Новини Блоги Бізнес Оголошення Афіша Галерея Радіо "Кручі" Мапа Wi-Fi

Головна > Блоґи > Haydamaka

Haydamaka 10 липня 2010, 10:14

Теги статті: 10 липня   буде утворено живий   ланцюг уздовж   вулиці Мазепи

Голосів: 5 14

	Всього коментарів: 43 Сторінка коментарів: 1
kalimaha 10 липня 2010, 11:47 IP: 95.132.41.xxx	Рейтинг: 1
	Перейменування вулиці Мазепи на Лаврську просив голова Російської Православної Церкви Кирило. Невже патріарх московський Кирило є патріархом Київським? Це черговий проявом плазування українських можновладців перед Москвою. Завдяки Івану Мазепі за 22 роки його гетьманства відновлено головний храм Лаври Успенський собор, який був знищений комуністичним режимом. Було відновлено Троїцьку церкву, церкву Всіх Святих, церкву Різдва Богородиці. І взагалі Лавра нинішнього вигляду набула саме в часи і стараннями гетьмана Мазепи. Гетьман Мазепа збудував близько 43 церковних споруд, серед яких будівлі в Києво-Печерській лаврі, Михайлівському Золотоверхому, Чернігівському Троїцько-Іллінському, Батуринському Крупицькому монастирях та в інших українських святинях. Для українських патріотів ім’я Івана Мазепи завжди було символом незламності духу. а за роки незалежності вже широкий загал українського суспільства дізнався про справжнє, не спотворене імперською пропагандою, обличчя гетьмана Івана Мазепи – великого державника, патріота, мецената. Саме за прагнення збудувати незалежну Українську державу гетьмана Мазепу було піддано анафемі московською церквою, яка завжди вірно служила російській владі й підтримувала її імперську політику. До початку ХХ ст. вул. Івана Мазепи називалася Микільською на честь Микільського собору, збудованого гетьманом Мазепою у 1690 – 1696 роках. Після більшовицького перевороту її перейменували на Січневого повстання, а Микільський собор, визначну пам’ятку українського бароко, комуністи зруйнували у 1934 році.
kalimaha 10 липня 2010, 11:50 IP: 95.132.41.xxx	Рейтинг: 0
	Частина вулиці, яка залишає свою назву – Івана Мазепи, дуже незначна і на ній розташовано лише з десяток будинків. Цікаво, що ще до перейменування, невідомі зафарбували таблички з назвою вулиці. Представники опозиції невдоволені перейменуванням вулиці надіслали скаргу до прокуратури з вимогою знайти організаторів та виконавців протиправних дій, які позамазували фарбою таблички з назвою вулиці Івана Мазепи.
Richard Machowicz 10 липня 2010, 11:59 IP: 194.9.36.xxx	Рейтинг: -1
	Мазепа - предатель, а церкви ни к чему!
kalimaha 10 липня 2010, 12:37 IP: 95.132.41.xxx	Рейтинг: 2
	Це свідчить лише про те, що московські холуї засіли на всіх щаблях влади. Українській молоді нав’язують чужих героїв з голлівудських блокбастерів чи московських серіалів. Натомість, ми маємо своїх справжніх українських Героїв, таких як Іван Мазепа, Степан Бандера, Роман Шухевич, холодноярські отамани та багато інших. Наразі пам'ять про них влада брутальними методами намагається знищити, пересмикуючи реалії історії.
kalimaha 10 липня 2010, 12:38 IP: 95.132.41.xxx	Рейтинг: 1
тато 10 липня 2010, 14:58 IP: 94.178.242.xxx	Рейтинг: 0
Haydamaka 10 липня 2010, 20:31 IP: 94.178.228.xxx	Рейтинг: 3
	ІВАН МАЗЕПА: ВИПРАВДАНИЙ ІСТОРІЄЮ Іван Степанович Мазепа — один із найвидатніших українських гетьманів, який найдовше (понад 20 років) був при владі — народився 20 березня 1640 року (за деякими джерелами 1639 або 1644) на хуторі Каменці (згодом Мазепинці) біля Білої Церкви, що на Київщині, в родині української шляхти. Мати — Марія Магдалина — була освіченою, сміливою і великою патріоткою України. Вона до кінця днів своїх (1707 р.) була найпершою порадницею сина-гетьмана, що свідчить про її глибокий інтелект. Останні 13 років життя вона була ігуменею Києво-Печерського жіночого монастиря. Тому Іван ще змалку, окрім їзди верхи та володіння шаблею, пізнавав європейські науки, а згодом за настановою матері поїхав навчатися до Києво-Могилянської колегії, яку за часи свого гетьманування він перетворить в академію. Улюбленими авторами Мазепи були Цицерон, Тит Лівій, Тацит. По закінченні колегії батько Івана Мазепи Степан-Адам (досить ділова постать серед почту гетьмана Виговського) відсилає сина до двору польського короля пажем, звідкіля його як талановитого шляхтича направляють в Західну Європу для завершення навчання. Голландія, Франція, Німеччина, Італія розширили світогляд молодої людини, збагатили духовно і політично. Він досконало вивчив основи фортифікації, гарматну справу та інші науки. Стрункий, неймовірно привабливий зовні, Іван був досить освіченою людиною для свого часу: володів, окрім української, російською, польською, латинською та французькою мовами, добре знався на філософії та історії, музиці і поезії, писав вірші. Від самої молодості аж до пізньої старості Мазепа володів даром зачаровувати людей: королі і царі, вояки і козаки, навіть духовенство корилися його привабливості, не кажучи вже про жіноцтво. Головний герой поеми Байрона «Мазепа», згадуючи свою молодість, говорить: Ще в дні юнацтва золоті, Бувало, кожного вельможу, З мужів чи хлопців, переможу У всій привабній марноті. Україна в другій половині XVII століття переживала страшні часи: турки, татари, поляки і московити чинили напади на її землі. Літописець тих часів Величко так змальовує цей край: «Багато міст і замків опустілих, зруйнованих... Поля спустошені, ліси, озера та очерети вкриває мох... На всіх дорогах біліють купи висушених людських черепів...». Багаті і родючі землі України стали пусткою. До того ж одна українська верхівка тягнеться до Москви, інша — до Туреччини, третя — до Польщі. Мазепа так змальовує ті часи: Всі покою щиро прагнуть, Та не в єдин гуж всі тягнуть. Той направо, той наліво, А все браття — тото диво! (Що, на жаль, залишається актуальним в Україні і сьогодні...). Однак повернімося до початку Мазепиного гетьманування. Мазепа докладає багато зусиль і коштів на відродження гетьманської України. Резиденція гетьмана — місто Батурин — стає культурно-освітнім центром України і Європи. Мазепа листується з багатьма європейськими вченими та політичними діячами, бере під свою опіку Києво-Могилянську колегію, перетворивши її в академію, піднімає її до рівня європейського університету, будує для академії нове триповерхове приміщення. Він перетворює Чернігівський колегіум на вищу школу-ліцей, в багатьох містах і селах будує власним коштом школи, друкарні, церкви. Мазепа відбудовує монастир Києво-Печерської лаври, обвівши його монументальним муром з чудово прикрашеними воротами у вигляді церкви. За часів Мазепи будується багато кам’яних церков, у тому числі і коштом гетьмана. «Собор Мазепин сяє, біліє» — з гордістю писав Тарас Шевченко. На початку XVIII століття, в кінці Мазепинської доби, в Україні була одна школа на 1000 мешканців (через століття в 1875 році — вже одна школа на майже 7000 мешканців). За часів Мазепи (1708 р.) Києво-Могилянська академія налічувала 2000 спудеїв (студентів), та вже в 1709 році їх стає 161, а майже через століття ця кількість збільшується, але всього до 800—1000 чоловік. Сьогодні відроджена академія має понад 2000 студентів. В часи Мазепи серед слухачів університетів Сорбонни і Праги було багато українців. Взагалі, майже вся козацька старшина в Україні мала вищу освіту. Віктор Гюго в поемі «Мазепа» писав: Коли Мазепа з ревом і у сльозах лютих Відчув, що тіло все, від рук до ніг, у путах, І з шаблі бік горить... Неждано знявся крик: — і ось нараз без стриму Людина й кінь летять у далечінь незриму. Тоді, в молоді роки, доля до нього була доброзичливою... А як тепер? На третьому десятку літ свого гетьманування Мазепа переконався, що ні завзята служба цареві, ні виконання договірних зобов’язань не забезпечують Україні вільне існування. Міцніюча імперія так чи інакше все більше і більше затягує свої пута, втручається в українську державність як політично, так і економічно, дивлячись на Україну тільки як на джерело збагачення імперії, перекачування її природних багатств, робочої сили, умів і талантів. В 1708 році російська армія, зміцнена кількісно і якісно, розташовується на українських землях, грабуючи селян, мають місце випадки насильства, гвалтування, що викликає невдоволення всього українського народу, козацької старшини. Звернення Мазепи до царя з цього приводу лишаються без відповіді, або ж наштовхуються на безвідповідальні обіцянки. Меншиков, цей неписьменний царський прибічник, талановитий невіглас, перебуваючи на території України, в Києві, зверхньо ставиться до освіченої козацької верхівки, включаючи гетьмана, щораз підкреслюючи верховенство сили, а не розуму. Він віддає накази козацьким полковникам, оминаючи гетьмана. Торкаючись моральної сторони відповідної поведінки Мазепи, треба відмітити, що порушення угод можновладними особами в ті часи було такою ж нормою, як і укладання тих угод. Не раз зраджували українців поляки і росіяни, турки і татари, та й українці часто вимушені були іти на таку зраду. Серед багатьох авторів Заходу улюбленцем Мазепи був Макіавеллі — італійський політик і письменник кінця XV і початку XVI століття, який вважав, що заради зміцнення держави допустимі будь-які засоби, навіть аморальні. Зрозумівши, що перемога Петра I тільки прискорить процес знищення української державності, але ніяк його не зупинить, — Мазепа приймає історичне рішення перейти на бік шведів. Останні обіцяють Україні повну самостійність. Таємні переговори, які вів Мазепа з поляками і шведами ще в 1705—1706 рр., закінчилися угодою між Україною і Швецією. Ось одна із статей цієї угоди: «Все те, що було завойоване на давніх московських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним тому, хто займе це як переможець. Та все те, що буде признане як колишня власність українського народу, буде передане або збережене для українського князівства». Тому шведське військо, ввійшовши на територію України, поводилося дружньо, шанувало мешканців, платило за їжу, фураж. І в листопаді 1708 року Мазепа з 4-тисячним військом з’єднався з шведським королем. До них прилучилася і частина запорожців (8 тисяч козаків) на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Петро з Меншиковим розгорнули на Україні великий терор проти прибічників Мазепи. Цар Петро змушував українське духовенство виголошувати анафему (прокляття) Мазепі. Почалась сувора холодна зима 1708—1709 рр. Почалися страшні часи для України. А літом 1709 року фортуна повернулася до Мазепи спиною. І як писав Байрон: В жахливий день біля Полтави Від шведів щастя утекло, Навкруг, порубане, криваве, Все військо Карлове лягло. Військова міць, воєнна слава, Така ж, як ми, її раби, — Майнула до царя, лукава, І врятувався мур Москви. Молодість 27-річного Карла XII та досвід 70-річного Мазепи були переможені зрілістю і настирністю 37-річного царя Петра I. Про талановитість цих постатей я не кажу, бо ця риса була характерною для всіх трьох історичних осіб. Причин поразки Карла і Мазепи було кілька — це і поранення короля, і ослабленість шведського війська (30 тисяч шведів і козаків проти майже 60 тисяч російських вояків), недооцінка високої міри підготовки противника, непідтримка Мазепи більшістю козацьких полковників, для яких була несподіванкою зміна гетьманом проросійської орієнтації і, нарешті, нерозуміння українським народом стратегії аристократичної гетьманської верхівки. Не останню роль відіграли і церковники. Адже вважалося, що московити — браття по духу, православні, а поляки і шведи — католики і протестанти, особливо закляті вороги православ’я. Подальші події підтвердили правильність висновків, зроблених Мазепою напередодні полтавської баталії. Після Мазепи в Україні занепадають наука і культура, більшість українців стає неписьменними. Ідеологією Московської держави стає створення огнем і мечем міцної абсолютної держави як спадкоємиці Києва — тому Київ повинен їй підкоритися. Москва розглядала Україну тільки як місток до Західної Європи. Визнаючи вищість української культури, Московське царство, перетворюючись в Російську імперію, всебічними заборонами і утисками цілеспрямовано підкоряє Київ політично і економічно. Найактивніше це почав робити Петро I, а завершила Катерина