Чи треба оплакувати соборну Україну

Країною знову шириться «плач Ярославни» щодо нібито неминучого, фатального розпаду України. За аргументи править професор Гантінгтон із його вченням про «конфлікт цивілізацій» та ще результати двох президентських виборів і парламентських перегонів 2007 року.

Справді, Україна тривалий час була об’єктом різнобічних впливів як західноєвропейської цивілізації, так і ро­сійсько-євразійсь­кої, а також ісламсько-тюркської. Але в цьо­му сенсі Україна не унікальна: є Балкани, Греція, Болгарія, Румунія, Сербія, які формувалися на перетині християнських та ісламських цивілізаційних впливів, що не заважає цим країнам, за винятком Сербії, бути членами НАТО й ЄС. Є Іспанія з її мусульманським 800-річним минулим, із її поділом на Каталонію, Галісію, Країну Басків, Андалузію й Астурію. Є Франція з її бретонцями, ельзасцями, корсиканцями, басками, провансальцями тощо. Італія з її супе­речностями між Північчю й Півднем. Більшість країн має значні внутрішні відмінності, що не обов’язково описуються в текстах Гантінгтона. Зрештою, згадаймо католицьку Баварію та протестантську Саксонію в Німеччині, згадаймо про 200 років кривавих про­тестантсько-католиць­ких війн у Європі. Всі ці відмінності можуть бути як джерелом розпаду, так і джерелом поступу. Залежить від того, який політичний суб’єкт і з якою саме метою до них звертається. А ще, як ці відмінності використовують недружні іноземні держави. Скажу більше: в сучасній Росії є значно поважніші об’єк­тивні підстави історичного, етнічно­­го, конфесійного, культурного, цивілізаційного та економічного характеру для дезінте­гра­­ції цієї держави, ніж в Україні. Але суб’єктивно там ситуація дещо краща через наявність жорсткої націоналістичної вла­­ди, що, як кажуть у Кремлі, тримає Росію над прірвою на «чекістському гаку».

Нарешті, не варто абсолютизувати електоральну карту України, ґрунтуючись на результатах лише останніх шести років. Не треба забувати – підсумки виборів у нас далеко не завжди відображють волю виборців, часто будучи продуктом адмінресурсу й політтехнологій.

Україні загрожує не об’єк­тивний, а штучно організований, спровокований п’я­­тою колоною та деякими сусідніми державами розкол. Як, наприклад, спровокований СРСР у 1945 році розкол Німеччини, а в 1953-му розкол Кореї. Які були для тих розколів об’єктивні підстави?

Ніяких. Не було жодної потреби в німця з Дрездена відділятися від німця з Мюнхена, а в корейця з Пхеньяна – від корейця з Сеула. Який тут «конфлікт цивілізацій»? Так, приблизно 5 млн громадян України – греко-католики, але Збруч уже не є геополітичним внутрішнім кордоном в Україні. Не кажучи про те, що галицькі греко-католики й волинські православні разом воювали в УПА, розбудовували ОУН, виборювали незалежність України. Хоча на початку 1990-х у Західній Україні були спроби зіштовхнути лобами греко-католи­ків і пра­­вослав­них. Але завдяки тому, що влада в тих регіонах і громадськість діяли спільно в інтересах збереження конфесійного миру, Західну Україну не вдалося поділити на дві ворожі партії з релігійним забарвленням. Релігійна тема не спрацювала, тож вирішили використовувати історію, різне ставлення в регіонах України до подій національного минулого. Й це спрацьовує. Тому що антиукраїнські пропагандисти виграли перші бої за контроль над історичною пам’яттю в Україні через слабкість і байдужість держави, через імпотентність національно-демократичних партій.

Збережен­­ня єдності нації й держави вимагає певної ідеології, тобто системи поглядів, що культивується на державному рівні. Всупереч безмежно наївній українській «деідеологізації», в будь-якій поважній державі є обов’язкова для всіх ідеологія, що відтворюється законодавством, освітою, культурою, мистецтвом, – це ідеологія національного патріотизму. Тут вам і система національних символів, і комплекси національ­них ритуалів, і телесеріали, що звеличують героїв національної історії. Справді, той, хто тлумачить минуле, – контролює майбутнє. А влада в Україні, зокрема й та, яка називала себе патріотичною, вдягала вишиванки й щохвилини била себе в груди, промовляючи «Моя нація!», так і не збагнула, що в Україні йде жорстока ідеологічна війна, яку не можна програти, бо від перемоги чи поразки залежить, бути чи не бути державі.

