Щирому Андрієві Зелененку

Відкритий лист

на Вашу брехню про готовність повернути мені пенсійне посвідчення,

якого у Вас немає й не могло бути.

У «жовтому» друкованому органі «Час пік» від 16 вересня 2015 р. № 37 (539) після періоду сумної відсутності у цьому “виданні” сенсаційних повідомлень та вигадок про секретаря Канівської міської ради Олександра Скорину врешті з'явився черговий шедевр

брехні про Вашу псевдо готовність повернути мені пенсійне посвідчення, якого я ніколи не втрачав і маю його в своїй кишені. За що ж я маю платити Вам для благодійності 10 000 гривень? Чому маю зраджувати своїх побратимів, задовольняючи Ваш шантаж щодо припинення мого членства у ВО “Свобода”? Як Ваша хвороблива уява могла творити цей блеф?

Вам врешті вдалося після серії публікацій з ціллю моєї дискредитації дочекатися коли увірветься мій терпець. Хто проплачує Вам такі публікації? Якщо це не чиєсь замовлення, то що є причиною Вашої особистої жовчі по відношенню до мене? Чому Ви маєте безкарно принижувати мене? Вислизнули від відповідальності за образу значної частини громади, назвавши їх “гопниками” і відчули себе царем свободи слова?

Розкажу Вам бувальщину з часів молодшого періоду свого життя.

В 70-х роках минулого сторіччя я працював вчителем у школі № 4. Тож якось весною, коли я повертався з роботи додому, зупинила мене сусідка, нині покійна бабуся Варя, і питає: “Навіщо ж ти, Сашко, обламав мені квіти в дворі? Я ніколи б на тебе не подумала, але люди сказали, яким я вірю.” Не маючи ніякого відношення до спотвореного квітника своєї сусідки, що мала поважний вік, я був здивований наговору на мене і не міг уявити джерела його походження. Та через тиждень зупиняє мене знову бабуся Варя і каже: “Саша, мені так незручно перед тобою. Вибач мене будь-ласка. Тож був молодший Сашко Скорина, син рибінспектора Скорини Василя.”

Незнаю, здивує Вас, чи ваше сприйняття безсенсаційної правди “дерев'яне”, але я Вам назву крім себе ще трьох Скоринів Олександрів, що живуть (жили) поблизу мене: вже згаданий вище Скорина Олександр Васильович, крім нього Скорина Олександр Володимирович та Скорина Олександр Олександрович. Я не впевнений, що цим списком Канівські Олександри Скорини вичерпані, незважаючи на те, що публічною, тобіш, відомою багатьом канівцям, особою з них є лише я. Тож в подальшому, збираючи “бульварний” компромат на мене, раджу бути обережнішим та не вигадувати небилиць. Бо історія з загубленими документами мені достоменно відома. Іх загубив інвалід дитинства і люди йому після вивішеного оголошення ті документи повернули. Я ж інвалідності не маю і не ображайте мене вигадками про мою пам'ять. Тепер поясніть: навіщо Ви брешете про готовність повернути мені документи, яких у Вас немає, за 10 000 гривень на Ваші благодійні цілі? Я ж маю повне право вимагати відшкодування Вами моральної шкоди.

Рекомендую ж Вам, лукавому й брехливому, а не щирому, сконцентрувати залишки совісті і в своєму друкованому органі такими ж чорними жирними літерами, якими Ви набрали свою брехню, написати: “Олександре Івановичу Скорина! Я каюся в своїй брехні на Вас і більше цього робити не буду. Тому прошу мене вибачити.” І щоб не забирати у хворої дитини віру у Вашій благодійності, перерахуйте на її лікування суму, яку визначіть самі, з Вашого гонорару, заробленого з грошей довірливих читачів за брехливі та образливі публікації в “Час Пік” та надрукуйте скановану копію квитанції, що засвідчить обманутим читачам Ваш благодійний внесок. Достойно оцінивши Вашу благодійність, можливо я Вас, нещасного, пробачу.

Олександр Скорина, секретар Канівської міської ради.