II. Тому можна сказати, що останній вчинок гетьмана Мазепи історія виправдала. Майже триста років замовчувались часи гетьманщини на Україні. Майже невідомим було життя одного з найзнаменитіших гетьманів, невідомим на батьківщині. Бо, як вже відмічалось, Європа знала про Мазепу з творів Вольтера, Словацького, з однойменних поем Віктора Гюго і Байрона, з музичної поеми Ліста, з історії Петра Першого, що вийшла німецькою мовою, де Мазепі було присвячено цілий розділ. Твори про Мазепу в Росії називалися то «Полтава», то «Войнаровський». Тільки Чайковський відважився назвати свою оперу «Мазепа», але український гетьман постав у ній більш в образі старого лукавого коханця, ніж державного діяча. Отож, Європі Мазепа був відомий. Та було в Європі відомо і про те, Як Батурин славний — Москва вночі запалила, Чечеля убила, І малого, і старого В Сейму потопила. Валялись трупи «у самих палатах Мазепиних... зарізані», бо «нікому в Батурині було поховати», — так описав Шевченко розправу князя Меншикова з захисниками європейського міста Батурина, де восени 1708 року все було стерте з лиця землі, а 12 тисяч мешканців, від старого до малого — вирізано. Так наказав Петро I відплатити українському народові за його волелюбність та прагнення самостійності. Також була зруйнована кілька разів Запорізька Січ — ця одна з найдемократичніших республік в Європі, цей осередок українських вольностей упродовж століть, заборонена українська мова. Цю мелодійну, красиву мову стали називати «мужицькою, мовою пастухів і свинопасів». На жаль, створене імперією «кліше» щодо української мови і нині живе. Та дякувати Котляревському, Квітці-Основ’яненку, Шевченку «вона знову оживає і сміється знову». Вірші і оповідання, думи та пісні зберегли українську мову. На сьогодні завершує поетичну мазепіану харківський поет Іван Перепеляк. В 1994 році в Харкові видана його поема «Остання любов гетьмана», в якій, нарешті, розкрита правда про взаємну любов Мазепи і Мотрі Кочубеївни. Як свідчать листи Мазепи — це була взаємна любов двох душ високих помислів. Не зважаючи на велику різницю у віці, Мотря і Мазепа були однодумцями. Мотря, будучи освіченою, з широким світоглядом, як і Мазепа, мріяла про вільну Україну. Разом зі своїм доносом на Мазепу Кочубей, як доказ аморальності гетьмана, переслав цареві його листи до доньки Кочубея, яка була хрещеницею Мазепи. Тому ці листи і збереглися в московських архівах. Ось один з них: «Моя сердечна кохана Мотронько! Поклін мій віддаю Ваша Милість, моє серденько, а при поклоні посилаю Вашій Милості гостинця — книжечку і обручик діямантовий... За тим цілую уста коралевії, ручки біленькії і всі члонки тільця біленького, моя любенько кохана!». Відповідь 16-річної Мотрі, закоханої в 60-річного гетьмана, ми можемо тільки передбачити, що і робить поет. Ось закінчення одного із її листів: Я не втоплюся у журбі. На кращі буду ждати переміни. Дай, Боже, сили! Любий, а тобі — Любить мене, як любиш Україну! Отже, якщо запорізьке козацтво сформувало душу українського народу, а Хмельниччина надихнула його на державність, то Мазепа підняв на високий рівень інтелект, духовність і національну самосвідомість України, поставивши її поряд з високорозвинутими європейськими країнами. http://www.dt.ua/3000/3150/31973/
КОКА 10 липня 2010, 21:04 IP: 84.52.37.xxx	Рейтинг: 0
	А по некоторым другим историческим данным,не так он был и хорош.В 1708 году Мазепа заключил соглашение с королем Станиславом Лещинским, обещая Польше Киев, Чернигов и Смоленск; для себя он хотел получить титул князя и права на Витебск и Полоцк. И вот сейчас начнется,происки Москвы,рука Путина. 11. Я гордий тим, що на Дніпрі стояв й донині стоїть стольний град Київ. 27. Я поважаю людей кожної раси та національності.А у Вас идут противоречия всему написанному.
тато 10 липня 2010, 21:25 IP: 94.178.249.xxx	Рейтинг: 1
тато 10 липня 2010, 21:27 IP: 94.178.249.xxx	Рейтинг: 2
	Як Іван Мазепа Новий рік зустрів Новорічні клопоти в усі часи були схожі: чим накрити святковий стіл, у колі яких людей у щирому спілкуванні провести особливу ніч. Колись так само, перебуваючи в нашому краї, переймався цим і гетьман Іван Мазепа. У новорічні дні 1706 року випало йому не раз проїхатися з Кременця на Броди, а звідти у Дубно, мабуть-таки, побував і в Радивилові. Справа в тому, що ще з осені 1705 року, під час Північної війни, йому з козаками, виконуючи завдання Петра І, довелося втихомирювати заворушення на Правобережжі, викликані чварами серед польської шляхти. Квартирував із військом у Дубні. І вже тоді, очевидно, виношував плани зближення зі шведським королем Карлом ХІІ – той міг би стати союзником у прагненні Мазепи протистояти політиці Петра І в Україні. Ось як про цю сторінку біографії Івана Мазепи розповідає «Історія Русів»: «Гетьман, не виходячи з Польщі, розташував війська свої на зимові квартири у частині Галичини і мав головну квартиру в місті Бродах, а звідтіль приходив узимку з легким корпусом до міста Мінська і був при тому в місті Слуцьку, начебто для нарад з польськими вельможами про способи подальшого ведення з шведами війни із кращим, супроти попереднього, успіхом; вернувшись до Бродів, привів він із собою кількасот польських охочих з жовнірства їхнього, нібито прихильних до партії попереднього короля Августа і за гнаних прибічниками нинішнього короля Лещинського...» З Дубна й Бродів гетьман часто навідувався до княгині Ганни Дольської на хутір Біла Криниця біля Кременця. Княгиня була в родинних зв’язках із підтриманим шведами познанським воєводою Станіславом Лещинським, який волею обставин став польським королем. Можна було б і з ним обговорювати перспективи входження України до Речі Посполитої на умовах повноправної автономії, проте не залишалося сумнівів: верховенство в політиці все-таки матиме Карл ХІІ. А тут ще й царський посланець на Волинь Олександр Меншиков заповзявся розпоряджатися козаками, не беручи до уваги думку гетьмана. Причому цар ще й заохотив його сатрапські вихватки, надавши у володіння Корець і Полонне. 1706 рік Іван Мазепа зустрічав у гостинному двоповерховому палаці Дольської.– його запросили бути хрещеним батьком онука Ганни. Бенкетували дві доби, майже безперестанку. При вишуканих напоях та наїдках добре точилася розмова, раз у раз зринала пісня. Мазепі приписують авторство кількох пісень. Людиною він був і справді поетичною, непересічною. Щедро підтримував будівництво та відновлення церков, був меценатом мистецтва. Чи ж не прояв це особливого складу вдачі: більш як у 60 літ закохатися в юну Мотрю Кочубей? Його листи до неї – то свідчення піднесеності, окриленості і смішної наївності водночас. Та Новорічні турботи 1706-го були далекі від ліризму. В одному з тестаментів зберігся запис, що після двох днів святкувань Мазепа з княгинею Дольською вирушили з Білої Криниці на Броди. Він позичив їй під заклад маєтку в Чорному Острові 10 тисяч дукатів. Важко сказати, навіщо. Принаймні не для розваг. Приятелювання з Ганною (ймовірно, попервах то було й щось більше) Мазепа, безумовно, використовував і з політичною метою – для з’ясування настроїв шведського двору та передумов угоди зі Швецією. Коли згодом Ганна недвозначно в листах натякнула про свої претензії на почуття Івана Мазепи, той поставився до цього показово легковажно. Утім, тут багато неясного. Адже одного разу після перебування з царевичем Олексієм у Жовкві гетьман попросив його їхати, а сам завернув до Кременця, на Білу Криницю. Затим княгиня надсилала листи Мазепі у Львів, Київ. Але той попросив Пилипа Орлика, аби склав чемну відповідь із проханням більше не писати. Що стало причиною охолодження в стосунках – вік Ганни (поза 50 літ), її переконання чи легковажність залицяльника, не довідався ніхто. А новорічні гуляння під Кременцем залишилися однією з романтичних сторінок у біографії гетьмана.
тато 10 липня 2010, 21:36 IP: 94.178.251.xxx	Рейтинг: 0
	КОКА, моя відповідь "Чемберлену"))) 53. Я хочу й маю право знати свою правдиву історію, якою б вона не була, без замовчувань, приховувань, перекручень та фальсифікації.
tango 10 липня 2010, 21:57 IP: 77.121.37.xxx	Рейтинг: -2
	А де гарантія, що про Мазепу - це ВСЕ правда? Історія дивна наука...
Richard Machowicz 10 липня 2010, 22:29 IP: 194.9.36.xxx	Рейтинг: 0
	тато, врядли у тебя это получится)
тато 10 липня 2010, 22:40 IP: 94.178.243.xxx	Рейтинг: 2
	Richard Machowicz, ви сумніваєтеся в моїх силах... маю вас засмутити Дорогу осилить той, хто йде Той хто взявся за плуг і оглядається назад - недостоїн Царства Небесного!
Олекса 11 липня 2010, 10:35 IP: 78.137.23.xxx	Рейтинг: 1
	12-16 липня 2010 року Київська міська організація Всеукраїнського об’єднання "Свобода" проведе збір підписів проти перейменування вулиці Івана Мазепи. Після того, як місцева ініціатива громади набере понад 1000 підписів, документи будуть передані в Київську міську раду, яка згідно з чинним законодавством зобов’язана розглянути протест проти перейменування вулиці Івана Мазепи на найближчій сесії. Місце збору підписів: станція метро "Арсенальна" (Печерський район).
Олекса 12 липня 2010, 09:26 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Часто можно слышать, что разрешательная политика Сталина по отношению к Церкви — есть его осознание и поддержка церкви. Попробуем сбросить шоры веры в это. 4 сентября 1943 года Сталин создал РПЦ МП (ранее такой орг. НЕ было) и назначил главпопом Сергия. Настоящим же руководителем был Карпин, офицер КГБ. Создана данная структура спецслужб была для выявления лиц сотрудничавших с нацистами в приходах, открытых Гитлером (а других и не было), на вновь освобождаемых от немецких войск, территориях. Так, как подразделение спецслужб, данная организация и просуществовала до конца СССР. После августовского путча комиссия ВС вскрыла архивы КГБ и обнародовала эти данные, в частности все руководство РПЦ МП оказалось агентами КГБ. В том числе и Ридигер (Алексий 2) – агент «Дроздов», Гундяев (Кирилл) — агент «Михайлов», и т.д….
Олекса 12 липня 2010, 09:27 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 1
Олекса 12 липня 2010, 09:27 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	В числе документов, обнаруженных парламентской Комиссией Верховного Совета России по расследованию причин и обстоятельств государственного переворота (августовского путча 1991 г.), фигурируют отчеты о деятельности 4-го отдела 5-го управления КГБ СССР.Эти отчеты представляют собою богатый материал для историков Русской Православной Церкви, изучающих её судьбу в советский период. В них идет речь о вербовке священнослужителей на службу госбезопасности. Согласно архивным данным, политика вербовки духовенства фактически началась уже с первых лет Советской власти. Вот краткий перечень служителей диавола: Патриарх Алексий II – агент КГБ “Дроздов” Митрополит Смоленский и Калининградский Кирилл Гундяев — агент КГБ “Михайлов” Митрополит Воронежский Мефодий — агент КГБ “Павел” Митрополит Киевский Филарет (Денисенко) агент КГБ Антонов Митрополит Минский Филарет – агент КГБ “Островский” Митрополит Никодим (Ротов) – агент КГБ “Святослав” Митрополит Волоколамский и Юрьевский Питирим — агент КГБ “Аббат” Митрополит Ювеналий (Поярков) — агент КГБ “Адамант” Архиепископ Калужский Климент – агент “Топаз”
Олекса 12 липня 2010, 09:28 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
