Брязь! Брязь! Лусь! Дзень! Бах! Бабах! АААААААА!!!!! Дзенькіт шабель, постріли мушкетів і пістолів, іржання коней і гарматний гуркіт долинали із клубів порохового диму і куряви.
Це українці билися з українцями. Ті ж самі українці, що раніше всього за десять років перед тим разом громили круля, царя і султана. Разом і під одним прапором. І ніхто не міг їм протистояти ні орда, ні європейські гармати, ні північні бєрдиші і піщалі. А тепер вони були під різними прапорами і з різних боків. І знову ніхто не міг їм протистояти, крім них самих. І чорна рілля була кулями ізо-рана, і білим козацьким тілом зволочена і українською кровію щедро полита. І ворони вночі клювали ясні козацькі очі, і не було кому свічечку запалити, китайкою очі накрити, високу могилу насипати і калину посадити над Лаврінами, Михайлами, Грицями і Максимами.
Над Україною вставало криваве сонце Руїни.
Після кожної такої битви все менше і менше залишалось козаків і все більше українських міст займали московські і польські окупаційні гарнізони. Аж поки українська держава зменшилась до розмірів Січі. Та й то Задунайської -на землях гостинного султана, якому ще недавно горді і незалежні козаки пропонували в своєму листі голою задницею їжака вбити. А скоро і тієї Січі не стало.
Зате плодилися і множилися роди старшин і полковників. Після кожної братовбивчої війни черговий старшина колишньої Української козацької держави ставав багатший і заможніший, отримував гроші і землі від царя, короля чи султана, а діти і родичі його отримували шляхетську нобілітацію в Варшаві чи дворянство в Московії.
Козацьку державу, як то не гірко, знищили не стільки московські воєводи, турецькі аги чи польські крилаті гусари — скільки свої власні старшини і гетьмани-запроданці.
Причому продавалися і задешево - хто за хутірець порядний, хто за ставочок і млиночок, хто за пасіку. Коли до російського царя Петра І перебіг один із козацьких старшин, щоб донести, де стоять війська Мазепи, то Пьйотр Вєлікій поплескав його схвально по щоці і сказав: «Спасіба, хахльонок!». І дав срібного рубля з гаманця. А потім був Батурин. І була різня, де московські «чудо-богатирі» піднімали на штики дітей і жінок. І плили тисячі плотів по Сейму і Дніпру із розіп'ятими козаками.
Зате у «хахльонка» був срібний рубль. І відбиток царської п'ятірні на щоці.
Запитаєте: «А як же ж народ?! А совість? А сором?»
Ну й кумедний ви, дядечку. Який там народ? «Старшина» вважає, що немає ніякого народу, а є «сірома», «безлика маса», одним словом - «електорат», головне завдання якого покричати «Слава!» черговому гетьману, булаву на вишитій подушечці піднести і далі йти горба гнути на панському полі, панському заводику, чи в панській шахті . Для цього кандидат на булаву може і в простому одязі походити, вишивками народними обвішатися, каску шахтарську вдягнути і писок вугіллям замастити, і на фабрику до «електората» зайти, і в хлів до «сіроми» заглянути - за дійки у корови потриматися. Тільки треба, щоб «електорат» ту корову вгору-вниз попідкидав, бо інакше молочко не бігтиме і на телекамері видно не буде, який кандидат простий і до народу близький - он бач - прямо, як ми, у гною бабрається.
От нарешті обрали чергового гетьмана, вимазали голову пригорщею болота, щоб, знацця, не забував, що з грязі в князі виліз, і чекаємо, що очільник держави буде для нас старатися, бусурманів проганяти, добро наше примножувати. І обранець, змивши болото з голови, і, засукавши рукави, візьметься до роботи. Починає «перти плуга», як люблять казати наші, обласкані владою, письменники. Працює вдень і вночі — аж з лиця спадає - рубль до рубля, копієчка до копієчки - і все в калиточку, до якої знизу торба підшита, а до торби - мішок.
