ПОЛІТИЧНА САТИРА ВІД САШКА ЛІРНИКА.

„Спасіба, хахльонок”, або Святкові миколайчики.

Брязь! Брязь! Лусь! Дзень! Бах! Бабах! АААААААА!!!!! Дзенькіт шабель, постріли мушкетів і пістолів, іржання коней і гарматний гуркіт долинали із клубів порохового диму і куряви.

Це українці билися з українцями. Ті ж самі українці, що раніше всього за десять років перед тим разом громили круля, царя і султана. Разом і під одним прапором. І ніхто не міг їм протистояти ні орда, ні європейські гармати, ні північні бєрдиші і піщалі. А тепер вони були під різними прапорами і з різних боків. І знову ніхто не міг їм протистояти, крім них самих. І чорна рілля була кулями ізо-рана, і білим козацьким тілом зволочена і українською кровію щедро полита. І ворони вночі клювали ясні козацькі очі, і не було кому свічечку запалити, китайкою очі накрити, високу могилу насипати і калину посадити над Лаврінами, Михайлами, Грицями і Максимами.

  Над Україною вставало криваве сонце Руїни.

Після кожної такої битви все менше і менше залишалось козаків і все більше українських міст займали московські і польські окупаційні гарнізони. Аж поки українська держава зменшилась до розмірів Січі. Та й то Задунайської -на землях гостинного султана, якому ще недавно горді і незалежні козаки пропонували в своєму листі голою задницею їжака вбити. А скоро і тієї Січі не стало.

Зате плодилися і множилися роди старшин і полковників. Після кожної братовбивчої війни черговий старшина колишньої Української козацької держави ставав багатший і заможніший, отримував
гроші і землі від царя, короля чи султана, а діти і родичі його отримували шляхетську нобілітацію в Варшаві чи дворянство в Московії.

Козацьку державу, як то не гірко, знищили не стільки московські воєводи, турецькі аги чи польські крилаті гусари — скільки свої власні старшини і гетьмани-запроданці.

Причому продавалися і задешево - хто за хутірець порядний, хто за ставочок і млиночок, хто за пасіку.
Коли до російського царя Петра І перебіг один із козацьких старшин, щоб донести, де стоять війська Мазепи, то Пьйотр Вєлікій поплескав його схвально по щоці і сказав: «Спасіба, хахльонок!». І дав срібного рубля з гаманця.
А потім був Батурин. І була різня, де московські «чудо-богатирі» піднімали на штики дітей і жінок. І плили тисячі плотів по Сейму і Дніпру із розіп'ятими козаками.

Зате у «хахльонка» був срібний рубль. І відбиток царської п'ятірні на щоці.

Запитаєте: «А як же ж народ?! А совість? А сором?»

Ну й кумедний ви, дядечку. Який там народ? «Старшина» вважає, що немає ніякого народу, а є «сірома», «безлика маса», одним словом - «електорат», головне завдання якого покричати «Слава!» черговому гетьману, булаву на вишитій подушечці піднести і далі йти горба гнути на панському полі, панському заводику, чи в панській шахті .
Для цього кандидат на булаву може і в простому одязі походити, вишивками народними обвішатися, каску шахтарську вдягнути і писок вугіллям замастити, і на фабрику до «електората» зайти, і в хлів до «сіроми» заглянути - за дійки у корови потриматися. Тільки треба, щоб «електорат» ту корову вгору-вниз попідкидав, бо інакше молочко не бігтиме і на телекамері видно не буде, який кандидат простий і до народу близький - он бач - прямо, як ми, у гною бабрається.

От нарешті обрали чергового гетьмана, вимазали голову пригорщею болота, щоб, знацця, не забував, що з грязі в князі виліз, і чекаємо, що очільник держави буде для нас старатися, бусурманів проганяти, добро наше примножувати.
І обранець, змивши болото з голови, і, засукавши рукави, візьметься до роботи. Починає «перти плуга», як люблять казати наші, обласкані владою, письменники. Працює вдень і вночі — аж з лиця спадає - рубль до рубля, копієчка до копієчки - і все в калиточку, до якої знизу торба підшита, а до торби - мішок.

Приходить на цю посаду голий і босий, отримує невелику платню державного чиновника, а йде з посади вже «напакований по саме не хочу» землями, маєтками, грошима, акціями підприємств, шахт і футбольних клубів. Сучасний аналог хутірців порядних, ставочків-млиночків і пасік медових. А головне, що руками - як не крав, так і красти не треба.
Як у арабській казці про спритного злодія, якого хотіли впіймати хитрістю. Розсипали на дорозі золоті монети і поставили сторожу, щоб пильно дивилася, хто ж нагнеться чужі гроші взяти -того і хапати. А хитрий злодюга намастив чоботи смолою - і давай повз сторожу воду у відрах носити. А золото само прилипало до підошов - так за день всі гроші і зібрав, руками нічого не вкравши. А дурна сторожа тільки хвалила «роботящого» водоноса.
Лиш би нічого не чіпав, бо руки має чудодійні - як у давньогрецького царя Мідаса, що дотиком все на золото обертав. Тільки наш навпаки - все, чого не торкнеться, на компост обертає. Все, що не розпочне - в помийницю зливає. Просто унікум. Та ще й нас повчає, як жити треба по правді. Ну як таким не милуватися? Як не хвалити?

