Наразі Україна перебуває у стані жорстокої інформаційної війни, яку вона повсякчас програє. З одного боку, наша держава відчуває тиск з боку імперської Росії, яка з метою збереження свого контролю над Україною прагне нав’язати нашому народові концепцію „спільної історії", тавруючи національних героїв і заперечуючи окремішність історії української нації. З іншого боку, в останні роки дедалі відчутнішою є загроза з боку західного глобалізованого світу, який накидає нам ідеї „політичної нації", „мультикультурності", „толерантності" та під прикриттям „неупередженого вивчення історії" намагається позбавити українську націю власної історії – не як науки, а як підвалини буття нації, яка виховує, консолідує, врешті-решт зберігає її. У цих умовах український націоналізм мусить гідно відповісти на описаний двосторонній виклик: багато в чому від цієї відповіді залежить сам факт існування української нації як „кровно-духовної спільноти мертвих, живих і ненароджених", побудова Великої України.
Виходом із цієї деструктивної ситуації є формування національно орієнтованої концепції української історії, яка є рушієм відновлення національної пам’яті, її захисту від ворожих впливів. Відродження національної пам’яті є підвалиною побудови Великої України, а тому вкрай необхідною є активна інтеграція історичної науки у громадсько-політичне життя, що допоможе позбавитися рудиментів колоніального совєтського минулого та встановити чітку національну ідентичність.
Яскравий приклад відсутності у теперішньої влади конструктивного політичного курсу у сфері національної пам’яті є той факт, що великого вождя українських національно-визвольних змагань Степан Бандера намагаються позбавити звання Героя України. Утім, зусилля українофобів є марними: Провідник Організації українських націоналістів залишився навічно у свідомості українців як символ національно-визвольної боротьби. Спочатку – за здобуття української державності, а наразі – за побудову Великої України.
Це ж саме можемо сказати і про роздмухування в Україні „боротьби з антисемітизмом", під прикриттям чого всіляко таврують, поливають брудом українських героїв: козацьких гетьманів, ватажків Коліївщини – Залізняка та Гонту, героїв Визвольних змагань 1917 – 1921 рр., героїв ОУН – УПА. Українські націоналісти не ксенофоби, але вони не допустять під приводом боротьби з уявною „ксенофобією" паплюжити національну пам’ять, а отже, – руйнувати майбутнє української нації.
Суттєвою проблемою є комплекс меншовартості, який розвивається на національному рівні внаслідок трансляції у суспільну свідомість лише похмурих, трагічних подій української історії. Внаслідок такої подачі інформації складається враження, що український народ постійно виступав в якості безсилої жертви, яка була беззахисною перед загарбниками. Есенцію цієї концепції виклав В. Винниченко, який писав, що „історію України не можна читати без брому". При цьому забувалося і зараз часто забувається про славні сторінки минулого української нації.
Так, в українській історії багато похмурих, трагічних сторінок. Але маємо пам’ятати і про героїку в історичному поступі української нації. Ця героїка має історичну тяглість і пронизує всю українську історію – від походів князів Олега, Ігоря та Святослава до героїчної боротьби ОУН–УПА. Українська нація аж ніяк не була жалюгідною жертвою: Київська Русь була однією з найбільших тогочасних імперій, простираючись від Білого до Чорного морів, русичі створили величну і самобутню цивілізацію, вплив якої відчуває слов’янський світ і до сьогодні. А скільки прикладів яскравої героїки можна знайти у славетній добі козацтва, добі Українських визвольних змагань 1917–1921 років, народної війни 1920-х років, боротьби українських повстанців у 1940–50-ті роки.
Саме відродження національної пам’яті залежить від того, наскільки вона буде конкурентоспроможною. Як приклад можна навести російську політику у сфері історії. Вона заполоняє як свій, так і наш інформаційний простір численними книгами, фільмами, газетами та журналами, в яких подано міфілогізовану, до краю глорифіковану історію „збирання російських земель", тобто, імперської політики, внаслідок якої із різноетнічних компонентів шляхом кривавих завоювань і жорстоких репресій і була створена велетенська держава. І все це подається нам у вкрай позитивному світлі: молоду людину, яка читає, приміром, історичні романи, щосили закликають бути схожою на чекіста, енкаведиста, кегебіста, офіцера імперських військ, розвідника та ін. Їх порагнуть подати як "героїв", на яких має рівнятися наша молодь, а голос українських патріотів, які показують справжню – злочинну сутність цих „героїв нашого часу" поки що залишається голосом волаючого у пустелі. А все це відбувається тому, що дотепер ми не протиставили ворожим диверсіям нашої чіткої концепції української історії, нашого послідовного курсу на відновлення національної пам’яті.
Настав час усвідомити: Україна – не „чайка при битій дорозі", яку кожен міг і може скривдити, а країна з давніми державницькими традиціями, з історичним досвідом існування національної еліти, яка уособлювала в собі шляхетність, мудрість і мужність – ті ознаки, які великий український мислитель і політик Дмитро Донцов визначив за якості людей, які мають керувати нацією. Саме Донцов у своєму актуальному і дотепер трактаті „Дух нашої давнини" звертався до прикладу трагічної, але водночас і героїчної українсько історії, щоб пробудити дух опору нації, щоб позбавити її комплексу меншовартості. Мислитель визначив ті орієнтири, які забезпечували велич нації та держави у минулому і які необхідно відродити, на які необхідно спиратися, щоб поновити цю велич. Історії, національній пам’яті відводиться тут чільна роль. А до того ж, українська історія з часів Донцова поповнилася багатьма героїчними сторінками національно-визвольної боротьби, сповненими прикладами мужності, визначення національних інтересів вищими за ситуативні особисті.
Настав час змінити ситуацію. Українці мають знати свою історію, а знаючи, пишатися нею, наповнюватися гордістю від приналежності до великої нації, вчитися наслідувати приклад великих вождів, героїв, які віддали життя за щастя майбутніх поколінь українців, наслідувати життєві цінності моральних авторитетів нації. Саме тоді історія із сухого переліку подій і дат перетворюється на живу, палаючу субстанцію – пам’ять нації, яка зберігає націю та примножує її силу. |