Як вони виборювали свою країну і мову…

За всіх справедливих нарікань на сучасну українську дійсність, на неефективну владу, на бездарність і безсовісність політиків, в самому виникненні української держави в кінці ХХ століття є дещо феноменальне, щось схоже на диво. Народ, приречений політикою, історією і недобрими сусідами на історичне небуття, раптом постав із попелу, продемонстрував разючу єдність на референдумі 1 грудня 1991 року і почав, хоча й з величезними труднощами, будувати свою державну "хату”, де "своя й правда, і сила, і воля”.

Мова, котрій готували долю мови полабських слов’ян або зниклих прусів, вкрай повільно, вкрай непослідовно, але виходить з безвиході, поступово, хоч і з великим "скрипом”, стає дійсно державною, що й викликає історичну реакцію прибічників "єдиної та неподільної” в формі волань про "насильницьку українізацію”. Адже й багато хто в Україні, та особливо за її межами, найвищою мірою скептично розглядали можливість відродження національної державності. Багатьом це уявлялося чимось фантастичним, чимось із царства мрій, чимось абсолютно неможливим. Пам’ятаю, як після 90% голосів за незалежність України в грудні 1991 р. московська преса майже місяць ніяк не коментувала цієї події, не знала, як коментувати, була в шоці і ступорі. Адже їм здавалось, що українське питання раз і назавжди отримало своє "остаточне вирішення”. Тай взагалі "немає, не було і бути не може такого питання”. Але виявилось, що є не тільки питання, але й велика нація, яка заявила про себе "urbi et orbi”, "місту і світу”, і котра претендує на своє законне місце в сім’ї народів. Сьогодні українцям доводиться стикатися з багатьма труднощами державотворення. В їх подоланні не гріх скористатися досвідом інших націй, які пройшли через подібні історичні випробування.

Ще одним дивом ХХ століття можна назвати відтворення після 2000 років Виходу єврейської держави в Палестині. В можливість відродження Ізраїлю в ХIХ столітті вірили ще менше, ніж у можливість української державності. "Медінат Ісраель”, державу Ізраїль, розглядали як один з фантастичних прожектів.

 Але три великі мрійники Лев Пінскер, Теодор Герцль, Макс Нордау дали своєму народу настільки потужний заряд віри і надії, що виник масовий рух по всій єврейській діаспорі планети, рух за повернення на історичну батьківщину.

Змальовуючи перспективи відродження єврейської держави, Теодор Герцль сказав своїм прибічникам: "І якщо ви захочете, це не буде казкою”. Вони захотіли. Дуже захотіли. І це стало реальністю.

 Лев Пінскер в книзі "Автоемансипація” звернувся до одноплемінників з такими словами: "Євреї не складають живої нації; вони всюди чужі і тому зневажені. Цивільного і політичного зрівняння євреїв не досить, аби підвищити їх в очах народів. Єдиним до того правильним засобом було б створення справжньої єврейської національності, народу на власній території, автоемансипація євреїв, урівняння їх як нації з іншими народами шляхом здобуття власної батьківщини.

 Хай себе не вмовляють, що гуманність і освіта слугуватимуть колись цілющим засобом проти хвороби нашого народу…

 Міжнародне єврейське питання повинно отримати вирішення на національному ґрунті…

 Допоможіть собі самі, і Бог вам допоможе!”.

 Аудиторія Льва Пінскера взялася допомагати собі сама, і Бог дійсно їй допоміг! Хоча цей шлях був встелений скоріше тернами, аніж трояндами. Оскільки сам Пінскер був одеситом, то його ідеї привабили в першу чергу євреїв Російської імперії, котрі одними з перших і стали виїжджати до Палестини, аби здійснити національний проект. Вони стали "халуцім”, тобто піонерами, першопроходцями. І що ж вони побачили на землі, яка мала б стати їх улюбленою квітучою країною? Ось враження Марка Твена від поїздки по "Ерец Ісраель”, Землі Ізраїля:

 "Місцями земля тут оброблена; акр-інший плодючого грунту, на котрому де-не-де стирчать сухі, але товстіші пальця, минулорічні стеблини кукурудзи, — рідкісна картина в цій країні. Але в такій країні — це хвилююче видовище. Неподалік біжить струмок, і на його берегах стадо овець і дотепних сирійських кіз з насолодою наминає гравій.