Олекса 12 липня 2010, 09:53 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	П о л т а в с ь к а б и т в а ( розділ з основної РУНВірівської книги «Мага Віра» Лева Силенка) Гетман Іван Мазепа, гостюючи у Кочубея, сказав: “Що це за радість для мене жити у вічній небезпеці? Чи не є я, як віл, який кожної хвилини жде на удар довбнею? Я подумав би про нашу свободу, але мені ніхто не хоче помогти?” І (глянувши на Кочубеїху) гетман сказав: “А твій чоловік зовсім не хоче мені помагати”. Гетман Мазепа знає, що архиєреї тримають мислення і душу народу в своїх руках, вони всесильні і вони неморальні, бо продажні. Гетман не може їм сказати, що він любить Україну більше, як Москву і Польщу. Київський митрополит (ставленик Моско­вії) служить Москві. Архиєпископ Й. Шум­лян­ський (підкуплений королем Польщі) під­порядкував Львівську єпархію Римові, слу­жить Польщі. З ними гетман не може гово­рити про створення української державности: їм українська державність не потрібна, їм потрібні українські вівці, щоб вони могли їх доїти, стригти, здирати з них шкуру: покірним обіцяти винагороду на небі, а непокірних — карати ранами. (“Коли львівські міщани за жебрані гроші заложили у Львові школу і шпиталь, то православний єпископ Балабан виступив як найзавзятіший ворог тої справи національної праці, перехоплював і бив студентів і вчи­телів”, “Трохи інакше було в Києві, де попи, за почином Петра Могили, піддержали пер­вісну братську школу і зробили з неї “академію”, та попи ж і тут перші повернули оглоблі в інший бік, до Московщини”. “У часі розбору Польщі Руська народність в Галичині знаходилася в найбільшім упадку. А через що? Чи не було руських біскупів, руських попів, руських монастирів. Де там! Були, тільки всі були спольщені. Біскупи були шляхтичі і зда­вен давна привикли вважати хлопа за бидло. Вони були наскрізь поляками, говорили і думали по-польському, а тільки держалися руського обряду”), (Іван Франко, “Громад­ський голос”, 1898 р., ч. 22— 24). Гетман Мазепа, щоб піддобритися єреям, посилає гроші монастирям, церквам, митрополитам, архиєпископам, єпископам, архимандритам Греції, Палестини, Молдавії, Волощини, Сербії, Литви, Польщі, Болгарії. Шле гроші на відбудову монастиря св. Сави у Палестині. Шле гроші монастирям на горі Синай, на горі Афон. Шле злитки золота на переклад “Біблії” на арабську мову. Дівчина Малашка (служниця гетмана Мазепи) передала листа від чарівної дівчини Мотрі Кочубей. Гетман, гостюючи у Кочу­беїв, грав на бандурі, співав. Він має пісенну душу, зворушливо читає свої вірші. Він умів подобатися жінкам і особливо молодим дівчатам, які любили бачити в чоловікові мудрість, славу, багатство і ніжне слово. Гетман листа прочитав і через служницю Малашку передав Мотрі дарунок і листа. Він написав: “Моя Мотронько! Посилаю тобі обручку діямантову, щиро прошу прийняти, дасть Бог чимсь ще краще привітаю. Цілую твої ручки біленькі, моя люба”. Мотря показала перстень матері. Кочубеїха взяла в доньки перстень, сама почала носити, зневагу проявляти до свого хоробливого, млявого мужа. Розплакана Мотря утекла до гетмана, сказала, що мати хоче її відвезти в Москву: одружити з боярином. Гетман відкрито виступав проти шлюбів між українцями і москалями. І про це стало відомо й архиєреям Стефанові Яворському і Київській Духовній Академії, особливо богословові Феофанові Прокоповичу, який вважав, що “національ­ність” — це поганство: усі люди мають кровно змішуватися на славу православія — усі бо вівці стада Христового. Якщо мати на увазі те, що цар Давид убив свого друга і його жінку собі взяв, цар Іван Ґрозний був снохачем, цар Соломон мав сотні жінок і наложниць, цар Петро 1 поводився, як варвар з своєю жінкою (Лопухіною), то гетман Іван Мазепа, порівнюючи з ними, був ніжним і чесним романтиком. Його ставлення до Мотрі були лицарські. Єреї, які ведуть розпусне життя, по-розпусницькому знеслав­лю­вали Мазепу, мовляв, має сердечні сто­сунки з своєю хрещеницею. 1706 рік. Полковник Горленко і пол­ковник Апостол сказали гетманові Мазепі: “Усі ми за душу гетмана Богдана Хмель­ницького молимо Бога, що він визволив Україну (Русь) з-під польського ярма. А твою, гетмане Іване Мазепа, душу і кості твої діти наші клястимуть, коли ти залишиш Українців у неволі Московській”. Генеральний суддя Кочубей тішився, що його донька Мотря покорила серце великому гетманові, найбагатшій, найславнішій і най­сильнішій людині. Гетман Мазепа проголосив Кочубея наказним гетманом (призначеним). Кочубей став заступником Мазепи. Кочубеїха ненавиділа свого мужа, зненавиділа й доньку свою за те, що вона залюбилася в Мазепу. Кочубеїха запросила до Батурина києво-печерського монаха Ніканора, який осуджу­вав Мазепу за його неприхильне ставлення до шлюбу між українцями і москвинами. Монах Ніканор передав Кочубеїсі ікону непорочної Марії. І запевнив, що все почуте триматиме в таємниці. Від Кочубеїхи він довідався, що Мазепа тримає угоду (у своїх архівах), під­писану у Гадячі гетманом Іваном Виговським, на основі якої Україна є союзницею Польщі, а не Москви, і гетман ще раніше про це говорив з Запорозьким кошовим Гусаком. Монах Ніканор поїхав у Москву, через три місяці він знову появився в Батурині, почав жити у палаті Кочубея. Щоранку і щовечора він молиться перед розп’ятієм. Говорить, що свята апостольська православна церква любить Кочубея і його жену. І зазначив, що Московський патріярх христолюбно опіку­ється побожною Малоросією. Монах Ніканор везе в Москву донос від Кочубея “на гетмана злодєя”, який у своїй палаті має французькі книги вольнодумні, принесені йому “туристами” з Польщі. У Москві монаха Ніканора вислухано і, як важливу персону посаджено “под караул”. Сидить монах Ніканор “в Преображенськом пріказє”: жде, поки “цар освободітся”. Московському патріярхові вже стало відомо, що гетман Мазепа має зв’язки з европейцями-вольнодумцями. Шведський король Карл 12-ий розгромив Польщу, завоював Саксонію, ввійшов у Львів. Цар Петро 1, розгромлений шведами, тікає, па­лить селища, нищить харчові запаси, при­рі­кає населення на голодну смерть. Гетман Ма­зепа тримає свої помисли у найбільшій та­ємниці: знає, що гетмани Дорошенко, Мно­го­грішний, Самойлович таїни приятелям ви­яв­ляли. І Москва (на основі доносів) закатувала їх. Кочубей, не дочекавшись з Москви донощика-монаха Ніканора, покликав до себе попа Івана (настоятеля полтавської Спаської церкви). Оповів йому, що гетман Мазепа у своїй палаті гостив “визначного польського магната Ліщинського”. Є передчуття, що він хоче перестати бути підлеглим Москві, тобто зрадити православну церкву. 1708 рік. 27 лютого цар Петро 1 отримав донос від попа (полтавського пароха) Івана. Він не звернув уваги на доноси монаха Ніканора і попа Івана тому, що 24 лютого він прочитав листа від гетмана Мазепи. Гетман Мазепа остерігає Петра, що доноси, писані монахами і попами за гроші Кочубеїхи, не варті уваги. Мотря все вдома почуте про гетмана Мазепу таємно (через служницю Малашку) повідомляє Мазепі. Кочубей, довідавшись, що Петро 1 на доноси не звертає уваги, зане­покоєно покинув Батурин. І став жити у Диканьці. 28 травня Кочубей дістав три удари, сотник Кованько 14 ударів, піп Іван, як автор доносів, 20 ударів. Сотник Кованько, коли йому батогами пороли спину, кричав: “Мос­ковський кнут такий приємний, що варто б з нього зробити дарунок жінкам”; тут він мав на увазі Кочубеїху, яка його впровадила в змову проти Мазепи. Піп Іван стогнав, речучи: “Хай їх чорти візьмуть! Коли вже вони перестануть писати по наших спинах?!” (Є щось величне у цих катуваннях: москалі катували українців за те, що вони писали доноси на рідного гетмана, бажаючи при­служитися православній Москві. Москва вірила, що Мазепа є її вірним слугою: у доносах бачила ширення пропаганди про звільнення України з Московської окупації). 15 червня в селі Борщагівка (біля Білої Церкви) донощик (вихрещений татарин) Кочубей покараний: йому відрубана голова. Головного винуватця доносів попа Івана оборонила чорноризна братія: він їде в Московію, житиме в монастирі. На Правобережній Україні панують по­ляки. Полковник Семен Палій підняв народне повстання: хоче вигнати поляків з Поділля, Волині, Браславщини. Вірить, що гетман Ма­зепа йому допоможе. Полковник Палій шукав зв’язків з Швецією. Потерпівши поразку на Браславщині, він прибув до Мазепи. Мазепа сказав, що Петро 1 хоче його (Палія) бачити в Москві. Палій відповів: “Немає мені чого туди їхати”. І хотів іти до свого обозу, та Мазепа його ув’язнив і тримав у Батурині: цей вчинок треба вважати найтемнішим у житті Мазепи. Петро 1 вважав, що Палій організовує настрої, прихильні до шведів, і вислав його на каторгу в Сибір. Гетман Мазепа приєднав до себе Правобережну Україну, але Петро 1 дав йому наказ: Правобережну Україну віддати Польщі. Він (Петро 1), ведучи війну з шве­дами, боїться об’єднаної України (Руси) і робить залицяння до короля Польщі. (“Україна, виснажуючись в боротьбі з зовнішніми тисненнями, розривалася внут­ріш­німи міжусобицями, схилялась то до Мос­ковії, то до Польщі, то до Турції, думаючи добути собі незалежність. Москві хотілося під­корити собі Україну, а не робити її самостійною” (Костомаров, кн. 7, т. 17, Петербург, 1905 р., стор. 21). Гетман Мазепа покликав полков­ників: Горленка Прилуцького, Апостола Миргородського, Зелинського Лубенського. І таємно їм сказав, що треба при допомозі Швеції звільнити Україну з Московського ярма. Мазепа виявив їм свої довголітні таїни. Є думка, що тільки молодь довершує подвиги. Гетман, будучи дідом, ішов на подвиги, зрікся маєтків, благ розкішної старости, він величний молодою душею поета! Ні, наші гетмани не були “варшавським сміттям, гряззю Москви”; вони старалися підняти зброю в обороні Вітчизни. І були зраджені попами, і закатовані на смерть. Духовні провідники (митрополити, єпископи, архимандрити, протопопи і попи) були “вар­шавським сміттям, гряззю Москви”, рабами облудної візантійської ортодоксії. Вони були донощиками. Вони шинкували душею і кро­в’ю народу. Вони, прикриваючись епітрахи­лями, пишними ризами, блискучими мит­рами, золотими панагіями, удавали високо­преосвященних святителів, духовних отців, учителів моралі, добра, слова Божого, єван­гельської істини, а справді вони були вовками в овечих шкурах! Чому їх боїться гетман Іван Мазепа, не може їм сказати, що любить Україну більше, як своє життя? Він знає, що вони (душ­пастори) за гроші Україну, народ продадуть і продаж освятять хрестоцілуванням. О, гет­мане, пропадеш ти і ті, що підуть з тобою! Тисячі попів, одуривши побожних право­славних, біля кивотів проголосять прокляття (анатему) тобі! З липня шведи перейшли річку Березіна (в Білорусії). І розгромили москвинів біля міста Головчина, 16 липня шведи увійшли в Могилів. Під командою москвинських воєводів перебуває у Польщі 4000 косацьких верш­ни­ків і в Литві — 4000. Біля Смоленська стоять Переяславський і Ніженський полки. Москва подбала, щоб в Україні було мало україн­ського війська. Біля гетмана Мазепи 2000 московських солдат. Українці ослаблені тому, що вони брали участь у війні москвинів з шведами. Карл 12 підійшов до меж України (Руси). І отаборився біля міста Дроки. Гетман Мазепа з вірними полковниками повідомив Карла 12, що він готовий вітати його, як спільника у війні проти Москви, яка вторгається у землі Фінляндії, щоб і шведів так поневолити, як українців. Петро 1 і генерал Меншіков зупинилися в місті Горському. І тут вони наказали Вой­наровському, щоб він (племінник Мазепи) почав в Україні палити села, збіжжя, ліси, лишаючи шведам попіл. Войнаровський сказав, що українці своїх сіл палити не будуть. Петро 1 наказав Войнаровського посадити “под караул” і відрубати йому голову. Вой­наровському пощастило вночі втекти. 28 жовтня гетман Мазепа зустрівся з королем Карлом 12 у селі Гірки. 2 листопада Меншіков оточив Батурин. І сказав, що Мазепа зрадив святе православіє: “з’єднався з шведами, в ім’я православія Батурин має покоритися православному цареві”. Українці-батуринці знали, що москалі — варвари, їм вірити не можна: ліпше смерть, ніж воз­з’єднання з варварами. Батуринці безстрашно боронили гетман­ську столицю, Меншіков, бачачи, що поле засіяне трупами московськими, хотів відсту­пити. Та появився “побожний православний Іван Нос”. Він показав Меншікову таємний вхід в Батурин. І москалі (рускіє), вторгнув­шись в Батурин, убивали українських жінок. Дітей брали з колисок і жбурляли у вогонь. Сокирами рубали голови бабцям, дідам, юнакам, юнкам. У Батурині не лишилося живої української людини. Меншіков повідомив, що 3000 москалів убито під час взяття Батурина. 