От і ми, дурні, хвалимо - бо наш, надія наша, нами обраний, нашою мовою розмовляє — хіба ж можна в ньому сумніватися? Хвалимо і не помічаємо, що немає різниці між «нашим» і «не нашим» гетьманом. Обнімаються вони міцно і цілуються так, що не добереш, хто з них де. І меморандуми один з одним підписують, і дітей в одні клуби водять, і на одні курорти їздять. Хіба що «нашого» на булаву болотом мажуть, а «не наших» вугіллям посипають, або трояндами, бо жінкам то личить. Тільки й того.
Проблема лише в тому, що старшини багато, а булава одна. Хоча і велика.

І знову сходить над Україною червоне сонце Руїни.

І знову сходяться українці груди в груди під різними прапорами, щоб дати можливість новим гетьманам і гетьманшам Україну попаювати і розпродати за рубль срібний і за відбиток п'ятірні на щоці.
Ну і награбоване від народу захистити треба. Отут уже вони точно гетьмани і гетьманші однакові - у кожного свій полк охоронців, а у їхніх охоронців - свої. А всіх їх гамузом міліція доблесна охороняє. Армія в Україні майже знищена, літаки без палива, танки без ремонту, а солдати без харчів і навчання. Зате міліції у нас все прибуває і прибуває. І галунів срібних і прикрас на ній все більше. І всіх їх годувати треба, і то непогано. І зарплатами і пенсіями їх треба забезпечити, і хабарями підгодувати.

За часи незалежності з України виїхало 100 тисяч учених, 200 тисяч професорів, 500 тисяч лікарів та інженерів, мільйони кваліфікованих робітників. Лише жоден міліцейський чин не виїхав. І суддя не виїхав. І депутат. Мабуть, незле ведеться їм в Україні.

Пам'ятаю, як в 1990 року міліціянти з кийками кидалися на синьо-жовтий прапор, товкли носаками українську молодь. А зараз ті ж міліціянти під тим же синьо-жовтим прапором знов готові товкти українську молодь, захищаючи від неї свою міліцейсько-гетьманську державу. І аж ніяк не українську, бо українцям відведено роль лише робочої худібки, яка лише раз на п'ять років може щось мукнути із загородки. Та і то ніхто із старшини-еліти не почує. А як почує, то уваги не зверне
- бо не личить новітнім «шляхтичам» із «голотою» знатися.
А вчора самі вони такою ж «голотою» були. Бо всі починали однаково - із пари старих шкарпеток і ваучера на приватизацію народного українського багатства. Всі були рівні. Чи ні?
Мабуть, таки ні. Бо українці так і залишилися із дірявими шкарпетками і із боргами. А колишні «червоні» директори заводів -тепер власники підприємств і фінансових бірж. Колишні «червоні» голови колгоспів
- тепер латифундисти - магнати, колишні комуністичні секретарі райкомів - тепер бізнесмени, банкіри і депутати, колишні бандити - тепер олігархи і «батьки нації».

 Все - як в анекдоті.
Прийшов Іван до Соломона за позичкою: «Позич карбованця - треба сокиру нову купити, бо стара зламалася - нічим на життя заробляти.»
«Добре. Позичу тобі карбованця на рік, але через рік віддаси два карбованці «за проценти». - «Домовились», - каже Іван.
- «Тільки для того, щоб я був спокійний, що ти віддаси борг, я у тебе в заставу твою нову сокиру візьму. Повернеш через рік борг з відсотками - забереш сокиру».
Куди Іванові подітися? Погодився і на те. Іде Іван додому, голову чухає і думає: «І сокири немає, і гроші Соломонові винен, і ніби все чесно».

Не інакше те багатство наше панство так само «чесно» і отримало. Не з неба ж воно впало. Хіба що вони його наколядували, як суддя Зварич. Або Миколай подарував. Так і уявляю, як лежать в ліжечках деякі наші очільники-кандидати - і чекають, коли Миколай їм під подушечки подарунки покладе.

Коли це - Грюк! - у двері. Кидаються наші елітні чільники - гетьмани відчиняти
- а на порозі Миколай-козарлюга стоїть і замашні різки в руці тримає.
"Прасцітє, а ви кто? - торопіють кандидати і кандидатки" - "Гаплик ваш. - А што вам нада?" - "Та от. До вас прийшов!"