Герої майбутньої незалежної України

Україна за площею (603,7 тис. кв. км.) перевершує Францію, населення її — більше 46 мільйонів чоловік, з них 36,4 млн. — українці. Це найбільший з європейських народів, такий, що довго не мав державної самостійності. Україна знайшла її ненадовго в 1918 р. (період Української Ради). З 1922 р. формально був закріплений статус України як союзної республіки у складі СРСР.

Починаючи з 30-х років, на Україні ведеться послідовна політика русифікації. Її основний прояв — витіснення української мови російською у всіх областях суспільного життя. Витіснення української мови російською досягається комплексом державних міроприємств : впровадження  російської мови починається з дошкільних дитячих установ; більшість вищих учбових закладів на Україні русифіковані.За конституцією 1978 р. українська мова втратила статус державної мови УРСР.

    Приєднання в 1939-44 роках західних областей до радянської України вельми сприяло відродженню українського національного руху.

У західних областях до моменту їх приєднання до Української РСР повніше, ніж на радянській Україні, збереглася українська національна традиція і була жива традиція національного опору.

Особливо яскраво це проявилося після десятиліть "Великого Терору" під час "відлиги" 60-х і до початку 80-х.

    Провідними фігурами і натхненниками руху "шестидесятників" стали молоді поети Василь Симоненко,  Ліна Костенко, Ірина Стасів, художники Ала Гориста, Людмила Семикіна, Панас Заліваха, Галина Севрук, Стефанія Шабатура і ін. Вони відродили майже задушену в сталінський час українську культуру, внесли до неї щирість, відсутню в офіційних виробах, і художній смак. При несхожості дарувань «шестидесятників» їх об’єднувало живе національне і громадянське почуття.

Найбільш популярним з поетів-шестидесятників був Василь Симоненко (помер в 1961 р. в 29-річному віці). Він не був новатором поетичної форми, але гостро відчував парадокси епохи і мав сміливість писати про них. Найбільш відомі з його публіцистичної лірики вірші — «Злодій» (про колгоспника, що краде у колгоспі, щоб хоч якось прогодувати сім’ю); «Некролог кукурудзяному качану, що погнив на складі», «Шовініст», «Пророцтво 17 року», в якому поет з болем стверджував, що

                    «На кладовищі розстріляних ілюзій

                      Вже не залишилося місця для могил».

    Але, мабуть, найбільший успіх мав вірш, де Симоненко, звертаючись до України, вигукував:

                    «Хай мовчать Америки і Росії

                      Коли я з тобою говорю!»

Читачів розбурхувало і надихало, що Росія поставлена в один ряд з Америкою, як теж щось окреме від України. Це було незвичайно ново і сміливо, оскільки лейтмотивом всієї офіційної української культури був нерозривний зв’язок України з Росією.

    У 60-х роках з’явилася група талановитих і сміливих публіцистів-літературознавців, істориків — Іван Дзюба, Іван Світличний, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, Святослав Караванській, Євгеній Сверстюк, Василь Стус, Михайло Брайчевській. Валентин Мороз, оцінюючи внесок "шестидесятників", писав, що найважливіша їх заслуга — в поверненні вагомості високим словам і поняттям, знеціненим офіційним словоблуддям, що надихали, як приклад героїчного громадянського діяння, яким був в очах більшості відкритий виступ проти офіційного курсу, який на словах нібито підтримував, а  на ділі знесилив українську культуру. Взагалі більшість громадянських виступів 60-х років в Києві здійснювалися на офіційно дозволених заходах. Найбільш відомі виступи И. Дзюби на вечері пам’яті української поетеси Лесі Українки в київському міському парку і на мітингу в Бабиному Яру. Такого роду виступи були досить частим явищем в тодішньому суспільному житті на Україні.

    Загальний настрій в Києві був такий, що і колишні «стукачі» опинилися за українське відродження. Рух «шестидесятників» розповсюдився на всю Україну, і західну, і східну, але центром його виявився Київ — найбільше і найбільш українське по складу населення місто Східної України. Зважаючи на положення Києва, як столицю Української РСР, тут були зосереджені культурні установи, найбільш талановиті і відомі представники української інтелігенції.

    Рух «шестидесятників» був інтелігентським по суті, оскільки пафос його прямував на збереження національної культури. Але на Україні немає такої прірви між національною інтелігенцією і народом, як у росіян; українські патріоти-інтелігенти відчували себе його органічною частиною, можливо, через неукраїнський склад більшості міського населення і значної частини бюрократії, а також тому, що більшість їх  -  інтелігенти в першому поколінні, - вихідці з українських сіл, бо стара українська інтелігенція була майже поголовно знищена в довоєнні роки.

     Найбільш масовою формою прояву національних почуттів, розбуджених «шестидесятниками», стало щорічне паломництво до пам’ятника великого українського поета Тараса Шевченка (1814-1861 рр.) 22 травня, в роковини перенесення його праху з Росії, де він помер, на його батьківщину, в українське містечко Канів на Дніпрі. Цей день відзначала до революції українська інтелігенція. За радянських часів офіційно наголошувалися дати народження і смерті Шевченка, але не 22 травня. У 60-х роках увага до цієї дати відродилася. Відродився і ще один звичай — колядки, тобто гурти ряджених, які ходили по будинках із співом обрядових пісень. Цей звичай був Різдвяним, але за радянських часів його приурочили до Нового року. Влада намагалася перешкодити відродженню національних почуттів, але робила це не дуже рішуче. Іноді відміняли вечори, на яких очікувалися виступи  «шестидесятників».