1000 озброєних українців після Батуринського бою прибули до гетмана Мазепи у місто Дехтярівки. Вони повідомили, що полковника Чечеля і стар­шину Кеніґсена (німця, який служив у війську Мазепи) москалі взяли в полон і сокирами порубали. “Коли москвини взяли місто Батурин, серед полонених опинився один із захисників міста, німець Кеніґсен. Він був тяжко ранений. Його вже умираючого везли у Глухів на катування. Та він помер по дорозі в Конотоп, і тут над його трупом було виконане ка­ту­вання — колесування” (А. Соколов, “Мєн­ші­ков”, історічєская хроніка, Москва, 1947 р.). Люди, замилувані в садизм, не звертають уваги — ранена людина, хора, умираюча: вони їй розрізають живіт і вимотують кишки; так робили опричники Івана Ґрозного, здійсню­ючи “возз’єднання Москви і Новгорода”. І так чинять опричники Петра 1, здійснюючи “возз’єднання Москви і Києва”. Ті, які поставили православіє вище дер­жавних справ України (Руси), зрадили гетмана Мазепу. Зрадили гетмана Мазепу єпископи, попи, монахи, архимандрити і їхні вірні вихованці — полковник Іван Скоро­падський, сотник Журавко. У місті Глухові (6-го вересня 1708 року) Петро 1 назначив Івана Скоропадського гетманом. Скоропадський поклявся, що не єднатиметься з гетманом Мазепою, слухняно служитиме Москві. Автор “Історії Русів” пише, що кожний швед навчений був од начальників своїх говорити по-українському такі слова до народу: “Не бійтеся! Ми ваші, а ви наші!” Побожні православні дивувалися лагідності шведів, але тому, що вони не хрестилися, ува­жали їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п’ятницю молоко і м’ясо, вирішили, що вони є безбожні бусурмени, і вбивали їх усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти могли, а іноді забирали їх у полон і припроваджували до государя, за що давали їм платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля по чарці горілки, з привітаннями: “Спасібо, хохльонок!” Король Швеції видав Універсал до Ук­раїнців, що цар Московський без жодних причин, просто з мотивів загарбницьких, пі­шов війною проти Швеції. І шведи тепер переслідують москвинів, і ступили на Укра­їнську землю не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками жителів тутешніх, але “єдино задля понов­лення прав їхніх і вольностей колишніх”. Шведи поводилися в Україні (Русі) як союзники. Голодуючи, вони ходили по хатах, клали на стіл гроші і просили хліба. Хліб пригорнувши до грудей, кланялися і відхо­дили. Українці кидали на них петлі, зв’язували і, як безбожників, поганців, відводили у полон до православних москалів, або вбивали і ки­дали під кущі, кажучи: бусурманин, анти­христ: у п’ятницю молоко п’є, грішник, поганець. Автор “Історії Русів” пише, що “Вступлення шведів у Малоросію зовсім не схоже було на навалу неприятельську, і нічого воно в собі ворожого не мало, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, яко друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власности і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська (московські, — Л. С.) чинять по селах під титулом: “Я слуга царський! Я служу Богові і государеві за весь мир християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його благородія!”” (стор. 281). Москвини приходили в українську хату обвішані хрестами православними, ставали навколішки, били поклони перед іконами, цілували хреста, виводили з повітки телицю, у мішок вкидали гусей, курей, тягли сало з бочки, пили самогон, насилували матерів на очах дітей і потім молилися “во ім’я отця і сина і святого духа”, цілували ікони і їхали далі. Вони були православними христия­нами, а от шведи — антихристи, бо вони, хоч і лагідні і за шмат хліба гроші дають, а не хрестяться і в п’ятницю молоко п’ють. Українці, маючи таку забобонну побожність, такі шаманські розуміння Бога, віри, моралі, приятелів у світі не матимуть. Хто винуватий? Народ? Ні, наш народ не глупий: але коли розумних дітей по-глупому виховувати, у них будуть глупі розуміння духовного життя. Попи наші не могли наших людей виховувати по-розумному, бо самі вони були по-глупому виховані і попами стали не тому, що їх вабила чистота духов­ного життя, а тому (і таких було найбільше), що вони попівство вспадкували. Я вже згадував, що син рясу отримував від батька, діда, прадіда. Якщо мати на увазі те, що попом має бути людина здібна до ду­ховного життя, то в нас, як пише Костомаров, такий добір був знехтуваний, і тому попами були переважно грубіяни, шкурники, для яких благородні почування (національна свідо­мість, змагання за державність) були справою тяжкою для зрозуміння. Коли ж появлявся піп такий, який відважу­вався шанувати мову рідного народу, то він був попівською кастою осуджений, знеслав­лений, переслідуваний, і жив, як птах у клітці, або тікав на чужину. Наприклад, піп Маркіян Шашкевич і піп Агапій Гончаренко. Ні, я не осуджую всіх попів: я осуджую тих, які свою шкуру, свої ризи, своє чрево, своє прибуткове православіє ставлять вище священних національних справ України (Руси)! У місті Глухові наші попи (так, наші рідні, а не чужі!) поскликали побожних православних на церковну площу. І зробили опудало гетмана Мазепи з булавою в руці. І повісили “гетмана Мазепу” на шибениці і по­чали речати: “Смерть Мазепі, антихристові, поганцеві!” У соборі Успенськім українське духо­вен­ство християнської України (Руси) братається з духовенством Московії, яке прибуло в гості в Глухів. Їхній “помісний собор” проходить під молитовним кличем “Супутниця Мазепі в пекло!” Побожні православні раби, почувши, що преосвященні архиєреї (носителі істини Христової) відправляють гетмана Мазепу в пекло, боялися прихильно ставитися до нього, тобто боялися проявляти прихильність до державної України (Руси), бо ж він (Мазепа) був її яскравим виразником. Вони (наші православні священики) прокляли рідну дер­жавність, проклинаючи Мазепу і прокляли тих, які її (державність) підтримували явно чи затаєно. Автор “Історії Русов” пише, що “Численне духовенство малоросійське і найближче до границь тутешніх великоросійське, зумисне зіб­ране до Глухова під проводом і інспек­турою знаного єпископа Прокоповича, склавши з себе, так званий помісний собор, у дев’ятий день того ж листопада, кинуло на Мазепу вічне прокляття, або анатему”. “Похмура урочистість тая відбувалася в мурованій Миколаївській церкві, в при­явності государя, численних урядників та народу. Духовенство і клирики були в чорному одінні і всі з свічками чорного кольору. Мазепин портрет, що висів перед тим серед міста, волочений був по місті катами (так, як статуя зображення Дажбога під час хрещення киян, — Л. С.), і втягнений до церкви”. “Духовенство, оточивши його (портрет гетмана Івана Мазепи, — Л. С.) прочитувало і співало псальми з Святого Письма, потім, проголосивши і декілька разів повторивши: “Нехай буде такий і такий Мазепа про­клятий!”, обернуло на портрет його запалені свічки, а клирики, повторяючи те саме співом, обертали свічки свої донизу. Головуючий єпископ ударив при тому кінцем жезла свого в груди портрета (гетмана Мазепи, — Л. С.) із словами “Анатема!” І тоді поволікли назад портрет із церкви і співали стих церковний: “Днесь Юда... приймає диявола”; і тим обряд той скінчився” (стор. 285). Побожні православні християни, залякані попівськими прокляттями і московськими батогами, со страхом Божим і рабським трепетом стоять навколішки у рідних церквах. Цілують позолочені церковні ідоли (ікони) і брата рідного-гетмана Мазепу клянуть. Ті українці, які були біля Мазепи, почувши, що православна рідна церква Мазепу прокляла, “вибравши слушний час для своєї втечі, виїхали потайки від Мазепи з кватир своїх і прибули до государя%
Олекса 12 липня 2010, 09:58 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Постійно, при кожній нагоді попи з великим задоволенням голосять, що “право­славіє охопило усю нашу культуру, як церковну, так і світську, й історію, літературу, мистецтво, музику, й увійшло в душу й тіло народу й стало його невід’ємною частиною, заволоділо його мислями, почуваннями, усім єством”. Власне в тому й наше тяжке горе, що православіє охопило усю нашу історію, куль­туру, літературу і своїм охопленням завдало страшні шкоди, поневолило наше єство, щоб ми не були самі собою, щоб сутність нашого єства не була нашою. Попи, проклинаючи гетмана Мазепу, рекли: “Той, хто хоче вмертвити наш народ, старається знищити його християнську церк­ву, анатема Мазепі, анатема!” Проклинаючи Мазепу, попи проклинали українців, які прагнули утвердити українську державність, вони проклинали найблагородніші почування народу. 1709 рік. Від голоду, холоду й хвороб померло 4000 шведів. У місті Ромни стоїть штаб гетмана Мазепи. На його старих очах сльози: він бачить, що козаки вночі тікають від нього (гетмана Мазепи), проклятого православієм. Утекли до Петра 1 Іван Сулима, Данило Апостол, Гамалія, Кандиба, Бутович, канцелярист Антонович. Хто здеморалізував військо гетмана Мазепи? Священики хри­стиянської України, з ними Христос, у них святощі православія. І вони зрадників Ук­раїни благословляють, а вірних її синів проклинають. І хрест в руках тримаючи, звуть себе милостивими добродіями народу. Штаб короля Карла стоїть у місті Гадячі. 26 березня кошовий Гордієнко прибув із Запорозькими загонами: зустрів Мазепу і Карла в місті Диканька. Чому мало прибуло запорожців? Наші попи (не московські), наші блюстителі християнської України прокляли Мазепу; прокляли тих, хто пішов з Мазепою, і всіх закликають не брати на свою душу гріхів Мазепиних, і тому мало прибуло запорожців. Запорожці лежать у куренях: відмовилися йти з кошовим Гордієнком до гетмана Мазепи. “Православіє увійшло в душу й тіло народу, заволоділо його мислями, почуваннями і тримає душу народу в тьмі національної несвідомости, душевної темности”. “Хохлам не можна вірити!” Запорожці, які відмовилися іти до Мазепи, можуть змінити думку й піти: щоб цього не сталося, Петро 1 дав наказ Меншікову несподівано втор­гнутися на Запоріжжя і вирізати запорожців. (Урятувався запорожець Степаненко і написав листа до гетмана Івана Скоро­падсь­кого, що москалі прийшли на Січ. І сказали: “ми єдиновірні брати ваші”. Запорожці їх вітали, та оглянувшись, побачили, що москалі (рускіє) у них зброю забрали. І тоді: “нашому товариству голови луплено, шиї сокирою відрубувано, шкуру здирано та вішано”. Ні на хвилину не треба забувати: запорожці не знали, яку дати відповідь на питання: чи можна, вважаючи себе православним, не виконувати тих наказів, які присилає з Києва митрополит (ставленик Московії)? “Козаки малорускіє (українські, -Л. С.) взагалі вороже наставлені до Московської держави, по православію почували своє з нею з’єднання і ставали в ряди її оборонців” (Костомаров, т. 6, кн. 2, стор. 645). Косто­маров ці погляди висловив невдумливо: козаки, очолені гетманом Дорошенком, “ви­гнали князя Ромодановського з московським військом з України”, козаки, очолені гет­маном І. Виговським, розгромили московське військо під Конотопом. Якщо козаки ставали “в ряди оборонців Московії”, то тільки тоді, коли були політично до цього підготовлені попами). Українців, запідозрілих у прихиль­ності до Мазепи, москвини катують, речучи: “Батіг не ангел, душі не вийме, а правду скаже”. Мазепинців “забирано з домів їхніх і віддано на різні кари в містечку Лебедині, що близько міста Охтирки. Карання теє було звичайним Меншикова ремеслом: колесувати (кишки з живота вимотувати, — Л. С.), четвертувати (руки, ноги по черзі сокирою відрубувати, — Л. С.), і на палю вбивати (українця через живіт і легені настромляти на гострий пакіл, -Л. С.), а найлегше, що його вважалося за іграшку, вішати і голови втинати”. “Провини їхні встановлювано від при­знання їх самих, і для того надійним засобом було препохвальне таїнство — тортури, догмат яких і донині відомий з приповідки російської: “Батіг не янгол, душі не вийме, а правду скаже”, і які ведено з усією аку­рат­ністю і в згоді з Соборним Уложенієм, себто ступенями і за порядком — канчуками, батогом, шиною, або розпеченим залізом, веденим з тихістю, або повільністю по тілах людських, які від того кипіли, шкварилися і здималися. Той, хто пройшов одну пробу, пе­ре­ходив до другої, а хто всіх їх не витримував, того рахували з певністю за винного і провадили на страту. Потерпіло таким чином людей, що перейшли тих проб тортурами, до дев’яти сот” (“Історія Русів”, стор. 286). Коли я кажу, що попи були, як пише І. Франко, творцями “попівських тортур”, то мені кажуть їхні адвокати, що я “ображаю попів”. Виходить так: хто говорить