Приходить на цю посаду голий і босий, отримує невелику платню державного чиновника, а йде з посади вже «напакований по саме не хочу» землями, маєтками, грошима, акціями підприємств, шахт і футбольних клубів. Сучасний аналог хутірців порядних, ставочків-млиночків і пасік медових. А головне, що руками - як не крав, так і красти не треба. Як у арабській казці про спритного злодія, якого хотіли впіймати хитрістю. Розсипали на дорозі золоті монети і поставили сторожу, щоб пильно дивилася, хто ж нагнеться чужі гроші взяти -того і хапати. А хитрий злодюга намастив чоботи смолою - і давай повз сторожу воду у відрах носити. А золото само прилипало до підошов - так за день всі гроші і зібрав, руками нічого не вкравши. А дурна сторожа тільки хвалила «роботящого» водоноса. Лиш би нічого не чіпав, бо руки має чудодійні - як у давньогрецького царя Мідаса, що дотиком все на золото обертав. Тільки наш навпаки - все, чого не торкнеться, на компост обертає. Все, що не розпочне - в помийницю зливає. Просто унікум. Та ще й нас повчає, як жити треба по правді. Ну як таким не милуватися? Як не хвалити?
От і ми, дурні, хвалимо - бо наш, надія наша, нами обраний, нашою мовою розмовляє — хіба ж можна в ньому сумніватися? Хвалимо і не помічаємо, що немає різниці між «нашим» і «не нашим» гетьманом. Обнімаються вони міцно і цілуються так, що не добереш, хто з них де. І меморандуми один з одним підписують, і дітей в одні клуби водять, і на одні курорти їздять. Хіба що «нашого» на булаву болотом мажуть, а «не наших» вугіллям посипають, або трояндами, бо жінкам то личить. Тільки й того. Проблема лише в тому, що старшини багато, а булава одна. Хоча і велика.
І знову сходить над Україною червоне сонце Руїни.
І знову сходяться українці груди в груди під різними прапорами, щоб дати можливість новим гетьманам і гетьманшам Україну попаювати і розпродати за рубль срібний і за відбиток п'ятірні на щоці. Ну і награбоване від народу захистити треба. Отут уже вони точно гетьмани і гетьманші однакові - у кожного свій полк охоронців, а у їхніх охоронців - свої. А всіх їх гамузом міліція доблесна охороняє. Армія в Україні майже знищена, літаки без палива, танки без ремонту, а солдати без харчів і навчання. Зате міліції у нас все прибуває і прибуває. І галунів срібних і прикрас на ній все більше. І всіх їх годувати треба, і то непогано. І зарплатами і пенсіями їх треба забезпечити, і хабарями підгодувати.
За часи незалежності з України виїхало 100 тисяч учених, 200 тисяч професорів, 500 тисяч лікарів та інженерів, мільйони кваліфікованих робітників. Лише жоден міліцейський чин не виїхав. І суддя не виїхав. І депутат. Мабуть, незле ведеться їм в Україні.
Пам'ятаю, як в 1990 року міліціянти з кийками кидалися на синьо-жовтий прапор, товкли носаками українську молодь. А зараз ті ж міліціянти під тим же синьо-жовтим прапором знов готові товкти українську молодь, захищаючи від неї свою міліцейсько-гетьманську державу. І аж ніяк не українську, бо українцям відведено роль лише робочої худібки, яка лише раз на п'ять років може щось мукнути із загородки. Та і то ніхто із старшини-еліти не почує. А як почує, то уваги не зверне - бо не личить новітнім «шляхтичам» із «голотою» знатися. А вчора самі вони такою ж «голотою» були. Бо всі починали однаково - із пари старих шкарпеток і ваучера на приватизацію народного українського багатства. Всі були рівні. Чи ні? Мабуть, таки ні. Бо українці так і залишилися із дірявими шкарпетками і із боргами. А колишні «червоні» директори заводів -тепер власники підприємств і фінансових бірж. Колишні «червоні» голови колгоспів - тепер латифундисти - магнати, колишні комуністичні секретарі райкомів - тепер бізнесмени, банкіри і депутати, колишні бандити - тепер олігархи і «батьки нації».
Все - як в анекдоті. Прийшов Іван до Соломона за позичкою: «Позич карбованця - треба сокиру нову купити, бо стара зламалася - нічим на життя заробляти.» «Добре. Позичу тобі карбованця на рік, але через рік віддаси два карбованці «за проценти». - «Домовились», - каже Іван. - «Тільки для того, щоб я був спокійний, що ти віддаси борг, я у тебе в заставу твою нову сокиру візьму. Повернеш через рік борг з відсотками - забереш сокиру». Куди Іванові подітися? Погодився і на те. Іде Іван додому, голову чухає і думає: «І сокири немає, і гроші Соломонові винен, і ніби все чесно».
Не інакше те багатство наше панство так само «чесно» і отримало. Не з неба ж воно впало. Хіба що вони його наколядували, як суддя Зварич. Або Миколай подарував. Так і уявляю, як лежать в ліжечках деякі наші очільники-кандидати - і чекають, коли Миколай їм під подушечки подарунки покладе.