 Я не присягну, що воно й було так насправді, — я лише припускаю, що вони їли гравій, тому що більше там їсти не було нічого…

 Навколо розстилалася кам’яниста, гола, похмура і непривітна місцевість. Якщо би тут на кожних десяти квадратних футах сто років підряд працювало б по каменерізові, і то цей куточок землі не був би так густо засіяний осколками і уламками каменю…

 Навіть оливи і кактуси, вірні друзі безплідної землі, майже вивелись в цьому краї. В світі не відшукаєш пейзажу тужливішого і безрадіснішого, ніж той, що оточує Ієрусалим. Дорога відрізняється від пустелі, котрою вона пролягає, лише тим, що вона, мабуть, ще густіше всіяна камінням”.

 Втім, не чисельні юдейські громади на землі Ізраїлю не щезали ніколи. Вихід не був абсолютним. Так що ті євреї, що почали активно переселятися до Палестини в ХІХ столітті, їхали не на зовсім порожнє місце. Перші переселенці жили в страшенних злиднях і бідності. Чому вони все це терпіли? В більшості своїй переселенці були людьми глибоко віруючими, вони не сумнівались, що повернення в Сіон наближає час звільнення їх народу, що життя на землі предків заповідане Богом, і сприймали всі випробування за належне. Звісно, заможні європейські та американські євреї надавали певну матеріальну допомогу побратимам в Палестині, зокрема банкірський клан баронів Ротшильдів. Але ця допомога лише підтримувала мінімальне існування, не позбавляючи від бідності. Та й не барон Ротшильд спушував мотикою вбогий грунт Ерец Ісраель, не барон Ротшильд висушував болота і вмирав від малярії, не барон Ротшильд відстрілювався від бедуїнських загонів. До речі, ідеєю переселенців було обов’язкове повернення євреїв до землеробської праці, причому колективної. З цієї ідеї згодом виростуть квітучі ізраїльські сільськогосподарські об’єднання — кіббуци, котрі дадуть Ізраїлю не лише продукти харчування, але й найнадійніших і найстійкіших ізраїльтян, а ізраїльській армії — відмінних солдатів, офіцерів і генералів. Слід відзначити, що кіббуци, на відміну від радянських колгоспів, завжди створювались добровільно і знизу, групами справжніх ентузіастів, тому й результати зовсім інші.

 Хаїм Хісин, виходець з Російської імперії, так описав свій перший трудовий день в Ерец Ісраель: "Ми встали на світанку, о п’ятій годині, тому що о шостій вже починається робота. Застелили ліжка, схопили по шматку хліба — і вперед. Взяли мотики, наповнили глеки водою і в супроводі керівника попрямували на город.

 Скинувши верхній одяг, ми розпочали розрихляти землю. Копати треба було до глибини в тридцять сантиметрів і при цьому ретельно вибирати бур’яни і коріння. Всі ми стояли в ряд. В мене не було ані найменшої уяви про те, що робити, нащо, де і як. Я почав піднімати мотику і бити нею навскоси, збоку — зі всіх сторін. Й години не минуло — на руках у мене вискочили пухирі, лопнули, виступила кров, і біль так посилився, що я змушений був спертися на мотику.

 Але одразу ж я відчув відразу до себе: "То це так ти хочеш довести, що євреї придатні до фізичної праці? Невже ти не в силах випробувати випробування?”. Скріпивши серце, я знову схопив мотику і незважаючи на пронизливий біль в долонях, майже півмертвий, дві години підряд довбав землю, а потім без сил звалився відпочивати”.

 Ось як починали створювати квітучу країну. Її будівники були готові на будь-які жертви, причому не на словах, а на ділі. Кожен з них був готовий почати з себе, зі своїх особистих жертв.

 Я бачив портрет Хаїма Хісина, інтелігентне, одухотворене обличчя. Ця людина могла б стати блискучим науковцем, успішним інженером, популярним адвокатом, модним журналістом. Але він бере мотику і кривавими мозолями створює свою державу. Це особливий героїзм, героїзм багатолітньої суворої повсякденності, героїзм насправді монашого типу, котрий часто вимагає мужності більшої, ніж військові почесті…

 Єврейське поселення Хадера за малим не вщент було знищене малярією. Жителі, які вціліли і не здалися, згадували про це так: "Ми були як втрачені — бліді, тремтячі, з трепетом в серцях. Приїжджали друзі, родичі, знайомі з інших поселень, і всі — з однією порадою, з одним благанням: залиште це місце, рятуйте своє життя, рятуйте честь і добре ім’я ішува ("ішув” — громада. — Авт.)…