правду про попів, той їх ображає, а хто їхні лихо­дій­ства приховує від народу, той істинний пра­вославний, має об’єктивне ставлення до попів хоч би таких, як Прокопович, Явор­ський, Філимонів та їм подібних. Попи в Лебедині приглядалися до мук страшніших, ніж ті, що переживав Христос. І ніхто з них не сказав: “Не мучте, вони ж люди, у них є жінки і діти. Вони нікого не вбили, тільки з любови до Вітчизни не схотіли слу­жити Москві”. Скажіть імена єпископів, які стали по стороні гетмана Мазепи? Таких немає. У кожного попа є антимінс (антиманса, “настольник”, прямокутний кусник матерії, в якій зашиті мощі святого, на антимінсі намальоване покладення Христа до гробу. І напис: Государ Петро 1. Піп, маючи антимінс, здійснює літургію (богослужіння), славлячи Христа і Гасударя Петра 1. Він славить отого “Першого, що розпинає нашу Україну”, і цим деморалізує народ: гнобить народну душу, в’ярмлює її догмами православія і вважає себе добродієм народу. Де в Лебедині поховали 900 замучених мазепинців? “Історія Русів” пише, що замучені мазепинці були поховані на кладовищі, яке було “відлучене від християнського і відоме під назвою “Гетманці”. О, яка велика честь! Попи найвірніших синів не порахували хри­стиянами. Заборонили їх ховати на христи­янському кладовищі, їм було виділене окреме місце, яке в народі назване — Гетманське кла­довище. Попи заборонили на Гетманському кладовищі ставити хрести, пам’ятники, саджати квіти. І рекли, що “мазепинці пішли на дно пекла і під час воскресіння мертвих не встануть, бо їх поховано, як дохлих псів”. “Історія Русів” пише, що “лебединські тиранства”, “звірячі лютості” “жахають саму уяву людську”. (Побожні православні раби обминали Гетманське Кладовище, як місце прокажених, церквою Христовою проклятих безбожників-мазепинців. Та чулися на Гетманському Кладовищі тихі ридання: тайком приходили дітки оплакати замученого тата. Приходила наречена оплакати замученого нареченого, покласти пучок квітів. І в попів появилася лютість, яку не можна назвати людською: щоб проявити зневагу до нехристиянського Гет­манського кладовища, було побожним право­славним оголошено, що дохлих псів, коней, котів треба заривати на Гетманському кла­довищі). 27 червня почався Полтавський бій. (Перед боєм король Карл був тяжко ранений у ногу. Автор “Історії Русів” пише, що ук­раїнці (козаки), “випаливши на нього цільно із своїх гвинтівок (...), поранили в ногу і розтрощили йому голінку” (стор. 289)). Карл і Мазепа на початку бою мали успіх; бій “розпочали шведи на самім сві­танку, і кіннотою своєю напали на регулярну кінноту російську і прогнали її за її шанці. Але начальник козацький Палій, з козаками своїми напавши тоді на шведів ззаду і на фланги їхніх фронтів, і прорвавшися в інтер­вали, завдав великої їм поразки списами та з мушкетів, через що вони, замішавшись, побігли до своїх шанців і втратили генерала свого Шліпенбаха, узятого в полон”. Мос­ковська піхота, очолена Меншіковим, поба­чивши, що українці загнали шведів у шанці, зробила напад “на шанці шведські”. Три години іде бій. Шведи “показали у фронті своєму чимало прогалин, а Палій теє зауваживши, зараз удерся в них з козаками і вчинив загальне замішання серед ворогів. Густий туман, що налягав увесь той день, сприяв козакам охопити шведів і ззаду, і з флангів, а шведам допомагав приховати свій відступ з місця баталії. Се почалося порядком ретиради, але опісля, змішані козаками, кинулися шведи втікати. Росіяни, женучися за ними в тумані, забрали в полон офіцерів швецької армії”. Маючи на увазі цей “Історією Русів” занотований хід Полтавського бою, стає з сорому неприємно на душі: по-рабському побожні українці самі на своїй шиї петлю неволі затягали, о, жорстоко попами обдурені люди! Козаків, які послухали попів, “було 20.000 під командою генеральних старшин і колишнього наказного гетмана Задніпров­ського Семена Палія”, “Шведська армія мала трохи більше за 20.000, а Мазепиних військ... не більше було, як одна тисяча” (“Історія Русів”, стор. 290). “Не було більше, як одна тисяча” українців, здібних звільнитися з тьми попів­ських проклять. Гетман Мазепа декілька місяців перед Полтавським боєм закликав українців стати об’єднано в обороні держав­них прав України (Руси). Він у маніфестах голосив, що є підписана умова гетманом Мазепою, королем Карлом 12, королем Ста­ніславом, що: “Україна обох сторін Дніпра з військом Запорізьким і народом малоросій­ським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння. Союзні держави ні під протектом визволення її, чи опіки над нею, чи під яким-небудь іншим не мають пре­тендувати на абсолютну владу над Україною й військом Запорізьким, ні на ленну за­лежність чи якусь підвладність, ані не мають брати з неї яких-небудь доходів чи податків... Цілість границі її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято заховувати (зберігати), аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без усякого ущербу” (“Записки НТШ”, т. ХСІІ, Львів, 1909 р., стор. 18, 19). (У 1674 році Києво-Печерський монастир видав книгу “Синопсис” (“Великий огляд”). “Синопсис” став підручником історії “о начале Славяно-Российського народа”, про перших Київських князів, про Воло­ди­мира святого і “до пресветлаго й благо­честивого государя нашего царя й великаго князя Алексея Михайловича всея Великая, Мальія й Бельія России самодержця”. Цар Алексій Михайлович (на думку монахів Києво-Печерського монастиря) після 1654 року став самодержцем України (Руси), бо його таким визнали єпископи, протопопи, попи, архимандрити, монахи — духовні отці православні походження українського. (Чому “Синопсис” виданий у Києві, а не в Москві? Москва хоче в Европі й Азії створити думку, що Київська Русь перейшла “в новую квартіру”: тепер столицею Русі є не Київ, а Москва, і про це повідомляє сам Київ устами монахів Києво-Печерської лаври, які (в “Синопсисі”) написали, що після проголо­шення в церквах возз’єднання Малоросії і Московії, цар Алексій Михайлович повернув собі “споконвічну прабатьківську вотчину”: так монахи обґрунтували право царя Московитії на володіння Україною). (Нещастя обдурених: українські хрис­тияни славлять Києво-Печерський монастир і гніваються на західних европейців, які на історію України дивляться так, як написано в “Синопсисі”, виданому Києво-Печерським монастирем). “Синопсис” був перекладений на грецьку і латинську мови і з Києва розі­сланий до бібліотек Західної Европи, до університетів, королівських дворів. “Синоп­сис” був двадцять сім разів перевиданий: українська молодь по ньому вивчала історію своєї Вітчизни. У “Синопсисі” монахи не забули поглумитися й з рідної віри України (Руси), з українських народних обрядів і звичаїв). (Києво-Печерські монахи за виданий (за вказівкою Москви) “Синопсис” були обдаро­вані такими привілеями, які вони мали тільки в часи Татаро-Монгольської орди. Монахи жили, як барони: трапезу мали після трапези, обпивалися найкоштовнішими винами, на їхніх столах лежала найвишуканіша їжа. Піп Агапій Гончаренко у “Споминках” пише, що Києво-Печерські монахи тримали дівчат для заспокоєння тілесної похоті, убивали діток, народжених монахинями. Немає причин дивуватися, що “Синопсис”, ними написаний, має малу моральну вартість). 23 липня гетман Мазепа і король Карл були у місті Бендери. Туреччина не будучи християнською, дала їм прихисток. Біля гет­мана Мазепи були старшини: Войнаровський, Орлик, Горленко, Красноперич, Нахимов­ський, Ломиковський, Максимович. Історики, виховані в чужих школах, напи­сали, що гетман Мазепа війну програв тому, що не був оборонцем українських трудящих мас. А кат-цар Петро 1 був? Українські трудящі маси довірили свою душу попам: попи, використовуючи це довір’я, впровадили їх у ярмо. 22 серпня великий гетман Іван Мазепа помер. “Мазепа, як усім відомо, бувши хрис­тиянином, глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців, і додержував того з рішучою твердістю..., ніхто не докаже, що йог?%2
Олекса 12 липня 2010, 10:02 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	(Віра православна замучила гетмана, і в цьому його трагедія і трагедія його народу. “Історія Русів” пише, що попи по всій Малоросії вістили (перед Полтавським боєм), що “шведи, зневажаючи образи святі і топ­чу­чи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чудотворний образ Богородичний у селі Дехтярівці, що над Десною (де стояли мазепинці, — Л. С.), в мурованій тамошній церкві, ним, Мазепою, спорудженій і що той образ (Богородиці, — Л. С.) видавав тоді жалісний стогін, а Мазепа, стоячи на ньому, зрікався своєї віри і при­сягався на віру шведську. Відгомін про це перейшов зараз по всій Малоросії, із зміною тільки місця та назви ікони Богородиці. Дехто говорив, що сталося теє з образом Баликин­ським, а інші з Каплунівським, і так далі”. “Винищування шведів од народу тривало далі по всіх місцевостях і при всяких нагодах, де їх тільки зручно знайти могли, і злість на них зростала з горливости народної до зне­важаної віри своєї, з чого за одну осінь і зиму поменшало шведів сливе до половини” (стор. 284). Не дивуймося: “Православна церква на протязі століть морально вихо­вувала Україн­ський народ своєю благодаттю і далі виховує і закликає народ дорожити православієм”. Король Швеції, знаючи, що його військо вже перед боєм поменшало “сливе до половини”, не гнівався на Мазепу, він бачив перед собою старенького, тяжко хворого дідуся і йому сказав: “Ах, Мазепо, ти мене й армію мою згубив своїми запевненнями”). 1711 рік. (Петро 1 був у 1706 р. в Києві вітаний єпископами, попами, монахами. Вони ката вітали, тримаючи хрести, святі ікони, хоругви. І співали йому славу. Богослов Феофан Прокопович у св. Софії назвав ката “Христовим намісником на землі”). (У 1709 році знову Петро 1 приїхав у Київ. І богослов Прокопович у Києво-Моги­лян­ській академії читав свій “Панегирикос” (про­славлення перемоги Петра 1 під Полтавою). Сяючи у ризах єрея (жерця), він рукою підтримував панагію і речав: “Скверное лицо, мерзкая машкара, струп й стьід твой, Малая Россие, измена Мазепина! О врага нечаяного! О изверга матери своея! О Иуды нового!”) (Вони (єпископи, попи і монахи), звели­чуючи Петра 1 (ката дітей українських, жив­цем спалених у Батурині) і проклинаючи гетмана Мазепу (оборонця українських дітей), стараються міцно церквою утвердити за собою право вважати себе добродіями Ук­раїнського народу, благочинними учителями моралі, культури, літератури). (Богослов Прокопович вважав, що “є православний народ, який складається з різних рас”, національні почування — це по­ган­ство, язичество. Бачачи, що в Україні (Русі) ще жевріє почуття національної гордос­ти, ще відчутна прихильність до древньої батьківської віри, він у 1705 році написав трагікомедію “Володимир” для студентів Києво-Могилянської академії, яку вони ставили “під час літніх рекреацій”). (У трагікомедії “Володимир” на сцену виходить грек-філософ. І починає вести дис­кусію з українцями-філософами (волхвами). Богослов Прокопович українцям-філософам дав зневажливі імена — Жеривол, Курояд, Піяка. І вивів їх, як лицемірів, п’яниць, ненажер: волхв Жеривол такий обжера, що за один раз з’їдає вола. Грек-філософ питає царя Володимира: “Се ли мудреци ваші?” Мета трагікомедії “Володимир”: навчити українців зневажливо ставитися до україн­ської мудрости, привити українцям почуття меншої вартости, пригнобити їхню душу і переконати їх, що чужа мудрість мудра, а рідна — глупа. Який вихід? Треба відтісняти з українського життя українські національні справи, як справи глупі і вважати православіє (твір грека-філософа) справою мудрою і рідною, і в ній знаходити задоволення національних почувань). (У богослова Прокоповича (а він вважається найвизначнішим викладачем філософії, риторики, богослов’я) словник грубіянський, неморальне мислення, мала культура почувань. Людина благородної ду­ховности не буде вживати такі слова, як “мерзкая машкара”, “струп”, “изверг” на ад­ресу гетмана України (Руси). Петро 1 в 1710 році призначив богослова Прокоповича ректором Києво-Могилянської академії. Доручив йому виховувати покоління побожних православних рабів в дусі любови до рідної церкви — оборонительки