    Серед партійного і радянського керівництва були люди, співчуваючі «шестидесятникам» і такі, що прагнули ввести їх в «рамки», щоб з Москви не зажадали розправи. Можливо, таким було відношення до «шестидесятників» і тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, який проявляв надзвичайну для радянських партійних керівників м’якість до «ідейних відхилень»  «шестидесятників» від офіційної лінії.

     Серйозні репресії вперше були проведені в 1965 р., коли в серпні-вересні в різних місцях України майже одночасно заарештували більше 20 українських інтелігентів, в тій чи іншій мірі причетних до руху «шестидесятників». Всіх заарештованих судили за «антирадянську агітацію і пропаганду». Вироки були — від декількох місяців до 6-10 років таборів строгого режиму.

    «Найбільшим  сюрпризом минулого десятиліття було те, що арешти 1965 р. не загальмували, а прискорили сучасне українське відродження, — писав про це в 1970 р., вже маючи історичну перспективу, Валентин Мороз. — Ера великого Страху — минула. Арешти не налякали, а викликали величезну зацікавленість — не тільки на Україні, але і у всьому світі».

    До кінця 60-х рр. стало менше публічних виступів на захист національних прав, але інтенсифікувалися  не менш помітні на поверхні форми національно-демократичного руху, перш за все — саміздатськая діяльність. Незабаром після арештів 1965 р. з’явилася збірка В. Чорновіла про ці арешти і книга И. Дзюби «Інтернаціоналізм або русифікація?». Ці дві роботи стали найбільш популярними в українському самвидаві. Вони були видані за кордоном на українській і на європейських мовах і відкрили українському зарубіжжю людей нового опору.

     Протягом 1970-1972 рр. вийшло шість випусків «Українського вісника». Редакція його була анонімною. Можна лише сказати, що в обвинувальному висновку у справі В. Чорновіла  йому приписувалася участь у виданні «Вісника».А 1 червня 1970 р. повторно був арештований Валентин Мороз. Його засудили на 9 років в’язниці і таборів плюс 5 років висилок. Жорстокість ухваленого йому вироку була показником нового етапу репресій.

    Розмах арештів в 1972 р. сильно перевершив кампанію 1965 г.«Набір 1972 року» на Україні відрізняється від «набору» 1965 р. не тільки ширшими масштабами арештів, але і складом заарештованих. Відома соціальна приналежність 89-ти засуджених: 72 — люди інтелігентних професій (зокрема 10 священиків). На судах камуфляж з «бешкетом» і «іноземними розвідками» був відкинутий. Більшість судили по статті «антирадянська агітація і пропаганда».Майже всі вироки були максимальними по даній статті (7 років таборів і 5 років висилань) або близькими до максимального.

Арешти супроводжувалися поголовними обшуками — тільки в Львівській області з січня по березень 1972 р. їх було більше 1000 з незліченними допитами. У 1973 р. Іван Дзюба, засуджений до 5 років таборів і 5 років висилань, вийшовши на свободу, погодився написати статтю в газету із засудженням своїх поглядів. Це — єдиний відомий випадок відступництва серед засуджених «призову 1972 року». Інші мужньо поводилися на слідстві і на суді.

    У 1974 р. в Москві була створена радянська секція Міжнародної амністії. До неї увійшов киянин Микола Руденко, відомий український письменник. У 1976 р., коли оформилася Московська  Хельсінська  група, Україна, перша з неросійських республік, підтримала цю ініціативу. 9 листопада 1976 р. була створена Українська Хельсінська група— перша відкрита неофіційна суспільна асоціація на Україні. Її творцем і керівником став той же Микола Руденко. Українську  Хельсінську групу організували 9 чоловік: у Групу був включений член Московської  Хельсінської групи Петро Григоренко, як представник Української групи в Москві.

     Але коли Українська Хельсінська група, що проголосила своєю метою

«сприяння виконанню Загальної декларації прав людини і гуманітарних статей Завершального Акту Хельсінських Угод»,то цим вона звузила поле своєї діяльності до захисту тільки одного права — права на національне рівноправ’я і фіксувала порушення тільки цього права і лише по відношенню до українців. Це самообмеження Української Хельсінської групи спричинило за собою обмеження кругу її прихильників. Українська Хельсінська група не стала сполучною ланкою між різними дисидентськими рухами, що існували на Україні .

     З 1979 р. репресії на Україні почали проявляти певний мафіозний відтінок. Частим методом розправ стали побиття на вулицях «невідомими людьми», проти жінок — загрози згвалтування. Весною 1979 р. при невияснених обставинах загинув молодий український композитор Володимир Івасюк, автор популярних серед молоді пісень, забарвлених яскраво вираженим національним почуттям. Політичні арешти 1979-1980 рр. на Україні в першу чергу було направлено проти учасників  Хельсінської групи. Декілька членів Групи, засуджені по кримінальних статтях на порівняно недовгі терміни (2-3роки), після закінчення цих термінів не вийшли на свободу: їм в таборі пред’явили нові звинувачення — кому по політичних статтях, а кому знов сфабриковані кримінальні, і засудили цього разу на довгі терміни (У. Стрільців, В. Овсіенко, В. Стус, Я. Лесів, П. Січко, В. Січко і ін.).

 Арешти членів УХГ М. Горбаля і В. Чорновила — теж «новаторські»: по звинуваченню в спробі згвалтування. Раніше такі прийоми не використовувалися проти інакодумців.      Таким чином, коли в 1981 р.,  був арештований останній член Української Хельсінської групи, що залишився на волі, Іван Кандиба - УХГ припинила своє існування.

http://h.ua/story/159991/