 Трагічна історія стане відомою в галуті (древньоєврейське "галут” відповідає древньогрецькому "діаспора”. — Авт.) і люди думатимуть про Ерец Ісраель як про "землю, що пожирає своїх дітей”. Але ніхто не рухнувся. Тікати з поля бою? Залишити Хадеру, нашу Хадеру, аби вона знову стала пустелею? Були навіть такі, хто говорив: смерть в Хадері для нас краща життя без неї. Але серце обливалося кров’ю, коли хвороба нападала на когось з нас. При виді підводи, що виїжджає в Яффу або Зіхрон зі своїм страшним вантажем, опускались руки”.

 Стражданнями і наполегливістю цих людей був створений райський куточок Близького Сходу.

 На голій місцині, на пісках було збудовано місто Тель-Авів, одне з кращих міст Середземномор’я. Свою нову стару батьківщину переселенці рясно зросили і своїм потом, і своєю кров’ю. Вони не задавались питанням, що може зробити для них Ізраїль, більше стурбовані питанням про те, що вони можуть зробити для Ізраїлю.

 Ці люди здійснили ще один подвиг, культурний, відродивши іврит, мову, котрою не говорили майже 2 тисячі років. Іврит — це істинно єврейська мова, на відміну від багатьох псевдо єврейських мов, що виникли на основі німецької (ідіш), іспадської, фарсі і т.д. Навіть сам Теодор Герцль не дуже вірив у відродження древньоєврейської мови. Але знайшовся інший ентузіаст, Еліезер Перельман, котрий в 1888 році писав: "Три слова накреслені величезними буквами на національному стягові: країна, національна мова і національна просвіта. Наша національна мова — це іврит. В нашій країні, в Ерец Ісраель, в школах, котрі ми в цій країні відкриємо, ми повинні зробити його мовою навчання… Відродження мови стане початком відродження народу…

 Як ми, євреї, не можемо стати живим народом, не повернувшись в країну батьків, так ми не можемо стати народом, не повернувшись до мови батьків і не користуючись нею. Не тільки як книжковою, але саме в усній мові, у великому і малому… у всіх житейських зайняттях, як всі народи користуються кожен своєю мовою”.

 Навряд чи можна сказати, що нам, українцям, тут нема чому повчитися. Адже Україна ніколи не стане повноцінною державою без домінування української мови і культури, адже домінування іншої мови і культури перетворює Україну в культурну провінцію іншої країни. Але нам легше, адже ніколи українці не припиняли говорити рідною мовою, ніколи українська мова не була мертвою. Адже ж ізраїльським патріотам ще довелося пережити внутрішню "мовну війну” між прибічниками івриту та прибічниками ідіш. Ідіш був рідною мовою мільйонів "ашкеназім” — європейських євреїв. І щоб перейти з мови індоєвропейської лінгвістичної сім’ї на мову, належну до семітської сім’ї, слід було докласти чималих зусиль.

 Навіть великий єврейський поет Хаїм-Нахман Бялик відзначав, що "івритом треба говорити, а ідіш ллється сам”. І тим не менш, це фундаментальне національне зусилля здійснилось і нині іврит — жива мова мільйонів ізраїльських громадян. Але й за це треба було боротись. Студент з Росії Альтерман, який володів багатьма мовами, ступивши на землю Ерец Ісраель, дав собі дві обітниці: не залишати більше землі предків і говорити лише івритом. Ось що з ним далі відбулося:

 "Спочатку я рушив до Петах-Тікву, але, не знайшовши там роботи, пішов у Рішон-ле-Ціон на виноробний завод. Серед його керівників були люди, які знали мого батька і чули про мене.

 Вони стали запитувати:

 — Ти знаєш французьку?

 — Ні, - відповів я.

 — Які мови ти знаєш?

 — Іврит.

 — Ти освічена людина?

 — Ні, - відповів я.

 — Яку посаду ти хочеш отримати?

 — Я хочу бути робітником.

 Вони подивились на мене з презирством і відправили на чорну роботу. Директор і наглядач не припиняли посміюватись наді мною.

 Одного разу наглядач зажадав, аби я перелив вино з однієї бочки в іншу. Він стояв біля мене і давав мені вказівки ідишем:

 — Відкрий кран!