москов­ської загарбницької політики). Петро 1 оп’янілий перемогою під Полта­вою, увірвався в Бесарабію, щоб ще більше загарбати землі для Москви. І був він ото­чений Турецьким військом. П. Шафіров (віце-канцлер) викупив з турецького полону свого царя Петра 1; дав 12 липня турецькому воєначальникові (візирові) золотий гаманець. Султан Ахмед 3, довідавшись, що Петро 1 за гроші з полону викуплений, наказав повісити грошолюбного візира. Петро 1, розгромлений турками, від­дав їм Азов. І пообіцяв, що не буде вторгатися в Польщу. Потерпівши поразку в війні з Ту­реччиною, він повернувся додому. І почав робити загарбницькі наскоки на береги Бал­тійського моря. Вирізував мирні фінські се­лища. “Невгамовний Орлик, користуючись з но­вих заворушень (в Україні, — Л. С.), силувався зацікавити ворожі Московщині держави українською справою, та все було даремно” (М. Грушевський). Чому? Західні держави знали, що в українців приспана національна свідомість: вони є стадом овець церкви православної. Вони не пішли до гетмана Мазепи. Вони убивали союзників-шведів, які прийшли їм помогти утвердити державну Україну (Русь). Помагати українцям, які не хочуть самі собі помагати, европейці не хотіли. Не хотіли ділити долю шведів. “Аже кто переховує мазепинца, той антихрист”, — рекли попи. Мазепинці ховалися по стодолах, на горищах, у болотах, жили в криївках, у Чорному лісі. Ті, які носили їм хліб, були ловлені і жорстоко катовані. Піп гуртував біля себе побожних парахвіян, які при кожній нагоді хрестилися, били поклони перед образами і, дбаючи про спасіння душі, робили доноси. “Характерні того часу доноси гадяцького протопопа Федора Лисовського і монаха Мгарського лубенського монастиря Дамас­кина. Протопоп Ф. Лисовський, через доноси, по волі царя, став із священика сотником козацьким, і доносив він на Гадяцького полковника Черниша” (Костомаров, кн. 6, т. 16, стор. 753). Костомаров пише, що монах Дамаскин доносив на обозного Лубенського полку і на Роменського сотника, що вони говорять “ругатєльниє слова” на адресу царя Москов­ського. Протопоп Ф. Лисовський грав ролю патріотичного козацького сотника, довіду­вався про таїни старшинські; в доносі він писав, що Гадяцький полковник Черниш назначив полковим своїм заступником запо­рожця, який під час спілкування гетмана Мазепи з королем Карлом 12 показував шведам дорогу до міста Веприки. На основі доносів московський воєначальник Дімітрій Ґоліцин арештував у Лубнах полковника і в Ромнах сотника, і катував їх (без допиту і суду) розпеченим залізом, під нігті (за монгольським способом) забивав шпильки, ламав ребра. Гетман Скоропадський хоч і був гетманом-рабом, але йому було шкода рідних людей. І він благав москаля (руского) Ґоліцина облегшити катування, милосердно глянути на сльози жінок і дітей, які стоять на колінах і благають: “Помилуйте нашого татуся, він же весь у крові від ран, на милість Божу помилуйте ж”... Попи, роблячи доноси, збагачували свої маєтки: московські кати їх обласкавлювали царськими ярликами (грамотами), дарували їм пасовища, села, відібрані в мазепинців разом “с крестянамі”. Монах Іван Вишенський (посник Афон­ського монастиря) жив з того, що на Афоні робив дерев’яні хрести на продаж. Він не був шпигуном, немає жодних даних, які б твердили, що він був шкурником. Бачачи стиль життя єпископів християнської України, він писав: “Що ж ви, панове єпископи..., селами володієте, але вашими душами володіє диявол, звете себе пастирями, але ви є вовки, священими себе звете, але ви є прокляті, єпископами себе іменуєте, але ви є мучи­телями, духовними себе розумієте, але ви є поганцями і язичниками”. Монах Вишенський не знав, що у зне­важливих словах “поганці і язичники” затаєна трагедія його душі і сліпота його віри: язичники в Україні (Русі) не служили чужій вірі, чужим панам, чужим князям. У них була висока національна мораль — велика при­в’язаність до роду свого. “Дабы никакой розни й особого наречия не было”, — давав Петро 1 вказівки православним богословам у Києві. Українці повинні забути українську мову і, як народ, щезнути. І в цьому бачити “прогресивне значення” політики Петра 1. “Возз’єднання України з Росією, що об’єднало два великі слов’янські народи, мало величезне прогре­сивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку укра­їнського і російського народів” (“Історія Української РСР, т. 1, стор. 258). (Наприклад, у 1740 році (так твердить перепис населення) на Полтавщині і Чернігівщині — 866 шкіл з українською мовою викладання; школи ці охоплюють дітей з 1034 сіл. Діти вдома і в школі говорять рідною мовою. У 1804 році в ім’я “величезного про­гре­сивного значення”, в ім’я “культурного розвитку українського і російського народів”, був з Московитії присланий наказ, оголо­шений жандармами: заборонити у школах України (Русі) учити українських дітей ук­раїнською мовою. Школи, які не дотри­му­валися цієї заборони, були забиті дошками). Попи (по-походженню українці, по-про­фесії — слуги Московії) рекли біля кивотів, що “Разность язиков может проізвесті і разность в мислях, опасную для церкви”, яка прагне, щоб вівці стада Христового “вовеки вси єдино бьіли!” Попи і жандарми запро­ваджують порядок московський у “Малоросії, добровольно подченившейся” (Н. А. Добро­любов, “Ізбранниє філософскіє проізвєдєнія”, Ленінград, 1948 р., стор. 323). У 1876 році з Москви прийшов в Україну (Русь) “Емський указ”: українцям забороняється писати і друкувати книжки українською мовою. Попи і учителі отри­му­ють підвищену платню (нагороду з Москви) “за обрусеніє”. Перепис населення, зроблений в 1897 році, показав, що за п’ятдесят років українці, які були відомими як освічений народ, стали неписьменними: на сто українців тільки дванадцять можуть писати і читати. Україна (Русь), прийнявши грецьку віру, “відкрила свої двері цивілізації, освіті, мис­тецтву, науці” і тепер, як пише В. Бєлінський, “злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці”. (Українці не здібні бути творцями циві­лізації, освіти, мистецтва, науки, їх робила цивілізованими людьми Візантія, а тепер — Москва?! І тільки треба в це вірити, і ця віра їх робитиме низькими рабами на рідній землі). 1718 рік. Гетман І. Скоропадський заляканий лакей Московитії. Петро 1 знав, що хани зріднювалися з князями московськими, одружуючи їх з своїми доньками. У гетмана є русокоса дочка. “Гетман Мазепа був проти кровного змішання українців з москалями і ти, Скоропадський, його думку поділяєш? Давай дочку!” Граф Петро Толстой подякував Петрові 1 за те, що він йому подарував доньку гетмана Скоропадського. Скоропадський, бачачи перед собою варварів, мовчить. Він раб, але на серці має гордий щем: чинять москвини наругу “над народом Малоросії”. Він каже, що в Україні постійно стоїть Московське військо, яке об’їдає українців: солдати ходять по селах озброєні і батогами спини порють тим українцям, які їм не дають вола, коня, свиню, горілки, непокірних звуть мазепин­цями. Таке явище не об’єднує два народи, а витворює між ними ненависть. У Московії був вислуханий гетман Скоропадський та ніхто на його жалі уваги не звернув. Скривджений, з ображеною душею, з журбою по донечці, яка мусіла лишитися в Московщині, він повер­нувся додому. 1722 рік. Московія прислала в Україну (Русь) “жєлєзнаго” генерала Степана Вельямі­нова. Вельямінов владний, жорстокий татаро-монгольський аристократ; він споріднений з царським родом Нари (Нарішкіних), вважає себе родичем Петра 1. І він, як “істинний рускій православний”, очолив Малоросійську колегію — став деспотом України (Руси). Він має завдання перетворити Малоросію у губернію Московського государства, омо­сков­щити українців при допомозі право­славія. Гетман Скоропадський знову їде в Московію. І знову жаліється, що генерал Вель­ямінов робить козацьких старшин шпигунами і при старшинах принижує його (Скоропадського), називає хохлом, хапає за носа, шилом несподівано кольне і сміється, і дивиться: хто з старшин підтримує його глузування з гетмана, той “свой парень”. Гетман Скоропадський починає виступати проти Малоросійської колегії: колегія скла­дається з шістьох московських коман­дирів, які очолюють Московське окупаційне вій­сько. Генерал Вельямінов задирливо каже малоросам, які на правах лакеїв належать до Малоросійської колегії, що “малороси должни работать, а велікароси управлять, прікази давать”. Малорос — лакей, а велі­карос — гаспадін. Треба малоросів поми­лувати: щоб не було “розні”, навчити їх го­ворити нормально, тобто мовою москов­сь­кого ґаспадіна; такі слова, як “пивна”, “папір”, “гроші” дико звучать для Велья­мінова; дізнавшись через перекладача про їхнє значення, він гнівно кричить: “Малороси, є слова “кабак”, “дєнґа”, “бумага”, говоріть по-людському”. Гетман Скоропадський у Моск­ві захворів, обідаючи з московськими боярами; хорий повертався додому і помер 3-го липня 1722 року. Богослов Прокопович потовари­шував у Петербурзі з тим “Першим, що розпинав нашу Україну”. І порадив йому узяти титул імператора: бо ж тепер Україна (Русь) стала колонією Московитії. Титул імператора Петро 1 прийняв 22 жовтня 1721 року. “Гордися імператоре, слава й історія Києва тепер належить тобі! Ти Київ завоював. Московитія історії не має, бо вона виросла, як головний пункт по збору данини для Орди. З такою історією не можна йти в світ. І тому дай нову назву державі своїй, дай ім’я Россія. І це поможе тобі привласнювати історію і славу Київської Русі (України). Щоб Київ “не волновался”, дай йому закони московські і обдаровуй тих малоросів, які омосковщу­ватимуть Киян”. У варварів (особливо в монголів Темуд­жінових) був звичай: ім’я славного убитого ворога брати собі. І ім’я Темуджін — це ім’я убитого хана Темуджіна, яке носить Чингіс Хан Темуджін. “Россія — спотворене ім’я Русі (України). Московитія (ослов’янщені Урало-Алтайці, хоробрий і суворий народ) узяла собі мову слов’янську, ім’я слов’янське і тепер прагне одягнутися в мундири европейські”. “Петро Великий варварством переміг россійське варварство” і “видніється зловіща фігура Россії” (К. Маркс, “Вибрані твори”, т. 1, Москва, 1955 р., стор. 354, 449). (Прогресивний цар Петро 1 (улюбленець большевицьких шовиністів) не тільки мав у собі войовничу татаро-монгольську кров, він був варваром у модерному европейському мундирі. Москвини обожнювали його, він (Петро 1) був для них, як пише Н. А. Доб­ролюбов, “півбог”. І діла його “півбо­жест­венні”: “скоро сміріли, 130 чєловєк повєсілі, 140 білі кнутом і сослалі, до 2000 разослалі по разним µородам в тюрми”, “казньонн%
