени 2002 року, коли обладміністрація зробила все, щоб протягнути у крісло В.Погорєлова на противагу П.Чучці, якого, між іншим, особисто підтримував П.Порошенко.   

Відтак «Солідарність» разом з ПРП, НРУ та УНР стала засновницею блоку «Наша Україна», який виграв парламентські вибори 2002 року, а згодом й президентські 2004-го. П.Порошенко та група бізнесменів зробили вирішальний вклад, щоб перетворити цю силу в загальнодержавну, а не обмежити її вплив Західною Україною. Після перемоги Помаранчевої революції Петро Олексійович був одним з двох головних претендентів на прем’єрське крісло, але В.Ющенко зробив вибір на користь Ю.Тимошенко, зважаючи на її популярність в народі. Згодом несамовита боротьба за владу між спадкоємцями престолу (як вони себе вважали) привела до розколу в Помаранчевому таборі та його самознищенні замість реформ. П.Порошенко, за версією Ю.Тимошенко, був призначений головним «любим другом» і відійшов у тінь  великої політики. В результаті ні реформ, ні влади, а роки стагнації та реваншу «радянської ностальгії».

Після перемоги В.Януковича П.Порошенка (як і В.Балогу) намагалися ще використати для надання уряду проєвропейського обличчя та загравання із Заходом. Але з наближенням нових президентських виборів такі ігри закінчилися і пануюча верхівка взяла курс на увіковічення влади за пострадянським взірцем. Що у Януковича в голові, те на язиці у Чечетова, який заговорив про другий президентський термін, потім про дві каденції для сина президента і т.д.

Мідні труби викликають Дракона

У результаті другий Майдан почався ніби з локального питання відтермінування асоціації з Європейським Союзом. Однак відчувалось, що за ним насправді стоїть ставлення до влади, бо відмова від європейських принципів відкривала шлях до її узурпації. А після показного застосування «Беркута» стало очевидно, що влада не зупиниться ні перед чим, щоби себе зберегти. Таким чином, в основі і першого, і другого Майдану стояв принцип змінюваності влади, бо його відсутність закривала всі перспективи для дорослішання громадянського суспільства в Україні.

І П. Порошенко знайшов тут свій зірковий час. Бізнесмен-практик, який стояв осторонь політичного керівництва Майдану, уособленого трійкою Яценюк-Кличко-Тягнибок, породжував надії на реальні справи. Особливо зріло він себе проявив, коли зупиняв провокацію 1 грудня біля Адміністрації президента, дуже ретельно підготовлену владою спільно зі спецслужбами Росії. Компетентні виступи з питань економіки, фінансів, міжнародних відносин на тлі Януковича, Азарова та словоблуддя політиканів викликали почуття поваги. Загалом протягом трьохмісячного протистояння він більше виглядав фахівцем, ніж політичним агітатором. Це вже потім, під час передвиборчої кампанії, знову полилися невиправдані обіцянки, популізм та позерство, але тоді це списувалось на закони жанру, тим більше – в умовах щойно розпочатої зовнішньої агресії.

Однак перемога в першому турі з 54,7% проти 12,8% у Ю.Тимошенко, що зайняла друге місце, не пішла на користь Петру Олексійовичу. Хоча передумови для цього склалися набагато раніше. Новообраний президент відчув себе небожителем, якому все підвладне. Принцип особистої відданості у кадрових питаннях відсунув все інше. В.Гелетей, В.Гонтарєва, Б.Ложкін, Ю.Стець, Ю.Луценко, В.Грицак, В.Шокін стали уособленням нової сім’ї, а всі, хто претендує на незалежність, піддаються обструкції. Останні вибори показали, що П.Порошенку набагато зручніше працювати з колишніми «регіоналами», перемальованими в «Опозиційний блок», «Відродження» чи «Наш край»,  на яких зберігається компромат, ніж з колишніми соратниками, які дозволяють собі говорити неприємні речі. Така психологія всіх авторитарних вождів незалежно від епохи та країни. А вибірковість та показна політична ангажованість правосуддя при відсутності реальної сили та реформ перетворює владу в посміховисько, коли всі розуміють, що є один цар, на якого треба молитися – гроші. Та й вони швидко знецінюються при тотальній корупції, яка роз’їдає суспільство. Тому той шлях, яким йшов Л.Кучма 8 років, В.Ющенко – 5, В.Янукович – 3 Порошенко вже може здолати навесні. Бо влада заради влади  в жебрацькій країні – це колос на глиняних ногах. А беззмістовна боротьба за владу та задоволення особистісних амбіцій не має нічого спільного ні з європейським вибором, ні з демократією та принципами місцевого самоврядування.