 — Що? Що ти говориш? — перепитав я івритом.

 Він підійшов і відкрив кран сам. Потім став кричати, звісно, на ідиші:

 — Закрий кран!

 — Що? Що ти сказав?

 — Закрий кран зараз же! — залементував він знову ідишем.

 — Що ти хочеш, аби я зробив? — продовжував я виражати свій подив івритом.

 А вино все ллється і ллється… Наглядач почав скаженіти.

 — Закрий кран, ідіот, і забирайся звідси зараз же! — ці слова він кричав вже івритом.

 — Тепер я зрозумів, що ти хотів сказати, — спокійно відповів я.

 Того ж дня мене вигнали з роботи, але я знав — перемога залишилась за мною!”.

 Та якість, котру виявив студент Альтерман, соціолінгвістами зветься "мовна стійкість”. Тобто йдеться про здатність людини і цілого народу вперто зберігати свою мову, коли їм жорстко нав’язується інша. Між іншим, в 80-і, 90-і роки минулого століття деякі новоприбулі до Ізраїлю з колишнього СРСР репатріанти серйозно обговорювали питання про оголошення ще однією державною мовою (крім івриту та арабської) російської. Але люди, які власноруч створили Ізраїль, і їх нащадки не вважали за належне реагувати на такі претензії. А нові громадяни, хто краще, хто гірше, в решті решт вивчили іврит.

 Поглянемо на нашу ситуацію. За підсумками всеукраїнського перепису населення 2001 року майже 80% мешканців Києва складають етнічні українці. Але чи часто ми можемо почути на вулицях і площах столиці України українську мову? Хто не дає, хто забороняє? "Воріженьки” "воріженьками”, але треба подивитись і на себе, улюблених. Крім об’єктивних причин політичного, культурного, правового, інформаційного характеру, заважають суб’єктивні пороки: лінь, безвідповідальність, байдужість до долі свого народу, нерозуміння і небажання розуміти, що мова є феноменально важливим фактором буття нації. Зрозуміло, багатьом вчорашнім вихідцям з села, які забули рідну мову, треба тепер напружитись, аби її згадати. Адже ж цією мовою говорили його мати, батько, дід, бабуся, та й сам теперішній киянин в дитинстві. Адже ж євреям в Ізраїлі довелося згадати цілковито невідому багатьом з них мову, котрою не говорив ніхто з їх предків протягом багатьох віків! В одній цікавій книжці, призначеній для потенційних громадян Медінат Ісраель, розповідається наступне: "В 1893 році в Ерец Ісраель приїхав Ахад-ха-Ам (видатний діяч єврейської культури. — Авт.). він суворо розкритикував вчителів, які намагались вчити дітей івритом: їх мова до того вбога, що й учителі, і учні справляють враження заїк, цілковито не спроможних виразити себе. Але вчителі не покладали рук. Вони продовжували "затинатися” івритом і винаходити слова та нові вирази, вони перекладали підручники з іноземних мов, вони складали письмові розробки уроків і користувалися ними замість підручників”.

 Коли Ахад-ха-Ам знову приїхав у Землю Обітованну вже в 1912 році, він був вражений колосальним прогресом навчання івритом і сказав: "В країні дійсно здійснилась революція, і єврейські вчителі перемогли”. Він сказав ще, що "віра творить дива”.

 А нам в Україні треба зрозуміти, що є речі, котрі не зробить ані уряд, ані парламент, ані будь-яка влада. Це може зробити лише сам народ: я, ти, він, вона… І починати треба з себе. Кожному. Говорити в Україні українською — це не найбільша жертва в ім’я своєї Батьківщини. Це те найменше, що за бажання може зробити кожен, хто любить Україну.

 Ізраїльський досвід, досвід народу, котрий у ХХ столітті здобув державність на 43 роки раніше, ніж ми, може багато чого нас навчити. В тому числі й головного: успіху досягає лише той народ, котрий готовий боротися і перемагати, готовий приносити жертви в ім’я своєї цілі, котрий вірить в свою ціль, адже віра воістину творить дива.

 А нам же ще доведеться поборотися за дійсно українську і дійсно незалежну державу. І у цій справі без кривавих мозолів на руках і душах не обійтись, адже держави "тишком-нишком” не створюються.

 Ігор ЛОСЄВ

 Переклад з російської 

 Джерело: "Флот України”