Олекса 12 липня 2010, 10:05 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	Українські старшини (після смерти гетмана Скоропадського) вибрали гетманом Павла Полуботка. Він же, як Чернігівський полковник, помагав Петрові 1 виграти Полтавський бій: довірена людина Петра 1. Генерал С. Вельямінов з Московитії от­римав таємне розпорядження: компромету­вати тих українців-полковників, які корис­туються пошаною в народі, виявляють по­чут­тя національної окремішности. Коли народ нарікає на великі податки, йому треба казати, що винні в цьому ті й ті полковники, мазе­пинці — “ізмєнніки”. Тих українців-пол­ковни­ків, які вже себе звуть “общерусскімі”, і стали агентами тирана Вельямінова, треба звеличу­вати, як “вєрних синов народа”. Вельямінов повідомив Петра 1, що є до­нос: гетман Полуботок і його старшини “із­мєннікі”: збирають замалу данину з Укра­їнсь­кого народу. Не своєчасно доставляють харчі для московського війська. Гетман Полуботок пише листа Петрові 1, пригадує свої заслуги в боях під Полтавою. Огірчений, що генерал Вельямінов зве його “ізмєнніком”. І скаржиться, що доля україн­ського народу дуже гірка: москвини вивезли з України 10000 юнаків на каторжну роботу на Ладогу, 10000 юнаків погнано бити кавказців, багато погинуло. Багато каліками повер­ну­лося. І тепер: Вельямінов знову 10000 юнаків по селах збирає: готує новий похід на Кавказ, а 5000 юнаків щойно погнав на північ, на Ладогу. Українська кров безславно витра­чається. Гетман Полуботок отримав вістку, що його зять Петро Войцехович і старшина Богдан Борзаківський, яких він послав з листом, як послів у Московію, несподівано померли... Українці розгнівані (і гнів хвилею йде по селах), що москалі (рускіє) в них синів забирають на чужі землі: на каторжні роботи, болота висушувати; одягають у мундири, женуть під Фінляндію. Москалі відповідають: “Батюшка цар благонравний, любить мало­росов. І бригадір Вельямінов хорошій. То Полуботок злодєй, не шкодує своїх людей!” 1723 рік. Гетмана Павла Полуботка викликала Московія. І він З серпня з стар­шинами Савичем, Чорнишем, Биковським, Володковським, Грибінкою, Кирпичем, Корецьким, Ганенком, Романовичем прибув у Петербург. Усі вони прибули, маючи заслуги: помагали Петрові 1 бити під Полтавою короля Карла і гетмана Мазепу. І москалі (рускіє) у Петербурзі гетмана П. Полуботка і його старшин поставили “под караул” і понакладали на них “кандали”. І відібрали в них гроші, харчі, постягали з них коштовне одіння, забрали папери (грамоти, посвідчення). У гетмана П. Полуботка віді­брано 4000 червонців. Гетмана Полуботка обвинувачують моск­вини (рускіє) за “связь з заграніцей”: але немає жодних доказів, що він листується з Орликом чи посилає йому гроші. Якщо немає доказів, то їх треба видумати: як? Є дані, що старшина М. Борковський Полуботка не любить за те, що він забрав у нього село Орлівку. Москвини дали Борковському 2000 червонців, відібраних у Полуботка, і пообі­цяли дати Орлівку, угостили його “боярскім обєдом”. Борковський дав фальшиве зізнання на своїх побратимів. Москвини катували стар­шин гетмана Полуботка: не мігши ви­тримати “азіятскої казні”, українські стар­шини визнали себе “ізмєннікамі”. “Висший суд” Московії виніс вирок: українцям, що прибули в гості до Петербурга (гетманові Полуботкові і його старшинам) сокирами повідрубувати голови. Мило­серд­ний цар Петро 1 помилував: дав наказ по­ступово вмертвляти українців, тримаючи їх “под строжайшім караулом” у казематах Петропавловської фортеці. І щоб в Малоросії не було “волнєній”, українські полки вивести до берегів Азову: сказати, що є надія, що буде війна з Турцією. Архиєпископ Феофан Прокопович скла­дає божественні пісні на славу Петра 1: “Царю Богом вєнчаний! Ти силєн о Бозє, сокрушіл, повергл єсі гордого под нозє!” І цей “Епі­нікон” (цю ганебну пісню “Перемоги”) на­пам’ять вивчають українські юнаки (студенти Києво-Могилянської академії), гляньте: християнська віра літературу дала Україні! Справа не в літературі, а в тому, кому вона служить: Україні чи її катам? Якщо література по назві українська, а по змісту анти­ук­раїнська, то немає значення — християнська вона, чи антихристиянська, достойний укра­їнець нею гордитися не буде! 1724 рік. 18 липня, прикутий до кам’яної стіни гетман Павло Полуботок, по­мер з ланцюгами на руках у катівні Москов­ської імперії. Його тіло було похоронено за Малою Невою на кладовищі, де стоїть кап­лиця св. Самсона. У Києві у православній рідній церкві попи учать побожних рабів мудрости: той, хто хоче знищити народ, старається знищити його рідну церкву! Слава імператорові Петру 1! “Анатема Грішкє Отрєпьєву і Івану Мазепі, і прочім подобним, які хотіли знищити церкву Христову, звали народ “на бунт і ізмєну””. (Гетман Павло Полуботок оголошений “ізмєн­ніком”, “звав народ на бунт”). Київ змалів... став містом православного духовенства: тисячі попів і монахів; вони славлять Петра 1 і клянуть Івана Мазепу. У Києві 22 тисячі жителів, з них світських і духовних вищих сановників — 11, духовен­ства — 3812! Службовців по світських і військових установах — 351. Міщан на Подолі — 2475; косаків — 460; ковалів і ремісників на околицях — 29; купців і ремісників у центрі міста — 70; москалів — 120: “уші і глаза го­сударя Петра 1”. Українці-кияни говорять українською мовою, а духовенство — старо-болгарською. Батьки, які хочуть, щоб їхні діти мали освіту, віддають дітей до школи, де мови грецька, старо-болгарська, московська. 676. Біля Золотих Воріт сидять мандрівні бандуристи, старі, як світ, запорожці. І біля них — молоді кияни. Ледь чутно рокочуть струни. Дід, як волхв врочистий, думу співає: “Ой ми очі наші слізьми не вмивали, коли із Москвою з’єднання не мали. Коли почала нас Москва ласкати, почала життя наше розо­ряти, синів наших любих та в неволю брати. А в церквах лякає карами отець... Ой, тяжко нам жити, москалям служити. Гетмане Богдане, москаль нас катує, могили готує для наших діток. Багато, багато лежить в Петербурзі вкраїнських кісток. О, біль наших сердець, дай нам помочь, Всевишній Творець”. “Це дід-запорожець”. “Ще не все пропало, є ще запорожці”. І прийшли монахи, про­читали наказ — засипати землею Золоті Ворота. Возами глину привозили: з наказу Москви Золоті Ворота засипали..., щоб хохли не вольнодумствували. “Успокоєтесь, тогда будєт разрешено откріть Золотия Врата”. 1727 рік. 1 жовтня у Глухові на Великій Раді полковник Данило Апостол проголошений гетманом. Що сталося? Петро 1 два роки тому помер. На престол сіла його жінка Катерина 1: та справжнім правителем Московитії став Меншіков. Москвинів ляка­ють Туреччина і “волнєнія в Малоросії”. І вони вирішили трохи послабити шнурок гноблення: нагадали українцям, що в часи гетмана Хмельницького була умова, що Ук­раїна і Московитія возз’єднувалися, як “воль­ная с вольной”. Гетман Апостол пообіцяв брати участь у війні Московитії з Туреччиною. Москвини “хохлам не вєрят”: вони, як закладника, три­мають у Петербурзі сина гетмана Апостола. (Гетман Апостол в душі таїв погляди Мазепи. І він спочатку й був по стороні Мазепи, та, коли побачив, що попи і єпископи у церквах об’єднали побожних православних рабів проти Мазепи, з болем в душі передбачав поразку Мазепи). Гетман Апостол має 70 літ. Він знає, що касту попів, яка “за привілеї” вірно служить Москві, він не навчить служити рідному на­родові. Він самітній. Він жебрає волі: просить у москвинів трошки волі на основі “Пере­яславської ради”. І випросив: має дозвіл мати в Україні державний бюджет: 144 тисячі карбованців у рік. 70 тисяч українських юнаків погнали московські(рускі) солдати в Московитію, де йде “осушка московських болот”, “проритіє канав”: тут українців трактують, як “кре­щеную собственость” (хрещену власність, зрівнюють з скотиною). (Поміщики Шеніни, Сабурови, Тєміря­зєви, Наришкіни, Салтикові, Турґєнєви, Юсу­пови та інші вихрещені урало-алтайці, без суду убивали рабів (“крещеную собстве­ность”): у конюшнях прив’язували, відрубу­вали голову і загортали в гною, “их не считали за людей”). Не може гетман Апостол оборонити рідних людей, яких женуть в Москву на вічну каторгу “под караулом”. Біля гетмана по­стійно сидить “тайний савєтнік Наумов”, “ґлаза і уші московські”: “совєтнік” може поставити гетмана “под караул” і закатувати так, як був закатований гетман Полуботок. І син гетмана Апостола, який, як закладник живе в Петербурзі, не буде помилуваний. 17 січня (1734 р.) помер гетман Данило Апостол. Московія, бачачи, що “малороси нє благонадьожни”, заборонила нового гетмана вибирати. Наришкін (татарин, родич Петра 1) став правителем України (Руси). Помічники Наришкіна — генерали Шаховський, Бара­тинський, полковник Гурєв. 1735 рік. Московитія починає україн­ськими руками воювати з Туреччиною. 20 тисяч українських вояків ідуть — ними буде взята ханська столиця Бахчисарай. Москалі пожнуть плоди війни. У 1737 році татари, щоб помститися за Бахчисарай, вторгнулися на Полтавщину і Миргородщину: вирізують українців, беруть молодих у ясир, 7000 юнаків і юнок пов’язаних іде в Крим, а за ними женуть стада скоту: 10000 коней, 150000 голів овець і рогатої скотини. Ідуть хмари диму: горять села. А в Московщині мир і спокій: війни, які веде Москва з Турцією, Кримом, Польщею, спустошують Україну, за спиною якої багатіють московські міста і бояри, графи ставлять пишні палаци, де панує напів­азіятське “веліколєпіє”. І. Крип’якевич пише, що за війну, яку вела Московитія з Туреччиною “заплатила Укра­їна 157.300 козаками і 205.000 селян, з яких 34.200 загинуло на побоєвищах. Коли додати до того 47.000 коней і більше як півтора мільйона карбованців за набрані на Україні харчі, то зрозуміємо, якою руїною для госпо­дарства України” була ця московсько-ту­рецька війна. “Мій краю прекрасний, розкіш­ний, багатий! Хто тебе не мучив?” (Т. Шевчен­ко). Волінській (москвинський міністер) у 1738 році, побувавши в Україні (Русі), написав Біронову (керуючому військовими справами Московії), що Москва перетворила колись багатий край в руїну: у селах України “не лишилося й стільки хліборобів, щоб могли собі збіжжя посіяти, багато поля лишилося без засіву, бо немає кому робити і немає чим”. (Грабування України (Руси) назване “бажан­ням російського народу подати допомогу братньому українському народові” (“Історія Української РСР”, т. 1, стор. 255). Коли українець відважується казати, що “Москва грабує Україну”, його москвин ставить “под караул”, проголошуючи “ворогом народу”). 1744 рік. Цариця Московитії Єлиса­вета (донька Петра 1) у 1722 році (25 травня) одружилася в селі Перові (під Москвою) з співаком царської капели Олексієм Розумом. (У січні 1731 року в село Чемери заїхав полковник Ф. Вишневський, “закупщик вин для царського двору”. У церкві він почув гарний голос красивого парубка Олексія, поміг йому приїхати до Петербурга. У “царській церкві” цариця Єлисавета побачила хориста Олексія. І дала наказ вислати у Сибір Алексія Шубіна і там його замордувати. Замість Шубіна керуючим маєтками цариці Єлисавети став Олексій Розум (генерал-поручник Розумовський). Цариця Єлисавета бачила: Шубін -грубіян, інтриган, закоханий у жорстокість. Олексій співчутливий до людського горя, ласкавий до неї, на устах немає слів грубих, грає на бандурі. І плаче, як згадає Україну-неньку. Наслухавшись від мужа Олексія про народ іншої вдачі, як москвини (рускіє), цариця Єлисавета вирішила відвідати свек­руху (звичайну українську жінку Розумиху). У місті Козельці (на Чернігівщині) свекруха Розумиха, як могла так і зустріла невістку-царицю Єлисавету. Два тижні жила Єлисавета у свекрухи; познайомилася зі всією родиною свого мужа Олексія. З Козельців цариця Єлисавета поїхала в Київ: пізнавши українську вдачу, вона сказала щиро: “Я люблю цей благонравний і не­злобний народ”. О, царице — добра молодице, ти поба­чила справжній народ, ти побачила народ, який створив найстародавнішу в світі хлі­боробську культуру, ознаменовану благо­нрав­ним і незлобним життям. Незлобним людям тяжко боротися із злобними. Якби українці мали таку вдачу, як мають москалі (рускіє), то вони б в одну ніч вирізали б на своїй землі всіх вторжників-москалів ?%9
Олекса 12 липня 2010, 10:12 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 0
	І сказали б: “Наш хліб наш! Наші діти наші! Смерть москалеві, який вторгається в нашу хату, щоб грабити нас!” Москвини, почувши у Московії, що українці вирізали їхнє загарбницьке військо, сказали б: “Правильно! Якби українці втор­гнулися в Москву і грабили наші доми, ми б з ними зробили те саме”. ЛЮДИНІ ДАНЕ СВЯТЕ ПРАВО БОРОНИТИ СВІЙ ДІМ ВІД ГРАБІЖНИКІВ. P.S. Від Oleksa - вибачайте за такий підхід донесення інф-ції. Як на мене - чтиво цікаве!
тато 12 липня 2010, 14:58 IP: 94.178.233.xxx	Рейтинг: 0
Олекса 12 липня 2010, 22:55 IP: 78.137.23.xxx	Рейтинг: 0
	АКЦІЯ ПРОТИ ПРИЇЗДУ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХА КІРІЛА 14 липня 2010 року о 12-00 Київська міська організація Всеукраїнського об’єднання "Свобода" проведе акцію протесту проти приїзду в Україну московського патріарха Кіріла (Владіміра Ґундяєва). Місце проведення акції протесту: Адміністрація Президента (вул. Банкова, 11)
Олег Эвэвэ 13 липня 2010, 00:31 IP: 95.133.237.xxx	Рейтинг: 1
Олекса 13 липня 2010, 13:16 IP: 94.153.224.xxx	Рейтинг: 1
	10 липня від п"ятисот до тисячі активістів у Києві встали живим ланцюгом від площі Слави до Києво-Печерської лаври, протестуючи проти перейменування вулиці Івана Мазепи у вулицю Лаврську. У руках вони тримали таблички "вулиця Мазепи", портрети гетьмана, у деяких були зображення церков, побудованих Іваном Мазепою. Постоявши, активісти рушили ходою до Співочого поля, скандуючи "Вулиця Мазепи" і "Мазепа forever!".
offset 13 липня 2010, 14:28 IP: 95.135.167.xxx	Рейтинг: 0
offset 13 липня 2010, 14:30 IP: 95.135.167.xxx	Рейтинг: 0