Коли це - Грюк! - у двері. Кидаються наші елітні чільники - гетьмани відчиняти - а на порозі Миколай-козарлюга стоїть і замашні різки в руці тримає. "Прасцітє, а ви кто? - торопіють кандидати і кандидатки" - "Гаплик ваш. - А што вам нада?" - "Та от. До вас прийшов!"
«Казка про Чорного Козака»: підтримаймо перше народне кіно
В Україні зароджується новий напрям кіномистецтва – народне кіно. Першим кінотвором стане екранізація «Казки про Чорного Козака і вдову Ганну» Сашка Лірника.
«Казка про Чорного Козака» – це повнометражний ігровий фільм режисера Владислава Чабанюка за мотивами казки Сашка-лірника (Олександра Власюка). Створюється кіно незалежним гуртом друзів та народною аматорською кіностудією «Мальва» (с. Легедзине, Черкаська область).
Кіно-казка «Чорний Козак» – це занурення в минуле, в світ наших прапрабабусь, світ, обрамлений переживаннями і героїкою козацької доби, світ вічної боротьби добра зі злом, кохання із забуттям і смертю. Реальність, близька до натуралізму, містика, напоєна поезією – ось те тло, на якому живуть герої. Кожен шукає своє щастя у своєму маленькому світі і, водночас, у безмежжі вічного Всесвіту.
Українська героїко-романтична історія чекає виходу на екран. На Уманщині і Тальнівщині вже відзнято половину фільму. Кіностудія «Мальва» щиро сподівається на допомогу й пітримку у всіх сферах проекту.
Більше інформації на сайті фільму: www.blackcossackfilm.com
Фото зі знімального майданчика "Казки про Чорного Козака"
Режисер Владислав Чабанюк перед зйомкою дає останні настанови Ксені ( уманчанка Аліна Стадник )
Кількахвилинний відпочинок, потім команда "камера" і довга дорога в татарське рабство. Але "мальвівським" студійцям не звикати...
Єдина в фільмі професійна актриса - випускниця КНУТіК ім.І.К.Карпенка-Карого Марина Юрчак (головна героїня)
Руслан Павлюк (Прорва) - неперевершений консультант по старовинному одягу і ...
... просто класний артист
Киянин Даня Денисевич до ...
... і після зйомки
Татари татарами, а кохання ніхто не відміняв
Треба бути справжнім холоднокровним профі, щоб так безжалісно псувати цю красу...
Татарський мурза - американка Наомі Умань
Татарин Росланд та Чорний Козак "домовляються" про бій (зараз їх більше цікавлять не ідеологічні, а технічні моменти)
Злий і кровожерливий татарин Сашко Лірник
Фрагмент (голова) американського режисера експериментального кіно Наомі Умань (експеримент вдався завдяки гримерам-професіоналам школи Алли Чурі Тетяні Герлак та Ользі Солнцевій)
Арсен і Ксеня: ні, це не просто кохання - вони створені одне для одного
Не вірите - подивіться...
Гарний тандем: український режисер-аматор Влад та канадський оператор-професіонал Істан
Явдошка:"Мамо, а правда з дядьком Чорним Козаком нам ніякі татари не страшні?"
- Ох, татари, тільки попадіться мені до рук,я вам згадаю ці батоги!
Татарським "парубкам" дуже подобаються українські дівчата (але це тільки в перервах між зйомками).
Перекур - він і для бусурманів перекур. Хай затягнеться, цигарки не жаль...
Сашко Лірник: "Я своє зробив - казку написав, а тепер можна і поспати. А ви знімайте, знімайте..."
www.kaniv.net не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті користувальницьких рецензій, оскільки вони висловлюють думку користувачів і не є редакційним матеріалом
Анті-гоблін Я трохи підкину на вентилятор: - «Я буду сидіти на яхті та їсти омарів, а що буде з вами?
Реформи – це реформа ВЛАДИ, а не громадян. І аж ніяк не навпаки.
Анекдот. Зах.. [весь] Влада людей з особливими потребами [1]
WayBe tzs, це ж треба. 13 років тому :)
Вітаю! вірші. [8]
tzs В мене ще його є багато, на ФБ, запрошую у друзі, кому подобається
Мужик впіймав чарівну рибку…
«Пусти мене й бажання швидко
Тобі я виконаю в дар».
«Багатим хочу буть, я.. [весь] вірші. [8]
tzs Знайшов свою творчість на сторінках Вашого сайту, дякую за підтримку вірші. [8]