Ми всі бачимо українські телеканали, де крутять російські серіали про «героїчних чекістів», що «мочать ворогів народу», в тому числі «клятих бандерівців». Хіба це не війна за душі українського населення, війна, яку ми програємо разом із соборністю України? А де ж українські серіали про ОУН-УПА, що розповідали б правду про наці­ональ­­но-визвольний рух мешканцям Харкова, Донецька, Луганська, Одеси, Криму? Де героїчний кінолітопис визвольних змагань 1917–1922 років? Де стрічки про українських дисидентів, шістдесятників? Немає. Мізки мільйонів українців, їхні душі віддано в оренду іноземній державі. І вона наполегливо працює. І вона має потрібний їй результат. Якщо за 19 років незалежності не з’явилося потужної інфраструктури ідеологічного захисту України (зокрема її ціліс­ності), то це означає, що всіх тих, хто стояв біля державного керма весь цей час, не можна назвати патріотом, навіть коли вони самі охоче себе ними називали. Єдність держави має бути предметом постійної уваги вищого національного керівництва. Але це радше мрія, ніж реальність. Керівники України, над усе Леонід Кучма, грали на регіональних відмінностях під час виборів, спекулюючи на штучно сформованих етнічних і геополітичних фобіях електорату, переходячи на російську мову на Південному Сході та на українську в Центрі й на Заході.

Так, не можна заперечувати, що українська нація формується нерівномірно. Якщо в Галичині цей процес було завершено вже на початку ХХ століття, в Центральній Україні – він у розпалі, то на Південному Сході він лише починається і тому дуже потребує системної державної підтримки.

Деякі соціологи й політологи, за підсумками різноманітних голосувань та досліджень, присвячених з’ясуванню глибинних ціннісних орієнтацій громадян, поділили Україну на чотири електоральні зони. До першої належать Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Волинська, Рівненська, Черніве­ць­ка й Закарпатська області. Фахівці напівжартома називають цю зону «бандерівською Україною». До другої – Хмельницька, Житомирська, Він­­­ницька, Кіровоградська, Черкась­­ка, Чернігівська, Сумська, Полтавська, Київська області та місто Київ. Це вже «петлюрівська Україна». Тоді як Одещина, Миколаївщина, Херсон­­ська, Дніпропетровська, Запорізька області – це вже «махновська Україна». Харківська область – це суміш «петлюрівської» та «мах­нов­­ської» з деяким червоним забарвленням. Донецька ж і Луганська області та автономна республіка Крим – це суто «совєтська Україна».

Однак Майдан 2004 року продемонстрував реальну злу­­ку Західної і Центральної України, що діяли як єдине геополітичне тіло. Проте й український Південь не приречений на відхід від України, адже там відбувається боротьба різних тенденцій і найбільш наочно це демонструє електоральна ситуація в Херсонській області, що явно тяжіє політично до Центральної України. Україна не позбавлена шансів зміцнити свою соборність навіть у Криму, попри відчайдушний ентузіазм проросійської пропаганди та культурно-політичне «неробство» офіційного Києва на цій території. Якби помаранчеві лідери замість реалізації гасла «Бандитам владу!» реалізували б заклик Майдану «Бандитам – тюрми!», то й ситуація Донбасу змінилася б на краще. Зрештою, не ці люди винні в тому, що їх так політично використовують, а ті найвищі керівники, які дозволяли протягом років усіляким місцевим князькам утворювати різноманітні «держави в державі», віддаючи наших людей на поталу архаїчній азійській пропаганді, світоглядній «попсі»…

Фатальної небезпеки розпаду України немає. Але це не означає, що її загалом немає. Україна здатна вберегти свою соборність. Проте це залежить від того, чи буде найближчим часом сформовано єдиний і потужний патріотичний рух, що виступатиме під гаслами цілісності країни, проте країни докорінно реформованої, визволеної від багатьох атавізмів совкової доби, влади криміна­літету, сваволі безкарної п’я­тої колони. Україна як соборна держава встоїть, якщо вона належатиме всім своїм громадянам, а не кільком сот­ням родин «героїв» приватизації 1990-х. Вона встоїть, якщо ідею національної незалежності об’єднає з ідеями соціальної справедливості та цінностей цивілізованого жит­­тя. Якщо це буде та Україна, про яку мріяв Тарас Шевченко: «Без пана і без хама».

Лосєв Ігор 

джерело: український тиждень   поділ  |  Україна  |  НАТО  |  ЄС  |  історія