www.kaniv.net не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті користувальницьких рецензій,
оскільки вони висловлюють думку користувачів і не є редакційним матеріалом

Вхід
	Login:
	Пароль
	Пам'ятати?
Реєстрація
Забули пароль?

Нові теми:

Товариство тверезості напідпитку

Влада людей з особливими потребами

Шабунін, який став учасником бойових дій, жодного разу не з’явившись у своєму підрозділі, займеться реформою ДБР, – Бойко

Силовики будуть ще більш жорстко реагувати на факти надання «липових» інвалідностей для ухилення від мобілізації.

Власник "УП" Фіала одночасно фінансує медіа в Україні, а його ТРЦ в Криму платить податки в РФ

Шукаємо волонтерів для юридичної допомоги!

Проблеми з виплатами військовим: де шукати правду?

Болівар не витримає двох

Бойова робота 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу

Ненароджені для війни від 3 ошб

Популярні за тиждень:

Про що зараз спілкуються:

Анті-гоблін
Я трохи підкину на вентилятор: - «Я буду сидіти на яхті та їсти омарів, а що буде з вами? Реформи – це реформа ВЛАДИ, а не громадян. І аж ніяк не навпаки. Анекдот. Зах.. [весь]
Влада людей з особливими потребами [1]

Цімо Sіла
"Думаю, що глава держави Андрій Борисович Єрмак (нехай святиться ім’я Його!) відправив у США прохати дозвіл на удари по території Росії не того клоуна. Треба було Кошового відправляти" - пиш.. [весь]
Шабунін, який став учасником бойових дій, жодного разу не з’явившись у своєму підрозділі, займеться реформою ДБР, – Бойко [2]

Цімо Sіла
Володимир Бойко починав цікаво. Донецький і викрив судимості януковича, пише веселі пасквілі на силовиків, але якщо він сам позиціонує себе на фронті, то звідки в Бойка скільки часу на юридичну, .. [весь]
Шабунін, який став учасником бойових дій, жодного разу не з’явившись у своєму підрозділі, займеться реформою ДБР, – Бойко [2]

tzs
WayBe, Вітаю Ва теж!
вірші. [8]

WayBe
tzs, це ж треба. 13 років тому :) Вітаю!
вірші. [8]

tzs
В мене ще його є багато, на ФБ, запрошую у друзі, кому подобається Мужик впіймав чарівну рибку… «Пусти мене й бажання швидко Тобі я виконаю в дар». «Багатим хочу буть, я.. [весь]
вірші. [8]

tzs
Знайшов свою творчість на сторінках Вашого сайту, дякую за підтримку
вірші. [8]

WayBe
vity,не пий більше
pruvit. [2]

vity
ШО/можнА ПРОГРАМУВАТИ?
pruvit. [2]

slavikf
Тут може бути ваша реклама (закреслено) рахунок для донатів 3 ОШБр
Ненароджені для війни від 3 ошб [1]

Активні оголошення:

Продам
Куплю
Робота
Послуги
Продается дом
Здам квартиру
Послуги
Міняю
Оголошення

Розділи новин: